Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.01.2021

17 січня. Почнемо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні, убитого під час спроб силового придушення народного проти злочинного і антиукраїнського режиму Януковича.

Далі будуть:

  • видатна діячка УПА, легендарна розвідниця;
  • полковник Армії УНР, інструктор старшинських шкіл УПА;
  • боєць Червоної армії, що героїчно відзначився при форсуванні Дніпра восени 1943-го;
  • художник, найкращий живописець Галичини кінця ХІХ- першої третини ХХ століття, видатний майстер портрету;
  • художник, який увів у мистецтво флоромозаїку;
  • художник, один з найкрупніших майстрів петриківського розпису;
  • видатний археолог, скіфолог, який провів розкопки скіфського міста Гелон, описаного Геродотом;
  • науковець і державний діяч часів Незалежності, один із авторів Концепції національної безпеки і оборони України, дослідник антиукраїнської політики Росії і гібридної війни проти нашої держави;
  • видатний скрипаль-віртуоз;
  • популярна співачка, яка виконує як фольклорні композиції так і сучасні ліричні пісні.

 

Також пом’янемо захисників України, які ціною власного життя зупинили і стримували російську збройну агресіє на Донбасі.


Почнемо:

 

АНДРІЙ МОВЧАН (1980-2014) – учасник Революції Гідності, Герой небесної Сотні.

Андрій народився на Чернігівщині, жив у Києві. Працював у Національному театрі ім. І. Франка майстром сцени.

На Майдані Андрій був і в 2004 році. А  2013 року перебував з протестувальниками з першого дня, був у самообороні. Сестра Андрія чергувала на території Михайлівського собору як лікар-волонтер. Востаннє вона бачила брата о 5 ранку 20 лютого.

Після 11:00 Андрій перестав відповідати на телефонні дзвінки. Невдовзі його знайшли розстріляним – з кількома вогнепальними пораненнями. Проникаюче кульове поранення стегна, куля зачепила стегнову вену.

Тіло Андрія вшановували в театрі, на Майдані, далі провозили містом та до будинку, де він проживав. Провести Андрія в останню путь приїздив львівській театр ім. Заньковецької у Львові, куди Андрій кілька разів їздив з акторами під час гастролей.

 

А тепер згадаємо українців, які обстоювали Україну в більш ранні часи.

 

ОЛЕКСАНДРА (ЛЕСЯ) ПАЄВСЬКА (1908-1953) – псевдо «Орися» видатна  діячка ОУН, одна із керівників й ідеологів підпілля, легендарна героїчна розвідниця, розстріляна у Лук’янівських казематах.

Народилася на Косівщині в родині священика УГКЦ. Закінчила в Коломиї вчительську семінарію, вчителювала на  Волині, де й зустріла чоловіка – перебіжчика з УРСР Дениса Паєвського.

За час німецької окупації вона, добре володіючи німецькою, угорською, румунською, польською, російською мовами, виконувала завдання Проводу ОУНр та командування УПА «на межі життя та смерті» – то як розвідниця, то як рятівниця патріотів із пазурів гестапо чи мадярських карателів, чи румунської сігуранци. Або як особлива кур’єрка між проводами ОУН і командуванням УПА високих рівнів, завжди йдучи без зброї, лише володіючи чарами жінки-красуні з досконалим знанням мов і звичаїв супротивників. Була вродженою акторкою…

Перед німцями видавала себе за доньку відомого в Галичині пастора-німця, поляки її знали як племінницю Пілсудського, мадяри – як родичку дружини регента – адмірала Хорті. І ніде ані разу не «засипалася»…

Але від совєтів врятуватися не вийшло. За доносом зрадника 27 червня 1952 року Лесю скрутили, не давши вихопити гранату для самознищення. Невдовзі схопили і її сина Юрія і літаком зі Станіслава доправили в Київ – в МГБ УССР. Почалося «слідство», холодні камери, нічні допити…

В передостанньому своєму листі до тітки Леся писала: «Ми всі вибрали цю дорогу, бо таких, як ми, треба було і буде треба як зразок прийдешнім борцям за волю України…».

Докладніше тут http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/operacia-visla/nasigeroie-lesapaevskaavtorblazun-vasilevskijpantelejmon

 

ІВАН ЛИТВИНЕНКО (1891-1947) –  полковник Армії УНР, інструктор старшинських шкіл УПА.

В умовах бездержавності, коли на розвідувальні служби ворогів України працювала вся військово-політична машина країн-агресорів, робота української розвідки могла вестися тільки зусиллями винятково відданих і глибоко законспірованих людей. Одним з таких є Іван Литвиненко.

Під час Першої світової війни Литвиненко – офіцер царської армії. З 1917 року – в Армії УНР.

Брав участь у Першому Зимовому похіоді Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців, який став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїзмом.

Однією зі славетних сторінок Зимового походу стали події 16 квітня 1920 року у Вознесенську (нинішня Миколаївська область), де, завдавши поразки частинам 14-ої більшовицької армії, війська Дієвої армії УНР захопили 28 гармат, 48 кулеметів і 5 тисяч рушниць та 2 мільйони набоїв до них, 4 тисячі возів з одягом, взуттям та іншим майном та ще й 10 мільйонів рублів. Героєм бою за Вознесенськ був командир Збірного Запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельницького Іван Литвиненко.

Іван Литвиненко був залучений до роботи керівником спецслужб УНР Миколою Чеботаревим ще у 1924 році, потім він працює в контррозвідці Державного Центру УНР в екзилі.

Не дивно, що він  був постійним об’єктом уваги спецслужб совєтів. У документі 1939 року у розділі “Українські терористичні організації в Польщі” він згадується серед десяти найбільш авторитетних та активних діячів екзильного уряду УНР.

У вересні 1943 року Литвиненко ще з двома колишніми полковниками Армії УНР переходить до УПА. Його організаторський хист і бойовий досвід стають у великій пригоді армії, яка повела боротьбу проти гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР.

Він стояв біля витоків розвідки УПА, згодом стає інструктором старшинської школи УПА “Дружинники”, де викладає курс “Бойова розвідка”, а також керує випуском старшин.

Згодом переходить на недегальне становище, живе у Львові, виконуючи різні доручення підпілля ОУН. Пізніше був виявлений і заарештований совєтськими слідчими органами.

Розстріляний у Лук’янівській в’язниці 17 лютого 1947 року.

Докладніше дізнатися про Литвиненка можна тут http://daso.archives.gov.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=66&Itemid=81 і тут https://gur.gov.ua/content/lytvynenko-ivan-danylovych.html

 

ІВАН ОБІУХ (1920-1980) – Герой Радянського Союзу, рядовий Червоної армії, що героїчно відзначився під час форсування Дніпра.

Народився на Києвщині. У 1940 році призваний до лав Червоної Армії. У боях радянсько-німецької війни з червня 1941 року. Був катеристом понтонно-мостового полку, забезпечував переправу військ через Дон, Донець, Дніпро, Дунай і інші річки.

Відзначився 26 вересня-1 жовтня 1943 року при форсуванні Дніпра в районі острова Глинськ-Бородаєвський (Дніпропетровська область). На катері забезпечував поромну переправу артилерії, танків і піхоти, чим сприяв успіху бойових дій на плацдармі.

За успішне форсування Дніпра, переправу під вогнем противника безлічі техніки і військ і проявлені при цьому мужність і героїзм рядовому Івану Даниловичу Обіуху присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

 

Далі у нас аж троє художників.

ІВАН ТРУШ  (1869–1941), один з найвидатніших живописців свого часу.

Народився на Львівщині, в родині сільського кравця. Помітивши потяг хлопчика до знань, батько відвіз його вчитися в Бродівську реальну гімназію. Особливої фінансової підтримки від сім’ї не було, Іван заробляв приватними уроками і малюванням портретів по фото. Захопившись живописом, вступає до Краківської академії красних мистецтв, де вчиться у метрів – Яна Матейко, Яна Станіславського.

Під впливом молодої української інтелігенції Кракова, Труш формується як політично та патріотично зріла людина. З 1897 року Труш переселяється до Львова, де встановлює тісні зв’язки з Науковим товариством ім. Шевченка. Перша персональна виставка 1899 року створила художнику заслужену репутацію найкращого галицького живописця. Тому НТШ без вагань погоджується із рекомендацією Франка дати Трушу відповідальне й почесне замовлення – написання портретів видатних українських діячів в Києві, за що художник береться у 1900р.

У Львові Труш подружився з Іваном Франком. Вони засновують “Товариства прихильників української літератури, науки і мистецтва», метою якого стала популяризація українського образотворчого мистецтва та народної творчості Галичини. Труш і Франко дружили сім’ями, художник написав більше десяти портретів письменника. Через 24 роки по смерті Франка Іван Труш створив його портрет, який за радянських часів став хрестоматійним і друкувався у всіх книгах та підручниках.

Труш одружився з Аріадною Драгомановою – молодшою дочкою історика, філософа і фольклориста Михайла Петровича Драгоманова. Вперше художник побачив майбутню наречену на фотографії в будинку літературного критика Михайла Павлика. А коли він писав портрет Лесі Українки, то під час сеансів з’ясував, що «прекрасна незнайомка» зі світлини доводиться поетесі двоюрідною сестрою. Весілля Івана та Аріадни відбулася в 1903 році. Наукове товариство імені Шевченка надало молодій сім’ї під житло і майстерню кілька кімнат у своєму будинку в центрі Львова.

У творчості художника було дві провідні теми: романтичні пейзажі рідної Гуцульщини та портрети видатних українських діячів, зокрема, Миколи Лисенка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Грушевського. Вміння схопити головне, відкинути випадковий і минущий стан, наполегливі шукання узагальненої характеристики – дорогоцінний дар Труша-портретиста.

Доробок Труша налічує 6 тисяч робіт, серед яких 350 психологічних портретів. Його твори мали особливий успіх в Кракові, Відні, Софії, Лондоні, Києві. Мати картину з його підписом у вважалося ознакою аристократизму та інтелігентності.

Більше дізнатися про Івана Труша та побачити його твори можна тут: https://sverediuk.com.ua/lvivskiy-impresionist-ivan-trush/ і тут https://h.ua/story/368518/.

 

ГРИГОРІЙ СИНИЦЯ (1908-1996) – художник.

Дитиною переніс важку хворобу і став інвалідом, рано залишився сиротою. Виховувався в дитячому притулку у Кіровограді.

Навчався в Київському художньому інституті у майстерні Миколи Рокицького. Переслідувався як формаліст, націоналіст та абстракціоніст. Після оголошення живописного факультету «розсадником формалізму», вступає в інститут вдруге, але на 5 курсі залишає його й займається самоосвітою.

При нацистській владі був в колоні, котру гнали до Бабиного Яру, йому вдалося врятуватись. Чимало робіт він присвятив цій трагічній темі.

Після війни працював над новою технікою — флоромозаїка, створив у ній 29 робіт. Виконував завдання по відновленню Києва: облицювання теракотою Головпоштамту, будинків на Хрещатику.

Разом з Аллою Горською, Віктором Зарецьким та іншими художниками створює ряд монументальних ансамблів, зокрема мозаїчний стінопис у Донецьку та Олександрії.

Синиці було присуджено Шевченківську премію 1992 року – за відродження української колористичної школи.

Більше почитати про Григорія Синицю можна тут: http://www.vechirka.com.ua/history/xxcen/1604112703.php а тут можна відвідати галерею його творів https://boryviter.etnoua.info/novyny/hryhorij-synytsya-halereya-tvoriv/

 

ВАСИЛЬ СОКОЛЕНКО (1922-2018) – один з визначних майстрів Петриківського розпису.

Народився в осередку українського народної традиції декоративного живопису – у селі Петриківка. Його вчителькою була знаменита майстриня розпису Тетяна Пата.

З 1971 по 1992 роки працював головним художником на фабриці петриківського розпису «Дружба». Серед заслуг майстра — відкриття при фабриці Музею історії декоративного розпису, де він зібрав чудові зразки мистецтва як старих, так і сучасних художників Петриківки.

У 2000-х у власній хаті створив музей-садибу петриківського розпису, де експозиціювалося багато його робіт, а також і роботи інших майстрів.

Докладніше ознайомитися з його біографією й  роботами можна тут https://petrykivka.dp.ua/vasil-sokolenko/ і тут https://www.behance.net/gallery/15616837/vasil-sokolenko

 

БОРИС ШРАМКО (1921-2012) – археолог, доктор історичних наук, заслужений професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Народився у Гомелі в сім’ї залізничника, згодом родина переїхала до Харкова. У 1937 році батька репресували, і Борис був вимушений піклуватися про матір і трирічну сестру, заробляти приватними уроками. 1939 року вступив на історичний факультет Харківського держуніверситету і майже відразу визначився з майбутнім фахом – археологія.

З осені 1941 року Шрамко на фронті, в  боях за визволення Харкова був важко поранений, після лікування повернувся на фронт. Нагороджений двома орденами «Червоної зірки» та медалями «За бойові заслуги».

Після демобілізації поновив навчання і, закінчивши Харківський університет, пов’язав з ним, як і з археологією, своє життя.

Зусиллями Шрамка відроджено археологічний музей університету, створено Сіверсько-Донецьку та Скіфо-слов’янську археологічні експедиції Харківського університету, які він очолював протягом трьох десятиліть.

Найважливішою роботою Шрамка є дослідження Більського городища на Полтавщині, масштабні розкопки якого вчений почав у 1958 році та керував ними аж до 1995 року.

На основі величезного матеріалу Шрамко довів, що Більське городище можна ототожнювати з містом Гелон, про яке Геродот в свій «Історії» писав як про столицю одного зі скіфських племен.

Серед важливих результатів роботи Шрамка також визначення группи пам’яток, на основі яких була виділена бондарихінська археологічна культура предскіфського періоду, і узагальнення відомостей про пам’ятки всіх епох від палеоліту до часу пізнього середньовіччя басейну Сіверського Дінця у фундаментальній монографії «Древности Северского Донца».

Дослідження Більского городища зараз продовжує донька Бориса Андрійовича ¬- Ірина Шрамко, вона ж очолює університетський археологічний музей – один з кращих в Україні.

 

Наступний науковець – переймається не минулим, а сучасним та майбутнім України. Це наш сучасник, якій відзначає сьогодні свій день народження:

 

ВОЛОДИМИР ГОРБУЛІН (1939) – науковець, державний діяч. Директор Національного інституту стратегічних досліджень (2014—2018).

Народився у Запоріжжі. 1962 року закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету, інженер-механік за спеціальністю «літаючі апарати», багато років працював у сфері ракетно-космічної й авіаційної техніки України.  Доктор технічних наук, академік НАН України. Член Міжнародної академії астронавтики.

Один із авторів Концепції національної безпеки і оборони України, Державної програми будівництва і розвитку Збройних сил України та інших провідних документів стратегії будівництва та розвитку держави.

У січні 2003 року відповідно з указом президента України створив Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, роботу якого очолює на громадських засадах.

Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня». Радник в. о. президента України Олександра Турчинова. З 26 червня 2014 року — радник президента України Петра Порошенка. З 5 серпня 2014 року по 30 липня 2018 року — директор Національного інституту стратегічних досліджень.

Володимир Горбулін досвідчений аналітик і знавець геополітики, є автором багатьох аналітичних статей щодо суспільства, геополітики, криз, гібридної війни в Україні й в світі. З багатьм а з них можна ознайомитися тут https://dt.ua/author/vladimir-gorbulin

Багато статей присвячено агресії Росії проти України. Зокрема, в статті «Тези до другої річниці російської агресії проти України» він зазначає, що українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, і основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців – Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації – унеможливити становлення незалежної держави Українського народу – повноправного члена європейської співдружності націй.

Горбулін нагадує, що вже через два дні після прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, керівництво Росії почало цілеспрямовано працювати над унеможливленням Незалежності України:

26 серпня 1991 року П.Вощанов, прес-секретар президента РРФСР Єльцина оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»: «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів», а 28 серпня віце-президент РФ Руцькой прибув до Києва з метою примусити керівництво України відмовитися від щойно проголошеної незалежності, також погрожуючи переглядом кордонів у разі відокремлення України від Росії.

Далі в статті Горбулін покроково по роках аналізує плани, заходи й дії Росії щодо агресії в Україні.

Ознайомитися зі статтею можна тут http://uacrisis.org/ua/40347-gorbulin-tezy

Дуже раджу! Стаття насичена фактами, але не є важкою для сприйняття.

 

ІВАН КАРАБИЦЬ (1945-2002) — видатний композитор, диригент, музично-громадський діяч.

Народився року у грецькій родині в селі Ялта на Донеччині. У ранньому дитинстві разом з батьками виїхав з Ялти. Подальше його життя пройшло в Торецьку, Бахмуті, Києві та гастрольних поїздках.

Навчався в Артемівському музичному училищі (нині – Бахмутський коледж мистецтв імені Івана Карабиця), закінчив його по класу фортепіано.

У 1971 році закінчив Київську державну консерваторію (тепер Національна музична академія України) за фахом композиція. Іван Карабиць був учнем Бориса Лятошинського, а після його смерті продовжив навчання у Мирослава Скорика.

У творчості Карабиць звертався, зокрема, і до додекафонії, і до джазу, і до українського фолку. Він написав симфонії, оперу-ораторію «Київські фрески», хорові, камерно-інструментальні та камерно-вокальні твори, естрадні пісні, музику до кінофільмів та театральних вистав.

Був диригентом ансамблю пісні і танцю Київського військового округу, викладав на кафедри композиції Київської консерваторії.

У 1989—2001 рр. — музичний директор міжнародного фестивалю Київ Музик Фест. Член Національної комісії з питань культури при ЮНЕСКО.

У 1994—2000 рр. — художній керівник Національного ансамблю солістів «Київська камерата», фундатор циклу концертів «Час камерати».

Твори раннього періоду відрізняються експресивністю музичної мови та пошуком індивідуального стилю, композитор вільно використовував додекафонію. Переважають камерні твори.

У 70-80-і роки визначилося тяжіння композитора до масштабних музичних побудов, переважають симфонічні та вокально-симфонічні жанри (Концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру «Сад божественних пісень» на вірші Г. С. Сковороди, опера-ораторія «Київські фрески», три концерти для оркестру), характерна філософська та громадянська тематика (теми Батьківщини, пам’яті, морального обов’язку). Стилістика композитора включає поєднує різні жанрово-стильові пласти українського фольклору (дума, протяжна пісня, інструментальні награші) і національного професійного музичного мистецтва (знаменний розспів, кант, хорова культура бароко, стилістика Б. Лятошинського), з надбаннями класиків ХХ ст. (Г. Малер, Д. Шостакович, Б. Барток, І. Стравінський) та новітніми тенденціями, а також і масовими жанрами.У свій час симфонічний оркестр Держтелерадіо України під керівництвом Вадима Гнєдаша та Володимира Сіренка записав ряд його творів у фонд українського радіо.Деякі твори І.Карабця виконувалися оркестром у Франції та Іспанії.

Універсальність музичної мови творів наступного періоду визначилась синтезом різних елементів сучасних композиторських технік (пуантилізму, алеаторики, сонористики) у поєднанні із новотональною та новомодальною звуковисотною організацією, перетином різних стильових тенденцій (неокласицизму, необароко, неоімпресіонізму, джазової лексики). В образній сфері посилюється трагічне начало та актуалізується тема покаяння (Концерт № 3 «Голосіння», Концерт-триптих для оркестру), по-новому зазвучала пантеїстична тема («Music from Waterside»).

 

Сайт, присвячений Івану Карабицю: http://www.karabits.com/

 

ТАРАС МЕЛЬНИК (1954) —музикознавець, один із засновників і беззмінний директор фестивалю «Червона Рута».

1977 року на п’ятому курсі перед випускними іспитами Мельника виключили з консерваторії за буржуазний націоналізм та відправили на «виправні роботи» на завод, де він пропрацював два роки слюсарем.

Пізніше йому дали закінчити консерваторію, але на роботу в Київ не розподілили, й він поїхав учитися в аспірантуру Московської консерваторії. І тільки після її закінчення дістав розподіл на посаду викладача Київської консерваторії…

Працював у Ніжинській вищій школі викладачем кафедри музичного виховання (1980–1982 рр.). Пізніше викладав історію української музики в Національній Музичній Академії України ім. Чайковського. Грав у бігбіт-гурті «Єней».

1989 року разом з Кирилом Стеценком, Анатолієм Калиниченком та іншими товаришами зумів організувати та провести перший фестиваль сучасної україномовної музики «Червона Рута» у Чернівцях.

-Ми почали думати: що ми можемо зробити для України? – згадує Анатолій Калиниченко. – У нас із друзями було багато планів, але ми дійшли висновку, що найголовніше — масова молодіжна культура, й передусім музична… Задумалися: чи можна в умовах панування традиційної естради в Україні створити таку масову молодіжну музичну культуру, яка була б модною і водночас українською?

На думку Калиниченка, фестиваль став першим реальним кроком у консолідації патріотичної молоді України.

-На сцену вийшло модерне, сучасне українське мистецтво, яке навіть випереджало московське. Ми вийшли в авангард процесу, і багато молоді вперше заспівало українською мовою і осмислило свою творчість як українську. З того часу і до сьогодні фестиваль має ідеологію… Важливо, що був дуже якісний звук, який дістали із Заходу і якого в СРСР ще не було. Тобто прорив був технічний, ідеологічний. І це була перша революція, тому що на сцену вперше винесли українські незалежні прапори і вперше прозвучало “Ще не вмерла Україна…”. Це вже була нова Україна. І всі майдани були потім”, – каже Тарас Мельник.

Це дійсно була надзвичайна, легендарна подія. Cвято української музики тривало під пильним контролем КДБ, міліції та Компартії. Втім, навіть пильна увага не завадила тому, що на пісенному святі прозвучав Гімн України і люди розгорнули синьо-жовтні прапори. І це – за ти роки до краху СРСР. Фестиваль «Червона рута» став не просто культурною подією, це був вагомий ментальний поступ українців у здобутті незалежності Української держави.​

Тарас Мельник про той перший фестиваль: https://uain.press/news/accents/taras-melnyk-chervona-ruta-vidkryla-shlyuzy-dlya-ukrayinskoyi-molodi-686420

Більше про Червону руту-89, про те, хто там виступав, про що співали і як міліція намагалася завадити розгортанню жовто-блакитних прапорів: https://www.radiosvoboda.org/a/30167325.html

І ще цікавинок: https://shpalta.media/2019/09/20/cikavi-fakti-pro-pershij-festival-chervona-ruta-u-chernivcyax-foto/

 

 

ОЛЕКСІЙ ДОЛЯ (1964-2017) – волонтер, митець, етнограф.

Народився на Полтавщині, закінчив факультет філології Київського університету ім. Шевченка. Від 3-го курсу працював у Державному музеї народної архітектури і побуту України в Пирогові. Більше 20 років присвятив вивченню народних ремесел та організації тематичних ярмарків на території Музею. Роками разом із Ліною Костенко їздив у експедиції Чорнобильською зоною, знав практично усіх народних майстрів в Україні. Один із організаторів першого фестивалю “Червона рута”.

Допомагав бійцям і ветеранам АТО знайти душевну рівновагу. Ледь не за руку приводив ветеранів війни до лікаря, допомагав із ліками. Олексій Доля став одним із лауреатів премії “ЄSOS” для волонтерів. Однак отримати її особисто на церемонії через важку хворобу не зміг – її вручили йому пізніше, вдома.

Ось тут дуже цікаве інтерв’ю з Олексієм Доля, зокрема й про його спілкування, допомогу й опікування нашимі захистниками у шпіталі https://gazeta.ua/articles/life/_bagato-kolishnih-patriotiv-u-vishivankah-teper-skazali-ce-ne-nasha-vijna-oleksij-dolya/787266  А це посилання на інтерв’ю ще 2009 р. https://rukotvory.com.ua/rozmovy/oleksij-dolya-narodne-mystetstvo-tse-modno/

А тут просто гарна стаття про нього https://umoloda.kyiv.ua/number/0/188/118353/

 

НАЗАРІЙ ПИЛАТЮК (1987) – видатний сучасний скрипаль-віртуоз.

Народився у Івано-Франківську. Доцент ЛНМА ім. М.Лисенка. Він полонив своєю грою слухачів не тільки в Україні, а й у Європі, де активно концертує.

Композитор Мирослав Скорик присвятив Назарію Пилатюку Концерт № 7 для скрипки та симфонічного оркестру.

В Києві Пилатюка можна почути кілька разів на місць в Будинку органної і камерної музики6 http://www.organhall.kiev.ua/component/option,com_shedule/Itemid,59/lang,ua/

Ось тут цікаве інтерв’ю з Назарієм: https://www.umoloda.kiev.ua/number/1833/164/65068/

Ну й кілька посилань на його концерти: https://www.youtube.com/watch?v=RwyieZJ8Pag , https://www.youtube.com/watch?v=Ufk0ckI-Oao

 

ХРИСТИНА СОЛОВІЙ (1993) – співачка з дивовижним голосом,

Дебютна пісня Христини «Тримай» https://www.youtube.com/watch?v=JGQLSObiTEQ  стала беззаперечним хітом.

У 2015 році Соловій презентувала дебютний альбом «Жива вода» https://www.youtube.com/watch?v=ORGA-qoXyNk&list=OLAK5uy_l9vnNsWdTcLCGZOh0QsNkPD88D7havW1U . У ньому розкрилася вся краса народної музики лемків у джазовому аранжуванні. В дебютнику є й два власні твори — «Тримай» і «Синя пісня».

У 2018 році вийшов другий альбом «Любий друг» https://www.youtube.com/watch?v=yQChr7bqwrk&list=OLAK5uy_nhBD7JK9jkAlKo7B10lMMk9oYFynfb4go  який містить 11 авторських пісень Христини. Того ж року лірична композиція «Стежечка» стала офіційним саундтреком до фільму «Крути 1918».

 

А зараз про наших захисників , які заплатили найдорожчу ціну, за те, що ми можемо слухати пісні…

 

АНДРІЙ БЕЗРУЧАК (1981-2014) – капітан ЗСУ.

Народився в Астраханській області РФ. Коли Андрію було 12 років, родина переїхала у м. Стрий на Львівщині.

Навчався у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна та в Одеському інституту сухопутних військ. Закінчив навчання з червоним диплом. Служив у м. Одесі, потім його перевели в Стрийську частину ракетних військ.

Загинув 25 серпня 2014 року під час виходу тактичної групи бригади із «котла» поблизу м. Іловайськ, де військові знаходились під обстрілами РСЗВ «Град», «Ураган».

Залишились дружина та двоє дітей.

 

ВОЛОДИМИР БРЕШИНСЬКИЙ (1983-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у Норільску, РФ. У дитинстві залишився сиротою, жив у бабусі з дідом на Чернігівщині. Закінчив Чернігівське ПТУ, працював на Чернігівському цеглозаводі.

В АТО – кулеметник 13-го батальйону територіальної оборони «Чернігів-1», мобілізований весною 14-го.

Був тяжко поранений у ході боїв у Луганській області 18 серпня 2014-го. Його лікували у Київському військовому госпіталі, але від поранень він  помер 27 серпня 2014 року.

Лишилися бабуся і син.

 

МИРОСЛАВ СЛИВКА (1990-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Полонне (Хмельницька область). Після школи вступив до Житомирського національно-екологічного університету, 2012 року здобув спеціальність «агроном із захисту рослин». Тричі займав призові місця на обласних олімпіадах. Придбав ділянку біля лісу, хотів побувати будинок — щоб жити на природі; отримав у спадщину від бабусі хатинку і доводив її до ладу власними силами. Починаючи з 2011 року паралельно навчався в агрошколі при холдингу «Мрія» — за фахом «біологічне землеробство», та працював агрономом – до серпня 2014 року.

У серпні 2014 добровольцем пішов у батальйон Нацгвардії; 2015-го підписав контракт. 4 квітня 2016 року поновив контракт. Старший солдат, військовослужбовець 1-го БОП ім. Кульчицького; старший розвідник.

27 січня 2018 року загинув в обідню пору від кульового поранення, несумісного із життям, під час виконання бойового завдання поблизу смт Верхньоторецьке (Ясинуватський район), внаслідок снайперського обстрілу терористами з боку окупованої Пантелеймонівки.

Без Мирослава лишилися мама, брат і сестра.

 

ВОЛОДИМИР ДОВГАНЮК (1967-2015) – полковник ГУР МО.

Народився  в м. Бердянську Запорізької області. Закінчив Краснодарське вище військове училище, служив на офі¬церських посадах у Семипалатинську в Казахстані, у Броварах і Києві. Брав участь у миротворчих місіях ООН в Югославії, Ліберії, Сьєрра-Лео¬не. Мав відзнаки та нагороди Міноборони. Пішов у відставку. Влітку 2014 року поновився на військовій службі.

Загинув 10 лютого 2015, коли російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та в житловий сектор. Разом з ним загинуло ще 8 війсковиків, 29 зазнали поранень.

Лишилися дружина та двоє дітей

 

ВАСИЛЬ МИЛАЩЕНКО (1991-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у м. Апостолове на Дніпропетровщині.

В часі війни – старший механік-водій танка, 17-та окрема танкова бригада.

Згорів у танку під час прориву з оточення під Іловайськом так званим «зеленим коридором». Танк Віталія йшов першим в колоні, яка виходила до села, був розстріляний російськими танками, загинув весь екіпаж — Василь Милащенко, командир танка Віталій Король та навідник Віталій Калакун.

Без сина лишилися батьки.

 

АНАТОЛІЙ РОМАНЧУК (1981-2014) — капітан ЗСУ.

Народився у с. Дунаївці, Хмельницька область.

Начальник розвідки гаубичної самохідно-артилерійської батареї, 72-га окрема механізована бригада. Проживав в місті Біла Церква.

26 липня 2014 здійснив спробу вирватися з оточення терористично-російськими формуваннями на кордоні із Росією. Був тяжко поранений, і разом з майором Олександром Шкурком був полонений, доставлений в лікарню. Прооперований, намагалися лікувати, але він помер в лікарні міста Сніжне.

Залишилися батьки, дружина та син.

 

ЮРІЙ КОВАЛЬ (1980-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Ярославка на Чернігівщинію Вивчився на електрогазозварника. Строкову службу служив на Луганщині у внутрішніх військах. Демобілізувавшись, працював у своєму селі.

Мобілізований 19 березня 2014-го, солдат-навідник кулемета , 1-ша окрема гвардійська танкова бригада.

Загинув уночі 26 липня у бою біля села Красне неподалік від аеропорту Луганська, куди  рушили з метою розблокування шляху до українських підрозділів, що обороняли аеропорт. Бійці отримали наказ закріпитися на висоті біля села Красне. Після  прибуття на місце потрапили під обстріл мінометів та «Градів». Постріл з ПТУРа вивів з ладу танк, який більше не міг вести бій. Після наказу відступати група рушила в бік Луганського аеропорту, але потрапила у засідку. Військові зіскочили з БМП і почали вести бій. На трьох БТРах бійці прорвали два блокпости і потрапили в засідку. Юрій Коваль загинув у бою, прикриваючи побратимів, тоді ж поліг Микола Бруй.

Тіло загиблого бойовики вивезли до Краснодона, лише через кілька днів його вдалося переправити на батьківщину до Чернігова через територію РФ.

Залишилися мати, сестра і син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада