Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
19.11.2020

18 листопада. Сьогодні народилися такі варті згадки особистості:

  • політик і державний діяч, вчений-правник, співзасновник Української національно-демократичної партії, голова Державного секретаріату ЗУНР, голова Національної Ради у Львові, яка мала стати законодавчим органом проголошеної оунівцями 1941 року Української Держави;
  • художник, майстер пейзажу і марини, який мав успіх у критиків і публіки, жив і працював Парижі;
  • дисидент, політв’язень, учасник українського національного руху, письменник;
  • художник і менеджер культурних подій, який у власній квартирі створив галерею, де провів понад 400 виставок, знайомлячи Запоріжжя із сучасним мистецтвом;
  • художниця, одна з найбільш знаних у світі майстринь Петриківського розпису, що провела близько 30 персональних виставок у різних країнах – від США до Японії;
  • поет, автор «Реквієму на дощі», який був покладений на музику Іваном Леньо (KOZAK SYSTEM) і став широко відомим. Чимало інших творів поета також стали піснями, бо його віршам притаманна внутрішня музичність;
  • кінорежисерка і письменниця, яка отримала премію за кращу режисуру документального кіно за стрічку про сім’ю, що живе у «червоній зоні» Донбасу під постійними обстрілами.

Також вшануємо пам’ять захисників України, які могли б цього дня відзначати свій день народження, якби не російська збройна агресія, яку їм довелося зупиняти ціною свого життя.


Починаємо:

 

КОСТЬ ЛЕВИЦЬКИЙ (1859-1941) — державний діяч, один із провідних політичних діячів Галичини кінця XIX століття — першої половини XX століття.

Народився у містечку Тисмениця (нині Івано-Франківської області) в сім’ї священика УГКЦ, що походив зі шляхтянського роду.

Навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 року склав докторат, 1890 року відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

Левицький був активним громадським діячем, брав участь у багатьох громадських організаціях.

Як вчений-правник опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав німецько-український правничий словник. Почесний член НТШ, співзасновник, довголітній редактор «Часописі правничої» та квартальника Союзу українських адвокатів «Життя і право», автор популярних юридичних праць.

Левицький був співзасновником Української національно-демократичної партії, входив до її керівних органів. Обирався депутатом Палати Послів австрійського парламенту (1907—1918) та Галицького сейму (1908—1913 роки). Був головою «Українського соймового клюбу» в Галицькому сеймі (1913—1914 років, та головою українського клубу в австрійському парламенті (1910—1916).

Очолюючи боротьбу українських парламентарів за український університет і реформу виборчої ординації до Галицького сейму, став одним із найавторитетніших українських політиків.

На початку I Світової війни очолив Головну Українську Раду, згодом Загальну Українську Раду — координаційний орган  українських партій.

В умовах розпаду Австро-Угорської імперії парламентарії сформували Українську Національну Раду, взяли курс на створення незалежної держави. 31 жовтня 1918 р. львівська делегація Ради під проводом Костя Левицького прийняла пропозицію Дмитра Вітовського (про нього в огляді за 8 листопада) про збройне повстання і ухвалила відповідне рішення. Так відбувся славнозвісний Листопадовий чин.

9 листопада УНРада під головуванням Костя Левицького схвалила опрацьовану за його участі тимчасову Конституцію ЗУНР. Левицький став головою першого уряду — Державного секретаріату ЗУНР, міністром фінансів ЗУНР.

Уряд діяв два місяці, сформував правові й організаційні засади ЗУНР. Після відставки Кость Левицький очолював комісію виборчого законодавства УНРади. Через відступ УГА в липні 1919 року за Збруч переїхав до Відня, увійшов до складу уряду ЗУНР як уповноважений у справах преси та пропаганди, згодом — закордонних справ.

Очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921), був членом делегації ЗУНР на Ґенуезькій конференції (1922). Очолював Комітет політичної еміграції. Після самоліквідації 1923 р. уряду згідно з рішенням Ліги Націй про анексію Східної Галичини повернувся до Львова.

У міжвоєнний період Левицький вже вирішальної ролі в політиці вже не відігравав. Працював на посадах директора «Центробанку», очолював Союз українських адвокатів, входив до складу Навчальної ради адвокатів Польщі.

В цей час писав історичні праці: «Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914 рр.» (1926), «Історія визвольних змагань галицьких українців у часи світової війни 1914—1918 рр.» (1928—1930), «Великий зрив» (1931) тощо.

Його «Історію політичної думки галицьких українців» досі вважають основною працею з історії українського національного руху XIX ст.

У вересні 1939 року однопартійці доручили Левицькому, як авторитетному і  досвідченому політику налагодити контакти з червоними завойовниками. Втім, галицькі політики недооцінили підступність більшовиків – замість вести переговори, вони просто заарештували переговорника.

Арешт Левицького ініціював Микита Хрущов, ни з ким з цього приводу не консультуючитсь. 80-річний сеньйор галицької політики просидів на Луб’янці півтора року.

Існує думка, що внаслідок наполягань Кирила Студинського та інших галичан, на думку яких, начебто, зважали совєти, навесні 1941 р. Левицького якимось дивом звільнили, він повернувся до Львова.

Насправді ж головну роль у звільненні Левицького відігравали міркування політичного характеру, які вдалося довести до відома Берії, а, через нього і до Молотова, енкаведисту Павлу Судоплатову. Берія доручив йому підготувати доповідь про політичні наслідки арешту Левицького і в цій доповіді Судоплатов висловився проти арешту і за звільнення Левицького, що й було зроблено.

Коли 30 червня 1941 року оунівці проголосили Українську державу, Кость Левицький очолив Раду Сеньйорів (передпарламент або УНРада). Неодноразово вів нелегкі переговори з нацистами, намагався відіграти роль представника єдиної легітимної влади в Галичині.

Помер Левицький 12 листопада 1941 року – ще до того, як на початку 1942-го нацисти поставили перед УНРадою ультиматум про саморозпуск.

В надгробному слові митрополит Йосип Сліпий, відзначаючи величезні заслуги Костя Левицького, назвав його «керманичем політичного життя народу до останньої хвилини».

 

МИХАЙЛО ТКАЧЕНКО (1860-1916) — художник, пейзажист і мариніст.

Народився у Харкові. Батько художника був кріпаком, якого поміщик відпустив на волю, побачивши його дарування. Відтоді був міщанином у м. Валки на Харківщині. Мати походила з купецького роду.

Ймовірно, що талант Михайло успадкував від батька, а від матері – цілеспрямованість, розсудливість  і купецький хист. Таке поєднання мало ефект: Ткаченко домігся прихильності критиків і глядачів, був шанований імператорами і президентами.

У 19 років Михайло поїхав до Санкт-Петербургу, де спочатку став вільним слухачем, а за рік – студентом Імператорської академії мистецтв. По її закінченні іде до Парижу і вступає в Академію Кормона, де приділялося багато уваги реалістичному малюнку і глибокому вивченню натури. Тут Ткаченко удосконалює свою майстерність у побутовому та портретному жанрах.

В Парижі Ткаченко зустрів інших українських митців: Сергія Васильківського, Івана Похитонова, Миколу Самокиша… Немало часу художник проводив на пленерах, хоч розплачувався здоров’ям: спочатку перевантаження, втома, потім з’явилися проблеми з нирками.

З 1891 року Ткаченко – постійний експонент паризьких салонів, де виставляв картини на українські теми. В Парижі також відбулося три його персональні виставки (1898, 1906, 1909). Ткаченко був учасником Всесвітньої виставки в Парижі (1900, Друга золота медаль), Міжнародної виставки в Льєжі (1905, Золота медаль).

З 1902 р. Ткаченко отримав посаду Головного художника Морського відомства Російської імперії, як говорили – став «офіційним мариністом імперії».

На 50-му році художник одружився з Вікторін Луїзою Ложьє. 55-річна француженка, дочка майора, закохалася у стрункого, моложавого козака, у його блакитні очі, густі вуса та легкий акцент. Заради Михайла Луїза розлучилася. Їхній заможний затишний будинок у столиці Франції був вмістилищем прекрасної колекції старовинних килимів, картин.

Хоч Михайло Ткаченко жив у Парижі, але щороку приїжджав в Україну, де багато писав не заселених людьми пейзажів Полтавщини, Сумщини та Харківщини. Після кожної поїздки художник привозив у Париж українські килими, народну кераміку, одяг, вишивки, а часом старовинну запорізьку зброю.

У червні 1914-го Ткаченко був у Криму, де написав на замовлення імператора картини: «Лівадійський палац» і «Вид Лівадійського парку».

Початок І Світової війни позбавив художника можливості повернутися в Париж. Ткаченко оселився у Харкові, відвідував своїх друзів, вони ходили на виставки та музичні вечори.

Влітку 1915-го Ткаченко працював у маєтках Кащенка та Кутейникова на Катеринославщині; над етюдами в Святогорську. У Святих горах він тяжко травмував ногу, у художника загострилася хвороба нирок. І 2 січня 1916 р він помер у м. Слов’янську на Донеччині.

 

МИХАЙЛО МАСЮТКО (1918-2001) — дисидент, політв’язень, письменник.

Народився у с. Чаплинка, нині – Херсонської області. Важко пережив голодомор 1932—1933 років. 1934 року вступив на історико-філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту. 1937 року, на третьому році навчання його виключили з інституту і заарештували. Вирок – 5 років – відбував у таборах і золотокопальнях Колими.

1942 року Масютка мобілізували до Червоної армії – пройшов фронтовими дорогами до Берліну, де й був демобілізований. ПО тому працював педагогом у Криму, пізніше — в Дрогобичі.

Від 1948 року навчався у Львові в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова (відділ художнього редагування книги), а рівночасно закінчив екстерном Львівський педагогічний інститут (фах — українська філологія).

1953 року, в переддипломний рік, Михайла знову виключили з інституту – цього разу за написання реферату під назвою «Норми комуністичної моралі», який було визнано «ідеологічно хибним».

Певний час він працював у Музеї Івана Франка у Львові, а після— викладачем української мови та літератури в школах на різних теренах України: Галичина, Волинь, Київщина, Крим, Херсонщина.

Від початку 1960-х років, під час «хрущовської відлиги», брав активну участь у національному русі, написав низку публіцистичних статей, які поширювалися самвидавом по Україні.

Разом з тим, Михайло Масютко не надто переймався конспірацією, і ця необачність призвела до трагічних наслідків.

1965 року Мийхала заарештовано у Феодосії, де проживав з матір’ю. У нього вилучили величезне зібрання самвидавних матеріалів, які дозволили кегебістам вийти на інших учасників українського національного руху.

Самого Масютка засудили закритим судом на 6 років тюремного й табірного ув’язнення. Під час слідства і суду він залишався стійким і безкомпромісним. Саме цей період свого життя Михайло Масютко докладно відобразив у книзі «В полоні зла».

Після звільнення з ув’язнення (1971 рік) прописатися у Феодосії у власну хату йому не дозволили. Мусив осісти в селі Дніпряни поблизу Нової Каховки без права виїзду і під пильним наглядом агентів КГБ — і так аж до розвалу Радянського Союзу.

Упродовж 30 років, які судилося прожити в Дніпрянах, Михайло Масютко написав більшість своїх літературних оповідань.

У вересні 2001 року, на 83-му році життя, змушений був покинути рідну домівку в Дніпрянах і виїхати до Луцька. 18 листопада того ж року, саме на день свого народження, Михайла Масютка не стало.

2007 року у Львові вийшла друком «Химера» – найповніше в Україні видання творів Михайла Масютка. Повість «Химера» та оповідання «Дзвонарка» чудом збереглися в архівах КҐБ і публікуються вперше. Інші твори невеликим накладом було надруковано в книжці «Досвітній сполох». Деякі оповідання та вірші М. Масютка з коротким життєписом автора увійшли також до книжки В. Чорновола «Лихо з розуму», що кількаразово видавали в діаспорі та Україні.

Читати збірку «Химера» Михайлом Масютком: https://shron1.chtyvo.org.ua/Masiutko_Mykhailo/Khymera_zb.pdf?

 

ЮРІЙ БАРАННІК (1954-2019) — художник, менеджер культурних подій. Засновник галереї сучасного мистецтва у Запоріжжі, всеукраїнського фестивалю ленд-арту «Хортиця».

Народився у Новосибірську в 1954 році в українській родині. У школі Юрій зібрав музичний гурт, писав пісні, музику. У Новосибірському електротехнічному інституті здобув освіту інженера системотехніка з ухилом на інформаційних технологіях. У 1977 році почав працювати у Тольятті на Волзькому автозаводі. У 1993 році приїхав до Запоріжжя, працював у науково-дослідному інституті, «Дніпроенерго»; з 1990-х — приватний підприємець.

У 2006 році відкрив некомерційну галерею «Lenin» у власній квартирі[7][8]. Юрій намагався піднімати культурний рівень Запоріжжя, повагу до архітектури міста, розвивати розуміння сучасного мистецтва. Станом на 2018 рік у галереї було проведено біля 400 заходів — виставок, лекцій, презентацій, квартирників тощо.

Юрій Бараннік був ініціатором проекту «Історичні локації», що включав чотири фестивалі у чотирьох місцях із виставками, екскурсіями, лекціями для жителів і гостей міста. Цей проект був реалізований галереєю Barannik і Запорізьким науковим товариством ім. Я. Новицького за фінансової підтримки USAID.

У 2016 році в рамках декомунізації галерея була перейменована у «Barannik». У галереї виставлялись багато сучасних українських художників, вона стала однією з найвідоміших галерей Запоріжжя.

З 2008 року організовував фестиваль ленд-арту, який проводився навесні у різних місцях острова Хортиця та біля нього.

З 2013 року займався просвітою у сфері мистецтва та архітектури. Крім лекцій та екскурсій, щороку проводив в галереї осінні «Тижні конструктивізму». Юрій, разом з однодумцями (зокрема Наталією Лобач, Євгенією Губкіною), заново відкривав для запорожців архітектурну цінність конструктивістського Соцмістечка.

В листопаді 2017 Бараннік був одним з організаторів міжнародної конференції «Універсальність явищ запорізького модернізму і школи Баухаус. Проблеми збереження модерністської спадщини». На конференції було переконливо продемонстровано універсальність архітектури модернізму у світовому контексті (зокрема, спорідненість запорізького конструктивізму та німецької школи Баухаус), підкреслено історичну та культурну цінність запорізького Соцміста.

 

ГАЛИНА НАЗАРЕНКО (1968) – художниця, майстриня Петриківського розпису.

Народилася у Петриківці на Дінпропетровщині. Навчалась у Петриківський дитячій художній школі, де її вчителем був знаний майстер петриківського розпису Федір Панко. ПО тому навчалась у Миргородському керамічному технікумі.

З 1989 року працює у Петриківці, в Експериментальному цеху петриківського розпису при Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті Дніпропетровської організації Національної спілки художників України, який в 1998 році переіменували на Центр народного мистецтва «Петриківка».

Галина Назаренко – одна з найбільш активних і знаних сучасних петриківських майстринь, провела кілька десятків виставок, зокрема близько 30 персональних, у багатьох країнах світу — Франції, Болгарії, США, Канаді, Грузії, Білорусі, Кувейті, Узбекистані, Китаї, Туркменістані, Іспанії, Греції, Нідерландах, Японії. Після виставок у Франції її прийняли до Асоціації сучасного мистецтва міста Морестель.

Стилю Галини Назаренко притаманні створення крупних елементів з майстерно прописаних мілких деталей, тонкі кольорові переході, складна композиція. Художниця не обмежується традиційними мальовками з квітами і птахами,  вона створює великі роботи з янголами,

Мисткиня розписує церкви і інтер’єри, випускає листівки і календарі зі своїми роботами, регулярно проводить майстер-класи, усіляко популяризує мистецтво Петриківського розпису.

Вона вважає: «Петриківка — це, напевне, одне із тих мистецтв, коли люди або проходять мимо, або завмирають у захваті. Не буває негативних відгуків. Принаймні, на моєму творчому шляху, не було такого, щоб люди негативно ставилися до петриківки. Напевне, через буйність кольорів вона несе в собі позитив. Навіть в самих картинах і кольорах закодовані щастя, мир і сім’я»

Почитати інтерв’ю з Галиною Назаренко:

https://petrykivka.dp.ua/nazarenko-petrykivka/

Сторінка на ФБ, де можна побачити роботи художниці і дізнатися про майстер-класи та інші події за її участю: Галина Назаренко

 

ДМИТРО ЛАЗУТКІН (1978) —поет і журналіст, спортивний коментатор.

Народився 1978 року в Києві. Закінчив Національний технічний університет України («НТУУ КПІ»). Працював інженером-металургом, тренером з карате, журналістом, ведучим програми «У світі єдиноборств», «ПроРегбі», «Чоловічий клуб» на Першому Національному телеканалі, коментував Олімпійські ігри в Пекіні, Ванкувері, Лондоні. Коментував бокс на телеканалі «Інтер». З 2018 року працює генеральним продюсером телеканалу XSPORT.

Перша поетична збірка «Дахи» побачила світ 2003 року – за неї автор отримав премію «Гранослов».

Далі були: «Солодощі для плазунів» (2005), «Набиті травою священні корови» (2006), «Бензин» (2008), «Добрі пісні про поганих дівчат» (2012). Наступна збірка «Колядки і вальси» (2014) – увібрала поезії різних років, стала першим виданням вибраного.

Лазуткін – прихильник римованої силаботоніки, втім, залюбки пише й верлібри. Абсолютно класична форма поетичного висловлювання невимушено чергується у нього з усілякими більш-менш експериментальними практиками, від риторизованої поліритмічної «епіки» й до «далекосхідних» мотивів. У кожному разі, найсильніша зброя Лазуткіна – переконлива музичність (до речі, він сам любить розповідати, що навчався в музичній школі грати на трубі), влучні формулювання та розріджені, проте вельми ефектні метафори.

Популярність поету принесла «Червона книга» (2015), в якій, зокрема, знайшли втілення враження від зустрічей з бійцями АТО під час виступів і прифронтовій зоні.

Остання на цей час збірка Лазуткіна – «Артерія» (2018).

Дмитро Лазуткін є автором вірша «Реквієм на дощі», який, покладений на музику Аллою Загайкевич, став однією з частин ораторії «З нами Бог» режисера Сергія Проскурні. Ця ораторія, присвячена Героям Небесної Сотні та військовим, що воюють на сході України, була поставлена на Софіївській площі до 23-ї річниці Незалежності України.

Вірш «Реквієм на дощі» також виконує гурт KOZAK SYSTEM: https://www.youtube.com/watch?v=FJCyypSzbX0

Інші вірші Лазуткіна теж ставали піснями KOZAK SYSTEM:

https://www.youtube.com/watch?v=A2AT0eNSlxc

https://www.youtube.com/watch?v=5R2pZTwE6fg

Дмитро Лазуткін разом з композитором Борисом Севастяновим створили музично-літературний проєкт «Артерія». Він народився на війні, коли  в 2015 році Лазуткін під час волонтерської поїздки  на Луганщину познайомився з харківським композитором Севастьяновим. Першою роботою проєкту стала пісня «Забувай», створена під враженнями від спілкування з бійцями.

Учасниками гурту також є гітарист Євген Андреев і трубач Денис Бевз.

«Мені подобається, коли мої тексти стають піснями, але страшенно не люблю змінювати вірші – коли музиканти просять щось скоротити або додати. Втім, подекуди таки погоджуюся на таке. На щастя, саме в «Артерії» таке трапляється нечасто. Можна сказати, що це словоцентричний проєкт», – розповідає Дмитро Лазуткін.

Послухати що роблять Лазуткін і Севастьянов: https://www.youtube.com/watch?v=G-B7t-oswmg

Почитати інетрв’ю з Дмитром: http://litakcent.com/2015/02/10/dmytro-lazutkin-okean-vyruje-vid-noho-ne-shovatysja/

 

ІРИНА ЦІЛИК (1982) — кінорежисерка, авторка поетичних і прозових творів.

Народилася в Києві. Закінчила Київський національний університет театру, кінематографу і телебачення ім. Карпенка-Карого з відзнакою. Працює режисеркою в галузі кіновиробництва.

Авторка кількох збірок поезії, прози та дитячих видань. Учасниця численних літературних фестивалів і культурних заходів. Окремі твори перекладалися німецькою, англійською, польською, французькою, шведською, чеською, литовською, румунською, каталанською, грецькою мовами.

Окрім фахової та літературної діяльності, співпрацювала також з різними українськими виконавцями і музичними гуртами як поетка-пісенниця. Авторка слів пісні «Повертайся живим» (у виконанні гуртів «Сестри Тельнюк» та «Коzак System»  – https://www.youtube.com/watch?v=UOa2JEXZqjQ ).

Найбільшим режисерськім досягненням Ірини Цілик на цей час є документальна стрічка «Земля блакитна, ніби апельсин».

Світова прем’єра фільму відбулася на «Кінофестиваль «Санденс»» 24 січня 2020, стрічка була нагороджена як “Найкраща режисерська робота” у програмі світового документального кіно. Європейська прем’єра фільму відбулася на «Берлінський міжнародний кінофестиваль» 25 лютого 2020 у програмі Generation 14+. Стрічку було відзначено низкою нагород та офіційно відібрано до участі у понад 60 міжнародних кінофестивалів.

Цей фільм, назвою якого став рядок з вірша французького поета Поля Елюара, розповідає про сім’ю, яка живе на Донбасі – фактично на лінії зіткнення, багато років під обстрілами.

Також Цілик зняла короткометражні документальні нариси «Тайра» і «Малиш» для кіноальманаху «Невидимий Батальйон» (спільна режисура з Світланою Ліщинською і Аліною Горловою).

Нещодавно Ірина Цілик відмовилася від звання «Заслуженої діячки мистецтв України», яке їй присвоїв президент Володимир Зеленський. Про це вона повідомила 11 листопада на своїй сторінці в Facebook.

Цілик вважає недоречним приймати відзнаку, коли «багатьох колег із кіноспільноти було скривджено несправедливими діями нинішньої влади».

Ірина Цілик, зокрема  написала: «Щиро кажучи, я дуже хочу бути корисною і заслужити любов та довіру своєї країни різними добрими справами. Але наразі було б недоречно мати таке звання, дивлячись на це з різних точок зору. По-перше, я лише починаю свій шлях у кінорежисурі. Крім того, вважаю недоречним приймати з легкою душею такі відзнаки в часи непевності, коли багатьох моїх колег із кіноспільноти було скривджено несправедливими діями нинішньої влади», – пояснила вона.

Режисерка не знала, що її кандидатуру подали на це звання. З нею також ніхто не зв’язався після присвоєння відзнаки – про неї Ірина Цілик дізналася зі ЗМІ.

11 листопада режисер Валентин Васянович також відмовився від ордена «За заслуги» ІІІ ступеня, який йому присудив Зеленський. Своє рішення він пояснив протестом «проти генерування владою кримінальних проваджень проти більшості кіновиробників, котрі створювали українську кіноіндустрію останніми роками».

Сторінка режисерки у ФБ: Iryna Tsilyk

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії:

 

ОЛЕКСАНДР КОЛОТВІН (1984-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. П’ятихатки на Дніпропетровщині. Працював кухарем, був майстром з приготування піци в підприємстві «Портфоліо» (2006—2009). Уболівав за ФК «Дніпро».

Брав активну участь у подіях Революції Гідності.

З початком російської агресії проти України у травні 2014-го — зголосився добровольцем. Оператор, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар». Брав участь в визволенні міста Щастя, селищ Металіст, Лутугино. Під селом Георгіївка зазнав кульового поранення ноги.

Загинув 16 серпня 2014 року під час виконання бойового завдання під Хрящуватим — у Івана поцілив уламок бомби. Тоді ж загинули Володимир Юричко, Дмитро Дібрівний, старший лейтенант Пилип Слободенюк. Зазнав смертельного поранення в серце.

Без Олександра лишились батьки, син і кохана дівчина.

 

ОЛЕКСАНДР ТИМОШИШИН (1985-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Шепетівка (Хмельницька область) у родині залізничників. Після 9 класів, влаштувався працювати на залізницю. Спершу працював в Шепетівській дистанції колії, згодом — в дистанції колії міста Києва.

Добровольцем пішов на фронт; солдат 54-ї ОМБр.

28 лютого 2016 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Бахмут.

Без Олександра лишилася дружина Людмила й дві доньки.

 

ІГОР ЛЕХМІНКО (1973-2015) — прапорщик МВС України.

Народився у місті Яворів на Львівщині.

Боронити Україну пішов добровольцем, , з серпня 2014-го — міліціонер, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Львів».

13 лютого 2015-го загинув у бою під Дебальцевим.

Лишилися батьки, дружина, син.

 

ОЛЕКСАНДР ЗІНЧЕНКО (1977-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Фастів, Київська область. Рано залишився без батьків – батько загинув від Чорнобильської катастрофи в віці 37 років. У 18 років був призваний, строкову службу проходив в Донецьку.  Після армії пішов працювати охоронцем в Києві, був начальником зміни.

Від самого початку Євромайдану брав участь у протестах проти проросійського режиму Януковича. Потім пішов в добровольчий батальйон захищати Батьківщину, а в січні 2015 року був офіційно призваний в 72 ОМБ. Служив на посаді командира відділення, 72-а ОМБр.

Загинув 17 вересня 2015 р. під час розмінування лісосмуги на околиці села Старогнатівка (Волноваський район Донецька область), в результаті підриву на міні.

Залишилася вагітна на той час дружина та донька від першого шлюбу.

 

АНДРІЙ БЕЛЕНЕЦЬ (1968-2014) – боєць ДУК ПС

Народився у Херсоні.

З перших днів російської агресії рвався захищати Україну, але через вік його не брали до ЗСУ. Тоді він вступив до Добровольчого Українського Корпусу “Правий сектор”.

Загинув 25 липня 2014 р. під час бою біля села Піски (Ясинуватський район) Донецької області прикривши собою свого побратима. Отримав смертельне поранення в шию, але зміг ще кинути гранату в терористів.

Залишилися дружина, двоє синів, дочка та онук.

 

ОЛЕГ ЛІФІНЦЕВ (1985-2014) – десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Каховка Херсонської області. Зростав разом зі старшим братом і молодшою сестрою. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. Олег завжди хотів служити в армії. Він потрапив у тяжку аварію і довгий час лікувався, але зумів відновитися і стати десантником.

З січня 2014 року проходив військову службу за контрактом в Дніпропетровській десантній бригаді.

Старший солдат, водій-заправник — командир відділення 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК.

В результаті літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу території аеропорту. 49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Пройшло більше 40 діб перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

Залишились батьки,Ю брат сестра, дружина та донька.

 

ВАДИМ ТКАЧЕНКО (1984-2015) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у Києві.

В часі АТО – номер обслуги, 54-а ОМБр.

Загинув 9 липня 2015 р. в районі смт Калинове, Попаснянський район, Луганська область під час виконання бойового завдання.

Залишились мати, дочка та сестра.

 

МИКОЛА МОРДЮК (1994-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Запоріжжі.

Гранатометник 2-ї роти 1-го батальйону, 93-тя ОМЮр. Побував в короткотерміновій відпустці, після чого повернувся до розташування частини — під Іловайськ.

Зник безвісти під Іловайськом під час прориву з оточення, на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки (Старобешівський район) поруч зі ставком.

Похований на Краснопільському цвинтарі під Дніпропетровськом як тимчасово невстановлений захисник України. Упізнаний за експертизою ДНК.

Без Миколи лишилась сестра.

 

МИКОЛА СКРАБУНОВ (1986-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився у м Дніпропетровськ.

Служив механіком-водієм, 93-я ОМБр.

Загинув 21 серпня 2014 р внаслідок мінометного обстрілу в районі сел. Грабське, Амвросіївський район, Донецька область.

Разом з Миколою загинули молодший сержант Є. Клименко, молодший сержант С. Котовий та старший солдат І. Ємельяненко.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада