Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.09.2020

17 вересня. Сьогодні в огляді іменинників такі непересічні особистості:

  • письменник, майстер психологічної прози, один з найяскравіших представників імпресіонізму в українській літературі;
  • видатний художник, який багато років був совєтським розвідником у Європі і на кілька місяців раніше за знаменитого Ріхарда Зорге повідомив про плани гітлерівської Німеччини щодо нападу на СРСР. Вважається другим після Пікассо митцем за кількістю створених художніх творів;
  • волонтерка, колишня військова, громадська активістка, яка зараз переслідується за критичні висловлювання на адресу нинішнього голови української держави;
  • учасник АТО, який ризикуючи життям, забрав прапор України з позицій, які українським військовим довелося залишити під масованим артилерійським обстрілом з території РФ;
  • кінорежисер, автор першого українського трилеру.

А також пом’янемо наших захисників, які ціною власного життя зупинили збройну експансію «русского міра».


Починаємо

 

МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913) — письменник, громадський діяч. В українську літературу ввійшов як майстер психологічної прози.

Народився у Вінниці. Батько був дрібним службовцем.

Михайло навчався у духовному училищі у Шаргороді (1876—1880). Тут сталася подія, про яку письменник пізніше згадував з гумором. 12-літнім підлітком він закохався у 16-річну дівчину, а щоби привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною» і накинувся на книжки. Твори Шевченка та Марка Вовчка справили на нього таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником.

Через тяжке матеріальне становище сім’ї юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (1886) помер батько. Відповідальність за родину з 4 осіб лягла на плечі Михайла. У 1886-1889 він заробляв приватними уроками і продовжував самоосвіту, а 1891-го, склавши екстерном іспит на народного учителя при Вінницькому реальному училищі, працював репетитором.

Займав активну громадянську позицію, пропагував революційні та самостійницькі ідеї, тому Подільське жандармське управління взяло Коцюбинського на облік. На квартирі Коцюбинських було зроблено кілька трусів, а за Михайлом установлено таємний нагляд.

Дебютний літературний твір «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884) критика оцінила вельми скептично. Один із рецензентів радив початківцеві залишити цю справу, проте він писав і далі, але твори до друку не подавав. Вдруге почав друкуватися 1890 року – це сталося після поїздки Коцюбинського до Львова, де він познайомився з Іваном Франком, іншими місцевими літераторами та видавцями, налагодив співпрацю з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін., почав публікувати в них свої твори.

На початку 1890-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнята ліберально-просвітницькими ідеями, утворила «Братство тарасівців», з учасниками якого Коцюбинський деякий час підтримував зв’язки.

1892–1896 — працював у складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Робота в селах Бессарабської та Таврійської губерній дала йому матеріал для написання циклу «молдовських» («Для загального добра», «Пе-Коптьор») і «кримських» («В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами») оповідань.

Залишивши роботу в комісії, він сподівався одержати посаду завідувача книжкового складу у Чернігівській губернській земській управі, але чернігівський губернатор не допустив його до цієї праці. Після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім’я, Коцюбинський тимчасово осів у Житомирі, де обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь». За оцінками дослідників української преси, саме завдяки Коцюбинському газета «Волынь» набула широкої популярності. Інколи навіть не вистачало примірників і доводилось збільшувати наклад.

Весна 1898 р. — отримавши роботу в Чернігівській земській управі, Коцюбинський нарешті переїхав у Чернігів. Спочатку займав посаду діловода, тимчасово завідував столом народної освіти та редагував «Земский сборник Черниговской губернии». У вересні 1900 влаштувався до міського статистичного бюро, де працював до 1911.

У чернігівський період Коцюбинський зустрів і закохався у Віру Дейшу, яка з часом вона стала його дружиною. У Чернігові виросли їхні діти: Юрій, Оксана, Ірина, Роман. Щотижня у будинку письменника збиралась літературна молодь міста — зокрема, відомі у майбутньому письменники Василь Блакитний і Микола Вороний. Під час навчання в Чернігівській духовній семінарії ці «суботи» часто відвідував молодий Павло Тичина. Михайло Коцюбинський порадив Михайлові Грушевському вмістити його вірші в часописі «Літературно-науковий вісник».

Після чергових відвідин Галичини (зокрема, Гуцульщини) народився один із найкращих творів письменника — повість «Тіні забутих предків». Гуцульщина назавжди лишила у пам’яті Коцюбинського образ загиблого мисливця Макія, великої дитини гір, танки та пиятику біля труни небіжчика (звичай, що залишився від часів язичництва), мізерні хрести на могилах, безпорадне пищання нещасної дитини, яку мати вважає підміненою. Десь приблизно так народжувався задум напоєної народними легендами Гуцулії повісті «Тіні забутих предків». За її сюжетом Сергій Параджанов створив однойменний фільм, який став одним із світових шедеврів.

Михайло Коцюбинський є одним із найоригінальніших українських прозаїків. Він одним із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози.

Творчість Коцюбинського завжди була предметом суперечок літературних критиків. Деякі дослідники про модернізм Михайла Коцюбинського говорять обережно, називаючи його імпресіоністом у літературі. Сучасник письменника, критик Сергій Єфремов так сказав про нього: «Людина культурна, до найменших подробиць, європеєць з голови до п’ят … був справжнім аристократом Духа без жодного силування з свого боку…».

Важливим моментом світоглядно-письменницької еволюції Коцюбинського було оповідання «Лялечка» (1901). У ньому він постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу: «На крилах пісні» (1895), «Дорогою ціною» (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901 стала соціально-психологічна новела.

Новела «Цвіт яблуні» була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов’язок, повинен боліти чужим горем, як власним. До цієї теми Коцюбинський повертався ще не раз (цикл мініатюр «З глибини», поезія в прозі «Пам’ять душі», новели «Intermezzo» і «Сон»).

У п’ятиліття перед революцією 1905—1907 років Коцюбинський написав і опублікував повість «Fata Morgana», в якій вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті «Fata morgana» (1910) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов’язаних з подіями першої російської революції (1905—1907).

Художні нариси «Хвала життю!» й «На острові», написані влітку 1912, — останні твори Михайла Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис «Хвала життю!». Лейтмотивом нарису «На острові» також є ідея безперервності, вічності людського буття.

Коцюбинський був всебічно освіченою людиною, крім української та російської знав 9 мов.  Письменник вражав сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв’язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один із яскравих прикладів широкого підходу до розвитку української літературної мови. Не заперечуючи ваги різних її стилів, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

1911 року «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило Михайлові Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоби він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз. Через потребу в лікуванні Коцюбинський відвідав Італію (острів Капрі) й інші країни Європи.

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Максимом Горьким, взимку 1911—1912 навіть жив у нього і написав там свої відомі твори «Коні не винні» та «Подарунок на іменини».

Помер письменник 25 квітня 1913. Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.

Дружина пережила його лише на 8 років і померла наприкінці 1921 року від тяжкого виснаження, запалення легенів та висипного тифу вдома на руках їхнього молодшого сина — Романа.

По різному, але здебільшого трагічно складалася доля дітей письменника.

Юрій (1896—1937) — під час українсько-більшовицької війни був одним з більшовицьких ватажків в Україні, в подальшому партійний та державний діяч УСРР, розстріляний за часів сталінського терору.

Оксана (1898—1920) воювала у складі Червоного козацтва.

Ірина (1899—1977)  була заміжня за червоним козаком, надалі енкаведистом Абрамом Данишевським. Була юристом, з 1950-х директор Чернігівського музею Коцюбинського.  Ірина Михайлівна описала життя батька, використавши не лише власні спостереження, а й розповіді рідних, близьких, уривки з творів письменника, листування, забуті спогади його сучасників, які були опубліковані давно чи зовсім не оприлюднювалися, матеріали жандармських управлінь та інші архівні матеріали, що зберігалися у Москві, Києві, Чернігові, Вінниці, Одесі, Харкові, Житомирі, Криму тощо.

 

Роман (1901—1937) — під час українсько-більшовицької війни воював у складі Червоного козацтва, був чекістом. Потім працював тривалий час на партійній роботі в Одесі та науково-освітній в Академії наук у Харкові, був директором музею батька у Вінниці. Репресований та розстріляний.

 

Подивитися ілюстрації Олени Кульчицької до «Тіні забутих предків» http://uartlib.org/exclusive/tini-oleni-kulchitskoyi/

 

МИКОЛА ГЛУЩЕНКО (1901-1977) – видатний художник і совєтський розвідник.

Народився у селянській родині у Новомосковську, тепер Дніпропетровської області. У 1918 закінчив комерційне училище в м. Юзівка (нині Донецьк). Був мобілізований до Добровольчої армії Антона Денікіна. Разом із нею відступив за кордон і був інтернований на території Польщі. Після втечі з таборів для полонених дістався Німеччини.

Як виходець із України мав матеріальну підтримку від української еміграції різних політичних орієнтацій. Навчання в Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва оплачував гетьман Павло Скоропадський, кошти на прожиття надавав колишній представник УНР в Німеччині Роман Смаль-Стоцький, а першу персональну виставку робіт допоміг організувати в Берліні Володимир Винниченко.

Про Винниченка  Микола Глущенко казав: “Ніякий він не націоналіст, а абсолютно європейська людина, дуже красива, елегантна, порядна, темпераментна”. Втім, Глущенко з Винниченком подеколи поводилися доволі по-хуліганські: не сприймали Пікассо й під час його виставки закидали його гнилими яблуками та яйцями; організували перший нудистський пляж у Парижі…

Молодий художник заводить дружбу і з Олександром Довженком, що працював у той час у совєтському консульстві в Берліні. Олександр Петрович розповідає Глущенку про Україну – прекрасну і тепер таку далеку. Художник мріє повернутися на батьківщину.

1923 року за допомогою Олександра Довженка Глущенко набув громадянства СРСР, мав призначення на посаду головного художника торговельно-промислових виставок СРСР за кордоном. Серед робіт на цій посаді — декор совєтського павільйону на виставці в м. Ліон, Франція. Але повернутися в Україну було не так просто… Глущенко звернувся до дипломатичних установ СРСР з відповідним проханням, і, як припускають, тут його і схилили до співпраці зі спецслужбами.

У 1925 році, після здобуття освіти, Микола вирушає до столиці мистецтва – Парижу і відкрив художнє ательє на вулиці Волонтерів, 23, яке відвідували представники української та російської еміграції. Зокрема, сюди приходили ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург, він же полковник УСС Василь Вишиваний; один із лідерів ОУН інженер Дмитро Андрієвський, російський письменник Іван Бунін.

1926 художник вже остаточно завербований совєтською розвідкою, мав агентурний псевдонім «Ярема».

Під час проживання у Франції і Німеччині «Ярема» виконав ряд складних завдань з добування науково-технічної інформації оборонного характеру. Совєтська розвідка одержала цілком таємні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема авіаційних моторів для винищувачів. За допомогою Глущенка закордонний відділ Головного управління державної безпеки залучив до розвідувальної роботи кількох впливових діячів зарубіжних антисовєтських організацій.

Разом зі шпигунством (чи, якщо дивитися з другого боку – розвідко), Глущенко веде насичене творче і світське життя, багато малює, у Парижі проходять його персональні виставки. Він спілкувався з Ельзою Тріоле, Луї Арагоном, Фернаном Леже, Пабло Пікассо (історія з яблуками і яйцями залишилася в минулому), Анрі Матіссом.

Глущенко був прекрасно освіченою, широко обізнаною людиною з манерами аристократа. В товаристві він завжди був у центрі уваги. Паризький критик так написав про художника у 1935 році: “Глущенко з чудовою статурою, весь із м’язів – не лише художник, а й чемпіон з легкої атлетики. Як пловець, він дивує навіть болеарців, які виросли на морі. Він запливає в море так далеко, що зі зворотною дорогою відстань становила до восьми кілометрів. А ввечері, одягаючи смокінг, він перетворювався на світську людину на обідах у міжнародному товаристві у своєму готелі”.

Серед шанувальників живопису знайшов Глущенко своє романтичне кохання, одружився, згодом став батьком двох дітей. До нього приходить світовий успіх.

Але художник не відступався від свого прагнення – повернення на Батьківщину. Про психологічний стан Глущенка в цей час свідчить повідомлення Центру совєтського резидента у Франції: «Ярема наполегливо вимагає дозволу на повернення в Україну. Ми намагаємось довести, що треба залишатись в Парижі. Він вкрай негативно реагує на це і каже, що більше не витримає».

1936 року, отримавши довгоочікуваний дозвіл на повернення в СРСР, Глущенко виїхав із дружиною до Москви. Перед від’їздом із Парижа дістав від Володимира Винниченка листа такого змісту: «Ваша религия, Николай Петрович, ваше самое дорогое и „святое“ — это материальный интерес… Я пишу вам по-русски. Пишу так, потому что в глубине души я не считаю вас настоящим украинцем. Называете вы себя украинцем не так, как должен называть себя член угнетенного коллектива, а только тогда и там, где это вам выгодно…».

У Москві сім’ї Глущенків виділили кімнату в комунальній квартирі площею 9 м².

1937 року художник він був арештований. Щоправда – ненадовго. Глущенку порекомендували забути все французьке і стати «радянською людиною».

Того ж 1937 року Глущенко відвідав Київ у зв’язку з проведенням там художньої виставки, на якій було виставлено і його твори. Після цього в особовій справі агента «Яреми» з’явився рапорт агента «Агафона» з повідомленням про візит до Києва «з метою встановлення зв’язків із українським фашистським підпіллям емісара закордонних українських контрреволюціонерів» — Миколи Глущенка. На рапорті «Агафона» збереглася резолюція: автор «расстрелян как провокатор».

Виконуючи завдання чекістів, Глущенко 17 квітня 1940 р. виїхав у складі делегації Всесоюзного товариства культурних зв’язків до Берліна, де провів ряд конспіративних зустрічей і добув надзвичайно цінну інформацію. На її основі підготували доповідну записку вищому керівництву СРСР, з якої випливало: попри укладений з СРСР договір про дружбу, уряд Німеччини активно готується до війни проти Радянського Союзу. Доповідна з матеріалами «Яреми» потрапила до Сталіна 10 червня 1940 року, тобто на 5 місяців раніше, ніж про можливий напад Німеччини на СРСР повідомив із Японії інший радянський агент — Ріхард Зорге (18 листопада 1940).

Прикриттям для таємної діяльності була участь Глущенка в організації в Берліні (столиці дружньої тоді держави) виставки «Народна творчість у СРСР». В останній день роботи виставки у Берліні лише на кілька хвилин перетнулися Глущенко та Гітлер. Захід відвідав фюрер і вище керівництво Рейху. Гітлер оглянув роботи, уважно подивився на Миколу Петровича і пішов. Потім, звертаючись до Глущенка, Ріббентроп сказав, що Гітлер високо цінує його талант, вважає одним із найкращих пейзажистів у Європі і на пам’ять дарує альбом власних акварельних робіт і нагороджує почесною грамотою. Про роботи Гітлера Глущенко говорив, що вони абсолютно професійні.

Після повернення делегації до Москви альбом захотів побачити Сталін. Лише в жовтні 1941 року його повернули Глущенку. Подальша доля альбому невідома.

Війна поклала кінець шпигунській кар’єрі Глущенка. У 1944 році уже визнаний майстер, Глущенко нарешті зміг переїхати до Києва і присвятив решту життя творчості.

Глущенко жив у Києві на Великій Житомирській та працював за покликанням. Його майстерня розмістилася на горішньому поверсі найвищого на Хрещатику “московського” будинку, що дивиться фасадом на вулицю Богдана Хмельницького. У нього були вишукані альбоми з образотворчого мистецтва та український куточок — диван, тканий килимок, опішнянська, косівська вази з сухими квітами. Він любив свої роботи, але всім дарував їх дуже щедро.

Проживаючи в СРСР, як лояльний до влади художник мав право на закордонні відрядження, мандрував Італією, Швейцарією, Францією, Бельгією тощо. Із закордонних відряджень привозив пейзажні твори та ескізи. Мав понад 50 персональних виставок, брав участь у понад 200 групових.

Надзвичайно дисциплінований і вимогливий до себе, Глущенко  щодня о 9-й був у майстерні. Завдяки цьому створив понад 10 тис. художніх творів. За кількістю створених полотен перше місце в світі посідає Пікассо, друге – Глущенко. Серед полотен найбільше поетичних пейзажів України.

Втім, сам художник визнавав тільки свій ранній і пізній періоди. А найплідніший зрілий час – це вимушене оспівування радянщини. Незадовго до смерті Глущенко відібрав 250 полотен, виконаних у 50-ті роки, та попросив дружину їх спалити. Прохання автора не було виконане – картини були знайдені в майстерні, Міністерство культури передало їх на збереження в музей без права експонування.

Дивитися твори художника: https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-i-rozvidnik-mikola-glushhenko/

Іще більше цікавих творів: https://nuart.com.ua/artists/glushhenko-n-p/

12 «ню» Миколи Глущенка: http://uartlib.org/exclusive/12-nyu-mykoly-glushhenka/

Більше про розвідницьку діяльність Миколи Глущенка: https://zbruc.eu/node/56273

Історія про Глущенка і альбом Гітлера: https://svitoch.in.ua/1890-mykola-hlushchenko-i-albom-hitlera-ch-1-pohlyad-u-mynule-ch-bn.html

 

 

МАРУСЯ ЗВІРОБІЙ (1978) – контрактниця ЗСУ,  інструкторка навчального центру ДШВ, громадська діячка, блогерка. Справжнє ім’я – Олена Біленька.

Має вищу освіту отримала у сфері журналістики. До Майдану була приватним підприємцем, власницею веб-студії, викладала дизайн, займалася рекламою. Була учасницею клубу історичної реконструкції (звідси і світлині у червоноармійській формі, які зараз намагаються використати для дискредитації Звіробій в очах української патріотичної спільноти).

З початком російської агресії проти України почала допомагати військовикам. Улітку 2014-го організувала полігон початкового військового вишколу, на якому волонтери-інструктори, що мали військовий фах, навчали початкової військової підготовки бійців ЗСУ та добробатів перед виїздом на фронт.

Восени 2014 року – командир 11-го батальйону ДУК «Правого сектора» з Київщини. У 2015 році Маруся зі своєю командою почала співпрацювати з 79 бригадою ВДВ, готуючи для них бійців на вже контрактну службу. Випускників її команди називали «Марусиними ведмедями».

2016 — старший солдат і командир мобільної інструкторської групи десанту ЗСУ «Марусині ведмеді» 199-го навчального центру ДШВ, що на Житомирщині. 2017 — стала військовиком бригади швидкого реагування НГУ, а вже за рік повернулась до лав десантно-штурмових військ із новим проєктом.

На початку 2019 року, за підтримки командувача Десантно-штурмових військ Михайла Забродського і начальника Генерального Штабу Віктора Муженка втілює в життя пілотний проєкт коротких ротацій у окремому розвідувальному батальйоні ДШВ . Згодом звільнилася з ЗСУ за станом здоров’я.

На початку листопада 2019 року Маруся Звіробій, разом із нардепом від Європейської солідарності Софією Фединою, записали відео з критичними і саркастичними висловами (трактовано від правоохоронців як «погрози вбивством») щодо «пацанської» поведінки президента України Володимира Зеленського під час його візиту, в жовтні 2019 року, на лінію розмежування, коло міста Золоте. Там Зеленський спілкувався на підвищених тонах із добровольцями, що протестували проти розведення військ. Після цього відео ГПУ порушила карну та справу проти Софії Федини і Марусі Звіробій.

28 листопада у будинку Звіробій слідчі ДБР, за присутності спецпризначенців СБУ зі спецпідрозділу «Альфа», провели обшук і вилучили три мобільні телефони, зареєстровану зброю (рушницю 12 калібру і карабін АКМ без набоїв). Обшук відбувався у невідведений законом час (з 6:45 години ранку). Перші півтори години пройшли з брутальними порушеннями процесуальних норм: без присутності адвоката із забороною відеофіксації та приведеними слідчими понятимиє.

Оленин адвокат Андрій Писаренко пояснив, що розслідування проти його підзахисної проведено за статтями:

Дії щодо насильницької зміни чи повалення конституційного ладу чи захоплення державної влади (ст. 109, ч. 3),

Посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112),

Погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча (ст. 346).

10 лютого 2020 року відбулося судове засідання. Суд обрав Звіробій запобіжний захід, її зобов’язали носити електронного браслета. Звіробій сказала:

«Я була присутня на всіх судах, які відбуваються… Вся країна, у справі Шеремета, щонайменше, зробила висновки: ми потрапили в тоталітарну державу, правоохоронці — це найманці системи і система закриває без доказів. Коли ми готувалися до суду, ми виходили з цього… я приймаю цей бій і якщо мене боїться особисто Зеленський і вважає, що мене можна посадити за попередження, я виїм йому мозок. Нехай це теж якось кваліфікують — може, як канібалізм».

У цілому ряді ЗМІ з’явились коментарі, які трактували дії правоохоронців як політичне переслідування, замовлене владою.

Згодом 8 травня Печерський суд Києва не продовжив запобіжний захід для Звіробій. Смама вона продовжує брати участь у заходах проти судового свавілля та проти капітуляційних намірів нинішньої влади.

 

ВЛАДИСЛАВ БУВАЛКІН (1979) — старший матрос ЗСУ.

При початку війни Владислав та два його брати добровільно пішли до військкомату – щоб захищати Україну. З червня 2014 року Владислав бере безпосередню участь у здійсненні оперативно-бойових та спеціальних операцій в районі АТО.

Коли українським силам в наслідок масованого обстрілу з території РФ довелося відступати з ПП «Довжанський», Бувалкін з ризиком для життя – під артилерійським обстрілом по замінований при відході українськими прикордонниками території повернувся, щоб не залишити окупантам Прапор України, який був вивішений на сторожовій вишці…

«Я згадав про наш прапор. Не хотілося залишати його на поталу. Бо я бачив багато відео по інтернету, що коять вороги з нашими прапорами. Довелося повернутися і забрати. Це було важливо – як символ нашої присутності нашої стійкості. Щоразу після чергового обстрілу я виглядав з укриття і бачив – що наш прапор все ще висить, мені були приємно бачити його – це означало, що ми ще тут, ми живі. Тому я повернувся за ним». На питання – невже прапор в той момент був важливішим за життя, Владислав відповідав, що не думав тоді про це.

За цей вчинок він був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

В подальшому Владислав продовжив  службу в АТО. Згодом – старший сержант Служби безпеки України.

Наприкінці травня 2016 року при виконанні оперативно-бойового завдання у районі населеного пункту Новоселівка Друга Донецької області старший сержант Бувалкін у складі тактичної групи снайперів зайняв вогневу позицію та вступив у вогневий контакт із підрозділами незаконних збройних формувань.

Як зазначається в офіційних документах: «Завдяки ефективному застосовуванню старшим сержантом штатних вогневих засобів, злагодженій роботі тактичної групи, вдалося протягом трьох діб під мінометним і снайперським вогнем з боку російсько-терористичних угрупувань тримати оборону до підходу основних сил, завдати значних втрат супротивнику та запобігти просуванню його на підконтрольну Збройним Силам України територію».

За цю операцію Бувалкін був нагороджений орденом «За мужність» II ступеня.

 

ЛЮБОМИР ЛЕВИЦЬКИЙ (1980)  – кінорежисер.

Народився у Верховині, закінчив історичний факультет Чернівецького університету за спеціальністю історик-археолог. На другому курсі університету взяв академвідпустку та поїхав спочатку до Парижу, а потім у Німеччину, де він зостався на деякий час, працюючи і навчаючись у кіношколі. Саме в Німеччині він почав писати перші сценарії для музичних та рекламних роликів.

Повернувшись до України, Любомир прийняв пропозицію Олексія Хорошка стати режисером першого українського молодіжного трилеру «Штольня», який вийшов в український прокат у 2006 році.

У його доробку також пригодницько-кримінальна стрічка «Ломбард» (2013), молодіжний містичний трилер «Тіні незабутих предків» (2013), комедія «#SelfieParty» (2016).

Сторінка режисера у ФБ Lubomir Levitsky

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

ФЕДІР ЛОПАЦЬКИЙ (1978-2015)- солдт ЗСУ.

Народимвся у с.Сураж Тернопільської області, з 2002 року проживав у с. Степанівка Хмельницької області.

В АТО – старший механік-водій, 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

Загинув 25 січня 2015 поблизу села Санжарівка Донецької області в районі Дебальцевого. У цьому бою українським військовим вдалось знищити 3 танки та частину живої сили терористів. Тоді ж загинули старший лейтенант Сергій Свищ, старшина Олександр Венгер, солдати Андрій Капчур, Адальберт Ковач, Олександр Леврінц, Володимир Питак.

Залишилися дружина та двоє неповнолітніх дітей.

 

АНДРІЙ АСМОЛОВ (1973-2015)—  сержант ЗСУ.

Народився у Нікополі на Дніпропетровщині. 13 років працював в МВС — з 2000 по 2013-й, займався розкриттям кримінальних злочинів, проводив поліграфічні тестування.

Мобілізований 17 травня 2014-го. Начальник автослужби, 40-й окремий мотопіхотний батальйон, 17-а окрема танкова бригада. Зумів вибратися з Іловайського котла. Побував вдома в короткочасній відпустці.

12 лютого 2015-го загинув на позиції «Олімп» опорного пункту «Мойша» — східна околиця Дебальцевого під час мінометного обстрілу терористами.

Вдома залишились мама, брат, дружина, донька та син.

 

ГАВРИІЛ ЗЕЛІНСЬКИЙ (1976-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Мала БІлозерка Запорізької області. Закінчив місцеву школу, де його батьки багато років працювали учителями, по тому – Новомосковський колегіум № 11. Останнім часом проживав у Новомосковську.

У часі війни — доброволець, заступник командира роти по роботі с особовим складом 93-ї Дніпропетровської ОМБр.

Загинув під Іловайськом під час прориву з оточення «зеленим коридором» на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки поруч зі ставком. Загинув разом із значною частиною бійців 93-ї механізованої бригади, які станом на січень 2017-го не ідентифіковані. Перебував у БМП № 319, де були також Роман Баранов, Дмитро Денисов, Василь Логвиненко, Ігор Троценко.

Ексгумований пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 11 вересня 2014 року. Похований 3 квітня 2015-го в місті Новомосковськ.

Лишились батьки, дружина та син.

 

МИКОЛА СТОЦЬКИЙ (1968-2014) – прапорщик ЗСУю

Народився у селі Великі Мошки на Житомирщині. У 2010 році був обраний депутатом Раківщинської сільської ради. До війни завідував Великомошківським сільським клубом.

Мобілізований до ЗСУ 25 квітня 2015 року. Розвідник 8 роти 92-ї ОМБр.

7 серпня 2015 р. під час виконання бойового завдання в районі с. Трьохізбенка Луганська область, група військових в результаті бойового зіткнення потрапила в полон. Коли їх вели через мінне поле, солдат Чепеленко підірвав себе на «розтяжці» разом з російськими бойовиками. Внаслідок цього вибуху загинув і Микола.

Залишилися дружина та двоє дітей (молодший 2014 р.н.).

 

ОЛЕКСАНДР ШАПОШНИК (1970-2016) — солдат ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську. Походить з родини військовослужбовців, мав незакінчену освіту військового льотчика. Добровольцем пішов до війська у серпні 2015 року; солдат, розвідник 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

29 травня 2016 року у секторі «Маріуполь», в районі Павлопіль — Гнутове діяла розвідгрупа ЗСУ. Коли група для виконання завдання виходила на позицію, потрапила під мінометний обстріл з боку російсько-терористичних угрупувань. Три бійці загинули — Сергій Хорошун, старший солдат Денис Богданов та солдат Олександр Шапошник, ще один вояк зазнав важкого поранення.

Без Олександра лишились батьки.

 

ВАСИЛЬ БІЛАК (1993-2015) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився у с. Дротинці на Закарпатті. Закінчив Мукачівський ліцей з підвищеною фізичною військовою підготовкою, обрав професію військового, від того ж року у лавах ЗСУ. 2014 року закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спеціальністю «управління діями підрозділів артилерії». Командир гаубичного самохідно-артилерійського взводу, артилерійська батарея 128-ї гірсько-піхотної бригади.

З літа 2014-го брав участь в АТО.

9 лютого 2015 року вояки їхали на вантажівці ЗІЛ і УАЗі від міста Артемівськ до Дебальцевого та потрапили під обстріл поблизу села Логвинове — у верхній частині «дебальцівського виступу». Дещо пізніше вантажівку було знайдено, а про військовиків не було відомостей. Тоді ж у ЗІЛі загинули майор Олексій Гуртов, сержант Роман Чорнобай, солдат Роман Совлич, в УАЗі — полковники Ігор Павлов та Сергій Циганок, підполковник Артур Музика, майор Святослав Василенко, молодший сержант Антон Макаренко.

Наприкінці лютого тіло Василя знайшли серед загиблих, вивезених до Дніпропетровська.

Без сина лишилися батьки.

 

ФЕДІР УХАРСЬКИЙ  (1976-2014)— прапорщик резерву Міністерства внутрішніх справ України.

Народився у Туркменістані у родині військового. Після трагічної загибелі батька мати привезла Федіра на свою батьківщину – до України, де він вступив на навчання до суворовського військового училища.

Потому, вочевидь, він пішов стопами батька – деякий час проходив військову службу за контрактом у лавах ЗСУ, зокрема, навчався у Одеському інституті Сухопутних військ ЗСУ. Згодом звільнився у запас, одружився, жив із родиною в селі Тептіївці Богуславського району Київщини.

Після подій Євромайдану, у яких він брав активну участь, Федір Валерійович вирішив стати до лав НГУ, уклавши контракт про проходження служби у військовому резерві НГУ. Обійнявши в батальйоні офіцерську посаду, він докладав чимало зусиль для підготовки та виховання підлеглих, здобувши серед резервістів повагу й шанобливе ймення «Дядя Федя». У своєму останньому бою прикрив собою командира підрозділу, прийнявши на себе більшість смертоносної хвилі осколків від вибуху гранати.

3 вересня 2014 року помер у Харківському військовому госпіталі від поранень.

У колишньої дружини залишилися 11-річна донька та 10-річний син.

 

ВАСИЛЬ МАСІКЕВИЧ (1975-2015) — солдат ЗСУ.

Народився і жив у селі Репужинці Чернівецької області.

29 січня 2015 року мобілізований, пройшов військову підготовку в смт. Старичі Львівської області. Служив вогнеметником у 81-й аеромобільній бригаді, в зоні бойових дій перебував 3 місяці.

Загинув 15 серпня 2015-го поблизу Попасної під час виконання бойового завдання.

Без Василя лишилися мама, троє неповнолітніх дітей, сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ЧЕЛЯДА (1981-2014) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився ум. Новомосковськ.

У часі війни — розвідник 74-го окремого розвідувального батальйону .

Загинув у бою від осколкового поранення шиї під час відбиття атаки російських збройних формувань на аеропорт Донецька.

 

СЕРГІЙ НАГОРНИЙ (1991-2014) — старший сержант ЗСУ.

Родом із старовинного козацького села Слабин на Чернігівщині.

Механік водій 1-ї окремої танкової бригади (селище Гончарівське Чернігівського району).

Перебував на південно-східних ділянках протиросійського фронту в Луганській області. На початку серпня проводили планові бойові операції. Танк з механіком Сергієм Нагорним підірвався 3 серпня 2014 біля Красного Яру на фугасі. Разом з Нагорним загинув капітан ЗСУ Андрій Плохий.

Без Сергія лишилася дружина та півторарічний син.

 

СЕРГІЙ МОСКАЛЕНКО (1976-2014) – десантник, солдат ЗСУ.

Народився в місті Нікополь Дніпропетровської області. 1996 року закінчив нікопольське ПТУ № 42. Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ в Одесі.

Працював токарем (4 розряд) на Нікопольському механічному заводі, пізніше перейшов на трубний завод «Сентравіс». Дуже любив пісні Володимира Висоцького.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України наприкінці березня 2014 року мобілізований на захист Батьківщини.

Солдат, номер обслуги розрахунку самохідного артилерійського взводу 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України, в/ч А1126, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак (бортовий номер 76683), під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД (бортовий номер 76777), під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК. В результаті літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Троє із загиблих десантників — мешканці Нікополя: сержант Кулібаба Руслан Миколайович, старший солдат Кузнецов Антон Олександрович і солдат Москаленко Сергій Олександрович.

Без Сергія залишилися батьки, цивільна дружина та 5-річний син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада