Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

19 червня.

  • лікар, якого називали «батьком» дітей з пробірки – під його керівництвом група дослідників домоглася першого запліднення, а потім і першої в Україні вагітності за методикою in-vitro;
  • художник, у чиїх творах сучасні сюжети поєднуються з естетикою народної творчості;
  • письменниця, авторка першого в новітній українській літературі роману про побут і звичаї освітянського середовища і відповідно – проблеми освіти у вишах;
  • перша україномовна інстаблогерка, яка набрала мільйон фоловерів.

 

А також пом’янемо захисників України – добровольців, професійних військових і тих, хто сумлінно служив за мобілізацією. Вони могли б цього дня відзначати день народження, – якби не російська агресія.


Отже, почнемо з людини, чиї дослідження і невтомна праця зробили можливим здійснення мрій багатьох тисяч людей, які вже майже втратили сподівання колись стати батьками.

 

ФЕДІР ДАХНО (1939-2019) — акушер-гінеколог, який започаткував в Україні нову епоху в репродуктивній медицині.

Закінчив Одеський медичний інститут у 1968 році. Працював лікарем, згодом завідував у Харкові лабораторією репродукції людини Інституту проблем кріобіології і кріомедицини АНУ. Під керівництвом професора Дахно в 1984 році група дослідників домоглася першого запліднення, а потім і першої в Україні вагітності за методикою in-vitro.

З 1980-х років він одним з перших українських акушерів-гінекологів переймав досвід закордонних репродуктологів і успішно впроваджував його в Україні як для лікування, так і для підготовки кваліфікованих кадрів (організував першу Київську Школу репродуктологів у 1994 році).

За його ініціативою було створено Харківський Центр Репродукції Людини (1985 рік), Лабораторія репродукції людини в Києві (1991 рік), Інститут репродуктивної медицини (1994 рік). Історія цього інституту почалась під назвою «Лабораторія Дахно Лтд» – це була перша приватна клініка допоміжних репродуктивних технологій в Києві.

Професор Дахно був акушером-гінекологом в групі В.І.Грищенко, яка в 1991 році вперше в Україні успішно реалізувала програму ЕКЗ (IVF), в результаті чого народилася дівчинка Катя. У 1993 році професору Дахно та його колегам вдалося досягти настання вагітності й народження першого в Україні дитини після директно інтраперитонеальної інсемінації. А в 1995 році успішно була реалізована програма екстракорпорального запліднення з використанням донорських ооцитів, завдяки чому жінка з видаленими яєчниками змогла стати мамою.

 

АНДРІЙ НАДЄЖДІН (1963) – художник, мистецтвознавець.

Народився в с. Верхня Хортиця – нині в межах Запоріжжя. Значний вплив на його формування мала творчість батька, народного художника України Михайла Надєждіна.

У 1986 р. закінчив факультет художнього оформлення Дніпропетровського державного художнього училища ім. Вучетича, у 2000 р. — факультет історії і теорії образотворчого мистецтва Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Живе і працює в Кропивницькому.

Художні твори Надєждіна гармонійно поєднують сучасні реалії з архаїкою минулого. Полотна вирізняються багатогранністю сюжетно-смислових ліній, в основі яких — естетика народної творчості.

Подивитися картини: http://prostir.museum/ua/post/34725 та

https://gre4ka.info/kultura/17033-u-kirovohradi-andrii-nadiezhdin-prezentuvav-vlasni-kartyny-i-virshi-foto-video

і ще: https://persha.kr.ua/news/39347-fantasmagoriya-ta-narodna-mudrist-u-tvorchosti-andriya-nadyezhdina-foto/

 

ДАРИНА БЕРЕЗИНА (1982) —поетеса, прозаїк, перекладач.

Народилася в м. Миколаєві. Закінчил, факультет іноземної філології Чорноморського національного університету імені Петра Могили. Працювала викладачем англійської мови і філологічних спецкурсів. Автор декількох наукових статей про особливості трансформації євангельского міфу в сучасній літературі, фанфікшн як явище мережевої літератури.

Автор книги поезій та прози «Камера схову» (2004), збірки поезій «Всього лише серпень» (2007), збірки новел «Мимо жанру» (2010).

2017 року у видавництві «Смолоскип» вийшов  соціально-психологічний роман «Факультет». Це перший в сучасній український літературі твір на тему проблем освітянства. Роман – це спроба художнього осмислення того, що відбувається в наших університетах і академіях, інститутах і коледжах. «Факультет» – це роман в новелах, низка історій, об’єднаних спільним місцем дії, лінгвістичною кафедрою провінційного університету. Кожна з цих історій присвячена одному з викладачів цієї кафедри, а всі разом вони змальовують задушливу і безплідну атмосферу провінційних вишів. Це якісна, дошкульна сатира на побут і звичаї одного з найтоксичніших, за твердженням психологів, середовищ – освітянського. А ще це така саме якісна психологічна розвідка – адже авторка майстерно й неупереджено препарує внутрішній світ тих, хто вчить наших дітей, витягаючи на світло найпотаємніші їхні таємниці й мотиви.

Придбати роман «Факультет» можна тут: https://book-ye.com.ua/catalog/suchasna-ukrayinska-poeziya/fakultet/?gclid=Cj0KCQjwoaz3BRDnARIsAF1RfLfMBUePv3TRPBQetuuTQlCC1fiw7qYtFgjRDFMKDH2Rbb2HoiCKVdwaAopCEALw_wcB

Почитати вірші: http://maysterni.com/user.php?id=515&t=1

 

ОЛЕКСАНДРА ПУСТОВИТ (1995). Відома як Саша Бо – перша україномовна інстаблогерка, яка набрала мільйон фоловерів. Володарка титулу Influencer #1 in Ukraine за версією Cosmopolitan, Найкращий блогер України 2019 року.

Народилась в Івано-франківську. В 2018 році закінчила навчання в Івано-Франківському національному медичному університеті та отримала вищу освіту стоматолога.

В 2015 році вийшла заміж за Ігора Пустовіта (екс-ведучий, інстаблогер та ютубер PUSTOVIT). В 2016 році народила сина Данила. Під час вагітності почала вести блог в інстаграм. За місяць зібрала 15 тисяч фолловерів.

Тематика блогу — материнство, здоров’я, краса та лайфстайл. Пропагує адекватне та розумне материнство, подорожі, догляд за собою. Офіційно зареєстрована блогером та сплачує податки за свою рекламну діяльність.

 

Вшануємо пам’ять наших захисників, які загинули у боротьбі з російською агресією проти України:

ЮРІЙ КУШНІР (1978-2018) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Жилинці, Хмельницька область. Закінчив з відзнакою ВПУ № 9 у Хмельницькому за фахом електрогазозварювальника. 15 років працював газорізальником — в АТ «Адвіс».

2014 року пішов добровольцем у спецпідрозділ МВС «Богдан». Надалі служив у БСП «Донбас-Україна»; сержант, радіотелеграфіст 1-ї штурмової роти.

30 липня 2017 року під час облаштування позицій в районі міста Мар’їнка зазнав важкого поранення кулею снайпера у живіт з ушкодженням внутрішніх органів, втратив багато крові. Переніс 15 операцій у шпиталях Львова, Харкова та Києва.

Після тривалого лікування помер 18 лютого 2018 року у Київському військовому госпіталі — не витримало серце, організм був надто виснажений.

Без Юрія лишились батьки і брат.

 

МАКСИМ ОВЧАРУК (1976-2015) — солдат резерву Національної гвардії України.

Народився у Львові.  Активний учасник Революції Гідності, член громадської організації «Рабів до раю не пускають», 3 місяці був волонтером автомобільної сотні.

Боронити Україну пішов добровольцем. Водій, 1-ша окрема медична рота імені Пирогова. Власним коштом придбав й подарував 2 автомобілі медичній роті імені М. Пирогова. 20 січня 2015-го вирушив в зону бойових дій з товаришем дитинства Дмитром Лагуновим, військовий шпиталь центральної лікарні Артемівська.

9 лютого 2015-го  бригада медиків медичної роти ПКТрУ НГУ виїхала з Артемівська в сторону Дебальцевого назустріч медичному екіпажу ЗСУ, з яким зник зв’язок. Біля с. Логвинове, Бахмутський район, джип медиків підірвався на фугасі. Разом з Максимом в ньому загинули капітан Тарас Кончевич, солдат резерву Василь Задорожний та солдат резерву Дмитро Лагунов.

Вважався зниклим безвісти, ідентифікований за тестами ДНК, 26 березня 2015-го похований у місті Львів, Личаківське кладовище, поле почесних поховань.

Без Максима лишились батько, дружина, двоє синів.

 

РОСТИСЛАВ ДАНІЛОВ (1990-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в Тюменській області, РРФС). Переїхав з матір’ю на Дніпропетровщину, з малих років мешкав у П’ятихатках. Від 1996 року його вихованням із матір’ю займався вітчим.Ввступив до ВПУ у Жовтих Водах, здобув фах токаря. Працював за спеціальністю у Дніпрі, потім перейшов до локомотивного депо у П’ятихатках, працював зварювальником. Захоплювався автомобілями, мототехнікою та історичною літературою, любив бойові породи собак.

 

Після 1,5 років строкової служби у «Десні» 1 листопада 2016 року підписав контракт, і вже за 10 днів був у зоні бойових дій. Солдат, кулеметник 2-ї парашутно-десантної роти 1-го парашутно-десантного батальйону 25-ї бригади. Повернувшись з фронту на ротацію у серпні 2017-го, одружився, а вже 22 жовтня відбув на передову.

8 листопада 2017 року зазнав смертельного поранення у живіт від кулі снайпера — під час вогневого протистояння з російсько-терористичними угрупуваннями в районі шахти «Бутівка»; помер дорогою до лікарні.

Без Ростислава лишились мама та вагітна на той час дружина.

 

ІГОР ВАЩУК (1994-2014) —десантник, солдат ЗСУ.

Народився в місті Овруч на Житомирщині. 2013 року закінчив лісотехнічний коледж у м. Малин.

З літа 2013 проходив військову службу за контрактом у десантних військах. Солдат, навідник аеромобільно-десантного взводу 1-ї аеромобільно-десантної роти 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади, м. Житомир.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України з березня 2014 ніс службу на блокпостах у Херсонській області на адміністративному кордоні з окупованим російськими військами Кримом. З квітня 2014 виконував завдання в АТО, зокрема, в районі Слов’янська. З травня по червень перебував на горі Карачун, а з початку червня, у складі ротно-тактичної групи 95-ї бригади, — на блокпосту № 1.

26 червня 2014, в часі оголошеного «перемир’я», російські терористи здійснили масований — із застосуванням танків та мінометів — штурм блокпоста № 1, що був розташований на північно-західній околиці Слов’янська в районі водойми Рибгоспу — поблизу селища Мирне.

Бойовики почали обстріл з боку дамби і дороги, після чого пішли на штурм. У перші хвилини бою було підбито два БТРа десантників 95-ї бригади. Солдат Ващук до останнього вів вогонь по противнику з великокаліберного кулемета КПВТ, доки в його БТР-80 не поцілив ворожий танк. Снарядом знесло башту, Ігор Ващук загинув на місці.

Боєць 2-го резервного батальйону Нацгвардії Артур Гулик, який намагався врятувати десантника, дістав важке поранення від вибуху снаряду, від якого помер. У бою загинули десантники сержант Андрій Коган і старший солдат Максим Добрянський, які намагались зупинити танк противника вогнем з ПТРК «Фагот», ще п’ятеро бійців зазнали поранень. Один з трьох танків бойовиків нацгвардійці знищили з РПГ. Під натиском переважаючих сил противника оборонцям довелось відступити за наказом, але вже наступного дня контроль над блокпостом було повернуто.

Без Ігоря лишилися батьки і сестрі.

 

ЯРОСЛАВ КОСТИШИН (1981-2014) — майор ЗСУ.

Народився у с. Загвіздя на Івано-Франківщині.

Майор мобілізаційного відділу, 649-й авіаційний склад ракетного озброєння і боєприпасів (Грузевиця). Проживав в Хмельницькій області.

Загинув 24 жовтня 2014-го під час обстрілу, який вели терористи, поблизу Авдіївки.

Удома лишилися дружина, діти-близнята, батьки.

 

ЄВГЕН БУШНІН (1976-2015)— солдат, розвідник (8-й окремий полк спеціального призначення).

Народився в Чернігові. Вищу освіту здобув на історичному факультеті Чернігівського університету ім. Т. Г. Шевченка. Захоплювався археологією, був у складі рок-групи «Кущі».

Боронити Україну від російських окупантів пішов добровольцем. Розвідник, 8-й окремий полк спеціального призначення.

10 лютого 2015-го загинув під час обстрілу російськими бойовиками з боку Горлівки із РСЗВ «Смерч» аеродрому Краматорська. Тоді загинуло 17 осіб – з них дев’ять військових и вісім мирних мешканців міста. Поранено зазнали 64 особи, більшість з них цивільні, зокрема – п’ятеро дітей. Така велика кількість вбитих і поранених пояснюється, зокрема, тим, що ракети були оснащені касетними боєприпасами, що заборонені Конвенцією про касетні боєприпаси.

Без Євгена залишилися дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР СУЛІЦЬКИЙ (1979-2014) — сержант ЗСУ.

Батьки познайомилися та побралися в Росії, де працювали. Народився Олександр в селищі Квасилів на Рівненщині. Закінчив СПТУ № 16, здобув професію «слюсар з ремонту автомобілів». 1997 року був призваний на дійсну військову службу до ЗСУ. Працював на різних підприємствах, наостанок — водієм у споживчому товаристві.

З огляду на проблеми зі здоров’ям, не пішов до військкомату, бо там би його не узяли. Натомість записався добровольцем, від 20 травня 2014-го — сержант 2-го батальйону територіальної оборони Рівненської області «Горинь», водій-слюсар.

Загинув у бою під час виконання бойового завдання від розриву гранати, прикриваючи собою товаришів по службі. Мав можливість відкинути гранату від себе — але поряд стояли бензовози.

Залишилася дружина, донька та сестра.

 

ВАСИЛЬ ШЕСТАК (1992-2014) — солдат ЗСУ.

З дитинства проживав у селі Соломна Хмельницької області. Закінчив Підволочиський ліцей. 3 липня 2011 року пішов служити за контрактом до лав ЗСУ.

Кулеметник БТР 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 30-ї ОМБр.

Зник під час боїв у районі висоти Савур-Могила (Шахтарський район, Донецька область). З 28 липня не виходив на зв’язок, відомо, що під час обстрілів був поранений у ногу. 15 вересня 2015 року упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих героїв АТО.

Без сина лишились батьки.

 

ІВАН АГАПІЙ (1981-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Павлівка, Одеська область.

20 березня 2014-го пішов добровольцем на фронт. Стрілець 18-го окремого мотопіхотного батальйону «Одеса» 28-ї ОМБр.

Ніс службу на першій лінії оборони міста Маріуполь. Загинув у ніч на 20 березня 2015-го під час виконання бойового завдання з охорони взводно-опорного пункту на посту № 1, поблизу села Гнутове.

Без Івана лишилися дружина та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада