Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.08.2020

19 серпня. Сьогодні народилися:

  • етнограф-фотохудожник, який створив галерею фотопортертів українців – жителів Єлісаветградської та Полтавської губерній кінця 19 століття;
  • художник, який в найкращих своїх роботах поєднав свіжість і безпосередність імпресіонізму з енергійністю і самозабуттям експресіонізму;
  • поет і композитор, український бард;
  • акторка кіно і театру, знана своїми комедійними і характерними ролями;
  • командир добровольчого батальйону «Київська Русь», капітан ЗСУ. Зараз громадський діяч.

А також пом’янемо наших захисників від «русского міра»  які могли б сьогодні святкувати день народження, якби не їм не довелося загинути і боротьбі з російськими окупантами за цілісність і незалежність України.


Починаємо:

 

САМІЙЛО ДУДІН (1863-1929) – етнограф-фотохудожник, живописець, мистецтвознавець. Створив галерею світлин українців кінця 19 століття.

Народився Самійло Дудін в с. Рівному, волосному центрі Єлизаветградського повіту Херсонської губернії Російської імперії (тепер — Новоукраїнського району Кіровоградської області) у родині вчителя. Навчався в Єлисаветградському земському реальному училищі, тут він відвідує курси малювання, засновані академіком портретного живопису Петром Крестоносцевим.

Самійло з дитинства вирізнявся не лише талантами, а й непосидючістю і схильністю захоплюватися різними, під час сумнівними ідеями. У юності він не лише брав участь у громадсько-політичному об’єднанні «Громада», а й перебував під впливом народовольців, належав до народовольському гуртку. Читав нелегальну літературу, перекладав письменників-народників українською, досліджував створення вибухових речовин. За це 21-річного Дудіна арештували і на три роки вислали на Забайкалля.

У засланні Дудін зустрівся з відомим ученим — мандрівником Потаніним і за його порадою зайнявся збиранням фольклорного та етнографічного матеріалу бурятів і монголів, серйозно вивчав фотосправу. У 1891 році за рекомендацією Потаніна його включив на посаду художника — фотографа до складу своєї знаменитої експедиції в Монголію видатний учений Радлов.

У 1891—1897 роках був вільним слухачем у Петербурзькій Академії мистецтв у викладача Іллі Рєпіна. За картину «В храм Таніти» отримав звання художника і стипендію на вивчення мистецтв у Європі.

У 1894 році, перебуваючи на Єлисаветградщині та Полтавщині, Самійло Дудін створив серію світлин «Українці», яка є цінним етнографічним джерелом.

Будучи одним із найвидатніших фотографів європейського рівня, Самійло Дудін зробив величезний внесок у вивчення Середньої Азії. Тут  він зробив понад 600 фотографій для Всесвітньої виставки у Парижі 1899 року. З’ясувалося, що і нині зібрання етнографічного музею у Гамбурзі прикрашають 495 скляних негативів Дудіна року 1899 р. про казахів.

Працював художник і як книжковий графік – 1911 року в Києві вийшла «Ілюстрована Шевченківська бібліотека» (24 книги) з його роботами. Також Дудіна він виконав 27 ілюстрацій до петербурзького видання «Кобзаря», ілюстрував повісті Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» та «Миргород».

За кількістю та різнобічністю своїх обдарувань Дудін нагадував «ренесансних людей»: художник, вчений-орієнталіст та етнограф  – автор багатьох наукових праць про мистецтво буддизму та ісламу, колекціонер  – зібрав унікальну колекцію східних килимів, неперевершеним знавцем яких вважається й досі, учений-мандрівник і учасник декількох наукових експедицій у Монголію, Туркестан та Західний Китай.

Самійло Дудін помер на 66-му році від паралічу серця з фотоапаратом у руках, перебуваючи зі студентами-географами на університетській станції у селищі Саблиному під Ленінградом, де керував літніми практичними роботами студентів.

Дуже раджу подивитися етнографічні світлини Дудіна, на яких він зафіксував одяг, побут і обличчя жителів України кінця 19 століття. Дуже багатий матеріал для роздумів: https://www.facebook.com/pg/Khersonmorehod/photos/?tab=album&album_id=2023826047906052

 

КОСТЯНТИН ЛОМИКІН (1924-1993) – живописець і графік.

Костянтин році у місті Глухів на Сумщині, 1951 року закінчив Одеське художнє училище, викладачі.

Плідно  працював у жанрі тематичної картини, портрету, пейзажу, натюрморту. З 1951 року брав участь у всесоюзних і зарубіжних виставках.

Митець з любов’ю ставиться до природи, багато працює на пленері. Пейзажі Костянтина Ломикіна мистецтвознавці поділяють на дві групи. До першої належать ті, що навіяні скороминущими почуттями, схвильованістю. Саме такими є «Останній промінь», «Березневе сонце», що дають відчуття чародійства природи. До другої групи належать епічні за строєм картини природи. Полотна «Щаблі епох» (1968), «Над луками заповідними» (1969), «Місто будується» (1971) — це глибокі філософські роздуми автора про красу природи, про величну працю людини, що перевтілює її.

У доробку художника можна побачити чимало типових соцреалістичних полотен – з весіллями совєтських людей, щасливими колгоспниками, Владіміром Леніним та іншими звеличуваними тоді  постатями. Але зовсім не ці роботи визначили цінність художньої спадщини Ломикіна.

В часи соціалістичного реалізму найталановитіші художники широко експериментували зі світлом і кольором. Формально вони залишалися в межах панівної ідеології, насправді ж створювали далекі від неї картини. Серед них був і Ломикін, який в найкращих своїх роботах поєднав свіжість і безпосередність імпресіонізму з енергійністю і самозабуттям експресіонізму. Саме такі картини представлені у відеоролику до цього огляду.

Твори художника знаходяться в художніх музеях України, а також у приватних колекціях за кордоном: Японії, Росії, Франції, Греції, Німеччини, Італії, Португалії.

http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/lomykin-kostyantyn/

 

Багатьом відоме і приходиться до смаку явище бардівської пісні. Втім, більшість поціновувачів цього жанру знають лише російськомовних виконавців. Втім, і в Україні є гідні таланти, що працювали у цьому напрямку.

ВОЛОДИМИР ШИНКАРУК (1954-2014) — поет, прозаїк, композитор, бард-виконавець.

Народився в селі Вчорайшому на Житомирщині у родині медиків. Закінчивши середню школу Володимир став працювати завідувачем клубу Червоненського цукрового комбінату. У 1972–1976 роках навчався на філологічному факультеті Житомирського педінституту, по закінченні залишився викладати на кафедрі російської та зарубіжної літератури. Служив у війську, навчався в аспірантурі.

Його наукові інтереси лежали у сфері історії літератури та мистецтва, літературного краєзнавства. Шинкарук – автор біобібліографічного довідника «Літературна Житомирщина» (1993), кількох навчальних посібників.

А поза роботою і наукою були пісні – Шинкарук завжди поєднував науково-педагогічну діяльність з концертними виступами – не лише в Україні,  а й у Польщі, Словаччині, Угорщині, Німеччині, Франції, США. Записав і видав компакт-диски «Дім для душі» (2002), «Колір тиші» (2007), «Перекоти-НЕБО» (2009), «Шестиструнний дощ» (2010), “Прислухаюсь до серця” (2013), “Дороже крови” (2013).

Шинкарук також автор кількох збірок поезій та пісень. Переклав українською поетичну п’єсу Карло Гоцци «Король-олень», п’єсу Біла Маноффа «Сич і кішечка», трагікомедію Григорія Горіна “Чума на ваші дві родини”.

Послухати Шинкарука: https://www.youtube.com/watch?v=ng5nzpBjctg

https://www.youtube.com/watch?v=Xlg_zeVgzXw

 

ТАМАРА ЯЦЕНКО (1955) — знана актриса театру та кіно.

Народилась в с. Горенка на Київщині. Закінчила театральну студію при Українському академічному драматичному театрі ім. Івана Франка та Російську академію театрального мистецтва (1990).

З 1979 року — актриса і прима Київського молодіжного театру (нині Київський академічний Молодий театр). З 2003 по 2005 рік — Директор — Художній керівник Київського коледжу театру і кіно

Брала участь в гумористичних телешоу «Шоу довгоносиків», «Мамаду», Весела хата.

Зараз працює у Київському драматичному театрі «Браво».

Яценко зажила слави завдяки характерним і комедійним ролям. Зокрема в театрі грала Проню Прокоповню у «За двома зайцями», Мачуху у «Попелюшці», Катерину у «Сватанніна Гончарівці», Анфісу у «Трьох Сестрах», мадам Александру у «Голубці».

Також Яценка знялась у багатьох фільмах, зокрема: «Трест, що луснув», «Мина Мазайло», «По-модньому» (1992), «Сад Гетсиманський».

 

АНДРІЙ ЯНЧЕНКО (1981) — капітан ЗСУ, командир 25-го батальйону «Київська Русь».

Народився у Києві. Закінчив школа з поглибленим вивченням іспанської мови та Київський військовий ліцей імені Івана Богуна.

2002 року закінчив Одеський інститут сухопутних військ, за спеціальністю «Військові науки», отримав кваліфікацію бакалавра військових наук, офіцера військового управління тактичного рівня. Згодом отримав кваліфікацію «Психолог, викладач психології» в Одеському університеті ім. Мечникова.

Під час військової служби пройшов шлях від командира відділення до заступник командира навчальної роти з гуманітарних питань, 169-й навчальний центр Сухопутних військ, смт Десна, Чернігівська область. 2006 року, під час реорганізації ЗСУ, звільнився в запас, бо був не готовий служити в кадрованій частині та, як він каже, «перебирати папірці».

Впродовж 2006—2007 років працював у ТОВ «Каскад-Центр», почав касиром торговельного залу і став начальником автозаправної станції. По тому працював у групі компаній «Дата Люкс», ДП «Шенкер», ТОВ «ТК Артекс».

У серпні 2013 року заснував власне підприємство, яке спеціалізувалося на міжнародній логістиці.

Андрій Яценко був активним учасником «Революції гідності», прийшов на Майдан разом із дружиною Євгенією 1 грудня 2013 року. Став заступником сотника 1-ї сотні Самооборони Майдану. 18 лютого 2014, коли був штурм на вулиці Інститутській, узяв на себе командування. Потім очолив 42-гу сотню «Львівська Брама». Під час протистоянь дістав контузію та поранення. Його сотня обороняла верхню барикаду біля станції метро «Хрещатик», звідти Андрій отримав позивний «Висота».

В квітні 2014 року почав формування добровольчого батальйону територіальної оборони «Київська Русь» у складі ЗСУ. Батальйон складався переважно із добровольців з Майдану.

2014—2015 — командир 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Підвищений до звання капітана. Протягом року командування, підрозділом були проведені успішні операції у населених пунктах Нікішине, Рідкодуб, Центральний, Чорнухине, Комісарівка, Софіївка, Вергулівка.

15 вересня 2014 особисто брав участь у зустрічному бою зведеного підрозділу батальйону з незаконними збройними формуваннями поблизу населеного пункту Центральний, під час якого виявив і доповів командуванню про створення супротивником вогневої позиції, що дозволило вчасно знищити її й надало можливість підрозділу закріпитись на визначеній командуванням місцевості та встановити опорний пункт.

22 вересня 2014 зведений підрозділ батальйону під керівництвом капітана Янченка виконував бойове завдання з надання термінової допомоги суміжному підрозділу та ліквідації можливого прориву супротивником лінії оборони в населеному пункті Нікішине Луганської області. Офіцер особисто організував успішний наступ підпорядкованих підрозділів без втрат особового складу.

Брав активну участь в організації виходу бійців ЗСУ, МВС та НГУ з Дебальцевого у лютому 2015, був одним із тих офіцерів, які опрацьовували план відходу.

Після демобілізації займається громадською діяльністю. Є членом координаційної ради асоціації учасників бойових дій, де захищає права демобілізованих військовослужбовців. Входить до складу комісії з розподілу бюджетних коштів, що виділяються на матеріальну допомогу учасникам АТО, пораненим, сім’ям загиблих, переселенцям та сім’ям, які опинились у складних життєвих обставинах, при Київській ОДА. З червня 2015 року — позаштатний радник голови КОДА з питань допомоги військовим АТО.

20 грудня 2019 року Андрій постраждав під час судового засідання в справі про вбивство українського журналіста Павла Шеремета. Янченко був серед активістів, що блокували силовиків у залі Апеляційного суду, де судді відмовлялись розглянути апеляцію підозрюваної у Юлії Кузьменко. Під час спроби зачистки зали Янченка було госпіталізовано з переламом шиї та нападом епілепсії.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російськими окупантами на Донбасі:

 

ОЛЕКСАНДР ДЗЕХ (1974-2014)— старший сержант ЗСУ.

Народився у Києві. Призваний за мобілізацією, служив у 72-гій ОМБР.

Родина втратила зв’язок з Олександром 19 липня. Тіло знаходилося в зоні бойових дій; імовірна дата смерті — 31 липня 2014-го, під час виконання бойового завдання. Згодом встановлено, що загинув 19 липня під Маринівкою.

 

 

РУСЛАН ЧУБАТЕНКО (1991-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Березняки на Черкащині, там жив і працював. Руслан мріяв стати вчителем, але спочатку вирішив здобути робітничу професію і вивчився на електрогазозварювальника.

У березні 2014-го мобілізований. Командир бойової машини — командир відділення, 72-а окрема механізована бригада.

Загинув від осколкових поранень, яких зазнав в бою біля Савур-могили.

 

РОМАН ПИЯСЮК (1975-2015) – сержант ЗСУ.

Народився в місті Костопіль на Рівненщині. Закінчив Камінь-Каширське ПТУ на Волині, де здобув професію столяра.

У 1993-1995 роках проходив строкову армійську службу, по тому вступив на службу за контрактом і 1998 року звільнився в запас. Працював у приватних підприємців водієм-далекобійником на вантажних перевезеннях в межах України.

Захищати Україну пішов добровольцем у вересні 2014 року. Сержант, водій окремого танкового батальйону 1-ї окремої танкової бригади, смт Гончарівське, Чернігівська область.

10 березня 2015-го підірвався на вибуховому пристрої з «розтяжкою» — під час виконання завдання військової служби у селі Златоустівка Волноваського району. Загинув, закривши собою товариша Миколу Палія.

Без Романа лишилися батьки , доросла донька та неповнолітній син.

 

ДМИТРО МОМОТЮК (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народивсяу с. Берег на Рівненщині. Після 9 класів вступив до Рівненського автотранспортного коледжу, спеціальність — обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів. Проживав у селі Плоска.

У часі війни — радіотелефоніст, 51-а ОМБр.

Уночі проти 24 серпня загинув у бою під Кутейниковим . Тоді російські окупанти приготували українським військовим «подарунок» на День Незалежності:   о позиціях українських мінометників в районі с. Многопілля, Амвросіївський район, Донецька область було завдано потужного удару.

Без Дмитра залишилися мати, старші брат та сестра, дружина.

 

СЕРГІЙ ФЕОКТИСТОВ (1984-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Горохів на Волині, там здобув середню освіту. Строкову службу проходив на транспортному аеродромі у Мелітополі; демобілізувавшись, 2008 року закінчив Горохівський коледж ЛНАУ.

 

Мобілізований 16 липня 2015 року, пройшов підготовку на полігоні в Старичах. Солдат, старший сапер інженерно-саперного взводу, 43-й окремий мотопіхотний батальйон «Патріот».

26 вересня 2015-го підірвався на міні поблизу Новгородського в районі Дзержинська — Горлівки.

Без Сергія лишилися батьки, старший брат.

 

ВІКТОР ПОЦІЛУЙКО (1979-2015) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Яблунівка, Львівська область. Проживав у селі Лугове Бродівського району, був майстром художніх виробів з дерева, вготовляв меблі.

Мобілізований у травні 2014 року. Вони з дружиною виховували чотирьох дітей, і тому міг не йти на фронт, але Віктор не шукав можливостей уникнути захисту Батьківщини.

Служив у 24-а окрема ОМБр. З червня служив у зоні проведення АТО, зокрема, у липні пережив трагедію біля с. Зеленопілля – коли з території РФ було завдано ракетного удару по українській прикордонній заставі. Там отримав першу контузію. Потім зазнав другої, ще більш важкої контузії.

Повернувся додому на ротацію у серпні 2014 року. У січні 2015 року він був звільнений з військової служби за сімейними обставинами – як багатодітний батько. За словами дружини, він дуже важко переживав і смерті побратимів, і те, що йому самому доводилося вбивати, зокрема – вбити у бою жінку-снайпера. Віктор довго лікувався – але наслідки другої контузії виявилися надто серйозними – 22 березня 2015 року він помер.

Залишилася дружина та четверо дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада