Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

17 червня.

Передусім, пом’янемо громадську активістку і політичну діячку, замовне вбивство якої стало однією з найгучніших справ останніх років. Замовники досі не визначені і непокарані.

Далі в огляді:

  • дисидент, політв’язень, учасник українського визвольного руху совєтських часів і політичний діяч перших років Незалежності;
  • геолог, який розробив стратегіє самозабезпечення України газом та нафтою;
  • співак, популярний серед шанувальників традиційної української естради;
  • політолог, науковий директор фонду «Демократичні ініціативи»;
  • чемпіон Олімпіади-1992 з фігурного катання;
  • письменниця і правозахисниця, яка обстоює гендерну рівність, бореться з упередженістю проти ЛГБТ та з іншими архаїчними стереотипами традиційного суспільства;
  • чемпіонка світу з професійного боксу;
  • джазова співачка, солістка гурту «Lush Life» – першого в Україні колективу, який працював в жанрі джаз-мануш.

Отже, починаємо з трагічної історії:

 

КАТЕРИНА ГАНДЗЮК (1985-2018) — депутат Херсонської облради та міськради, національна волонтерка ООН,  громадська активістка у сфері доступу до публічної інформації,

Народилася в Херсоні, 2008 року закінчила Київський національний економічний університет. У 2016 році — Національну академію державного управління при Президентові України.

З 2003 року активістка партії «Батьківщина». Очолювала обласну громадську організацію «Батьківщина молода», брала участь у Помаранчевій революції.

2012 — стала співзасновницею Агенції громадянської журналістики «МОСТ» та сайту most.ks.ua, який висвітлював проблеми місцевої політики, а пізніше став єдиним у регіоні ЗМІ, що сконцентрувався на моніторингу державних закупівель та витрачанні публічних фінансів. Команда Агенції громадянської журналістики «МОСТ» займалася антикорупційними та моніторинговими дослідженнями на Херсонщині.

Гандзюк брала участь в херсонському Євромайдані, протистояла спробам розпочати у Херсоні «рускую весну». Після захоплення Криму та початку російської агресії на Донбасі, опікувалася вимушеними переселенцями.

У травні 2014 року обрана депутатом Херсонської міської ради за списком партії «Батьківщина». У вересні 2015 року Гандзюк була виключена з «Батьківщини».

З 2016 року входила до волонтерської групи Itchy Trigger Finger Ukrainians, що займається розробкою та розповсюдженням патріотичної зовнішньої реклами, спрямованої для мешканців окупованого Криму.

У листопаді 2016 року Катерину Гандзюк було призначено на посаду радника Херсонсокго міського голови та в.о. керуючої справами Виконавчого комітету Херсонської міської ради.

З огляду на активну життєву позицію Гандзюк протягом тривалого часу перебувала в конфлікті з проросійськими силами регіону, серед яких організація «Український вибір» Медведчука, КПУ, КОБ, Рух Екстериторіальних Громад. З 2017 року в конфлікт Гандзюк з проросійськими силами регіону було втягнуто правоохоронців, які відверто підтримували, охороняли та надавали організаційну допомогу проросійським рухам Херсонщини.

Катерина також мала конфлікт з начальником Управління захисту економіки в Херсонській області Департаменту захисту економіки Національної поліції України Артемом Антощуком. 14 вересня 2017 року вона звинуватила його в корупції і вимаганні. Антощук подав позов проти Гандзюк про захист честі і гідності, який був частково задоволений. Внаслідок гучного медіаскандалу Антощук втратив посаду.

У квітні 2018 року Гандзюк оприлюднила інформацію про те, що майже 200 громадян з фальшивими «посвідченнями журналістів» отримали в обласній поліції дозволи на володіння травматичною та газовою зброєю у 2014—2018 роках.

31 липня 2018 року на Катерину Гандзюк було скоєно напад: невідомий облив її сірчаною сульфатною кислотою – це сталося вранці біля її будинку, коли вона йшла на роботу. Катерину доставили у реанімаційне відділення обласної лікарні у шоковому стані. Опіки становили понад 40 % тіла. 4 листопада вона померла через поліорганну недостатність внаслідок хімічних опіків.

Від самого початку правоохоронці намагалися зам’яти справу. Спочатку кримінальну справу було порушено за хуліганство, згодом злочин перекваліфікували на умисні тяжкі тілесні ушкодження, вчинені з метою залякування потерпілого, пізніше – на «замах на вбивство з особливою жорстокістю». Адвокат Катерини Євгенія Закревська домоглася, щоб було додано кваліфікацію вбивства як замовного. Після смерті Катерини поліція перекваліфікувала справу на статтю «Умисне вбивство».

3 серпня 2018 пошуки міністр внутрішніх справ Арсен Аваков заявив про затримання підозрюваного в нападі на Гандзюк, ним виявився Микола Новіков, його затримали. Але згодом визнали непричетним до скоєння злочину.

Справа набула величезного розголосу, відбувалися численні публічні акції, на яких активісти вимагали розслідування і покарання винних. Втім, слід зауважити, що регулярність, тривалість і деякі особливості проведення цих акцій (наприклад пікетування не так правоохоронних органів, як Адміністрації Президента – в той час як голова держави знаходиться за кордоном) дають підстави розглядати версію про те, що справа Гандзюк використовувалася як привід для дискредитації влади.

Ймовірних виконавців злочину затримали 17 серпня 2018 року. А 5 листопада 2018 активісти ініціативи «Хто замовив Катю Гандзюк» вказали на слід Ігоря Павловського, який був помічником нардепа від Блоку Петра Порошенка Ігоря Павловського.

4 грудня 2018 року ГПУ оголосила підозру херсонському кримінальному авторитету Левіну. Він виїхав з України того дня, коли поліція затримала перших підозрюваних у справі. Справжнє ім’я Левіна — Олексій Москаленко. Його своїм близьким другом називає депутат Херсонської ОДА Микола Ставицький з «Радикальної партії Ляшка» — «Левін» був його помічником.

28 січня 2019 року Віктор Гандзюк, батько Катерини, заявив, що замовниками вбивства є голова Херсонської облради, партієць «Батьківщини» — Владислав Мангер, партієць Блоку Петра Порошенка — Андрій Гордєєв, заступник Гордєєва — Євген Рищук.

7 лютого 2019 журналісти преєкту «Схеми: корупція в деталях» оприлюднили докази зв’язку голови Херсонської обласної ради Владислава Мангера з головним підозрюваним в організації вбивства Гандзюк Левіним. Адвокат Мангера Андрій Мурашкін влітку 2018 року за безцінь здав в оренду базу відпочинку на березі моря ключовому підозрюваному у вбивстві Гандзюк Олексієві Левіну. Це сталося за тиждень до того, як Катерину Гандзюк облили кислотою, що призвело до її смерті.

Врешті 11 лютого 2019 голові Херсонської облради Мангеру оголосили підозру в організації убивства Гандзюкі незабаром Шевченківський суд Києва арештував Мангера до 3 березня з правом внесення застави в 2 млн 497 тис. грн. Також суд відсторонив його від виконання обов’язків голови Херсонської облради до 6 квітня 2019 року. Згодом суд відмовився взяти Мангера під варту та зобов’язав носити електронний засіб стеження.

25 березня журналісти Слідство.Інфо під час свого розслідування вбивства херсонської активістки Катерини Гандзюк оприлюднили докази співпраці правоохоронців з підозрюваним Павловським.

4 квітня правоохоронці вручили нову підозру ймовірному посереднику між виконавцями та замовниками вбивства Ігорю Павловському: тепер його підозрюють у «покриванні вбивства».

6 червня виконавці нападу, затримані ще у серпні 2018 року,  отримали вироки та погодились свідчити проти замовників нападу. Координатора нападу Сергія Торбіна засудили до 6 років і 6 місяців позбавлення волі, а безпосереднього нападника Микиту Грабчука — до 6 років в’язниці. Ще троє співучасників отримали по 3-4 роки ув’язнення.

20 січня 2020 в ході спецоперації в Херсоні було проведено обшуки в житлі голови Херсонської ОДА Мангера, колишнього голови Херсонської ОДА Андрія Гордеєва та його заступника Євгена Рищука. В ході операції було затримано й повідомлено про підозру Ігорю Павловському, колишньому помічнику нардепа Миколи Паламарчука. Павловського підозрюють в організації вбивства Гандзюк.

25 січня Олексія Левіна (Москаленко) було заарештовано в Болгарії і 16 березня передали з Болгарії до України, де його було поміщено до СІЗО.

Слідство у справі про вбивство Катерини продовжили до 29 липня, до того часу суд розгляне продовження терміну утримання під вартою підозрюваного «Левіна»- Москаленка.  Незважаючи на це, 27 квітня 2020 року було оголошено про завершення досудового розслідування та передачу справи до суду.

Цього ж дня близько сотні активістів влаштували акцію. Цього разу вони вже пішли не під Офіс Президента, як робили це за часів Порошенка, а зібралися під будинком, де живе генпрокурор Ірина Венедиктова, з вимогою продовжити розслідування справи. Іншою вимогою активісти ставили звільнення Венедиктової, яку вони звинувачують у навмисному саботуванні розслідування вбивства Гандзюк.

25 травня Левіну-Москаленку було продовжено арешт на два місяці, до липня. А 15 червня Печерський суд міста Києва постановив затримати Мангера.

Справа триває…

 

Повернемося до більш ранніх часів, і згадаємо дисидента, учасника українського визвольного руху.

МИХАЙЛО ГОРИНЬ (1930-2013) — правозахисник, політв’язень совєтських часів, Народний депутат України 1-го скликання, почесний голова Республіканської християнської партії, брат дисидентів Богдана та Миколи Горинів.

Народився в селі Кнісело на Львівщині в родині Миколи Гориня — голови місцевого товариства «Просвіта» й активіста Орґанізації українських націоналістів. Через участь глави сім’ї в українському підпіллі на початку грудня 1944 р. родина Горинів була заарештована НКВД та спрямована на заслання до Сибіру. Але ще в Галичині варта дала їм змогу втекти. Після цього до весни 1945 р. вся родина Горинів жила у підпіллі. Потім Михайло Горинь разом із родичами подався до Ходорова, де вони й оселились.

З 1949 до 1955 рр. навчався на відділенні логіки та психології Львівського університету. 1953 року був тимчасово відсторонений від навчання за відмову вступити в комсомол. Увесь цей час підтримував контакт з українським підпіллям, виготовляв і розповсюджував листівки.

Наступні роки учителював в школах Дрогобицького району, завідував районним методичним кабінетом, працював інспектором Стрілківського райВНО. З 1961 р. займався науковою діяльністю, зокрема, організував при Львівському заводі автонавантажувачів першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці.

Того ж часу почались перші його контакти з шістдесятниками. У 1963 р. виступив як один із фундаторів Львівського клубу творчої молоді «Пролісок». Відтоді стосунки між Михайлом Горинем і владою погіршувались, і 26 серпня 1965 р. його заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду» і засудили на 6 років таборів суворого режиму.

Вирок відбував у мордовських таборах, але за поширення самвидаву серед в’язнів у липні 1967 р. Зубово-Полянський районний суд присудив йому 3 роки ув’язнення у Владимирській тюрмі. 26 серпня 1971 р. вийшов на свободу, влаштувався працювати в рівненські області – машиністом на будівництві хімкомбінату. У 1972—1977 роках працював кочегаром у котельнях Львова, а потім — психологом економічної лабораторії Львівського ВО «Кінескоп». Увесь цей час він залишався політично активним, брав участь в роботі Української Гельсінської групи.

3 листопада 1981 р. був удруге заарештований. Попри оголошене ним голодування та пов’язаний із цим серцевий напад, 1982 р. був засуджений на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі у селі Кучино Пермської області. Через велику кількість захворювань (запалення нирок, гіпертонія, аритмія, інфаркт міокарда) 28 листопада 1986 року Михайла Гориня етапували до Львова, де його наздогнав другий інфаркт. Через це потрапив до лікарні, після виходу з якої знову був змушений їхати на Урал. 2 липня 1987 р. був помилуваний.

Відразу після звільнення повернувся до політики й узяв участь у створенні УГС та НРУ. Напередодні виборів до Верховної Ради УРСР в березні 1990 року один із трудових колективів Залізничного району Львова висунув Михайла Гориня кандидатом в народні депутати. І він Михайло Горинь набрав 70,72 % голосів виборців і отримав депутатський мандат, який обіймав до травня 1994 року.

У 1990 році був одним з ключових організаторів «Свята козацької слави», пішої ходи по Запоріжжю і мітингів, які відбулися на території «червоних» областей — Дніпропетровської і Запорізької і після екологічного мітингу у Запоріжжі стали першим потужним народним протестом проти чинної тоді комуністичної влади.

В квітні 1990 р. став одним із фундаторів Української республіканської партії (УРП), став почесним головою партії. Але вже незабаром Горинь вступив у конфлікт із елітою УРП, через що 15 березня 1997 р. був виключений із лав партії. Після цього разом із однодумцями створив Республіканську християнську партію (РХП), в якій до дати смерті обіймав посаду почесного голови.

З 19 травня 2000 р. до 20 серпня 2006 р. працював головою Української Всесвітньої Координаційної Ради. В останні роки відійшов від активної політичної діяльності.

 

Згадаємо науковця, який обгрунтував можливість енергетичного самозабезпечення України:

ПЕТРО ШПАК (1931-2002) —геолог, міністр геології в підсовєтській Україні, за часів незалежності – директор Інституту геологічних наук НАН. Розробив стратегію пошуків родовищ вуглеводнів, спрямовану на повне забезпечення України власною нафтою та газом.

Народився селі Дашківцы Хмельницької області в родині селянина. 1953 року закінчив Львівський політехнічний інститут (геологорозвідувальний факультет). Працював геологом на місцевих підприємствах нафтовидобувної галузі.

У 1960–1967 роках — директор новоствореної Надвірнянської контори розвідувального буріння тресту «Прикарпатбурнафта» Станіславської області; начальник геологічного відділу та головний геолог об’єднання «Укрзахіднафтогаз», начальник Головного управління пошукових і розвідувальних робіт нафтових і газових родовищ в Україні, член колегії Міністерства геології УРСР.

У 1967-1982 роках — міністр геології Української РСР. У цей період в Україні виявили декілька унікальних і великих родовищ апатит-ільменітових, берилієвих, рідкіснометалічно-апатитових, марганцевих руд, каолінових, графітових родовищ; розвідали нові вугленосні райони у Донбасі, залізорудні — на півдні України, у Кривбасі та Приазов’ї, цеолітові — у Закарпатті; відкрили басейни мінеральних вод типу «Нафтуся» у Хмельницькій та Тернопільській областях; почали роботи з оцінки золотоносності Карпат та Українського щита.

У 1982-1992 роках — завідувач лабораторії, а згодом – відділу нафтогазоносних провінцій, а у 1992–1997 роках — директор Інституту геологічних наук НАН України.

Шпак pробив значний внесок у теорію нафтогазової геології та практику пошуково-розвідувальних робіт, був безпосередньо причетний до відкриття на території України низки родовищ корисних копалин (передусім нафти та газу).

Також Шпак – Ініціатор і один із авторів розробки та впровадження стратегії пошуків покладів вуглеводнів, пов’язаних з міжкупольними структурами Дніпровсько-Донецької западини (ДДЗ), пошуків нафти та газу на великих глибинах у ДДЗ і Передкарпатському прогині, а також в акваторіях Чорного і Азовського морів. За його ініціативою було переорієнтовано пошуки покладів вуглеводнів у ДДЗ на глибинах 4000—5000 м, що дозволило істотно підвищити їхню результативність.

Розробив стратегію пошуків родовищ вуглеводнів в Україні, оцінив перспективи нарощування власної бази ресурсів і запасів вуглеводнів, умови повного забезпечення України нафтою та газом.

 

Ім’я наступного іменинника вже стало мемом в соцмережах, який символізує застарілість і люту провінційність. Втім, свого часу цей співак мав певну популярність, а його пісні складали альтернативу російськомовній естраді і добре сприймалися загалом з не надто ускладненим сприйняттям музичного та поетичного мистецтва. Втім, будь-яка національна культура не може повноцінно існувати без своєї популярної, доступної для сприйняття широкими верствами складової.

ІВО БОБУЛ (1953) — естрадний співак і композитор.

Народився в селі Порубне (нині Тереблече) Чернівецької області в багатодітній сім’ї. Вчився в ПТУ в місті Слов’янськ Донецької області, займався самодіяльністю. Під час служби в лавах РА їздив із концертами по військових частинах. Став лауреатом Конкурсу військової пісні.

Працював у ВІА «Черемош» та «Жива вода» Чернівецької обласної філармонії. Під час роботи в колективі записав першу платівку з піснями композитора Левка Дутківського, які потім стали шлягерами: «Якщо любиш, кохай», «Зоряна ніч», «Краю мій, край», «Я побачив гори».

З 1984 працював у Тернопільській філармонії солістом та керівником ВІА «Віватон», в цей період виступає лише на регіональному рівні.

До всеукраїнського слухача Бобу повернувся в 1990 році з найвідомішою зі своїх пісень «На Україну повернусь» Остапа Гавриша. Згодом пісні «Старе джерело», «Рідна хата», «Голуба вода», «Місячне колесо» повернули Бобулу популярність сере поцінувачів традиційної української естради. До 50-ліття Бобула лейбл Artur Records видав одразу три компакт-диски з вибраним доробком: «Емігрантка», «Тополина любов», «Небеса твоїх очей».

2015 р. відбувся гастрольний тур містами України, присвячений темі «Одна Єдина Україна». У 2018 році співак відзначив 40-ліття творчого шляху

 

ОЛЕКСІЙ ГАРАНЬ (1959) — політолог, науковий директор Фонду “Демократичні ініціативи”, професор кафедри політології НаУКМА, дослідник історії України XX — XXI ст., зокрема загальних проблем стосунків у трикутнику ЄС — Україна — Росія.

Закінчив Київський університет за спеціальністю «міжнародні відносини». У 1991–1992 рр. декан-організатор факультету суспільних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА), у 1993–1994 рр. перший завідуючий кафедрою політології НаУКМА.

У 1996–1997 рр. брав участь у створенні газети «День».

Захистив докторську дисертацію «Становлення та діяльність політичної опозиції в Україні у 1989–1991 рр.» (1996).

З 1998 — професор кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія». У 2002 р. заснував Школу політичної аналітики при НаУКМА, наразі — її науковий директор. З 2015 р. — науковий директор Фонду “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучерів.

Брав участь у Революції Гідності.

Одна з ключових книг Гараня – «Убити дракона: З історії Руху та нових партій України» (1993);

Блог Олексія Гараня на УП: https://blogs.pravda.com.ua/authors/haran/

Послухати найсвіжіші інтерв’ю: https://www.5.ua/polityka/pro-zvorotnii-rasyzm-protesty-u-ssha-ta-nehatyvnyi-dosvid-afryky-oleksii-haran-u-prohrami-ye-sens-217150.html

 

 

ВІКТОР ПЕТРЕНКО (1969) — фігурист, Олімпійський чемпіон 1992 року, дворазовий чемпіон Європи, чемпіон світу.

Народився в Одесі. Закінчив Одеський державний педагогічний інститут імені К. Д. Ушинського. На ковзани став у 5 років, у 12 вже виконував кілька потрійних стрибків. З 1984 року виступає в любителях («дорослий» спорт).

1992 року став чемпіоном Олімпійських ігор в Альбервілі  та переміг у світової першості з фігурного катання.

Після Чемпіонату світу 1992 року Віктор Петренко завершив любительську кар’єру у фігурному катанні. Нині виступає у професійних льодових шоу та працює тренером. Живе в США з 1995 року, подеколи приїздить гостювати в Одесу..

Віктор Петренко бере участь у заходах, кошти від яких йдуть на благодійницьку допомогу дітям України.

 

Привітаємо жінку, яка робить дуже важливу справу: бореться з гендерними стереотипами, упередженнями архаїчного світогляду та «культурою зґвалтування», обстоює рівність прав жінок і чоловіків, а також людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. А ще й встигає писати книги!

ЛАРИСА ДЕНИСЕНКО (1973) — письменниця, адвокат, правозахисниця, теле- і радіоведуча.

Народилася в Києві. Має литовсько-грецьке походження з домішками угорської, польської, ромської та української крові. Українську опанувала в 23 роки, коли почала працювати в Міністерстві юстиції України.

Закінчила юридичний факультет Київського Національного університету, Центрально-Європейський Університет, курс законопроектування при Міністерстві юстиції Нідерландів.

Веде адвокатську практику. Є однією із адвокатів, які представляють інтереси громадян в Європейському суді з прав людини (Страсбург).

Працювала директоркою департаменту міжнародного права Міністерства юстиції України, радницею міністра юстиції, науковою консультанткою парламентських комітетів, очолювала національне відділення міжнародної антикорупційної організації Transparency International.

Літературну кар’єру розпочала перемогою в конкурсі Коронація слова (гран-прі конкурсу-2002, «Забавки з плоті та крові»). Книга «Танці в масках» посіла 1-е місце у рейтингу Найкраща українська книга в жанрі белетристика журналу Кореспондент за 2007 рік.

Суспільного розголосу набула книга про розмаїття людських стосунків в сучасній Україні «Майя та її мами», презентацію котрої намагалися зірвати праворадикальні сили. Після інциденту авторка виклала PDF-версію книжки у вільний доступ.

2019 року вийшла книжка «Я і КонституціЯ», співавторкою якої виступила Лариса Денисенко. Це книжка, яка пояснює Конституцію для дітей простою мовою та ілюстраціями.

Загалом, перелік літературних напрямів, в яких пише Денисенко, вражає – серед її творів дитячі оповідання, історичні новели, детективні розповіді і пригодницькі історії, жіночі романи та психологічні книги.

Інтерв’ю різних років: https://rozmova.wordpress.com/category/%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%BB%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81%D0%B0/

Сторінка у ФБ: Larysa Denysenko

 

АЛІНА ШАТЕРНІКОВА (1975) — екс-чемпіонка світу з професійного боксу, віце-президент Ліги професійного боксу України.

Народилася в Твері, Росія. З дитинства займалася спортом. Спочатку батьки віддали Аліну на фігурне катання. Але тренери говорили, що дівчинці бракує пластичності. Потім Аліна перейшла на дзюдо, а згодом, з 1993 року, на кікбоксинг. Вже в Україні її тренерами стали Володимир Золотарьов і Михайло Мацих, які зокрема, працювали з братами Кличками.

26 листопада 1999 року в бою зі швейцаркою Сабіною Ріттер Аліна завоювала титул чемпіонки Європи з професійного боксу за версією WIBF. Відстоювала цей титул три рази.

13 червня 2002 у Лондоні Аліна Шатернікова першою з українок виборола титул чемпіонки світу з професійного боксу. Її суперницею була англійка Кетті Браун, вона була важча, в ході поєдинку дуже багато клінчувала і вступала в ближній бій. Поєдинок був важким, але Аліна перемогла за очками, одноголосним рішенням суддів.

24 лютого 2005 року виграла бій за титул чемпіонки світу в Києві. Перемігши американку Стефані Доббс, Аліна стала чемпіонкою світу за версією Global Boxing Union (GBU) у вазі до 52,163 кг.

На відміну від німецьких і англійських боксерок, які дотримувалися силового стилю в боксі, Аліна робила акцент на техніку та швидкість.

11 серпня 2014 року Шатернікова виставила свій чемпіонський пояс за версією GBU на благодійний аукціон і передала виручені 20 тисяч гривень на лікування поранених у зоні АТО бійців Іллі Дроздюка і Віктора Бойка.

 

ДІАНА ОВСЯННИКОВА (1979) — джазова співачка, вокалістка гурту «Lush Life».

Народилася у Києві. Співала з дитинства, у 17 років вже співала в хорі костелу Св. Олександра. Згодом охрещена у римо-католицькій традиції. Вважає християнство важливою частиною свого життя.

За наполяганням батьків закінчила дефектологічний факультет Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова у 2001-му. Водночас навчалася у вечірній музичній школі ім. Стеценка на вокальному відділенні. Щоб оплачувати заняття з музики, підробляла доглядальницею.

В 1999 захопилася джазом, в 2000 році одружилась із українським музикантом, джаз-гітаристом Сергієм Овсяниковим.

Для осягнення джазової манери рік брала приватні уроки з вокалу і за цей час розвинула академічний голос з діапазоном у три октави і опанувала прийоми свінгу та груву. Згодом почала виконувати перші україномовні пісні у стилі свінг.

З 2016 починає працювати органісткою Костьолу Св. Олександра. Зараз Овсяникова працює органісткою в Парафії Яна Павла II у місті Ворзель на Київщині та пише пісні.

З 2008 по 2017 Овсяникова була вокалісткою «Lush Life» – першого українського гурту, який грав у стилі циганського джазу (джаз-мануш). В цей період, в 2009 був знятий відеокліп гурту на пісню «Каву з молоком», яка стала першою україномовною композицією у ритмі свінг.

У 2010 пісня «Lush Life» Sad Love Song стала саундтреком до американського фільму Biker Ann, де героїня співала голосом Діани Овсяникової. Того ж 2010 року вийшов перший альбом «Кава з молоком».

В 2014 гурт створив пісню «Україна назавжди», метою якої було об’єднання країни у важкі часи. Тоді у складі «Lush life» була представлені різні регіони Україна: вокаліста Діана Овсяникова та Іван Литвинов (контрабас) – Київ, Богдан Вільчик (ритм-гітара) – Червоноград, Львівщина, Валентин Корнієнко (гітара) – Харків, Сергій Овсяников (гітара, лідер гурту) – Краматорськ, Денис Боєв (скрипка) – Сміла (Черкащина).

У вересні 2016 Овсяникова поклала на музику пісню на вірші Тетяни Череп-Пероганич «Цю осінь я придумала сама» – це її перша композиторська робота.

 

Послухати Діану: https://www.youtube.com/watch?v=eo3FMeExcgk

І ще –  https://www.youtube.com/watch?v=9EIyxGlsCzw

 

Пом’янемо захисників України, які могли б святкувати 17 червня день народження, якби не російська збройна агресія, яку їм довелося зупиняти ціною свого життя.

 

ВОЛОДИМИР ПОЛОХАЛО (1985-2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Кривий Ріг.

14 серпня 2015 року пішов на військову службу добровольцем, пройшов підготовку у 169-му навчальному центрі. Старший солдат, оператор-радіотелефоніст розвідувального взводу спостереження, 54-й окремий розвідувальний батальйон. Брав участь в боях на сході України.

23 липня 2016 року вранці загинув під час артилерійського обстрілу терористами поблизу села Гнутове. Тоді ж полягло ще троє захисників України.

Без Володимира лишилися мама й сестра.

 

ЯРОСЛАВ КОСТЬ (1974-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Приморському краї, Росія. Проживав на Закарпатті, в селі Лавки.

У часі війни мобілізований, майстер групи регламенту та ремонту, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

12 лютого 2015-го загинув під час артилерійського обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями під Дебальцевим. Про загибель повідомили брат та швагро, які на той час також перебували у лавах ЗСУ.

Без Ярослава лишились дружина, двоє дітей.

 

ВАЛЕРІЙ ЧЕПІГА (1980-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Жигайлівка Сумської області. Деякий час проживав в Охтирці, останні 5 років перед війною працював на шахті поблизу Донецька, звільнився з початком російської агресії.

Призваний за мобілізацією, старший солдат-гранатометник, 30-та ОМБр.

27 липня 2015-го загинув під час виконання бойового завдання — у часі танкового обстрілу взводного опорного пункту терористами в районі села Травневе Артемівського району не встиг добігти до укриття та зазнав мінно-вибухової травми, несумісної з життям.

Валерій був круглим сиротою, лишилася його власна сім’я.

 

ВАДИМ ЗАБРОЦЬКИЙ (1979-2014) – десантник, майор (посмертно) ЗСУ.

Народився у Житомирі, закінчив професійно-технічний заклад, але завжди мріяв бути військовим, як старший брат-десантник. 2001 року закінчив Харківський інститут танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». 2007 року брав участь у миротворчій місії в Косово.

Заступник начальника штабу 2-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади (м. Житомир).

Загинув у бою з російськими терористами 13 травня 2014 року під час виконання бойового завдання.

Носту біля дамби на околиці села Маячка (на той час — Октябрське) Слов’янського району, що за 20 км від Краматорська, під час супроводження на блок-пости розрахунків 82-мм мінометів та продовольства військова колона була обстріляна терористами з гранатометів та стрілецької зброї. Першим ударом було підбито головний БТР-80, який вже заїхав на міст. Терористи поцілили з РПГ у двигун другого БТРа, один з автомобілів ГАЗ-66 повністю згорів.

При відбитті нападу загинуло 5 десантників, зокрема капітан Вадим Заброцький. Ще один вояк помер від тяжких поранень у гелікоптері під час медичної евакуації. Бій тривав протягом години. Після «зачистки» території на місці засідки виявлено заздалегідь обладнані позиції, контейнери від гранатометів РПГ-18 «Муха», РПГ-26 «Аглень» та гільзи від снайперських гвинтівок. Переміщувалися бойовики кількома мікроавтобусами та легковими авто.

Без Вадима залишилися дружина та двоє дочок.

 

МАКСИМ АЛДОШИН (1991-2014)— солдат Військової служби правопорядку ЗСУ.

Народився у Миколаєві, закінчив політехнічний коледж, 2010-го року поступив до Луганського університету ім. Дідоренка. З початком бойових дій на 5-у курсі пішов за контрактом до лав ЗСУ.

Водій-стрілець взводу охорони та патрульно-постової служби Миколаївського зонального відділу ВСП.

6 серпня з Донецької прокуратури надійшло повідомлення — про можливі правопорушення на блокпосту поблизу Первомайська. Для з’ясування обставин виїхали майор юстиції Михайло Кондратьєв, молодший сержант Ігор Діордіца, старший солдат Максим Трачук та водій-солдат Максим Алдошин. Біля села Опитне УАЗ, яким він керував, потрапив в засідку терористів.

Після цього Кондратьєв наказав їхати до села Піски, неподалік залізничного мосту автомобіль потрапив під шквальний обстріл терористами з лісосмуги — із обидвох боків дороги. Майор Кондратьєв зазнав смертельного поранення в голову, інші вояки — різного ступеня тяжкості.

Алдошин, незважаючи на поранення, намагався від’їхати, втрачаючи при цьому кілька разів свідомість. Зміг вивести автомобіль у безпечне місце, врятувавши цим життя двох співслужбовців, що перебували в автомобілі.

Молодший сержант Діордіца надавав медичну допомогу іншим воякам, будучи серйозно пораненим в шию; на трьох була лише одна ампула з ліками, уколи робили, аж доки не зламалася голка. Під обстрілом терористів рятувальники вивезли Трачука та Діордіцу.

Максима, який відповз на 400 метрів від місця події, знайшли пізніше та, важко пораненого, доставили у лікарню міста Красноармійська, але врятувати його життя вже не вдалося.

 

ОЛЕКСАНДР ТИНЯНОВ (1990-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився 1990 року в селі Таврійське (на той час — Кірове) району Запорізької області. Закінчив сільську школу. Одружився.

Під час російської збройної агресії проти України виконував завдання в АТО. Молодший сержант, номер обслуги взводу охорони 2-ї роти охорони батальйону охорони 55-ї окремої артилерійської бригади (колишній 39 ОПМБ «Дніпро-2»[1]). Був навідником кулемету ПКМ.

2 травня 2017 року дістав поранення у голову від кулі снайпера в районі міста Авдіївка, терміново був евакуйований у Дніпро. 19 травня помер в Обласній клінічній лікарні ім. Мечникова.

Залишилися дружина, донька і брат.

 

ЮРІЙ ДУМАНСЬКИЙ (1991-2014)— старший лейтенант ЗСУ.

Народився у Нижньовартовську (Росія). Після 8 класу пішов навчатися у Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут . А після його закінчення вступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Командир механізованого взводу, 24-та ОМБр.

Загинув 14 серпня 2014 року від артилерійського обстрілу терористами під час виконання завдань в зоні бойових дій біля Новосвітлівки.

 

МИХАЙЛО Д’ЯКОВ (1968- 2014) — військовий льотчик, пілот 2-го класу, гвардії майор Повітряних Сил ЗСУ.

Народився в російському селі Плеханові Липецької області. Батько — льотчик, мати — викладач музики. 1985 року закінчив середню школу № 23 міста Мелітополь Запорізької області. Був переможцем олімпіад з математики, брав участь у міських змаганнях з легкої атлетики, футболу.

1990 року закінчив Качинське вище військове авіаційне училище льотчиків у м. Волгоград.

З 1993 року — помічник командира корабля військово-транспортного авіаційного полку, м. Мелітополь. На початок російської агресії — начальник повітряно-вогневої і тактичної підготовки 25-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил ЗС України, м. Мелітополь. Пілот 2-го класу.

З березня 2014 року літав у Луганський та Донецький аеропорти, помічник командира екіпажу літака Іл-76МД.

14 червня 2014 екіпаж військово-транспортного літака Іл-76МД під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, виконував бойовий політ в Луганський аеропорт. На борту літака перебували 9 членів екіпажу та 40 військовослужбовців дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, які летіли на ротацію. На борту також були військова техніка, спорядження та продовольство.

Близько 01:00, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, борт 76777 був підбитий російськими терористами з переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла». В результаті терористичного акту літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу території аеропорту. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

У той день до Луганського аеропорту вилетіли три літаки Іл-76МД. Перший літак (бортовий номер 76683) під командуванням полковника Дмитра Мимрикова сів о 0:40. За 10 хвилин збили другий літак (бортовий номер 76777). Третій отримав наказ повертатися.

Без Михайла залишились батько та брат.

 

КОСТЯНТИН СЕРГІЄНКО (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Миколаєві. Закінчив ПТУ за спеціальністю радіотелемайстра. Займався будівельними та ремонтними роботами.

У часі війни добровольцем прийшов до військкомату, солдат 1-го батальйону 28-ї ОМБр, кулеметник.

Загинув уночі з 29 на 30 жовтня 2014 року на бойовому чергуванні. На блокпосту біля села Новомихайлівка — Мар’їнський район — російські збройні формування здійснили обстріл, міна влучила в дерево та розлетілася осколками, потрапила в окоп, Костянтин зазнав смертельних поранень, при цьому врятував побратима, якого закрив від осколків.

Залишилась дружина та донька.

 

АРТЙР ЛІ (1984-2014) – спортсмен, молодший сержант ЗСУ.

Народився вСамарканді, Узбекистан. Закінчив школу в селі Ходовичі на Львівщині, навчався у Вищому професійному училищі № 8 міста Стрий Львівської області.

Входив до складу Львівського обласного осередку Федерації фрі-файту, був провідним спортсменом та тренером Федерації рукопашу гопак України.

У 2002 році Артура призвали на військову службу до ЗСУ, служив десантником у місті Яворові. Двічі побував в «гарячих точках» Іраку. З 2013 року проходив військову службу за контрактом у 80-ій окремій аеромобільній, Львів.  З самого початку військових дій на сході його направили в зону АТО.

Загинув під час обстрілу терористами села Красне Краснодонського району Луганської області з РСЗВ «Град». Тоді ж загинуло ще 9 захисників України.

Без сина залишилась мама.

 

ГРИГОРІЙ ТЕРЕХОВ (1960-2014) – старший лейтенант ЗСУ.

Народився на Полтавщині. Служив в лавах РА, зварювальник-стрілець. На початку 1980-х працював старателем в Магаданській області.

 

Боронити Україну пішов добровольцем. Заступник командира по роботі з особовим складом, 34-й батальйон територіальної оборони «Батьківщина».

Загинув 21 липня 2014-го під час виявлення та обстрілу бойовиків на блокпосту під Костянтинівкою — зазнав 4 кульових поранення в живіт, вранці помер після операцій.

Вдома лишилися дружина, донька та син.

 

ВОЛОДИМИР ПРИХОДЬКО (1989-2014)— солдат Збройних сил України.

Народився у с. Цміни на Волині.

Виріс у багатодітній сім’ї, де був наймолодшим. Після закінчення цмінівської школи вступив до Маневицького ліцею освоювати столярну справу. Навчання не закінчив, бо призвали в армію, служив у десантних військах. Коли повернувся, їздив на заробітки то в Київ, то в Москву, останнім часом працював у бригаді, що будувала клуб у селі Галузія.

У квітні був мобілізований. Старший навідник, 51-а ОМБр.

21 серпня 2014-го загинув під час виконання бойового завдання — в боях за Іловайськ.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада