Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

18 травня.

Сьогодні в огляді:

  • засновник Київського зоопарку;
  • представник українського авангарду, художник-самоучка, якого видатний графік Георгій Нарбут одразу сприйняв як сформованого майстра;
  • скульпторка, представниця руху шістдесятників, подруга Алли Горської;
  • актор і режисер в унікальному Академічному театрі одного актора «Крик»;
  • сучасний художник і скульптор, значна частина творчості якого присвячен переосмисленню скіфської і взагалі номадсько-степової тематики.

А також – вшануємо пам’ять полеглих героїв російсько-української неоголошеної війни.


Підемо за хронологією:

 

ВЕНАНТІЙ БУРДЗИНСЬКИЙ (1864-1928) — натураліст, засновник і перший директор Київського та Варшавського зоопарків

Народився в селі Селище (нині – Черкаської області) в родині управителя цукроварні Андрія Бурдзинського. Закінчив юридичний факультет Київського університету Святого Володимира. З 1892 по 1906 рік був управляючим маєтком Казимирівка, що на Полтавщині.

Після смерті батька повернувся до Києва, де почав клопотати про створення зоопарку на базі ботанічного саду на вулиці Володимирській, що належав університету Святого Володимира. В 1907 році обійняв посаду Секретаря Київського товариства поціновувачів природи і вже наступного року Товариство організувало в ботсаду виставку фауни, що складалася з 17 видів ссавців і птахів. Вона стала прообразом майбутнього зоологічного саду. Вже за рік кількість тварин в колекції сягнула 177 видів. Основні витрати на завезення та розміщення звірів, а також будівництво для них приміщень і заробітну платню персоналу ніс сам Бурдзинський.

У 1913 році міська рада завдяки ініціативності Бурдзинського відвела під зоопарк нову територію в районі Шулявки, а згодом ще й виділила додаткові кошти. За перші десять років існування зоопарку його структуру доповнили зоологічний, ботанічний, етнографічний відділи, учбово-показова пасіка і музей бджільництва. У 1919 році виконавчий комітет Київської міської Ради робочих депутатів визнав зоологічний сад загальнодержавною власністю та надав ще близько 43 га землі. Бурдзинський залишався директором зоопарку до 1923 року.

У 1924 році, не бажаючи мати нічого спільного з більшовицьким режимом, він емігрував до Польщі, де створив Варшавський зоопарк, який було відкрито 1928 року. Невдовзі після цього Будзинський помер.

 

КОСТЯНТИН ПІСКОРСЬКИЙ (1892-1922) — художник-авангардист.

Народився в Києві у родині відомого вченого-історика, професора Володимира Піскорського, який походив із старовинного роду польських шляхтичів Піскорських та українських дворян Соханських. Мати — з роду українських козаків, які за героїзм у Полтавській битві з часом отримали дворянство.

Дитинство Костя було подвійним: то бігав босоніж у селі, приятелював з місцевими хлопцями і вільно спілкувався «по-їхньому»; то модно вдягався, говорив іспанською чи французькою, коли їздив із батьками в Париж чи Мадрид.

Костянтин навчався у І Імператорській Олександрівській чоловічій гімназії м. Києва. 1906 року батько прийняв запрошення посісти місце професора на кафедрі загальної історії Казанського університету і Костянтин закінчував І Імператорську гімназію Казані.

1910 року Костянтин вступив до Казанського університету на юридичний факультет. І того ж року юнакові судилося пережити трагічну смерть батька, який випадково потрапив під поїзд. Тож Костянтин з матір’ю та сестрами повертається до Києва, де навчався на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира.

У Києві він одразу відчув себе у рідній стихії. У листі до відомого лінгвіста проф. Євгенія Будде художник писав: «Місцеве життя мені, уродженцю України, зрозуміліше, ніж казанське, до якого я довго не міг звикнути. Я тут вже встиг відновити свою колишню вимову і взагалі відчуваю, як швидко згладжуються у мене залишки п’ятирічного перебування в Казані і як посилено прищеплюються мені особливості місцевої мови, звертання, усі побутові рисочки».

Вивчаючи юридичні науки, Піскорський не розлучався з пензлем, створюючи чарівні за своєю вишуканістю віньєтки, візерунки, декоративні композиції. Малювати він тоді ніде не вчився, але жити без цього не міг. Зберігся перший альбом з його роботами 1915 року.

1914 року Піскорський закінчив університет, але диплома не отримав (тільки посвідчення) через свою «неблагонадійність», тому не міг почати правничу роботу. Влаштувався на роботу в Державний банк, з початком Першої світової працював санітаром у лазареті (за станом здоров’я його не зарахували до діючої армії), служив в різних армійських управліннях.

1919 року юрист Піскорський вступає до Академії мистецтв у майстерню професора Георгія Нарбута.  Нарбут сприйняв його як уже сформованого майстра і відразу відібрав низку його робіт на Першу мандрівну виставку профспілки художників Києва (1920), учасниками якої були відомі митці: Мурашко, Михайлів, Бурачек і сам Нарбут.

На цей час 27-річний Костянтин Піскорський вже мав власний сформований стиль, високо оцінений його сучасниками. Працював з аквареллю, тушшю, бронзою та сріблом у стилі сецесії, футуризму та абстракції. Його творам були притаманні символічність, асоціативність, лаконізм, витонченість гами. Ювелірну графіку художник вміло поєднував з прозорістю акварелі.Творчість митця демонструє, що мистецькі шукання й відкриття в Україні розвивались паралельно з європейськими.

Піскорський також малював пейзажі України, ілюстрував твори Т. Шевченка. Патріотичні настрої втілені у композиції «Козак Мамай», орнаментах, писанках та ін.. Тема українського минулого представлена в роботі «Україна пригноблена».

У 20-ті рр., рятуючи своїх трьох малих дітей від голоду, працював учителем у селах Совки і Микільська Борщагівка під Києвом. Викладав сільським дітям лічбу, письмо, читання, а їхнім батькам — українську, російську та світову літератури, історію мистецтва.

Члени комісії Відділу народної освіти, перевіряючи роботу школи і побачивши малюнки учнів, зацікавились системою викладання Піскорського. Учителю запропонували стати інструктором у справах викладання образотворчого мистецтва. Він відмовився, а премію у вигляді альбомів, фарб і олівців радо прийняв.

9 березня 1922 року Костянтин Піскорський помер від епідемічного висипного тифу.

Майже 50 років після смерті Піскорського родина зберігала близько ста графічних композицій, ілюстрацій до літературних творів, розписів по дереву і тим врятувала їх від поборників соціалістичного реалізму. У 70-х роках ХХ ст. в журналах і монографіях зʼявилися перші публікації про творчість художника. Нині праці Піскорського зберігаються в Національному художньому музеї України, ЦДАЛМ України, Музеї історії Києва, родинному архіві.

Альбом з роботами художника можна придбати тут: http://rodovid.net/product/42/kostiantyn-piskorskyjj/

 

ГАЛИНА СЕВРУК (1929) — художниця, кераміст-монументаліст, учасниця руху шістдесятників.  Співавторка знищеного в травні 1964 року вітражу в Київському університеті. 1968 року виключена з Спілки художників України за підписання «Листа-протесту 139» на захист репресованих.

Працює в кераміці, мозаїці, графіці. Автор керамічних панно з української історії й міфології.

Народилася 1929 року в родині архітектора Сильвестра Севрука в Самарканді. Родина через рік повернулася на Україну. Після навчання в художній школі при Київському художньому інституті Галина Севрук вступає до нього на факультет живопису, який закінчила 1959 року.

1963 року Галина Серврук створила перший значний монументальний твір у техніці набірної мозаїки «Лісова пісня», а ще через рік — панно «Лілея».

У 1964 році Галина Севрук у співавторстві з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу КНУ створила вітраж «Шевченко. Мати». Скликана після цього комісія кваліфікувала цей вітраж як ідейно ворожий, тож він був знищений адміністрацією університету. Аллу Горську і Людмилу Семикіну через це виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

Галина Северук створила понад 500 камерних керамічних пластів з історії України (образи Ярославни, козака Сірка, дочки Ярослава Мудрого — королеви Франції Анни) та понад 30 монументальних керамічних панно в архітектурних спорудах Києва, Чернігова, Одеси, Алушти та інших міст.

Художниця більше працює в глині без широкого використання полив, вводить колір як доповнення. Вироби Галини Севрук відзначаються красивим силуетом, високою культурою пластики і колориту, ясністю художнього образу.

Галина Севрук належала до руху шістдесятників, близько дружила з Аллою Горською.

Більше про Галину Севрук: https://expres.online/news/yakshcho-zhivesh-u-tsiy-kraini-to-lyubi-ii-a-ni-tikay-zvidsi-zhittya-ta-printsipi-shistdesyatnitsi-galini-sevruk

Дивитися твори Севрук: http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/sevruk-galyna/

Ще більше творів: http://archive-uu.com/ua/profiles/galina-sevruk

 

МИХАЙЛО МЕЛЬНИК (1957) — театральний режисер, актор, сценарист, музикант. Засновник, художній керівник, режисер і єдиний актор унікального у своєму роді Театру одного актора «Крик».

Народився Мельникове на Сумщині. Після строкової служби в Радянській армії, приїхав до Києва, де працював на авіазаводі токарем. У 1982 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого.

Працював у Дніпропетровському Українському музично-драматичному театрі ім. Шевченка, на малій сцені якого поставив «Гайдамаки» за поемою Тараса Шевченка, «Пропащі» за мотивами творів Остапа Вишні.

Водночас Мельник керував студією при монтажному технікумі, вистави якої з часом стали популярними серед містян. У 1987 році на основі цієї студії Мельник створив театр-студію «Крик», з якої згодом утворився унікальний Театр одного актора. Через відсутність коштів Мельнику довелося самотужки облаштовувати приміщення під театр, власноруч робити лави для глядачів, лаштунки, освітлювальне та звукове обладнання.

Академічний український театр одного актора «Крик» — це єдиний випадок, коли в театрі режисер є і актором, і сценаристом, і музичним редактором, і художником та костюмером одночасно. Причому, актор працює не на голому сценічному майданчику, а з використанням сценографічних, музичних, світлових елементів сучасного театрального дійства. Вистави театру набули широкої популярності, хоча театр не можна назвати рухомим — попри свою компактність, на гастролі «Крик» виїжджає нечасто.

Михайло Мельник удостоєний багатьох регіональних театральних премій, року 1996 він став першим лауреатом Премії імені Леся Курбаса. А 2007 року за постановку «Гріх» (за творами Коцюбинського) Мельник удостоєний Національної Шевченківської премії.

 

 

У 90-і роки в репертуарі Мельника – вистави «Парфумер» за романом Патріка Зюскінда, «Ворота до Раю» за повістю Єжи Анджеєвського та «Українське полювання» за творами Остапа Вишні.

Цікава історія була зі спектаклем «Парфумер» Автор роману на певному етапі заборонив ставити або екранізувати свої твори. Тож за кілька років на виставу приїхали представники Інституту Ґете, які хотіли захищати авторські права на роман. Як згадував Михайло Мельник, після спектаклю гості були під таким враженням, що не могли нічого сказати, проте згодом попросили прибрати п’єсу, бо вона порушувала авторське право. І спектакль було знято з репертуару.

Однією з найвдаліших вистав театру стала постановка «Гріх» за мотивами творів класика української літератури Михайла Коцюбинського «Intermezzo» і «Що записано в книгу життя» (прем’єра 2004 року). Історія сина, який відправив власну матір на смерть, не може залишити байдужим нікого, а потойбічний «голос матері», — творча знахідка Мельника-режисера, — змушує здригнутися навіть самих холоднокровних глядачів. Майстер запропонував сучасну версію класичних творів, перенісши сюжет Коцюбинського в обставини нашого життя: герой нагадує бомжа, який потопає в бруді. Сцена схожа на двір з невивезеним сміттям. Чорний простір сцени заповнений газетним папером та целофановими пакетами, що не тільки ілюструють дійсність, але й символізують забрудненість душ.

Неодноразово театр у своїх постановках звертається до сучасної європейської прози. Для україномовного театру «Крик» було і залишається принциповим переконати глядачів переважно російськомовного Дніпра, що українською мовою можна грати будь-який європейський інтелектуальний твір.

Найновішою є вистава «Дикий» за творами Стефана Цвейга «Лист незнайомої» і «Амок», прем’єра якої відбулася 2017 року. Специфіка театру одного актора не дозволяє грати більше п’яти вистав одночасно. «Я не маю можливості тримати в репертуарі вісім-десять різних вистав», — каже Мельник.

Інтерв’ю з актором-режисером-сценографом, тобто з театром в одній особі: https://rozmova.wordpress.com/2012/05/05/%D0%BC%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE-%D0%BC%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%BA-%D1%8F-%D0%BA%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%BD%D0%B0/

 

В’ЯЧЕСЛАВ ГУТИРЯ (1960) — художник і скульптор.

Народився в Артемівську (нині м. Бахмут) на Донеччині. Працює в галузі монументального мистецтва, станкового живопису, малої пластики. У роботах відтворює власне бачення історії та ставлення до вічних тем людства. Значне місце в його творчості посідає переосмислення скіфської та загалом номадської тематики.

Живе і працює в Краматорську.

Учасник обласних, республіканських, міжнародних (від 1991) мистецьких виставок. Персональні  виставки відбувалися у Краматорську, Донецьку, Києві, Івано-Франківську, Парижі, Будапешті, Барселоні.

Роботи митця є в музеях, скульптурні твори встановлені в багатьох містах України (Київ, Донецьк, Херсон, Краматорськ та ін.), а також у Канаді (Ванкувер) і зберігаються в приватних колекціях в Німеччині, Франції, Італії, Угорщині.

 

Пом’янемо захисників України, які 18 травня святкували б день народження, якби не російська агресія…

 

РОМАН ГРУШКО (1985-2015) — старший солдат ЗСУ.

Нардився у м. Липовець на Вінниччині.

Батько Романа – Микола Грушко — полковник запасу, голова районної організації ветеранів війни, праці та ЗСУ, викладає у Липовецькій школі предмет «Захист Вітчизни», з 2015 року — міський голова Липовця.

Роман здобув середню спеціальну освіту за фахом лісове господарство, працював лісником. Був керівником підрозділу з лісових насаджень на залізниці (станція «Погребище»).

Мобілізований у серпні 2014-го, оператор-навідник, 30-та ОМБр.

11 лютого 2015-го загинув під час танкового обстрілу українських позицій, вчиненого російськими терористами-найманцями в районі міста Дебальцеве, Донецької області.

 

Без Романа залишились батьки, молодший брат, дружина та донька.

 

СЕРГІЙ ШЕВЧЕНКО (1974-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Новопокровка, Харківська область. Працював на Новопокровському комбінаті хлібопродуктів.

В АТО пішов добровольцем, воював у складі розвідвзводу 1-го батальйону 92-ї бригади, у БСП «Донбас», зумів вийти з Дебальцевого в лютому 2015 прку. Перейшов на військову службу за контрактом до 16-го батальйону; солдат, гранатометник 3-ї роти «Донбас».

Зі своєю другою дружиною познайомився, коли прийшов у відпустку в лютому 2015-го. У 2016 році зазнав поранення: у Щасті зачепив розстяжку, лікувався в Пущі-Водиці. З коханою розписався 6 червня 2017 року в Чугуїв під час чергової відпустки. Розірвав контракт 17 жовтня, побув місяць вдома, а вже 16 листопада знову пішов на фронт.

І за кілька днів – 23 листопада 2017 року загинув у ході восьмигодинного бойового зіткнення в районі Бахмутської траси — від поранень у груди (кулі влучили вище бронежилету).

Без Сергія лишились мама, брат, дружина та троє дітей.

 

АРТУР ПЕРОВ (1992-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Запоріжжі.  Мобілізований на початку квітня 2014-го, оператор-топогеодезист, 93-я бригада.

18 серпня 2014-го загинув під час ворожого обстрілу з БМ «Ураган» позиції реактивної артилерійської батареї бригади.

 

ЯН ДАМАНСЬКИЙ (1991-2014) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Нова Ушиця на Житомирщині. Навчався в Головинському вищому профтехучилищі, відслужив в армії, працював на ПАТ «Ушицький комбінат будматеріалів».

Мобілізований 20 березня 2014 року, водій роти польового зв’язку 3-го батальйону 30-ї ОМБр. Побував у травні в короткотермінованій відпустці, освідчився, почали готуватися до весілля.

Загинув під час боїв у прикордонній зоні в Донецькій області — наступали частини терористів уздовж російсько-українського кордону з артилерійським обстрілом.

Без Яна лишились мама та наречена.

 

ДМИТРО КУШНІР (1970-2017) — солдат ЗСУ.

Народився 1970 року в місті Дніпро (на той час — Дніпропетровськ).

Під час російської збройної агресії проти України на початку 2015 року був призваний в ході четвертої хвилі часткової мобілізації. Виконував завдання біля селища Піски в районі Донецька. У січні 2017 року повернувся на військову службу до своєї бригади вже за контрактом.

Солдат, старший навідник гранатометного взводу 93-ї ОМБр. Працював з АГС-17 «Полум’я», також був механіком, чудово розбирався в машинах та техніці.

Загинув 17 березня 2017 року внаслідок підриву на саморобному вибуховому пристрої з «розтяжкою» поблизу села Кримське на Луганщині, під час перевірки території уздовж берега річки Сіверський Донець. Від вибуху дістав численні осколкові поранення голови, кінцівок та тулуба, що несумісні з життям.

Залишились дружина та донька.

 

ВІТАЛІЙ КРАВЧЕНКО (1976-2015) — заступник командира 2-го механізованого батальйону 53-ї ОМБр.

Народився у місті Буринь Сумської області. За фахом військовий. Закінчив Київський інститут сухопутних військ.

Проходив військову службу в Рава-Руській Львівської області, де і проживав останні 14. На початку 2000-х років був у складі миротворчого батальйону в Косово. Служив у військовій частині у Раві-Руській, після звільнення з лав ЗСУ працював на Рава-Руському шпалопросочувальному заводі.

В АТО зголосився добровольцем у серпні 2014 року, спочатку служив у 4-му батальйоні 24-ї ОМБр, був командиром роти, обороняв 31-й і 29-й блокпости на трасі «Бахмутка» на Луганщині. У вересні 2015 року відмовився від демобілізації та погодився продовжити службу в АТО, щоб допомогти новопризначеному командиру батальйону і залишився в АТО до наступного указу Президента про демобілізацію.

Був призначений заступником командира 2-го механізованого батальйону 53-ої окремої механізованої бригади.

Віталій Кравченко загинув 31 жовтня 2015 року в зоні АТО, підірвавшись на міні разом з товаришем. Лише три дні перед цим, 28 жовтня, повернувся у зону АТО після тижневої відпустки.

Поховали Віталія Кравченко поруч з могилою дружини.

Залишилася мати.

 

СЕРГІЙ ВОЛНУХІН (1986-2014)— солдат ЗСУ.

Батьки переїхали із Казахстану, проживали в місті Славутич, де Сергій закінчив ЗОШ №3.

В АТО – водій взводу МТЗ, 72-а ОМБр.

6 серпня 2014-го при виході з оточення бійці потрапили під вогонь противника із засідки. Зрикошетивши від броні, куля пройшла збоку в незахищену бронежилетом частину тіла Волнухіна.

 

ІГОР ШАПОВАЛ (1975-2017) — майор міліції у відставці, молодший сержант ЗСУ, розвідник.

Народився в м. Кременчук на Полтавщині. Навчався у Дніпровському училищі МВС. З 1997 по 2007 рік працював в органах внутрішніх справ. 2005 року закінчив Національну академію МВС України, працював на посаді оперуповноваженого карного розшуку, майор міліції.

Під час російської збройної агресії проти України був мобілізований і з 18 серпня 2015 року по 10 жовтня 2016 року служив розвідником у 42-му окремому мотопіхотному батальйоні «Рух Опору» 57-ї окремої мотопіхотної бригади. 31 березня 2017 року повернувся до бригади за контрактом.

Молодший сержант, командир розвідувального відділення 57 ОМПБр.

Загинув 10 серпня 2017 року внаслідок підриву на міні МОН-50 з «розтяжкою», під час обстеження «сірої зони» неподалік селища Піски.

Залишились батьки та донька.

 

СЕРГІЙ ТІЩЕНКО (1982-2014)— рядовий міліції, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Артемівськ».

Народився в Донецьку. Виконував завдання в АТО

Помер 11 серпня 2014 року в лікарні від поранень, яких зазнав під час бойового зіткнення з терористами біля Горлівки.

Вдома залишилися донька та син.

 

АНАТОЛІЙ  НОВИЦЬКИЙ (1992-2014)— сержант ЗСУ.

Народився в місті Нова Одеса на Миколаївщині.

Старший оператор протитанкового взводу 1-го батальйону 79-а окрема аеромобільна бригада. Загинув 11 липня 2014 року під час обстрілу українського блокпосту біля Зеленопілля, коли російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Внаслідок обстрілу загинуло 30 військовослужбовців ЗСУ і 6 прикордонників

Це було перше безпосереднє масоване застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. Згодом такі обстріли стали систематичними.

 

ВАСИЛЬ БУРАЧУК (1994-2017) — сержант ЗСУ.

Народився в смт Красноїльськ Чернівецької області, неподалік українсько-румунського кордону. 2001 року разом з батьками переїхав у село Журавка Черкаської області. Займався спортом.

Під час російської збройної агресії проти України 27 травня 2015 року був призваний на строкову військову службу, а вже 30 вересня підписав контракт із ЗСУ. Брав участь в АТО. Сержант, командир бойової машини — командир відділення 30-ї ОМБр.

2 червня 2017 року загинув у бою на спостережному пункті поблизу села Богданівка Волноваського району, — противник під прикриттям мінометного обстрілу атакував позиції українських захисників зі стрілецької зброї та АГС. Бійці 30-ї бригади вступили у бій, сержант Бурачук вибіг з бліндажу, щоб зайняти зручну позицію для бою, і в цей момент йому у шию влучила куля снайпера.

Залишились батьки, дві молодші сестри, цивільна дружина та донька.

 

ПАВЛО СТАРЧЕНКО (1977-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Старому Осколі (Бєлгородська область, РСФСР), згодом родина переїхала до Чернігова. 1991 року помирає батько, Павло став у родині за головного. Під час навчання у старших класах закінчує курси екскурсоводів, також «Клуб юних космонавтів» — при Чернігівському вищому військовому авіаційному училищі льотчиків.

1995 року вступає до Харківського авіаційного інституту, однак через травму залишає навчання на останньому курсі. Від 2000 року працював на будівельних майданчиках у Києві. 2008 року вступає до Міжрегіональної Академії управління персоналом — факультет «Політологія міжнародних відносин», навчання закінчив з відзнакою 2013 року. Навчання поєднував з працею каменяра.

Був активним учасником Помаранчевого майдану та Євромайдану.

Доброволець з весни 2014 року, старший стрілець 1-ї мотопіхотної роти, 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1».

30 січня 2015-го загинув у бою на блокпосту міста Вуглегірськ. Товариші по службі не змогли забрати тіло через обстріл ворожої артилерії. Упізнаний за експертизою ДНК серед загиблих захисників, тіла яких вивезли з місця боїв до Дніпропетровська.

Одружений не був, лишилася мама.

 

ОЛЕКСАНДР СЕРЕБРЯКОВ (1992-2014) —десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Дніпро (на той час — Дніпропетровськ). Навчався у Дніпропетровському професійному залізничному ліцеї, де здобув професію «Провідник пасажирського вагона, касир квитковий». Працював у моторвагонному депо Придніпровської залізниці. Через рік пішов на строкову армійську службу, яку проходив у Президентському полку, м. Київ.

11 березня 2014 року добровольцем прийшов до Самарського районного військкомату, направлений до Дніпропетровської бригади ВДВ. Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

Загинув у ніч на 27 червня 2014 року о 1:50 на одному з блокпостів під Слов’янськом від кулі снайпера.

Залишилась мати. Коштом міського та державного бюджетів для матері загиблого 22-річного десантника придбано однокімнатну квартиру.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада