Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.04.2020

18 квітня. 

Почнемо з невтомної дослідниці історії України, першої жінки в Російській імперії, яка здобула ступінь доктора історії, росіянки, яка відстоювала українську мову і пропагувала українську культуру.

Далі в огляді:

  • видатний актор і режисер, наступник Леся Курбаса в «Березолі» багаторічний керівник Київського театру ім. Франка;
  • популярний сучасний дитячий письменник;
  • голова компанії з розробки комп’ютерних ігор, які стали знаменитими у всьому світі, – Козаки та S.T.A.L.K.E.R.
  • державний службовець, який забезпечив впровадження електронної системи держзакупівель

І обов’язково вшануємо пам’ять полеглих захисників України від російської агресії.


Отже, поїхали:

 

ОЛЕКАНДРА ЄФИМЕНКО (1848-1918) – історик, перша жінка в Російській імперії, що здобула ступінь доктора історії. Росіянка за походженням, вона відстоювала українську мову і зробила значний внесок у вивчення історії України.

Народилася у селі Варзуга (нині Мурманської області) в сім’ї дріного держслужбовця. Навчалася у Архангельському училищі для дівчат, отримала атестат з відзнакою та фах домашньої вчительки. Працювала в церковно-парафіяльному училищі для дівчат у Холмогорах.

Незабаром Олександра познайомилася з Петром Єфименком, який був висланий з України, де був активним учасником Харківсько-Київського таємного товариства. У 1870 році Єфименко та Ставровська повінчалися. Їхнє подружнє життя було гармонійним, зокрема через спільність наукових інтересів.

 

Ще на півночі Олександра почала займатися історичними дослідженнями, і показала в своїх роботах здатність не тільки накопичувати архівний матеріал, але й узагальнювати, аналізувати його, робити самостійні висновки.

Наукові роботи Єфименко 70-х років стали прелюдією до фундаментальної монографії «Селянське землеволодіння на Крайній Півночі», в якій спростовуються панівні в той час уявлення про структуру селянського землеволодіння

На чисельні прохання молодій сім’ї дозволяють переїхати, і з 1879 року  Єфименки живуть у Харкові. Тут починається новий етап у житті та науковій творчості Єфименко, яка пронесла почуття любові до української землі через все своє подальше життя.

Переїзд Єфименків в Україну збігся за часом з посиленням національного гноблення українців. Відомий царський указ від 18 травня 1876 року про заборону друку українською мовою неухильно проводився в життя жандармами, цензорами, міністерськими чиновниками.

В цей час Олександра Єфименко стає активною діячкою Історично-філологічного товариства при Харківському університеті, виступає перед великими аудиторіями з лекціями про життя і творчість Шевченка, Котляревського, Сковороди. Як і раніше, допомагає в науковій творчості чоловікові та займається самостійними дослідженнями.

І виступає на захист української мови: 1881 року в журналі «Слово» було опубліковано статтю «Малоросійська мова в народній школі», в якій декларувався теза про необхідність викладати в українських школах рідною мовою, «очистити це просте, чисто педагогічне питання від того бруду, яким його закидали в останні роки до втрати будь-якого образу і подоби». Думки Ефіменко про поширення сфери застосування української мови, підтримка нею української інтелігенції викликали гнівну реакцію з боку шовіністично налаштованих видавців, професорів, міністерських чиновників.

Попри всі нападки, саме в 80-90-ті роки найбільш яскраво проявився науковий талант Олександри Єфименко. Своїм учителем у дослідженні історії України вона вважала Володимира Антоновича.

Вона ретельно вивчала також праці інших істориків і прагнула виробити власний погляд на історичний процес на Україні, зробити посильний вклад в розробку нового для неї предмета. Як поважаючий себе вчений, дослідження історії України Єфименко починає з глибокого вивчення джерел.

На відміну від багатьох попередників (та й сучасників), вона не обмежувалася «вузькою» тематикою, діапазон її творчих інтересів був надзвичайно широким.

Уже перша робота «З історії боротьби малоросійського народу з поляками», присвячена гайдамацького руху, свідчила: з’явився дослідник, здатний по-новому осмислити це складне питання. Критичний підхід до архівних документів і мемуарної літератури дав Єфименко можливість визначити селянство як основну соціальну силу гайдамаччини, розкрити причини поразок гайдамацьких повстань. Олександра Яківна підкреслювала в своїй статті, що «без участі запорізького козацтва гайдамаччина не була б можлива».

У 1880-х роках журнал «Киевская старина» опублікував ще кілька ґрунтовних праць Єфименко.

Авторка розглядає різні аспекти суспільно-політичного життя українських земель періоду феодалізму, аналізує централізаторську політику царизму в Лівобережній і Слобідській Україні.

У восьмому номері журналу «Вісник Європи» за 1891 р вийшла друком робота Єфименко «Малоросійське дворянство і його доля», відразу ж привернула увагу широкого кола дослідників. Вперше після Лазаревского Олександра Яківна спробувала розкрити витоки і генезис формування дворянського стану. На її думку, процес переродження козацької старшини в дворянство після Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького був не випадковим, а закономірним явищем, і адекватно відображав соціально-економічні реалії того часу – спрагу збагачення, захоплення земельних угідь, «переробку» вільних козаків на залежних селян: «Насильство, захоплення, обман, здирництво, хабарництво – ось зміст того чарівного котла, в якому перекипала більш щаслива частина козацтва, перетворюючись на благородне дворянство».

Олександра Єфименко приділає велику увагу боротьбі селянсько-козацьких мас Лівобережної України. Так з’явилася вже стаття «Турбаєвська катастрофа», присвячена повстанню селян 1789-1793 рр., що спалахнуло на Полтавщині проти поміщиків Базилевських. Використавши широку джерельну базу (Д. І. Багалій не випадково вказував на цю працю як на зразок «блискучого використання архівних матеріалів»), Єфименко зуміла розкрити причини, характер і соціальну спрямованість повстання, певні протиріччя в повстанському таборі, що свідчили про нові тенденції в селянській і козацькому середовищі.

У 1894-1895 рр., журнал «Киевская старина» опублікував велику працю Єфименко «Нариси історії Правобережної України», де в узагальненій популярній формі викладені найголовніші віхи минулого цього регіону: акт Люблінської унії 1569 р, розвиток козацького стану, боротьба народних мас проти польсько-шляхетського гноблення в кінці XVII – XVIII ст., Гайдамацький рух тощо.

Єфименко звертається також до історії української культури. Крізь призму життя, діяльності, філософських і суспільно-політичних поглядів Сковороди, Котляревського, Шевченка та іншх, авторка освітила історичні умови, в яких розвинулася і набула резонансу їхня творчість

В передреволюційний час в Петербурзі вийшла збірка праць дослідниці «Южная Русь», в якій зібрані опубліковані раніше 24 авторські роботи. Весь гонорар авторка передала українцям – студентам вишів Москви і Петербурга.

Не лише удачі були у житті Олександри Єфименко. Хворів її чоловік, померли їхні дочки Віра і Олександра. Важким залишалося матеріальне становище, – адже, по суті, єдиним годувальником сім’ї була Олександра Яківна.

Новий етап в біографії подружжя настав в 1907 р, після переїзду в Петербург – керівництво Вищих Бестужевських жіночих курсів запросило Олександру Єфименко для читання лекцій з історії України. За словами сучасників, на лекції її збиралася численна аудиторія, залучена емоційністю і яскравістю викладу матеріалу, оригінальністю ідей, логічністю і переконливістю висновків.

У 1908 р помирає чоловік Олександри – Петро Савич… Розраду вона знаходить знову ж таки в роботі, готує підручник з історії для народних училищ і середніх навчальних закладів.

Визнанням видатних заслуг Єфименко перед історичною наукою стали присвоєння їй в 1910 р Харківським університетом (за клопотанням Вищих Бестужевських жіночих курсів) наукового ступеня доктора історії та обрання на професорську посаду.

На Вищих Бестужевських Єфименко працювала ще кілька років, а в грудні 1917 р разом з дочкою Тетяною відправляється на Україну і поселяється на хуторі Любочка Вовчанського повіту, на Харківщині., пише підручник з історії для середніх і початкових шкіл, а також популярні нариси для широких верств народу.

«… Українознавство в даний момент, – вказувала вона, – є нагальна, гостра потреба, справжній духовний голод українського життя. В ряду пунктів програми цього українознавства українська історія має займати одне з найвизначніших місць… Треба сказати правду, що піддані відродженої держави абсолютно не знають своєї історії. Не знають до анекдотичного і не тільки народні маси, а й українські інтелігенти. Та й як би воно могло бути інакше. Адже весь цей верхній культурний шар української народності отримав свою освіту в середній або вищій російській школі. З українською історією доводилося знайомитися за підручниками російської історії, ретельно профільтрованими…  І ось на такому-то фундаменті доводиться наспіх створювати широке ознайомлення населення з його рідною історією … »

Підготовкою нових підручників Єфименко сман і прагнула зробити свій внесок у справу «широкого ознайомлення» з нефальсифікованими подіями минулого.

Однак цим планам не судилося збутися. Події громадянської війни не обійшли стороною і далекий хутір на Харківщині. В ніч з 17 на 18 грудня 1918 р на хутір напали бандити  і по-звірячому вбили Олександру Яківну і її дочку Тетяну.

Щоб повніше відчути тяжкість цієї втрати для вітчизняної науки, згадаємо характеристику професійних та особистих якостей Ефіменко, яку дав академік Багалій: «Олександра Яківна була людиною з надзвичайно розвиненим розумом, з видатними здібностями до аналізу і синтезу, з блискучим, яскравим, художньо-історичним талантом викладу, з високими думками і нахилами в сторону філософії, з кришталево чистими душею і серцем, з надзвичайно підвищеною етикою і постійним пошуком правди і добра, що складали для неї основу історичних подій»

У творчому доробку Ефіменко особливе місце займає «Історія українського народу» – синтетичний, узагальнений виклад історичного процесу в Україні з найдавніших часів і до XIX в.

Приступаючи  до створення цього викладу, Єфименко вже мала великий досвід наукової діяльності, вже побачили світ безліч її робіт – і наукових, і популярних. Проте їй довелося здійснити додаткові історичні дослідження, дослідити ряд важливих питань, якими вона раніше практично не займалася.

В основу книги лягли такі методологічні принципи, як пріоритет внутрішньої історії над зовнішньою, зіставлення історичного розвитку різних гілок східного слов’янства, застосування методу порівняльно-історичного аналізу. Олександра Яківна особливо підкреслювала, що вона прагнула до об’єктивних, зважених оцінок і характеристик історичного процесу на Україні.

Зараз можна сперечатися і навіть не погоджуватися з принципами, покладеними в основу авторської періодизації історії, з термінологією, назвами окремих глав, однак головне достоїнство книги – в систематичному, послідовному викладі матеріалу в рамках певних історичних періодів, в доступній науково-популярній формі освітлення найскладніших питань економічного розвитку, хитросплетіння політичних подій, ключових проблем етнокультурної ситуації в на Україні.

У 1990 році “Історія українського народу” Ефіменко знову побачила світ завдяки київському видавництву “Либідь” (в серії “Пам’ятки історичної думки України”).

 

Наступний герой огляду не має стосунку до відомого славетного роду шляхтичів Крушельницьких.  втім значущість його внеску в розвиток української культури не підлягає сумніву.

 

МАР’ЯН КРУШЕЛЬНИЦЬКИЙ (1897-1963) – актор, режисер, один з фундаторів українського театру.

Народився  в селі Пилява, нині Бучацького району Тернопільської області в родині небагатих галицьких селян. У віці трьох років з батьками переїхав до села Глещава.

Під час навчання в Тернопільській українській гімназії був учасником трупи «Тернопільські театральні вечори».

В кінці 1923 року театр “Руська бесіда” була ліквідована, а потім в Галичині були закриті всі заклади культури, пов’язані з Україною. Крушельницький їде в Прагу. Там він вступив на філософський факультет Празького університету. У 1924 році повертається в Україну, а в грудні цього ж року вступає в харківський театр “Березіль” Леся Курбаса.

Протягом майже двадцяти років, починаючи з 1933 року, він очолював художнє керівництво театру “Березіль” (нині Харківський академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка).

Остап Вишня писав про нього: “Коли Крушельницький на сцені і коли на нього направляють прожектори, то я ніяк зрозуміти не можу, хто кого висвітлює: прожектори Крушельницького або Крушельницький прожектори» .

Мар’ян був на вигляд непоказний і зростання невеликого. Чи міг такий артист мріяти героїчні образи? Втім, пройшовши через ряд комедійних ролей, Крушельницький ще в “Березолі” зіграв Малахія в “Народному Малахії”, а потім – Тев’є, короля Ліра …

“Своєрідність українського поетичного театру, як мені здається, можна зрозуміти завдяки творчості чудового художника Крушельницького”, – писав московський режисер Юрій Завадський.

“Понад сорок років самовідданого служіння театру не пройшли безслідно: зіграні ним ролі стали класичними, поставлені ним спектаклі не раз були удостоєні високих нагород і премій, його учні опановували в театри принципи режисури Крушельницького …” – згадувала Мар’яна Михайловича його дружина, народна артистка СРСР Євгенія Петрова.

1952 року в ореолі слави Крушельницький, під керівництвом якого театр входив в п’ятірку кращих драматичних колективів величезної країни, вирішив для себе неможливим залишатися в Харкові і прийняв пропозицію перейти в Київський театр ім. Івана Франка і очолював його до останніх днів.

Загалом протягом творчого життя Крушельницький зіграв близько сотні ролей в театрі, зрежисирував десятки вистав.

Скласти уявлення про акторські і режисерські підходи можна завдякі цій статті: https://dt.ua/CULTURE/maryan_krushelnitskiy_istoriya_na_kinchikah_paltsiv.html

 

Переходимо до наших сучасників, які святкують день народження 18 квітня.

 

ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ (1937) – поет, прозаїк, дитячий письменник.  Серед найвідоміших творів автора фентезі роман Сторожова застава та тетралогія «Джури» про пригоди козаків-характерників Швайки, Грицика та Санька. Мешкає та працює в Одесі.

Народився а Черкащині, закінчив хіміко-технологічний факультет Одеського політехнічного інституту, згодом— вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького.

Працював апаратником на Одеському суперфосфатному заводі, згодом став кореспондентом одеських газет, був редактором Одеського обласного радіо, а потім – штатним сценаристом Одеської кіностудії. У 1981 пішов працювати інженером Одеського заводу «Мікрон», з 1991 року десять років працював заввідділом одеської обласної газети «Одеські вісті».

Друкуватися Рутківський почав 1959 року. Починав як поет та згодом сконцентрувався на дитячій прозі

За совєтів його звинувачували в українському націоналізмі, його твори відмовляли друкувати в єдиному на той час дитячому видавництві України «Веселка», проте в перекладі російською приймали до друку у видавництвах Москви.

Широке визнання в незалежній Україні Рутківському принесла пригодницька серія про джур, видана видавництвом А-ба-ба-га-ла-ма-га : «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010). В 2014—2015 роках вийшла незапланована четверта частина під назвою «Джури і Кудлатик».

2011 року Рутківський став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині Води» – пригодницькій твір про 1360-ті роки, коли Велике князівство Литовське і Руське витісняло Золоту Орду з території нинішньої України.

А за серію про джур письменник отримав  Шевченківську премію 2012 року.

 

СЕРГІЙ ГРИГОРОВИЧ (1978) – бізнесмен, розробник популярних комп’ютерних ігор. У віці 16 років заснував компанію GSC Game World, яка згодом випустила серії ігор Козаки та S.T.A.L.K.E.R.

Народився в Києві. Його батько за професією радіотехнік, мати — журналіст. Також в нього є брат Євген, який теж працював в GSC, зокрема самостійно керував проектом Козаки II.

У п’ятому класі поїхав завдяки програмі шкільного обміну до Франції, звідти привіз гру, яку потім здавав в «оренду» своїм однокласникам, таким чином заробляв свої перші гроші. Рятуючи заощадження, його батько купив комп’ютер. Вчився програмувати, мріяв створювати комп’ютерні ігри. З шостого класу почав торгувати на ринку комп’ютерними іграми та радіоелектронними товарами.

Після школи Григорович вступив на радіотехнічний факультет Київського політехнічного інституту. Але через надмірну зайнятість бізнесом не здав навіть першої сесії. Вищої освіти він врешті так і не отримав, що не завадило заробити мільйони.

У віці 16 років створив компанію GSC Game World. Цікаво, що логотип цієї компанії він створив вже в 12 років. У перші роки компанія займалась перекладом на російську мову комп’ютерних ігор та створенням мультимедійних енциклопедій. Працювали передусім на російський ринок, багато працювали і багато заробляли.

Після економічної кризи в Росії 1998 ринок різко скоротився, що примусило Григоровича шукати інші ніші для бізнесу. Оскільки він був шанувальником жанру стратегій в реальному часі, то вирішив створити свою гру. Так в 2001 вийшла Козаки: Європейські війни, яка стала великим успіхом GSC Game World.

Важливим для бізнесу Григоровича було випускати продукти, пов’язані з історією України, адже це надає як унікальність і привабливість гри на Заході, так і певність, що гра отримає як мінімум аудиторію СНД. Тому після успіху «Козаків» Григорович запропонував команді зробити гру про Чорнобиль.

Через 6 років розробки під керівництвом геймдизайнера Андрія Прохорова вона вийшла під назвою S.T.A.L.K.E.R.: Тінь Чорнобиля, отримавши невдовзі культовий статус.

Сам Григорович не брав активної участі в розробці. Незадовго до виходу гри команда пішла з GSC і утворила свою студію 4A Games. Після випуску двох доповнень до серії S.T.A.L.K.E.R. почалась розробка другої частини, але 2011 Григорович оголосив про закриття студії і розробки другої частини.

2014 року він відновив роботу студії, а в 2016 вийшла гра Козаки 3.

На 2021 рік анонсований вихід другої частини S.T.A.L.K.E.R.

https://web.archive.org/web/20100205054936/http://www.businessclass.kiev.ua/magazine/217.html

 

МАКСИМ НЕФЬОДОВ (1984) – економіст, державний службовець. У 2015-2019 — перший заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, сприяв впровадженню системи ProZorro. З липня 2019 — голова Державної митної служби.

Народився у Києві. З відзнакою закінчив Київський університет ім. Шевченка, спеціальність «Економічна теорія».

2004−2006 — аналітик зі злиття та поглинання у компанії Golden Gate Business.2006−2010 — віце-президент у інвесткомпанії Dragon Capital, згодом — директор інвестиційно-банківського департаменту.

У 2010 став керуючим директором українського офісу фонду прямих інвестицій Icon Private Equity. Інвестфонд (загальний обсяг капіталу фонду $1 млрд) інвестує в фінансові, медійні, телекомунікаційні компанії і ніколи не розкривав своїх власників. Останньою великою інвестицією ($200 млн) став проект з будівництва в Україні та Росії мережі нового мобільного оператора WiMax під брендом Freshtel.

У 2011 став керуючим партнером фонду.

У лютому 2015 призначений заступником міністра економічного розвитку та торгівлі України Айвараса Абромавичуса.

В цей час громадський активіст Олександр Стародубцев разом з командою волонтерів розробив концепцію реформи та MVP (мінімальний життєздатний продукт) нової ІТ-системи, яка пізніше отримала назву Prozorro. У квітні 2015 року Абрамовичус призначив Олександра директором департаменту регулювання публічних закупівель.

За впровадженням розробок Стародубцева відповідає саме Нефьодов, як і за реформу публічних закупівель загалом.

У лютому 2016 Нефьодов слідом за міністром Абромавичусом подав у відставку, однак продовжив виконання обов’язків. Під час формування уряду Гройсмана обговорювалося призначення Нефьодова на посади міністра економіки та міністра соцполітики. У підсумку він залишився на посаді заступника міністра економіки.

У березні 2019 взяв участь у конкурсі на посаду Голови Державної митної служби і переміг – 5 липня 2019 уряд затвердив його на посаді.

 

Пом’янемо захисників Україні, які загинули в російсько-українській війні:

 

АНДРІЙ КАПЛУНОВСЬКИЙ (1986-2015) — лейтенант ЗСУ.

Народився у Києві; закінчив Національний транспортний університет, працював у магазині «Практикер».

26 січня 2015 року мобілізований, був призваний слухачем до Академії Сухопутних військ. Лейтенант, начальник інженерної служби-командир саперного взводу 15-го окремого мотопіхотного батальйону.

19 серпня 2015 року саперна група з 4 осіб наразилася на розтяжку під час виконання бойового завдання поблизу села Оріхове Попаснянського району. Загинули старший солдат Андрій Балишов і Андрій Каплуновський, ще одного вояка у важкому стані доправлено до лікарні.

Без Андрія лишились мама та сестра.

 

СЕРГІЙ ГРИБЕНИК (1988-2014)

Народився в селі Кулішівка, Сумська область. Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ.

Мобілізований у березні 2014 року. Старший механік-водій 9-ї артилерійської батареї 3-го дивізіону, 27-й реактивний артилерійський полк.

3 вересня 2014-го загинув під час обстрілу з території Російської Федерації із РСЗВ «Смерч» базового табору 27-го полку поблизу Старобільська. Ідентифікований за експертизою ДНК.

Лишились мама і старша сестра.

 

ЄВГЕН КОЛІСНИЧЕНКО (1988-2014) — старший матрос Державної прикордонної служби України.

Народився в Овідіополі на Одещині.

Закінчив професійно-технічне аграрне училище, Білгород-Дністровський морський рибопромисловий технікум. Служив за контрактом в Одеському загоні морської охорони — на кораблі «Поділля».

В зоні бойових дій з червня 2014-го — у складі спеціального підрозділу для посилення захисту українсько-російського кордону. Загинув під час обстрілу бойовиками колони при виході з «Довжанського котла»  — на останніх метрах маршу, осколок поцілив в голову.

Лишилися батьки та дружина Ольга.

 

ОЛЕКСАНДР ЗАГОРОДНІЙ (1964-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Дніпродзержинську (зараз – Кам’янське) Кулеметник, 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2».

21 липня 2014-го увечері біля селища Кам’янка на український блокпост заїхав мікроавтобус, який був начинений вибухівкою, та підірвався. Від вибуху загинуло п’ять військових, зокрема, Олександр Загородній.

Залишилися дружина та син.

 

ВІКТОР БУЛАВЕНКО (1990-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селы Златоустове, Одещина. Закінчив курси водіїв в Березівському агроліцеї, пройшов строкову службу в ЗСУ. Молодший сержант за контрактом, командир бойової машини-командир відділення 28-оъ ОМБр.

З липня 2014-го перебував у зоні бойових дій. Загинув під час обстрілу терористами з РСЗВ «Град» біля села Благодатне (Амвросіївський район). Тоді ж полягло ще п’ятеро захисників України.

Залишились дружина та донька.

 

ОЛЕКСІЙ БОЛДИРЄВ (1987-2015) –  старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Великі Копані Херсонської області. Проходив службу в школі сержантів у місті Васильків. Служив за контрактом в Житомирській, згодом — у Херсонській області, в Києві.

З 2012-го — технік-начальник приймального радіовідділення, начальник радіостанції.

В АТО — старший сержант, снайпер, головний сержант взводу — заступник командира взводу 3-ї роти 1-го батальйону, 93-тя ОМБр.

З жовтня 2014 року виконував військовий обов’язок в зоні бойових дій, учасник оборони Донецького аеропорту. Став відомий тим, що під обстрілами підняв український прапор над Донецьким аеропортом.

9 грудня 2015 року поблизу селища Опитне Ясинуватського району під час переміщення між опорними пунктами на вибуховому пристрої підірвалась БМП-2, загинули двоє військовиків — Іраклій Кутелія та Олексій Болдирєв, 7 військових зазнали поранень.

 

ІГОР ХОМ’ЯК (1975-2016) — прапорщик ЗСУ.

Народився в селі Плужне (Хмельницька область). У батьків був єдиною дитиною. Пройшов службу в армії, по демобілізації працював в охороні Хмельницької АЕС. В 2010-х роках вийшов на пенсію.

У квітні 2015 року добровольцем пішов до армії, прапорщик 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 59-ї бригади.

18 червня 2016 року зазнав смертельного поранення під час мінометного обстрілу села Троїцьке (Попаснянський район) — осколок влучив у сонну артерію.

Без Ігоря лишилися батьки, дружина та син.

 

СЕРГІЙ НЕЩЕРЕТ (1965-2014) – старшина ЗСУ, старший стрілок-снайпер, 93-я ОМБр.

Народився у місті Артемівськ, Донецька область.

Загинув 29-го серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла так званим “Зеленим коридором”, який російська армія перетворила на коридор смерті. Був ексгумований пошуковцями Місії “Евакуація-200” (“Чорний тюльпан”), впізнаний за експертизою ДНК.

 

ОЛЕКСАНДР СТАДНІЧЕНКО (1962-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Одесі. Механік-водій БМП, 30-а ОМБр.

3 липня 2015 року осколкових поранень від розриву міни під час мінометного обстрілу терористами взводного опорного пункту, тоді ж були поранені сержант Тесьолкін Роман та молодший сержант Семена Володимир. Помер того ж дня у Харківському військовому шпиталі.

Без Олександра лишилася дружина.

 

ФЕДІР РУБАНСЬКИЙ (1995-2018) – молодший сержант ЗСУ.

Народився селі Казаклія (Гагаузія, Молдова); з дитинства мешкав у смт Рудниця (Вінницька область). Вчився на механіка-водія.

У січні 2016-го вступив на військову службу за контрактом; був гранатометником взводу вогневої підтримки, оволодів технікою прямого пострілу з закритих вогневих позицій. Молодший сержант, командир бойової машини — командир відділення 1-го взводу 2-ї роти 1-го механізованого батальйону 72-ї бригади.

Пройшов бої в Авдіївці, зокрема, за опорний пункт «Алмаз-2» (у січні 2017 року). Червнем 2017-го брав участь в міжнародних навчаннях у Старичах, по тому у складі кращого взводу поїхав на навчання до Боснії.

25 червня 2018 року зазнав тяжкого осколкового поранення на Світлодарській дузі, внаслідок обстрілу під час проведення інженерних робіт на позиції. 12 вересня 2018-го помер у Головному військовому клінічному госпіталі міста Київ.

Без Федора лишились мама, дві сестри і наречена.

 

ВІКТОР КРЮЧКОВ (1992-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Верболози Вінницької області. Після школи оволодів спеціальністю електрика. Протягом 2007—2015 років винаймав житло та проживав із родиною у Козятині. Останнім часом служив у спецпідрозділі «Ягуар».

Пішов на фронт добровольцем — у складі батальйону «Донбас». Зумів вижити під час виходу з Іловайського котла — тоді з 15 осіб вижити вдалося тільки йому, зазнав поранення.

Після лікування підписав контракт на службу; молодший сержант, командир відділення кулеметників, сапер розвідувального взводу, 46-й окремий батальйон «Донбас Україна». Наприкінці жовтня приїздив додому, 21 грудня мав демобілізуватися.

21 листопада 2015 року під час обстеження території північніше «Бахмутської траси» — поблизу села Кримське — внаслідок підриву на осколково-загороджувальній міні загинув на місці капітан Ігор Максименко. Віктор Крючков зазнав смертельних поранень, помер в лікарні Сєвєродонецька.

Без Віктора лишилися мама, три сестри й брат.

 

АНДРІЙ ЮРКЕВИЧ (1982-2014) – псевдо «Грізлі». Командир 2-го взводу 2-ї роти «Захід» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» МО України.

Навчався Андрій Юркевич у Тернопільській школі № 13, брав участь в усіх можливих змаганнях. Працював у фірмі «Максимум» (Тернопіль).

Боєць спортивного клубу «Характерник» (Тернопіль), громадський активіст, учасник Євромайданц, зокрема подій під час протистояння 18—20 лютого 2014 року.

Після початку російської агресії проти України вступив до батальйону «Айдар» і в його складі брав участь у звільненні Луганщини, вів щоденник учасника війни у соціальній мережі.

Загинув у засідці проросійських бойовиків на ділянці дороги Щастя—Металіст, поблизу села Весела Гора. 5 вересня, дві групи батальйону висунулися на блокпост на ділянці Металіст-Щастя в Луганській області. Через артобстріл території загону довелося відступити в лісосмугу, а потім машина з бійцями виїхала в бік Щастя.

У машині було 12 осіб першої групи «Термінатора» та 11 бійців — другої, під командуванням Андрія Юркевича. Проїхавши поворот на Кольорові піски, через 1-1,5 км вони під’їхали до блокпоста, на якому майорів український прапор. «Термінатор» (командир групи) вийшов з машини і підійшов до постового. На питання постового: «Хто такі?» відповів «Ми — Айдар». «Айдар!»  крикнув постовий і одночасно весь блокпост відкрив вогонь по машині наших бійців. Кузов вибухнув і спалахнув через прострелений бензобак і боєприпаси, що здетонували. Багато бійців було поранено і отримали опіки. Вони втікали в зеленку і поле соняшників. Позаду лунали поодинокі постріли — звуки зачистки, очевидно, добивали поранених, які були на блокпост.

Один із наших поранених дістався до вояків 80-ї бригади і добровольців. Десантники кинулись на допомогу айдарівцям, влетіли на блокпост, вступили в бій. Підбили танк і БТР противника, зруйнували споруди блок-поста, проїхавши по ньому, і пішли далі в напрямку Щастя.

 

СЕРГІЙ ЧАБАН (1969-2015) — сержант МВС України.

Народився в Кам’янці-Подільському.

1971 року з мамою, котра виховувала його сама, переїхав до Києва. Закінчив одну з київських ЗОШ, у 1987—1989 роках служив у лавах РА на Далекому Сході. По демобілізації 25 років працював у локомотивному депо Київ-Пасажирський.

В АТО пішов як доброволець, командир міномета, Харківська бригада оперативного призначення, Національна гвардія України. Брав участь у обороні Маріуполя, боях за Лисичанськ та Щастя.

17 лютого 2015-го загинув під час виходу підрозділу з Дебальцевого — снаряд потрапив у КРАЗ, в якому перебував Сергій (водія викинуло через лобове скло, через 5 днів він дістався до Артемівська). Вважався зниклим безвісти, тоді ж зникло безвісти ще двоє вояків з КРАЗа. Тіло перебувало в морзі Дніпропетровська, ідентифікований за тестом ДНК.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада