Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

17 жовтня. Згадаємо таких непересічних особистостей, що народилися цього дня:

  • художник, майстер килимарства,вироби якого прикрашають, зокрема, штаб-квартиру Ради Європи;
  • комуніст і рухівець, конформіст і вільнодумець, але попри все – один з провідних поетів, який поєднав у своїх інтелектуальних поезіях новаторство і класичну традицію, народну пам’ять і сучасні ритми;
  • скульптор, автор багатьох пам’ятників у містах Україна та європейських держав, зокрема у столиці Австрії встановлено його роботу – пам’ятник козакам, що захищали Відень;
  • рок-музикант, засновник і фронтмен рок-гурту СКАЙ;
  • письменниці і поетка, композиторка, етно-рок виконавиця.

 

А також пом’янемо наших захисників від збройної експансії «русского міра».


Починаємо:

 

ЛЕОНІД ТОВСТУХА (1930-2010) – художник-килимар.

Народився у с. Орлівка на Сумщині. Навчався в Кролевецькому технікумі художніх промислів. Пізнавши там всі техніки виготовлення тканих рушників та досконало вивчивши килимарство, був направлений у Полтаву в промартіль ім. Лесі Українки на посаду майстра килимового цеху.

Через рік був переведений до Решетилівської фабрики ім. Клари Цеткін начальником килимового цеху. Працював на посаді художника, головного інженера, а згодом і директора фабрики, яку очолював 43 роки.

Перш за все Леонід Товстуха відомий як автор орнаментальних килимів і вважається одним із найвизначніших художників у цій галузі. Автор фундаментальної наукової праці «Гобелени, виконані на Решетилівській фабриці ім. К. Цеткін за 1954–1998 роки» та книги «Спогади і роздуми (півстоліття на Решетилівській фабриці художніх виробів ім. Клари Цеткін)» (2010).

З 1954 р. килими Товстухи експонувалися на численних всеукраїнських і зарубіжних виставках, зараз вони прикрашають експозиції багатьох музеїв і інтер’єр громадських закладів в Україні та за кордоном. Зокрема, у штаб-квартирі Ради Європи у Страсбургу.

 

ІВАН ДРАЧ (1936-2018) – поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч. Перший голова Народного Руху України.

Народився у с, Теліжинці на Київщині в родині робітника радгоспу. Після закінчення середньої школи викладав російську мову й літературу в семирічці. Працював інструктором райкому ЛКСМУ з напрямку діяльності МТС. Відслужив в армії.

Від 1957 навчався на філологічному факультеті в Київському університеті. Виключено через творчі та політичні погляди. У вересні 1961 зміг відновитися на заочне відділення. Пізніше став працювати в редакції газети «Літературна Україна». Закінчив Найвищі сценарні курси в Москві. Тоді саме написав перші вірші.

Творчий шлях розпочав у період «хрущовської відлиги». Дебютував 1961, коли «Літературна газета» опублікувала його поему-трагедію «Ніж у сонці».

Сьогодні Іван Драч – один найвідоміших українських поетів. А сам він був переконаний, що досягнень у нього небагато.

“Я дуже мало досяг. Жалкую, що багато сил, волі, енергії витратив на політичні справи. Вони мало дають поживної людської радості. Якби я більше працював у літературі, вона дала б мені більше радості”, – зізнавався він у інтерв’ю.

У автобіографії Іван Драч зазначав, що зі стаціонару Київського університету ім. Шевченка його виключили за політичні погляди. Закінчував виш він заочно, у той-таки час почав працювати в газеті “Літературна Україна”. Саме там уперше були опубліковані його знамениті “Ніж у сонце” та “Смерть Шевченка”.

Згодом Іван Драч закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Кілька десятиліть був комуністом, але в 1989 році, на з’їзді Народного руху України, його обрали першим головою організації. Після того, як лідером НРУ став В’ячеслав Чорновіл, Іван Драч очолив товариство “Україна-Світ”, яка опікувалася зв’язками із закордонними українцями.

Після Руху Іван Драч в інші партії не вступав, але кілька разів обирався до парламенту – і в одномандатному окрузі на Донеччині, і за списком “Нашої України”.

Після Віктора Ющенка, якого через кілька років після тріумфу на виборах Іван Драч нещадно критикував у своїх “Противних строфах”, він співпрацював із Юлією Тимошенко, а згодом – і з президентом Віктором Януковичем.

Драчу закидали зраду українського дисидентського руху в 60-х роках минулого століття.

Після того, як совєтський режим за часів Брежнєва відправив у заслання багатьох українських дисидентів, Іван Драч написав відкритого листа, у якому жалкував через зв’язки з ними. У той період і в  його публічній діяльності, і в поезії лунали прославляння комуністичної партії.

“Віра – це праця. Все інше – тля.

Дихаю Леніним до останнього подиху…”, – писав він у вірші “Дихаю Леніним” у 1965-му.

“За свої вірші про Леніна мені не буває ніяково, адже в той період мого життя я свято вірив в КПРС, в лавах якої перебував 30 років. Навіть Народний рух як суспільно-політичний рух я починав, коли був членом Компартії. І всі мої вірші про Леніна, про комсомол, присвячені будівництву всяких ГЕС – це було моє життя, тому я від них не відмовляюся”, – казав Іван Драч у 2000 році…

З початком “перебудови” Горбачова поет відновив контакти з дисидентами. Іван Драч якось розповідав, що 60-ті роки були роками конформізму і що були у нього в той період творчості і такі вірші, за які можна було потрапити за ґрати надовго:

“Куди йдемо, яка нас віра кида на кам’яні вітри,

Якого діждемося звіра, щоб з ним сконати до пори,

Атомні цвяхи, мудрі бляхи і філософські манівці

І сита морда костомахи з кривавим прапором в руці”, – писав він у ті часи.

“Я 30 років був членом КПРС. Гріх було б не вважати мене конформістом. Скрипник і Хвильовий були комуністами і великими українцями. Але “конформіст” для мене – не лайливе слово. Це людина, котра знає ситуацію, розбирається в ситуації та робить ті кроки, які вважає потрібними”, – так Іван Драч пояснював зміну своїх поглядів.

Історик Юрій Шаповал так писав про прихід Івана Драча в політику: “Зі своєю політичною реальністю Іван Драч почав зливатися з 1986 року, пов’язаного з фатальною для України (і як стверджують, для людства) Чорнобильською катастрофою. Саме з того часу для комуністичної влади він став проповідником бунту, руйнівником, здавалося б, вічних істин і канонів. Сам Драч, говорячи про мотивацію своєї тогочасної поведінки, максимально заземлює її: зрозумів, до якої міри система брехлива і безжальна, а тому вирішив йти до кінця, не боячись навіть за власне життя”.

“Сіль пізнання — це плід каяття…

Несе сива чорнобильська мати

Цю планету… Це хворе дитя!..” – писав Іван Драч у поемі “Чорнобильська мадонна” в 1987 році.

Сам поет зізнавався, що у совєтські часи він написав цикл віршів “Подих атомної”, де оспівував будівництво атомних станцій.

“Я ніколи не задумувався над можливістю вибуху. І коли сталася аварія, я сприйняв це як свою вину за оспівування. Мій син, будучи студентом, отримав променеву хворобу, працюючи на ЧАЕС. І тому цей біль, Чорнобильський біль, спонукав мене до написання поеми “Чорнобильська мадонна”, – розповідав він.

Про ще одну грань Драча розповідав кінорежисер Юрій Іллєнко. “Драч мав неабиякий вплив на Параджанова під час знімання “Тіней забутих предків” і багато в чому сформував концепцію фільму – я цьому свідок. Драч був автором сценарію культової “Криниці для спраглих”. Нарешті, Драч є автором сценарію найпотужнішого кіношедевра ХХ століття – Осикового “Камінного хреста” (Леонід Осика, режисер. – Ред.). Це фільм на віки”, – казав він.

Знавці його творчості вважають, що якби не політична діяльність, у яку Іван Драч занурювався глибоко і відчайдушно, творчий шлях поета був зовсім не таким, яким став. Він не міг не реагувати на політичні події своїми віршами, але це затлумлювало поета-лірика, поета-романтика. Він і сам зізнавався, що “зафрахтований” у політику і нікуди від неї не може подітися.

“Я весь складаюся з політики”, – визнавав він.

Разом з тим, політика – річ скороминуща, чого не скажеш про творчість. Його художнє слово глибоко метафоричне, воно з’єднує найглибші шари пам’яті народу з трагічними, часом дисонансними, ритмами сучасності. Піднесений космізм і суто побутова «приземленість», художня умовність і різка окресленість реалістичної деталі – саме такі антиномії притаманні художньому мисленню поета.

Спогади про Драча: https://www.radiosvoboda.org/a/29311162.html

Інтерв’ю з поетом: https://wz.lviv.ua/article/372988-chomu-ia-tak-bahato-pysav-bo-meni-zavertaly-nazad

І ще: https://ua.112.ua/interview/ya-nikoly-ne-dumav-shcho-my-pochynaiemo-ukrainu-iaka-dozhyve-do-takoho-idiotskoho-stanu-iak-zaraz-399289.html

 

ВОЛОДИМИР ЧЕПЕЛИК (1945) — скульптор, автор пам’ятників у багатьох містах України та Європи.

Народився у Києві, закінчив Київський державний художній інститут, по тому викладав в альма матер.

У 1990 році Володимира Чепелика було обрано головою Національної спілки художників України. Від 1992 року — професор, у цьому ж році отримав звання «Народний художник України».

Від 1996 року — академік-засновник АМУ, дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України (1997).

Чепелик досконало володіє виражальними засобами монументальної і станкової пластики. Широке коло тематики творів митця — меморіальні ансамблі, образи історичних реалій, портретні композиції, зокрема галерея портретів видатних діячів вітчизняної художньої культури.

Вміле поєднання образної пластичної мови з національним темпераментом і високопрофесійним володінням матеріалом роблять творчість  Чепелика визначним явищем у сучасній українській художній культурі. Майстер засобами скульптури оригінально виражає своє бачення зображуваних героїв. Для кожного конкретного твору митець віднаходить відповідну форму пластичного вислову.

Найвідоміші пам’ятники його роботи:

декабристам (м. Кам’янка Черкаської області)

жителям селища на Трухановому острові, спаленого фашистами в 1943 році (м. Київ);

Шевченку у місті Чернігові та Шевченку в місті Форт-Шевченко (Казахстан);

жертвам репресій (у Биківнянському лісі під Києвом),

Михайлу Грушевському (Київ).

У співавторстві з сином Олексієм Чепеликом створив пам’ятники народному артисту України Миколі Яковченку (Київ і Прилуки), Олесю Гончару (Київ), Сержу Лифарю (м. Лозанна, Швейцарія), загиблим дочкам та синам України (м. Маутхаузен, Австрія), українському козацтву (м. Відень, Австрія), Тарасу Шевченку (м. Тбілісі, Грузія), Тарасу Бульбі (c. Келеберда на Полтавщині).

 

ОЛЕГ СОБЧУК (1980) — рок-музикант, засновник і фронтмен рок-гурту СКАЙ.

Олег народився в Тернополі. У дитинстві захоплювався спортом. Навчався у Галицькому коледжі за спеціальністю шофера-автослюсаря, згодом — у Тернопільському педуніверситеті, де здобув спеціальність «практичний психолог та соціальний педагог у закладах освіти». 2003 року працював торговим представником компанії.

Олег не має професійної музичної освіти, всьому вчився самотужки. 2001 року Олег разом із Олександром Грищуком створили гурт «С. К. А. Й.». Свій перший виступ з гуртом Олег провів 14 лютого 2001 року в ПК ім. Довженка у Тернополі.

Усі тексти Олег пише сам (крім пісні «Не йди»). 2005 року

Під час виступів у проекті «Молода кров» на М1 молодих музикантів помітив Едуард Клим і запропонував підписати контракт з Lavina Music. Завдяки цій співпраці гурт отримав свою першу велику популярність.

З 2005 року Олег живе і працює в Києві.

Під час Євромайдану разом з іншими українськими музикантами в ніч проти 1 грудня 2013 записав кліп на пісню «Kozak System» «Брат за брата» (слова Олександра Положинського), в якому кадри з музикантами в студії звукозапису чергуються з відео з протестів на Євромайдані і побиттям студентів у ніч на 1 грудня.

З початком російсько-української війни Олег постійно проводить виступи на підтримку українських військових, проводить закупівлю обладнання і амуніції і виступає в тому числі на лінії фронту.

Принципово не бере участі у заходах, які можуть бути пов’язані з політичними силами. Олег із гуртом не проводить жодних виступів в Росії. В інтерв’ю Олег заявив, що музиканти розглянуть таку можливість лише тоді, коли закінчиться війна і в Росії закінчиться путінський режим.

2016 року на святкуванні 15-ліття гурту ювілейні концерти пройшли Україною, а також в Лондоні, Дубліні та Парижі.

17 вересня 2019 року Собчук створив благодійний фонд «Подаруй світло», який має на меті дітям дітям-сиротам та також дітям з обмеженими можливостями.

Окрім того, Собчук — автор пісні, що є неофіційним гімном київського футбольного клубу Динамо-Київ.

Послухати гурт СКАЙ:

https://www.youtube.com/watch?v=9if5ErBMI5Q

https://www.youtube.com/watch?v=LOl7OK-sZEc

 

ІРИНА БАКОВЕЦЬКА (1985) – письменниці і поетка, композиторка, етно-рок виконавиця.

Народилася смт. Соснове на Рівненщині в сім’ї педагогів-музикантів. Закінчила Національний університет «Острозька академія», спеціальність «Філософія. Релігієзнавство».   згодом здобула спеціальність «Хорове диригування» в Інституті мистецтв РДГУ.

Є головою Рівненської організації Національної спілки письменників України, директором “Письменницької робітні «Оповідач». Працювала головним редактором телерадіокомпанії «Березне» (Рівненська область).

В її доробку  – збірки  «Фундаменти святинь» (2008), «Римовані весни» (2012), «Перехрестя роси» (2013), «Із ребра хаосу» (2015), «Write tomboy write! або Якби Бенксі жив у місті Ра».

У 2018 вийшов друком детективний роман з елементами психологізму «Пластилін», а 2020 – нова книжка «Торчки або Грант на контрабанду».

Ірина – засновниця власного поетичного стилю етно-вірша. Ініціатор та організатор багатьох літературно-мистецьких проектів, серед яких основними є:

-Всеукраїнський арт-семінар «Куст» — літературна освіта, курси, лекції, семінари-практикуми в поєднанні з культурно-туристичними аспектами.

-Діяльність Молодіжної літературної платформи — реалізація молодих ініціатив, проектів у напрямку сучасного українського літературного процесу (відео-аудіолітература, літературні перформанси арт-акції, пошуки літературних талантів серед провінційної молоді.

Сторінка у ФБ: Іра Баковецька-Рачковська

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

АНАТОЛІЙ СОКИРКО (1989-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у с. Вільшане на Чернігівщині. Здобув середню спеціальну освіту в Чернігівському професійному будівельному ліцеї — монтажник-електрозварник ручного зварювання. Того ж 2008 року призваний на строкову військову службу, заступник командира бойової машини — навідник-оператор.

При проведенні першої хвилі мобілізації призваний до ЗСУ, командир бойової машини-командир відділення, 72-а ОМБр.

Загинув 15 липня 2014 року в місті Амвросіївка Донецької області під час масованого артилерійського обстрілу.

Залишилися батьки та дві сестри.

 

ДМИТРО ҐУДЗИК (1989-2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у м. Белз на Львівщині.

У часі війни — водій МТ-ЛБ 80-ї окремої аеромобільної бригади, майстер-номер обслуги.

19 січня 2015-го загинув під час оборони аеропорту Донецька. Після вибуху та утворення завалів у новому терміналі аеропорту доля Дмитра була невідомою.

Через місяць тіло Дмитра Ґудзика вдалося вивезти із ДАП разом з тілами Владислава Алексейчука, Олексія Марченка, Петра Савчука та Миколи Самака.

Поховання відбулося 22 лютого 2015-го у місті Дніпро на Краснопільському цвинтарі. Ідентифікований на підставі експертизи ДНК, ділянка № 79[1]. Станом на квітень 2017-го похований, як тимчасово невстановлений захисник України — рідні Дмитра не впізнали тіло.

Без Дмитра лишились дружина й донька.

 

ІГОР МАРКВАС (1967-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Новомиколаївка на Миколаївщині. Закінчив Одеський національний політехнічний університет, з родиною проживав у місті Снігурівка.

У часі війни — старший лейтенант, командир взводу 79-ї окремої аеромобільної бригади.

12 лютого 2015-го бійці батальйону зайшли в село Логвинове — розташоване на трасі Дебальцеве — Артемівськ для проведення «зачистки» територій від залишків незаконних збройних формувань та виявили в лісосмузі танки противника. Внаслідок штурму в село по центру вдалося увійти лише 2 ротам 30-ї бригади, бійці якої взялися встановлювати контроль над Логвиновим, зазнаючи втрат. Контроль над Логвиновим встановити не вдалося — дії військовиків були скуті ударами ворожої артилерії, підрозділ десантників 79-ї бригади (мав синхронно увійти в село з флангу) потрапив під танковий обстріл; загін же 24-ї бригади взагалі не дістався Логвинового.

Загинув у бою за Логвинове. Тоді ж полягли ще десятеро захисників України.

Без Ігоря лишилась мама, дружина, доросла донька.

 

СЕРГІЙ БАРАН (1970 —2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Богданівка на Чернігівщині. Вчився у Ніжинському професійно-технічному училищі, здобув спеціальність механізатора. Строкову службу пройшов у Туркменістані прикордонником, зазнав поранення. Повернувшись додому, працював у господарстві КСП імені Прядка.

28 квітня 2014-го мобілізований, начальник складу МТЗ 13-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-1».

З травня 2014 року брав участь у боях на сході України. 19 серпня зазнав важких поранень осколками під час обстрілу з РСЗВ «Град» у Луганській області. Спочатку Сергія лікували в Харківському госпіталі, згодом у Львові, де переніс кілька операцій. Стан залишався тяжким, врешті серце не витримало, 9 вересня він пішов із життя.

Лишились дружина, двоє синів і донька.

 

ОЛЕКСАНДР ЛІСТРОВИЙ (1984-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Васильків на Київщині, там і жив з родиною.

У часі війни — молодший сержант, військовослужбовець 25-го окремого мотопіхотного батальйону.

Помер 30 січня 2015-го у лікарні від важких поранень, яких зазнав у бою з російськими збройними формуваннями під Дебальцевим.

Без Олександра лишилися батьки, дружина, син і дві донькі, меншій на час смерті батька було два місяці.

 

ОЛЕКСІЙ СЄДОВ (1990-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську. Виріс в багатодітній сім’ї, де був єдиним сином.

У часі війни — стрілець 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади, в/ч А1126 (Гвардійське).

Загинув під час спроби батальйону 25-ї бригади взяти штурмом місто Шахтарськ внаслідок потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій силовиків, а також атаки бойовиків із засідки на колону БТР десантників поблизу м. Шахтарськ Донецької області. Снаряд влучив у БТР. Російські бойовики знімали тіла загиблих десантників на відео і фото і потім хизувались у соцмережах.

Тіло Олексія змогли вивезти з Шахтарська тільки у жовтні. Похований 18 жовтня 2014 року на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська.

Залишились батьки та чотири сестри.

 

МИХАЙЛО БЕРЗІКА (1996-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Бринці-Церковні на Львівщині. Закінчив сільську загальноосвітню школу. Опісля, навчався у ДНЗ “Львівське вище професійне політехнічне училище” за професією “Штукатур, лицювальник-плиточник, маляр”.

Під час російської збройної агресії проти України у серпні 2016 року вступив на військову службу за контрактом.

Солдат, водій 3-го механізованого батальйону 24-ї ОМБр, , м. Яворів.

З 5 листопада 2016 року виконував завдання в АТО у Попаснянському районі на Луганщині.

8 червня 2017 року загинув внаслідок мінометного обстрілу позиції бригади поблизу села Катеринівка.

Залишились мати та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР СТРЕЛЬЧУК (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Біла Церква на Київщині. Закінчив ПТУ № 3, де вивчився на кухара. Працював на підприємстві «Бігдент», пакувальник.

Мобілізований в травні 2014-го, стрілець-радіотелефоніст, 11-й окремий мотопіхотний батальйон.

11 травня 2015-го загинув під час виконання бойового завдання біля селища Опитного під Донецьком.

Без Олександра залишилися батьки, сестра.

 

АНАТОЛІЙ ГОЛИК (1994-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Нижнє Солотвино на Закарпатті.  Закінчив Ужгородське професійне училище торгівлі та технологій харчування. Працював у санаторних комплексах «Термал-Стар», «Деренівська купіль». 2013 року призваний на строкову службу.

В часі війни — стрілець, 101-ша окрема бригада охорони Генерального штабу.

27 січня 2015-го загинув під Дебальцевим — група бійців пересувалася в броньовику, коли у нього влучив снаряд.

Без Анатолія залишились батьки, двоє братів.

 

СЕРГІЙ СИРОТА (1997—2019) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Щурин на Волині.

З 2016 року — на військовій службі за контрактом; старший солдат, військовослужбовець 14-ї бригади, заступник командира бойової машини–навідник-оператор.

9 грудня 2019 року у вечірню пору під час переміщення на позиціях в межах взводного опорного пункту між 29-м блокпостом та селом Жолобок загинув в момент підриву протитанкового мінного шлагбаума — детонація відбулася внаслідок обстрілу противником. Тоді ж загинули молодший сержант Віктор Пруський та молодший сержант Андрій Войтович.

Без Сергія лишились батьки та два брати.

 

ІГОР ДЕНИСІВ (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився 17 жовтня у селі Новоселиця Івано-Франківської області.

8 червня 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Проходив службу у 128-й гірсько-піхотній бригаді.

Загинув 1 лютого 2015 року поблизу міста Дебальцеве під час мінометного обстрілу українських позиціїй російсько-терористичними формуваннями.

Залишилось двоє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада