Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.08.2020

18 серпня. Сьогодні в огляді:

  • письменник і поет, автор слів пісні «Молитви за Україну» (Боже, єдиний, великий, нам Україні храни…» ), музику до якої створив Микола Лисенко, та однієї з перших біографій Шевченка;
  • оперна співачка, яка попри свою обдарованість, все ж перебувала в тіні слави своєї знаменитої сестри;
  • скульптор, автор монументальних символів Києва – пам’ятника легендарним засновникам Києва та Батьківщини-матері.
  • член ОУН, дисидент, політв’язень, що разом із сином боровся проти диктатури і антиукраїнської політики совєтів;
  • діячка ОУН, яка, навіть втративши руку, була зв’язковою УПА, за що каралася у совєтських таборах;
  • поет, якого відносять до есхатологічного міфологізму митців-«вісімдестяників»;
  • сценограф, художник-графік, кіно- та театральний режисер, автор документальних фільмів про обидва Майдани: «Люди Майдану. NEVSEREMOS!» (2005) та «Український аргумент» (2014).
  • захисник України, якого прозвали «богом конвоїв».

А також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією.


Почнімо:

 

ОЛЕКСАНДР КОНИСЬКИЙ (1836-1900) – письменник, видавець, громадський діяч ліберального напряму. Автор слів пісні «Молитва за Україну»

Народився в селі Переходівка на Чернігівщині. Походив із стародавнього чернігівського роду. Отримав юридичну освіту,  кандидат права, адвокат.

Вів різноманітну громадську роботу. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав і видавав для них підручники. Брав участь у роботі київської Громади. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Налагоджував зв’язки з українськими діячами у Галичині.

Втім, бути свідомим і діяльним українцем за царату було небезпечно – хоча і не настільки, як за совєтів, та все одно: обвинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди», Кониський 1863 року без слідства і суду був засланий до Вологди. Його роман «Не даруй золотом і не бий молотом» у 1871 році під час чергового обшуку конфіскувала і знищила поліція

Із 1865 жив за кордоном. Тісно зійшовся з національними українськими діячами Галичини.

1872, після зняття поліційного нагляду, повернувся до Києва. Там працює у газеті «Київський Телеграф».

У другій половині 1890-х pp. допомагав Володимиру Антоновичу заснувати всеукраїнську політичну організацію, що мала об’єднати всі кола національно свідомих українців усієї Російської імперії. 1897 р. відбувся установчий з’їзд цієї організації, вона проіснувала до її перетворення 1904 р. на «Українську демократичну партію».

Для потреб Всеукраїнської спільної організації він заснував у Києві видавництво «Вік», що, проіснувавши 15 років, опублікувало понад 100 книг українською мовою.

Загалом, як зазначав Іван Франко, що за життя Кониського «не було газети, журналу, альманаху, товариства, де б Кониський не приклав своєї праці або й матеріальної жертви».

Кониський був одним із фундаторів Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові, а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Літературну діяльність почав 1858. У поезіях, повістях, драмах, оповіданнях відстоював українську національну ідею, проголошував теорію малих діл. Автор популярних поезій: «Я не боюсь тюрми і ката», «На похорони Т. Шевченка», втім, інші його віршовані твори стримано оцінюються критиками.

В оповіданнях Кониський порушує проблему соціального й національного гноблення України в складі Російської імперії («Півнів празник», «Млин», «Спокуслива нива»), народного побуту («Хвора душа», «Старці», «За кригою»). В повістях «Семен Жук і його родичі» та «Юрій Ґоровенко» подав образи українських національних інтелігентів, просвітян-культурників.

Найвідомішою складовою доробку Кониського є:

-перша ґрунтовна біографія поета Шевченка «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» (тт. I—II, Львів, 1898—1901).

-пісня-славень «Молитва за Україну», покладена на музику Миколою Лисенком.

Від кінця 1920-х років твори Кониського в СРСР були під забороною (за винятком кількох поезій), бо  совєтські літературознавці відносили його «націоналістів». Певна «реабілітація» Кониського відбулася у 80-их роках ХХ ст., а в Києві 1990 перевидано його монографію «Тарас Шевченко-Грушівський».

Послухати «Молитву за Україну»: https://www.youtube.com/watch?v=9ICZ_LCkKDY

 

ГАННА КРУШЕЛЬНИЦЬКА (1887-1965) — оперна і концертна співачка.

Попри високу обдарованість, чудовий голос і відмінну вокальну школу,  все ж поступалася славою сестрі –  знаній Соломії Крушельницькій.

Ганна закінчила Вищий музичний інститут у Львові та Міланську консерваторію. Записала на грамплатівки 3 українські пісні — «З мого тяжкого болю», «Ой місяцю, місяченьку», «Широкий лист на дубочку» (Львів, «Граммофон», 1904, 1905). У 1907—1914 роках співала на оперних сценах Варшави, Львова, Мілана, Венеції, Рима та інших.  У 1914—1928 роках виступала також як концертна співачка у Львові, зокрема брала участь у благодійних концертах. У 1928 році залишила сцену.

Більше дізнатися про Ганну і родину Крушельницьких: https://photo-lviv.in.ua/molodsha-krushelnytska/

 

Творчість наступного героя огляду відома, певне, кожному в Україні. Монументи його роботи стали символам столиці і надовго ними лишатимуться. Разом з тим, частина його доробку вже зникла з київських вулиць – бо попри високий художній рівень, чимало його творів возвеличували діячів, чия роль була згубною для українців.

ВАСИЛЬ БОРОДАЙ (1917-2010) – скульптор, автор знакових монументів у столиці.

Народився в місті Катеринославі (нині Дніпро). З 1934 року працював токарем верстатобудівного заводу. Брав участь у нацистсько-совєтській  війни, командував ротою розвідників. Після війни навчався в Київському художньому інституті.

З 1953 року — скульптор науково-реставраційної майстерні при Архітектурному управлінні Ради Міністрів УРСР. У 1966–1973 роках — ректор Київського художнього інституту.

Митець Василь Бородай був видатним скульптором, але не тільки це забезпечило йому прижиттєве визнання і нагороди. Він добре розумів, що потрібно «партії та уряду» і працював у відповідному річищі.

Зокрема за пам’ятник партизанам-ковпаківцям в Яремче Івано-Франківської області Бородай отримав золоту медаль імені М. Б. Грекова, а за меморіальний комплекс у Києві, що зараз носить назву  «Національний музей історії України у Другій світовій війні», складовою якого є Батьківщина-Мати,  – Ленінську премію.

Пам’ятник Чекістам та пам’ятник Жовтневій революції роботи Бородая в Києві вже демонтовано, досі точаться історії дискусії щодо монумента Миколі Щорсу…

Разом з тим, багато його робіт не тільки не викликають жодних дискусій, а й давно стали візитівками столиці, зокрема це монумент Батьківщині-Матері та пам’ятний знак на честь заснування міста Києва – Кию, Щеку, Хориву і сестрі їхній Либіді. Є Бородая і більш «камерні» роботи, які є і будуть поцінованими, приміром, пам’ятник «А мати жде…» у с. Миколаївка наКиївщині чи пам’ятник Лесі Українці у Маріїнському парку.

 

ПЕТРО СИЧКО (1926-2010) — учасник українського національно-визвольного руху, дисидент, член Української Гельсінкської групи, громадський діяч. Почесний громадянин Долини.

Народився в селі Витвиця (Івано-Франківська область) у селянській родині. У 16 років вступив до Юнацької сітки ОУН. Після вишколу у Другій старшинській школі УПА-Захід «Олені» в Рожанках, був спрямований до Чорного лісу в загін командира «Різуна», де був політвиховником сотні, згодом куреня.

Після совєтської окупації Галичини влітку 1945 по підроблених документах вступив на філологічний факультет Львівського університету, але через підозру полишив його. Наступного літа вступив на філологічний факультет Чернівецького університету, де створив підпільну студентську «Організацію борців за вільну Україну» (ОБЗВУ).

1947 року, на 21-му році життя, Петро був заарештований у Чернівцях. Витримав тяжкі фізичні і психологічні тортури, та нікого не видав. Того ж року військовий трибунал військ МВД Львівської області засудив його на 25 років позбавлення волі, 5 років заслання та 5 років поразки в правах.

Січко карався в таборі Шодрово (Кемеровська область), де в’язні масово вимирали від голоду та виснажливої праці. Навесні 1949 етапований у Тайшетські табори (ОЗЕРЛаг). За участь в акціях непокори, страйках його перекидали з табору в табір, яких обійшов десятки.

Восени 1949 етапований морем на Колиму. Навесні 1954, перебуваючи в лікарні, познайомився з політв’язенкою Стефанією Петраш, яка вже вийшла на заслання. На початку січня 1956 Січко теж вийшов на поселення без права виїзду і вони одружилися і у грудні у поселенні Стєкольний, на 72-му кілометрі від міста Магадана, народився їхній син Василь, який згодом стане соратником батька у боротьбі.

1957 постановою Магаданського обласного суду Січко звільнений з місць позбавлення волі без права проживати в західних областях України, однак сім’я повернулася у село Витвиця й оселилися в хаті матері. Петро Січко влаштувався диспетчером гаража в місті Долина, згодом нормувальником у Долинському будівельно-монтажному цеху.

1957-58 Січки самотужки побудували хату й оселилися в ній. 1959-63 Петро навчався на заочному відділенні Львівського політехнічного інституту за фахом «Економіка машинобудування і легкої промисловості». До захисту дипломної роботи не був допущений через відмову співпрацювати з КГБ.

Січко працює на різних посадах на заводі металовиробів у с. Верхній Струтинь. У 1972—1973 він закінчує у Львівському сільськогосподарському інституті однорічний заочний економічний факультет.

У 1970-рки коли почалася чергова хвиля гонінь українства, Петру Січку пригадали усі «гріхи». 3 листопада 1977 року Січко звільнений з посади старшого інженера по праці й зарплаті, а напередодні 60-річчя совєтської влади міліція затримала його «за підозрою», що він хоче вбити декана і парторга факультету журналістики КДУ. Тримали його кілька днів. 7 листопада надіслав скаргу Президії Верховної Ради СРСР, Президії Верховної Ради УРСР і Прокуророві УРСР про переслідування його на роботі, однак 21 грудня був звільнений, оголосив страйк. На диво, був відновлений на посаді.

Коли 17 січня 1978 року старшого сина Петра Січка – Василя – підступно схопили кагебісти і в наручниках запроторили у психіатричну лікарню на експертизу, батько поїхав до головного психіатра Міністерства охорони здоров’я СРСР Чуркіна, який сказав, що в совєтській психіатрії відречення від громадянства вважається шизофренією. (Василь оголосив про відмову від громадянства, коли його безпідставно виключили з київського інституту журналістики). Тоді Січко звернувся до ООН з клопотанням про еміґрацію сім’ї.

26 лютого 1978 син Василь, а 30 квітня батько стають членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, їхні підписи з’являються під документами «Групи Рух за права людини на тлі національних змагань українського народу», «Наші завдання», Звернення до Комітету ООН у справах прав і свобод людини…”.

7 листопада 1978 Січко оприлюднив заяву про порушення прав людини в СРСР — на прикладі своєї сім’ї. У листопаді 1978 звернувся до Верховної Ради УРСР з протестом проти закриття церкви в с. Ілемня, знищення дзвіниці в с. Спас, перетворення діючої церкви в м. Рожнятів на музей атеїзму.

9 січня 1979 батько й син пробилися до зали, де йшов судовий процес над членом УГГ Василем Стрільцівим, і звернулися до свідків звинувачення із закликом не йти проти свого сумління і не піддаватися тискові КГБ. У них проводять обшуки, їх викликають до КГБ.

30 квітня Петро Січко подав заяву про геноцид українського народу, нею ж у зв’язку з переслідуванням сім’ї зрікся совєтського громадянства.

22 травня, у день похорону у Львові композитора Володимира Івасюка, який був знайдений у лісі замордованим і повішеним, Січків та В.Стрільціва викликали в КГБ в Івано-Франківськ. На Трійцю, 10 червня, Січки виступили на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі у Львові на могилі Івасюка, звинуватили владу в убивстві композитора і закликали присутніх підтримати діяльність УГГ. Учасники панахиди скандували «Слава Україні!».

Звісно, тривати так довго не могло. 27 червня порушено кримінальну справу проти Петра та Василя Січків за ознаками «розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад». Заарештовали їх вони 5 липня, причому сина спрямували на 40-денну психіатричну експертизу.

22 листопада сину і батьку пред’явлено обвинувальний висновок, та обидва його не підписали. На суді Січки іґнорували суд: не давали показів, відмовилися від останнього слова, не вставали. Вирок: батькові — 3 роки таборів суворого, а синові — 3 роки таборів посиленого режиму.

Петро Січко карався таборі  в місті Брянка-6 Ворошиловградської (Луганської) області. 6 березня 1980 Січка просто в цеху жорстоко побили невідомі йому карні в’язні і його ж запроторили на два тижні до карцера.

Тим часом молодший син Січків – Володимир – був виключений з механіко-математичного факультету КДУ (бо «радянській державі невигідно вчити ворога») і за відмову йти до совєтської армії він теж був ув’язнений на 3 роки.

Схоже, що влада твердо вирішила розправитися з непокірною родиною – 1982 року Василя був підло звинувачений у «виготовленні та збуті наркотичних речовин» і знову засуджений іще на 3 роки. Того ж року, за 40 діб до закінчення терміну ув’язнення, батькові теж пред’явлене нове звинувачення – вирок: 3 роки позбавлення волі в таборах суворого режиму. Петра Січка привезли в Херсон, до табору ЮЗ-17/90, де умови утримання були особливо тяжкі.

Звільнений Петро Січко був лише за часів «пєрєстройкі» – 26 травня 1985. За ним було встановлено адміністративний нагляд на 1 рік.

Втім, Січків табори не зламали. 1988 року за підписом 19 членів Української Гельсінкської Групи, в тому числі Петра і Василя Січків, було оприлюднено Звернення УГГ до української та світової громадськості про відновлення її діяльності.

4 червня 1989 УХДФ організував екологічний мітинг у Калуші, де виступили обидва Січки. 7 червня батько був за це заарештований на 10 діб. Кілька таких мітингів Січки організували в м. Долина, за що мали по 15 діб арешту, 18 і 29 вересня Петро був побитий міліцією, мав струс мозку.

26 квітня, у день другої річниці чорнобильської катастрофи, члени Українського Християнсько-Демократичного Фронту, керованого Василем Січком, уперше піднесли на мітингу у Львові синьо-жовтий прапор. Згодом, партію УХДФ очолив Січко-старший.  Втім, її було викреслено з політичного життя – 2003 року вона знята Мін’юстом з реєстрації.

Жив Петро Січко у м. Долина і пішов з життя на 84-му році, перебуваючи в гостях у дочки в Ризі.

 

18 серпня народилася і ще учасниця ІІ Визвольних змагань::

ГАЛИНА СОКІЛ (1930-2012) – діячка ОУН, зв’язкова УПА, жертва сталінського терору в Україні.

Народився у Жовкві на Львівщині. Навчання почала в польській школі. Після окупації західної України більшовицькими військами у серпні 1939 року допомагала батькам по господарству. У шістнадцять років втратила праву руку, коли її у Львові, намагались наздогнати і розстріляти, – яку відтяли у лікарні через рвані рани з вогнепальної зброї.

З початком Другої світової війни зовсім ще юна Галина вступила у зв’язкову ланку ОУН (б) під зверхність районного провідника Йосипа Касарапа. Після його загибелі (1948 разом із побратимами, аби не потрапити до полону, підірвався у криївці гранатою), Галину видали сексоти. Під час у неї обшуку вилучено «антисовєцьку» книжку  — «Тіні забутих предків» Коцюбинського. Також були знайдені цидулки Йосипа Касарапа, однак зашкодити розкрита інформація вже нікому не могла  — окрім самої Галини, бо згадані в записках підпільники вже були убиті.

Після року допитів Галину засудили до 10 років таборів. Загаломвона провела там 6 років 9 місяців.

Галину Сокіл згадує російсько-шведська письменниця, етнограф Ніна Гаген-Торн, з якою каралася в одному таборі:

«Зайшла у сусідній барак. Побачила на верхніх нарах блакитнооку дівчинку-підлітка із товстою косою. Вона повернулася, і я здригнулася: пустий рукав – руки немає від самого плеча.

— Звідки вона? — тихо спитала сусідку внизу. — Хіба був новий етап?

— Із ЦЛБ. Дівчата розповідали: її із в’язниці прямо на ЦЛБ відправили, в одинадцятий корпус… На слідстві електричним струмом катували. Рік в одинадцятому корпусі пробула. Тепер – нічого. Тільки не треба згадувати. 11 корпус на ЦЛБ (від рос. Центральная лагерная больница)  — психіатричний.

— А де взяли?

— У Львові. Із школи. За вірші, кажуть.

— А рука?

— Не знаю. В табори вже безрукою потрапила. Дівчата їй косу розчісують. Галею звати. Українка.»

1954 Галина Сокіл підпадає під амністію і повертається додому. Хати вже не було, мати жила по знайомих. Галина нелегально живе у Львові, у різних знайомих і родичів, хоч допомагати бандерівцям, навіть тим, хто вже відбув покарання, було небезпечно.

У 1955-му поступає до Львівського університету, та провчившись рік у 1956-му виключена — нова хвиля русифікації вдарила по студентах українських факультетів, яких масово виключали. Галина, звісно, перша на виключення, бо колишня «зечка».

Відновилася завдяки старості філологічного факультету Мирославі Зваричевській, яка відстояла її, звернувшись до ректора Лазаренка, деяким викладачам, зокрема Крип’якевичу. За розподілом, разом з Мирославою Зваричевською, яка відмовившись від привілею найкращої студентки вибирати місце праці, поїхала на Сумщину, де працювала у школі села Угроїди, Краснопільського району. Там же знаходилась під постійним наглядом КГБ — раз на місяць її викликали для перевірки. Там узяла шлюб, народила двох синів.

У селі ніхто не знав про участь учительки в підпіллі ОУН та її карання у сталінських концтаборах. Вперше про це почули лише на початку 1990-х років, коли вона була реабілітована.

На початку 1990-х Галині Сокіл пропонували приїхати до Києва, аби ознайомитися зі своєю справою в архіві СБУ. Однак вона відмовилася: «Я не поїхала, знала, що із тих, хто виказав, могли бути мої сусіди, близькі знайомі, не хотіла засмучуватися» .

 

ВАСИЛЬ ГЕРАСИМ’ЮК (1956) –  поет, лауреат Шевченківської премії (2003).

Народився в гуцульській родині, вивезений у 50-ті рр. до Караганди на «вічне поселення»; але наприкінці 60-х рр. батьки змогли повернутися в рідне с. Прокурава (Івано-Франківська область)

Пробудження інтересу до поетичної творчості й перші поетичні спроби припадають на шкільні роки в Косові. Це був початок 1970-х рр., коли прийшла нова хвиля політичних репресій, що мали покласти край рухові «шістдесятників». У цій атмосфері формувалася творча особистість майбутнього поета.

Герасим’юк закінчив філологічний факультет Київського університету, працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Дніпро» (1978–1992). За часів Незалежності працював ведучий програм редакції літератури Національної радіокомпанії України, вів програму «Діалог» на телеканалі Культура.

Від перших віршів до першої поетичної збірки («Смереки», 1982) Герасим’юк ішов 10 років і прийшов уже сформованим поетом. Він чинив власне першовідкриття Карпат як світу особливого співжиття людини й природи. першій збірці гуцульщина поставала магією позачасовості: вічність гір розряджає людський час у світове безчасся, і «тінь незриму» неназваної миті щастя «століттями лататиме павук».

1986 у Києві вийшла друга збірка «Потоки», просякнута схожою міфопоетикою, але вже більше позаособистісною.

Третя збірка — «Космацький узір» — з’явилася в роки «гласності» (К., 1989); у ній знайшло вихід і те, що нагромаджувалося в душі поета у попередні часі, і те, що визрівало в атмосфері суспільного піднесення 80-х рр. Час замовляв високу поетичну публіцистику й підкидав небуденні спокуси, але Герасим’юк — не трибун, а «метафізик», поет не експансивного, а рефлексивного складу. І в його поезіях порахунок з минулим чиниться не в полум’яних філіппіках, а в мученнях духу, в сув’язі міфологізованих споминів, у привидженнях жертв — дідів, батьків, матерів, братів; у болісному самокартанні й самоочищенні — за всіх нас, бо поет не може виокремитися зі свого народу, він обтяжений і його чеснотами, і його гріхами. У «Космацькому узорі» багато тяжких роздумів про негаразди власні, своїх ровесників і своєї нації.

Четверта збірка «Діти трепети» (К., 1991) — найдраматичніша у творчій спадщині Герасим’юка. До неї ввійшли вірші, писані переважно в період піднесення національно-демократичного руху, коли складалися об’єктивні і суб’єктивні передумови для здобуття омріяної державної незалежності України. Цей історичний злам поет сприймає як проблему відповідності чи невідповідності етичного тонусу нації перспективі її самоствердження в новій якості, в повноті свого буття. Поет відчуває сучасний стан свого суспільства як критичну масу зла. Біблійний мотив гріховності визначає основний тон збірки. Але Герасим’юк — не мораліст, моралістичний пафос здебільшого чужий йому, як і всякий інший. Натомість у нього переважає трагічне переживання колізій давньої і недавньої історії, «оприлюднення» потаємних кривд совісті або лиходійств, похованих під напластуваннями узвичаєностіих й притерпілості.

Вершини свободи самовираження Герасим’юк сягнув у збірку «Поет у повітрі» (Л., 2002). Поет дедалі більше тяжіє до «епічного» розгортання своїх візій, що відповідало б суприсутності в його самопочуваннях багатьох часових і подієвих зрізів буття, масштабам його асоціативного поля, просторові уяви.

Почитати вірші Василя Герасим’юка: https://onlyart.org.ua/ukrainian-poets/virshi-vasylya-gerasymyuka/

І про нього: http://litakcent.com/2011/09/02/poet-ostannih-rechej-vasyl-herasymjuk-i-kinec-mifolohiji/

 

СЕРГІЙ МАСЛОБОЙЩИКОВ (1957) — графік, сценограф, актор, кіно- та театральний режисер.

Уродженець Києва. Закінчив Київський художній інститут та Вищі курси сценаристів та режисерів у Москві. Навчався у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (викладач Віктор Кісін).

Працював художником у театрах Києва й інших міст, автор багатьох театральних та оперних вистав в театрах України та Угорщини. У 1970-их брав участь у кількох телефільмах як актор.  У 80-х працював художником-постановником Київського Театру естради, головним художником Київського Молодого театру. З 1990 року режисером-постановником на Київській кіностудії Довженка. З 2016 року викладає на кафедри сценографії Національної академії образо­творчого мистецтва та архітектури.

Лауреат театральної премії «Київська пектораль» у 1997, 2001, та 2011 роках за вистави «Дон Жуан» Мольєра, «Гедда Ґаблер» Генріка Ібсена у Молодому театрі, та виставу «Буря» Вільяма Шекспіра — в Національному драматичному театрі ім. І. Франка.

2018 року отримав премію «Київська пектораль» за кращу сценографію балету «За двома зайцями» Михайла Старицького в Національному театрі опери і балету ім. Т. Шевченка.

Критики зазначають, що Маслобойщиков, за яким утвердилася слава схильного до естетства художника і постановника, насправді вперто зберігає норму — артистичну, фахову, інтелектуальну, людську. Він примудряється уникати творчих компромісів, і ладен краще зовсім не знімати, ніж продукувати фальш та халтуру.

Зокрема, 2012 року він відмовився брати участь у російсько-білорусько-українському фільмі «Вилікувати страх», зазначивши що «надцікава, драматична доля великого хірурга Войно-Ясенецького — Архієпископа Луки — не заслуговує того, щоб до неї підходили зі спрощеними й заздалегідь заготовленими кліше. Вона вимагає відповідального і глибокого осмислення».

Найкраща художня картина в біографії Сергія Маслобойщикова — «Співачка Жозефіна та Мишачий народ». Фільм, на перший погляд, із надзвичайно щасливою, але насправді драматичною долею. Знята 1994 року, ця стрічка отримала визнання фахівців, але фактично так і не дійшла до глядачів. Між тим, у ній вишуканою художньою мовою, дуже прозоро і твердо пояснено, що люди зосереджені на щоденній суєті та осліплені удаваними життєвими цінностями.

На Майдани 2004-го та 2013-14 років режисер відгукнувся створенням документальних стрічок «Люди Майдану. Nevseremos!» та «Український аргумент».

Влітку 2020 року Маслобойщиков знімає повнометражний художній фільм «Яса» – це камерна драма про взаємини двох людей, чиї світи — протилежні, як минуле й майбутнє, але поєднані теперішнім.

Цікавезне інтерв’ю з режисером: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/sergiy-masloboyshchykov-u-mene-ye-zhadibnist-do-zhyttya

 

Привітаємо з днем народження нашого захисника:

АНАТОЛІЙ КОЗЕЛ (1979) — майор ЗСУ.

Під час війни на сході України брав участь у боях у Слов’янську, с. Піски, обороні Донецького аеропорту та боях за, н.п. Новгородське, с. Верхньоторецьке, неодноразово водив колони через тили противника.

Анатолій – заступник командира з повітрянодесантної підготовки 2-го десантно-штурмового батальйону 95 ОДШБр, позивний «Купол».

«У бригаді я багато років відповідав за стрибки особового складу з парашутами. Стежив за їх укладанням. Коли потрібно було визначитися з позивним, як-то сам собою виник образ купола парашута, який розкривається наді мною в повітрі. Прижилося. Його використовував і на фронті», – каже майор.

Бійці, які служать разом з «Куполом», вважають його фартовим. Багато водіїв, відмовлялися везти в найнебезпечніші місця їжу, воду і боєкомплект, але дізнавшись, що з ними буде «Купол», змінювали свою думку. Його навіть прозвали «богом конвоїв».

– Я не раз чув слова: «З тобою, «Купол», хоч до чорта в зуби», – розповідає Анатолій. – І часто ми їздили справді до чорта в зуби. Або далі… Старшим групи, яка зі Слов’янська мала була їхати в Донецький аеропорт, призначили мене зі словами: «Пошлемо «Купола». Він фартовий». У колоні було 12 БТРів, важкі вантажівки. Виїхало близько 180 чоловік. В аеропорту вже йшли бої. Ми повинні були допомогти 79-й бригаді, командиру одного з батальйонів з позивним «Майк». У нього в перший же тиждень загинули сім десантників. Йому і його хлопцям дуже потрібна була підтримка.

Начальник штабу бригади вважав мене фартовим ще з літа. З конвоїв, з усіх засідок я виходив без втрат. Не раз бувало таке, що ми спокійно долали ворожу територію, а наступних за нами накривали. Потрапляли і під обстріл артилерії, але якимось дивом нас не зачіпало. Одна з перших засідок, в яку потрапив наш конвой, трапилася неподалік від села Жовтневе, що біля Слов’янська. Перед цим я двічі проїхав по тій дорозі. Втретє колону повела інша людина – і засідка. Бійці були поранені… Чому мені щастило? Не знаю. Прислухався до інтуїції, чи що? Я ж не професіонал у справі ведення конвоїв, не суперзнавець карт і орієнтації на місцевості. Було таке, що я випадково пропускав поворот, їхав зовсім по іншій дорозі. Прибуваю на місце, а мені кажуть: «Там, де ти повинен був їхати, засідка».

Парашутів на цій війні немає. А модні пацани, які навчалися в академіях і проходили підготовку, відмовилися бути старшими конвоїв. Нікому було їздити. Хтось же повинен був погодитися на цю роботу, от я і погодився.

Підрозділу ставиться завдання: деблокувати якесь угруповання. І ось техніку, знаряддя, особовий склад перекидають в певне місце. Але бійцям потрібно доставляти воду, паливо, патрони, снаряди. Ти вивчаєш, куди і як вони йшли. Але пам’ятаєш: їх було 500 чоловік, які могли прийняти бій. І танки йшли разом з ними. А у тебе в колоні – два-три БТРа з бійцями. І навантаженим КАМАЗом, які постійно ламаються, повзуть, а не їдуть. Хоча в зоні бойових дій по дорозі потрібно проскакувати на максимальній швидкості. Кожен день бійцям потрібно було доставляти все необхідне. Перший вихід з колоною я зробив 21 або 23 квітня, після чого таких виїздів у мене, як підрахували водії, виявилося більше двохсот. Бувало й по три виїзди в день. При цьому ми добре знали: на трасі Харків – Ростов-на-Дону кожен день засідки. Часто їздили по «сірій зоні», в яку заходили і ми, і наші вороги. Зіткнутися з ворогом можна було ніс до носа. Не раз так і відбувалося.

В Інтернеті можна знайти телевізійні сюжети про конвої «Купола», побачити кадри, зроблені в Пісках. Є й сюжет про те, як дніпропетровський меценат дарує Анатолію золотий годинник. Анатолій подарунок … продав.

– Навіщо мені золотий будильник, та ще в умовах війни? Попросив відомого волонтера Олексія Мочанова, який став мені другом, допомогти його продати. На виручені гроші купив джип. Мені пригнали його з Польщі. Ми не розмитнювали машину, як це часто зараз роблять. Інакше вона б коштувала набагато більше. Тепер в підрозділі є ще один маневрений всюдихід. Частину грошей, що залишилися, витратив на запчастини до бронетехніки. Після того як ми вийшли з Пісок, де два місяці забезпечували захист Донецького аеропорту, і провели ревізію техніки, виявилося, міняти треба практично всі двигуни та акумулятори. Вони були пробиті. Я вже не кажу про колесах … Все це відновлювалося за власні кошти і завдяки допомозі волонтерів.

Згадуючи війну, Анатолій Каже: «Я захоплююся водіями БТРів. Бійці з позивними «Єнот», «Таксист», «Барні», «Кардан» для мене справжні герої. Без питань сідали в машину і відправлялися за пораненими, незважаючи на те, що йде бій. Днем БТР їхав по злітній смузі, як мішень у тирі. Машини розстрілювали в упор. На щастя, всі мої водії поверталися. Багато з них отримали легкі поранення. Але, як правило, допомогу надавали на місці, і водій працював далі. Практично всі були контужені.

Сам він каже, що не боявся померти – боявся залишитися інвалідом чи потрапити у полон.

 

Але не всім пощастило бути такими «фартовими» як «Купол»… Пом’янемо захисників України, що загинули на цій війні:

 

ДМИТРО ДЕНИСОВ (1973-2014) — майор ЗСУ. Загинув, захищаючи від російських окупантів рідний край.

Народився Дмитро в м. Привілля на Луганщині. Випускник Харківського інституту танкових військ. Начальник штабу батальйону, 93-тя ОМБр.

Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі з села Побєда до Новокатеринівки – разом із значною частиною бійців 93-ї механізованої бригади.

За свідченням механіка-водія БМП-319, де були також Роман Баранов, Гавриіл Зелінський, Василь Логвиненко, Ігор Троценко, майор Денисов їхав поруч з ним та, коли почався обстріл, повідомив, що не здасться живим. Коли підбили БМП, зазнав поранення в шию. Механік-водій витягнув Дмитра з палаючої машини та під щільним вогнем тягнув його по дорозі, майор наказав облишити це.

За свідченнями інших очевидців, по тому майор Денисов був поранений у ноги, та ліг на гранату із висмикнутою чекою…

 

СЕРГІЙ КОНОНКО (1982 — 26 серпня 2014) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Обухів на Київщині.  Член УНА-УНСО. Перший керівник Обухівського осередку руху «Правий сектор».

Боронити Україну пішов добровольцем: солдат, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

26 серпня 2014-го Сергій з айдарівцями їхав в УАЗі, яким Василь Пелиш вивозив важко пораненого побратима до найближчої лікарні у Хрящуватому. По дорозі на трасі в районі Новосвітлівка — Хрящувате терористи влучили у авто із танка. Усі, окрім Василя Пелиша, хто був в УАЗі, загинули від вибуху.

23 грудня 2014 року терористи передали українській стороні тіла 8 загиблих вояків, за їх твердженням, серед них були четверо айдарівців. Їх останки були частково муміфіковані. Це свідчило про те, що тіла тривалий час перебували на повітрі. Стан тіл загиблих не дозволяв з упевненістю стверджувати, що вони були закатовані, проте травми свідчили про те, що військових добивали важкими предметами (прикладами, тощо).

Сергій був упізнаний за експертизою ДНК. Останки воїна мали перепоховати в Обухові ще наприкінці 2018 року, проте родини відмовлялися визнавати довідки про ідентифікацію ДНК і подавали скарги.

Навесні 2019 року остаточно підтверджено особу загиблого.

 

ЄВГЕН РЄПІН (1994-2015) – десантник, солдат ЗСУ.

Народився у с. Корщів, Рівненська область. Був єдиним сином у матері, з дитинства мріяв стати військовим. З 13 років почав заробляти — розвантажував товари на базарі. По закінченні школи продовжив навчання в технічному коледжі Національного університету водного господарства та природокористування м. Рівне, за спеціальністю «Обслуговування та ремонт обладнання підприємств хімічної і нафтогазопереробної промисловості». Займався спортом.

Брав активну участь у Революції Гідності. У часі війни, попри вмовляння матері та адміністрації коледжу, полишив навчання й у вересні 2014 добровольцем пішов до армії. Зарахований до 81-ї окремої десантно-штурмової бригади на посаду кулеметника розвідувальної роти. Це була рота добровольців УНСО, яка раніше воювала в районі Донецького аеропорту у складі 54-го розвідбатальйону, а на той час вже була переведена у новостворену 81-шу десантну бригаду. Євгеній став членом УНСО та отримав хрест УНСО. Після війни хотів закінчити навчання у коледжі, а потім вступити до військового училища.

Загинув 20 березня 2015 під час бойового зіткнення з російськими диверсантами поблизу селища Опитне Ясинуватського району Донецької області. Вранці до спостережного пункту 90-го штурмового батальйону 81-ї бригади підійшла ДРГ противника. Для її нейтралізації виїхала група розвідників разом із снайперами взводу старшини Максима Ридзанича.

Під час прочісування території зав’язався ближній бій. Прикриваючи пораненого товариша, солдат Рєпін потрапив під кулеметний вогонь з близької відстані. Куля влучила у шию, він помер миттєво на початку бою. Від автоматної черги загинув Ридзанич, ще п’ятеро бійців дістали поранення.

Залишилися батьки.

 

ІГОР МОМОТ (1965-2014) — генерал-майор ДПС України.

Народився у Тирасполі (Молдова).

Проходив службу в Афганістані, згодом служив помічником начальника політвідділу з комсомольської роботи Керкинського прикордонного загону, до 1990 року. В складі групи політпрацівників Червонопрапорного середньоазійського прикордонного округу у лютому 1990 року перебував в Баку, був в Нахічевані, за що отримав другу медаль «За відзнаку в охороні Державного кордону СРСР». З 1990 по 1992 рр. — служив заступником начальника з політичної частини Першого прикордонного загону в районі Ширам.

З червня 1992-го -у Прикордонних військах України.

2007 року очолив Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів ДПС України. 31 травня 2014 року призначений заступником начальника Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України.

Після ускладнення ситуації на українсько-російському кордоні Ігор Момот особисто сформував та очолив мотоманеврену групу Навчального центру підготовки молодших спеціалістів ДПС. Група виконувала завдання з охорони державного кордону на найбільш вразливих ділянках. Підрозділ під командуванням полковника Ігоря Момота неодноразово вступав в бій з незаконними військовими формуваннями, в районах населених пунктів Дмитрівка, Маринівка і Амвросіївка Донецької області.

Ігор Момот загинув 11 липня 2014 року внаслідок ракетної атаки біля Зеленопілля. Позиції опорного пункту українських сил, де розмістилися підрозділи 24-ї механізованої, 72-ї механізованої, 79-ї аеромобільної бригад і мотоманеврена група прикордонників в Луганській області були обстріляні з установки території РФ. Це був перший такий масований обстріл, невдовзі обстріли з російської території стали звичайною практикою агресора.

 

ВІКТОР ВИШКВАРКО (1969-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у Києві. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗС СРСР.

На фронт пішов добровольцем у серпні 2014 року; сержант 128-ї гірсько-піхотної бригади, старший майстер.

8 вересня 2015-го загинув від смертельного поранення в голову внаслідок бойового зіткнення на блокпосту з ДРГ терористів: вночі з 01:40 до 02:10 було здійснено спробу прориву української оборонної лінії в урочищі Шаров Кут поблизу села Сизе Станично-Луганського району.

Без Віктора лишилися батько та брат, який також захищав Батьківщину — у складі 95-ї десантної бригади.

 

СЕРГІЙ ПОПИК  (1987-2015)— лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Христинівка на Черкащині. Здобув вищу освіту в Українській державній академії залізничного транспорту, спеціалізація «залізничні споруди та колійне господарство», інженер-будівельник залізничного транспорту. Працювати почав монтером ж/д колії станції Христинівка, по переводу перейшов працювати в управління Одеської залізниці.

У часі війни — командир взводу, 28-а ОМБр.

8 січня 2015-го загинув поблизу села Березове Мар’їнського району під час мінометного обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями— міна залетіла в окоп на блокпосту, лейтенант Попик помер від поранень, загинув іще один вояк — солдат Леонід Книш.

На тому блокпосту Сергій брав участь у відбитті не однієї атаки. При черговому обстрілі лейтенант намагався з окопа доповісти телефоном артилерії, куди треба вести вогонь.

Вдома залишилися батьки та сестра.

 

ОЛЕГ КОВАЛИШИН (1978-2014) — стрілець батальйону територіальної оборони «Донбас».

Народився у Києві, 2001-го закінчив Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, працював програмістом та аналітиком.

Олег був активним дописувачем української Вікіпедії (псевдо Raider) — зробив близько 20 тисяч редагувань та започаткував майже 1000 нових статей. Писав статті переважно на історичну тематику. Для роботи над статтями намагався використовувати авторитетні друковані джерела, добував інформацію, якої не було в Інтернеті — для цього їздив до бібліотек, де зібрав інформацію, зокрема — у бібліотеці ім. Вернадського.

Брав активну участь у Євромайдані, 19 лютого був поранений. Він мав дуже поганий зір, але попри це пішов захищати Україну і від зовнішнього від ворога.

16 квітня 2014 Олег у своєму блозі зазначив, що записався добровольцем у батальйон «Донбас». Він був стрільцем батальйону територіальної оборони Донецької області «Донбас». Другий стрілець мав подавати патрони до ручного кулемета Дегтярьова. Кулемет міг стріляти тільки одиночними пострілами, кожен патрон треба було прилаштовувати в канал ствола — диск був зламаний.

Підрозділ у бою біля села Карлівка потрапив у засідку проросійських бойовиків. Під час бою він убив одного противника, був важко поранений уламками від мінометної міни, здаватися відмовився, був  розстріляний бойовиками. Тоді ж загинули Микола Козлов, Василь Архіпов, Олексій Мірошниченко та Денис Рябенко.

Без Олега лишилися батьки.

 

РУСЛАН ЧАЙКОВСЬКИЙ (1979-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Дніпропетровськ, де одружився, проживав з родиною та працював.

Пішов добровольцем захищати Батьківщину у січні 2015 року. Солдат, мав служити радистом, але наполіг на посаді снайпера, 93-тя ОМБр. Командир взводу найскладніші завдання доручав Руслану.

26 липня 2015-го загинув на блокпосту поблизу міста Мар’їнка, рятуючи життя бойового побратима, пораненого під час обстрілу, вчиненого терористами.

Без Руслана лишилися дружина та двоє дітей.

 

АРТЕМ РЕВУЦЬКИЙ (1979-2014)— сержант ЗСУ.

Народився у м. Запоріжжя.

В часі війни — доброволець, командир відділення, 93-тя окрема механізована бригада.

29 серпня 2014 року загинув при виході з оточення поблизу Іловайська.

Вдома залишився син.

 

ІВАН СОТНИК (1987-2015)— молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Грудки на Волині.

Боронити Україну пішов добровольцем. Командир відділення, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас». Був снайпером.

Був поранений у бою з російськими збройними формуваннями, обороняючи село Широкине Новоазовського району — постріл снайпера, куля пробила каску. Помер під час другої операції у лікарні Маріуполя.

В одному з останніх постів у ФБ, який уже назвали «Заповітом патріота», Іван написав: «Якщо ти думаєш, що в твоєму містечку тихо, а значить, у твоєму світі немає війни, то ти свідомо помиляєшся. Якщо ти сидиш у костюмі хіпі-пацифіста, й проблеми тебе не турбують – це до першого вбитого друга, до першої жалоби у твоїх знайомих, до першої повістки, першого вибуху на зупинці ТВОГО міста…»

«Війна – це жінка, яка вийшла по хліб і загинула від розриву снаряда на зупинці. Цей снаряд міг бути провокацією для «лайфньюз», міг бути бракованим снарядом, який просто не долетів до цілі, міг бути невдалим влучанням української армії або вдалим актом залякування від російських терористів. Жінка вийшла по хліб, і жінки не стало. «УРА!» ніхто не кричав. Літаки не летіли. Місто не згоріло. Це і є ВІЙНА».

Без Івана залишилися батьки та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР МАЛАМУЖ (1985-2014) – солдат резерву НГУ.

Народився у Черкасах у сім’ї медиків. Після школи навчався у Черкаському економічно-правовому коледжі на юридичному факультеті. З 2004 по 2009 рр. навчався в Національній академії державної податкової служби, яку закінчив магістром права.

Працював юристом в Черкаській обласній податковій адміністрації.

Після проходження військових навчань у липні 2014 року воював в Артемівську, Кураховому та Іловайську у відділенні роти охорони окремого 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас».

Ранком 29-го серпня 2014 р., під час виходу, так званим, зеленим коридором з Іловайського котла, їхав у кузові броньованої вантажівки КАМАЗ у складі автоколони батальйону «Донбас» по дорозі з с. Многопілля до с. Червоносільське. Коли КАМАЗ вже в’їзджав до с. Червоносільське, по ньому вистрілів російський танк. Кабіну вантажівки розірвало, а потім здетонував боєкомплект у кузові.

Олександр не був юридично оформлений батальйоном «Донбас» у списку відповідної військової частини, тож родичам довелося через суд встановлювати факт його участі в АТО у складі Національної гвардії.

 

І наостанок згадаємо людину, яка своєю загибеллю у боях за Україну спокутувала виконання злочинних наказів, спрямованих проти українського народу.

ВАДИМ НАУМОВ (1992-2014) — солдат НГУ.

Народився в Козятині на Київщині. В дитинстві 13 років прожив у Росії. Закінчив школу в Козятині, по тому — Бердичівський коледж промисловості, економіки та права, молодший спеціаліст. Грав на гітарі в козятинській рок-групі «AROS».

Квітнем 2013 року призваний на строкову військову службу, проходив у лавах окремої бригади спеціального призначення «Барс» ВВ МВС.

Зимою 2013-2014-го брав участь у тому, що офіційно називалося охороною громадського порядку у Києві, а фактично було намаганнями режиму Януковича придушити Революцію Гідності.

Термін його служби було продовжено через оголошення часткової мобілізації. В червні-липні 2014-го брав участь у бойових діях на Донеччині, ніс службу на блокпосту під Слов’янськом. По поверненні до частини пройшов навчальні збори, подав рапорт з проханням знову направити його в район бойових дій.

Снайпер сформованої на базі спецпідрозділу «Барс» 1-ї бригади оперативного призначення.

1 вересня 2014-го був бій під час атаки проросійських сил на блокпост НГУ, 25 гвардійців охороняли міст у селі Василівка Старобешівського району, по тому зв’язок зник. Бойовики прибули на 3 легковиках і 2 автобусах з надписами «Діти». Один з вояків був заскочений та став заручником, тому гвардійці не могли почати вогонь, однак згодом вислизнув від бойовиків. Наумов, що займав пост на висоті, в ході бою був поранений.

Станом на 20 вересня знаходився у переліку зниклих безвісти. Терористи шантажували мати Вадима, казали що він в полоні, вимагаючи викуп. Але згодом Вадим був опізнаний за тестом ДНК серед невідомих бійців у запорізькому морзі.

Вдома лишилися бабуся та батьки, у яких він був єдиним сином.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада