Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.02.2021

17 лютого. Згадуємо таких особистостей, що народилися цього народилися:

  • церковний діяч, єпископ УГКЦ, кардинал римо-католицької церкви, який 18 років провів у совєтських таборах, бо не пристав на пропозицію перейти до московського православ’я. з 1963 року – предстоятель УГКЦ;
  • поет-футурист, представник Розстріляного відродження, що був страчений совєтами на хвилі репресій після вбивства компартійного діяча Кірова;
  • популярна акторка театру і кіно, чи не найпрекрасніша Мавка з «Лісової пісні»;
  • художник, один з перших перформерів і концептуалістів на теренах совєтів;
  • письменниця, провідною темою творів якої є рефлексії над психологією людей в різних історичних обставинах.

Також вшануємо пам’ять захисників України, які могли б 17 лютого відзначати свій день народження, якби не російсько-терористична навала, у боротьбі з якою їм довелося загинути.


Почнемо огляд з людини, яка між зрадою своєї віри та переходом у московське православ’я з одного боку і таборами – з другого, обрала табори:

ЙОСИФ СЛІПИЙ  (1892-1984)  — церковний діяч, єпископ УГКЦ, кардинал римо-католицької церкви; з 23 грудня 1963 року Верховний Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви.

Народився в селі Заздрість, Теребовельського повіту в багатодітній родині. Батько — Іван Коберницький-Сліпий, мати — Анастасія Дичковська. Дід мав сільське прізвисько «Сліпий»: за переданням, воно походило від одного з предків, якого 1709 року московити осліпили за те, що він воював під Полтавою проти царя Петра І на боці гетьмана Івана Мазепи.

1911 року Йосиф з відзнакою закінчив Тернопільську українську гімназію і вступив до Львівської духовної семінарії у 1911, де, зустрівшись з митрополитом Андреєм Шептицьким, юнак спитав поради: «чи бажання розпочати університетські студії може бути перешкодою до священства»? Глава УГКЦ розвіює сумніви: «можна дуже добре користуватися наукою і навчанням в час служби Богові і це зовсім не є в контрасті з тайною священства». Митрополит Андрей, помітивши обдарування Йосипа, посилає його на навчання до Інсбрука, в Австрію, та в богословську колегію «Канізіянум».

Після повернення з ув’язнення в Росії митрополит Андрей 30 вересня 1917 в Унівській лаврі висвячує Йосифа Сліпого на священика. У 1918 в Інсбруці Сліпий захищає докторську, 1921 — габілітаційну працю.

По недовгій душпастирській праці – з 1922 професор догматики греко-католицької Львівської духовної семінарії, з 1926 — її ректор. Організатор Богословського наукового товариства, з 1926 — його незмінним головою: написав для нього статут, згуртував навколо себе науковців. Розбудовував у 1929 за дорученням митрополита Андрея Шептицького семінарію. 14 квітня 1929 став ректором Львівської Богословської академії. У 1936 організував унійний з’їзд у Львові.

Під час першої радянської окупації Західної України (22 грудня 1939) митрополит Андрей Шептицький, за згодою Папи Пія XII, висвятив таємно Сліпого на єпископа з правом наступництва з титулом архієпископа Серрейського.

30 червня 1941 Сліпий підтримав Акт відновлення Української держави.

По смерті митрополита Шептицького 1944 року перебрав провід над Галицькою митрополією. Разом з іншими українськими католицькими владиками 11 квітня 1945 року ув’язнений радянською владою; засуджений на 8 років важких робіт. Рік по тому, під тиском подібних репресій, було здійснено «самоліквідацію» Української греко-католицької церкви.

Відкидаючи постійні пропозиції совєтів про перехід на православ’я (зокрема пост митрополита Київського РПЦ), був далі засуджений у 1953, 1957, 1962 роках. Відбув разом 18 років заслання у таборах Сибіру, Мордовії. Кілька разів йому ламали руки, ноги…Під час ув’язнення хворів, неодноразово перебував на межі між життям та смертю.

На клопотання папи Івана XXIII Йосифа Сліпого звільнено з ув’язнення. Його першим запитанням по отриманні документа про свободу було: «А чи стала вільною Церква?»

9 лютого 1963 прибув до Риму, оселився у Ватикані. Керівники СРСР, категорично забороняли йому повертатись в Україну, хоча від від совєтського паспорта він не відмовився.

На Вселенському соборі Католицької церкви  у 1963 році Сліпий запропонував створити патріархат Української Католицької Церкви.

Апостольська Столиця 23 грудня 1963 визнала, що галицький митрополит має статус Верховного архієпископа й іменувала Сліпого членом Східної конґреґації; 25 січня 1965 папа Павло VI іменував його кардиналом.

Але плани Сліпого організувати самоуправу помісної Української Католицької Церкви, очоленої патріархом, не знайшли в Апостольській Столиці, на думку якої створення українського католицького Патріархату — «не на часі». З весни 1975 Сліпий користувався титулом патріарха, та Рим його таким не визнав.

Як Верховний архієпископ з патріаршими правами скликав кілька синодів Української греко-католицької церкви, з яких важливіші: 1969, 1971 і 1973 років. На останньому з них була ухвалена конституція патріархального устрою для УГКЦ.

У Римі за його сприяння було побудовано Собор святої Софії (посвячений у 1969). Придбав, відновив парафіяльний храм Жировицької Матері Божої для українців-католиків, при якому заснував музей, госпіціюм (посвячений 1971). Зорганізував Український католицький університет св. Климента (з 1963), науково-видавничу працю при ньому.

Богословські, філософські та історичні праці, промові і спогади Сліпого були опубліковані у 18 томах видання «Твори Патріярха і кардинала Йосифа» у 1968—1996 роках. У 2014 р. Український католицький університет видав спогади Йосифа Сліпого.

27–29 серпня 1992 року прах кардинала перепоховали, перенесли із Собору святої Софії в Римі до крипти собору св. Юра у Львові.

Дізнатися більше про більше Йосифа Сліпого: https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/18/73821/

 

А тепер – до діячів світських.

 

ОЛЕКСА ВЛИЗЬКО (1908-1934) — поет, прозаїк, футурист.

Народився на станції Боровьонка Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломником. 1917 року родина переїхала на батьківщину діда — в село Сигнаївка Київської губернії (нині — Черкаська область). У 13 років Олекса важко перехворів на скарлатину і втратив слух.

У 1923-му разом зі старшим братом, Олександром, та матір’ю тікає від батька, який став пиячити, до Києва.

Втрату слуху компенсував вольовим розвитком пам’яті, начитаністю. Закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. Одружився з правнучатою небогою Тараса Шевченка Фотіною (Тіною) Красицькою.

Був арештований 1934 року. Після вбивства Сергія Кірова, у грудні 1934 року страчений нарівні з багатьма діячами української культури, серед яких Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Тарас та Іван Крушельницькі, Михайло Лебединець та інші. Реабілітований посмертно 1958 року.

Юрій Лавріненко в антології «Розстріляне відродження» писав:

«Влизько-поет — це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у передмові до «Живу, працюю!», — «тільки етап і шукання нових форм… До синтетичної рівноваги ще далеко…» З його жадібністю, темпераментом, естетичним поліморфізмом нелегко дійти «синтетичної рівноваги» за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної синтези в ньому вже починали проявлятися. Яків Савченко писав з приводу Влизькової «Дев’ятої симфонії»: «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого міцного й суцільно-пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років». Коротенький восьмирічний літературний шлях Влизька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Класицизм, футуризм, «виробнича поезія» й агітка, а над усім і передусім активний вітаїстичний романтизм».

Влизько рано почав писати вірші: спершу російською мовою, поступово удосконалював свою українську. У літературу Влизька ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в київському журналі «Глобус» (1925. — № 22) його вірш «Серце на норд». Відтоді Влизько регулярно друкується в різних газетах.

1927 року вийшла перша збірка поезій Влизька «За всіх скажу». Тогочасна критика напрочуд високо оцінила цей поетичний дебют. Далі були:  «Поезії» (1927), «Hoch, Deutschland!» (1930), «Живу, працюю!» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П’яний корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934), книжки нарисів «Поїзди ідуть на Берлін» (1931).

Ось для прикладу вірш Олекси Влизька:

 

БАЛЯДА ПРО КОРОТКОЗОРЕ ЕЛЬДОРАДО

В  далекі  моря  пішли  кораблі

з  людьми,  що  набридли  своїй  землі.

А  людям  набридла  своя  земля,

набридла  людям  ласка  короля,

і  вони  прийшли  до  портів  іздаля.

 

У  людей  по  кишенях  вітер  гуляв,

і  чортик  ножа  виглядав  з  халяв.

Був  у  них  хаотично  оздоблений  ріт  —

од  легеньких  пушків  до  великих  борід,

і  кремезні  руки,  що  рвали  дріт.

 

Люди  сіли  на  свій  корабель

і  поїхали  до  фантастичних  земель.

Люди  спали  на  палубі  в  спеку  й  мороз,

у  щоку  їх  бив  безпритульний  трос,

і  вночі  наступав  на  ноги  матрос.

 

Люди  снили  місцями  веселих  озер

і  спросоння  мимрили:  «Пробачте,  сер!»

А  матрос  сміявся,  й  плював  за  борт,

і  мріяв  про  черговий  п’яний  порт,

щоб  випить  з  дівчатками,  хай  їм  чорт.

 

Люди  їли  щодня  свій  черствий  хліб

і  чекали  землі,  де  злізти  могли  б.

їх  привіз  корабель  до  порту  Пара,

де  в  хащах  Пріапа  красунь-гора

золота,  пранців  та  іншого  добра.

 

Покинули  люди  свій  корабель

і  злізли  на  землю  чужих  земель.

Останні  центи  спустили  в  порту,

останню  кишеню  визнали  за  пусту

і  стали  шукати  свою  мету.

 

Спритний  гідальго  до  них  прийшов

і  роботу  їм  випадково  знайшов.

Він  сказав,  що  в  нього  великий  такт,

знайде  він  для  людей  Ельдорадо,  факт,

але  ось  дрібничка  —  підпишіть  контракт.

Люди  рота  роззявили,  й  кавалер

їх  повів  до  підніжжя  Кордільер.

На  плантацію  вивів,  сказав:  —  Стоп!

Ельдорадо  тут!  Кожний  з  вас  —  хлоп!

А  хто  тікатиме  —  куля  в  лоб!  —

І  подумали  люди:  «Це  тут?  Ба  ні  —

ми  несли  Ельдорадо  на  своїй  спині».

Але  пізно.  В  джунглях  нема  воріт.

Не  вернутись  додому,  де  виріс  рід,

із  руками,  що  рвали  б  не  тільки  дріт.

 

Ще вірші тут: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=298&type=tvorch

 

РАЇСА НЕДАШКІВСЬКА (1943) — акторка театру та кіно, громадська діячка.

Народилася на Житомирщині. Шкільну освіту здобула у Києві (вчилася у середній школі № 87)[ . В дитинстві Раїса захоплювалася танцями, була солісткою хореографічного ансамблю Палацу піонерів, де її зустрів кінорежисер Віктор Івченко, який шукав юну актрису для втілення образу Мавки у фільмі «Лісова пісня». 17-річна школярка отримала цю роль; на час виходу фільму на екрани (1960) стала студенткою Київського театрального інституту (курс В. Івченка). Закінчивши інститут у 1965 році, знімалася у численних кінофільмах (загалом понад 60 фільмів), переважно — виробництва Київської кіностудії імені О.Довженка.

1980–1993 — працювала в Київському молодіжному театрі, на сцені якого грала у виставах «Сірано де Бержерак» (Роксана), «За двома зайцями» (Секлета) та інших. Творець декількох моновистав (зокрема, «Канте Хондо» за Ф. Гарсія Лоркою, «Щастя» за Лесею Українкою), численних літературно-драматичних композицій. У 1994—2001 роках — художній керівник Театру «Під зоряним небом» у приміщенні Київського планетарію.

Активно підтримала Євромайдан, намагалась поширювати об’єктивну інформацію про події в Україні серед російського театрального загалу.

2010 — «Світло Раїси Недашківської»: Телерадіокомпанія «Глас», Україна; режисер — Людмила Михалевич.

 

Інтерв’ю з Недашківською: https://wz.lviv.ua/interview/153814-raisa-nedashkivska-aktor-rozhrymuvatysia-ne-vstyh-iak-za-vyhuk-slava-ukraini-ioho-zabraly-v-sizo

І ще одне: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3279/164/120985/

 

ФЕДІР ТЕТЯНИЧ або ФРИПУЛЬЯ, ім’я при народженні — Феодосій Костянтинович Тетянич. (1942-2007) — художник (монументаліст, концептуаліст, перформер, живописець, графік, скульптор) літератор та філософ.

Відомий за псевдонімом-кодовим ім’ям «Фрипулья». «Фрипулья» одночасно є назвою самобутнього філософсько-мистецького вчення Федора, центральне місце в якому займає поняття про зв’язок людини і світу, як неподільного цілісного організму (Тілологія).

Є одним із піонерів перформансу та гепенінгу на совєтському просторі, представник неофіційного мистецтва (Андеґраунд).

Сам автор у відповідь на спроби віднести його творчість до певної течії чи стилю, закликав відкинути класифікації і поглянути на його життя як на цілісний та неподільний мистецький акт.

Федір Тетянич народився 17 лютого 1942 у селищі Княжичі Київської області.

З початком війни його батько, Костянтин Тетянич пішов на фронт, а матір залишилась одна з малими дітьми. Під час одного з бомбардувань у нозі Феодосія застряг уламок снаряду. Наслідки цього випадку залишились на все життя — Тетянич кульгав на ліву ногу, яка була коротша за праву. Сам він дивився на своє каліцтво по-філософському іронічно: «Якби не цей випадок, можливо я би і не став художником».

В 1959 році Тетянич вступає до Київського училища прикладного мистецтва. І вже в 1960 році бере участь у всесоюзній виставці самодіяльного мистецтва у Москві, з роботою «Летіть голуби», яка була відзначена дипломом. Того ж року покидає навчання в училищі задля роботи у Броварському районному будинку культури.

В 1961 році Федір вступає до Київського державного художнього інституту. Відразу по закінченню навчання його направляють на роботу в Архітектурне ОКБ-2 інституту «УкрГіпроМіськГаз» як художника-монументаліста. Згодом секція монументального мистецтва Союзу художників УРСР, розглянувши роботи Федора, рекомендує його на роботу в монументальний цех Київського художнього творчо-виробничого комбінату на посаду художника-автора.

Як одну із перших великих робіт, варто згадати монументальне оформлення палацу «Ровесник» м. Київ, яке складалось з двох композицій: з екстер’єру, композиція «Весняні квіти», у техніці карбування по алюмінію та інтер’єру, «Музика», яка була виконана у вигляді цементного рельєфу з елементами карбування. Роботи з оформлення палацу «Ровесник» були закінчені у 1971 році.

У тому ж 1971 Федір вперше, на професійному рівні, бере участь у Всесоюзній виставці молодих художників з двома графічними роботами «У лісі» та «Козак Голота». Тетянич випробовує себе у якості графіка, зображуючи на папері класичні українські сюжети за допомогою власних, нестандартних підходів. Народжується графічна серія робіт. Береться також митець і за ілюстрування книг, його перший досвід — це книга К.Калчева «Двоє у новому місті» видавництво «Дніпро» 1972.

У 1973 Федір подає заяву на вступ до Союзу художників СРСР, яку схвалюють завдяки підтримці декількох відомих художників, зокрема Т.Н Яблонської, М.П Глущенка та В.А Чеканюка. В цей Ф.Тетянич працює над монументальним оформленням станції швидкісного трамваю ім. Гната Юри, пише значні живописні полотна: «Обідня перерва», «Березняки Будуються».

1974 рік відзначено закінченням таких монументальних робіт як: Мозаїчне панно «Склодуви» (вестибюль заводу художнього скла) зроблене зі смальти та відходів виробництва скла; екстер’єр торгового центру (вул. Дарницький бульвар, 23) зроблений також в стилі мозаїчного панно; мозаїка з карбуванням по алюмінію і латуні на фасаді корпусу радіоелектроніки Київського політехнічного інституту.

Майже з самого початку творчої роботи Тетянич широко використовує різноманітні відходи: від виробничих до споживацьких. Тобто Федір переслідуючи цілі естетичного вдосконалення середовища, паралельно досягав цілей очищення середовища від непотрібних речей.

Окрім використання нестандартних матеріалів, він сміливо експериментував і з самим підходом до замовлення, його сюжету, і це попри домінуючий соцреалістичний канон тих часів.

Тетяничу вдавалось поєднувати авангардні напрямки у замовленнях. Наприклад частково доповнючи композиції елементами з фантастично-космічною або філософсько-футуристичною тематикою.

Уже в середині 1970-х народжується “Фріпулья” – це і псевдонім, і філософсько-етична система, і назва для безлічі його робіт.

Однією з таких «Фріпулья» була придумана Тетяничем біотехносфера – сферична конструкція, всередині якої є все для виживання людини в разі фатальної катастрофи на Землі. Звісно, це був не справжній рятівний апарат, а його художній образ. У 1980-х він за держзамовленням робить біотехносфери для оформлення залізничного депо в місті Попасна Луганської області, приміщення готелю “Росія” в Смоленську (побудованої до Олімпіади) і автобусної зупинки в селі “Перемога” Київської області. Жодна з них не збереглася, а останню навіть демонтували через скарги водіїв – їм біотехносфера нагадувала “останки НЛО”.

В кінці 1980-х років Тетнич відходить від офіційних замовлень і традиційної творчості та зосереджується на розробці вчення Фріпулья.

“Фріпулья – це код, за яким людство, втілюючись в радіохвилі, або в промені сонця, буде відтворюватися в будь-якій точці простору, зберігаючи всю інформацію про себе”, – говорив Федір Тетянич.

Він одягається в свій блискучий костюм і починає популяризувати вчення Фріпулья шляхом перформансів. Друзі стверджують, що “допінги” Тетянич не любив – алкоголь і наркотики не були його темою.

В останні десятиліття свого творчість зайнявся “ресайклінг” – збирав сміття, використовував його як матеріал і взагалі вважав, що використання сміття в мистецтві врятує Землю.

«На відміну від поета Хлєбнікова, який проголосив себе головою земного шару, я закликаю відчути себе земним шаром»- писав Тетянич.

Митець часто працює аскетично, замикаючись на довгий час у своїй майстерні, невпинно працюючи, яку контрастно поєднує виходами «на люди»: перформансами-акціями на Андріївському узвозі у Києві.

Подивитись роботи: http://designwelove.com.ua/ua/fripulla-is-a-representative-of-the-soviet-underground-of-the-70s/

А за цим посиаланням можна завантажити PDF версію книжки про Тетянча – Фріпулью. http://uartlib.org/allbooks/fedir-tetyanych-frypulya/

А тут: невелика передача за участю Тетянича: https://www.youtube.com/watch?v=p4vxCF8E_aI

 

ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО (1959) — письменниця і перекладачка.

Закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка у 1981 р. та французьку філологію Київського педагогічного інституту іноземних мов 1994 р.

Мешкає в Києві, працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень.

Євгенія Кононенко є автором низки новел та багатьох перекладів. Вона перекладає з французької та англійської мов. За переклад антології французького сонета стала лауреатом премії ім. М. Зерова (1993).

У її власному творчому доробку — поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, декілька дитячих книжок, літературні переклади, культурологічні розвідки, журналістські статті та рецензії тощо. Але найбільше визнання отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв перевидаються в Україні, перекладаються закордоном і є темами наукових досліджень.

Коротку прозу Євгенії Кононенко вже читають англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською, російською, польською, білоруською та японською мовами. Практично всі антології сучасної української літератури перекладені та видані закордоном містять твори Євгенії Кононенко.

Літературні критики відзначають стиль Євгенії Кононенко: «Уже прозовий дебют Євгенії Кононенко у „Сучасності“ (1994 — Ч.4) дав підстави говорити, що в українську літературу прийшов цікавий прозаїк із оригінальним стилем. Багатьом оповіданням Євгенії притаманні передовсім легкість і розкутість письма, динаміка та внутрішній аристократизм, навіть тоді, коли вона описує нашу житейську дріб’язковість».

Її літературну творчість також відзначено багатьма літературними та книжковими преміями.

Вибрана бібіліографія:

  • Імітація. Роман.
  • Зрада. ZRADA made in Ukraine. Роман.
  • Без мужика. Збірка короткої прози.
  • Повії теж виходять заміж. Збірка новел.
  • Жертва забутого майстра. Роман.
  • Новели для нецілованих дівчат. Збірка новел.
  • Російський сюжет. Повість.
  • Ностальгія. Роман.
  • Кат. Збірка новел.
  • Останнє бажання. Роман.
  • Празька химера. Новели.

Повість «Російський сюжет» Євгенії Кононенко — про любов і про пошуки власної ідентичності, про призабуті обставини безтямного українського життя останніх років імперії та перших років незалежності і проможливість зустрічі серед Атлантики на протягах сьогоднішнього глобалізованого світу.

Роман «Осатннє бажання» складається з двох сюжетних ліній. В першій частині описується історія життя колишнього чекіста, який виконував смертні вироки щодо «зрадників». Він стикається із надприродним явищем у вигляді людини, яку мав стратити. Через виникнення психічного розладу він починає шукати втечі в літературі й за короткий час стає відомим українським письменником. У другій частині, з особистими творами героя про діяльність як ката знайомляться його власні діти, які мають на описані батьком подій протилежні погляди…

Дещо більше про роман «Останнє Бажання»: https://www.radiosvoboda.org/a/28916809.html. Інтерв’ю з авторкою про цей роман: https://www.bbc.com/ukrainian/society/2015/11/151116_book_2015_interview_kononenko

А за цим посиланням – є посилання на уривки з творів Євгенії Кононенко – https://md-eksperiment.org/category/yevgeniya-kononenko

 

І як завжди, пом’янемо наших захисників, народжених цього дня:

 

ТАРАС КАРПА (1989-2014) — спецпризначенець, капітан ЗСУ.

Народився на Львівщині, по закінченні 8-го класу навчався у Львівському військовому ліцеї імені Героїв Крут.

2010 закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, спеціальність «Бойове застосування та управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення». По закінченні навчання розпочав службу у військовій частині спецпризначення в місті Кропивницький (на той час Кіровоград). У серпні 2013 одружився.

Командир групи спеціального призначення 1-го загону спецпризначення 3-го окремого полку спецпризначення.

З початком російської збройної агресії з 2 березня 2014 виконував завдання із захисту Батьківщини, брав участь у бойових операціях на Сході України.

28 липня 2014 спецпризначенці під загальним командуванням підполковника Сергія Лисенка (18 чоловік — дві розвідгрупи по 8 бійців під командуванням капітанів Кирила Андреєнка і Тараса Карпи та двоє водіїв «Уралів») виїхала в район міста Сніжне на спецзавдання з евакуації пілотів збитого літака Су-25. Вони успішно провели операцію з порятунку одного пілота збитого штурмовика і заночували на території закинутої ферми поблизу села Латишеве. Власник ферми 61-річний Микола Бутрименко зустрів військових і запросив їх переночувати в ангарі, а сам виїхав до Сніжного і доніс про це терористам, які приїхали на бронетехніці і оточили ферму 29 липня

В нерівному бою під час прориву загинули 10 спецпризначенців, частина з них спочатку ввадалася зниклими безвісти. Четверо українських бійців, які перебували в секретах, самостійно дістались до розташування своїх військ. П’ятеро поранених потрапили у полон, — їх впізнали на відео, яке терористи виклали в мережу «Інтернет», згодом були звільнені за обміном.

За інформацією від бійців, що повернулися з полону, капітан Карпа вийшов до бойовиків на переговори, але був розстріляний автоматною чергою. За інформацією від лікарів, його, важкопораненого у живіт і з розірваною легенею, 30 липня 2014 доставили в госпіталь м. Сніжне, де під час операції він помер. Лікарям тоді лише встиг сказати, що його звати Тарас, документів при ньому не було. Був похований у Сніжному як невідомий на місцевому цвинтарі, окремо від інших могил. В серпні 2015 пошуковці місії «Евакуація 200» («Чорний тюльпан») віднайшли могилу і провели ексгумацію. 1 листопада за результатами експертизи ДНК підтверджено, що це тіло Тараса Карпи..

Залишилися дружина та син.

27 червня 2016 було затримано зрадника Бутрименка, який навів російських терористів на місце розташування українського підрозділу.

 

ІВАН КУРЯТА (1973 – 2014) – сержант МВС.

Народився на Дніпропетровщині, служив у лавах РА у Вірменії. Працював у місцевому колгоспі механізатором, у будівельній бригаді, робітником у Дніпропетровську.

В часі війни у лавах ЗСУ з травня 2014-го — кулеметник, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1». У зоні бойових дій перебував з травня 2014 року.

8 жовтня 2014 року загинув під час мінометного обстрілу біля села Піски, обороняючи підступи до Донецького аеропорту, осколок поцілив у голову.

Вдома залишилися дружина, син і донька

 

СЕРГІЙ ЛИФАР(1969-2014) — капітан ДПС.

Уродженець Черкащини, після школи вирішив обрати військову службу — після строкової в Забайкаллі вступає до школи прапорщиків. Повернувшись додому, одружився, та з дружиною повернувся на службу в місто Сретенськ.

Після розвалу СРСР повернувся додому та склав присягу на вірність народові Україні. 1994 року екстерном склав іспити у Інституті Прикордонних військ України.

За вислугою років капітан Лифар звільнився в запас. Родина виховувала сина Олександра та доньку Марину, Сергій їздив допомагати мамі, Поліні Іванівні.

13 червня 2014 року капітан Лифар призваний на військову службу. Двадцять дві доби бійці вели бій проти проросійських терористів і під обстрілами з території країни-агресора — Російської федерації, прорив тривав 3 доби, бійці вийшли до українських сил у районі Савур-могили та Амвросіївки. Загинув 7 серпня під час обстрілу колони при виході з оточення в «Довжанському котлі» біля Червонопартизанська та КПП «Довжанський», тоді полягло іще 6 бійців, 17 зникли безвісти.

 

СЕРГІЙ РЯЖЕНЦЕВ (1984-2014)— молодший сержант ЗСУ.

Кулеметник, 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2».

24 серпня 2014-го загинули на блокпосту — перехрестя доріг між селами Чумаки та Олександрівка — в часі наступу терористичних загонів — старший сержант батальйону «Дніпро-2» Олександр Жабінець, молодший сержант Сергій Ряженцев, солдат Валерій Шмалій та військовик, чия особа не встановлена. Тоді відбувався наступ у тил українським силам в Іловайську. 15 вересня 2014-го тіла було ексгумовано пошуковцями місії «Експедиція-200», привезено до Запоріжжя.

Без Сергія лишилися батьки, брат, дружина. Через три місяці після смерті батька народився син.

 

ВОЛОДИМИР МАЛЬЦЕВ (1983-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився на Чернігівщині.  Вивчився на тракториста, згодом – на водія. В 2003 – 2004 роках проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ (Болград Одеської області). Протягом 2005—2007 років служив в органах Міністерства надзвичайних ситуацій України — у пожежній частині Києва, по тому — на Житомирській кондитерській фабриці. З 2007 по 2014 рік мешкав у Житомирі; влітку 2014-го повернувся до рідного села.

Пішов до військкомату добровольцем, 7 грудня 2014 року підписав контракт на 3 роки; молодший сержант, командир бойової машини — командир відділення 3-го взводу 2-ї роти 1-го механізованого батальйону 54-ї бригади. На фронті з 11 лютого 2015-го, у боях за Дебальцеве зазнав контузії.

1 грудня 2017 року ближче до вечора зазнав важкого поранення під час мінометного обстрілу РОП біля села Троїцьке. Помер 2 грудня в лікарні міста Попасна.

Без Володимира лишились мама, дві сестри, дружина та двоє синів.

 

РУСЛАН ТИМЧЕНКО (1984-2015) — солдат ЗСУ.

Родом з Київщини. 2002 року призваний на строкову службу, проходив службу в повітрянодесантних військах, місто Житомир.

3 серпня 2014 доброволець, навідник, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада.

30 січня 2015-го загинув під час обстрілу, що вели терористи з РСЗВ БМ-21 «ГРАД», базового табору бригади під Дебальцевим, БМП Тимченка натрапила на міну.

Без Руслана лишились батьки, дружина та син.

 

ІГОР ПАТУК (1963-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Херсоні, після закінчення школи працював у Херсонському торговельному порту. Останнім часом керував бригадою докерів та радою бригадирів.

Мобілізований 30 січня 2015-го. Кулеметник 93-ї ОМБр. На передовій позиції викопав для себе та побратимів бліндаж, облаштовував спальні місця.

21 червня 2015-го загинув у районі Авдіївка — Опитне Ясинуватського району поблизу Донецького аеропорту під час виконання бойового завдання — під масованим обстрілом терористів. Танк, стріляючи, перебив дріт, за допомогою якого солдати підтримували зв’язок. Сержант Віталій Козак разом з солдатом Ігором Патуком пішли шукати розрив. Коли ще йшли по траншеях, то вдавалося рухатися приховано, а потім довелося ступати по самому дроті. В цей час ворожий снайпер поцілив у Віталія, куля влучила в сонну артерію, він загинув на місці. Сержант Патук поніс на собі мертве тіло побратима, як тут почав стріляти танк, поруч вибухнув снаряд. Ігорю Патуку знесло осколком півголови.

Без Ігоря лишились дружина та донька (виховали прийомуну дитину)

 

ОЛЕКСАНДР ШАХРАЙ (1984-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Мобілізований у березні 2014-го, командир танка, 30-та ОМБр.

29 січня 2015-го після прямого влучення в танк у Вуглегірську — на вулиці Некрасова. Загинув екіпаж танка — молодший сержант Олександр Шахрай (командир танка), старший солдат Микола Хоречко, навідник, й старший солдат Тарас Гарбарчук, механік-водій.

Упізнаний за експертизою ДНК. Похований 7 листопада 2015-го в селі Левків, Житомирський район. Без Олександра лишилися мама і дружина.

 

АРТУР ЯРОШ (1989-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області. Був єдиним сином у батьків. Закінчив ліцей № 4 (тепер Київський професійний електромеханічний ліцей). Працював в ДП «Антонов». У 2009 пішов на строкову військову службу, служив у складі екіпажу БТР, отримав звання молодшого сержанта. Після армії повернувся на завод, де працював фрезерувальником 3-го розряду. У 2013 вступив до Київського авіаційного технікуму. Проживав в селі Чайки Києво-Святошинського району.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України призваний за частковою мобілізацією 17 червня 2014 року до лав 11-го батальйону територіальної оборони Київської області «Київська Русь» (восени 2014 тербат перетворений на мотопіхотний), сам зголосився бути розвідником.

Молодший сержант, снайпер 3-го відділення взводу розвідки. Брав участь в АТО. 5 серпня 2014 дістав поранення в районі міста Дебальцеве, лікувався у госпіталі та вже в листопаді знову повернувся до взводу.

Загинув 1 березня 2015 в бою з ДРГ противника, яка підійшли до українського опорного пункту «Шахта» (вентиляційний ствол шахти «Бутівка-Донецька», розташованого між окупованим Спартаком і Авдіївкою в районі Донецького аеропорту). Біля Артура розірвалася граната, що була випущена терористами з підствольного гранатомету. Він прийняв на себе всі осколки, врятувавши життя бойового побратима.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада