Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.01.2021

18 січня. Щодалі у минули відходять події Революції Гідності, то рідше згадують про те, якою ціною дався цей вибір на цивілізаційному роздоріжжі. Тому огляд народжених цього дня особистостей, що лишили слід в українській історії, вкотре починаємо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, якого було розстріляно з автомата охоронниками злочинного і антиукраїнського режиму Януковича.

Далі в огляді:

  • видатний художник, який прожив майже сто років і створив тисячі робіт в різноманітних жанрах- від монументальних розписів до книжкових ілюстрацій;
  • художниця, «амазонка авангарду», яка свого часу мала величезний вплив на мистецьке життя в Києві;
  • вояк Червоної армії, який звільняв ув’язнених у таборі смерті – Аушвіці;
  • сестри-близнючки, Олімпійські чемпіонки з біатлону;
  • прима-балерина Київської опери.

Пом’янемо захисників України, які могли 18 січня відзначати свій день народження, якби їм не довелося покласти життя у боротьбі з російської збройною агресією на Донбасі.


Починімо:

ЮРІЙ ПАСХАЛІН (1984-2014) – Герой Небесної Сотні.

Народився у с. Носачів на Черкащині. Був вихованцем Школи олімпійського резерву в Харкові, займався штангою. В останні роки жив у Києві, працював на приватному підприємстві комірником, разом з колегами ходив на Майдан.

18 лютого вдень був на Майдані, а потім повернувся додому. Почувши по телевізору, що Майдан намагаються розігнати силою, а проти людей масово застосували вогнепальну зброю — знову вирушив на барикади.

Розстріляний автоматною чергою в спину 19 лютого — отримав три вогнепальні і пневматичне поранення. Пораненого Юрія занесли до пункту медичної допомоги, обладнаного на першому поверсі Будинку профспілок на Майдані Незалежності, проте будівлю підпалили. Поранених майданівці намагалися евакуювати, серед тих, кого встигли винести з палаючої будівлі, був і Юрій — «швидка» перевезла його до 18-ї Київської лікарні та врятувати не вдалося.[1]

Залишилась дружина і 7-річний син.

 

А тепер повернемося до минулих часів, і першим згадаємо видатного художника, в довгому житті якого вмістилося кілька історичних епох.

 

ІВАН ЇЖАКЕВИЧ (1864-1962) – художник, чий доробок налічує тисячі робіт у різних жанрах, від монументальних розписів до журнальних ілюстрацій.

Народився  в багатодітній родині на Черкащині. Батьки були бідними селянами, не мали змоги дати освіту дітям. Іван самостійно навчився читати та писати. У 12-тирічному віці батьки відправили його в Київ, де дядько-псаломщик влаштував малого служити посохоносцем до архієрея у Братському монастирі, а з часом, помітивши його здібності — до іконописної школи в Києво-Печерській Лаврі. У 1876 році, витримавши конкурс, вступив до цієї школи, де навчався по 1882 року.

Згодом, намалювавши перед дзеркалом автопортрет, Їжакевич подався з ним до художньої школи Миколи Мурашка. Платити за навчання хлопець не міг, але помітивши його талант, Мурашко залишив Івана працювати своїм помічником. У школі Мурашка Їжакевич навчався в 1882–1884 роках. Під час навчання за пропозицією Врубеля і Прахова брав участь у реставрації фресок XII століття в Кирилівському монастирі. Згодом Їжакевич навчається в Академії мистецтв у Петербурзі.

Незабаром стає популярним художником-ілюстратором відомих журналів. 29 років співпрацював із журналом «Нива», створив кілька сотень ілюстрацій. Через сторінки цього наймасовішого в Російській імперії видання знайомив читачів з історією, літературою та побутом українського народу.

У 1905—1906 роках обіймав посаду художнього керівника рисувальної школи в Києво-Печерській Лаврі. До Першої світової війни розписує храми, зокрема Свято-Покровську церкву у Покровському монастирі, церкву святого Георгія на місці Берестецької битви.

У 1917 році повернувся до Києва. Працював у різних сферах: книжковій графіці, монументальному живописі (розпис Борисоглібської церкви, Успенського собору), писав портрети та пейзажі. Продовжував створювати ілюстрації до «Кобзаря», написав ряд робіт, присвячених життю Тараса Шевченка.

У 1930-х роках виконує замовлення для геологічного музею УАН. Створив більше дюжини тематичних панно — «Історія Землі». для будинку-музею Шевченка, малював картини «Гайдамаки в Умані», «Перебендя», «Зустріч Т. Шевченка з сестрою Яриною», «Похорон Шевченка» та — одну з найкращих — «Мені тринадцятий минало», сюжет якої пов’язаний з автобіографічними рядками поета. Для музеїв різних міст створює батальні картини, активно ілюструє літературні твори.

Коли до Шевченківського ювілею (1939) потрібно було замовити оформлення «Кобзаря», цю роботу доручили Їжакевичу. До ювілейного видання «Кобзаря» він створив близько 30 малюнків.

Під час Другої Світової війни митець продовжує працю над «Енеїдою». Він перебував в окупованому Києві, його художні твори виставлялися на мистецьких виставках. У повоєнні роки активно працює у книжковій графіці.

 

Останню картину Їжакевич розпочав за тиждень до смерті. Художник помер на другий день після свого 98-ліття.

 

ОЛЕКСАНДР ЕКСТЕР (1882-1949) – художниця, яку називали «амазонкою авангарду», мала значний вплив на художнє життя Києва, привносячи в нього свіжий подих європейських мистецьких пошуків і власних досягнень.

Народилася у Білостоку (зараз – Польща). Навчалася у художньому училищі Миколи Мурашка, у 1908—1924 жила в Києві, Петербурзі, Одесі та Москві, часто заїжджала до Парижа, де одразу ж опинилася у центрі художнього життя Парижа.

На широковідомій мансарді Екстер на вулиці Фундуклеївській, 27 у Києві (нині — Богдана Хмельницького) зростав український кубофутуризм, «допінгову ін’єкцію» якого художниця отримала з рук творців цього авангардного напряму — Пабло Пікассо та Жоржа Брака. З ними її у 1907 році познайомив поет і теоретик найновішого мистецтва Ґійом Аполлінер. Західництво цієї «наскрізь француженки в мистецтві», відполіроване щорічним проживанням у Парижі, було збагачене українським колоризмом.

 

У 1908 році Олександра Екстер разом із Давидом Бурлюком організувала в Києві виставку «Ланка». Вона брала участь у більшості найзначніших виставок авангардного мистецтва в Росії, Франції, Італії. У середині 1910–х років однією з перших художниця стала впроваджувати стилістику нового мистецтва в моду та побутовий дизайн (ескізи суконь, хусток, скатертин), тим самим заклавши засади art deco.

Напередодні першої світової війни вона з іншими художницями створила в двох полтавських селах — Вербівка та Скопці — пункти кустарного виробництва. У примітивізмі, лубку, в «народному футуризмі» вона відшукувала поклади глибинної архетипіки, оживляючої енергії.

До революції вона багато працювала як сценограф в Москві та Європі. У Києві 1916 року вона розписувала оголені тіла актрис для театральних постановок. Тож її можна вважати відкривачем боді–арту.

У її майстерні, цій «академії авангардизму», зароджувались маніфести модернізму XX століття. Анна Ахматова писала про Олександру Екстер як про майстра, «зі школи якої вийшли всі ліві художники Києва».

Виїхавши у відрядження до Італії 1924 року, Олександра Екстер вирішила залишитися за кордоном, оселилася у Парижі. У 1924—1930 роках плідно займалася ілюстрацією, театральним прикладним мистецтвом.

Померла Олександра Екстер 17 березня 1949 року. З її листів стає зрозумілим, що вона буквально голодувала перед смертю, але в той же час невтомно реставрувала свої роботи і запаковувала в ящики, щоб послати все це за океан — до Нью–Йорка. Увесь її спадок потрапив до Америки.

Про життя і творчість Екстер можна почитати тут: https://www.interesniy.kiev.ua/ua/amazonka-z-fundukleyivskoyi/

 

Після митців згадаємо видатного вояка.

 

АНАТОЛІЙ ШАПІРО (1913-2005) –  під час Другої світової війни командир окремого стрілецького батальйону 100-ї стрілецької дивізії Червоної Армії.

У лавах Червоної Армії воювало 1,5 мільйони євреїв, 700 з них мали прізвище Шапіро. Одному з них – Анатолію Шапіро – судилося звільняти  Аушвіц у січні 1945-го.

Народився він у Краснограді (тоді – Костянтиноград) на Харківщині. Закінчив інженерно-педагогічний інститут у Запоріжжі.

Скромний інженер під час війни проявив себе як сміливий вояк. На його бойовій путі була і Курська дуга, і форсування Дніпра, і звільнення від німців Польщі. І врешті – звільнення Аушвіцу. Його батальйон першим увійшов у табір смерті.

У своїх спогадах комбат Шапіро розповідав про це

«У міру просування наших військ до Освенциму німці стали гарячково зміцнювати далекі й близькі рубежі і підступи до табору, бажаючи виграти час і замести сліди небачених в історії людства злочинів. Нашому загону, спеціально створеному для штурму сильно укріпленого села Моновіци, була поставлена задача заволодіти ним до кінця дня 24 січня 1945 року. Всі підступи до села були заміновані. З верхніх поверхів костьолів – а їх в цьому невеликому селі було два – вся смуга нашого наступу прострілювалася кулеметним вогнем. Голову неможливо було підняти. Але, незважаючи на це, 24 січня ми село від ворога очистили. За селом був невеликий ліс. Фашисти намагалися там закріпитися, але протягом 25 січня ми їх і звідти вибили. 26 січня з боєм увійшли в місто Освенцим і незабаром увірвалися в табір. До цього часу гітлерівці звідти втекли, але замести всі сліди своїх злочинів їм не вдалося, так як дії наших військ були стрімкі і добре організовані».

Тут воїни побачили ціле «місто» з сотень довгих бараків і двоповерхових блоків, гори пакунків з волоссям, безліч трупів, живих в’язнів-скелетів, що ледве рухалися, руїни 4 підірваних крематоріїв і газових камер, гори попелу. У таборах стояв трупний сморід…

Війну майор Анатолій Шапіро закінчив у Празі. До демобілізації виконував обов’язки старшого помічника начальника штабу 65-ї армії; під час війни був поранений і контужений.

Нагороджений 20 орденами і медалями.

У 1947 році Шапіро демобілізувався. Працював на підприємствах Запоріжжя, на будівництві Куйбишевської ГЕС, в Сибіру і Калінінграді.

1992 року переїхав до США, жив в Нью-Йорку. Брав активну участь в роботі ветеранських організацій, зустрічався з молоддю, в’язнями Голокосту, опублікував багато статей та книг.

У січні 2005 року польський уряд нагородив Шапіро високим Орденом Офіцерської честі.

У травні 2005 року, до 60-річчя перемоги над нацистською Німеччиною, вийшла остання книжка Анатолія Шапіро «Зловісний марафон».

У 2006 році Анатолію Шапіро посмертно присвоєно звання «Герой України».

Більше про звільнення табору Аушвіц можна почитати тут: https://www.istpravda.com.ua/articles/2015/01/27/146967/

 

ВАЛЕНТИНА і ВІТА СЕМЕРЕНКО (1986 ) – біатлоністки, чемпіонки Олімпіади-2014 в естафетній гонці.

Сестри-близнючки народилися на Сумщині, навчалися у Сумському державному мпедагогічну університеті ім. Макаренка.

Валентина – чемпіонка та чотириразова призерка чемпіонатів світу, семиразова чемпіонка Європи.

Віта – п’ятиразова призерка чемпіонатів світу, п’ятиразова чемпіонка Європи з біатлону.

На Олімпіаді-2014 в Сочі здобула «бронзу» в спринті (МОК дискваліфікував володарку срібла Ольгу Вілухіну через вживання допінгу, тому замість бронзи може отримати срібло) і «золото» в естафетній гонці 4 по 6 км (збірна України виступила у складі Юлії Джими, Віти Семеренко, Валі Семеренко та Олени Підгрушної).

 

КАТЕРИНА КУХАР (1982) — прима-балерина Національного академічного театру опери та балету України.

Народилася в Києві. У п’ять років її відвели до Палацу піонерів на секцію спортивної гімнастики, але вже після першого тренування перевели до балетного гуртка.

У 1992 році маленька балерина почала навчатися в Київському державному хореографічному училищі. За два роки її було нагороджено дипломом 2-го всеукраїнського фестивалю народної творчості «Всі ми діти твої, Україно».

У 1997 році балерина потрапила до класу народної артистки СРСР, директорки та художньої керівниці училища Тетяни Таякіної. Вона підготувала її до міжнародного конкурсу молодих виконавців «Prix de Lausanne». На конкурсі Катерину було нагороджено почесним дипломом, і запрошено на стажування до Лозанни, Швейцарія. Однак, від цієї пропозиції вона відмовилася. Того ж року народний артист СРСР Валерій Ковтун обрав її для дебюту з партією Маші в балеті «Лускунчик» у Японії.

У 1999 році Катерина Кухар з відзнакою екстерном закінчила училище, і почала працювати в трупі Національної опери України.

2017 року Кухар здобула вищу освіту — магістр театрального мистецтва, організатор театральної справи, викладач.

Як балерина Катерина Кухар співпрацювала з багатьма відомими артистами балету:

Олександр Стоянов (Національна опера України), Клаудіо Ковьєлло (театр Ла Скала), Адамжан Бахтіяр (Астана опера), Еріс Нєжа (театр Ла Скала, Бостон Балет), Леонід Сарафанов (Мариїнський театр, Михайлівський театр), Джозеф Гатті (Бостон Балет), Кер Жеремі-Луп (Паризька опера Гарньє), Янг Гю Чой (Прем’єр Голландського національного балету) та багатьма іншими.

Балетна пара із заслуженим артистом України, прем’єром Національної опери України — Олександром Стояновим сформувався в 2006 році. Їх першим спільним спектаклем на сцені Національної опери України став балет «Лускунчик», а через кілька місяців вони поїхали на гастролі в Китай з виставами «Жизель», «Спляча красуня», «Лебедине озеро», «Ромео і Джульєтта».

На сьогодні в репертуарі балерини і її партнера практично всі класичні і неокласичні спектаклі Національної опери України. Лондонський балетний критик Меггі Фоер називає їх дует найкрасивішою балетної парою Європи.

14 вересня 2019 Катерина розписалася зі своїм партнером, а 15 вересня у прямому ефірі «Танці з зірками» відбулося їхнє весілля.

З 2017 Катерина Кухар разом з Олександром Стояновим організовує та бере участь в благодійних виставах до дня балету. Виручені кошти з продажу квитків йдуть на забезпечення медичним обладнанням дитячих лікарень. Сумарно за три роки вдалося передати 441 тисячу гривень на медичне обладнання.

 

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією на Донбасі.

 

СЕРГІЙ ШОСТАК (1981-2014) – старший солдат ЗСУ, десантник.

Родом з с. Богинівка на Дніпропетровщині. До війни працював підземним електрослюсарем на шахті «Дніпровська» . Мобілізований у березні 2014-го, стрілець-зенітник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, зокрема Сергій Шостак, — загинули.

Без Сергія залишилися дружина і дві доньки.

 

В тому ж літаку летів і АНТОН САМОХІН (1991-2014) – десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Кропивницький (тоді – Кіровоград). Антон рано залишився без батьків, його виховував дядько. Закінчив Криворізький національний університет, займався спортом, відвідував секцію зі спортивного бою.

У 2012—2013 проходив строкову військову службу в 540-му Львівському зенітному ракетному полку Повітряних Сил. Як сирота, міг не йти в армію, але сам захотів пройти військову службу. Щойно демобілізувався, як за кілька місяців почалось російське вторгнення. Навесні 2014 року мобілізований, служив слюсарем-монтажником 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ.

 

СЕРГІЙ БЕЛЕЙ (1977-2015) – старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Івашки на Полтавщині, до війни працював на автозаправній станції. Мобілізований вереснем 2014-го, помічник гранатометника, 93-тя ОМБ.

Помер 17 квітня 2015-го у Дніпропетровському шпиталі від численних поранень, яких зазнав 13 квітня у селі Піски Ясинуватського району під час артилерійського обстрілу.

Залишилися батьки і старший брат.

 

ОЛЕКСАНДР ФРОЛОВ (1974-2015) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у Полтаві. До війни працював кухарем.

З початком російської агресії пішов на фронт добровольцем, служив командиром бойової машини–командиром відділення гірськопіхотної роти 15-го окремого гірськопіхотного батальйону. Загинув 16 лютого 2015-го під час мінометного обстрілу російськими терористами опорного пункту «Балу» під Дебальцевим.

За лишилися дружина та двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР БОЙКО – (1973-2016) –  морський старший матрос ВМС ЗСУ.

Народився у Києві.

В часі АТО був мобілізований, відслужив, а потім за рік пішов в морську піхоту, служив в 36-та окремій бригаді морської піхоти на посаді оператора.

Загинув 9 листопада 2016 р від двох кульових поранень під час бойового зіткнення з ворожою ДРГ, яка пробралася до позицій морських піхотинців в районі села Павлопіль, Новоазовський район, Донецька область.

Залишилисяч батьки, држина і двоє дітей.

 

РОМАН СОКУРЕНКО (1983-2014) –  молодший сержант батальйону «Азов».

Народився у м. Новоукраїнка на Кіровоградщині, ріс у Корсунь-Шевченківському на Черкащині. Працював зварювальником,  в 2001—2002 роках проходив строкову службу у 20-му рухомому пункті управління Генерального Штабу ЗСУ. Займався греко-римською боротьбою, легкою атлетикою, футболом. Активний учасник Революції Гідності, корсунь-шевченківська самооборона.

Боєць батальйону спецпризначення «Азов», добровольцем став на захист України від самого початку російської агресії на Донбасі.

Був важко поранений 10 серпня в бою за визволення міста Іловайськ. З простріленим животом Сокуренко витягнув з-під обстрілу двох товаришів, зокрема, чоловіка активістки Тетяни Чорновол Миколу Березового. Але поранення товаришів були смертельними. Про самого Романа батькам тричі повідомляли, що він помер. Але Роман вижив. В Україні йому зробили безліч операцій. 3 вересня він був відправлений на лікування в Німеччину разом з іншими 19 пораненими бійцями АТО. Але врятувати Романа було неможливо – усі органи черевної порожнини були сильно ушкоджені. Він помер у госпіталі Бундесверу міста Ульм.

 

ВОЛОДИМИР ТІТЕНКО (1974-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Кривий ріг

Мобілізований 18 травня, стрілець-помічник гранатометника, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

Загинув 29 серпня 2014 року при виході колони з Іловайська «зеленим коридором», який був обстріляний російськими військами.

Без батька лишилися донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада