Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.04.2020

19 квітня.

Почнемо огляд іменинників з героїчного захисника України, з 32 бійцями зайшов у Торецьк і 7 годин 40 хвилин – до підходу основних частин, під обстрілом з танків утримував адміністративну будівлю. Цей командир також брав участь у визволенні від російсько-терористичних угрупувань Слов’янська та Краматорська.

Далі будуть:

  • художник-мариніст, який за рівнем обдарування не поступався своєму сучаснику Айвазовському, але не встигнув зажити такої ж гучної слави через передчасну смерть;
  • художник, якого вважають останнім романтиком галицького класичного мистецтва, і якому довелося разом з дочкою пережити сталінські табори;
  • політв’язень останньої хвилі сталінських репресій, автор влучних філософських афоризмів, перекладач, завдяки якому українському читачеві стали доступні десятки творів англійської, ірландської, польської літератури;
  • сучасний композитор – один з найвідоміших серед тих, хто працює в класичних жанрах.

Отже, привітаємо з днем народження героїчного захисника України і згадаємо його чини.


ЕДУАРД ШЕВЧЕНКО (1977) — військовик Військово-Морських Сил ЗСУ, капітан I рангу.

Народився на Камчатці (РРФСР) в родині військового, продовжив сімейну традицію чоловіків-військовослужбовців. Строкову військову службу проходив у місті Владивосток.

2000 року закінчив навчання в Чорноморському вищому військово-морському училищі ім. Нахімова, м. Севастополь та у званні лейтенанта розпочав службу в морській піхоті України.

Коли почалась російська збройна агресія проти України, обіймав посаду командира загону 73-го морського центру спеціальних операцій. У березні 2014 підрозділ Едуарда Шевченка на полігоні «Широкий Лан» почав готуватися до можливої ​​атаки «зелених чоловічків» з боку окупованого Криму.

З початку червня 2014 перебуває в зоні АТО. Брав участь у визволенні Слов’янська, Торецька, Краматорська, у боях за Сіверськ і Ямпіль. Воював під Вуглегірськом, Дебальцевим і Рідкодубом, де його група фактично «витягала» з оточення бійців 25-го батальйону «Київська Русь».

Після Іловайської трагедії його група супроводжувала й забезпечувала рейд 79-ї та 95-ї аеромобільних бригад у район розташування противника біля Гранітного, вказувала місця для спорудження водних перешкод. Командир зайшов туди першим, а вийшов останнім.

Так, перед узяттям Торецька, Шевченко сам, у цивільнім одязі, зайшов у місто, щоб оцінити обстановку й підконтрольні бойовикам об’єкти. Після цього зведений загін з 33 осіб під його командуванням дістався до Торецька в обхід сепаратистських блокпостів, через поля, і протягом півгодини підняв українські прапори над адміністративними будівлями. Після цього бійцям довелося майже вісім годин чекати приходу основних сил ЗСУ.

Це були 7 годин 40 хвилин безперервного обстрілу — з танків, стрілецької зброї, ПТРК. 33 українських вояки протистояли 200 бойовикам, 2 танкам і БМП. Тільки по міськраді, де зайняли оборону бійці Шевченка, танки стріляли 29 разів. Коли ворог підійшов упритул, Шевченко наказав бійцям сховатися в підвалі, а сам піднявся на дах будівлі, щоб викликати вогонь на себе. Група не втратила жодного бійця в цьому бою, лише трьох поранено.

  • У проросійських ЗМІ писали про знешкодження близько 100 наших військовослужбовців, – розповідає Едуард Шевченко. – Як людина, яка там була, скажу: ми не втратили жодного бійця. Вийшли звідти з трьома пораненими. Контузії я не рахую, адже тільки з ворожого танка по нашій позиції було зроблено близько 20 пострілів. Для чого я це розповідаю? Коли чую про те, що нас кинули, про те, як негативно висловлюються про наші дії нефахівці, мені стає, м’яко кажучи, не по собі. Людина, яка мало розуміється на військовій справі, не може давати оцінку досвідченим командирам! Ворог добре знає ціну багатьох наших командирів. І він прагне через інформаційну війну їх відсунути.

 

Повернемося до більш ранніх часів і згадаємо непересічних особистостей, народжених 19 квітня:

 

РУФІН СУДКОВСЬКИЙ (1850-1885) – живописець-мариніст.

Народився в Очакові, в сім’ї священика і сам готувався стати священиком – закінчив Очаківське духовне училище і вступив до Одеської духовної семінарії.

Але тяга до малювання, яка проявилася ще в дитячі роки, в мальовничій «південній Пальмірі» спалахнула з новою силою.

Судковський займається в художній школі Одеського товариства любителів мистецтва, пише етюди з натури. Особливо молодого богослова приваблюють морські сюжети

Не закінчивши курсу семінарії, він їде до Петербурга, в Академію мистецтв. За три роки навчання в Академії Судковський за свої пейзажні етюди був відзначений великою і малою срібними медалями.

У 1871 році Руфін Судковський повертається в рідний Очаків, багато працює над пейзажами чорноморських берегів. Перші картини молодого художника багато в чому носять наслідувальний характер і успіху не приносять.

У 1874-1875 роках Судковський побував за кордоном, в Німеччині та Франції, де продовжив навчання. Наполеглива праця принесла свої плоди: за нові картини на академічній виставці 1877 року йому присуджують звання художника 2-го ступеня, а два роки по тому – і класного художника 1-го ступеня.

Поступово Судковський відшліфовує техніку живопису, знаходить вірні художні засоби, щоб показати красу морської стихії – і в штиль, і в бурю, правдиво передати гру сонячних відблисків у прозорій воді тихої бухти і грізну силу шалених валів…

Популярність художника росте, в 1880 і в 1881 роках Судковський проводить свої виставки в Одесі. Кілька робіт художника було представлено на Московській Всеросійській виставці 1882 року. Остаточно його репутація провідного художника-мариніста, що суперничає з самим Айвазовським, закріплюється після успішних виставок у Петербурзі – в 1882-1884 роках.

За полотно «Буря біля Очакова» («Очаківська пристань») 1882 року Судковському присуджено звання академіка. Його нові виставки проходять в Одесі у будинку Біржі (до 90 великих картин і до 50 етюдів, малюнків, ескізів), Миколаєві, Києві.

Здавалося, що перспективи дуже райдужні: талант Руфіна Судковського загальновизнаний, його роботи з кожним роком набувають нової глибини і сили… Але раптова смерть від тифу обриває творчий шлях 35-річного живописця.

Ім’я Судковського носить художній музей в його рідному Очакові, де знаходиться найбільше зібрання – 25 робіт живописця.

 

ПЕТРО ОБАЛЬ (1900-1987) – живописець і графік.

Обаля вважають останнім романтиком галицького класичного мистецтва. Навіть у роки фінансової скрути він не зміг перекваліфікуватися з митця на «заробітчанина».

Народився в селі Ободівка, нині його вже немає на карті Тернопільської області.

Батько віддав хлопця на навчання до гімназії в Збаражі. Здобути гімназійну освіту завадила Перша світова війна. Юнак не уник її фронтів, де двічі перехворів на тиф. Згодом як вояк УГА потрапив у польський полон.

Відомостей про життя Обаля від повернення з полону і до вступу до Краківської академії мистецтв дуже мало. Влітку 1921 року Обалю пощастило скласти в Кракові іспити і бути зарахованим (щоправда, «надзвичайним», тобто, позакласним студентом) до однієї з найкращих європейських мистецьких шкіл.

Вже через два роки українця помітили і зробили студентом «звичайним» – з правом отримати диплом. На вимогу вишу довелося екстерном закінчувати гімназію у Львові. Щоби зводити кінці з кінцями, Петро підробляє малюванням декорацій для одного з краківських театрів.

Творчий дебют стався 1923 року на виставці Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ) у Львові. Тут Обаль разом із Левом Ґецом (про нього – в огляді за 13 квітня) виставив свої твори поруч із роботами відомих художників – Олени Кульчицької, Антона Манастирського й інших.

На завершення  Краківської академії Петро склав додатковий іспит з рисунка, який дозволяв йому викладати малювання в загальноосвітніх закладах. Згодом вчителювання стало чи не єдиним постійним заробітком.

Після навчання у Кракові Петро Обаль працює вчителем у містечках польського Помор’я, а його дружина живе в Болехові – подружжя чекає на дитину.

У 1930-ті роки Обаль здебільшого працював як графік. Найбільш впізнавані його дереворити – це портрети 12 українських письменників, видані окремим альбомом у Львові (згодом ця робота Обаля відіграє недобру роль у його житті).

Закріпитися на Помор’ї сім’ї Обалів перешкодила Друга світова війна. Серед потоку біженців вони потрапили до Кракова, згодом – до міста Сяноку на Лемківщині.

Обаль знову вчителював і узявся за малярство. Ще раніш у мистецьких колах давали високу оцінку його портретам і пейзажним картинам митця, а славу Обалю принесли й «Лемківські ниви», написані у 1941-му.

У Сяноку 1940 року відбулася знаменна художня подія – персональна виставка робіт Обаля і Лева Ґеца, яка мала неабиякий успіх. Обаль представив тоді 187 творів.

До Стрия сім’я художника переїхала, коли Обаля призначили професором у тутешню українську гімназію. Тут навчалася їхня донька Віра.

Повоєнний період не був плідним для Петра Обаля. Рятувала праця педагога – він викладав малювання.

Сюжетні полотна не приносили успіхів Обалю. На одну з обласних виставок у Дрогобичі художник подав картину «Лісоруби».

– Почему лесорубы смотрят под ноги? – запитав котрийсь із обласних чиновників, відповідальних за виставку.

– Щоби не впасти, бо сніг глибокий, – пояснив художник.

– Советские лесорубы должны смотреть только вперед и улыбаться! – одрізав чиновник від мистецтва…

Про те, що його можуть арештувати, Петро Обаль, навіть не задумувався. Ніколи не сунувся в політику і жив лише мистецтвом.

У грудні 1949 року Обаля буцімто відряджають до Києва на конференцію, натомість затримують у Львові і направляють на допити в Дрогобич.

Закидають знайомство зі зв’язковою ОУН на ім’я Марта. Цю дівчину Петро Обаль бачив лише раз: сусідка відрекомендувала її як студентку Львівської консерваторії.

До справи долучили ще характеристику директора Стрийського педучилища, де вказано, що Обаль «постійно малював Сталіна в чорних рамках», а також цитата про Павла Тичину, взята з анотації Пеленського до Обалевого «Альбому українських письменників»: «Великий сучасний поет, бард визвольних змагань… в совітських умовах принизилася його творчість».

У березні 1950 року Обалю за «измену Родине» присудили 10 років таборів. Заарештували також його доньку Віру та двох племінниць – Галю Кальчук і Євгенію Нагай. З 10 років виправних робіт довелося відбути 6, але на все життя залишилася рана від трагічної смерті Галі Кальчук на лісоповалі біля Іркутська.

Обоє Обалів – тато і донька – потрапили в Караганду. Збереглися 127 малюнків Петра Обаля, зроблених у таборі.

Дружина художника теж переживала важкі роки: розлука з найближчими, втрата даху над головою (в будинок Обалів після арешту господаря вселився хтось із «партійних»). Її прихистила родина Винницьких, де було двоє малих дітей. Для них Петро Обаль малює в таборі гумористичні малюнки, з яких варто кожному повчитися закоханості у життя в таких нелюдських умовах.

«Тілом моїм кидають, шарпають його нерви, а душа для них недосяжна», – писав їй Петро Обаль в одному з листів

Влітку 1956 року Петро та Віра Обалі були реабілітовані. Художник повернувся до Стрия, Віра приїхала пізніше. Їй через ярлик в’язня так і не вдалося вступити в омріяну Львівську консерваторію чи театральний інститут, заочно вчилася на режисерському відділі Львівського культосвітнього училища. Обалі певний час не мали свого помешкання, згодом оселилися в одноповерховому будиночку з двох кімнат. Петро Обаль розписав для стрийської Успенської церкви скинію, де ставили Плащаницю. За отримані кошти купив доньці піаніно. Згодом виробив собі невеличку пенсію, якої ледь вистачало на прожиття.

Він ніколи не займався «оформительством» – тим, що самі художники охрестили «халтурою».

У 1960-1970-х роках Петро Обаль відроджується як митець, знову займається графікою. Відбувається його персональна виставка у Тернополі. Про нього прихильно заговорили критики та мистецтвознавці. Але митцю доводиться клопотати про підвищення пенсії, бо сім’я ледве радила собі зі скромними доходами. Від Міністерства культури отримував відписки: «підстав для підвищення пенсії нема».

Якось він звернувся до присутніх на зустрічі культурно-мистецького об’єднання «Хвилі Стрия» з такими словами: «Я прошу вас працювати не лише для прожиття, що, звичайно, конче потрібно, а й малювати для душі, – найголовніше в нашому житті».

Ще одним виразним прикладом його мистецької гідності було те, що в останні роки, коли уже не малював, бо рука погано слухалася, він відмовлявся брати участь у виставках – не хотів привертати увагу глядача картинами, які той уже бачив.

«Мій товариш по зброї, Петро Обаль, – згадував про земляка письменник Михайло Островерха, – уже такої вдачі, що не знає, чи не хоче робити гамору про себе. От і живе він скромно й тихо. Інколи візьме участь у виставі плястичного мистецтва, інколи дістане нагороду за якийсь свій твір — і знову відходить у тінь, поринає у свою нору-душу й у ній колупається: збирає фрагменти природи, що впоєна сонцем, що жахтить кольорами, що пружиться своїми багатими лініями, що тужить і радіє своїм життям, – і все це він на своїй палеті переграє».

Читати розповідь про долю Обаля і дивитись його картини: https://zbruc.eu/node/66488

 

 

РОСТИСЛАВ ДОЦЕНКО (1931-2012) – перекладач, літературний критик, політв’язень (1953-63).

Народився у Києві. Сім’я з чотирьох осіб жила в «комуналці» на 15 кв. м в центрі міста, неподалік НКВД. Славко змалку чув розмови про арешти й розстріли. З дитинства у російськомовному середовищі він був послідовно україномовним.

1950 року після школи вступив до Київського університету на український відділ філологічного факультету. Це був час стрімкого інтелектуального зростання юнака, і стрижнем цього зростання була національна ідея.

Заарештований був у лютому 1953-го, в останній хвилі сталінського терору, за звинуваченням у проведенні «антирадянської пропаганди», поширенні творів «буржуазно-націоналістичних» письменників Грушевського, Винниченка, Єфремова… Вирок: 8 років виправно-трудових таборів, із конфіскацією майна.

У 1953-56 рр. відбував покарання в Кунєєвських таборах (Куйбишевська обл.) на будівництві Волзької ГЕС. Там навесні 1955 р. кільканадцять юнаків-політв΄язнів (більшість – українці) створили “Групу революційних марксистів”. Доценко був співавтором її програмних і статутних документів. У них КПРС трактувалась як “реакційна партія фашистського типу”.

Група була викрита, у квітні 1956 р. її члени були засуджені, зокрема, Доценко дістав ще 7 років.

У неволі знався з митрополитом Йосипом СЛІПИМ, адвокатом степана Бандери Володимиром Горбовим, повстанцем Петром Дужим, письменником Святославом Караванським, юристом Левком Лук΄яненком. Спілкувався зі вченими, філософами, митцями – політв΄язнями різних національностей, вивчав від них іноземні мови, займався самоосвітою.

У квітні 1963 звільнений. На основі довідки про зняття першої судимості вдалося відновитися в Київському університеті. Відсидівши 10 років, опинився у вирі шістдесятництва, познайомився з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Аллою Горською та багатьма іншими непересічними особистостями. Одружився з колишньою політв΄язенкою, математиком Ніною вірченко.

Закінчив університет, працюючи в редакції зарубіжної літератури Держлітвидаву України (з 1964 – видавництво «Дніпро»). Переклав кілька десятків творів іноземної літератури, зокрема, підготував 12-томник Дж. Лондона, виходять у його перекладах романи О. Вайлда «Портрет Доріана Ґрея», Ф. Купера «Останній із могікан», В. Фолкнера «Крадії», оповідання М. Твена, Е. По.

Чергова хвиля арештів свідомої української інтелігенції 1972 року позначилася й на долі Доценка – з нього вимагали показів проти Дзюби, Лукаша, Кочура. Після відмови співпрацювати з КГБ його в 1973 р. звільнили з роботи у видавництві «Дніпро», а переклади перестали видавати. Дружину змусили «за власним бажанням» звільнитися з викладацької роботи в Київському університеті.

Після тривалих пошуків роботи, Доценку вдалося влаштуватися в «неідеологічній» Республіканській сільськогосподарській бібліотеці. Працював «у шухляду».

У 80-х роках, коли з΄явилася змога друкуватися, виходять у його перекладах десятки творів англійських, ірландських письменників – Фолкнера, Діккенса, М. Мітчелл, Дж.-К. Джерома, Ф. О’Коннора, В. Скотта та інших, збірки ірландських народних казок, англійських та ірландських приказок і прислів’їв. Попри тривалі заборони на друк, ім΄я Доценка вписане в блискучу когорту українських перекладачів з англійської, ірландської, американської, польської, французької та інших літератур.

З ослабленням тоталітарного режиму з 1988 р. Доценко – на творчій роботі. Переклав з англійської літературознавчі праці Луцького «Між Гоголем і Шевченком», Шереха-Шевельова «Пролегомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди».

В останні роки життя Доценко зосередився на підготовці й виданні творів репресованих письменників. Він автор циклу біографічних нарисів «Україна без українців» – про письменників і громадських діячів, жертв політичних репресій.

Доценко є автором близько 2 тисяч напівафористичних «Думок проти ночі». От декілька з них:

  • Анонім — це той ніхто, що долає будь-кого.
  • Безпечна дорога — найнебезпечніша спокуса.
  • Ближче до істинитой, хто її шукав, а не той, що її знайшов.
  • Всі люди походять від мавп, тільки декотрі трохи пізніше.
  • Даруйте, що не туди вас завели, але навіщо ви за нами йшли?
  • 3 погляду миті вічності не існує.
  • І у футуристів не обходилося без хутористів.
  • Кого не обходить свобода, того не обминає рабство.
  • Минулого не можна змінити. Але не знаючи минулого, не можна змінити і майбутнього.
  • Найохотніше себе б’ють у груди ті, в кого за душею барабанна порожнеча.
  • Не дивися згори вниз на людей, бо опинишся у них під ногами.
  • Не поможе інтуїція, коли катма ерудиції.
  • Попіл імперій засліплює очі так само, як і їхній блиск.
  • Світле майбутнє при ближчому розгляді щоразу виявляється досить темним минулим.
  • Чому як капіталістичний, то світ, а як соціалістичний, то табір?
  • «Язик до Києва доведе», та мова доводила аж до Колими.

 

Більше афоризмів Доценка: https://uk.wikiquote.org/wiki/%D0%94%D0%BE%D1%86%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87

 

Вартий не тільки згадки, а й окремої уваги наш сучасник:

 

СВЯТОСЛАВ ЛУНЬОВ (1964) — композитор, автор симфонічної, камерної, хорової, фортепіанної та електроакустичної музики. Також серед його творів є опери (“Москва – Петушки”, “Погано темперовані пісні”) та музика до кіно.

Твори Луньова виконувались на багатьох фестивалях, серед виконавців його творів — Національний симфонічний оркестр України, Державний естрадно-симфонічний оркестр України та інші провідні колективи України.

Музичний перформанс Луньова “Свідок” здобув Бронзового Лева на Каннському фестивалі креативу у 2017 році.

Познайомитися з композитором ближче: https://vogue.ua/ua/article/culture/muzyka/intervyu-s-kompozitorom-svyatoslavom-lunevym.html

Слухати твори (дуже раджу!):

https://www.youtube.com/watch?v=VSLIuTKno7Q та

https://www.youtube.com/watch?v=E8Bm4u1X2N8

 

Пом’янемо наших військових, які загинули від ворожої зброї:

 

СТАНІСЛАВ КАРАЧЕВСЬКИЙ (1981-2014) – майор Військово-Морських Сил ЗСУ, вбитий російськими військовими під час окупації Криму.

Станіслав народився у Бердянську. Навчався в Севастопольському військово-морському інституті імені Нахімова. Коли був курсантом, винаймав квартиру, де познайомився з внучкою хазяйки Ольгою. У 2005 році Станіслав і Ольга одружилися.

По закінченні інституту Станіслав рік служив в Очакові, по тому его частину перевели в Крим. Проходив службу на посаді начальника оперативного відділення штабу 10-ї Сакської окремої морської авіаційної бригади ВМС ЗСУ.

22 березня 2014 року відбувся штурм, який завершився остаточним захопленням Сакської авіабази. Після захоплення Криму російськими окупантами майор Карачевський залишився вірним присязі народу України та очікував виїзду на материк разом з іншими українськими військовиками.

6 квітня 2014 року близько 23:40 майор Карачевський був застрелений молодшим сержантом Чорноморського флоту РФ Зайцевим  двома пострілами впритул з автомату АК-74.

Трагедія сталася в коридорі на п’ятому поверсі офіцерського гуртожитку в смт Новофедорівка. Одна куля влучила українському офіцеру в груди, друга — поблизу ока.

Товариш загиблого — офіцер оперативного відділення штабу військової частини капітан Артем Єрмоленко був по-звірячому побитий, заарештований солдатами РФ та переданий до Севастопольської військової комендатури ЧФ РФ, де його тримали кілька днів.

Станіслав Карачевський допомагав збирати речі Артему Єрмоленко, готуючись до відправки на материкову частину України. Вони поверталися ще з одним товаришем додому. Пройшли повз КПП своєї частини, де на той час вже стояли озброєні військовослужбовці РФ. Зав’язалася розмова. Після цих перемовин росіяни викликали групу підсилення.

Українські офіцери намагалися знайти порятунок у гуртожитку. В процесі переслідування на всіх п’яти поверхах росіяни підірвали світло-шумові гранати. Єрмоленко зумів заховатися в кімнаті. В цей час вбивця — російський молодший сержант — застрелив з автомата Карачевського.

Товариші загиблого повідомили, що його убили зразу, поранення було фатальним, фактично це був розстріл. При цьому, за попередніми домовленостями окупантів у гуртожитку взагалі не повинно бути — вони несуть службу на контрольно-пропускному пункті частини.

За словами очевидця подій старшого льотчика бригади Михайла Горбатюка, ініціаторами конфлікту були російські військові. «Сюди прийшли люди з автоматами, ми їх вмовляли піти назад на КПП, щоб не провокувати конфліктів. Потом з’явилася група захвату, вони побігли у гуртожиток, і почалась стрільба», – розповів Михайло. Російських окупантів не зупинило й те, що в гуртожитку перебували дружини і діти українських військових.

13 березня 2015 року Кримський військовий гарнізонний суд (утворений російською окупаційною владою в анексованому Криму) засудив вбивцю — молодшого сержанта ЗС РФ Євгенія Зайцева до 2 років колонії за ч. 1 ст. 105 КК РФ (вбивство).

У Станіслава залишилися дружина Ольга та двоє дітей. Вони виїхали з Криму разом з бригадою в Миколаїв 9 квітня 2014 року. Їй запропонували працевлаштуватися у військову частину, і вона погодилася, старший матрос ВМС ЗСУ.

Мати Станіслава після поховання сина приїхала з Бердянська в Миколаїв, щоб допомагати Ользі з дітьми. В червні 2015 для сім’ї офіцера було придбано квартиру в центрі Миколаєва за рахунок меценатів міста. В січні 2016 Ольга з дітьми заселилися у нове житло.

 

Окремо звертаю увагу на тих, хто пішов захищати від ворога не лише  Батьківщину, а й свій рідний край. Щоб не забувалось, що мешканці Донбасу – такі само українці, як і скрізь – є серед них і «вата», є і патріоти.

 

МИКОЛА ЛІТОВКО (1976-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Сєвєродонецьк, Луганська область), закінчив сєвєродонецьке ПТУ № 101. Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ. По демобілізації проживав у рідному місті.

Мобілізований як доброволець навесні 2015 року. Брав участь у боях  у складі 55-ї окремої артилерійської бригади. Демобілізувався у квітні, але вже 29 травня 2016-го підписав контракт з 53-ю окремою механізованою бригадою, солдат 1-го механізованого батальйону.

18 липня 2016 року вранці внаслідок мінометного обстрілу позицій бригади між Зайцевим та Майорськом під Горлівкою загинули 4 військовослужбовці — капітан Олександр Швець, молодший лейтенант Володимир Вовченко, старший сержант Олег Грабчак, солдат Микола Літовко, ще 3 вояки зазнали поранень.

Похований на Центральному кладовищі Сєвєродонецька; багато проводжаючих були одягнуті у вишиванки, люди створили «живий коридор» та встали на коліна.

Без Миколи лишилися батько, дружина та син.

 

МИКОЛА МЕТЛІНСЬКИЙ (1970-2018) – сержант ЗСУ.

Народився в смт Олександрівка, Кіровоградська область. Мешкав у місті Кропивницький.

Закінчив Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування; пройшов навчання у Херсонській школі міліції. Працював в ОВС та на м’ясокомбінаті «Ятрань»; захоплювався роком і мотоциклами, належав до байкерського руху, був учасником Чигиринської ГО «Вільне Козацтво Холодного Яру».

13 серпня 2014 року добровольцем прийшов до військкомату, воював у складі 41-го дивізіону артилерійської розвідки 55-ї бригади, зокрема — в районі Авдіївки.

Після демобілізації у 2016 році — коли донька Миколи підписала контракт з ЗСУ — пішов за нею в 17-й батальйон; сержант, командир відділення, головний сержант мотопіхотного взводу мотопіхотної роти.

25 травня 2018 року вранці противник, за підтримки танків, намагався атакувати опорні пункти поблизу селища Невельське Ясинуватського району. Під час раптового обстрілу Микола накрив своїм тілом доньку-санінструктора, цим врятував їй життя, сам зазнав важкого осколкового поранення голови.

Того ж дня санавіацією доставлений в Обласну клінічну лікарню ім. Мечникова міста Дніпра. Переніс кілька операцій, вночі 1 червня реаніматологи чотири рази запускали його серце, але врятувати воїна не вдалося.

Без Миколи лишились батько, сестра, дружина, 26-річна донька Ярослава, яка служить в ЗСУ.

 

ЯРОСЛАВ ЦАП (1965-2016) — прапорщик ЗСУ.

Народився в селі Дем’янка-Лісна (Львівська область). Працював водієм у місцевому господарстві в селі Заріччя.

В АТО — прапорщик, механік-водій 3-го зенітного ракетного відділення зенітного ракетно-артилерійського взводу, рота вогневої підтримки 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

8 червня 2016 року загинув під час обстрілу терористами позицій ротного опорного пункту поблизу Опитного (Ясинуватський район).

Без Ярослава лишились дружина та четверо дітей.

 

АНДРІЙ ДУДИН (1977-2014) – старший солдат ЗСУ, 80-а окрема високо-мобільна десантна бригада.

Народився в селі Голосковичі, Львівської області. Мешкав у Львові.

Загинув у ніч з 18 на 19 жовтня, захищаючи позиції 32-го блокпосту на трасі «Бахмутка» поблизу селища Сміле. Дістав осколкове поранення, загинув від втрати крові.

Вдома залишилися дружина та двоє дітей.

 

ІВАН ЛЕСНІКОВ (1991-2014) — старший солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився і жив у м. Славутич. У 2009—2010 роках відслужив строкову службу в десантних військах. Демобілізувавшись, працював охоронцем, бетонником.

Мобілізований у серпні 2014-го, снайпер, 95-та бригада.

Зазнав важкого поранення у живіт 29 листопада під час мінометного обстрілу терористами біля Донецького аеропорту. Переніс 7 операцій, 10 грудня стан погіршився. 11 грудня помер у Дніпропетровській лікарні імені Мечникова.

Без сина лишились батьки.

 

ОЛЕГ ШКОЛЬНИЙ (1990-2014) — сержант 25-го ОМПБ «Київська Русь» ЗСУ.

Народився у селі Старостинці на Вінничині. Навчався в Київському вищому професійному училищі будівництва і архітектури, столяр-будівельник. В 2010—2012 роках проходив строкову військову службу в прикордонних військах на кордоні з Молдовою, по тому — за контрактом. Після звільнення з армії працював на ДП «Антонов». Проживав у Києві.

З початком російської агресії проти України пішов на фронт добровольцем. Розвідник, 25-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь».

– Ми точно не знаємо, скільки часу він був в АТО. Нам казав, що на навчаннях. І що на війні лише 2 тижні. Не хотів, щоб переживали за нього. Але якщо звести до купи певні деталі, то розуміємо, що Олег воював на Сході близько 4 місяців, — розповідає троюрідна сестра Олега Юлія. — 28 серпня під с. Комісарівкою зробили коридор для вивезення поранених бійців Нацгвардії. Усе в них йшло за планом, але в останню мить почався обстріл з гранатометів. Олег йшов останнім, прикриваючи усіх. Таким чином він врятував їхні життя, а сам загинув!

Про загибель сина батьків повідомило не його керівництво, а російські бойовики…

– У день смерті його мамі зателефонували з його мобільного. Вона думала, що телефонував Олег, але на іншому кінці дроту почулися чужі чоловічі голоси: «Що ж ви таких молодих відпускаєте на війну? І вам не шкода вашого сина? Ось він лежить мертвий, півголови йому відірвало». І слухавку поклали. А вже наступного дня керівництво Олега повідомило батькам про загибель хлопця. Знаю, що з братика зняли і бронежилет, і берці. Навіть військових жетончиків при ньому не було. Думаю, це зробили ті, хто знущався з мами Олега по телефону, — продовжує розповідь Юлія.

На похорони 24-річного Олега Школьного зійшлося все село та друзі зі столиці країни. Серед згорьованих близьких була і наречена Олега, Надія, з якою він мав одружитися навесні.

 

ОЛЕКСАНДР СВІТЛИЧНИЙ (1982-2014) — капітан ЗСУ.

Народився в с. Заїківка Луганської області.

Довгий час служив в Лощінівському радіотехнічному батальйоні повітряних сил, потім був переведений в Арциз командиром роти. Закінчив Харківський військовий університет, спеціальність «комп’ютеризовані системи, автоматика та управління».

За рік до загибелі служив на посаді офіцера відділу застосування управління радіотехнічних військ центру управління авіації і ППО оперативного командування «Південь» у Дніпропетровську.

В мирний час жив в Ізмаїлі на Одещині. На фронт пішов добровольцем. При виході з Іловайського котла в УАЗ, в якому їхав Олександр, влучив снаряд. Тоді ж загинули що двоє захисників України.

Вдома лишилася дружина, донька та син.

 

ОЛЕКСАНДР ЧЕРНІЧЕНКО (1968-2015) — капітан ЗСУ.

Народився в смт Підволочиськ на Тернопільщині, у родині військового.  Після проходження строкової військової служби вирішив стати військовослужбовцем. Закінчив школу прапорщиків, Академію Державної прикордонної служби в Хмельницькому. Проходив службу на посаді начальника 4-ї прикордонної застави імені М. Щербини Чернівецького прикордонного загону ДПСУ. 1993 року був поранений при виконанні службових обов’язків. Після лікування продовжив службу в місті Рівне. 2008 року у званні капітана звільнений в запас. Повернувся у рідний Підволочиськ, працював у сусідньому місті Волочиську в КП «ЖЕК».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 2014 року призваний Рівненським військовим комісаріатом за частковою мобілізацією як доброволець.

Капітан, заступник командира з озброєння 4-ї механізованої роти 2-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр. Від січня 2015-го перебував у зоні бойових дій.

29 березня 2015 загинув під час обстрілу російськими терористами ротного опорного пункту поблизу села Гранітне Волноваського району. Противник обстрілював позиції батальйону з мінометів та артилерійської зброї.

Без Олександра лишилися мати, сестри, дружина та син.

 

ОЛЕГ МУСІЄНКО (1971-2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Проживав в Подільському районі Києва.

В АТО — солдат, 81-а окрема аеромобільна бригада — 90-й окремий аеромобільний батальйон.

19 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт, 1-й пост нового терміналу — почався штурм терористів з обстрілом з мінометів, танки рознесли стіну терміналу, бійці займали кругову оборону.

Без батька лишилась донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада