Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.07.2020

17 липня.

Згадуємо народжених цього дня непересічних діячів:

  • архітектор, засновник і організатор Львівської архітектурної школи, яка визначала обличчя Львова другої половини XIX — початку ХХ століття
  • композитор і фольклорист. На замовлення Лесі Українки виконував записи народних пісень і дум. Довів їх самостійне походження – всупереч тогочасним теоріям про запозичення цієї форми народної творчості;
  • художниця, одна з основоположниць застосування Петриківського розпису на порцеляні;
  • композитор і музикант, засновник української альтової школи;
  • дисидент, політв’язень, релігійний діяч, що боровся за легалізацію УГКЦ;
  • культуролог, до кола інтересів якої належать дослідження сучасної літературної теорії, гендерні студії, постколоніальна критика, модернізм та постмодернізм.
  • Художник, один з представників трансавангарду. Піонер інсталяції та відеоарту;
  • солістка Національної опери України.

В також вшануємо пам’ять наших захисників, які загинули у боротьбі з російською збройною агресією, боронячи територіальну цілісність і незалежність України.


Почнемо:

ЮЛІАН ЗАХАРЕВИЧ (1837-1898) — архітектор, засновник і організатор Львівської архітектурної школи, яка визначала архітектурне обличчя Львова другої половини XIX — початку ХХ століття.

Народився у Львові в родині вірменина Георгія Захаревича та Юзефи з Ґросманів. Закінчив Технічну академію (нині — Львівська Політехніка), професійну освіту отримав у Відні, закінчив 1858. Працював у генеральній дирекції будівництва державних залізниць Австрійської імперії.

У 1859 року проходив практику в архітектурному бюро Леопольда Ернста при реставрації віденського готичного костелу святого Стефана.

У 1860-х роках працював на Львівсько-Чернівецькій залізниці на різних посадах — від інженера до начальника руху в Чернівцях. Працюючи на цій залізниці, спроектував залізничний вокзал у Яссах.

З 1871 року — професор, завідувач кафедри архітектури Технічної академії у Львові. У 1881–1882 р. — ректор Політехніки.

Спільно з Іваном Левинським 1885 року придбав у міста велику земельну ділянку в місцевостях Новий Світ і Байки. Від 1888 року забудовував її віллами за власними проектами та проектами Левинського (тепер місцевість відома під назвою Кастелівка). Поряд з Іваном Левинським та Альфредом Каменобродським був піонером створення у Львові комплексних архітектурно-будівельних компаній.

Похований на Личаківському цвинтарі під надгробком, який заздалегідь сам спроектував.

Серед будівель, зведених у Львові за проектами Юліана Захаревича:

-головний корпус та корпус хімічної лабораторії Львівської політехніки;

-Галицька ощадна каса, де нині розмістився Музей етнографії та художнього промислу;

-вілла з червоної цегли з майстернею художника Яна Стики. Нині тут розташовано художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського;

-костел і монастир сестер францисканок.

Також він спроектував залізничний вокзал у місті Ясси в Румунії, синагогу в Чернівцях у неомавританському стилі, низку церков – в селі Заріччя біля Ярослава, в селі Звижень, в Маркополі.

Найпізніше з усіх палацових ансамблів у 1889 Захаревичем був зведений замок графа Адама Ґолуховського в Гусятині. Палац був знищений під час Першої світової війни.

Прекрасний матеріал про діяльність Юліана Захаревіча, спроектовані ним будинки і архітектуру того часу: https://zbruc.eu/node/68472

 

ФІЛАРЕТ КОЛЕССА (1871-1947) — етнограф, фольклорист, композитор, музикознавець і літературознавець.

Брат Олександра та Івана Колесс. Батько Миколи Колесси та Дарії Колесси-Залеської, стрийко піаністки Любки Колесси.

Народився на Львівщині, навчався у навчальному закладі міста Стрий.Ннавчався у Віденському університеті, 1896 року закінчив Львівський університет.

Викладав у гімназіях Львова, Стрия, Самбора. В різні часи працював з І. Франком, М. Лисенком, Лесею Українкою. В 1918 році захистив дисертацію у Віденському університеті та отримав вчений ступінь доктора філології. Досліджував ритміку українських народних пісень, народні пісні Галичини, Волині, Лемківщини.

У працях “Народні пісні з Галицької Лемківщини” та “Характерні ознаки західноукраїнських музичних діалектів в мелодіях народних пісень Лемківщини”, вивчаючи пісенну творчість карпатських українців в її зв’язках з фольклором, він показав тісну генетичну спорідненість народної культури українців-лемків із загальноукраїнською.

“Границі відділяють українців від їх братів русинів, — пише він у праці “Огляд українсько-руської поезії”. — Але ніякі границі не в силах розірвати єдності великого народу, тому що їх об’єднує в одне ціле історична традиція, тисячолітня єдина культура і її плоди — багата мова, величава народна поезія”.

Колессою у 1910—1913 pp. було врятовано від забуття і безповоротної втрати один із найцінніших скарбів народної творчості — думи, що були записані ним на фонограф з голосу кобзарів та лірників під час експедиції на Полтавщину, організованої з ініціативи і на кошти Лесі Українки.

На початку 1920-х, у часи, коли на західноукраїнських землях панувала польська влада, викладав українську словесність в Українському таємному університеті у Львові.

Однією з найцінніших наукових праць Колесси є дослідження «Про генезу українських народних дум» На основі глибокого вивчення дум він висунув нову теорію про їхнє походження, довів, що думи не є наслідком запозичень епічних форм з чужих джерел, а являють собою самобутнє явище на українському ґрунті.

Колесса завжди прагнув до об’єднання усього українства, підтримував тісні зв’язки з науковими і творчими спільнотами в Наддніпрянській Україні. У 1929 р. його обирають дійсним членом Академії наук УРСР, що сприяло ще більшому його зближенню з українською наукою.

Проте вже тоді наступ сталінізму давався взнаки. Чергова репресивна кампанія у ВУАН 4 жовтня 1933 р. торкнулась і Філарета Колесси. Того дня на засіданні президії ВУАН було розглянуто питання про академіків з Галичини. Зазначалося, що “академіки Возняк, Колесса, Студинський і Щурат, які неодноразово декларували своє бажання взяти участь у культурному будівництві Радянської України, були обрані на цій підставі до ВУАН. На ділі вони тісно зв’язалися з панівними класами Польщі, які проводять політику інтервенції щодо Радянського Союзу. Вони продались польським поміщикам, що прагнуть закабалити трудящих України, відновивши на Україні поміщицький лад”. З огляду на це президія ВУАН ухвалила: “…академіків Возняка, Колессу, Студинського і Щурата виключити зі складу Академії і позбавити звання академіків як ворогів трудящих мас України”.

Але все ж високий авторитет музикознавця переміг ідеологічні перепони, і в 1939 р. його знову поновили у складі АН УРСР. Все це, однак, суттєво не впливало на його діяльність як на музичного діяча і вченого.

У своєму прагненні єднання українства, він, певно мав чимало ілюзій, тому окупацію совєтами західноукраїнських земель у 1939 році сприйняв схвально.  У жовтні 1939 депутатом Народних Зборів Західної України.

3 1939 — професор Львівського університету. З 1940-го – директор державного музею етнографії у Львові та керівник львівського відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії Академії Наук УРСР.

Композиторська діяльність Колесси зосереджена переважно в хоровому жанрі. Оригінальні хори на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, О. Маковея, О. Олеся та інших поетів, численні обробки українських народних пісень були невід’ємною частиною репертуару західноукраїнських хорових колективів і здобули широке визнання. Неабиякі музичні здібності майбутній композитор виявив ще під час навчання у Стрийській гімназії, де і звернув на себе увагу композитора О. Нижанківського. Під впливом цього досвідченого митця Ф. Колесса став серйозно вивчати історію, теорію музики, гармонію, мріючи присвятити себе композиторській діяльності. Твори Колесси й досі виконуються сучасними професійними та самодіяльними колективами і є цінною частиною української хорової спадщини.

Сповна реалізувати композиторське дарування Філарету Колессі завадило те, що він надавав перевагу не так власній творчості, як науковим дослідженням творчості народної. А от його син Микола став відомим композитором.

 

ВІРА ПАВЛЕНКО (1912-1991) — художниця, майстриня Петриківського розпису. Одна з основоположниць застосування петриківського розпису на порцеляні.

Народилась у місті Катеринослав (зараз Дніпро), але дитинство провела у селі Петриківка, яке здавна відоме своїми художніми традиціями. Мати Віри, Параска Павленко, була однією з найбільш відомих майстринь петриківського розпису початку XX століття, від неї Віра і навчилася цієї справи. Перед війною навчалась у Київському художньо-промисловому училищі.

У своїх творчих пошуках Віра Павленко не відступала від локального традиційного орнаменту, але робила його більш графічним та мініатюрним.  Композиційно це все ті ж квіти у «вазонах», букети, бігунці, створені як у кольорі, так і чорною тушшю. Художниця майстерно вводить у свої орнаментальні композиції птаха, зокрема півня та профільні зображення жіночої фігури в національному вбранні. У 1939-1941 рр. разом з сестрою Ганною Павленко-Черниченко першою починає працювати над розписами фарфорового посуду.

По війні Віра Павленко переїздить до Києва, де разом зі своїми односельчанками Вірою Клименко-Жуковою, Марфою Тимченко. Ганною Павленко-Черниченко починає працювати на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі над формуванням українського стилю розписів фарфорових виробів. Продовжує плідно працювати у галузі декоративного розпису на папері та книжкової графіки, створює розписи для текстильних виробів, виконує альфрейно-оформлювальні роботи на замовлення Управління у справах архітектури УРСР.

ЇЇ твори були окрасою багатьох республіканських, всесоюзних і закордонних виставок народного мистецтва у Парижі, Брюсселі, Кабулі, Лейпцигу, Токіо, Нью-Йорку та ін. Вирізнялися вони особливою ажурністю композиції, легкістю мазка та вишуканістю у підборі тональних відтінків кольору. Віра Іванівна Павленко значно розширила традиційну петриківську гаму, будуючи свої композиції як за принципу кольорового контрасту, так і тональних розробок одного або кількох кольорів.

Унікальна, найбільш повна колекція творів майстрині зберігається у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва і охоплює всі періоди творчості художниці з середини 1930-х по 1980-ті рр., нараховуючи понад триста графічних робіт та фарфорових виробів (сервізів, ваз, блюд).

 

ЗЕНОН ДАШАК (1928-1993) — музикант, композитор, ректор Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка, засновник української альтової школи.

Народився в Стрию Львівської області в сім’ї залізничника. Навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенк, по тому – в аспірантурі Київської державної консерваторії ім. П. Чайковського, де захистив дисертацію «Камерно-інструментальні твори та виконавська діяльність М. В. Лисенка». Там він пройшов шлях від старшого викладача до та проректора з навчальної і наукової роботи.

У Києві Зенон Дашак виступав у складі струнного квартету з першокласними музикантами: О. Гороховим, С. Кравцовим і В. Червовим. Тут він став провідним педагогом-альтистом, досвідченим адміністратором.

У 1965 році в житті Зенон Дашака починається надзвичайно плідний період. Його призначають на посаду ректора Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка.

Наймолодший в тодішньому Союзі ректор поринув у роботу, вже маючи величезний досвід у столичній консерваторії. Він одразу створив струнний квартет, учасниками якого крім нього були Олександра Деркач, Богдан Каськів і Харитина Колесса. Таким складом вони виступали багато впродовж багатьох років у різних містах СРСР і за кордоном.

Завдяки діяльності Зенона Дашака Львівська консерваторія стала одним із провідних вишів, мала високе реноме в Союзі і за кордоном. Його особисті творчі і ділові контакти з видатними музикантами сучасності сприяли цьому і додавали престижу. За час його праці на посаді ректора тут проводились численні вагомі заходи: виконавські конкурси: всесоюзні за спеціальностями скрипка, альт, контрабас, арфа; Всеукраїнські конкурси піаністів ім. М. Лисенка та диригентів, а також наукові конференції та семінари. Відбувались творчі звіти консерваторців в містах України і Союзу тощо.

Дашак був членом журі не лише всеукраїнських і всесоюзних конкурсів, а й міжнародних: у Франції, Німеччині, Румунії.

Період ректорства Дашака збігся з жорсткою ідеологізацією і боротьбою компартійних та каральних органів проти української мови, історії, культури. Але Львівська консерваторія завжди була українською. Мало хто знав, яку треба було мати мужність і дипломатичність і як ризикувати, щоб протистояти цьому свавіллю. «Ангели-хоронителі» з певних установ приходили до ректора зі списками «політично ненадійних» осіб, яких потрібно було звільнити. Як правило, це були найталановитіші музиканти і педагоги… Але ректор дотримувався своїх аргументів, що вони як фахівці — незамінні для консерваторії.

Це ж стосувалось і вступних іспитів, коли правлячі бонзи диктували, кого слід приймати до вишу. Ректор носив в належні інстанції письмові роботи і доводив, в міру своїх можливостей і переконань, хто може навчатись у вузі. З цією ж метою в кінці 1980-х років було запроваджено відкриті, публічні іспити з фаху для абітурієнтів у формі концертів.

За 27 років на посаді ректора Зенон Дашак зробив багато для української культури і зокрема для консерваторії. Проте на початковій стадії відродження незалежної України купка галасливих «патріотів», що завдяки йому посіли керівні посади, звинуватили ректора у всіх гріхах. Він не виправдовувався і нічого не доводив. Написав заяву про відхід з посади ректора за власним бажанням. У свій кабінет до кінця життя більше не зайшов.

Зенона Дашака вважають засновником української альтової школи, його випускники успішно працюють в музичних навчальних закладах і концертно-театральних установах в Україні і за її межами. Педагог є автором понад 40 праць з проблем музичного виконавства, близько 15 збірників педагогічного репертуару для скрипки й альта, збірників вправ та етюдів, низки обробок і перекладів для альта. Як композитор Написав «Українську сюїту» та «Варіації» для скрипки (альта) і фортепіано.

 

ІВАН ГЕЛЬ (1937-2011) — правозахисник, дисидент,  релігійний діяч, політв’язень, один із засновників Української гельсінської спілки.

Народився у с. Кліцько на Львівщині. Батько Івана — колишній вояк УГА, потім голова «Просвіти» в селі, був головою колгоспу, одночасно співпрацюючи з підпіллям ОУНза що 1950 року був засуджений на 20 років.

Іван з молодих років не згодився прогинатися під вимоги совєтів. Публічно відмовився вступити в комсомол, за що був вигнаний з 10 класу школи. Закінчив вечірню школу в Самборі. Після відмови в прийомі документів на вступ до Львівського університету працював слюсарем на Львівському заводі автонавантажувачів. Після служби в армії вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського державного університету.

Після знайомства з Михайлом Горинем, почав виготовляти і поширювати самвидав: «Стан і завдання українського визвольного руху» Євгена Пронюка, «Що таке поступ» Івана Франка (критика марксизму), «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви» тощо.

24 серпня 1965 року, будучи студентом 6-го курсу, був заарештований. У березні 1966 засуджений за статтею «антирадянська агітація і пропаґанда», «організаційна діяльність») до 3 років таборів суворого режиму.

Карався в таборах Мордовії, де познайомився з багатьма учасниками демократичного руху в СРСР, що тільки укріпило його переконання.

1967 двічі звертався до Президії Верховної Ради УРСР з листами на захист Української Греко-Католицької Церкви та з вимогою скасувати ст. 62 КК УРСР – «антирадянська агітація і пропаґанда», за якою в ті часи засуджувалася більшість діячів українського руху.

Після звільнення жив у м. Самбір. Там видрукував у самвидаві і поширив 11 книжок («Серед снігів» Валентина Мороза з передмовою самого Геля «Тоталітаризм, український рух і Валентин Мороз», «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, збірка віршів Миколи Холодного «Крик з могили», книжку листів Михайла Гориня з неволі, багато статей).

7 грудня 1970 р. виступив на похороні відомої художниці (найвірогідніше, вбитої КГБ-істами) Алли Горської в Києві, через що отримав на роботі сувору догану за «прогул».

12 січня 1972 року заарештований удруге. У серпні засуджений за горезвісною ст. 62 КК УРСР на 10 років таборів особливого (камерного) режиму, та 5 років заслання, був визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Термін відбував у Мордовії та в Пермській області (Кучино), заслання — в Комі АРСР.

Загалом в ув’язненні провів 16 років, на засланні — 5.

У таборах брав участь у голодуваннях, зокрема, в голодуванні з вимогою статусу політв’язня. Одне з його голодувань тривало 100 діб: домагався реєстрації шлюбу зі своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани. 1975 року шлюб був зареєстрований. Загалом голодував понад 300 діб.

В ув’язненні Іван Гель примудрився написати книжку «Грані культури» – як відповідь на «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюби. Ця робота поширювалася в самвидаві, нелеґально потрапила за кордон і під псевдонімом Степан Говерля була видана у Лондоні 1984 року. В Україні під справжнім іменем автора книжку вперше видали у Львові 1992 року. В цій роботі автор дав глибокий аналіз становища української культури в умовах російської окупації.

17 січня 1987 р. повернувся в Україну. Рік жив у рідному селі, працював пастухом. Навесні 1987 разом з В.Чорноволом, М.Горинем, П.Скочком відновив журнал «Український вісник», був його відповідальним секретарем.

1987 року створив і очолив «Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви», редаґував журнал «Християнський голос», організовував перші масові релігійні та політичні акції в Галичині, зокрема, збори 250 тисяч вірних УГКЦ 19 вересня 1989 року біля собору Святого Юра у Львові — тоді катакомбна церква леґалізувалася і дістала офіційне визнання. Брав активну участь у створенні «Меморіалу» і Народного Руху України.

Іван Гель брав активну участь у громадсько-політичному житті, очолював Львівську обласну комісію відновлення прав реабілітованих.

 

ТАМАРА ГУНДОРОВА (1955) – літературознавиця і культурологіня

Народилася у с. Климівка Полтавської області. Закінчила відділення української мови та літератури філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка та аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

1981 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Проблема інтелігенції і народу в соціально-психологічних повістях Івана Франка 80-90-х років XIX ст.», а у 1996 році докторську дисертацію на тему «Дискурсія українського модерну. Постмодерна інтерпретація».

Викладала у Могилянці, Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, а також за кордоном –  у Торонтському університеті, Літній школі Гарвардського університету, в Українському вільному університеті (Німеччина, Мюнхен).

Наукові праці Гундорової стосуються сучасної української літератури, зокрема в аспекті її новітніх теоретичних інтерпретацій — постмодерністських, постколоніальних, гендерних, психоаналітичних. Розробила концепцію розвитку українського модернізму.

Основна проблематика праць Тамари Гундорової – переходи нової свідомості початку ХХ століття, «післячорнобильська бібліотека» як метафора українського постмодернізму на переломі ХХІ століття, меланхолія, популярна культура і кіч – від «Енея-парубка до Вєрки Сердючки».[3]

Головні праці Гундорової:

-«Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодернізм», 2013;

-«Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: статті та есеї», 2013.

-«ПроЯвлення слова: дискурсія раннього українського модернізму», 2009.

– «Кітч і література. Травестії», 2008;

-«Франко не Каменяр» 1996.

Прекрасне інтерв’ю з Гундоровою з промовистою назвою «Інтелектуал – не той, хто може говорити про все, це той, хто говорить про головні речі»: http://uamoderna.com/jittepis-istory/tamara-hundorova

 

ОЛЕКСАНДР ГНИЛИЦЬКИЙ (1961-2009) — художник, представник трансавангарду.

Народився у Харкові, закінчив Харківське державне художнє училище, факультет театрально-декораційного живопису. У 1981-1987 рр. навчався в Київському художньому інституті на відділі монументального живопису (студія Чеканюка та Стороженка). Олександр став одним з активних учасників київського мистецького угруповання «Паризька комуна». У 1996 р. разом з Лесею Заяць заснував громадську організацію «Інституція нестабільних думок».

В українському мистецтві Гнилицький в кінці 1980-х став піонером інсталяції і відеоарту у 1990-х. Разом із своєю дружиною, художницею Лесею Заяць, представляв Україну на Венеціанському бієннале в 2007 р. Останні роки життя проживав в Мюнхені, де працював дизайнером продукції для телебачення та кіно, а також митцем-коцептуалістом для анімації.

Протягом свого творчого шляху, окрім головної ідеї – живопису, автор звертався до найрізноманітніших видів, жанрів і технік. Гнилицький опинився в числі перших українських художників, які звернулися до відео. На початку 90-х він екранізував власну поему-акцію «Спляча красуня в скляній труні». В 2000-них роках художник віддає перевагу сюжетному живопису, постмодерново перекодовуючи міфологеми персонажів культових мультфільмів, телесеріалів, казок і легенд , увіковічує дрібні побутові предмети, збільшуючи їх на картинах та вириваючи з оточуючого світу.

Усім, хто вважає, що не розуміється на сучасному мистецтві, або вважає це мистецтво занепадом, корисною буде матеріал, в якому просто і доступно, на конкретних прикладах, розкривається сенс творів Гнилицького: https://life.pravda.com.ua/culture/2017/03/6/222963/.

Втім, пам’ятаймо, що це лише одна з інтерпретацій… 😉

 

АНЖЕЛИНА ШВАЧКА (1971) — співачка, солістка Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка,

Народилася в м. Дніпропетровську. Закінчила Дніпродзержинське музичне училище (місто Кам’янське) за фахом «хорове диригування». З 1990 року по 1997 роки здобувала освіту як співачка в Київській державній консерваторії імені Петра Чайковського в класі професора, народної артистки СРСР Галини Туфтіної.

З 1997 року— солістка Національної опери України (мецо-сопрано).

У 2006 році виконала роль Катерини ІІ у художньому фільмі «Запорожець за Дунаєм» (за однойменною оперою С. Гулака-Артемовського, режисер Микола Засєєв-Руденко, 2006).

Послухати співачку: https://www.youtube.com/watch?v=FFM2fRVmBs4 , https://www.youtube.com/watch?v=OzZd1_1OdW8

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією:

 

СЕРГІЙ ГОЛОВЧАК (1991-2014)— старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Пісків на Рівненщині. Здобував спеціальність майстра гіпсокартонних конструкцій. 2009 року призваний до лав ЗСУ, зарахований до пожежників. По закінченні строкової служби одружився, працював в ТзОВ «Свіспан Лімітед».

У часі війни мобілізований, старший солдат, 51-а ОМБр.

27 серпня 2014-го загинув у бою під Іловайськом: 3-й батальйон бригади опинився в оточенні біля сіл Березне — Оленівка під постійним артилерійським обстрілом. Довгий час вважався зниклим безвісти. Упізнаний за аналізами ДНК.

Без Сергія залишилися дружина та 2-річний син.

 

БОГДАН САХНЮК (1977-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Жолобне на Житомирщині. 1 серпня 2000 року вступив на військову службу за контрактом. Протягом 2002—2003 років в складі миротворчого контингенту місії ООН перебував у Сьєрра-Леоне та неодноразово брав участь у миротворчих місіях у Косово (2006—2007). Старший солдат, водій польового вузла зв’язку 30-ї ОМБр. Був водієм полковника Олександра Нестеренка, який на той час командував 30-ю бригадою.

Загинув внаслідок артилерійського обстрілу з боку російсько-терористичних угрупувань поблизу села Степанівка (Шахтарський район). Богдан був за кермом автомобіля «Нива», після обстрілу вважався зниклим безвісти. Упізнаний за експертизою ДНК.

Залишилася дружина та двоє синів.

 

РОМАН КАРАСЬ (1985-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Шев’якине Дніпропетровської області у родині робітників. 2008-го року закінчив Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара — факультет фізики, електроніки та комп’ютерних систем, в часі навчання працював на радіоринку «Метеор». У 2008—2009 роках працював заступником директора Шев’якінського ПТУ № 74.

Боронити Україну пішов добровольцем 28 серпня 2014 року. Службу починав у 40-му батальйоні «Кривбас». Солдат, розвідник 37-го окремого мотопіхотного батальйону.

Пройшов бої під Авдіївкою, в секторі «М», проводив операції в тилу терористів, відзначений бойовими нагородами.

З жовтня 2015 року група під керівництвом Романа Карася отримала бойове завдання перетнути річку Кальміус та, не виходячи на територію, контрольовану терористами, зайняти пости для спостереження за їх діями. 4 жовтня троє бійців 37-го батальйону вирушили на виручку побратимам з батальйону «Донбас», які підірвалися на міні в секторі «М» поблизу села Павлопіль Волноваського району. Під час руху військовики підірвалися на «розтяжці» з міною біля села Пищевик. Роман Карась загинув, решта зазнали поранень.

 

СЕРГІЙ ПУСТОВИЙ (1981-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Охтирка, Сумська область.

У часі війни –  командир відділення (24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар», 10-та окрема гірсько-штурмова бригада).

Загинув під час виконання бойового завдання.

По смерті залишилися батьки, сестра, дружина та син.

 

ВОЛОДИМИР ТАТОМИР (1983-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився в с Романівка на Житомирщині.

В АТО – гранатометник 42-го батальйону територіальної оборони ЗСУ Кіровоградської області «Рух Опору».

28 серпня військовики рухалися на вантажівці «Урал» та потрапили у засідку терористів між Новокатеринівкою та Ленінським; у бою загинули сержант 42-го БТРО Юрій Кириєнко, солдати Дмитро Ільгільдінов, Анатолій Лифар, Ілля Письмений, дещо віддаленіше — Євген Мельничук, Володимир Татомир, Максим Харченко.

Знайдений пошуковою групою «Місія „Евакуація-200“» («Чорний тюльпан») 25 вересня 2014-го.

Лишились мама та син.

 

АРТУР ГУЛИК (1983-2014) – солдат резерву МВС України.

Народився 1983 року в місті Борислав на Львівщині. Після закінчення 9-ти класів продовжує навчання в Підбузькому профтехучилищі, де опанував професії маляра, штукатура та плиточника. Захоплювався малюванням та спортом – чудово плавав, виконував складні вправи на гімнастичних снарядах, відвідував секцію футболу.

Батько помер ще 1989 року, а коли 2005 року померла мати, Артур був змушений не лише заробляти на прожиття собі, а й всіляко допомагати сестрам, за їхніми словами, він «няньчив племінниць, морально і матеріально нас підтримував, був нашою опорою, другим батьком». Працював будівельником у Трускавці, їздив на заробітки до Москви.

У грудні 2013 року, щойно у Києві почалися події Революції Гідності, Артур із товаришами поїхав до столиці, щоб відстоювати європейський вибір та гідне життя рідного народу. Часто телефонував рідним, кілька разів ненадовго приїжджав – і знову повертався на Євромайдан.

Перебував у складі 5-ї, а потім 2-ї сотні Самооборони Майдану. Був поранений під час останніх лютневих протистоянь — дістав заряд дробу й осколків в лице. Збирався їхати на лікування до Польщі, але почались бойові дії на сході, й Артур добровольцем пішов на фронт у складі сформованого з майданівців резервного батальйону Нацгвардії.

Солдат резерву, кулеметник 2-го відділення 2-го взводу 2-ї роти оперативного призначення 2-го батальйону оперативного призначення (резервістів) військової частини 3027 Національної гвардії України (в подальшому на базі 1-го та 2-го резервних батальйонів було сформовано 1-й батальйон оперативного призначення НГУ імені Кульчицького).

З червня 2014 брав участь в антитерористичній операції, виконував завдання на блокпосту біля Слов’янська.

26 червня 2014, в часі оголошеного «перемир’я», російські терористи здійснили масований — із застосуванням танків та мінометів — штурм блокпоста № 1, що був розташований на північно-західній околиці Слов’янська в районі водойми Рибгоспу — поблизу селища Мирне.

Бойовики почали обстріл з боку дамби і дороги, після чого пішли на штурм. У перші хвилини бою було підбито два БТРа десантників 95-ї аеромобільної бригади. В підбитому БТР-80 загинув солдат Ігор Ващук. Нацгвардійці Артур Гулик з товаришем Олександром намагались врятувати десантника, але він вже помер.

Коли відходили від БТРа, поряд влучив снаряд. Артуру перебило судину під ключицею, побратими надали йому першу допомогу, але він втратив свідомість і помер у бліндажі за кілька годин.

У тому бою загинули десантники сержант Андрій Коган і старший солдат Максим Добрянський, ще п’ятеро бійців дістали поранень. Один з трьох танків бойовиків нацгвардійці знищили, — резервіст 2-го батальйону Вадим Д. з РПГ підбив танк, що насувався на позиції гвардійців, старший лейтенант Сергій Сідорін (спецпідрозділ «Барс») кількома пострілами з РПГ-7 вивів танк з ладу. Під натиском переважаючих сил противника оборонцям довелось відступити за наказом, але вже наступного дня контроль над блокпостом було повернуто.

Без Артура залишилися дві сестри.

 

МИКОЛА ТОПЧИЙ (1973-2014) – військовий льотчик, майор (посмертно) ЗСУ.

Народився на Харківщині в смт Близнюки. Батьки виховали трьох синів, один із яких став пілотом, а двоє вертолітниками.

Микола з дитинства мріяв літати. Закінчив Харківський національний університет повітряних сил імені Івана Кожедуба. Більшу частину життя віддав військовій авіації, п’ять разів брав участь у миротворчих місіях ООН у Ліберії. Бортовий авіаційний технік вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ, м. Броди.

З початком АТО військові льотчики 16-ї ОБрАА виконували завдання в районі Слов’янська і Краматорська в Донецькій області.

2 травня 2014 року поблизу села Карпівка Слов’янського району російськими бойовиками за допомогою переносних зенітних ракетних комплексів було збито два вертольоти Мі-24 Збройних сил України, які здійснювали повітряне патрулювання в районі міста Слов’янська. У результаті обстрілу п’ятеро офіцерів із двох екіпажів бродівської авіабригади загинули, один отримав поранення.

Спочатку, близько 3-ї години ранку, підбили вертоліт «09 жовтий». Командир екіпажу Сергій Руденко дав можливість одному з членів екіпажу вискочити з вертольота і намагався врятувати ще одного. Вертоліт впав, і в ньому почали вибухати боєприпаси. Майор Сергій Руденко і старший лейтенант Ігор Гришин загинули, поранений капітан Євген Краснокутський був захоплений терористами (його звільнили 5 травня).

Вертоліт Руслана Плоходька «40 жовтий» полетів на допомогу, але теж був збитий. Разом із майором Русланом Плоходьком загинули члени екіпажу вертольота Мі-24П («40 жовтий») майор Олександр Сабада і капітан Микола Топчій. Тіла обгоріли, ідентифікація проводилась за експертизою ДНК.

Залишилися мати, дружина та донька.

 

ОЛЕКСАНДР ЖАБИНЕЦЬ (1975-2014) – старший сержант ЗСУ.

Народився у с. Верхівцеве, Дніпропетровська область.

В АТО – кулеметник, 39-й батальйон територіальної оборони «Дніпро-2».

24 серпня 2014-го загинув на блокпосту — перехрестя доріг між селами Чумаки та Олександрівка — в часі наступу терористичних загонів. Тоді відбувався наступ у тил українським силам в Іловайську. Тоді ж загинули молодший сержант Сергій Ряженцев, солдат Валерій Шмалій та військовик, чия особа не встановлена. 15 вересня 2014-го тіла було ексгумовано пошуковцями місії «Експедиція-200», привезено до Запоріжжя.

 

ВІТАЛІЙ РЕМИШЕВСЬКИЙ (1974-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Голосків Хмельницької області.  Був у складі миротворчих місій в Іраку (16 місяців) та Лівані. 2006 року звільнився з 30-го полку, працював далекобійником, таксистом в Москві.

З початком російської агресії добровольцем пішов на фронт, однак виявилося, що його особову справу загубили у військкоматі. Після тривалих пошуків документів записався добровольцем; солдат, старший водій 95-ї окремої аеромобільної бригади. Дружина не знала, що він поїхав на фронт.

20 січня 2015-го загинув у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька — поблизу села Піски тактична група потрапила під обстріли терористів. Журналісти знайшли відео на «Ютубі», де донецький терорист з позивним «Ампер» показував документи Віталія та казав, що що в тому бою загинуло близько 25 бійців.

Залишилась дружина та троє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада