Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.02.2021

18 лютого. Огляд народжених цього дня непересічних особистостей почнемо з науковця, завдяки якому світ дізнався про геноцид українців – Голодомор 1932-33 років. Американець, у жилах якого текла кров індіанців-черокі, він присвятив себе Україні та її історії. За своє українофільство постраждав і на берегах Потомака, і на берегах Дніпра…

Далі в огляді:

– композитор, автор багатьох солоспів, завдяки його обробкам багато народних пісень увійшли до репертуару професійних співаків;

– знаний садівник, селекціонер, автор багатьох і досі популярних сортів яблук;

– письменниця, борчиня за права жінок, педагогиня, що не мала і краплини української крові, але мала український дух і багато зробила для українізації освіт – попри утиски з боку царату;

– скульптор, різьбяр, майстер жанрової дерев’яної скульптури;

– видатна скульпторка, одна з провідних фігур в українському мистецтві другої половини ХХ століття. Її майстерня була одним з центрів дисидентського руху у Львові;

– співачка, громадська активістка і народна депутатка.

Також вшануємо пам’ять захисників України, що ціною власного життя зупинили і стримували російську збройну експансію на Донбасі.


Починаємо.

ДЖЕЙМС МЕЙС (1952-2004)- історик, один з перших дослідників Голодомору в Україні. Завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні.

Його біографія унікальна. Народжений у Сполучених Штатах, він присвятив своє свідоме життя Україні, де знайшов вічний спочинок. За українофільство він постраждав двічі — спочатку на берегах Потомака, а потім на берегах Дніпра. Джеймс Мейс і досі відоміший в інтелектуальних колах Заходу, ніж в Україні. І все ж, ушановуючи в День пам’яті жертв голодоморів мільйони невинно убієнних селян, українці запалюють свічки у співзвуччі з його Заповітом.

Більшу частину життя він прожив в США, здобув блискучу освіту, став видатним дослідником і громадським діячем. А останні понад десять років — в Україні, яку безкорисливо любив, хоча і без взаємності.

Про існування України дізнався лише в дорослому віці. Як американець, у жилах якого текла кров черокі, він не міг забути трагедії, що пережив його народ у першій половині ХІХ століття. Відкриття на його землях покладів «диявольського металу» і спричинена цим золота лихоманка прискорили примусове переселення. Тоді, в супроводі солдатів черокі пройшли «Дорогою сліз» з південно-східних штатів на Захід, умираючи від голоду й хвороб. До штату Оклахома, де народився Джеймс Мейс, дісталися лише вісім тисяч його кревних предків…

Коли він навчатиметься в аспірантурі Мічиганського університету, його вразить трагедія велетенського масштабу, що майже через століття спіткала інший народ. З вуст свого наукового керівника — професора історії Романа Шпорлюка він почує драматичну розповідь про Великий голод в Україні, жертвами якого стали мільйони селян. Робота над докторською дисертацією «Комунізм і дилеми національного визволення: національний комунізм у радянській Україні, 1918—1933», яку він саме завершував, упритул наблизила молодого науковця до осмислення цього злочину, скоєного сталінським режимом.

На початку 80-х років минулого століття у США відбувся різкий поворот у бік консерватизму. Прагнення діаспори домогтися історичної правди вписувалося у проголошену в розпал холодної війни Рональдом Рейганом доктрину боротьби проти «імперії зла».

Тодішній директор Інституту українських студій Омелян Пріцак розумів: для здійснення гарвардського проекту потрібен компетентний дослідник без українського коріння, якого не можна було б запідозрити в упередженості.Йшлося передусім про написання фундаментальної книжки на тему знехтуваної світом національної трагедії українців. Та коли молодий, амбітний Джеймс прибув до Кембриджа, на нього чекала прикра несподіванка. З’ясувалося, що йому відводилася роль робочої конячки. Зі статусом асистента-професора він мав досліджувати тему, а книжку згодився написати кремленолог зі Стенфордського  університету Роберт Конквест, ім’я якого було світовим брендом. «Жнива скорботи: радянська колективізація і терор голодом», що містили висновок про геноцидний характер Великого голоду в Україні, вийшли друком 1986 року і стали найпопулярнішим виданням,виданим будь-коли на українську тематику. У передмові Конквест відзначив «передусім важливе співробітництво з доктором Джеймсом Мейсом з Гарварда та його внесок у широке дослідження й докладне обговорення». Насправді Мейс був фактичним співавтором книжки.

Та в будь-якому разі спільно вони зробили неоціненну справу,пробудивши у світі інтерес до українського питання.

Шлях до розкриття довго замовчуваної історичної правди проклав Джеймс Мейс. Саме він на Міжнародній конференції з голокосту і геноциду (Тель-Авів, 1982 р.) перший кваліфікував штучний голод в Україні, що «забрав від 5 до 7 мільйонів людських життів», як вид геноциду, метою якого було «знищення української нації як політичного фактора й суспільного організму».

Та вінцем усього, що зробив задля української справи Джеймс Мейс, стала його діяльність у 1986—1990 рр. виконавчим директором конгресово-президентської Комісії з дослідження Голоду в Україні). Мейс разом із мінімальним штатом працівників зробив майже неможливе. Звіт цієї комісії, написаний переважно ним самим і схвалений законодавцями з Капітолійського пагорба, що входили до її складу, містив ключовий висновок: «Йосиф Сталін та його оточення вчинили ґеноцид проти українців у 1932—1933 роках». Про його об’єктивність свідчить інший важливий  висновок: «Американський уряд вчасно отримував достатньо інформації про голод, проте не зробив жодних кроків, які могли б поліпшити ситуацію. Натомість одразу після Голоду, в листопаді 1933 року,адміністрація США пішла на дипломатичне визнання радянського уряду».

Так було покладено початок міжнародному визнанню історичної правди. Це спонукатиме українських істориків, хоча й обачливо, стати на науковий шлях.

Здавалося б, тепер перед Мейсом мали відкритися широкі перспективи. Та все обернулося інакше. Маститі радянологи ще раніше силкувалися спростувати «ревізініоністську» концепцію Мейса і Конквеста. Їхнє русофільство та прагматичне прагнення зберегти доступ до архівів СРСР неминуче оберталися українофобією, яка має глибоке коріння у західному суспільстві на ґрунті міфу про антисемітизм українців. Тепер доходило до того, що деякі представники академічного світу, в унісон із п’ятою колоною Кремля — комуністами, звинувачували Джеймса Мейса в тому, що той бере під захист «нацистських колаборантів». Відтак перед ним зачинилися двері університетських та наукових установ.

Не в змозі перебороти обструкцію, влаштовану йому в Америці потужними антиукраїнськими силами, Джеймс Мейс 1993 року, після попередніх відвідин,переїздить в Україну. Він переконаний, що на новій Батьківщині знадобляться його знання і досвід, що нарешті матиме можливість довести до кінця справу свого життя.

Існує міф, нібито Україна стала для нього «землею обітованою». До цього доклали руку деякі автори спогадів, опубліковані під час Помаранчевої революції, коли на щит було піднято тему Голодомору, а отже, й постать її найвидатнішого дослідника. Особливо відзначилися ті, хто, маючи свого часу владу, проявили повну байдужість до долі Мейса. І влада, і суспільство декларативно незалежної України (за поодинокими винятками) нічим не посприяли його прагненню допомогти духовному відродженню нації.

Мейсу довелося починати з того, що оббивати в Києві пороги науково-дослідних установ у пошуках роботи. Вакансії для нього не було. Колишні дослідники історії КПРС, викладачі діамату хутко перекваліфікувалися в істориків і політологів. Так само швидко мінялися вивіски. Інститут історії партії при ЦК КПУ було перейменовано в Інститут національних відносин і політології НАН України (тепер Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Кураса). Тут Мейсу вдалося влаштуватися на посаду наукового співробітника-спостерігача. «Я отримав доступ до колишнього спецхрану заборонених книжок та партійного архіву, — згадує Джеймс Мейс в автобіографічній статті «Факти і цінності: мій інтелектуальний пошук». Але, зрештою, не витримав атмосфери, в якій кожен знав, де були документи, однак нікого не цікавило як їх самостійно проаналізувати.

Мейс шукав «віддушину». Маючи багатий досвід у написанні аналітичних статей для поважних західних видань, він став заступником

шеф-редактора популярного в той час часопису «Політична думка», готуючи його англомовне видання. Водночас Мейс домігся посади професора політології у Києво-Могилянській академії. Тут він виховував покоління нової української еліти, на яке покладав великі надії. А ще він був фактично редактором англомовного видання газети «День» (The Day).

Влада не піддавала Мейса, як це було в радянські часи, анафемі, однак і не шанувала належно.

Та не задля слави вічний трудоголік працював з американською методичністю: писав полемічні наукові статті, в яких доводив українським дослідникам, що в злочині, скоєному сталінським режимом, вони перебільшують роль економічного чинника і недооцінюють головного — національного. Як визнаний у світі провідний експерт з Голодомору, до того ж англомовний, Мейс був головним речником України на міжнародній арені.

2003 року, вже важко хворий, після кількох складних операцій, Джеймс, усупереч умовлянням лікарів і рідних, з’явився у Верховній Раді під час слухань про Голодомор. На противагу галасливому П.Симоненкові, який, виправдовуючи більшовицький злочин, доводив, що чорне — це біле, Джеймс говорив спокійно й переконливо. Він звернувся до нардепів із закликом спромогтися хоча б через чверть століття на те, що зробила у Вашингтоні конгресово-президентська Комісія з дослідження Голоду в Україні.

Джеймс не дожив до того часу, коли 2006 року у Верховній Раді мінімальною більшістю голосів було ухвалено закон про Голодомор, де цей злочин сталінського режиму кваліфікується як геноцид українського народу. Але після того на догоду Кремлю президент Януковичем, у квітні 2010 року у Страсбурзі по суті зрікся національної пам’яті.

«1991 року, — писав Мейс, — ми всі зробили фундаментальну, хоча і несвідому помилку, коли думали, що постала нова незалежна держава. Сьогодні очевидно, що це було унезалежнення передіснуючої залежної держави. Фактично ті самі люди продовжували працювати так само, і подальший розвиток залежав саме від цього. Посткомуністична Україна сьогодні вже не просто неузалежнена УРСР. Але в суб’єктивному сенсі — коли громадяни мають спільні національні цінності, спільне розуміння, хто вони є, — ще немає української України в тому сенсі, що Польща є польською, а Чехія — чеською».

Понад десятиліття тому, за критеріями «етнополітичної лояльності», він навів такий «розподіл» українського суспільства: 20—25% — «совків», приблизно стільки ж щирих українців, які мають до України почуття, подібні до тих, що їх мають більшість французів — до Франції або ж більшість поляків — до Польщі, а решта населення — без будь-якої етнополітичної самоідентифікації.

Начерки концепції постгеноцидного суспільства, як і глибинне розуміння декларативності незалежності України, стали останнім внеском Джеймса Мейса в україністику.

Джеймс Мейс помер від загострення захворювань, що зломили його після жорстокого побиття (все виглядало неначе побутовий конфлікт, але надто зухвало все було зроблено, аби не замислюватися про можливу роль в організації того зловісного побиття нащадків НКВС).

Більше про Мейса: https://site.ua/george.vyshnya/18734/

https://day.kyiv.ua/uk/library/books/den-i-vichnist-dzheymsa-meysa-elektronna-versiya

 

ВІКТОР МАТЮК (1852 — 1912) — композитор, учень Михайла Вербицького.

Походив зі родини священника. Навчався у дяко-учительській школі в Перемишлі, у Львівській духовній семінарії. Був парохом в с. Карів на Сокальщині. Там і похований.

Як священик він дбав про освіту для народу, закладаючи осередки «Просвіти» по селах. Видає «Шкільний співаник», котрий грунтується виключно на українській церковній музиці.

Як композитор, Матюк найбільше проявив себе в жанрі солоспіву. Йому належить майже 50 творів у цьому жанрі на слова М.Шашкевича, В.Масляка, І.Гушалевича, Адама Міцкевича. Його «Веснівка» увійшла до «золотого фонду» української вокальної музики. Значними є його досягнення в жанрах «духовні» та «світські» твори. Найпопулярніші солоспіви: «До руської пісні», «Капраль Тимко», «Інвалід»,«Наші поселенці» «Нещасна любов»

Раритетний запис пісні «Крилець, крилець сокола дай» :  https://www.youtube.com/watch?v=21s6tEGKkgQ

Ще більш раритетний запис: Соломія Крушельницька виконує народну пісню «Родимий краю» в обробці Матюка: https://www.youtube.com/watch?v=VBboHZvABiA

Коротенька передача про Віктора Матюка: https://www.youtube.com/watch?v=dkwby1PyxIQ

 

ЛЕВКО СИМИРЕНКО (1855-1920) – садівник, помолог і селікционер.

Народився на Черкащині. У 1879 р. закінчив природничий факультет Новоросійського університету в Одесі. За участь у русі народників із 1879 по 1887 рр. перебував на засланні у Східному Сибіру, де працював садівником. Виплекав низькорослі повзучі дерева, що можуть витримати низькі температури.

Повернувшись із заслання, Симиренко заклав у Млієві маточний колекційний сад і перший у Європі помологічний розсадник, що став найкращим у Російській імперії. Він створив одну із найбагатших у Європі колекцій плодових, ягідних та декоративних рослин (понад 3 тис. сортів і форм). Учений всебічно вивчив зібрані ним сорти, поліпшив селекційним способом якість місцевих, акліматизував чужі й вивів нові (наприклад, сорт яблуні Ренет Симиренко), вказав, для яких районів рекомендовані сорти є перспективними. При своєму розсаднику організував школу садівників і виховав низку висококваліфікованих фахівців, зокрема свого сина Володимира Симиренка. За совєтів маєток Симиренка було націоналізовано і на його терені засновано Мліївську дослідну станцію садівництва, першим директором якої став Володимир Симиренко.

На теоретичних засадах, опрацьованих і впроваджених у життя видатним вченим-садівником Левком Симиренком, упродовж XIX і XX століть у більшості країн світу розбудовувалося промислове плодівництво. Величезне значення для розвитку промислового садівництва у багатьох країнах Західної Європи мала проблемна стаття Симиренка «Які сорти яблуні та груші столових сортів повинні ми вибрати як найцінніші у великих насадженнях». Ця праця українського вченого звернула увагу західноєвропейських садівників на необхідність формування промислового сортименту комерційних садів.

Вчений закликав садівників шукати ті сорти, які б максимально інтегрували інтереси споживача, виробника та торгівця. Його погляд на ринковий підхід до формування сортименту промислових садів значно випередив свою епоху і досі є визначальним для сучасного високо інтенсивного промислового садівництва.

 

Наступна героїня огляду – жінка, яка зуміла зламати систему і побудувати нову. Яка протистояла царському уряду, навчаючи нове покоління українців. Людина, яка не мала і краплини української крові, але мала український дух і багато зробила для українізації освіти. Її життя – яскравий приклад справжньої української просвітниці, а її доля могла б стати сюжетом для романів.

 

СОФІЯ РУСОВА (1856-1940) – педагог, письменниця, громадська діячка, одна з піонерок українського фемінізму

Народилася Софія Ліндфорс в аристократичній родині в селі Олешня Городнянського повіту (нині Ріпкінський район) Чернігівської губернії. Батько – відставний офіцер, швед за походженням, мати – Ганна Жерве, француженка – високоосвічена й інтелігентна жінка. Після смерті матері вихованням Софії займалася няня – українська селянка, завдяки їй Софія спілкувалася з селянськими дітьми та спостерігала за важкою працею їхніх батьків. Родина Софії усіляко підтримувала селянство: батько мав ліберальні погляди і здобув неабияку повагу у селян. Сестра Марія відкрила школу в селі Олешня для навчання селянських дітей.

Початкову освіту Софія здобула вдома, згодом вступила до найпрестижнішої у Києві Фундуклеївської жіночої гімназії. У 1871 році Софія в свої 15 років разом із старшою сестрою відкрила в Києві перший україномовний дитячий садок, який, зокрема, відвідували діти М. Старицького. Саме письменник познайомив Софію та Марію зі Старою Громадою і її діячами – М. Драгомановим, В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким, Ф. Вовком, О. Русовим та ін. Сестри Ліндфорс дозволяють використовувати приміщення дитячого садка у вечірні години для зібрань та репетицій п’єс українською мовою, яка на той час була під забороною. У 1874 році Софія одружилася з Олександром Русовим. Громадянська позиція подружжя, підтримка української культури, прагнення звільнити Україну від авторитарного гніту, невпинна просвітницька діяльність Софії, активна співпраця з місцевими громадами під час подорожей – усе це не міг оминути царський уряд. Тому з 1880 по 1905 роки Софію заарештовували п’ять разів, що лише переконало її у важливості того, чому вона присвятила життя.

Після революції 1905 року жінка працює в комісії, створеній Академією наук для визнання української мови, розробляє і читає курс лекцій з української літератури для слухачок Бестужівських курсів у Петербурзі, там же за її участю була видана збірка „Кобзаря” Т. Г. Шевченка.

У 1906 р. С. Русова робить рішучий крок і видає „Український буквар”, незважаючи на те, що таких підручників російська цензура зазвичай не пропускала. З 1909 р. Софія Федорівна працює викладачем педагогіки у Фребелівському жіночому інституті, який готував працівників дошкільних закладів. Паралельно вивчає основні зарубіжні концепції реформування школи, працює над створенням контурів української національної системи освіти. Свої новаторські думки вона викладає у статтях для журналу „Світло”, першого україномовного педагогічного часопису, співредактором якого вона була.

Основна ідея Софії Русової – створення національної системи освіти, функціонування школи й виховання у повній відповідності з особливостями й потребами своєї нації. З утворенням Української Народної Республіки Софія Русова входить до Центральної Ради і Секретаріату освіти, в якому очолила дошкільний і позашкільний відділ. Школи в Україні, на думку С. Русової, мають бути різними за методам та формами, але всі вони повинні бути національними за своєю сутністю, навчання вестися рідною мовою, а учні мусять вчити не лише академічні науки, а й пізнавати країну, у якій проживають

У 1917 р. Русова виступила співзасновником Педагогічної Академії для підготовки вчителів українознавства, очолює українське відділення у Фребелівському жіночому інституті, який знаходився в Києві. Також читає лекції з педагогіки українською мовою, розробляє концепцію українського дитячого садка, яку виклала у праці „Дошкільне виховання”. Педагог була впевнена, що прагнення дитини до будь-якої діяльності – гри, праці чи творчої самодіяльності – є її найсильнішим життєвим прагненням, «і можна собі уявити, – писала з цього приводу Русова, – який гріх брала на себе стара школа (на жаль, ще існуюча) зі своїми методами пасивного навчання, нехтуючи всю дитячу рухливість та безпосередню творчість. Це й шкодило тим, що паралізувало живу, самостійну душу дитини, а також псувало характер, бо воля закладається й розвивається лише на ґрунті активності».

Просвітниця входила до Міністерства освіти і за доби Центральної Ради, і Гетьманату, і Директорії. Вона брала активну участь у вирішенні науково-педагогічного обґрунтування нової української школи та роз`ясенні суті українізації, активно займалися жіночим питанням.

Вона вважала роль жінки у загальнокультурному житті країни дуже важливою і після створення Української жіночої національної ради стала її головою. Яскравий карє`рний шлях Русової обірвався після остаточного приходу до влади більшовицького уряду. Педагог зневірилась у можливості національного відродження України. Переслідування з боку нової влади змушує її емігрувати до Чехословаччини. Там вона продовжує вести активну педагогічну і науково-видавничу діяльність: створює концепцію Українського Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі та входить до ради Світового союзу жінок.

Софія Русова була переконана, що головною особливістю нового виховання є те, що воно базується на зусиллі самої дитини. Лише індивідуальний підхід і повага може виховати справжню особистість. Втілення цього підхду і сьогодні лишається актуальним…

 

А тепер перейдемо до народжених сьогодні митців –

 

ВАСИЛЬ ОДРЕХІВСЬКИЙ (1921-1996)  – скульптор, представник лемківської династії різьбярів.

Народився у селі Вілька Сяноцького повіту, тепер це Польща. Належить до лемків. Різьбити почав з дитинства. У 1945 р. переселився до Львова. Закінчив Львівське художнє училище (1952) та Інститут прикладного і декоративного мистецтва (1957). Від 1949 року брав участь у республіканських виставках, від 1957 — у всесоюзних і міжнародних.

Майстер тематично-скульптурної різьби по дереву: «На ярмарок», «Лемки в дорозі» та ін. Створив галерею скульптурних портретів. Кілька тематичних праць присвятив І. Франкові та Т. Шевченкові. Співавтор пам’ятника І. Франкові у Львові (1964) та Дрогобичі (1964). Автор (разом з сином Володимиром) пам’ятника Т. Шевченкові у м. Перемишляни на Львівщині (1991).

З лемківської тематики створив скульптурні портрети поета Б.-І. Антонича, лікаря-професора А. Гнатишака, різьбяра І. Кищака, співачок сестер Байко, диригента І. Кушніра та ін. Переважна більшість творів зберігається в Музеї українського мистецтва в Києві, Музеї етнографії та художнього промислу НАН (Львів) та інших музеях.

Стаття-спогад про Василя Одрехівського: https://zaxid.net/vasil_odrehivskiy_viznachalniy_peretin_n1273171

Мистецтвознавча стаття: https://lnam.edu.ua/files/Academy/nauka/visnyk/pdf_visnyk/30/36.pdf

 

ТЕОДОЗІЯ БРИЖ  (1929—1999) – скульпторка.

Історія українського мистецтва ХХ століття налічує чимало визначних особистостей. Чільне місце серед них належить львівській скульпторці Теодозії Бриж. Вона є автором серії робіт на теми старослов’янської міфології, скульптурних символічних портретів давньоруських князів, надгробних пам’ятників С. Крушельницької, І. Крип’якевича, Л. Левицького, О. Шатківського та інших діячів української культури.

Теодозія Бриж народилась в селі Бережниця на Рівненщині. Батько — Марко Бриж — довгий час очолював місцеву «Просвіту». Під час Другої світової війни він брав активну участь у діяльності УПА. Саме батько залучив 12-річну Теодозію до підпільної діяльності під псевдо «Маруся». Згодом М. Бриж був ув’язнений на 15 років. В 13 років малу Теодозію разом з матір’ю заарештували, забравши з криївки, де був госпіталь повстанців, в тюрму м. Сарни. В той час через вкрай незадовільні умови утримання в’язнів у тюрмі почалась епідемія тифу. Їх, голодних і ледь живих, разом з померлими викинули за місто в сніг, де вони напевне загинули б, якби не місцевий мешканець, що знайшов їх і виходив.

Згодом Теодозія екстерном закінчує місцеву школу. Вступає до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва на кафедру монументальної скульптури. Вчилась у відомого скульптора І.В.Севери. Після закінчення Інституту жила і працювала у Львові. Її творча майстерня була одним з потужних центрів дисидентського руху шістдесятників тогочасного Львова. У цій майстерні по вул.Мартовича, 5 сьогодні діє Меморіальний музей-майстерня.

Мисткиню знають далеко за межами України. Чимало мистецьких проектів Теодозія Бриж здійснила разом зі своїм чоловіком Євгеном Безніском – знаним монументалістом і графіком зі Львова. Цікавою є історія знайомства Теодозії і Євгена. Спочатку Євген Безніско побачив свою майбутню дружину на портреті у виставковому залі, де експонувалися роботи Львівського художника М. Добронравова. І щось зачепило серце молодого художника.

Сорок років ця сім’я плідно працювала на ниві українського образотворчого мистецтва. Виховали двоє синів: Максим рано пішов з життя (його скульптуру подарували в музей), а Ярема працює у Львові художником. Серед найвагоміших спільних творчих досягнень подружжя – каплиця скорботи жертвам НВКВС у Золочівському замку (виконано разом з сином Яремою), разом із Євгеном Безніском здійснила оформлення меморіального цвинтаря Січових Стрільців на горі Маківка в Сколівських Бескидах (втілював Безніско разом із сином, відкрито в серпні 1999 р.), усипальниця князя Святослава (не встановлено).

На початку творчого життя Теодозія створила ряд героїчних постатей: Освенцим-жінка, Хіросіма-жінка, повсталий Єгипет-жінка, покинута жінка, жінка-Січовий стрілець, жінка-доля. Впродовж своєї творчої біографії вона по різному зображала жінок. Наприклад, у парковій скульптурі жінка не така вольова, вона – ніжна і тендітна, закохана. Сидить у характерній позиції, спершись ліктями на коліна поруч із чоловіком, спрямувавши замріяно погляд у даль. Діапазон характерів, настроїв дуже багатий. «Освенцім» і «Хіросима» – це пристрасний, гранично напружений зойк людини, приголомшеної дивовижним варварством цього віку.

Теодозія Бриж — митець глибоко національний. Україна, її історія займають значне місце у творчості скульпторки. Вже у своїй дипломній роботі вона звернулась до розкриття образу винятково важливого для української історії діяча – Данила Галицького (1954 р.). З максимальною увагою до розкриття властивостей матеріалу – дерева, мисткиня подала насичений за емоційним виразом, лаконічний та монументальний за сутністю і роллю образ князя.

У наступних образах князя Данила Галицького вона вдається до розкриття багатогранного внутрішнього світу князя, його звернення до проблем, що виходять за межі традиційного буття очільника держави. Оригінальне трактування образів короля Данила Галицького знаходимо у творі «Княжичі Данило і Василько» (1980 р.), встановленому у м. Володимир-Волинському. У цій пам’ятці майбутні князі зображені у юному віці, вони стоять, повернувшись обличчям одне до одного, і тримають в руках батьківське сідло. Тут виразно прочитується ідея спадкоємності влади. Варто зауважити, що в образі князів скульптор зобразила своїх синів…

Почитати про те, як Теодосзія підлітком була зв’язковою УПА, яка атмосфера була в її айстерні, чому за совєтів пом’ятніки її роботи не хотіли встановлювати, про різні цикли її робот, зокрема, присвячених образам «Лісової пісні»: http://libr.rv.ua/ua/virt/159/. За цим посиланням – ще є купа посилань на цінні матеріали і на передачі про скульпторку.

 

СОФІЯ ФЕДИНА (1984) – співачка, волонтер, зараз – народний депутат України від партії «Європейска солідарність».

Софія народилася у Львові, закінчила Львівський національний університет ім. Івана Франка (спеціальність — політолог-міжнародник, перекладач). У цьому ж університеті закінчила аспірантуру. З лютого по жовтень 2010 року була автором і ведучою політико-аналітичної програми Погляд з Високого замку Львівської облдержтелерадіокомпанії. У 2010 році захистила дисертацію і отримала звання кандидата політологічних наук. Говорить англійською, польською, німецькою та японською мовами.

Під час Революції Гідності була однією з ведучих Львівського Євромайдану. З березня 2014 року — волонтер, допомагала українським бійцям в зоні АТО. Софія Федина представляє лемківської громаду на різних концертах і фестивалях. Випустила кілька альбомів лемківських пісень.

На дострокових виборах в Раду у 2019 році заяйняла п’яте місце у виборчому списку партії Порошенка Європейська солідарність.

Зараз разом з військовою і волонтеркою Марусею Звіробій переслідується правоохоронними органами за відео-ролік з гострою критикою політики Зеленського, в якому прибічники влади вбачають погрозу вбивством на адресу голови держави.

Одне з інтерв’ю з Софією Фединою: https://glavcom.ua/interviews/sofiya-fedina-nas-iz-maruseyu-zvirobiy-peresliduyut-za-pravdu-660189.html

Приклад її пісенної творчості:   З нами БОГ – Пісні Перемоги

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії.

 

ЮРІЙ ЄВПАК (1977-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився на Житомирщині.

У часі війни — сержант, головний сержант підрозділу 30-ї ОМБр.

Загинув внаслідок артилерійського обстрілу поблизу села Степанівка (Шахтарський район). Їхав в автомобілі «Нива» разом з Богданом Сахнюком, після обстрілу вважався зниклим безвісти. Упізнаний за експертизою ДНК. У лютому 2015 року похований в селі Велика Горбаша.

Залишилася мама, дружина, донька та син.

 

ТАРАС МАТВІЇВ (1989-2020) – лейтенант ЗСУ.

Народився у с. В’язівне на Волині. Був дуже активною, небайдужою до долі України людиною. Брав активну участь у Революції Гідності,  займався патріотично-виховною роботою з підлітками, які обожнювали свого харизматичного наставника. Поважали його і дорослі – Тараса було обрано депутатом Жидачівської райради.

У 2011 році Тарас Матвіїв закінчив факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка, був кореспондентом ТРК «Ера» та телеканалу TVi (2012—2013), блогером у низці видань, зокрема, «Дивись.Інфо», LB.ua, «Львівська мануфактура новин».

Влітку 2015 року став добровольцем Окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ», воював у Пісках. З 2015 року — депутат Жидачівської райради VII скликання, від Української Галицької партії. Був організатором військово-патріотичних вишколів «Лицар Удеча» та Удеч-фесту «Івана Купала».

У вересні 2018 року вступив на курси лідерства НАСВ ім. Петра Сагайдачного, де отримав військове звання молодшого лейтенанта та з грудня 2019 року проходив військову службу за контрактом на посаді командира взводу у 24 ОМБр. Виконував завдання на взводному опорному пункті «Сармат».

Загинув 10 липня 2020 року, під час ворожого мінометного обстрілу позицій Об’єднаних сил поблизу с. Троїцького Попаснянського району на Луганщині, отримавши смертельне осколкове поранення.

Залишились батьки.

 

МИХАЙЛО ВАСІН (1975 – 2014) — солдат ЗСУ

Народився у м. Запоріжжя.

В АТО служив на посаді водія, 55-а окрема артилерійська бригада.

Загинув 29 серпня під час виходу з оточення поблизу Іловайська. За розповіддю очевидця, вантажівка ЗІЛ, у якій їхали в колоні лейтенанти Іван Габчак, Дмитро Севостьянчик і солдат Васін (за кермом), під обстрілами заглухла. Васін помер у машині від поранень, Севостьянчик вистрибнув з машини. Габчак, з двома пробитими ногами, доповз до кукурудзяного поля.

Без Михайла лишились батьки.

 

ОЛЕГ КОБЧЕНКО (1983-2015) — солдат ЗСУ, гранатометник.

Народився на Чернігівщині, жив у Києві. Мобілізований в червні 2014-го, солдат,  30-а ОМБр.

15 лютого 2015-го поранений в ноги у бою з терористами під Чорнухиним. Разом із пораненими бійцями 128-ї бригади Кобченка вивозили до шпиталю, колона потрапила під обстріл. Відтоді вважався зниклим безвісти.

У березні 2015 року знайдений серед загиблих на окупованій території, вивезли волонтери. Останнє прощання відбулося 26 березня 2015-го в Києві. Похований в Чернігівській області.

По смерті залишилася мама.

 

ЮРІЙ КОНДРАТЮК (1984 – 2014) — солдат ЗСУ.

Боєць, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

5 вересня 2014-го зник безвісти під час бою з російськими диверсантами, які напали на бійців 2-ї роти батальйону із засідки поблизу села Весела Гора. Бійці на двох машинах під’їхали до блокпоста — на ньому майорів український прапор. Командир групи вийшов з машини, терористи відкрили вогонь. Прострелено бензобак, одна з автівок вибухнула.

Був похований 1 жовтня в Старобільську як невідомий Герой. Імена загиблих айдарівців назвав їх бойовий товариш. Станом на березень 2016-го перебував в списку зниклих безвісти. Упізнаний за експертизою ДНК.

 

АНДРІЙ НЕЧИПОРУК (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Редьків на Рівненщині. Після школи  районний військкомат направив Андрія навчатися в Козинську автошколу. Згодом він закінчив «Навчально-курсовий комбінат» Рівненської обласної ради за спеціальністю «слюсар газового обладнання».

З 9 червня 1999 року проходив строкову військову службу у прикордонних військах. Після демобілізації працював охоронцем в ПАТ «Рівнеазот», з 2001 року мешкав у м. Рівне, одружився. 2010 року із сім’єю переїхав з Рівного в село Бронники Рівненського району, де почав будувати власний будинок, вів домашнє господарство, разом з дружиною виховував двох доньок. Працював водієм «швидкої» у Рівному.

З початком російської збройної агресії проти України Андрій добровольцем пішов до військкомату, його взяли лише з третього разу — потрібен був водій. Призваний за частковою мобілізацією 11 квітня 2014 року. Після навчань на Тучинському полігоні біля Рівного вирушив на Донеччину.

Солдат, водій-санітар, командир відділення 3-го механізованого батальйону 51-ї ОМБр.

Разом із підрозділом у травні 2014 року ніс службу на блокпосту № 10 поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Уранці 22 травня 2014 року блокпост був атакований проросійськими бойовиками «ДНР», які під’їхали на інкасаторських машинах, та почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, у тому числі з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. В результаті обстрілу здетонував боєкомплект в одній з бойових машин, що призвело до збільшення людських втрат внаслідок вибуху. Андрій Нечипорук загинув від кульового поранення у серце. У цьому бою загинули 16 бійців 51-ї бригади. 14 жовтня в госпіталі від поранень помер 17-й боєць.

Залишились батьки, брат, сестра, дружина та дві доньки.

 

ОЛЕКСІЙ ЯРМОЛЮК (1988-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Боровичі на Волині. В юності захоплювався кінним спортом. Пройшов строкову службу в саперному взводі Президентського полку. Демобілізувавшись, працював дільничним інспектором міліції в Боровичах. Звільнився з міліції, поїхав на заробітки до Києва, зустрів свою кохану і після повернення одружився.

4 лютого 2015 року призваний за мобілізацією; старший солдат, служив у 184-му навчальному центрі, потім в 14-й бригаді, сапер.

30 липня 2015-го під час розміновування ділянки під Маріуполем поблизу Талаківки на встановленій російськими терористами міні підірвалися двоє саперів, Дмитру Загородньому відірвало ноги і він помер наступного дня у лікарнію.

Олексій отримав важкі поранення, лікувався в Дніпрі та Києві, за 20 днів переніс більше 8 операцій. Під час вибуху нирки відмовили, постійний діаліз. Внаслідок травм переніс ампутацію лівої ноги. Численні осколкові ураження правої ноги та руки. Волонтери та небайдужі люди допомогали, постійно були потрібні донори крові. Помер 18 серпня 2015 року у київському військовому шпиталі.

Без Олексія лишилися дружина, батьки, два брати та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ОМЕЛЬЧУК (1990-2017) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Велика Боровиця на Хмельниччині. Закінчив Рівненський технічний коледж НУВГП за спеціальностями слюсар контрольно-вимірювальних приборів і автоматизації 3-го розряду й технік-електромеханік. 2011 року вступив на військову службу за контрактом; солдат, механік-водій 2-го батальйону 128-ї бригади.

На фронті з початку війни, служив у роті матеріального забезпечення. Взимку 2016-го переведений на посаду механіка-водія, в останню ротацію вирушив до зони бойових дій — початку літа 2017 року. Брав участь у боях за Піски.

17 жовтня 2017-го загинув внаслідок вчиненого терористами мінометного обстрілу позицій у Жованці (смт Зайцеве).

Без Олександра лишилися батьки, сестра та дідусь.

 

 

ВІТАЛІЙ ЛЮШНЯК (1996-2019) – старший солдат ЗСУ.

Народився у смт Ятрань, Кіровоградська область.

Служив на посаді стрільця-помічника гранатометника, 17-й окремий мотопіхотний батальйон (57-а окрема мотопіхотна бригада.

Загинув 11 березня 2019 р. під час виконання службових обов’язків в районі с. Невельське, Ясинуватський район, Донецька область. Разом з Віталієм загинув старший солдат Е. Бершадський.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада