Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.09.2020

18 вересня. Почнемо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, учасника Євромайдану, розстріляного під час спроб силового придушення народного протесту проти авторитарного проросійського режиму Януковича.

Далі в огляді дві сміливі і віддані Україні жінки:

  • діячка ОУН і УПА, яка пройшла через страшні катування, але не видала соратників;
  • видатна художниця, яку називали душею шістдесятництва, правозахисниця, одна з перших представниць мистецького андеграунду. Була підступно вбита КГБ.

І неодмінно вшануємо пам’ять народжених 18 вересня захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.


Почнімо:

 

ОЛЕКСАНДР ХРАПЧЕНКО (1987-2014) – активіст Євромайдану. Театральний режисер-початківець. Убитий пострілом снайпера на вулиці Інститутській у Києві.

Уродженець Рівного, Олександр Навчався у Рівненському гуманітарному університеті на кафедрі театральної режисури. Театр мав стати його професією, а серед хобі були мандрівки та скелелазіння

У 2010 році  закінчив РДГУ. Під час навчання Олександр був найяскравішим студентом факультету. Знаючи про його акторські здібності, старшокурсники запрошували його грати у своїх постановках. А Свій власний режисерський талант він виявив у багатьох етюдах і повноцінних виставах, серед яких «Ведмідь» за Чеховим та «Стриптиз» за Мрожеком. При кафедрі театральної режисури діяв театр вільної пластики «Яблуко», Олександр був провідним актором-солістом цього театру.

Також Олександр був скаут-рейнджером (тобто скаутом, який проходить школу виживання та лідерства, долає фізичні та психологічні навантаження і має лідерські якості). З кожної школи з 30-40 осіб тільки 7-8 ставало рейнджерами. Крім того, він був скіфом — брав участь у військовому рятувальному підрозділі. Одного разу Олександр під час походу врятував життя товаришу.

У Олександра була наречена, з якою вони зустрічалися 7 років – літо 2014 року планувалось весілля. Але усі життєві і творчі плани обірвала куля снайпера.

За повідомленням Володимира Пастушка (члена сотні «Волинська Січ», до якої також належав Олександр Храпаченко), його було вбито пострілом з готелю «Україна», на останній барикаді по Інститутській вулиці. З цієї ж сотні всього загинуло шість чоловік та десять було поранено.

В одному з інтерв’ю Володимир Пастушок написав: «Ми із ним були найкращими друзями. Зараз багато невідомих осіб розповідають про те, що вони теж із ним були постійно на Євромайдані (зараз багато „майданівців“ познаходилось). А тоді до нашої рівненської компанії входили: я, Храпаченко, Едуард Гриневич, Іван Городнюк („Месник“), Євгеній Перев’язко („Шаула“). Саша загинув у бою. Він був на барикаді за Жовтневим, нам з Шаулою довелося побігти униз по їжу, бо зранку нічого не їли, а сили нам були дуже потрібні, адже із хвилини на хвилину міг розпочатися наступ „Беркута“. Коли я повернувся, то він був уже на першій барикаді зверху, керуючи захистом. Я чомусь тоді відчував, що уб’ють мене, а не його, і ходив там на повен зріст. Він, побачивши це, гукнув: „Заляж, не геройствуй!“. І це були останні його слова, після цього я впав, а далі почув постріл, і… все. Що відбувалося потім, не дуже добре пам’ятаю, бо плакав, кричав, словом, істерика…»

Куля влучила Олександру у ключицю, пройшла легені та застрягла у печінці. Смерть настала миттєво.

Про Олександра Храпченка знято документальний фільм – створив його французький режисер-документаліст Еммануель Графф.

Під час однієї із поїздок у Київ режисер випадково познайомився зі знайомою Олександра Храпаченка, яка розповіла французу історію рівнянина. Тоді Графф вирішив зробити документальний фільм, аби показати французам та всій Європі реальну картину подій на Майдані через історію хлопця. Над створенням фільму, який має назву «Саша.Х. Крила на Майдані», режисер працював майже рік. Він приїздив у Рівне, щоб поспілкуватися з батьками та братом Олександра Храпаченка, його нареченою, троюрідною сестрою та бабусею, друзями, а ще з побратимами, які були з ним на Майдані до останнього дня. Це фільм – спогади про дитинство, про навчання, про Майдан, про останні хвилини життя Олександра.

«Я сподіваюся, що завдяки цій стрічці багато жителів Європи по-іншому сприйматиме українців, які вийшли і померли заради майбутнього»,-  казав Еммануель Графф. Йому Україна близька не лише через Майдан та роботою над фільмом, адже дружина Емануеля родом із Харкова.

 

Повернемося до більш ранніх часів і згадаємо одну з тих, хто боровся за незалежність України і виявив себе справжніми героями у протистоянні з нелюдами із совєтських органів безпеки.

 

ОЛЬГА ГРОСБЕРГ-НАКОНЕЧНА (1923-1993) – діячка УПА, лицар Срібного хреста за заслуги.

Народилася у с. Рошнів (тепер – Івано-Франківська область). Після 7 класів у рідному селі поступила у Станіславську гімназію, уже «при перших совітах» закінчила 8 клас у Станіславській середній школі №1, поступила в торгівельну школу і закінчила її вже при німцях.

Член юнацької ОУН з 1939 р., була станичною в рідному селі, вела вишколи. З 1942 р. — районний очільник юначок ОУН, а за півроку призначена керівником юначок ОУН повіту. До 1943 р. працювала вчителькою в сусідньому селі Юрківка, далі навчалась на фармацевтичному факультеті Львівського медуніверситету й одночасно працювала в аптеці. Наприкінці червня 1944 р. направлена в Калуш, де призначена референтом жіночої сітки Калуського повітового проводу ОУН. З весни 1945 р. — референт УЧХ Калуського надрайонного проводу ОУН з новим псевдо «Дарка». Підбирала дівчат на медсестринські курси, організовувала забезпечення УПА медикаментами.

У грудні 1946 р. під час облави впізнана зрадником-стрибком, якого врятувала була від смерті.

Ольга не хотіла потрапити живою до рук ворога, і оточена облавниками, пустила кулю собі у скроню. Однак вона не загинула, два дні була у комі, далі завезена в Калуську лікарню, де їй без усілякої анестезії видалили кулю з мозку. З паралічем лівої половини тіла два тижні під охороною утримувалась у лікарні, а далі в кузові вантажного автомобіля перевезена до Станіславської тюремної лікарні.

За відмову підписати покаянного листа її кинули до одиночної камери, що кишіла щурами. Тут Ольга удруге спробувала накласти на себе руки, але охорона не дала. До неї почали застосовувати медикаменти, які спричиняли нестерпний біль, порушували самоконтроль, викликали галюцинації. Нова спроба самогубства зупинила ці знущання. З лютого 1947 р. коли Ольга почала вчитись ходити, її переведено до загальної камери та розпочато допити і катування аж до імітації розстрілу.

Однак Ольга не піддавалась, називаючи тільки псевда підпільників і не виказуючи їх імен, прізвищ, місць переховувань чи інших важливих деталей. Батька Ольги окупанти розстріляли, родину вивезли в Карагандинську область.

23 серпня 1947 р. трибунал військ МВС Станіславської області засудив Ольгу на 25 років таборів і ще 5 років позбавлення прав. Та Ольга кинула суддям: «Я була і залишаюсь переконаною націоналісткою».

Через два місяці її перевезли у Львів, де весь листопад утримувана під відкритим небом –  попри дощі й морози. Наприкінці грудня переведена до бараку посиленого режиму, але й тут нескорена бранка продовжувала боротись, брала участь у створенні рукописного журналу, в якому розмістила автобіографічний вірш. За це її жорстоко побили та надягнули на неї гумові сорочку і шапку, від яких тріщали кістки і череп. Опісля кинули на 10 днів до карцеру, де на підлозі стояла вода, далі перевели на 20 днів до одиночної камери.

Після цих знущань її етапували в мордовські табори, де вона продовжувала боротись і видавала рукописний журнал «Воля в’язня». Після випуску третього числа журналу запроторена на 168 діб до карцеру, після нього переводили з одного лагпункту до наступного, доки не помістили до бараку для в’язнів похилого віку, де не було жодного українця. І тут Ольга попри власну інвалідність допомагала немічним.

Після смерті Сталіна Ользі Гросберг скоротили термін ув’язнення до 10 років і в 1956 році звільнили, але заборонили повертатись в Україну, а відправили на спецпоселення в Каракалинськ Карагандинської області Казаської РСР — працювала обліковцем «Заготзерна».

До рідного села Ольга вислала вишиті нею образи Ісуса на Голготі і Пречистої Діви Марії та огорнутий колючим дротом портрет дівчини з пістолетом біля скроні й написом: «Краще впадь, а не зрадь!»

У 1958 р. Ольга переїхала до Слов’янська на Донеччині, тут її довго ніде не приймали на роботу, поки врешті не вдалося влаштуватися сторожем. Тут вона і прожила усе життя разом з чоловіком – політв’язнем Петром Наконечним.

Читати спогади: http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/krasevpadanezrad

 

Про наступну героїню огляду знають чимало наших сучасників, але згадують її перш за все як громадську діячку і правозахисницю, яка за загальним визнанням була душею шістдесятницького руху в України. Але навіть якби вона не відіграла жодної суспільно-політичної ролі, то все одно б увійшла в історію як видатна художниця.

АЛЛА ГОРСЬКА (1929-1970) — художниця, одна з перших представниць андеграунду і відома діячка правозахисного руху 1960-х років в Україні. Дружина художника Віктора Зарецького.

Дочка високопоставленого совєтскього діяча, вона могла б прожити зовсім інакше життя – довге і благополучне, у спокої і достатку. Але її вибір привів її до смерті віл рук безвісних «чекістських шкур».

Батько Алли – Олександр Горський був одним з організаторів совєтського кіновиробництва. Горський починав як актор ялтинського українського театрального колективу, сформованого у 1922 р. режисером Павлом Делявським, а 1931 року став директором Ялтинської кіностудії. Через рік, 1932 року, він разом із сім’єю переїжджає до Москви, де обіймає посаду начальника виробництва тресту «Востокфильм». Але Горський не любив Москви, тому дуже зрадів, коли 1933 року видалася нагода переїхати до Ленінграда, де він став директором ленінградської кіностудії.

З вересня 1939-го року по квітень 1940 року батько Алли був на фінській війні, а незадовго до нападу Німеччини на СРСР поїхав керівником знімальної групи до Монголії. То ж війна застала у Ленінграді 11-річну Аллу разом з матір’ю та старшим на 10 років братом Арсеном (він був сином Аллиної матері від першого чоловіка, який загинув у війнах в Україні 1918—1919). Арсен улітку 1941-го року вступив до народного ополчення і у квітні 1943 року загинув у бою.

Алла ж із мамою, переживши дві блокадні ленінградські зими, влітку 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де уже працював на об’єднаній кіностудії Олександр Горський. А вже наприкінці 1943 року родина до Києва, де Олександр Горський обійняв посаду директора кіностудії.

Алла з золотою медаллю закінчила 1948-го року Київську художню школу ім. Шевченка і вступила на живописний факультет Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор’єва). Влітку 1952 року вийшла заміж за студента цього ж вузу Віктора Зарецького, а через два роки, закінчивши інститут, працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках, 1959 року за роботами шахтарського циклу її прийняли до Спілки художників. Деякий час викладала малюнок в Республіканській художній школі. На двох із чоловіком мала художню майстерню в Києві на вулиці Філатова.

Молода, яскрава художниця, охоплена спрагою нового мистецтва знайомиться і швидко стає душею товариства, яке пізніше назвуть шістдесятниками. Їхня активність не обмежувалася творчістю.

В 1961—1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним  Горська стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві.

У цей же час Алла свідомо перейшла на українську мову. Вихована у російськомовній сім’ї, в школі українську мову вона не вивчала. Тому їй довелося починати з алфавіту, а потім вже опановувала мову, читаючи вірші Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Симоненка, та пишучи диктанти, які її друзі диктували та перевіряли.

Алла Горська брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. За її активної участю відбулося 22 травня 1963 року покладання квітів до пам’ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів».

Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання розстріляних в НКВС у Биківні під Києвом, на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, про що вони заявили в Київську міськраду.

Разом з тис Горська багато працює як художник. Маючи прекрасну академічну підготовку, вона постійно шукає і нових виражальних методів, і нових смислів. Перший по справжньому гучний скандал був пов’язаний зі створенням вітражу у Червоному корпусі Київського університету.

1964 року у співавторстві з Панасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж «Шевченко. Мати».

Жорсткі правила вимагали, щоб усі ескізи пройшли затвердження. Їх затвердили і після цього художники створили макет у натуральну величину. Побачивши цей макет, партійне керівництво запанікувало. Зображений там Шевченко та образ України-матері не вписувалися у закріплені совєтською ідеологією стереотипи.

Вітраж був знищений адміністрацією університету за вказівкою партійного керівництва. Після цього терміново скликали засідання компартійного бюро при Київському відділенні спілки письменників України і там, за усталеним в СРСР зразком, «засудили як ідейну ворожу» творчість групи митців.

«Вітраж дає грубо-спотворений архаїзований у дусі середньовічної ікони образ Т.Г. Шевченка, який нічого немає спільного з образом революціонера-демократа, якого палко любить радянський народ і народи всього світу», «Вітраж дивився секретар КПУ товариш Скоба, працівники ідеологічного відділу. Вони висловили думку, що це хуліганство в мистецтві. Художників, які вийшли з таким явно формалістично-ворожим твором, треба виключити із Союзу», таким було рішення партійного бюро спілки художників від 13 квітня 1964 року.

Горську і Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили. Для того, щоб поновитися у спілці, завжди пряма та рішуча Горська поїхала до Москви. Саме в цей час КДБ організувало прослуховування в її квартирі.

1965 року було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору, через що її художня творчість була приречена на андеграунд. 16 грудня 1965 Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів.

Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «кагебістські розмови» з попередженнями й погрозами.

Але Горська і не думала відступатися. Вона матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними, відвідувала Панаса Заливаху у в’язниці. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Їздила на судові процеси своїх однодумців, організовувала збори коштів на допомогу сім’ям засуджених, організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів[3]. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до неї за допомогою і отримували її.

В 1965—1968 роках брала участь у акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками: Богданом і Михайлом Горинями, Опанасом Заливахою, Святославом Караванським, Валентином Морозом, Вячеславом Чорноволом та багатьма іншими.

Зрозуміло, що за нею стежили. Втім, до певного часу Горській багато чого сходило з рук. Все ж її батько був не останньою людиною в совєтській  табелі о рангах. З іншого боку, певним захистом – знову ж таки, до часу , було те, що вона у групі митців виконувала монументальні художні роботи у Донецьку та Краснодоні (тепер — Сорокине), які вважались ідеологічно важливими.

У квітні 1968 року Горська поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Почалися адміністративні репресії проти «підписантів», кагебістський тиск, Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки художників. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.

За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 року Горську викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого Валентина Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до смерті Горська склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

Чи могли вгамувати Горську арешт і ув’язнення? На той час у КДБ вже був досвід спроб «перевиховання» впертих українських діячів. І «комітетчики» не могли не розуміти, що Горська – з її силою духу, авторитетом і зв’язками буде небезпечною навіть у найвіддаленішому таборі.

Прямих доказів, що Аллу вбили чекісти годі шукати, але вся логіка подій дає підстави для саме такого висновку.

28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі свого будинку на вулиці Терещенківській у Києві і поїхала до Василькова, щоб взяти швейну машинку у свого свекра – Івана Зарецького.

Коли Алла Горська додому не повернулася, її чоловік Віктор Зарецький сам поїхав до Василькова, але знайшов оселю батька замкненою. Міліція не погодилася відкрити будинок. 29 листопада біля залізничної станції Фастів-2 на коліях знайшли тіло батька Віктора Зарецького.

Коли 2 грудня міліція нарешті зайшла у будинок, то у погребі знайшла тіло Алли Горської. Її убили ударом сокири ззаду по голові.

Слідство дійшли до висновку, що свекор (Іван Зарецький) убив свою невістку Аллу Горську через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство». Ніхто не захотів дослухатися аргументів, що чоловік похилого віку просто не міг завдати такого удару і того, що положення тіла Івана Зарецького на залізничній колії могло вказувати, що його тримали. Справу закрили.

Аллу Горську хотіли поховати на Байковому кладовищі, але влада не дозволила і змусила поховати художницю на кладовищі у Берківцях. Похорон 7 грудня перетворився на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму в Україні.

В Україні поширювалися жахливі чутки про цю смерть, закордонне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі влада обтинала. Це вбивство за деякими версіями приписують КДБ, який мстився Горській ще за оприлюднення разом з Лесем Танюком та Василем Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі (імовірно, саме це стало причиною побиття міліціонерами Симоненка, внаслідок чого він помер у лікарні через кілька місяців).

У січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтелектуальну еліту.

Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, ігноруючи вимоги громадськості, не оприлюднили жодної інформації про загибель Горської. Відкрито лише слідчу справу. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, суперечливим, велося з порушеннями процесуальних норм, тобто було сфабриковане. Простежуються також спільні риси вбивства Горської з іншими політичними вбивствами в СРСР.

У 2008—2009 роках у Галузевому державному архіві Служби безпеки України (ГДА СБУ) було розсекречено Фонд 16 (доповідні, повідомлення, довідки голови КДБ УРСР першому секретарю ЦК КПУ), де містяться документи, що безпосередньо стосуються Алли Горської та її вбивства. У 2010 році вони були опрацьовані та опубліковані її сином Олексієм Зарецьким.

Зіставлення слідчої справи та доповідних голови КДБ дає аргументовану доказову базу спланованого замаху.

Міліція міста Василькова офіційно виявила тіло 2 грудня 1970, і у неї не було жодних підстав терміново звітувати до КДБ щодо імовірно побутового злочину. А за наступні два тижні, у період з 3 по 18 грудня, КДБ надіслало до ЦК п’ять спецповідомлень, які безпосередньо стосувались Алли Горської, і два опосередковано. КДБ повідомив ЦК про смерть 3 грудня — наступного дня після виявлення тіла — і день у день з початком слідства, яке було розпочато 3 грудня постановою прокурора Васильківського району. 5 грудня було вже наступне спецповідомлення, коли вирішувалось питання про вибір кладовища та організацію поховання. Це спецповідомлення містить прямий доказ організованого замаху — у ньому мотивація вбивці (ним було оголошено свекра Горської), загальна картина злочину вказані раніше, аніж до таких самих висновків «дійшло» слідство.

11 і 18 грудня повідомляли про реагування оточення Алли на її смерть, яке прискіпливо і ретельно відстежувалося. Така оперативність була можлива лише у випадку постійного контролю КДБ.

Широко відома в Україні та світі жорстко опозиційна громадсько-політична діяльність Алли Горської та трагічна смерть значною мірою залишили поза суспільною увагою її мистецький доробок, який представлений десятками монументальних та живописних творів, великою кількістю графічних робіт, ескізів. Творчість мисткині ґрунтувалась на традиціях київської академічної школи, народному мистецтві, українському авангарді 1920-х, бойчукізмі, глибокому знанні світових мистецьких напрямів.

Художниця розробила ескізи до вистав «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Михайла Стельмаха та ін. (режисер Л. Танюк). Вистави, готові до постановки, було заборонено.

Алла Горська зі своїм чоловіком Віктором Зарецьким, художниками-однодумцями — Синицею, Марченком, Плаксієм, Смірновим створили низку монументальних робіт у Донецьку, Києві, Краснодоні.

Твори художниці знаходяться у Національному художньому музеї у Києві, Національному художньому музеї ім. А. Шептицького у Львові, Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва, Музеї шістдесятництва, одній з найбільших у світі колекцій нонконконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Додж Ратгерського університету, Музеї Берлінської стіни Чекпоінт Чарлі тощо.

Про характер і вдачу художниці Горської: https://expres.online/news/vona-bisila-kadebistiv-yak-zhila-i-tvorila-alla-gorska

В розділі «Галерея» – велика «горталка» з творами Горської:

https://wisecow.com.ua/mistecztvo/zhinochi-imena-v-mistecztvi/alla-gorska.html

А тут і творів багато можна побачити, і про саму художницю багато чого дізнатися: https://www.radiosvoboda.org/a/30171723.html

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.

 

ОЛЕКСАНДР МАТУС (1981-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Лисичанськ на Луганщині. Закінчив Луганський державний університет внутрішніх справ. Майстер спорту з кікбоксингу, неодноразово ставав чемпіоном України з кікбоксингу, призер чемпіонату України з боксу.

30 червня 2017-го підписав контракт з ЗСУ, після навчання 11 вересня прибув до свого підрозділу; солдат, розвідник розвідроти 53-ї бригади.

20 квітня 2018 року загинув близько 2:30 ночі поблизу села Кримське (Новоайдарський район) внаслідок обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями з озброєння БМП, ще один боєць зазнав поранення.

22 квітня 2018 року похований у Лисичанську. Без Олександра лишилась дружина та дві доньки.

 

МИКОЛА ТВЕРДОХЛІБ (1984-2015) — спецпризначенець, солдат НГУ.

Народився в селі Перемога на Харківщині. Після школи протягом 2001—2003 працював на будівництві маляром-штукатуром. 2003 вступив на навчання у Харківський національний університет внутрішніх справ.

Протягом 2005—2006 років проходив строкову військову службу в 1-му окремому батальйоні морської піхоти 36-ї окремої бригади берегової оборони Військово-морських сил України, в/ч А2272, м. Феодосія. Звільнений в запас з посади командира стрілецького відділення морської піхоти.

У 2006—2009 мешкав і працював на різних посадах у Харкові. 2009 заочно закінчив університет, — бакалавр, спеціальність «Психологія». З 2011 працював інспектором 3-ї роти патрульної служби полку патрульної служби міліції Харківського міського управління ГУ МВС України в Харківській області.

Під час Революції Гідності разом із товаришами по службі був відправлений до Києва. Це відрядження дуже вплинуло на Миколу, — у травні 2014-го він звільнився з міліції. Працював різноробом на будівництвах.

Дізнавшись про набір у перший в Національній гвардії України окремий загін розвідки спецпризначення (сформований в жовтні 2014), вирішив вступити на службу. У грудні пройшов співбесіду, але з першого разу не склав тест із фізичної підготовки. Миколі тоді дали місяць, і вже в січні 2015 він виконав усі нормативи і 29 січня був прийнятий до загону.

Солдат, інструктор (помічник кулеметника) 4-ї розвідувальної групи спеціального призначення окремого загону розвідки спеціального призначення «Арес» Східного ОТО НГУ. Після інтенсивної підготовки на початку березня вирушив у зону проведення антитерористичної операції, де виконував завдання із розвідки на «нулі» — виявлення місць скупчення бойовиків, облаштування нових блокпостів ворога, кількість його техніки і вогневих точок, тощо.

22 березня 2015 в околицях міста Слов’янська, повертаючись з нічного бойового завдання, група розвідників потрапила у пастку, — на повороті дороги автомобіль підірвався на закладеному фугасі і вилетів у кювет, де врізався в дерево. Миколу затисло на передньому сидінні, дуже побило ноги — під ними лежав кулемет, який тріснув, але він був ще при свідомості й намагався допомогти пораненому командиру розвідгрупи Ігорю Шпаку. Про трагедію командуванню доповіли розвідники, які рухалися слідом за машиною Твердохліба. Важкопоранених доставили до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, Микола Твердохліб перебував у стані коми, тиждень боровся за життя, помер 28 березня. Капітан Шпак помер 24-го.

Без Миколи залишилися батьки та старший брат, який з 2014 служить у батальйоні поліції «Луганськ-1».

 

МИХАЙЛО БАЛЮК (1989-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Микуин на Хмельниччині. Закінчив Грицівське ВПУ № 38. Працював на Славутському заводі будівельного фарфору.

Літом 2014-го добровольцем вирушив на фронт, вивозив поранених з поля бою; санітар 7-ї Хмельницької автомобільної санітарної роти — базувалася у Сватовому.

9 лютого 2015-го машина «швидкої допомоги» їхала назустріч медичному екіпажу, з яким зник зв’язок. Задорожний і Лагунов рухалися в медичному автомобілі, Кончевич — у медичному БТРі. Під час евакуації поранених з позиції «Хрест» (Дебальцеве) до Бахмута (на той час Артемівськ), машина потрапила у засідку та підірвалася на фугасі поблизу села Логвинове, після чого була розстріляна прямим наведенням. Сергій Кацабін загинув разом з екіпажем санітарної машини Анатолієм Сулімою та Михайлом Балюком й пораненим молодшим сержантом Олександром Кравченком. Тоді ж загинули Василь Задорожний, Тарас Кончевич, Дмитро Лагунов, Максим Овчарук. Одному пораненому вдалося врятуватися — його викинуло з автівки вибуховою хвилею.

Тіла загиблих кілька разів намагались вивезти з-під обстрілу. 21 лютого вдалось домовитися з терористами про обмін, 23 лютого зі Сватового повідомили, що знайдені тіла двох санітарів-добровольців.

Без Михайла лишились батьки, брат і сестра.

 

КОСТЯНТИН ТКАЧУК (1990-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий Ріг. Працював помічником машиніста електровозу на Інгулецькому ГЗК. Мобілізований 31 липня 2014-го, навідник танка, 17-та окрема танкова бригада. Колектив депо придбав йому бронежилет.

1 лютого 2015-го між селами Троїцьке та Санжарівка на позицію, яку обороняли підрозділ 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади — приблизно 60 бійців та 2 танки 17-ї танкової бригади, вийшло близько 10 одиниць бронетехніки російсько-терористичних угруповань— танки, БТР, МТ-ЛБ, «Урали» з зенітними гарматами, значні піхотні піхоти. Українська артилерія знищила одну бронемашину та «Урал», 4-5 танків продовжили атакували позиції.

Екіпаж молодшого сержанта Осташевського ліквідував один ворожий танк, решта підійшли впритул, в окопах почалися рукопашні сутички. Танк Осташевського був підбитий протитанковою керованою ракетою, загинув екіпаж танка: молодший сержант Олексій Осташевський, молодші сержанти Василь Денисюк та Костянтин Ткачук. Командирський люк був відкритий, через нього внаслідок вибуху Осташевського викинуло із башти до 30 метрів, Ткачук та Денисюк згоріли у машині. Позицію було утримано українськими військовими, захоплено справний російський танк Т-72 та полонено контуженого механіка-водія.

Ідентифікований за тестами ДНК. Похований в місті Кривий Ріг.

 

ОЛЕКСАНДР ПАЛЬГУЄВ (1992-2014) — боєць ДУК ПС.

Народився у с Дівнинське Запорізької області. У 2014 році закінчив Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького і відбув у зону бойових дій добровольцем.

Вдень 12 серпня автобус групи бійців ДУК потрапив у засідку на блокпосту під Донецьком на об’їзній трасі поблизу селища залізничної станції Мандрикине. Врятуватися вдалося тільки трьом бійцям, які потрапили в полон. Серед них був командир групи Марлен Місіратов «Татарин» та два брати Мартинових Олег та Андрій. Тоді ж загинули Величко Володимир Володимирович, Волощук Михайло Володимирович, Зозуля Анатолій Михайлович, Малолітній Олександр Іванович, Мартинов Олександр Олександрович, Мірошніченко Микола Валентинович, Петрушов Олександр Валентинович, Смолінський Леонід Денисович, Суховий Сергій Іванович.

 

СЕРГІЙ ПАЦУЛА (1984-2017) – десантник, солдат ЗСУ.

Народився в місті Баштанка на Миколаївщині. Здобув фах «муляр-штукатур, лицювальник-плиточник». З 2006 року працював робітником на Баштанській птахофабриці.

11 серпня 2015 року призваний за частковою мобілізацією, 12 серпня 2016 підписав контракт на подальшу службу.

Солдат, номер обслуги (САУ 2С1 «Гвоздика») 3-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Брав участь в АТО. 18 грудня 2016 був нагороджений медаллю дивізіону «Відвага. Честь. Відповідальність».

Загинув 31 січня 2017 року в результаті артилерійського обстрілу поблизу с. Тоненьке Ясинуватського району Донецької області. Коли раптово розпочався обстріл, водій «Уралу» кинувся забирати бійців, які після виконання бойового завдання поверталися на базу. Вони розповіли як снаряди один за одним падали навздогін. Сергій же, перед самим вибухом, що став фатальним для нього, миттю відреагував і змусив хлопців своєчасно впасти на дно кузова, фактично прикривши своїх побратимів. Смертельними для бійця стали два уламки ворожого снаряду, один з яких потрапив під серце.

Залишилися мати, сестра, брат, дружина, четверо їхніх власних дітей віком до 10 років та двоє прийомних дітей.

 

ЛЕОНІД ГАЛАЙЧУК (1991-2017) –  сержант Військово-морських сил ЗСУ.

Народився в селі Обжиле на Одещині. В перший клас пішов у Березівську школу, але коли батьки розлучилися, переїхав з мамою в Молдову, там закінчив 9 класів. Повернувся в Україну до батька, працював на будівництві. У 2010—2011 роках проходив строкову службу в зенітно-ракетних військах.

З початком російської збройної агресії проти України навесні 2014 року добровольцем став на захист Батьківщини, служив у прикордонних військах Державної прикордонної служби України. Після демобілізації навесні 2015 року пішов на контрактну службу в морську піхоту, і після підготовки на Широколанівському полігоні у червні 2015 знову вирушив на фронт.

Сержант, командир відділення гранатометного взводу 2-ї десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗС України. Виконував завдання в АТО на ділянці Широкине — Лебединське — Водяне, Оперативно-тактичне угруповання «Маріуполь».

17 березня 2017 року загинув від осколкового поранення у голову внаслідок розриву міни, під час обстрілу спостережного посту біля села Водяне з боку окупованого села Саханка. Тоді ж загинув матрос Олексій Кондратюк.

Залишились батьки та сестра.

 

ГРИГОРІЙ БЕРЕГОВЕНКО (1964-2014)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Костувате на Миколївщинію.

Корегувач, 19-й батальйон територіальної оборони. До лав ЗСУ був призваний у вересні 2014 року.

Загинув 13 жовтня 2014-го поблизу Білокам’янки, тоді ж полягли старший лейтенант Гліб Григораш, солдати Дмитро Котєшевський та солдат Володимир Бабич — при поверненні з розвідки підірвалися на фугасі.

 

СЕРГІЙ КАРПЕНКО (1984-2014)— солдат ЗСУ.

Родом з Дніпропетровщини. Майстер виробничої дорожньої дільниці кар’єру № 3 рудоуправління ПАТ «Артселор Міттал Кривий Ріг».

Мобілізований у березні 2014-го, кулеметник, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

12 серпня 2014-го загинув у бою близько Вуглегірська приблизно о 21:00.

Вдома залишилися дружина та дві маленькі доньки.

 

ІГОР БЄЛОШИЦЬКИЙ (1988-2014) — молодший сержант, Міністерство внутрішніх справ України, вояк полку «Азов».

Народився в Києві. З вересня 2014-го на військовій службі, міліціонер, окремий загін спеціального призначення «Азов».

12 грудня 2014-го в околицях Маріуполя поблизу села Павлопіль група дозору полку «Азов» та розвідники ЗСУ виявила та знешкодила снайперську пару терористів і ДРГ, що влаштувала засідку. Автомобіль, у якому рухався Бєлошицький, підірвався на встановленому терористами фугасі. Тоді ж загинув Ігор Сливка-«Тихий».

Вдома лишилася мама.

 

ОЛЕКСАНДР БАЧИНСЬКИЙ (1979- 2016) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Красилівка на Київшині. Разом з дружиною виховував чотирьох дітей, працював різноробом на фермі.

Призваний в березні 2014-го, лагодив бронетехніку. Тренувалися на полігоні в Житомирській області, частина переведена під Слов’янськ, звідти — під Луганськ.

14 липня потрапив під обстріл «Градами» під Луганськом в Зеленопіллі, де був важко поранений: перебитий хребет, прострелені легені та нирки. Паралізований боєць лікувався в Одеському військовому госпіталі, пізніше в Київській обласній лікарні, Інституті Ромаданова, Київській міській лікарні номер 3, Київській лікарні номер 2. Але лікарі були безсилі поставити бійця на ноги. Олександр помер внаслідок поранень.

Залишилася дружина и четверо дітей, а також дитина від першого шлюбу.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада