Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.04.2020

17 квітня.

Почнемо огляд з людини незламної волі – захисника України, який побував в полоні «ДНР», втратив руки і ноги, але зумів повернутися до повноцінного життя і допомагає іншим військовим в реабілітації.

А далі будуть:

  • ідеолог українського державотворення – поляк за походженням і українець за переконаннями;
  • зв’язкова провідника УПА Романа Шухевича, яка багато років забезпечувала його безпечне переховування, а також ефективні зв’язки з іншими керівниками підпілля;
  • розстріляний нацистами керівник ОУН на Сумщині;
  • два художника – авангардист, який під тиском обставин перетворився на соцреаліста і один з найбільш іронічних українських митців сучасності;
  • легенда українського футболу, капітан київського «Динамо» 60-х років.
  • герой російсько-української війни.

А також полеглі захисники України від російської агресії.


Отже, людина, історія якої вражає:

ВАДИМ СВИРИДЕНКО (1973)— військовий фельдшер, солдат ЗСУ. Втратив стопи та кисті рук. Учасник і призер Ігор нескорених – міжнародних спортивних змагань військовослужбовців з ампутаціями і важкими наслідками поранень. Уповноважений Президента з питань реабілітації учасників бойових дій.

Вадим народився у Києві. Закінчив медичне училище, відслужив строкову службу, працював фельдшером в психіатричній лікарні ім. Павлова. Закінчив інститут, здобув професію економіста, одружився. Займався збутом та маркетингом газети в одній із друкарень.

Мобілізований влітку 2014-го. Як військовий медик, брав участь у боях за Щастя та Дебальцеве в складі 128-ї бригади. В одному з боїв під Дебальцевим — намагалися вивести з оточення вояків на блокпосту «Балу» — зазнав поранення — потрапив у зону вибухової хвилі снаряда танка.

Евакуаційна команда 16 лютого 2015-го зазнала обстрілу терористів.

– Почулися постріли, ми підірвалися на міні, – згадує Вадим. – Піді мною в підлозі почала розповзатися помаранчеве пляма – плавився метал. Командир відкрив двері БМП і висмикнув мене. Навколо була повна плутанина. Вирішили всіх поранених покласти в кузов «Уралу», який їхав слідом за нами. Тільки завантажилися, важка машина почала здавати назад, і пролунав другий вибух. Знову міна. Там все було заміновано… Я пошкодив ще й спину, був контужений. Виїхати ми вже не змогли. Мені навіть складно сказати, скільки нас було. Чоловік вісім-десять поранених. Ми з командиром знайшли в «Уралі» ковдри. Роздали їх хлопцям, адже стояв 20-градусний мороз… Надати медичну допомогу я не міг: не було мого медичного рюкзака з препаратами. Та й ледь рухався. Ночував з командиром в кабіні без єдиного скла. Ніч провів у напівпритомному стані. Прокинувшись вранці, зрозумів, що не чую жодного стогону. Всі замерзли. Мій командир теж. Я спробував йти. Відійшов від машини метра три-чотири – і впав. Жахлива біль у спині змусила повернутися в кабіну. Розумів, що мені залишилося недовго, але, незважаючи ні на що, про смерть не думав. Розумів: потрібно вижити.

Чотири доби Вадим Свириденко провів на лютому морозі.

-Після четвертої ночі на ранок мене знайшла розвідка «ДНР» і я потрапив у будівлю СБУ Донецька. Там мене трошки поштурхали, трошки ребра поламали. Але з тим, які тортури там отримали інші хлопці, я про себе навіть , – розповідає Вадим. – Їхній підполковник надав команду мене не чіпати. Мені надали першу допомогу і вже вели перемовини, щоб передати на нашу сторону. Нагодували, підключили капельниці і мені стало набагато легше. Бачив хлопців поранених у полоні, вони до мене підходили. І зараз підходять, кажуть: «Ми тебе там бачили, ми пам’ятаєм, як тебе усього відмороженого привезли». На вечір приїхав лікар на швидкій із Дніпропетровська і забрав мене на нашу сторону.

Через дві доби Вадима літаком переправили в Київ – в опіковий центр. Там йому повідомили, що почалася гангрена лівої руки, і якщо не ампутувати усі чотири кінцівки – буде просто втрачене життя.

-Моя дружина була тоді на останніх місяцях вагітності, але трималася надзвичайно мужньо. Про те, що через обмороження і гангрену я втрачу і руки, і ноги, їй сказали першій. І знаєте, що вона зробила? Нічого. Просто нічого мені не говорила. Усміхалася і була поруч. Про ампутації я дізнався вже перед самою операцією. Навіть лікарі наді мною тоді плакали і говорили: «Тримайся, ти ж один вижив!»

Пережити ампутацію було вкрай важко. Кілька днів після операції Вадим в реанімації приходив до тями – мовчав, нікого не хотів бачити.

  • Але дружина і друзі не дозволили мені зневіритися. Заходячи в палату, завжди знаходили саме ті слова, які були мені потрібні. Я вдячний доктору В’ячеславу Назаренко, який сформував мені культи так, що більше не знадобилися коригувальні операції. Це, до речі, дуже важливо, – каже Вадим.

Після операції він пройшов 8-місячноий курс лікування і реабілітації у США, а згодом завершував реабілітацію у львівському військовому госпіталі.

Вадим навчився не тільки ходити і користуватися протезами рук. Він повністю опанував себе, може бігати і піднімати штангу.

У 2016 році Вади У вересні 2017 на Іграх нескорених 2017, що проходили у Торонто, здобув бронзову нагороду у змаганнях із веслування на тренажерах. Свириденко представляв Україну на 41 марафоні Морської піхоти США у Вашингтоні, де став призером, пробігши 10 км.

Указом Президента України від 1 грудня 2016 Свириденка призначено на посаду уповноваженого з питань реабілітації учасників АТО, потім у його посади змінилася назва – Уповноваженим Президента України у справах реабілітації учасників бойових дій.

23 травня 2019 року перепризначений на цю посаду Зеленським.

 

Повертаємося до хронологічного порядку, і згадуємо народжених 17 квітня героїчних і непересічних особистостей.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882-1931) — політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Засновник української державницької історіографії. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників».

Народився у польського шляхетського роду Липинських в с. Затурці (Волинська губернія, Російська імперія). Зростав у католицькому,  культурно польському середовищі кресов’яків — поляків, що попри усвідомлення своєї окремішності, володіли українською мовою та знали місцеву культуру і звичаї.

Перебування у Києві, де В’ячеслав був учнем 1-ї Київської гімназії, мало вплив на розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії Требінської. Про так званий «гурток Требінської» відомий український історик Наталія Полонська-Василенко казала, що «там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям — любов’ю до України».

Закінчивши Ягеллонський  університет,  з 1909 року Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут він господарював на хуторі, який подарував йому його дядько Адам Рокицький.

Уже тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний», його еліти. Ополяченій і польській шляхті в Україні треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів чи опиратиметься ходу історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909).

1917 року, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських соціал-демократів у браку державницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині й одночасно разом із Сергієм Шеметом, як він сам згадував, «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918 року, Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Держави.

В цей час кристалізується його розуміння націоналізму:

«Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнівний — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Прикладом першого може бути націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український.

Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти.

Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів» , — писав В’ячеслав Липинський у листі до Богдана Шемета.

На початку червня 1918 року В’ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави.

Послом залишався після повалення Гетьманату. Хоча був «переконаним прибічником гетьманської форми правління», вважав, що у складні для нації часи слід відкинути усі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події в Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), зокрема, розстріл полковника Болбочана стали безпосередньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства заступникові і оселився у Райхенау —у Нижній Австрії.

У Райхенау прожив майже безвиїзно до осені 1926 року. На ці роки припала його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність: була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656—59», звідти керував діяльністю створеного 1920 року Українського союзу хліборобів-державників. Також видавав неперіодичні збірники «Хліборобська Україна» (1920—25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926 року за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна працювати у новоствореному Українському Науковому інституті. Берлінський клімат, часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров’я і психологічний спокій. За порадою лікарів покинув працю в Інституті, повернувся до Австрійської республіки.

У цей час загострилися суперечності між ним та Павлом Скоропадським. Липинський фактично розірвав стосунки із Скоропадським; натомість, зблизився з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і докладав значних зусиль до справедливого вирішення українського питання за кордоном. Український союз хліборобів-державників розколовся: прихильники Гетьмана об’єдналися у Союз гетьманців-державників, прихильники В. Липинського 1930 року створили Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.

Хронічна легенева недуга загострилася; навесні 1931 року хворобою було вражене серце. 14 червня 1931 року Липинський помер.

Стисло про концепцію Липинського: https://www.zhitomir.info/post_1030.html

Сторінка в ФБ, присвячена цій постаті: В’ячеслав Липинський

 

ГАЛИНА ДИДИК (1912-1979) – псевдо «Анна», «Молочарка». Діячка ОУН, референт підпільного Українського Червоного Хреста, зв’язкова і довірена особа Романа Шухевича — головного командира Української Повстанської Армії.

Народилася в українській національно-свідомій родині у с. Шибалин Бережанського повіту ( на той час – Королівство Галичини та Володимирії). Батько Галини воював в УГА,

Важливу роль у вироблені патріотичної позиції відіграли родина, школа, а також «Пласт». Велика кількість провідників і активних членів ОУН  були до 1930 р. одночасно активними членами «Пласту». До 1931 р. Галина закінчила учительську семінарію, працювала в родині священика, де займалася вихованням дітей.

З 1934 по 1939 рр. належала до «Союзу Українок», через який проводила просвітницьку роботу по селах Тернопільської області. У січні 1937 р. повернулася у рідне село, де стала викладати у сільськогосподарській школі.

Після приходу совєтських військ Галину арештовано органами Бережанського РО НКВС за зв’язок з ОУН і активну націоналістичну пропаганду. Але за відсутністю доказів її відпустили у травні 1940. Тоді вона залишила рідні краї і переїхала до Львова, де навчалася на курсах медичних сестер.

Офіційно членкинею ОУН Дидик стала у березні 1944 р., коли урочисто склала присягу, але націоналістичною діяльністю вона почала займатися ще під час навчання в учительській семінарії. Через членство у «Пласті» і «Союзі Українок» вона була добре відома як патріотично налаштована дівчина. Протягом 1942 р. її львівська квартира використовувалася як підпільна «хата». Там часто бували провідні члени ОУН. Наприкінці 1942, Дидик, рятуючись від гестапо, яке у її відсутність провело обшук на квартирі, спішно залишила Львів і переїхала до м. Залізці Тернопільської обл., де влаштувалася учителькою.

У березні 1944 р. отримала пропозицію працювати в референтурі підпільного Українського Червоного Хреста. При зустрічі  провідник цікавився її політичними поглядами, навичками медсестри і запропонував очолити УЧХ Тернопільської області. Він особисто проінструктував її щодо подальшої роботи, розповів про цілі та завдання ОУН, структуру УЧХ, ознайомив з постановами ІІІ-го Великого Збору ОУН тощо.

До кола обов’язків обласного референта УЧХ входило: забезпечити функціонування курсів санітарок по округах району і сотнях УПА, скеровувати медперсонал у відповідні райони, зорганізувати у кожному районі і сотні УПА шпиталики для поранених, дбати за необхідне їх забезпечення маедикаменми і харчуванням, вести контроль за роботою підпільних лікарень і УЧХ, в цілому. Окрім того, під час перевірок їй рекомендувалося проводити виховні бесіди на націоналістичні теми.

Діяльність «Молочарки», як обласного референта УЧХ Тернопільського окружного проводу тривала рік, — до ліквідації підпільного УЧХ на крайовому і обласному рівнях у березні 1945 року. За цей період їй вдалося зорганізувати курси для санітарок, провести курси для лікарів УЧХ, на які запроcили студентів старших курсів медуніверситетів. Під безпосереднім керівництвом Дидик було зорганізовано ряд підпільних лікарень у районах Тернопільської області. функціонувало 5 шпиталів у Тростянецькому лісі.

У березні Галина пройшла курси для колишніх провідниць підпільного Червоного Хреста, метою яких було поповнити обласні референтури пропаганди новими кадрами.

По завершенню вишколу прибув головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич, щоб особисто проконтролювати призначення учасниць вишколу. Дидик і Зарицька були направлені в його особисте розпорядження і призначені зв’язковими головнокомандувача УПА.

Шухевичу потрібні були довірені особи для виконання важливих організаційних завдань і його особистих доручень. До кола їх обов’язків входило: підтримувати зв’язок з іншими членами Проводу ОУН, підшуковувати необхідні підпіллю квартири, що одночасно служили місцем проживання і зустрічей підпільників, забезпечувати їх продуктами, виконувати окремі доручення (підшуковувати необхідну літературу і періодичну пресу, медикаменти тощо), навіть виявляти причини арешту учасників ОУН.

Головним перед Дидик постало завдання налагодити зв’язок між  Шухевичем — членом Проводу ОУН на українських землях та іншими членами цього проводу «Тарасом» (Дмитром Маївським), «Галиною» (Яковом Буселом) та «Лемішем» (Василем Куком). Попередня лінія зв’язку стала ненадійною, тому Р. Шухевич в такий спосіб (через довірених людей) прагнув підтримувати постійний контакт між членами Проводу.

Дидик організувала кілька «схронів», таємних «хат» для Шухевича.

На початку лютого 1946 р. «Анна» отримала завдання від Шухевича легалізуватися у м. Львові і підготувати там відповідну «хату» для нього. Їй вдалося прописатися у Львові на квартирі самотніх пенсіонерів. На початку весни 1946 р. туди переїхав Шухевич і проживав там разом з «Анною» до травня поточного року.

Осінньо-зимовий період 1946—1947 років Дидик важко хворіла і попросила в Шухевича дозволу виїхати на лікування до Одеси. Після їй було доручено приглянути за Юрієм Шухевичем, який втік з дитячого будинку, і влаштувати його в надійних людей, щоб він зміг відвідувати шкільні заняття.

У березні 1948 р. «Анна» разом з Юрієм Шухевичем виїхала в м. Сталіно (Донецьк), щоб розшукати там шестирічну доньку Шухевича Марію. Ця поїзда закінчилася невдачею, — Юрія заарештували, а Галина вимушено повернулася до Львова з невтішними новинами.

Одними із вдало виконаних завдань Дидик були організовані нею для Шухевича, поїздки в Одесу влітку 1948 і 1949 роках для лікування. Стан здоров’я провідника дуже погіршився, — далися взнаки напруга і похідні умови проживання останніх років. Як особиста зв’язкова «Анна» повинна була піклуватися і про стан здоров’я свого шефа.

Останнє місце перебування головнокомандувача УПА було організоване у с. Білогорща біля Львова. Там він мав змогу переховуватися майже протягом півтора року.

«Анна» за підробленими документами переселенки з Польщі, проживала легально у цьому будинку, що належав Конюшик Анні — місцевій вчительці. За «легендою» Дидик працювала домробітницею в Анни. Вона часто відлучалася, виконуючи доручення Шухевича, дбала за доставку продуктів харчування, слідкувала за станом здоров’я Провідника — при потребі сама робила уколи, масажі, добувала необхідні ліки тощо.

В цій «хаті» їх і вислідили.

Під час затримання у Білогорщі «Анна» прийняла отруту, коли почула постріл Шухевича, що дозволяв їй діяти самостійно. Після 1946 року усі провідні члени ОУН згідно з наказом Шухевича повинні були носити отруту (ціаністий калій) і зброю. Коли Галина зрозуміла, що вони в оточенні, вона вирвалася від двох солдатів, які тримали її за руки і, як вона сама згодом згадувала, вибігла до сусідньої кімнати, прийняла отруту і втратила свідомість. Отямилася в тюрмі на Лонцького.

Протягом півторарічного слідства, Галина Дидик витримала 129 допитів, часто тривалістю 15-16 годин. 31 жовтня 1951 р її засуджено до 25 років концтаборів. Її етапували до Верхньоуральської тюрми МДБ СРСР у Челябінській області, згодом перевели до Владімірської в’язниці, що «славилася» своїм суворим режимом. Там вона зустріла своїх товаришок з підпільної роботи інших зв’язкових Шухевича: Катерину Зарицьку, Ольгу Ільків, Дарію Гусяк.

Звільнили Галину в 1971 р. через хворобу серця.

Не маючи права повернутися додому, вона тимчасово оселилася в Караганді. З літа 1972-го до осені 1973-го таємно мешкала в Бібрці на Львівщині. Після марних спроб прописатися виїхала в Христинівку на Черкащині, де працювала в дитячому садку.

Пенсії не отримувала, існувала з невеличкого городу та людської допомоги, в тому числі з-за кордону від членів групи Міжнародна Амністія в Німеччині, з якими листувалася до останніх днів життя. Більшу частину пакунків віддавала тим, хто потребував іще більше. Крім того, підтримувала репресованих листами та відвідинами. Зокрема, 1974 року відвідувала в Нальчику родину Юрія Шухевича, утретє ув’язненого на чергових 10 років концтаборів та п’ять — заслання, опікувалася його дітьми. Гостила в себе Катерину Зарицьку й Дарію Гусяк. Часто виїжджала до Умані, якщо її допомоги потребувала найстарша українська політкаторжанка Надія Суровцова, або до с. Вільховець – доглядати тяжко хвору матір В’ячеслава Чорновола.

За доброчинну діяльність знову зазнала переслідувань: після відмови співпрацювати з КДБ її звільнили з дитсадка, а згодом позбавили допомоги з-за кордону – таким чином, вона не мала засобів для життя.

1979-го кадебісти домагалися від неї «покаянної заяви», засудження свого минулого. Натомість обіцяли повернення до Бережан, пенсію, спокійне забезпечене життя. Пропозицію категорично відкинула. Тоді переслідування набули форми постійних хуліганських нападів, побиття вікон. Через це у Галини загострилася недуга серця.

23 грудня 1979 року вона померла від інфаркту.

Про роль зв’язкових Шухевича: https://zbruc.eu/node/48662

 

Абревіатура ОУН у багатьох асоціюється з західноукраїнськими землями. Насправді ОУН діяла маже скрізь, де були українці. Підтвердженням тому – біографія наступного героя огляду.

 

СЕМЕН САПУН (1893-1934) – лідер Сумської обласної мережі ОУН (б). Голова товариства «Просвіта» у м Суми, під прикриттям якого діяла підпільна організація борців за незалежність України.

Народився в родині заможних селян у Полтавській губернії.

Після закінчення педагогічної школи, працював у сільскій школі. З початком Першої світової війни, був призваний в російську армію, служив рядовим, отримав поранення. 1919 на короткий термін був мобілізований до деникінської армії, потім знову вчителював.

З 1935 року Сапун працює в школі в Сумах.

1938 року заарештований більшовиками. Обвинувачення стандартне – контрреволюційна повстанська організація. А от подальший розвиток подій був нестандартним. Упродовж 8-ми місяців катувань слідчим не вдалося зламати в’язня, Сапун не підписав жодного звинувачення і справу, за відсутністю доказів, припинили. 10 січня 1939 року Сапуна звільнили.

Війна застала Семена Сапуна в Сумах. З початком німецької окупації, використовуючи знайомства серед місцевої інтелігенції, він організує «Просвіту», під опікою якої діяла школа перекладачів, українська гімназія, школа художньої вишивки.

З усталенням німецької адміністрації пішов на сліжбу до нацистів – як і багато хто з української інтелігенції, на початковому етапі окупації він вважав, що на відміну від більшовиків, німці сприятимуть постанню українства.

Група місцевої української інтелігенції, яка зосереджувалася навколо Семена Сапуна, спочатку не мала чітко окресленого політичного забарвлення. Проте, основною причиною їхніх зібрань було все ж не створення гімназії чи організація «Просвіти», а націоналістична діяльність, спрямована на боротьбу за незалежність України.

У серпні 1942 року керівники обласного Проводу ОУН отримали зі Львова директиву про активізацію боротьби проти німців. Директива вимагала перебудови роботи всього підпілля, проведення саботажних акцій проти німців. Завдання було доведено до місцевих осередків ОУН. У Лебедині продовжилось накопичення зброї, в Конотопі готувався випуск підпільної газети. Там же, за деякими джерелами, планувалося створити центр з випуску зброї та боєприпасів.

Агент гестапо Дзендзеловський повідомляв: “Українські націоналісти зараз проводять шалену роботу серед українського народу на збройну боротьбу не лише з більшовиками, а й Німеччиною, під гаслом «за вільну соборну Україну».

Сапуна та частину підпільників було арештовано 7 жовтня 1942 року. Слідство тривало майже 5 місяців. Основний склад підпілля ОУН на Сумщині було розстріляно і спалено на території тюрми 20 березня 1943 року.

Скільки тоді було знищено членів ОУН  – достеменно невідомо, але за свідченнями дружини Сапуна, у справі українського підпілля було арештовано близько 90 осіб.

Дружина також згадувала, що коли їй дозволили прощання з чоловіком, останні його слова були такі: «Україна для мене така велична, що я і вдруге не завагався б померти за неї…»

 

Наступні герої нашого огляду відомі своєю діяльністю в художній та спортивній царинах.

 

ОЛЕКСАНДР ХВОСТЕНКО-ХВОСТОВ (1895-1968) – художник, театральний декоратор, один з основоположників української сценографії.

Родом зі слободи Борисівка на Курщині. Мистецьку освіту здобув у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури.

З 1918 працював в Україні у книжковій та газетній графіці, був художником Київського оперного театру «Музична драма».

У 1918—1919 вчився в художній майстерні Олександри Екстер у Києві.

З початку 1920-х років — знову у театрі. В листопаді 1921 у Харкові, в Героїчному театрі завершено постановку першої в УСРР вистави «Містерія буф» за твором Маяковського. У жовтні 1924 в харківському Першому державному театрі для дітей відбулася прем’єра вистави «Том Сойєр» по М. Твену.

Від 1925 року художник-постановник і головний художник Харківського театру опери та балету. Виконав художнє оформлення опер багатьох опер – як класичних, так і сучасних совєтських.

Співпрацював також з Київському театрі опери та балету, де також оформив десятки вистав.

Роботи Хвостенка-Хвостова визначаються багатством барв і відчуттям стилю музичного твору.

З часом художник відходить від авангардистських пошуків, вливається в лави реалістів, пише чимало київських міських пейзажів, виконаних майстерно, але без особливої оригінальності.

 

ВАСИЛЬ ТУРЯНЧИК (1935) — футболіст і тренер, капітан київського «Динамо», кумир київських шанувальників футболу у 60-х роках і легенда українського футболу.

Чемпіон СРСР — 1961, 1966, 1967, 1968, срібний призер чемпіонату СРСР — 1960, 1965, 1969. Володар Кубка СРСР — 1964, 1966

Народився в Чинадійово, – тоді Чехословаччина, зараз – Закарпатська область.

Починав свій шлях у великий футбол у Львові, де майже три роки виступав за армійський клуб. Саме тут він проявив свій талант бойовитої гравця, який вміє боротися за кожен м’яч і надихає до того своїх партнерів. Тому він і отримував запрошення з різних команд класу «А».

До Львова Василь Турянчик потрапив зі Станіслава (нині – Івано-Франківськ), куди його призвали на військову службу. Але, швидко дізнавшись, що він має досвід виступів за ужгородський «Спартак», перевели до Львова, де була команда Спортивного клубу армії.

У 1957 році після кубкового поєдинку у Львові між місцевим СКА і московським «Спартаком», нашпигованим олімпійськими чемпіонами, в якому москвичі ледь вирвали перемогу (2: 1), Турянчика запрошували в «Спартак», але він відмовився. Після демобілізації повернувся до Ужгорода і там грав у місцевій команді.

Не хотів він йти і в київське «Динамо». Тоді ця команда ще не мала тієї репутації, яку придбала в майбутньому – вже з Турянчиком. «Динамо» йшло тоді на останньому місці і шукало шляхи виходу з кризи. Василя вмовляли – він відмовлявся. Лише коли пригрозили, що ужгородській команді «не дадуть життя» – погодився.

У першій половині 60-х тренер Віктор Маслов вивів свою формулу оборонних дій, ключовою фігурою в яких ставав гравець нової формації – передній центральний захисник (в сучасному футболі це амплуа ідентично позиції опорного хавбека) або – образно – «хвилеріз». У розпорядженні Маслова, який очолив в 1964 році київське «Динамо», виявився гравець, здатний ідеально виконати нову роль – це був Віктор Турянчик.

Протягом наступних п’яти сезонів «Динамо» практично перестало пропускати голи і завоювало три золоті і дві срібні медалі чемпіонату СРСР. В цьому була величезна заслуга новоспеченого «хвилеріза».

Саме Турянчик в 1961-му забив, по суті, «золотий гол» динамівців в ворота «Торпедо». Після подачі кутового Лобановським і знижки Серебряникова Василь в падінні через себе забив м’яч у «дев’ятку». У наступному турі «Динамо» зіграло нульову нічию з «Авангардом» та вперше в історії стало чемпіоном країни.

Володіючи філігранною технікою, Турянчик був до того ще й мозковим центром команди. Справедливо, що, будучи для партнерів зразком стійкості і свідомого ставлення до тренувань, він також був справжнім кумиром київських уболівальників.

Закінчивши кар’єру гравця в «Динамо», він в столиці не залишився, як це зробила більшість його колег – його завжди тягнуло додому … Він залишив в Києві квартиру, роботу в групі підготовки «Динамо» і повернувся в Мукачево. Ще й пограв трохи за команду «Мукачевопрібор», а потім багато років працював в місцевій ДЮСШ. Був і тренером в команді майстрів «Закарпаття».

 

АНДРІЙ САГАЙДАКОВСЬКИЙ (1957) – художник. Практикує незвичну техніку, втілюючи ідеї на килимках, неодмінно доповнюючи їх висловлюваннями.

Андрій є одним з найбільш іронічних сучасних українських художників, який постійно звертається до повсякденних тем, які на полотнах постають перекрученими за своїм змістом.

Народився у Львові. За настійною порадою батька-архітектора вступив на факультет архітектури Львівського політехнічного інституту з дозволом після його закінчення самостійно обрати свій життєвий шлях. Під час навчання брав також приватні уроки живопису у Карла Звіринського та у Романа Сельського — учня відомого французького художника Фернана Леже.

Після закінчення інституту у 1979 році Андрій тривалий час шукав своє місце у мистецтві, свій стиль і техніку. Перший вихід «на люди» відбувся у 1990 році. Львівська творча молодь організувала у тодішньому музеї Леніна виставку з провокативною назвою «Дефлорація».

Сагайдаковського помітили як самостійного майстра з драматичним сприйняттям світу, який наповнює сенсом і значенням ті «фрагменти буття», з яких, по суті, і складається життя.

У подальшому Сагайдачовський брав участь у численних виставках, як в Україні, так і за кордоном. Він належить до групи львівських художників-новаторів, до складу якої входять Андрій та Петро Гуменюки, Олег Капустяк, Влодко Кауфман.

Пошук власного стилю для художника був тяжкий, через сумніви деякі свої роботи він знищив. Тексти на роботах є не просто підписом, хоч і дублюють його, але їх змістовою складовою. Особливістю стилю художника є використання старих килимів. У скрутні 90-і роки художники просто не мали на чому малювати. Випадковий старий килимок стався Андрєві до пригоди і далі вже працювати на них подобалося.

Важливе місце у творчості художника займає дитячий образ — за допомогою нього Сагайдаковському вдається вийти поза межі «дорослого» та «серйозного» світу та дати волю нестримній фантазії.

Інтерв’ю з художником: https://zaxid.net/andriy_sagaydakovskiy_pustoti__tse_mozhlivist_n1290754

 

ОЛЕГ АПОСТОЛ (1987) — майор ЗСУ, заступник командира батальйону аеромобільних частин.

Закінчив Львівський інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, «бойове застосування та управління діями підрозділів аеромобільних військ».

Проявив мужність при визволенні Миколаївки на Донеччині. Підрозділ під його керівництвом 4 рази заходив у місто і штурмував укріпрайон терористів, зокрема промислову зону, ТЕЦ, близько розташовані блокпости, одного українського військовослужбовця було вбито та ще 14 поранено.

Група майора практично викликала вогонь на себе, даючи змогу виявити вогневі позиції противника і уразити їх найбільш небезпечні та броньовані цілі. І з цим завданням підрозділ впорався на «відмінно». Невдовзі над Миколаївкою замайорів синьо-жовтий прапор.

 

Пом’янемо захисників Украни:

 

ДМИТРО МАЙБОРОДА (1980-2014) — військовий пілот, підполковник ЗСУ. Командир екіпажу літака Ан-26 з 456-ї окремої бригади військово-транспортної авіації (Вінниця). Ціною власного життя врятував шістьох товаришів і не допустив жертв серед мирного населення.

Народився Дмитро у Вінниці, закінчив Харківський інститут льотчиків (нині  Харківський університет повітряних сил імені Івана Кожедуба). Служив у 456-й окремій бригаді військово-транспортної авіації Повітряних Сил ЗСУ, що дислокується у аеропорту «Вінниця», де обіймав посаду начальника служби безпеки польотів.

Командир екіпажу літака Ан-26 Дмитро Майборода з травня по липень 2014 року виконав 35 бойових вильотів для перевезення військових, озброєння, матеріально-технічних засобів в зону АТО на Донбасі, проводив евакуацію поранених та хворих.

14 липня 2014, під час другого за день вильоту в зону АТО, екіпаж Ан-26 мав десантувати парашутним способом воду й продукти в підрозділи Сухопутних військ, які були відрізані від основних сил і перебували в оточенні в Краснодонському районі Луганської області.

На відстані приблизно 5 км від російського кордону на висоті 6500 метрів літак було атаковано, імовірно, керованою ракетою типу «повітря-повітря». Унаслідок влучання лівий двигун та електрообладнання відмовили. Командир екіпажу майор Майборода разом з помічником командира майором Дмитром Шкарбуном до останнього намагались утримати літак від зривання в штопор. Решті членів екіпажу було наказано залишити літак. Всього на борту було вісім осіб, вижили лише шестеро.

Обидва пілоти загинули, ціною власного життя вони відвели літак від населеного пункту Давидо-Микільське. Члени екіпажу, зокрема бортрадист Сергій Олесюк понад добу виходили ворожим тилом, після чого були евакуйовані на підконтрольну Україні територію.

Дмитро Майборода Похований на Алеї Слави Центрального кладовища Вінниці.

 

ВІТАЛІЙ БАБІЙ (1969-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Мирополі Житомирської області. Служив в лавах ЗС СРСР.

Мобілізований 26 січня 2015 року; старший солдат 53-ї ОМБр, старший стрілець.

13 листопада 2015-го загинув, зазнавши важкого поранення під час мінометного обстрілу терористами поблизу Верхньоторецького Ясинуватського району.

 

СЕРГІЙ КОВРИГА (1962-2014) — підполковник, вояк 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар» ЗСУ.

Народився у Вінниці в родині медиків. Закінчив Камянець-Подільське вище військово-інженерне командне училище, за спеціальністю інженер. Проходив службу в ЗС Радянського Союзу, а згодом — у Збройних силах України. Брав участь у миротворчій операції у Лівії, в 2012 році. З 2008 по 2013 рік служив у піротехнічній службі МНС України в Севастополі, очищав територію Криму від наслідків Другої світової війни – брав участь в розмінуванні Інкерманських штолень та Мекензієвих гір. На його  рахунку більше 5тис. знешкоджених вибухонебезпечних предметів. “Сапер від Бога”, так говорять про нього друзі, колеги та бойові побратими. Його згадують як неординарну особистість він завжди самовдосконалювався, володів англійською мовою та добре розумівся в комп”ютерній техніці.

Сергій Коврига був активним учасником подій на Майдані.

В березні 2014 року йому присвоєно звання підполковника. У квітні 2014 року вступив до штурмового батальйону «Айдар», з перших днів брав участь в АТО. Брав участь у визволені міста Щастя, особисто знешкодив вибухівку на замінованому мосту біля Щастя.

Загинув 27 липня 2014 року під час виконання бойового завдання в зоні АТО під Лутугіно Луганської області.  Того дня у боях також загинуло ще одинадцять айдарівців.

Без Сергія залишились дружина, дві доньки та син.

 

ОЛЕГ ВЕЛИЧКО (1979-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Бабенкове, Харківська область. Створив родину, ростили дітей; мешкав у селі Бригадирівка.

28 липня 2015 року мобілізований; молодший сержант, старший навідник 54-ї ОМБр

29 липня 2016-го загинув увечері поблизу смт Луганське під час виконання бойового завдання.

Без Олега лишииася дружина та дві доньки.

 

ЮРІЙ КОВАЛЬЧУК (1991-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Андрушки Житомирської області, де закінчив школу. Вступив до Житомирського автодорожнього технікуму, працював оператором БУМу — на цукровому заводі ТОВ «Сігнет-Центр». Виступав за аматорський футбольний клуб «Андрушки». 2012 року пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ.

Мобілізований 8 серпня 2014 року, старший солдат, стрілець-помічник гранатометника, 17-й окремий мотопіхотний батальйон 57-ї мотопіхотної бригади.

29 липня 2015-го помер у стані коми, не приходячи до тями (у обласній лікарні ім. Мечникова в місті Дніпро) від важких поранень у голову та груди, яких зазнав у ніч з 22 на 23 липня в бою поблизу Горлівки.

Без Юрія лишились дружина та син.

 

ВОЛОДИМИР ГАЛАГАН (1970-2018) — вояк-доброволець «Правого сектору», заступник командира 8 ОБ «Аратта» УДА, учасник російсько-української війни.

Народився 1970 року в місті Одеса. Учасник війни в Афганістані; до 1990 року служив у морській піхоті в Севастополі. Займався обладнанням котельних, теплопунктів.

Після окупації Криму ходив у військкомат, але через вік його не взяли. Коли в Одесі почали діяльність проросійські колаборанти, прийшов у місцевий осередок «Правого сектору».

На фронт пішов добровольцем командир 1-ї роти, заступник командира батальйону 8 ОБ «Аратта» УДА. На фронті з серпня 2014 року, воював у Пісках (позиція «Небо»), під Маріуполем — Водяне, Широкине, Гнутове; неодноразово виконував завдання із розвідки у «сірій зоні».

20 лютого 2016 року поблизу Широкиного разом з бійцями 54-ї бригади провів успішну операцію, в результаті якої було полонено 8 терористів і 3 знищено. За 4 роки на передовій переніс 11 поранень і контузій, зазнав травми хребта, витягуючи на собі побратима.

Після травмування хребта та лікування у різних медичних закладах, в лікарні Дніпра діагностували онкологічне захворювання хребта. Лікувався в Київському центрі раку, по тому у Одесі, проходив курс хіміотерапії. Помер 14 червня 2018 року в реанімації одеської лікарні.

Без Володимира лишилась дружина, дві доньки, син (також служить в УДА) і онук.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада