Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

18 червня.

У порівнянні з вчорашнім днем сьогодні в огляді буде небагато іменинників:

  • лікар, науковець, засновник першої ЛОР-клініки в Одесі, автор першого українського посібника з оториноларингології;
  • художник, відомий пейзажами з краєвидами Слобожанщини;
  • двоє захисників України, які відзначилися в боях проти російських окупантів на Донбасі.

А також вшануємо пам’ять військовиків, які загинули у протистоянні російській агресії.


Почнемо:

ОЛЕКСАНДР ПУЧКІВСЬКИЙ (1881-1937) — лікар, доктор медичних наук, професор. Організував першу ЛОР-клініку в Одесі. Створив перший український посібник з оториноларингології. Жертва сталінського терору.

Народився в селі Красному на Чернігівщині в родині генерал-майора. Закінчив Петербурзький археологічний інститут, а 1905 — Військово-медичну академію в Петербурзі.

Працював на керівних посадах у військових шпиталях в Москві, Харбіні, Смоленську. В 1911 році захистив докторську дисертацію.

1918 року обраний на посаду головного лікаря Одеського клінічного військового шпиталю, потім асистентом Одеських жіночих курсів. За його ініціативою була організована перша в Одесі ЛОР-клініка. З 1920 року — професор ЛОР-кафедри Одеського медичного інституту. Кафедра швидко посідає провідне місце в Україні з вивчення склероми, туберкульозу верхніх дихальних шляхів, отосклерозу, новоутворень ЛОР-органів, методів реконструктивно-відновної хірургії.

Від 1921 року — професор Київського медичного інституту.

Склав перший український підручник з оторинолярингології, написав низку праць про туберкульоз горлянки, риносклерому, з історії оторинолярингології, запропонував ряд методів оперативного втручання при захворюваннях верхніх дихальних шляхів. Працював над українською медичною термінологією.

1937 заарештований в Києві НКВС СССР та розстріляний 14 грудня 1937 (реабілітований 1957 посмертно). Всі його книги були вилучені з обігу, а ім’я викреслене з історії української медичної науки.

 

ЛЕОНІД ЧЕРНОВ (1915-1990) — художник.

Народився в робітничій сім’ї в м. Старобільськ на Луганщині. Закінчив Харківське художнє училище та Харківський художній інститут (1937–1942) рр., де навчався, зокрема, у Миколи Самокиша.

Працював директором Харківського художнього училища, викладав у художних вишах Харкова. Більше 30-ти років готував і навчав молодих художників.

Як і більшість митців того часу малював чимало картин на потребу ідеології. Але художній дар Чернова знайшов нішу для втілення: найцінніша частина спадщини маляра – роботи в жанрі пейзажу. Цикл міських пейзажів «Харків» містить полотна, в яких з великою спостережливістю і майстерністю відбито різні настрої великого міста.

Особливо сильне враження справляють сільські краєвиди Слобожанщини, створені Черновим. Енергійний живопис, сильні кольори, закоханий і разом з тим уважний погляд художника на природу дають можливість відчути

Дивитися картини Леоніда Чернова: https://art-nostalgie.com.ua/Chernov.html

 

Привітаємо з днем народження двох захисників України, які відзначилася в боях проти російських загарбників.

ІВАН ВІННІК (1985) — підполковник ЗСУ, командир механізованого батальйону 30-ї ОМБр.

Народився в селі Шийківка Харківської області у багатодітній родині. Змалку мріяв стати військовим. Ще у шкільні роки втратив мати — вона померла від тяжкої хвороби. 2008 року закінчив факультет військової підготовки Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» за спеціальністю «Озброєння та техніка танкових військ».

Військову службу розпочав на посаді заступника командира танкової роти з озброєння 30-ї ОМБр, м. Новоград-Волинський. У 2010 році був призначений командиром танкової роти, у 2016 — командиром механізованого батальйону.

З весни 2014 року брав участь в АТО. В перших числах березня підрозділи бригади були направлені в Херсонську область, з 18 березня рота капітана Вінніка несла службу в селі Червоний Чабан (нині — Преображенка) Херсонської області, на адміністративному кордоні з окупованим російськими військами Кримом, а наприкінці червня 2014 в складі 1-ї батальйонної тактичної групи 30-ї ОМБр здійснила марш в сторону села Сонцеве Старобешівського району Донецької області.

27 липня батальйонній тактичній групі, до складу якої входила танкова рота капітана Вінніка, було поставлене перше бойове завдання — взяти висоту Савур-могила. Під час бою загорівся танк, капітан Віннік вискочив з бойової машини і встиг її загасити, доки не загорілися паливні баки.

Під час «зачистки» від бойовиків села Степанівка Шахтарського району особисто забезпечував прикриття особового складу підрозділу 95-ї окремої аеромобільної бригади від шквального вогню противника, знищив замаскований танк противника, який контролював одночасно дві вулиці населеного пункту. Під час просування по вулиці помітив гранатометників противника, прийняв на свій танк два постріли з протитанкового гранатомета, чим врятував життя особового складу десантників.

29 липня виїхав зі своїм екіпажем на допомогу десантникам, маючи в боєкомплекті танка один снаряд. Останнім снарядом екіпаж танку знищив танк противника. 10 серпня, під час масованого обстрілу Степанівки російсько-терористичними підрозділами з важкої артилерії, прийняв рішення щодо виведення підрозділу з-під вогневого обстрілу, що дозволило зберегти особовий склад і техніку для ведення подальших бойових дій.

Брав участь у боях за звільнення міста Міусинська, села Червона Поляна Антрацитівського району, міста Лутугине, міста Щастя та інших населених пунктів Луганської області. Загалом в період з липня по вересень 2014 року танкова рота під керівництвом капітана Вінніка виконала ряд бойових завдань, в ході яких були мінімальні втрати серед особового складу.

У квітні 2016 року отримав військове звання майора та був призначений командиром механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади; згодом отримав звання підполковника.

Іван Віннік удостоєний і народної, і державної нагороди «Герой України».

 

ВЛАДИСЛАВ КЛОЧКОВ (1977) – полковник ЗСУ. Перший заступник Командувача військ Оперативного командування «Схід» (з 2019), командир 93-ї ОМБр (2015—2019).

Народився в смт. Ширяєве на Одещині, 1998 року закінчив Одеський інститут Сухопутних військ. Службу розпочинав у 561-му механізованому полку на Луганщині. Згодом служив в 28-й окремій механізованій бригаді.

Навчався в Національному університеті оборони України ім. Черняховського, після чого був призначений у відділення бойової підготовки армійського корпусу.

Здобув цивільну освіту в Національній академії державного управління при Президентові України за спеціальністю «керівник проектів і програм» та пройшов курс військового перекладу з арабської мови.

На початку російської агресії проти України – з квітня по вересень 2014 року забезпечував прикриття державного кордону на випадок агресії з боку Російської Федерації на напрямку Білгород — Харків.

З вересня 2014 — виконував бойові завдання на території Луганської області в районі Трьохізбенки, Щастя та Станиці Луганської.

10 квітня 2015 року був призначений командиром 93-ї ОМБр

Відзначився в боях поблизу Мар’їнки. 3 червня 2015 року підрозділи російських окупаційних корпусів готувалися завдати потужного удару по позиціям ЗСУ, прорвавши оборону в районі Мар’їнки та Авдіївки. 93-тя бригада утримувала позиції північніше Мар’їнки. В районі Спартака і Путилівської розв’язки засоби 93-ї бригади фіксували формування ударних колон під командуванням бойовика Гіві, який очікував сигналу на висування в район Авдіївки після того як інша ударна група окупаційних військ досягне успіху в Мар’їнці.

Клочков, за його словами, не дочекався дозволу від командування зверху, і скомандував завдати артилерійський удар по скупченню противника в районі Спартака. Ударом реактивної та ствольної артилерії угрупування було розбите. Після тієї поразки бойовики втратили ініціативу та інтерес до наступальних дій.

З лютого 2019 року Клочков приступив до роботи на посаді першого заступника Командувача військ Оперативного командування «Схід» Сухопутних військ Збройних Сил України. 11 лютого 2019 року на офіційній Фейсбук-сторінці бригади була опублікована подяка Клочкова бійцям 93-ї бригади за спільну службу.

Інтерв’ю з Клочковим: https://tyzhden.ua/Society/213688

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією. І почнемо з воїна, який зростав у Росії, а потім багато років працював на шахтах Донеччини, але вірус «русского міра» до нього не пристав:

АНДРІЙ КСЕНЧУК (1980-2017) – солдат ЗСУ.

Народився в Магаданській області РРФСР в українській родині робітників. Там закінчив школу. У другій половині 1990-х років разом з батьками переїхав жити до міста Покровськ (на той час Красноармійськ) Донецької області.

1998-1999 проходив строкову військову службу на посадах заступника командира бойової машини — навідника-оператора БМП-2 та старшого майстра-акумуляторника.

Після армії повернувся додому, 14 років працював гірничим робітником з ремонту гірничих виробіток та прохідником на шахтах міста.

З 30 січня 2015 проходив військову службу в лавах ЗСУ за частковою мобілізацією. Служив на посаді телефоніста — лінійного наглядача у 93-ій ОМБр, потім — радіотелефоністом 53-ї ОМБр. Демобілізувався 20 квітня 2016 року.

Але не зміг лишатися вдома і спостерігати, як інші захищають його дім від ворога. За кілька місяців Андрій підписав контракт. Дружина Вікторія і вся родина як могли відмовляли його вдруге йти на фронт, але він все вже вирішив.

  • Він був воїном. У мене велика гордість за чоловіка, і батьки ним пищаються, і син буде пишатися, – каже дружина.

За словами матері, Андрій не мін дивитися на те, що відбувається з країною, і тому пішов служити далі.

  • Так вийшло, що він народився в Широкому і загинув в Широкіному. Тільки народився в Магаданській області, а загинув під Маріуполем. Така доля мого сина, – каже Любов Василівна.

11 листопада 2016 Андрій почав на військову службу за контрактом. Солдат, механік-водій 74-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 26 січня 2017 року в результаті обстрілу російськими терористами з мінометів калібру 120 мм поблизу села Широкине Волноваського району Донецької області.

Залишились батьки, сестра, дружина та син.

 

ОЛЕКСАНДР ГАЖУР (1975-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Інгульці (зараз входить до м. Кривий Ріг), працював на Інгулецькому ГЗК у цеху технологічного автотранспорту.

В часі війни — снайпер стрілецької роти 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором», який був обстріляний російськими військами біля села Новокатеринівка.

2 вересня 2014-го тіло Максима разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу.

Залишились дружина, син та донька.

 

ДМИТРО СИСКОВ (1980-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Чернігів. Єдиний син у матері, зв’язків з батьком родина не підтримувала. У шкільні роки займався баскетболом, брав участь в змаганнях. Проходив строкову службу — на посаді водія-хіміка у підрозділі МНС в 1998—2000 роках. 2004 вступив до Остерського будівельного технікуму — на спеціальність «будівництво будівель та споруд», але полишив навчання за власним бажанням. Працював у ТОВ «Нормаль-Україна» — майстер будівельних та монтажних робіт.

Січнем 2015 року пройшов навчання у таборі глибинної розвідки в Ніжині. З травня 2015-го по вересень 2016 року служив у складі 4-ї роти батальйону НГУ «Донбас» на посаді водія КрАЗу, пройшов підготовку на водія БТР. Брав участь у боях за Маріуполь за Широкине.

У вересні 2016-го підписав контракт з 58-ю бригадо – молодший сержант, командир 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти «Донбас» 16-го батальйону ОМПБ «Полтава», боронив Авдіївку.

12 лютого 2018 року загинув вранці під час виконання бойового завдання із спостереження за позиціями противника поблизу села Жолобок (Попаснянський район) — російські терористи обстрілювали з мінометів село Кримське; група бійців потрапила під кулеметний вогонь, забрати загиблого Дмитра не вдалося. 15 лютого в місті Щастя відбулась передача тіла представникам місії «Евакуація 200».

Без сина лишилась мати.

 

АНДРІЙ ВОДЗЯНОВСЬКИЙ (1983-2015) — солдат ЗСУ.

Народився 1983 року в місті Бар Вінницької області. Закінчив ПТУ № 11 у Вінниці.

У січні 2015 року пішов добровольцем до лав ЗСУ, солдат, сапер 93-ї ОМБр.

24 серпня 2015-го поблизу села Невельське Ясинуватського району Донецької області автомобіль УАЗ, на якому група саперів поверталася після розмінування території, підірвався на виставленій терористами протитанковій міні. Від отриманих поранень Андрій Водзяновський помер на місці..

 

ОЛЕГ КОСТРІЧЕНКО (1985-2014) — сержант ЗСУ.

Народився у Новомосковську на Дніпропетровщині. Закінчив ліцей залізничного транспорту — здобув три спеціальності — машиніст тепловоза, електрик і тесля. Працював на Дніпропетровському тепловозоремонтному заводі, згодом — у магазині «Вернісаж». Відкрив свій магазин. Працював на меблевому виробництві, будівельником, їздив на заробітки.

Прийшла повістка, дружина з матір’ю її заховали, прийшла ще одна. Родина вмовляла не йти армію, але він відмовився переховуватися.

Служив командиром розвідувального відділення, 93-тя ОМБр. Підрозділ воював поблизу села Піски, прикриваючи «кіборгів».

16 жовтня 2014-го вояки перебували в будиночку неподалік селища Верхньоторецьке, коли почався обстріл «градами». Олег загинув під час бою від кулі снайпера — допомагав витягати з-під обстрілу пораненого побратима.

Без Олега лишилися батьки, дружина та донька.

 

ОЛЕКСІЙ ВЕРБИЦЬКИЙ (1967-2014) — солдат ЗСУ.

Виріс у родині військовослужбовця. Проживав у Чернівцях, усе життя працював водієм, останніми роками — в Обласному центрі реабілітації тяжкохворих дітей.

Доброволець, до війська пішов у червні 2014-го — незважаючи на те, що за місяць перед тим переніс операцію. Водій 8-го батальйону територіальної оборони Чернівецької області.

Загинув 1 листопада у ДТП під Бердянськом, коли повертався на військовому УАЗі з ремонту. Похований 6 листопада 2014-го на Годилівському кладовищі Чернівців.

Без Олексія лишилися дружина та доросла донька.

 

ОЛЕГ ЛИСЕНКО (1989-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився селі Обухівка (колишнє Кіровське) Дніпропетровської області. Змалечку захоплювався футболом, грав у чемпіонаті ДЮФЛУ за молодіжну збірну клубу УФК «Дніпропетровськ».

В часі війни — молодший сержант, командир відділення 4-ї роти 2-го батальйону, 93-тя ОМБр; служив за контрактом.

1 грудня 2016 року вбитий на ВОП поблизу міста Голубівка Луганської області зрадником — колишнім бійцем того ж підрозділу молодшим сержантом Поповим. Попов після вбивства перейшов зі зброєю на бік терористів, намагався викрасти БМП і зброю та виїхати на окуповану територію. Українські військовики БМП відбили, перебіжчик утік, пішки перетнув лінію розмежування.

Без Олега лишилися дружина та маленька донька.

 

ЄВГЕН КОРНАФЕЛЬ (1989-2014)- матрос ВМС ЗСУ.

Народився у м. Очаків, Миколаївська область. Закінчив Одеську національну морську академію. З грудня 2013 був призваний до лав ЗСУ. Контрактник, кулеметник взводу охорони роти 73-го морського центру спеціального призначення, Очаків.

Загинув 17 серпня в бою з терористами під Донецьком від обстрілу з БМ-21 «Град» біля Старобешевого.

Вдома залишилась дружина і маленька донечка

 

ОЛЕКСАНДР ЛИН (1970-2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Явдохівка, Дніпропетровська область. В Жданівській морехідній школі (Маріуполь), здобув спеціальність «матрос-моторист». Строкову службу у пожежній службі Москви. Повернувшись додому, допомагав батькові з пасікою, але незабаром одружився. З 1991-го мешкав у місті Кривий Ріг— переїхав із дружиною, працював на «Криворіжсталі». На заводі працював 29 років вогнетривником у мартенівському цеху. Мав «золоті руки», міг полагодити будь-що у хаті. З дружиною розлучився у січні 2019 року, але вони підтримували дружні стосунки.

30 січня 2019-го підписав контракт на військову службу. Старший солдат, старший навідник мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону 17-ї танкової бригади.

4 червня 2019 року загинув від множинних осколкових поранень поблизу села Новоселівка Друга (Волноваський район) — внаслідок обстрілу з ПТРК військового автомобіля ГАЗ-66, яким здійснювалася доставка продуктів харчування на позиції підрозділу.

Без Олександра лишились мама, брат, сестра та дві доньки.

 

СЕРГІЙ ХОМЕНКО  (1978-2014)— сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Народився в селі Садове на Херсонщині.

В зоні бойових дій з 4 вересня 2014-го, кулеметник-командир відділення, 42-й окремий мотопіхотний батальйон — 57-га окрема мотопіхотна бригада.

23 листопада 2014-го загинув під час мінометного обстрілу, який вели російсько-терористичні формування під Дебальцевим.

Без Сергія залишились дружина і двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада