Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
18.11.2020

17 листопада. Як і вчора, починаємо з ушанування пам’яті Героя Небесної Сотні, який загинув від протипіхотної гранати, яку силовики кинули просто у юрбу учасників Євромайдану.

 

Далі в огляді:

  • релігійний діяч, захисник УГКЦ, катований і засуджений совєтами за відмову зректися своєї віри і перейти в юрисдикцію Московської патріархії. Праведник народів світу. Помер в ув’язненні;
  • видатний перекладач, перекладав з 28 мов – без підрядників, з оригіналів. В його доробку переклади 130 авторів. Був однією з ключових фігур національного відродження у 1960-х роках;
  • діяч ОУН, публіцист, дослідник феномену фашизму, який у свої працях доводив тотожність гітлерівського і більшовицького режимів;
  • правозахисниця і дисидентка, дім якої був осередком, де збиралися діячі визвольного руху. Була дружиною В’ячеслава Чорновола і Зеновія Красівського;
  • письменник, автор понад 70 книжок –детективів і пригодницьких романів, який активно заповнює нішу популярного чтива;
  • оперна співачка, ініціаторка і продюсерка циклу концертів «Перлини бароко»;
  • провідна сучасна поетка і перекладачка, авторка високої лірики філософського звучання;
  • письменниця, авторка бестселера «Фелікс Австрія» і роману «Амадока», який також має перспективу стати бестселером.
  • футболіст і волонтер, співзасновник благодійного фонду «Народна армія»

 

Також пом’янемо захисників України, які могли 17 листопада святкувати свій день народження, якби їм не довелося ціною власного життя зупиняти і стримувати російську збройну агресію на Донбасі.


Починаємо:

 

ДМИТРО МАКСИМОВ (1994-2014) — Герой Небесної Сотні, спортсмен-дефлімпієць.

Народився в  Києві. Був студентом Київського фінансово-економічного коледжу Національного університету ДПС України.

Попри інвалідність зі слуху, Максим займався спортом, і досить успішно. Був майстером спорту, бронзовим призером (в особистому заліку) з дзюдо Дефлімпійських ігор у Софії 2013 року. Бронзовий призер Чемпіонату світу зі східних єдиноборств серед глухих, що проходив на острові Маргарита (Венесуела) 2012 року.  Але Максим жив не лише спортом, а й був небайдужим до долі України.

Тому він регулярно ходив на Майдан – відстоювати українську державу. Приховуючи від рідних,  він багато ночей провів, на охороні барикад.

Він загинув у ніч з 18 на 19 лютого – саме в ці дні, коли режим Януковича кинув проти мирного протесту силовиків і бойову техніку. Збоку міліції в мітингувальників летіли гранати, ті відповідали бруківкою. Після того, як протестувальники підпалили 2 БТРи, розлючені силовики підпалили будівалю Профспілок і почали поливати людей з водометів. Спецпідрозділу «Сокіл» кинули в юрбу протестувальників бойову протипіхотну осколкову гранату.

Вона втрапила Дмитру в плече і в той момент вибухнула. Дмитру відірвало руку і сильно понівечило усе тіло – рани були несумісні з життям. У Будинку профспілок медики 20 хвилин боролися за його життя, але Дмитро помер від втрати крові. Його тіло декілька днів лежало в Михайлівському золотоверхому соборі. 21 лютого 2014 р. Дмитра впізнав серед загиблих його тренер – матір до морга не пустили – настільки спотвореним було тіло.

 

Далі згадаємо людину, що жила в інші часи, займалася іншими справами, і померла не в юності, а на схилі життя. Однак фактично з тієї ж самої причини – через небажання скоритися антиукраїнському режиму.

 

КЛИМЕНТІЙ ШЕПТИЦЬКИЙ (1869-1951) — релігійний діяч, архімандрит монахів Студійського уставу. Праведник народів світу. Брат митрополита Андрея Шептицького.

Климентій народився в аристократичній родині, син спольщеного графа Яна Шептицького з українського роду Шептицьких та його дружини Софії з польського роду Фредрів у родинному маєтку, в селі Прилбичі. Навчався в університетах Кракова, Мюнхена і Парижа, в 1892 отримав ступінь доктора права у Ягеллонському університеті (Краків). Одночасно закінчив Інститут лісівництва.

Спочатку Казимир – таке ім’я йому дали при хрещенні – працював адвокатом, допомагав батькові управляти сімейними маєтками, був послом Галицького сейму. В 1900–1907 був депутатом австрійського парламенту, співавтор «Загального австрійського закону про ліси».

Коли у 1907 році розпустили австрійський парламент, Казимир вирішив завершити свою політичну діяльність. Зайнявся суто адміністративною роботою, а також почав вести господарство у маєтку Шептицьких в Дев’ятниках. Там для селян греко-католиків побудував парафіяльну церкву.  Оолював Галицьке лісівниче товариство.

Невдовзі вирішив присвятити себе служінню Господу. В 1911 вступив до бенедиктинського монастиря у Бойроні. У 1912 році перейшов у греко-католицький монастир Студійського уставу (Студитів) у Кам’яниці в Боснії, де приніс монаші обіти і отримав ім’я Климентій. 1915 був висвячений на священика, того ж року став ієромонахом. Отримав богословську освіту в університеті Інсбрука.

У його монастирській келії були лише залізне ліжко, шафа з книгами, столик і клячнік, на якому молився перед Розп’яттям. За спогадами сучасників, він, колись був бажаним гостем аристократичних салонів, завзятим мисливцем, власником маєтку, не шукає тепер для себе ніяких переваг. Зокрема  носить вугілля по вулиці, чим шокує львів’ян: «Граф — і відро з вугіллям!» Якось один з ченців на сповіді зізнався, що «обносився», так о. Климентій запропонував йому чудові штани з «графських часів», в яких соромився ходити, тому що були занадто «розкішними».

У 1918 році Климентій став настоятелем Унівського монастиря, a з 1926 року ігуменом Студитів Свято-Успенської Унівської лаври.

Як церковний діяч, він зіграв значну роль в історії греко-католицького чернецтва. Спільно з митрополитом Андрієм Шептицьким склав статут для монахів Студійського уставу, відомий під назвою «Типікон», який апробував папа Пій XII. Брав участь у заснуванні жіночого студитського монастиря в Якторове, монастиря в Канаді. Був членом Богословського наукового товариства, читав лекції в університеті Інсбрука.

З 1937 жив у Львові, допомагав своєму братові в управлінні церквою. З 1939 — Член Українського Католицького Інституту, церковного об’єднання імені митрополита Рутського. Таємно іменований митрополитом Андрієм Шептицьким екзархом Росії та Сибіру (1939).

Під час Другої світової війни брав участь у порятунку євреїв в Україні — їх ховали в монастирях, а потім переправляли в угорську Україну.

Восени 1944 митрополит Йосип Сліпий звів Климентія Шептицького у сан архімандрита монахів Студійського уставу і призначив керівником делегації на переговорах з органами совєтської влади, яка була прийнята в Москві головою Ради у справах релігійних культів при Раднаркомі Іваном Полянським.

Проте керівництво СРСР не слухало аргументів, а твердо взяло курс на ліквідацію унії і приєднання греко-католиків до Російської православної церкви.

В 1945 всі греко-католицькі єпископи були арештовані (ніхто з них не погодився перейти в православ’я), і церкву фактично очолив старий архімандрит Климентій, який закликав священиків не погоджуватися на перехід в юрисдикцію Російської православної церкви.

Влітку 1945 він зібрав 61 підпис греко-католицьких священиків під проханням звільнити заарештованих єпископів і припинити переслідування греко-католиків.

Совєти заборонили йому жити у Львові; останній період життя на свободі він провів в Уневі. Направив у Ватикан лист з описом переслідувань, яким піддавалися греко-католики. Цей лист було перехоплено органами НКВС, що і стало приводом для його арешту.

5 червня 1947 архімандрит Климентій був заарештований більшовиками у своїй келії під час вечірньої молитви. З метою залякування монахів та мешканців села його везли на відкритій вантажівці, між двома солдатами з демонстративно наставленою зброєю. Архімандрит Климентій зміг тільки вклонитися людям, які стояли біля своїх домівок, та поблагословити село.

Спочатку його утримували в Київській внутрішній в’язниці МВС, тут отець Климентій зазнав найбільших знущань, про що свідчать протоколи допитів, що проходили переважно вночі.

Енкаведисти різними способами намагалися зламати його. Побоями, фізичною і моральною наругою, шантажем, залякуванням, співчуттям, улесливими обіцянками. Слідчий неодноразово пропонував йому зректися своєї віри, перейти в юрисдикцію Московської патріархії, обіцяючи відпустити його в монастир. Архімандрит залишався непохитним у своєму святому переконанні.

Слідство тривало 7 місяців і 15 січня 1948 року слідчі підготували обвинувачування: зрада батьківщині, а судді присудили покарання у вигляді виправно-трудових таборів із конфіскацією майна.

Після оголошення вироку, архімандрита відправили до Москви у внутрішню в’язницю МДБ СРСР. Більшу частину свого перебування у Владимирському централі провів у медичному корпусі. На стан його здоров’я дуже вплинуло перебування у Київській в’язниці.

Помер архімандрит Климентій Шептицький 1 травня 1951 року у Владимирському централі. Похований під його стінами в попередньо викопаній ямі – вночі, без жодних позначок. Могилу відшукати не вдалося.

Отець Климентій Шептицький був беатифікований Папою Римським Іваном Павлом ІІ 27 червня 2001 року у Львові під час офіційного візиту Святійшого Отця в Україну[14].

1996 року Климентію Шептицькому присвоєно звання «Праведник народів світу» за порятунок євреїв у період Голокосту. Засвідченнями, він рятував усіх – єврейських, українських та польських дітей у роки Другої світової війни.

 

ГРИГОРІЙ КОЧУР (1908-1994) – видатний перекладач, поет і летартурознавець.

Народився в селі Феськівка на Чернігівщині. Походив з козацького роду, про що свідчить прізвище: “коч” — бойовий запорозький човен, “кочур” — моряк.

Читати він умів із трьох років. У журналі “Нива” знайшов якийсь переклад. Це його заворожило, як інших море чи небо. 1928-го вступив до КІНО — Київського інституту народної освіти, як тоді називали Університет Св. Володимира. Його вчителем був Микола Зеров. Кочур скоро увійшов у коло блискучих перекладачів — Максим Рильський, Валер”ян Підмогильний, Михайло Драй-Хмара, Микола Бажан.

У КІНО Григорій Порфирович зустрів майбутню дружину. Ірина Воронович була донькою одного з керівників капели “Думка”, який згодом помер у засланні. Училася на російській філології. Після університету вони обоє вчителювали в Тирасполі. 1933 року в них народився син Андрій.

Далі Кочур викладав у Вінницькому педінституті. Якось пережив час, коли його вчителя Зерова та ще чимало інших знищили — “за відривання української мови від російської”.

Своєї дисертації про творчість Поля Верлена Кочур не захистив, бо розпочалася війна. Кочури встигли евакуюватися до Полтави, як німці взяли це місто. Там він працював в історичному музеї, який при відступі німці спалили.

Це так на нього вплинуло, що коли прийшла Червона армія, попросився добровольцем на фронт. Та СМЕРШ не дрімав: Кочура, як “пособника окупантів та українського буржуазного націоналіста”, арештували. Дружину — теж. 1943-го їм дали по 10 років таборів у Комі АРСР і ще по п”ять ущемлення в правах.

Під час покарання у таборі він входив до інтернаціонального гуртку інтелігенції, не припиняв творчої діяльності. Перекладав, писав вірші, вивчав із допомогою в’язнів нові мови, зокрема, естонську, латвійську, вірменську, грузинську. Активне духовне життя допомагало протистояти страшним реаліям каторги, де він провів 10 років.

Після звільнення (1953) повернувся в Україну й оселився в м. Ірпінь, під Києвом, купивши там будинок. Для цього Максим Рильський позичив йому 80 тис. дореформених рублів.

Цей дім називали Ірпінським університетом. В оселі Кочурів збирався цвіт шістдесятницької інтелігенції. Григорій Кочур не був тим, кого називають нині “зіркою”. Не сипав афоризмами, не робив ефектних вчинків. Говорив тихо, був на вигляд сухим педантом. Однак за півхвилини підкоряв будь-яку аудиторію. Міг видаватися навіть старомодним. Та молодших сучасників дивувало, що він знав пісні Окуджави, коли ще не вийшла жодна його платівка.

Перекладацька справа в ті часи була поставлено досить своєрідно. Коли Кочур повернувся з ГУЛАГу, в українських книгарнях стояв “Дон Кіхот”, переказаний із російської. Хоча вірші Мао Цзедуна — червона з позолотою книжка, видана 1959 року — переклали з оригіналу.

Григорій Порфирович за табірною звичкою писав “на коліні”, а не за столом, завжди заваленим новими книжками. Уважав: перекладач мусить знати не лише мову “чужого” автора, а й усе про культуру його народу.

Кочур жартував: лише перші п”ять-шість мов даються важко, далі — легше.

Його збірка “Друге відлуння” — переклади 130 авторів із 28 мов, 33 літератур. А в часі це — 27 століть, починаючи зі стародавніх греків. У світовій практиці — щоб лише з оригіналу, без підрядника — подібного немає.

Було ж не лише “Друге відлуння”: Кочур згуртував навколо себе цілу школу перекладу: Микола Лукаш, Василь Стус, Анатоль Перепадя, Михайлина Коцюбинська, десятки інших. У глухі часи після хрущовської відлиги, можливо, тільки перекладацька школа Кочура тримала Українську літературу на гідному рівні.

— Можливо, у кожного народу є свій Шекспір, та не кожного Шекспіра перекладають на світові мови, — якось сказав Григорій Кочур.

Із молодшим на 11 років Миколою Лукашем вони зустрілися наприкінці 1950-х, коли Кочур повернувся з Інти. Лукаш тоді вже переклав “Фауста”, працював у журналі “Всесвіт”, знав до 20 мов.

Вони дружили, хоч мали різну вдачу. Кочур — незворушно спокійний, Лукаш — імпульсивний. Принцип Кочура-перекладача — вірність оригіналові. Принцип Лукаша — співтворчість із автором.

1973 року Лукаш написав листа владі — щоб його посадили замість арештованого Івана Дзюби: “Прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби визначене йому покарання”. Кочур зауважив, що це не допоможе:

— І Дзюбу не випустять, і тебе посадять.

Та дивним чином Лукаша не посадили — «лише» виключили зі Спілки письменників і не друкували, позбавивши засобів до існування.

Найближчий соратник Максима Рильського, Григорій Кочур був неформальним лідером українського перекладацького цеху. Він належав до ключових фігур національно-культурного відродження в Україні в 60-і.

Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 Кочур в числі 139 авторів підписав лист-протест 139 на захист своїх друзів і близьких знайомих.

Усі ці роки Кочур багато і плідно працює, перекладаючи і виховуючи нове покоління перекладачів. Він автор статей з теорії перекладів, кваліфікованих передмов до видань зарубіжних авторів, численних рецензій і спогадів.

У 70-х Кочур став усе частіше потрапляти до списків тих, кого «розбирали» на різних зборах, попав до «чорних списків», зокрема, за те, що зустрічався з українськими літераторами з-за кордону. За другої хвилі репресій серед української інтелігенції в 1973 Кочур був виключений зі Спілки письменників України (СПУ): попри тиск, не дав потрібних КДБ показів проти Євгена Сверстюка. Був практично позбавлений можливості публікуватися.

Тільки 1988 року Кочур був відновлений в СПУ. 1989 видана невелика збірка його віршів «Інтинський зошит», його табірна поезія з царства «дротяного дракона». 1991 р. виданий том вибраних перекладів «Друге відлуння».

Кочур спадкоємцем тієї “класичної” традиції, яка йшла від Старицького – через Зерова – й до Рильського. Він був надзвичайний віртуоз вірша. Для нього не існувало версифікаційних складнощів, він прекрасно почувався в усьому, – від гекзаметрів, сонетів, октав й до сучасного верлібра.

Водночас перекладач не любив формальних мовних вправ, орієнтувався саме на вироблену, класичну літературну мову (яку уникав “переяскравлювати” без доконечної на то потреби). Але разом з тим він бездоганно володів стилем – чимось невловимим, що творить поезію.

У 82-річному віці Кочур дістав можливість прийняти зарубіжні запрошення і виступити з доповідями на наукових конференціях за кордоном – у США (1991), Польщі й Чехії (1992).

Більше про Лукаша і Кочура: https://uain.press/blogs/duet-kochur-lukash-navishho-chytaty-perepysku-dvoh-genialnyh-perekladachiv-1163955

 

ЯРОСЛАВ-МИХАЙЛО СТАРУХ — діяч ОУН, публіцист і дослідник феномена фашизму, державний секретар міністерства інформації й пропаганди Українського державного правління, крайовий провідник ОУН Закерзонського краю.

Народився у селі Золота Слобода, нині – Тернопільської області у родині Тимотея Старуха – українського парламентаря австрійського парламенту.

Під час навчання у Бережанській гімназії став пластуном. Вивчав право у Львівському університеті.

3 1931 стає членом ОУН. За націоналістичну діяльність неодноразово заарештовувався.

Після проголошення Акту відновлення Української держави 1941 року — державний секретар міністерства інформації й пропаганди Українського державного правління, входив до складу Організаційної референтури проводу ОУН-Р.

На початку грудня 1942 у Львові зібралася на конференцію військова референтура ОУН, щоб відзвітувати Проводу за проведену роботу з підготовки до формування військових сил. Нацисти дізналися про це і  провели широкомасштабну облаву, в ході якої схопили 18 оунівців, переважно працівників військової, пропагандистської і організаційної референтур Проводу, в тому числі 3-х членів Проводу ОУН(б): Івана Климіва, Ярослава Старуха і Дмитра Грицая.

Климів був убитий під час допитів цього ж дня. А Старуху довелося «пройти повний курс» тортур від гестапівських «спеців», ось як він про це згадував:

«Дрючок працював на переміну з чоботом. Вечір, ніч, ранок. Рука зломана в двох місцях, пальці обох рук поломані вихитуються в усі сторони. В грудях страшний біль. Ребра. За кожним віддихом ріже вогнем, а легені працюють ковальським міхом, здається – розсадять грудну клітину. ой, ти серце, чому не лопнеш?!

Кличуть, тягнуть. О, Боже! Та сама обстановка, ті самі кати. Лиця інших затьмарені, невиразні. – Де захована зброя? Не мовчу, говорю. Подаю навмання місцевості, описую докладно невідомі мені місця, подаю докладну кількість за родами зброї, подаю гасла.

Незабаром мапа Галичини покривається рисунками червоного олівця. Поки поїдуть і перевірять, мине час. Що тоді буде, не думаю. Знаю одне, а саме, що дійсно не знаю ні одного місця, де захована зброя. Може, задовольняться цим разом. Та ні.

– Ти написав історію України? Дрючок при приці. Б’є сам Вірзінґ. – “Це за історію. Захотілось тобі самостоятельной? України нє било, нєт і нє будєт!” – Так дослівно в російській мові. Невже ж НКВД в гестапівскім мудирі? Вияснення не помагають. Вірзінґ осатанів. А дальше – де шеф? Де друкарні? Хто в проводі? – Що дальше – не пам’ятаю…».

Катування ставали щораз більш нестерпними і щоб не видати організаційну інформацію, Старух тричі намагався накласти на себе руки.

Пробував повіситися у камері, але невдало: першого разу урвався рушник, що виконував роль зашморга, а вдруге зламалася віконна рама, до якої було прив’язано рушника. Стрибав у проліт між сходами з четвертого поверху, але зламав лише руку, пальці та кілька ребер.

В одній камері № 144 львівської в’язниці на Лонцького разом зі Старухом утримувався і військовий референт Проводу ОУН(б) Дмитро Грицай. Вони вдвох були звільнені з ув’язнення засобами СБ ОУН у вересні 1943.

Після одужання, у  1943–1945 роках Ярослав Старух був членом референтури пропаганди проводу ОУН, керівником підпільної радіостанції «Самостійна Україна», редактором гумористичного журналу «Український перець». З 1945 року член проводу ОУН та провідник Закерзонського краю.

Загинув геройською смертю під час бою із спецвідділом польської служби безпеки поблизу м. Любачева (нині Польща). Потрапив у оточення і, не бажаючи здаватись у полон, застрелився.

Ярославу Старуху належить чимало публіцистичних праць. Особливу увагу варто звернути на «Опир фашизму», в якій автор доводить однотипність режимів гітлерівської Німеччини  та більшовицької Росії:  http://nashedilo.blogspot.com/2016/05/blog-post_98.html

Якщо в цій роботі слово «більшовицька» замінити словом «путінська» – сутність майже не зміниться. Описані Старухом «фашистські» риси однаково притаманні цій державі як у минулому, так і сьогодні.

Варто навести лише одну цитату:

«Правдива, реальна небезпека фашизму, небезпека війни, небезпека тоталітарної диктатури, тотального терору, мілітаризму, агресивного і кровожерного імперіалізму, як також зв’язаних з тим усім нещасть, існувала та існує деінде. Небезпека ця для деяких народів була довший час у фашистській Італії. В значно більшій мірі існувала вона для цілої Европи, ба навіть для цілого світу в гітлерівській Німеччині.

Одначе в найбільшому розрізі була і до сьогоднішнього дня ще існує фашистська небезпека не деінде, а в большевицькій Росії, що тільки викрикує про свій нібито «антифашизм».

Для деяких людей в Европі, які не знають практики російського імперіалізму, а лише його брехливу пропаганду, які ще дотепер оцінюють большевицьку Росію за країну соціалізму, комунізму чи теж інтернаціоналізму, повище наше твердження про її фашистське обличчя може бути великою несподіванкою, тим більше, що в останній війні Совєтський Союз брав таку живу і велику участь у розгромі гітлерівської Німеччини.

Одначе для українського народу, що пережив усі жорстокості гітлерівського фашизму у його найбільш жахливому «східному» виданні під час недавньої трирічної німецької окупації, що пережив теж більше ніж двадцятирічну окупацію під владою совєтів, що і тепер знову після розрому німців пережив уже під цією владою нових два роки, – для українського народу, що перейшов на цей спосіб основну практику цих двох режимів, є ясним, що ці два режими своєю практикою цілковито до себе подібні й обидва належать до одного і того самого фашистського типу».

 

ОЛЕНА АНТОНІВ (1937-1986) – правозахисниця, дисидентка.

Лікар-фтизіатр зі Львова, активна учасниця правозахисного руху, організатор допомоги родинам політв’язні, друга дружина В’ячеслава Чорновола, згодом дружина Зеновія Красівського.

Під час арештів 1965 року жила у Львові. Її дім був своєрідним політичним осередком, де збиралися шістдесятники, колишні повстанці, творча інтелігенція. Тут улаштовувалися вечори Шевченка, відзначалися пам’ятні дати, релігійні свята, зокрема, готувався різдвяний вертеп 1972 року за участю Василя Стуса, Ігоря Калинця, Стефанії Шабатури, які були невдовзі заарештовані.

Антонів підтримувала зв’язки з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Аллою Горською, Михайлиною Коцюбинською. Формально не будучи членом Української Гельсінської Групи, вона готувала і передруковувала окремі її документи і возила в Москву, щоб передати зарубіжним журналістам.

Після арешту у березні 1980 року Зиновія Красівського Антонів не могла влаштуватися на жодну роботу. Їй погрожували фізичною розправою. І все-таки вона відправляла інформацію про політв’язнів і продовжувала добродійну діяльність.

У 1980–1985 рр. багато часу провела в Тюменській області, поділяючи долю засланого чоловіка. Багато зробила для легалізації Української греко-католицької церкви.

У лютому 1986 року Олена Антонів загинула в автомобільній катастрофі.

 

АНДРІЙ КОКОТЮХА (1970) — письменник-белетрист, який видав понад 70 книжок.

Народився у місті Ніжин. Перший художній твір написав у віці 7 років. До 12 років читав і писав лише казки. Мріяв стати бібліотекарем. Працював збиральником меблів, різноробочим та муляром на будівництві. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім Т. Шевченка.

Перше оповідання опубліковане 1987 року. У 1991 році написав повість «Шлюбні ігрища жаб», яка, через брак інших зразків прози, отримала в 1995 році нагороду видавництва «Смолоскип».

Після виходу окремою книжкою в 1996 році повість стала називатися «романом», отримала позитивну оцінку від батьків та друзів автора, і широкий негативний розголос у пресі. Завдяки цій публікації  Кокотюха відразу став одним з відомих сучасних українських письменників.

У 1993 році був одним із засновників Творчої асоціації «500». Працюючи у видавництві «Смолоскип» пакувальником книжок, у період з 1994 по 1999 рік організував понад сто «гастролей» молодих українських письменників у сімнадцяти регіонах України.

У 1998 році звільнився з видавництва «Смолоскип» у зв’язку з переходом на журналістську роботу. Співпрацю зі «Смолоскипом» не припиняв до 1999 року. Потім видавництво офіційно розірвало з ним стосунки через публічне прочитання фейлетону про сучасний стан української культури. Видавництво розцінило цей фейлетон як «антиукраїнський».

Кокотюха відомий своєю надзвичайною продуктивністю, якось він заявив, що якби йому більше платили, то “теоретично він міг би писати по одному роману щомісяця”.

2006 року на конкурсі «Коронація слова» Гран-прі та Другу премію займають абсолютно різні рукописи, «Темна вода» і «Зоопарк або Діти до 16 років», написані в різних стилях та надіслані до журі з різних місць. Виявляється, автором обох є одна людина — Андрій Кокотюха. Причому сам себе він переміг з великим відривом: «Темна вода» посіла перше місце, «Зоопарк» — друге. В сумі автор отримав подвійну премію (близько 50 тис. гривень, за курсом того часу — близько 6 тис. дол. США). Після того не мав права брати участь у номінації «Романи», але продовжував надсилати на конкурс сценарії.

Кокотюха переважно видає детективи різних жанрів – готичні, бандитські, ретроромани.

Дослідник української масової літератури доктор філологічних наук Софія Філоненко називає Кокотюху батьком «українського готичного детективу», хоча сам автор вважає, що в його текстах присутня швидше неоготика, напряму пов’язана з актуальними суспільними та соціальними проблемами України, а звернення до готики та загалом фольклору збігається з традиціями давньої української літератури.

Пише Кокотюха також і пригодницькі повісті для підлітків, і – останнім часом – умовно-історичні романи на теми українських визвольних змагань. Письменник є прихильником художньо вигаданої («міфологічно-розважальної») складової творів історичної тематики з дотриманням реконструктивного фактажу.

До творів Кокотюхи не варто підходити з високими мірками, але треба віддати йому належне – він вправно заповнює нішу популярного чтива.

 

ВАЛЕНТИНА МАТЮШЕНКО (1972) —  оперна співачка-сопрано, заслужена артистка України.

Народилась у місті Полтава. Навчалась у Полтавському музичному училищі ім. М. В. Лисенка на вокальному відділенні, 2001 року закінчила Національну музичну академію України імені П.І Чайковського, кафедра сольного співу, 2004 року закінчила аспірантуру.

Гастролювала у Франції, Іспанії, Росії, Словенії, Азербайджані, Хорватії та інших країнах. З вересня 2004 року — солістка Національної філармонії України.

У репертуарі — крім класичних оперних партій, також численні партії з кантат, мес, мотетів композиторів епохи бароко: А.Скарлатті, Дж. Перголезі, А.Хассе, Дм. Бортнянського, А.Вівальді та інш.

Авторка та продюсерка циклу концертів «Перлини бароко».

 

МАРІАННА КІЯНОВСЬКА (1973) —поетеса, письменниця, перекладачка, літературний критик та літературознавиця.

Народилася у м. Жовква на Львівщині. Закінчила філологічний факультет Львівського університету.

У студентські роки належала до жіночого літературного угруповання ММЮННА ТУГА (за першими літерами імен: Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська, Юлія Міщенко, Наталка Сняданко, Наталя Томків і Анна Середа; ТУГА — «Товариство усамітнених графоманок»).

У 2003 році — стипендіатка програми Міністра культури i Національної Спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia».

У 2004—2006 роках вела рубрику «Нова польська література» в журналі «Кур’єр Кривбасу». У січні 1999 року — учасниця акції «Січ Уяздовська» (Варшава). У квітні-жовтні 2003 р. — стипендіатка програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia».

Авторка поетичних книг «Інкарнація» (1997); «Вінки сонетів» (1999); «Міфотворення» (2000), «Кохання і війна» (в співавторстві з Мар’яною Савкою; 2002), «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова» (2005), «Дещо щоденне» (2008). Є автором книжки «Стежка вздовж ріки» (2008).

Координаторка Львівського осередку Асоціації Письменників України – організації, альтернативної офіційозній Спілці письменників України.

2014 року вийшла книжка вибраних поезій «373», до якої ввійшли 373 вірші, написані за більш як 20 років. Втім, це цілісна, концептуальна поетична збірка, головним внутрішнім сюжетом якої є любов і подолання смерті. Бо 373, окрім того, що це унікальне просте число, – ще й температура кипіння води за Кельвіном. Вода, навіть ставши парою, не перестає бути водою. І це найважливіша метафора цієї книжки.

2016 — «Листи з Литви / Листи зі Львова» (у співавторстві з Мар’яною Савкою);

2017 — «Бабин Яр. Голосами» (відзначена Шевченківською премією 2020 року).

Твори Кіяновської багатьма мовами і вміщені у кількох антологіях.

Поетка творить елітарну, високу українську лірику. Вона творить свою окрему дуже знакову, сучасну, одразу впізнавану поетику не втрачаючи близького зв’язку із українською класичною традицією.

 

СОФІЯ АНДРУХОВИЧ (1982) — письменниця, перекладачка й публіцистка.

Народилася 17 листопада 1982 року в Україні в Івано-Франківську. Дочка письменника Юрія Андруховича. Дружина письменника Андрія Бондаря. Мекає у Києві

Закінчила природничий ліцей в рідному місті та Українську академію друкарства. Співредакторка часопису «Четвер».

В нульові Андрухович видала кілька прозових творів:  «Літо Мілени», «Старі люди», «Жінки їхніх чоловіків», «Сьомга».  Але широкий читацький загал заговорив про письменницю після її роман «Фелікс Австрія» (2014), що став бестселером.

Дія роману відбувається на зламі ХІХ та ХХ століть, у Станиславі. На тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, – долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти.

У 2014 році роман «Фелікс Австрія» був визнаний книгою року ВВС і отримав кілька літературних премій.

Роман «Амадока», що вийшов цього року,  схоже, теж стає бестселером. Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України герой роману тільки дивом залишився живим. Важкі травми призвели до повної втрати пам’яті: чоловік не пам’ятає ні свого імені, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя.

Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомості, зшивати докупи спільну історію.

Амадока — найбільше в Європі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Європи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яті? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомості іншої людини?

Варте уваги інтерв’ю з Софією Андрухович:

https://hromadske.ua/posts/mi-zhivemo-v-ozeri-zabuttya-intervyu-z-pismenniceyu-sofiyeyu-andruhovich

 

РОМАН ЗОЗУЛЯ (1989) — футболіст та волонтер. Гравець іспанського клубу «Альбасете». Співзасновник благодійного фонду “Народна армія”, що займається підтримкою армії.

У 2017 році Роман Зозуля та Руслан Ротань заснували футбольну академію у Дніпрі.[2]

Народився Києві. Вихованець київського «Динамо». Дебютував у головній команді «Динамо» 2008 року в матчі проти полтавської «Ворскли» (2:1). Всього за «синьо-білих» у Чемпіонаті України провів 32 матчі і забив 3 м’ячі. У 2009 році став найкращим бомбардиром молодіжного Чемпіонату України.

2 червня 2010 дебютував за збірну України в товариському матчі з командою Норвегії, у якому забив єдиний переможний м’яч. Грав на відборі до чемпіонату Світу 2014. У матчі проти збірної Франції забив один гол.

На відборі до Євро-2016 у Франції в матчі проти збірної Іспанії отримав важку травму. Далі він не міг грати протягом півроку.

Зараз грає в іспанському клубі Альбасете». У листопаді 2019-го представники ФК «Альбасете» проводили опитування вболівальників, згідно його результатів найкращим гравцем клубу було визнано Романа Зозулю.

Під час паузи у спортивній кар’єрі Роман Зозуля активно допомагає армії. У 2015 році Роман заснував благодійний фонд «Народна армія», регулярно здійснює допомогу бійцям на передовій і в тилу.

 

Пом’янемо захисників України

 

ДМИТРО ГОДЗЕНКО (1966-2016) — старший сержант ЗСУ.

Народився у Львові, жив у Києві.  Головний інженер Метрологічного центру Нафтогазу. Активний учасник Революції гідності. Мешкав у Києвы.

У січні 2015 року добровольцем пішов до військкомату. Був направлений до військової частини А4152 міста Рівного. Служив у 17-му батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.

У вересні 2015 року під час бою зазнав важких осколкових поранень у Майорську. Після недовготривалого лікування в Ірпінському військовому шпиталі, не дочекавшись видужання, повернувся в зону АТО в Зайцеве.

За час служби молодший сержант Дмитро Годзенко перекрив потоки контрабанди, які возили через блокпост у Майорську, та відновив постачання електроенергії та води місцевим мешканцям.

«Годзила» за життя став легендою як серед українських військовиків, волонтерів та журналістів, так і серед проросійських сепаратистських угруповань. В інтерв’ю перед загибеллю розповідав про методи російської пропаганди:

«Ось дивіться, відома школа у Зайцевому. «Українські солдати обстріляли школу» – добре звучить. Але питання у тому, що ця школа вже рік як не школа. Щойно відбувся випускний вечір, їх звідти убрали. Там лишилися «сепари». Але самим фактом досі маніпулюють. «Українські військові обстріляли лікарню» – теж добре звучить. Але там вже півроку штабі і опорний пункт сепаратистів. Воно просто називається – лікарня, школа…»

Загинув Дмитро Годзенко в Зайцевому близько 6 ранку 31 березня 2016 року під час мінометного обстрілу, за день до демобілізації.

Проститись із легендарним бійцем на Майдан Незалежності прийшли більше двох тисяч людей.

Без Дмитра залишилися мати і син.

 

АНАТОЛІЙ МЕЛЬНИКОВ (1960-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Кривий Ріг. До січня 2014 працював повітряним гімнастом у Московському цирку імені Юрія Нікуліна.

З початком російської збройної агресії проти України повернувся на Батьківщину. Кілька разів звертався до військкомату, але йому відмовляли у призові за мобілізацією через вік.

27 жовтня 2016 року зарахований на військову службу за контрактом.

Солдат, стрілець 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 3-ї мотопіхотної роти 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» 53-ї ОМБр, м. Сєвєродонецьк.

Виконував завдання в АТО, зокрема на «Світлодарській дузі».

Загинув 30 червня 2017 року під час обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями українського взводного опорного пункту поблизу смт Луганське, внаслідок прямого влучення міни калібру 82 мм.

Залишились мати, сестра, дружина та донька.

 

ІГОР ВОЛОШИН (1985-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився в місті Рівне, був єдиною дитиною в сім’ї. У шкільні роки побував у Німеччині, Болгарії, Франції, жив у французькій сім’ї за програмою обміну. Закінчив Рівненський кооперативний економіко-правовий коледж за спеціальністю «банківська справа» з відзнакою. Працював в Укрексімбанку та навчався на економічному факультеті Національного університету водного господарства та природокористування.

Під час Майдану 2004 року разом з іншими студентами на кілька днів їздив у Київ, де брав участь в акціях протесту. 2005 року був призваний на строкову службу, яку проходив в Рівному у військовій частині СБУ. В подальшому повернувся до роботи у банку на посаді менеджера-економіста.

З початком російської збройної агресії Ігор одразу пішов у військкомат, але його призов двічі відкладали. Він звернувся до батальйону тероборони, що формувався у Дніпропетровську, і 16 травня 2014 у добровільному порядку був мобілізований Красногвардійсько-Кіровським ОРВК м. Дніпропетровськ.

Кулеметник 39-го батальйону територіальної оборони «Дніпро-2».

21 липня 2014 року неподалік селища Кам’янка на блокпост українських сил АТО заїхав мікроавтобус, начинений вибухівкою, та підірвався. Загинуло п’ять військовиків: старші сержанти Ігор Волошин і Костянтин Буша, старші солдати Олександр Загородній і Юрій Кривсун, солдат Олександр Калаянов.

Без Ігоря залишились батьки і наречена.

 

ЄВГЕН СЕРДЮКОВ (1983-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Вірменії, з дитинства проживав у Дніпропетровську. В 2001 вступив до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна (ДНУЗТ), колишній (ДІІТ), на факультет «Управління енергетичними процесами» за спеціальністю «Електротехніка та електромеханіка».

Був активним член вірменської громади, мав власний бізнес.

Був призваний за мобілізацією 11 березня. Окрім військової служби займався допомогою армії, купував інструменти та запчастини для ремонту військової техніки.

Молодший сержант 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади, м. Гвардійське.

Євген загинув 31 липня 2014-го, коли батальйон 25-ї бригади намагався взяти штурмом місто Шахтарськ, внаслідок потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ «Град» позицій українських бійців, а також атаки бойовиків із засідки на колону БТР десантників поблизу м. Шахтарськ Донецької області багато вояків загинуло.

Російські бойовики знімали тіла загиблих десантників на відео і фото й потім хизувались у соцмережах. Терористи тимчасово поховали біля недобудованої церкви в парку Шахтарська — Артема Джубатканова, Євгена Сердюкова, Олексія Сєдова, Станіслава Трегубчака, Петра Федоряку, Халіна Володимира та, можливо — Володимира Самишкіна. Тоді ж поліг Андрій Болтушенко.

 

ВОЛОДИМИР МАРУСИЧ (1978-2014) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Солоне на Тернопільщині. Навчався у Чернівецькому професійному художньому училищі за спеціальністю майстер художньої обробки деревини.

Строкову Службу проходив у танкових військах на Чернігівщині. У 2003 році знову пішов у військо на службу за контрактом. Опісля проживав у Солоному.

Володимир Марусич був членом ГО «Самооборона Заліщицького району», чатовим 4-ї чоти. 21 серпня 2014 року був призваний під час третьої хвилі мобілізації та призначений на посаду гранатометника 12 механізованої роти 4-го механізованого батальйону 24 ОМБР, підготовку проходив на полігоні у Львівській області.

Загинув 6 листопада 2014 року біля села Кримське Луганської області під час мінометного обстрілу бойовиками взводного опорного пункту. Міна, внаслідок прямого попадання, повністю зруйнувала бліндаж, де знаходився сержант Марусич.

Залишилася мати, дві сестри і брат.

 

СЕРГІЙ ІВАНОВ (1988-2018) — старший сержант ЗСУ.

Народився в Нових Санжарах (Полтавська область). Після 9 класів вступив до Хорольського агропромислового коледжу, але не закінчив (за власним бажанням) — прийняв рішення йти до армії.

Призваний на строкову в листопаді 2006 року, службу проходив у 275-му арсеналі зберігання артилерійських боєприпасів (Новобогданівка Запорізької області). Після строкової служби у грудні 2007 року підписав контракт із 1-ю бригадою надводних кораблів ВМС, служив старшим радіотелефоністом на флагмані «Гетьман Сагайдачний»; після звільнення у запас працював в охоронних структурах Києва.

В часі війни 28 серпня 2014 року був мобілізований, на фронті з жовтня 2014-го, служив у 93-й бригаді — командир бойової машини реактивного артилерійського дивізіону БМ-21 «Град». Захищав ДАП, Піски, Авдіївку, Мар’їнку.

Через місяць після демобілізації підписав контракт; старший сержант, командир взводу—командир бойової машини 2-ї протитанкової артилерійської батареї протитанкового артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи 54-ї бригади.

17 січня 2018-го загинув вночі у зоні бойових дій внаслідок підриву МТ-ЛБ на вибуховому пристрої під час перевезення особового складу поблизу. Імовірно через сніг машина з’їхала у бік і наскочила на міну. Загинули два члени екіпажу, які перебували всередині — Сергій Іванов та старший солдат Дмитро Беляєв; ще 5 бійців дістали поранення.

Без Сергія лишились мама, вітчим, брат, сестра, дружина та донька.

 

РУСЛАН ГРАНДА  (1971-2015)— старшина ЗСУ.

Народився у Львові, мешкав у селі Крива Балка на Миколаївщині, де 1989 році закінчив середню школу. Протягом 1989—1991 років проходив строкову військову службу в лавах ЗС СРСР.

У часі війни — командир мінометного розрахунку, 28-а окрема механізована бригада.

4 лютого 2015-го важкопоранений осколками при обстрілі терористами поблизу міста Мар’їнка Донецької області. 11 лютого помер у госпіталі Дніпропетровська.

Без Руслана лишились брат та донька.

 

МЕРУЖ МІРОШНІЧЕНКО (1984-2014) — вояк ДУК ПС.

Народився у селищі Якимівка Запорізької області. Проживав у Мелітополі. Займався єдиноборствами — був тренером із панкратіону, займався приватним підприємництвом.

Батьки назвали сина Миколою, але згодом він обрав та зафіксував у документах ім’я Меруж (дослівно «наша сила») — на честь слов’янського князя.

З початком російсько-української війни воював у складі Добровольчого Українського Корпусу,

Вдень 12 серпня 2014 року автобус групи бійців ДУК «Правий сектор» потрапив у засідку на блок-посту під Донецьком на об’їзній трасі поблизу селища залізничної станції Мандрикине.[2][3]. Тоді загинули Величко Володимир Володимирович, Волощук Михайло Володимирович, Зозуля Анатолій Михайлович, Пальгуєв Олександр Сергійович, Малолітній Олександр Іванович, Мартинов Олександр Олександрович, Петрушов Олександр Валентинович, Смолінський Леонід Денисович, Суховий Сергій Іванович. Про смерть Меружа стало відомо тільки 26 серпня 2014 року.

У загиблого солдата залишилася дружина з двома синами. Молодший син з’явився на світ через тиждень після смерті батька.

 

ОЛЕКСІЙ ТРОФІМОВ (1993-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Апостолове н Дніпропетровщині.

Військовослужбовець за контрактом, старший стрілець механізованої роти 1-го механізованого батальйону, 17-та окрема танкова бригада.

Загинув під час виходу з оточення під Іловайськом «зеленим коридором» на дорозі в районі села Новокатеринівка. 2 вересня тіло Олексія Трофімова разом з тілами 87 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до запорізького моргу. За експертизою ДНК упізнаний серед похованих на Алеї невідомих героїв під Запоріжжям. 1 липня 2015 року з воїном попрощалися у рідному місті з військовими почестями.

Без сина лишилася мама.

 

АНДРІЙ МОРУГИЙ (1974-2014 ) — лейтенант ЗСУ, підприємець-аграрій.

Народився у селі Браниця, на Чернігівщині, у родині службовця. Після школи працював слюсарем у місцевому колгоспі. Навчався у Національному аграрному університеті за спеціальністю «інженер-механік», працював комбайнером у ВАТ «Агрофірма Славутич».

У 1999 році обійняв посаду виконавчого директора сервісно-дилерської служби цього ж акціонерного товариства. У 2000 році — директор ТОВ «Інтерагросервіс». У 2001 році був одним із засновників та директором ТОВ «Технополіс», що мало статус офіційного дилера німецької фірми Claas в Україні.

2002 року був обраний на посаду голови правління ВАТ «Племзавод Яненківський», яку обіймав до червня 2014 року. А у 2007 році Моругий став власником ВАТ «Племзавод Яненківський», придбавши у декількох сотень фізичних осіб близько 55 % акцій. Того ж року підприємству владося вийти на прибутковий рівень, однак вже у 2008 році господарський суд Київської області відкрив проти Яненківського племзаводу справу про банкрутство. У 2012 році у племзаводу виник конфлікт з жителями села Пологи-Яненки через неякісні розрахунки за земельні паї. Селяни вимагали притягнути Андрія Моругого до відповідальності.

У березні 2014 року Моругий був мобілізований, виконував обов’язки заступника командира 3-ї механізованої роти по роботі з особовим складом 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр. Перебуваючи в зоні АТО, витрачав значну кількість власних коштів для придбання засобів захисту та харчування для інших бійців.

13 липня 2014 року колона, у якій рухався Моругий, потрапила під мінометний обстріл проросійських бойовиків «днр». Андрій їхав у першій машині. Поранення у шию виявилося для нього смертельним.

Залишилася дружина та двоє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада