Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
17.03.2021

17 березня. Сьогодні в огляді:

  • вдатний художник, автор розписів в Кирилівській церкві і творець «демонів»;
  • президент Карпатської України;
  • автор гімну ОУН «Зродились ми великої години»;
  • російський скульптор, якому більшовики довірили створення пам’ятників Тарасу Шевченку в обох столицях підсовєтської України – Харкові та Києві;
  • засновник української школи фізики вибухів і горіння, розстріляний як ворог народу;
  • видатний режисер, керівник Київського театру ім. Франка;
  • сучасна художниця;
  • прима-балерина Київської опери…

А також – наші захисники, полеглі у війні з російськими окупантами.


Почнемо і підемо за хронологією.

 

МИХАЙЛО ВРУБЕЛЬ (1856-1910) — художник, майстер акварельного і олійного малярства. Значна частина його життя і творчості пов’язана з Україною і Києвом.

Народився в Омську (Росія). Батько художника, Олександр, поляк за походженням, був військовим юристом. Як і багато військових, батько часто переїжджав, тому сім’я постійно мешкала в різних містах — в Омську, Астрахані, Харкові, Петербурзі, Саратові, Одесі (тут Михайло закінчив Рішельєвську гімназію, одночасно відвідуючи малювальну школу «Товариства витончених мистецтв»), і знову в Харкові. Після одруження з Надією 3абілою вони також жили в цьому місті, Надія співала в Харківській опері.

Мати Михайла померла рано, коли йому було три роки. Виховання хлопчика лягло на батька і мачуху. Як і всі діти, Михайло багато малював у дитинстві. Батьки навіть наймали йому приватних вчителів, однак визначили синові кар’єру юриста. Він закінчив юридичний факультет Петербурзького університету, долучився до юридичної практики, але вона викликала в нього лише відразу.

І Михайло вступив до Академії мистецтв, де крім основних занять, бере виклади в класі Іллі Рєпіна, якого на той час вважали першим художником Росії, де опановує акварель. Згодом Врубель стане одним з найвидатніших акварелістів Росії кінця 19 століття.

У 1884 в Академію мистецтв з Києва приїхав археолог, історик мистецтв, професор Адріян Прахов (про нього дивіться в огляді за вчора, 16 березня) у пошуках художника, який би створив створив візантійський іконостас та реставрував фрески Кирилівської церкви. Художник мав бути молодим – бо гонорар виділявся скромний. Прахову порадилі Врубеля – так Михайлові і не довелось закінчити Академію, де він провчився з 1880 до 1884 року.

Втручання в стінописи Кирилівської церкви 12 століття було досить стриманим. Наново створили фрески в тих місцях, де вони були повністю знищені. Перша ж проба Врубеля — зображення архангела на одному зі стовпів церкви — викликала загальне схвалення. Також для Кирилівської церкви Врубель створив фреску «Сходження Святого Духу на Апостолів» (1885). Звичайно ж, він малював не як художник XII століття, а як сучасний майстер, який знав досягнення малярства Західної Європи, але не зрікся візантизму.

Восени того ж року їде у Венецію, щоб працювати над великими вівтарними образами та вивчати мозаїки Равенни та венеційських майстрів. Чотири ікони виконано на важких цинкових пластинах. Прообразом Богоматері стала Емілія Львівна Прахова, дружина професора. Врубель працював в Італії по пам’яті, без моделі. На початку 1885 року він повертається до Києва. Але стосунки з родиною Прахових загострюються через захоплення Врубеля Емілією Львівною, тому Михайло від’їжджає до Одеси, де проводить півроку. Саме в Одесі Врубель починає працювати над темою Демона, яку можна вважати найважливішою в його творчості.

Наприкінці 1885 повертається до Києва, де дає приватні уроки малювання, працює над ескізами для розпису Володимирського собору. У Володимирському соборі за ескізами Врубеля виконано орнаменти на внутрішніх стінах храму і арках двох нефів, однак ескізи великого розпису «Плач надгробний» та «Ангел з кадилом і свічкою» (1887) не були затверджені, оскільки були виконані в незвичній новаторській манері і не відповідали церковним канонам. Пізніше для розпису собору запросили молодого Васнецова.

Серед світських робіт київського періоду визначним твором став «Портрет дівчини на тлі перського килиму», де Врубель дав волю своїм колористичним здібностям. У Києві художник намалював також картини «Східна казка», «Автопортрет», велику кількість акварелей з квітковими мотивами тощо. Київський період вважається найпліднішим у творчості художника.

Згодом Врубель з жінкою чимало подорожує. У 1903 році вони знову відвідали Київ. Тут  їхній маленький син Сава захворів на пневмонію та помер. Його могила знаходиться на Байковому кладовищі. Життя художника після цієї трагедії фактично закінчується. В нього починаються проблеми з психікою, безмежна депресія. Останні роки він проводить в клініці для душевнохворих у Петербургу, де за ним доглядає дружина, що ненадовго його пережила.

Читати більше: https://www.radiosvoboda.org/a/929397.html

 

АВГУСТИН ВОЛОШИН (1874-1945) — політичний, релігійний діяч, греко-католицький священик Мукачівської єпархії, 1938 прем’єр-міністр автономного уряду Карпатської України, в 1939 став президентом цієї держави.

Народився в селі Келечин (тоді – Угорське королівство, Австро-Угорщина, нині — Міжгірський район, Закарпаття) в сім’ї сільського священика.

Після Ужгородської гімназі вступив на теологічний факультет у Будапешті, де провчився лише рік через поганий стан здоров’я. 1893 року повернувся до Ужгорода, закінчив теологічні студії. 1897 р. його було висвячено на священика і призначено на парохію в Цегольнянській церкві.

1900 р. закінчив Вищу педагогічну школу в Будапешті з дипломом викладача математики і фізики в середніх навчальних закладах. З 1900 по 1917 рр. працював професором, а з 1917 по жовтень 1938 рр. — директором учительської семінарії в Ужгороді.

Активною політичною діяльністю в українських громадсько-політичних організаціях Закарпаття почав займатися з 1919. Заснував і очолював Народно-християнську партію (1923–1939), від якої обирався послом до чехословацького парламенту (1925–1929). Був провідним діячем Учительської Громади Підкарпатської Руси.

Активно виступав проти спроб місцевих «москвофілів», передусім Товариства ім. Духновича, спрямованих на поступову заміну місцевих діалектів на російську мову — через школи та книговидання. Піддав гострій критиці так званий «шкільний референдум» 1937 року, який дозволив викладати у карпатських школах граматику Є. Сабова за москвофільськими стандартами; заради боротьби проти москвофілів об’єднав зусилля з карпатськими комуністами, разом з якими зорганізував спільний мітинг.

26 жовтня 1938, після того як празька влада заарештувала прем’єр-міністра Андрія Бродія, оголосивши його угорським шпигуном, і розпустила уряд, Волошин був призначений новим прем’єр-міністром автономного уряду Карпатської України, а 15 березня 1939 став президентом цієї держави.

Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом за кордон і поселився в Празі, присвятивши себе науковій та педагогічній діяльності. Працював в Українському вільному університеті (УВУ) професором педагогіки, деканом та ректором.

У травні 1945 року був заарештований совєтськими спецслужбами СМЕРШ й вивезений до СРСР. Помер у московській Бутирській в’язниці.

Зі спогадів сокамерника Августина Волошина у Бутирській тюрмі: «До мене в камеру-одиначку помістили Августина Волошина… Це був невисокий повний чоловік, років йому було за 70. Він мав хворий шлунок і не міг їсти. Свою їжу він віддавав мені. Кожного дня Волошин розповідав про життя Ісуса Христа, також про себе, як він їздив до Риму, до Праги. Я дізнався, що Волошин зустрічався з Ріббентропом, С. Бандерою, А. Мельником… З кожним днем Августин Іванович слабнув. Навіть сам уже не міг виходити на прогулянку. Ми брали його під руки і виводили гуляти… На все життя запам’ятав я цю добру і розумну людину…»

Волошин був одружений із донькою професора Ужгородської гімназії Іриною Петрик. Дітей у них не було і вони опікувалися приватним сиротинцем (дитячий будинок сімейного типу), де виховувалися 22-є сиріт. Діти жили у великому двоповерховому будинку, який для цих потреб купив отець Августин. Вони були забезпечені харчуванням, гарним одягом, навчанням, вихованням та розвитком творчих здібностей.

13 березня 1936 року Ірина Волошин після двох днів хвороби несподівано померла.

Августин Волошин написав і видав понад 40 підручників та посібників.

Упродовж 1903–1918 був редактором єдиної в Угорщині української газети «Наука»; за часів Чехословацької республіки (1920–1938) вона виходила під назвою «Свобода».

Редагував релігійний журнал «Благовісник» (1922–1938). Був ініціатором заснування на Закарпатті товариства «Просвіта», «Учительської громади» та головою Етнографічного товариства Підкарпатської Русі, які проіснували до окупації Закарпаття Угорщиною у березні 1939.

Волошин відомий також як автор праць з проблем літературно-писемної мови на українському Підкарпатті. Свою прихильність до народної мови Волошин виявив у «Практичній граматиці малоруської (рутенської) мови», виданій угорською мовою в Ужгороді (1907), де фактично описав живу систему мовлення закарпатців, трохи «олітературивши» її традиційно-книжними елементами та етимологічним правописом.

У вступі до цієї праці Волошин обстоює окремішність української мови.

У писаній живою мовою «Читанці для руської молодежи», що виходила кілька разів у 20 — 30-х рр., він уміщував твори як місцевих, так і загальноукраїнських письменників. Його брошура «О письменном языцѣ подкарпатских русинов» (1921) відіграла помітну роль в історії української літературної мови Закарпаття і фактично була відповіддю москвофілу І. Гусьнаю, котрий у брошурі «Языковый вопросъ въ Подкарпатской Руси» (1921) заперечував існування української мови взагалі і вважав, що літературною мовою на Закарпатті має бути російська.

Волошин спростував ці вигадки, довівши, що зближення літературної мови на Закарпатті із загальноукраїнською (це й сталося в кін. 30-х рр) є природним.

Волошин активно боровся проти намагань угорських властей на початку 20 ст. замінити на Закарпатті й Пряшівщині кирилицю угорською графікою.

 

МАТВІЙ МАНІЗЕР (1891-1966) – російський скульптор, якому совєти довірили створення пам’ятників Тарасу Шевченку в обох столицях підсовєтської – Харкові і Києві, та на могилі Кобзаря.

Народився майбутній скульптор у Санкт-Петербурзі, за етнічним походженням – німець. Навчався у Художній школі Товариства пересувних виставок, згодом у Петербурзькій академії мистецтв (у Володимира Беклемішева). З 1921 — на викладацькій роботі.

Створив ряд монументів, зокрема Менделєєву, Леніну, Пушкіну, барельєф «Робочий» на будівлі Петровського пасажу в Москві та інші.

Саме йому, а не комусь з-поміж українських скульпторів, надали перевагу більшовики, коли мова зайшла про створення пам’ятників Тарасу Шевченку.

Місто Харків як столиця України (з грудня 1919 до червня 1934) обов’язково повинно було мати пам’ятник Кобзарю. 1930 року був оголошений перший міжнародний конкурс на його спорудження. Таких конкурсів протягом 1930-1933 загалом відбулося три, бо йшлося також про спорудження монументів у Києві та у Каневі.

Проблематика цих конкурсів у совєтській літературі або не висвітлюється взагалі, або виключно однобоко — вже з акцентом на участь у них зрештою переможців скульптора Манізера й архітектора Лангбарда.

Конкурс 1933 року (під час Голодомору) визначав одночасно найкращі проєкти і для Харкова, і для Канева. 22 вересня 1933 відкрилась виставка проєктів, на якій було представлено 30 робіт провідних майстрів того часу — Ф. Кричевського, Меркурова, Манізера, Кавалерідзе, Петрицького та інших.

Вразливою і суперечливою темою лишається власне визначення переможців конкурсу, тому ще серед найкращих за результатами вересневої виставки фігурував і спільний проєкт українського митця Федора Кричевського та російського скульптора Сергія Меркурова, а вже на додатковому, листопадовому, огляді, де розглядались доопрацьовані проєкти, переможцем було визнано роботу Манізера.

Матвій Манізер, на той час уже зрілий майстер, прихильник реалістичного мистецтва, вже від першого за ліком конкурсу активно долучився до участі в ньому. Збереглись свідчення, що працюючи над проєктом, він немало потрудився для віднайдення необхідних форм і пропорцій, образів і загальної концепції пам’ятника — він подорожував шевченківськими місцями, робив велику кількість пейзажних та жанрових етюдів, ретельно вивчав зовнішність і особистість Шевченка — за його творами, листуванням і мемуарами про нього, автопортретами, нечисленними фотографіями, посмертною маскою тощо.

Перший проєкт пам’ятника (1930 рік) Манізер виконав дещо у конструктивістській манері — велика за розміром голова Шевченка з виразом зажуреності була встановлена на циліндричному постаменті з барельєфом гайдамаки-повстанця, який, стоячи навколішках, гнівно потрясав кайданами. У другому проєкті (1931 рік) Манізер розташував статую поета на п’єдесталі з низьким рельєфом, на якому були зображені персонажі з творів Кобзаря. І лише третій варіант проєкту (1933 рік) приніс скульптору творче задоволення і перемогу.

Зазначимо, що моделями для скульптур, близьких до шевченківських образів, що розміщувалися навкруги постаменту, стали майстри української театральної сцени — актори харківського театру «Березіль», згодом народні артисти СРСР і відомі актор Наталя Ужвій (образ Катерини), Амвросій Бучма (образи гайдамаки та селянина з дорном на плечах), Іван Мар’яненко (образ, один з найвиразніших, старого нескореного запорожця), Олександр Сердюк (образи молодого хлопчини з косою та кріпака в кайданах) та інші.

Роботи зі спорудження пам’ятника Шевченку в Харкові контролював особисто секретар ЦК ВКП(б), перший секретар Ленінградського обкому партії С. М. Кіров. Фігури монумента відливали на ливарнях Ленінграда.

Пам’ятник у Харкові урочисто відкрили 24 березня 1935 – місто прикрасили прапорами, на вулицях було велелюдно. Нарком освіти УРСР Затонський (який чимало доклався до згортання результатів політики українізації) перерізав стрічку, що стягувала напнуте червоне покривало на монументі, хор 700-ма голосами виконав Шевченків «Заповіт».

За совєтів харківський монумент було заведено називати найкращим пам’ятником Кобзареві. Дійсно, виконаний він майстерно, і з увагою до творчості Шевченка. Але образ українського поета згідно з духом часом і вимогами більшовицького керівництва трактований надто вузько, Шевченко постав як «борець ця за щастя простого народу», як «поет-революціонер». Саме такий підхід і став панівним на довгі десятиліття…

У Києві пам’ятник Шевченку роботи Манізера було відкрито 6 березня 1939 року у парку навпроти Київського університету, на місці колишнього пам’ятника російському царю Миколі І. Відкриття було приурочене до 125-річчя з дня народження Кобзаря. З цієї ж нагоди університету було присвоєне ім’я великого українця.

Пам’ятник Шевченку у Каневі роботи Манізера було відкрито 18 червня 1939 року.

 

ОЛЕСЬ БАБІЙ (1897-1975) — письменник, автор гімну ОУН «Зродились ми великої години».

Народився в селі Середнім Калуського району. Середню освіту здобув у Львові. Служив у австрійській армії, потім в УГА.Після стрілецького походу на Київ опинився в польському полоні, звідки йому вдалось утекти.

У Львові разом з Василем Бобинським, Романом Купчинським та Юрієм Шкрумеляком організував групу поетів-символістів «Митуса». Олесь Бабій писав під псевдонімом Хмелик.

 

У 1924—1929 рр. здобув у Празі вищу освіту, ставши доктором літературознавства.

1932 року разом з групою чільних діячів ОУН перебував на лаві підсудних під час процесу у Львові.

Поки Бабій перебував під арештом, у журналі «Розбудова нації» було опубліковано його гімн ОУН «Зродились ми великої години», котрий було визнано найкращим проектом гімну націоналістів із поданих на розгляд.

У 1944 році емігрував за кордон. У Німеччині в таборах для переміщених осіб Бабій прожив чотири роки, після чого переїхав до США. Працював в Чиказькому університеті, в редакції українського часопису.

Першим надрукованим твором Хмелика став написаний молодим старшиною УГА під Соколівкою вірш «На Київ!» («Над Києвом хмара нависла грізна»), створений під час наступу на однойменне місто об’єднаних українських армій, Наддніпрянської й Галицької. Його було опубліковано в газеті «Стрілецька думка» від 5 жовтня 1919 року. Ще раніше, покладений на мелодію «Сокільського маршу» Ярославенка, він увійшов до маршового репертуару військових оркестрів.

Загалом Бабій Олесь Йосипович — автор багатьох поетичних збірок, кількох драматичних творів, досліджень про творчість Маркіяна Шашкевича, Юрія Федьковича, Богдана-Ігоря Антонича та інших письменників.

24 серпня 2018 року адаптований до сучасних українських умов варіант пісні «Зродились ми великої години» став маршем українського війська на параді до дня Незалежності України.

Текст гімну ОУН:

Зродились ми великої години,

З пожеж війни і з полум’я вогнів,

Плекав нас біль по втраті України,

Кормив нас гнів і злість на ворогів.

І ось ідем у бою життєвому

Міцні, тверді, незламні мов граніт,

Бо плач не дав свободи ще нікому,

А хто борець, той здобуває світ.

Не хочемо ні слави, ні заплати.

Заплатою нам радість боротьби!

Солодше нам у бою умирати,

Ніж в путах жити, мов німі раби.

Доволі нам руїни і незгоди:

Не сміє брат на брата йти у бій!

Під синьо-жовтим прапором свободи

З’єднаєм весь великий нарід свій.

Велику правду для усіх єдину,

Наш гордий клич народові несе:

Вітчизні будь ти вірний до загину,

Нам Україна вище понад усе!

Веде нас в бій борців упавших слава.

Для нас закон найвищий то наказ:

«Соборна Українськая держава —

Міцна й одна від Сяну по Кавказ».

 

 

АНДРІЙ МАЛИНОВСЬКИЙ (1884-1937) — фізик, який започаткував в Україні новий напрямок досліджень – фізика горіння і вибухів.

Народився у Ржищеві Київської губернії у сім’ї лікаря. Закінчив з відзнакою фізико-математичний факультет Київського університету. Стажувався у Г. Квінке та Покельса (Гейдельберг) та В. Рентгена (Мюнхен), у Тюбінгенському університеті працював в лабораторії Ф. Пашена, далі у П. Ланжевена (Франція).

1917 року захищає магістерську дисертацію; з 1918 — приват-доцент Київського університету, член Українського наукового товариства. З 1919 р. — екстраординарний професор Кам’янець-Подільського українського університету, організатор кафедри фізики та фізичної лабораторії.

З вересня 1923 р. — керівник та професор кафедри фізики Дніпропетровського гірничого інституту, завідуючий секцією фізики науково-дослідної кафедри електронної хімії.

Сформував наукову школу, яка займалася питаннями електронної теорії металів і фізики горіння та вибухів. Організатор Дніпропетровської філії Українського фізико-технічного інституту (1931), а також — організатор Дніпропетровського фізико-технічного інституту (1932), зав. відділом фізики горіння та вибухів у ДФТІ.

Вирішив ряд принципових питань електронної теорії провідності металів, вивчив умови спалахування газів, сумішей, розповсюдження полум’я, відкрив ефект впливу електричного поля на процеси горіння (ефект Малиновського).

Започаткував в Україні новий напрямок досліджень — фізику горіння та вибухів, створив, практично, школу з фізики горіння та вибухів в Україні, яка не реалізувала себе в цій галузі з причин, не залежних від неї.

Заарештований за безпідставним обвинуваченням як ворог народу та член фашистсько-терористичної організації 12 червня 1937 р., розстріляний 18 вересня 1937 р.

Реабілітований повністю у 1957 р.

 

 

СЕРГІЙ ДАНЧЕНКО (1937-2001) — театральний режисер, педагог. Здійснив постановки понад 60 вистав в Україні та за кордоном.

Народився у Запоріжжі в театральній родині. Його дід, Костянтин Іванович Полінський, працював директором Полтавського пересувного театру, з яким пов’язані дитячі спогади режисера. Батьки, Володимир Данченко і Віра Полінська — знані львівські актори, народні артисти України. Рід Данченків має спільні корені з родом відомого режисера Володимира Немировича-Данченка.

У 1955–1959 роках навчався на геологічному факультеті Львівського державного університету ім. Франка. Одержавши диплом і попрацювавши близько року за фахом, повернувся до професії батьків. З 1959 року працював завідувачем постановчої частини, асистентом режисера народного театру Будинку вчених.

1965 року закінчив режисерське відділення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого і розпочав режисерську діяльність у Львові.

Перші творчі кроки Данченка припали на період так званої хрущовської «відлиги». Тоді, як і загалом у громадському житті, проявляються новаторські ідеї в радянському театрі. Щоправда, в Україні вони носили кволий характер. У час, коли багато українських театральних діячів змушені були шукати прихистку від тиску та цензури в Москві, Ленінграді, Прибалтиці, де атмосфера була дещо вільнішою, Сергій Данченко залишився в Україні.

Львівський період творчості режисера тривав десять років: два роки режисером-постановником і головним режисером в Театрі юного глядача імені Горького і вісім — у академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької (очолював театр у 1970–1978 роки). У цей час Данченко поставив вистави «Перший день свободи» Л. Кручковського, «В дорозі» В. Розова, «Маклена Граса» М. Куліша, «Місто на світанку» О. Арбузова, «Камінний господар» Лесі Українки, «Моє слово» В. Стефаника, «Річард ІІІ» В. Шекспіра, «Украдене щастя» І. Франка.

1978 року переїхав до Києва, де викладав у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого і працював головним режисером — директором Київського державного академічного українського драматичного театру імені І. Франка.

Поставив низку яскравих вистав, які змінили обличчя театру й відновили його колишню славу: «Украдене щастя» І. Франка, «Дядя Ваня» А. Чехова, «Візит старої дами» Ф. Дюрренмата, «Енеїда» І. Котляревського, «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, «Санаторійна зона» за М. Хвильовим, «Патетична соната» М. Куліша, «Крихітка Цахес» Е. Гофмана, «Приборкання норовливої» та «Король Лір» В. Шекспіра, «За двома зайцями» М. Старицького.

Своїми постановкам за межами України він вивів сучасний український театр на європейську сцену.

Після смерті режисера його місце на посаді художнього керівника театру ім. Франка зайняв його учень — народний артист України Богдан Ступка.

У 1978 році отримав Державну премію імені Тараса Шевченка за постановку вистави «Тил» М. Я. Зарудного.

Спогади про режисера: https://ktm.ukma.edu.ua/show_content.php?id=686

Для театралів цікавим може бути матеріал: https://zaxid.net/sergiy_danchenkosila_vnutrishnih_perekonan_n1266314

 

КАТЕРИНА ОМЕЛЬЧУК (1982) — художниця.

Навчалася в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури на факультеті реставрації живопису.

В період всього навчання в Академії брала участь в творчих живописних пленерах під керівництвом Г. М. Ягодкіна та І. Ю. Мельнічука, а також впродовж 2004 року навчалася в пейзажній майстерні професора В. І. Забашти.

Бере активну участь у конкурсах, форумах, творчих пленерах, художніх акціях. Виставкова діяльність почалася в 2000 році з відкриття персональної виставки «Пейзажі».

Катерина працює в області станкового живопису у пейзажі, натюрморті, портреті, а також в стилі фігуратівного символізму.

Твори художниці знаходяться в приватних колекціях України, а також в Італії, Іспанії, Франції, Голландії, Канаді, США, Німеччині, Австралії.

Останнім часом живе і працює у Німеччині.

Подивитися роботи Катерини Омельчук: https://www.omelchuk.com/

 

НАТАЛІЯ МАЦАК (1982) — балерина, прима Національного академічного театру опери та балету України ім. Шевченка.

Народилася  в Києві. Навчалася у Київському державному хореографічному училищі. Після закінчення у 2000 році запрошена у труппу Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка. З 2001 року є провідною солісткою театру.

Танцювала у парі з Метью Голдінгом (Лондонський королівський балет), Вадимом Мунтагіровом (Covent Garden), Андрієм Уваровим, Денисом Родькіним (Большой театр), Ігорем Колбом, Кіміном Кімом (Маріїнський театр), Денисом Недаком, Яном Ваня, Сергієм Сидорським, Денисом Матвієнком тощо.

Гастролювала у Франції, Італії, Греції, Іспанії, Великій Британії, Швейцарії, США, Китаї, Кореї, Індії, Німеччині, Латинській Америці, Японії, Фінляндії, Росії, Португалії, Мексиці тощо.

Виконує головні партії майже в 30 балетах.

Уперше в історії вітчизняного театру балетну виставу “Баядерка” з Наталією Мацак у головній ролі (Національна опера України) записував для наступної трансляції знаменитий французький телеканал Mezzo, що спеціалізується на академічній музиці та джазі.

Інтерв’ю з балериною https://www.segodnya.ua/ua/lifestyle/showbiz/prima-balerina-nacopery-nataliya-macak-professionalnyy-uroven-baleriny-eto-odna-istoriya-a-mediynost-sovsem-drugaya-1403976.html

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії.

 

АНДРІЙ БЕСПАЛОВ (1971-2017) — молодший лейтенант ЗСУ.

Народився в місті (Челябінськ, РРФСР). Виріс у родині військовослужбовця, 1986 року сім’я переїхала у Кіровоград. Навчався у середніх школах за місцем служби батька; 1988-го закінчив середню школу в Кіровограді. Вступив до військового училища у Калінінграді, перевівся до Кіровоградського машинобудівного коледжу КНТУ, закінчив за фахом «інженерна механіка та машинобудування». Працював у Кіровоградському навчально-науковому педагогічному комплексі, по тому — на керівних посадах у приватних підприємствах. З 2004 мешкав в смт Нове; захоплювався спортивною риболовлею, був суддею на аматорських змаганнях.

У серпні 2014 року мобілізований як доброволець, після навчання в 169-му навчальному центрі направлений до 57-ї бригади. Служив у роті матеріального забезпечення, потім проходив службу у зоні бойових дій в 146-му протитанковому артилерійському дивізіоні 57-ї бригади.

Навесні 2017 року за власним бажанням, перевівся на передову; молодший лейтенант, заступник командира роти вогневої підтримки 17-го батальйону.

16 жовтня 2017-го під час бойового чергування та перевірки постів поблизу селища Невельське зазнав смертельних поранень внаслідок підриву на міні з «розтяжкою».

Без Андрія лишилися батьки, сестра, цивільна дружина та син від першого шлюбу.

 

ОЛЕКСАНДР БАГНЮК (1977-2014) — підполковник (посмертно) ЗСУ.

Народився на Хмельниччині. Згодом разом з батьками переїхав до міста Іллінці Вінницької області. Після школи вступив до Харківського інституту танкових військ, який закінчив у 1998 році.

Заступник командира 3-го механізованого батальйону з озброєння, 72-а окрема механізована бригада м. Біла Церква.

Загинув у бою — на передовій, від осколкового поранення, під час танкової атаки терористично-російських сил на командно-спостережний пункт. Бій відбувався в районі Старобешеве — Волноваха.

Похований 16 вересня в Іллінцях, де проживають батьки Олександра.

 

ОЛЕГ ДІДУШКО (1972-2015) — солдат Національної гвардії України.

Закінчив київську ЗОШ № 108. Був знаковою постаттю фанатського руху «Динамо» Київ. Як людина з активною життєвою позицією та патріот брав участь у Революції Гідності, був поранений на вул. Грушевського.

З початком військової агресії Росії проти Україні добровольцем став до лав НГУ та вирушив звільняти Слов’янськ. Доброволець, 2 батальйон оперативного призначення НГУ (нині бат. ім. Кульчицького), — травень-червень 2014 р. Солдат резерву, гранатометник. Мобілізований в серпні 2014 року.

7 лютого 2015-го загинув під Дебальцевим під час обстрілу з установки БМ-21 «Град».

Похований у Києві.

Згадує Денис Лейбенко: «Служив з Олежкою з травня по липень 2014, у першу ротацію 2-го резервного батальйону НГУ. Несли службу під м. Барвінкове (напрямок м. Краматорськ), під м. Слов’янськ. Не раз з ним ходили в наряди, Олежка був старшим групи. Запам’ятався дуже душевною, доброю, вірною людиною! Перед другою ротацією (під час об’єднання двох батів) перевівся в львівську частину НГУ. Міняв нас на позиціях під м. Дебальцево-Горлівка в жовтні 2014 року. В лютому я дізнався про його загибель…»

 

СТАНІСЛАВ МАЙСЕЄВ (1993-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Гусарівка Балаклійського району на Харківщині.  Майже відразу сім’я перебралася в сусіднє село Шевелівка.

Слава захоплювався спортом – відсутність в селі тренажерних залів не  не зупиняла: сам зробив турнік, штангу з коліс, віджимався. Щоб заробити на хороший спортивний велосипед, під час канікул Станіслав їздив підробляти у сусідне село на місцевому сільгосппідприємстві.

«У нього були гирі на 24 і 32 кілограми – він кидав ці гирі, як груші. Коли Слава загинув, я хлопцям з його школи ці гирі віддала, втрьох одну піднімали », – каже мати Надія Василівна.

У випускному класі був вибір: або армія, або вступати до Інституту фізкультури і спорту – хороші оцінки і відмінні спортивні дані дозволяли.

Коли Станіслав вирішив вибрати армію, батьки не заперечували. У Майсеевих в роду всі служили – і батько, і дід. На відміну від них, Слава вирішив зв’язати себе з військовою службою надовго, якщо не назавжди. Замість строкової служби він підписав контракт відразу на три роки.

Тренованому і сильному хлопцю запропонували вступити в Кіровоградський спецназ. 19 січня 2012 року розпочалася його служба в 3-му окремому полку спеціального призначення на посади розвідника-кулеметника. Служба виявилася не з легких – настільки, що ще під час відбіркових випробувань Станіслав Майсеев втратив 10 кілограмів. Далі – більше, почалися посилені тренування. Особливе враження на хлопця справили стрибки з парашутом, денні і нічні. Час минав, і армія стала для Станіслава Майсеева другою домівкою. Це була його стихія. Казав: «Я залишуся в армії назавжди», – згадує мати.

3-й окремий полк спецпризначення брав участь в антитерористичній операції з перших днів. У складі розвідзагону під командуванням майора Юрія Коваленка (отримав звання полковника посмертно) відправився в гарячу точку Станіслав.  Спецназівці охороняли військові об’єкти, супроводжували вантажі, а головним їхнім завданням була розвідка і охорона державного кордону в районі пункту пропуску «Ізварине».

Батьки про це не знали. Станіслав говорив, що виїхав на навчання в Дніпро. Про те, що воює в зоні АТО, він проговорився тільки коханій дівчині за кілька днів до загибелі. Рідні та близькі згадують, що ніяких поганих передчуттів у нього не було – завжди здавався веселим і бадьорим, коли дзвонив.

Останній раз мати з ним говорила 15 липня. У той же день Станіслав і вся його група загинули в результаті мінометного обстрілу. Вісім людей померли на місці, ще один помер в госпіталі. За даними розвідки, удар був нанесений з території Російської Федерації.

 

ВОЛОДИМИР КОСТЮК (1981-2014) – капітан III рангу (посмертно) Військово-Морських Сил ЗСУ.

Народився в селі Яківка на Прикарпатті, в родині військового. 1991 року родина оселилася у Коломиї. З дитинства хотів бути військовим, як батько, марив небом, мріяв про власний парашут.

Призваний на 1999 року. Закінчив Одеський інститут Сухопутних військ, факультет розвідки, спеціальність офіцер-водолаз спецпризначення. За розподілом проходив службу у Центрі «Десна», по тому перевівся до військової частини «морських котиків» в Очаків. Проходив навчання в Канаді та Хорватії. Брав участь у спільних навчаннях Україна — НАТО, здійснив 422 занурення у воду і 145 стрибків з парашутом, підготував понад півтисячі десантників, вільно розмовляв французькою.

Капітан-лейтенант, начальник групи десантного забезпечення 73-го морського центру спеціального призначення.

9 серпня 2014 був направлений у зону бойових дій в район Іловайська.

Загинув 31 серпня 2014 року під час виходу з «Іловайського котла» так званим «зеленим коридором», який російські військові всупереч усім домовленостям перевторили на кордиор смерті.

Бойовий товариш Володимира, який був разом із ним, розповів, що вони базувалися в закинутій школі неподалік Іловайська. О 4-ій ранку повантажились на «Урал». Близько 8-ої ранку вишикувалася колона, аби рухатися «гуманітарним коридором». Володимир Костюк сидів у кабіні біля водія, решта два десятки воїнів — у кузові. Їхній «Урал» був у хвості колони, під час виходу його підбили біля соняшникового поля, Володимир Костюк загинув. Вихід двох колон з Іловайська розпочався вранці 29 серпня, але офіційною датою смерті Володимира Костюка вважається 31 серпня, цю ж дату зазначено на пам’ятнику на могилі Володимира.

Залишилися дружина, батьки і сестра.

 

ОЛЕГ КОРЕНЧЕНКО (1991-2014) – десантник, солдат ЗСУ.

Народився у місті Дніпро. Вивчився на провідника і працював за фахом. Дуже любив свою професію, за два роки після армії побачив усю Україну, їздив у рейси до Москви і Санкт-Петербургу, в Білорусь. Найбільше любив рейси в Західну Україну, обожнював Львів. Збирався 2014 року вступати до Дніпропетровського університету залізничного транспорту.

У 2011-2012 роках проходив строкову військову службу в батальйоні матеріально-технічного забезпечення 93-ї ОМБр, Дніпропетровська область.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України 25 березня 2014 року мобілізований на захист Батьківщини. З весни брав участь в АТО.  Солдат, номер обслуги 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ.

Загинув у збитому терористами літаку.

У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД десантники вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

Перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». В результаті літак вибухнув у повітрі і врізався у землю. 49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Минуло понад 40 діб, перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

Залишилась мати, старша сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ПАЛІЙ (1969-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Працював машиністом на ПАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг». Пішов на фронт одним з перших добровольців. Молодший сержант, головний сержант взводу, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

10 серпня 2014-го БТР Олександра потрапив у засаду і підірвався на міні, загорівся. При спробі вибратися і загасити БТР був застрелений двома пострілами снайпера у спину. Тоді ж загинув вояк «Кривбасу» Сергій Бонцевич та два із «Правого сектору» — Олег Тарасюк й Анатолій Федчишин.

Залишилися хвора мати, дружина і 18-річний син.

 

ЮРІЙ ОРЕЛ (1983-2016) – старший лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Конотоп, Сумська область. Закінчив Чернігівське суворовське військове училище, потім – Харківську військову академію і Сумський державний університет за спеціальністю економіка. Проходив службу в СБУ – мав звання капітан.

Юрій обрав професію військовослужбовця, наслідуючи свого батька, який був військовим льотчиком і загинув у 1984 р. при зіткненні літаків.

З серпня 2014 року Юрій Орел пішов добровольцем захищати цілісність України в зоні проведення АТО.  Проходив службу на передовій позиції Збройних сил України неподалік від Донецька, у районі населеного пункту Авдіївка.

Загинув 9 березня 2016 року неподалік м. Красногорівка, Мар’їнський район, Донецька область.

Залишилися мати, старший брат і наречена.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада