Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

16 жовтня. Сьогодні в огляді:

  • засновник першого на західноукраїнських землях музею українського народного мистецтва;
  • совєтський генерал, який став дисидентом і одним з лідерів правозахисного руху не лише в Україні, а й в СРСР, через що став жертвою каральної психіатрії і був позбавлений совєтського громадянства;
  • вчена, класик сучасної історичної науки, дослідниця історії України переважно 14-17 століть, публічна інтелектуалка;
  • художник, провідною темою живописних робіт якого є осмислення українського минулого, вирішене в міфологічно-бароковому ключі;
  • скульптор, автор багатьох пам’ятників у Рівному, зокрема першого в Україні пам’ятника Симону Петлюрі.

 

А також пом’янемо захисників України, що могли б цього дня відзначати день народження, якби їм не довелося ціною власного життя зупиняти російську збройну агресію.


Отже, починаємо:

 

ВОЛОДИМИР КОБРИНЬСКИЙ (1873-1958) – мистецтвознавець і етнограф, натхненник-організатор і перший директор Музею народного мистецтва Гуцульщини.

Народився в селі Білоберезці (тепер – Івано-Франківської області) в родині вчителя. Після закінчення Коломийської гімназії та Львівської вчительської семінарії працював учителем, згодом — контролером на залізничних станціях.

Зі студентських років захоплювався народним мистецтвом Гуцульщини, збирав вироби народних майстрів краю, старовинні знаряддя праці, документи, заохочував до цього громадськість. 1926 року зібрані ним експонати були розміщені в «Народному домі» Коломиї, збудованому на кошти громадськості в 1896–1902 роках. Завдяки зусиллям Кобринського на 1928 рік колекція уже нараховувала 300 предметів.

У грудні 1934 року відбулося офіційне відкриття Музею народного мистецтва Гуцульщини (нині Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського).

Цей заклад став першим на теренах Західної України музеєм українського народного мистецтва. Очолив його Володимир Кобринський. За його безпосередньої участі створено також музеї в містах Рогатині, Бережанах, Теребовлі, Самборі.

Кобринський виступав за об’єднання західноукраїнських земель з рештою України у складі УСРР/УРСР, за що зазнавав утисків від польських властей.

Під час Другої світової війни Володимир Кобринський переховував цінні музейні експонати.

 

Життя наступного фігуранта огляду – яскравий приклад того, як вчиняли совєти зі своїми ж уславленими героями, коли ті починали прозрівати і відкривали антилюдську  сутність системи.

 

ПЕТРО ГРИГОРЕНКО (1907-1987) — совєтський генерал-майор, дисидент і правозахисник і політв’язень. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів.

Народився в селі Борисівка (тепер – Запорізької області). Навчався в Харківському технологічному інституті, Московській військово-технічній академії (1931—1934 роки), Академії Генерального штабу (1937—1939 роки). Служив у Червоній армії на Далекому Сході, в 1942—1945 роках командував дивізією. Учасник боїв на річці Халхин-Гол (1939 роки), брав участь у нацистсько-совєтській війні у 1941—1945 роках. У 1945—1961 роках — викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). Генерал-майор.

Готовність відстоювати справедливість була притаманна йому завжди.

У 1938 році Григоренко домігся прийому у генерального прокурора Вишинського, на якому розповів про зловживання представників органів НКВС в Запоріжжі — інформацію йому надав брат Іван, якого було заарештовано за політичними звинуваченнями, але потім звільнено. Після цієї розмови низку організаторів репресій в Запоріжжі самих було заарештовано.

Пізніше Григоренко писав:

«Тільки через багато років я зрозумів, що справа кінчилася на моє повне задоволення тільки завдяки тому, що моя заява за часом збіглося зі зміною верховної влади в НКВС. Це вже діяла берієвська мітла. І мела вона в першу чергу тих, хто «нечисто» працював, хто допустив розголошення внутрішніх таємниць НКВС. Я не розумів також того, що сам ходив в цей час по вістрю ножа».

Повіривши в юності в ідеали революції, він вірою і правдою служив режиму. Але як чесна і щира людина так само віддано боровся з його вадами. Мабуть, це стало для влади шоком, що саме така людина раптом стала ворогом. Повірити, що не якийсь там віршописець, а генерал став дисидентом, перебуваючи у при здоровому глузді – було неможливо. Тому Григоренка садять не в тюрму, а в психлікарню, спецслужбам він, мабуть справді здавався божевільним…

У 1961 році Григоренко виступив із критикою сталінізму та політики Миколи Хрущова. Як совєтська до шпіку кісток людина, він вважав, що всі неподобства пов’язані зі спотворенням ленінського вчення. Тому 1963 року створив Спілку боротьби за відродження ленінізму.

Реакція не забарилася . Вже 1964 році за легальну правозахисну діяльність генерал і орденоносець Григоренко був позбавлений звання, усіх державних відзнак і пенсії.

У 1964—1965 і 1969—1974 роках зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні в інституті ім. Сербського, неодноразово був заарештований, був позбавлений роботи.

Незалежна психіатрична експертиза, яку провів Семен Глузман, не дозволила подальше утримання в психіатричній установі. У травні 1976 року став членом-засновником Московської Гельсінської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша – також фронтовика, дисидента і правозахисника –  Миколу Руденка, Петро Григоренко сприяв утворенню 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсінської групи.

Першою постаттю дисидентського руху середини 1970-х років у Москві був академік, автор водневої бомби Андрій Сахаров. Влада не наважувалась його арештувати, тому, з метою ізоляції, його у 1973 році вивезли з Москви до Нижнього Новгорода. Там він перебував під наглядом КДБ.

У цей час генерал Григоренко стає центром дисидентства Радянського Союзу, координатором діяльності Української та Московської гельсінських груп. Оскільки совєтська влада не була зацікавлена у виконанні нею гуманітарної частини Заключного акту Гельсінської наради, розпочалися репресії стосовно членів гельсінських груп.

Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР.

Фактично, вже на еміграції Григоренко остаточно зрозумів, що ті «окремі вади» совєтів, проти яких він виступав, насправді є глибинною сутністю цього режиму.

Помер Петро Григорович на вигнанні у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою.

1997 року Президент України Леонід Кучма видав указ про (посмертне) нагородження генерала Петра Григоренка орденом «За мужність» І ступеня. Цим указом його також визнано політв’язнем, скасовано неправдивий діагноз «психопатія», поставлений совєтською каральною психіатрією, а також поновлено його генеральське звання, усі регалії та нагороди.

2008 року у видавництві «Смолоскип» вийшла друком книжка «Генерал Петро Григоренко: Спогади, статті, матеріали», яка стала першою спробою цілісно представити українському читачеві постать Петра Григоренка як одного з найактивніших та найпослідовніших борців за громадянські й національні права та свободи в СРСР у другій половині XX століття.

У книзі зібрано статті й спогади про Генерала його сучасників і співробітників, маловідомі публіцистичні праці та спогади самого Григоренка, що знайомлять нас не лише з епохою, в якій він жив, а й із еволюцією поглядів щирого комуніста – від критики Комуністичної партії до відкритої боротьби з тоталітарною владою, до борця за Українську незалежну державу.

Петро Григоренко у своїх творах постає перед очима читача військовим стратегом і гострим безкомпромісним публіцистом, точним мемуаристом і природженим правдошукачем, вірним товаришем і мужнім захисником всіх пригноблених та поневолених, філософом і борцем.

 

Наступну героїню огляду мені пощастило чути на кількох публічних дискусіях, де вона вразила – інакших слів не підберу – шляхетністю мислення  і витонченістю логіки. Дуже жалкую, що довелося вчитися тоді, коли її книжки були не написані, а ті, що вже побачили світ, – не доходили до нашого провінційного вишу…

 

НАТАЛЯ ЯКОВЕНКО (1942) – вчена, класик сучасної історичної науки, публічна інтелектуалка.

Народилася у с. Апрелівка на Кіровоградщині. Закінчила класичне відділення факультету іноземних мов Львівського університету. Понад 10 років працювала старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву України, потім викладала у Київському університеті.

У 1991—1995 рр. — завідувачка відділом Інституту української археографії і джерелознавства НАН України, з 1995 р. — провідний науковець НАН України, водночас з 1992 р. — професор Києво-Могилянської академії, завідувач кафедри історії НаУКМА.

В Інституті історії НАНУ захистила дисертацію з латинської палеографії (щодо документів походженням з України). Згодом почала працювати як професійний історик, починаючи з питань історії української шляхти.

Як академічний історик Яковенко висловлює думки, які дуже не подобаються тим українським патріотам, хто прагне використовувати історію як механізм пропаганди.

Втім, сама вчена не проти того, щоб історія використовувалася у патріотичному вихованні, але наголошує:

«Є «дві історії». Перша, академічна, не зобов’язана ані служити нікому й нічому, ані оспівувати, ані пропагувати. Друга – популярна, і саме її ми раз за разом бачимо в кіноверсіях, у художній літературі, театрі, на шпальтах газет, у промовах політиків тощо. Немає сумніву, що таку історію ніхто не звільняв від служіння своєму народові. Найперше її призначення підручникове – соціалізувати учня в школі, тобто без зайвих складнощів розповісти дитині, громадянином якої країни вона є, до якого народу належить, якими були сумні та славні сторінки історії цього народу тощо. Власне зі «шкільного продукту» постане конструкт, що пізніше обростатиме деталями та нюансами у щойно згаданій популяризації «нашого» минулого, а відтак – сприятиме утвердженню національної ідентичності».

В доробку Наталі Яковенко такі монографії:

«Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна», 1993. Переглянуте і виправлене видання цього наукового твору вийшло 2008 року.

«Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття». Ця книжка стала науковим бестселером. Вперше побачивши світ 1997 року, витримала іще три видання.

«Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст.», 2002.

«Вступ до історії», 2007.

«Дзеркала ідентичності: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVII- початку XVIII століття» 2012.

«У пошуках Нового неба: Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського». 2016.

Варто почитати інтерв’ю з історикинею:

https://science.platfor.ma/natalya-yakovenko/

https://www.dsnews.ua/ukr/politics/nataliya-yakovenko-uchebnik-istorii-ukrainy-anahronichen-11022018222800

 

ОЛЕКСАНДР ІВАХНЕНКО (1949-2014) – художник, графік і ілюстратор.

Народивсчя у селі Манжосівка на Чернігівщині. Закінчив Прилуцьку художню студію, якою керував Іван Макарович Трінчук-Задорожний, а у 1961 р. вступив до Київської художньої середньої школи ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше здобув освіту у Київському державному художньому інституті у майстерні книжкової графіки (1968-1974). Пізніше удосконалювався у Творчих майстернях Академії мистецтв СРСР в УРСР під керівництвом Михайла Дерегуса.

Працює в галузі графіки, монументального та станкового живопису.

Провідною темою живописних робіт є осмислення українського минулого, вирішене в мфіологічно-бароковому ключі.

Найвідоміші роботи у галузі книжкової графіки – цикли ілюстрацій до «Зачарованої Десни» Олександра Довженка (1975), яка вийшла друком також англійською, іспанською та французькою мовами, та до творів Тараса Шевченка (1982, 1984, 1988): “Садок вишневий коло хати”, “Поеми”, “Поезії” в 2-х томах(“Кобзар”).

Також Івахненко створив цикл монументальних розписів у вестибюлі музею Тараса Шевченка в Каневі (1989–1991).

 

ВОЛОДИМИР ШОЛУДЬКО (1955) — скульптор, автор багатьох пам’ятник у Рівному, зокрема, першого в Україні пам’ятника Петлюрі.

Народився у с. Здовбиця на Рівенщині. Закінчив Вижницький коледж прикладного мистецтва,  Київський державний художній інститут (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури) – факультет скульптури, майстерня В. З. Бородая.

Працює в галузі станкової та монументальної скульптури в національно-патріотичній та історичній тематиці.

Дипломна робота молодого скульптора одержала високу оцінку та рекомендацію від Міністерства культури: встановити як пам’ятник Т. Шевченку у парку «Шевченківський гай» міста Ковеля Волинської області. Однак ця подія відклалася на довгі 16 років — увесь цей час виліплена фігура поета простояла в майстерні. І лише 24 серпня 2005 року відбулося, нарешті, відкриття пам’ятника Кобзареві.

В 2001 році в місті Рівне на вулиці Симона Петлюри  на майдані поряд з Народним домом було урочисто відкрито пам’ятник-погруддя  державному і політичному діячу, публіцисту, організатору Українських Збройних сил, головнокомандувачу армії УНР Симону Петлюрі. Цей пам’ятник створили скульптори Шолудько і Стасюк та архітектор Мельничук. Рівне стало першим містом в Україні, де встановлено пам’ятник Петлюрі.

Шолудько також автор пам’ятника Дмитру Клячківському (легендарному командиру УПА Північ, полковнику Климу Савуру, вбитому у 1945 р. тайняками НКВД) в м. Рівне.

На Львівщині, в місті Червонограді, у співавторстві з Миколою Королем створено пам’ятник «Борцям за волю України».

На території педагогічного університету Кременця відкрито пам’ятний знак роботи Шолудька, присвячений відомому українському ботаніку, за походженням австрійцю, Віллібальду Бессеру (1784–1842), засновнику найстарішого (1906 р.) ботанічного саду в Україні.

2005 року Театральну площу м. Рівне прикрасив пам’ятник письменнику Уласу Самчуку — претенденту на здобуття Нобелівської премії 1982 року, авторові двадцяти книг, серед яких дві трилогії — «Волинь» та «Ост».

Того ж року за клопотанням земляків письменника встановлено бронзове погруддя У. Самчука у місті Здолбунів.

24 серпня 2006 року на рівненській Соборній площі відкрився пам’ятник засновниці міста Марії Несвицькій, яка виборола для Рівного статус Магдебурзького права.

2007 р. в смт Макарів, що на Київщині, урочисто відкрито пам’ятник церковному і культурному діячеві ХVІІ-XVIII століть, письменникові, славному синові Макарова Святителю Димитрію Ростовському (Данилу Туптало). У тому ж таки Макарівському районі, у селищах Бишів та Новосілки стоять пам’ятники-бюсти письменникам Миколі Олійнику та Петру Сиченку.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

 

ВЛАДИСЛАВ ПРОСТЯКОВ (1996-2018) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Вільногірськ (Дніпропетровська область); мешкав у місті Дніпро. 2015-го здобув фах кулінара у Дніпровському центрі профтехосвіти туристичного сервісу, працював у дніпровських закладах харчування.

2016 року призваний на строкову військову службу; солдат, навідник (КПВТ) 5-ї роти 2-го батальйону 79-ї бригади. 10 листопада 2016-го підписав контракт.

Вранці 13 грудня 2018 року зазнав важкого поранення під час обстрілу позицій ЗСУ терористами поблизу села Гнутове з великокаліберних кулеметів. Терміново доставлений до війського госпіталю в місті Маріуполь. Незважаючи на всі зусилля лікарів, ввечері помер.

Без Владислава лишились батьки.

 

ЮРІЙ ЗАГРЕБЕЛЬНИЦЙ (1983-2014) — підполковник (посмертно) ЗСУ.

Народився у м. Куп’янськ на Харківщині. Закінчив Харківський військовий університет — факультет ППО.

Служив у Криму, в 36-й окремій бригаді берегової оборони ВМСУ, яка після окупації Криму російськими військами була передислокована до Миколаєва. На той час Юрій був командиром батареї управління та радіолокаційної розвідки зенітного ракетно-артилерійського дивізіону окремої бригади берегової оборони ВМС ЗС України.

З серпня  2014 року – начальник штабу зенітно-ракетного артилерійського дивізіону, 1-й окремий батальйон морської піхоти. В зоні бойових дій перебував у складі зведеного загону ВМС України.

29 жовтня близько 13-ї години російські збройні формування обстріляли Талаківку, зі 152-мм артилерії та РСЗВ «Град». Удари прийшлися по позиціях військовиків та житловому сектору. Снаряд влучив у бліндаж, від отриманих поранень Юрій Загребельний помер на операційному столі в маріупольській лікарні.

Залишились мати, дружина, маленький син.

 

ВОЛОДИМИР БОЙКО (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Ярунь на Житомирщині.

Брав активну участь у подіях Революції Гідності взимку 2013-го в Києві. З початком війни записався добровольцем через Сватівський райвійськкомат.

Номер обслуги, 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар».

23 серпня 2014-го загинув під Северодонецьком в бою з російськими диверсантами, що займались підготовкою теракту в Харкові. Тоді ж загинув солдат Андрій Корабльов. Також стверджується, що загинув у бою під Новосвітлівкою.

Без Володимира лишилися батьки, син, донька.

 

ОЛЕКСАНДР ІЩУК (1987-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у  смт Першотравенськ на Житомирщині.

Мобілізований 19 березня 2014 року. Старший солдат, стрілець, 30-а окрема механізована бригада.

Загинув під час боїв біля кордону, на дорозі поблизу села Маринівка Шахтарського району Донецької області. В післяобідню пору військова колона, вантажівка «Урал» і БРДМ, вирушили з села Степанівка до Маринівки для облаштування блокпосту, і вже під Маринівкою потрапили під обстріл російських збройних формувань.

Олександр перебував в БРДМ, загинув на місці під час обстрілу, загинув разом з Юрієм Макарчуком і Сергієм Шепетьком. Тоді ж загинули Олександр Закусило, Роман Козаренко, Олександр Коростинський.

Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом.

Залишилися батьки та сестра.

 

ТАРАС ПАЗИН (1989-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в с. Новини на Львівщині у родині поета Іван Пазина. Закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка. Після строкової служби в ЗСУ працював соціальним психологом у Яворівській гімназії ім. Осипа Маковея, а згодом влаштувався учителем історії у школі в рідному селі.

Боронити Україну пішов добровольцем у березні 2014-го. Молодший сержант, 51-а механізована бригада.

У ніч проти 25 серпня загинув у бою за Іловайськ біля Кутейникового. 3-й батальйон 51-ї бригади тоді був оточений в районі Березне — Оленівка та під постійним артобстрілом. Під Іловайськом і Старобешевим під час танкової та артилерійської атаки терористів і російських військовиків і одночасного обстрілу з РСЗВ «Град» 25–26 серпня загинули й потрапили до полону десятки військовиків 51-ї бригади.

 

СЕРГІЙ ГУЗЕНКО (1987-2019) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Павлівка на Херсонщині. 2004 року закінчив 11 класів Самійлівської школи. Під час навчання активно брав участь у спортивних заходах, за що отримав псевдо «Ребров», навіть замінював вчителя фізичного виховання, коли той був відсутній — мріяв і сам стати вчителем з цього предмету. Після школи деякий час працював трактористом на фермерському господарстві у своєму селі та охоронцем-інкасатором «ПриватБанку» в Новій Каховці.

З червня 2014 по травень 2015 року проходив службу за мобілізацією. Брав участь у боях за Іловайськ, Вуглегірськ, Дебальцеве та біля ДАП[2] В грудні 2016-го підписав контракт; старший сержант, головний сержант 1-ї мотопіхотної роти 42-го батальйону «Рух опору» 57-ї бригади. З червня 2018 року мешкав у місті Берислав.

4 лютого 2019 року загинув вдень біля селища Опитне (Ясинуватський район) від кулі ворожого снайпера — прикривши собою побратима, дістав проникаюче наскрізне поранення грудної клітки з ураженням обох легень.

Без Сергія лишилися батьки, двоє старших братів та вагітна на той час дружина.

 

СТАНІСЛАВ ЛІНЕВСЬКИЙ (1987-2015) — солдат ЗСУ.

Народився року в селі Мурафа Вінницької області, проживав і працював у своєму селі.

В часі війни — солдат 17-го окремого мотопіхотного батальйону; військовослужбовець обслуги протитанкового артилерійського розрахунку, протитанковий взвод роти вогневої підтримки.

25 листопада 2015 року загинув внаслідок ДТП поблизу селища Диліївка Торецької міської ради.

Без Станіслава лишилися батьки-пенсіонери, сестра й двоє братів.

 

ВОЛОДИМИР АНДРЕШКІВ (1969-2016) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Бортники, Львівська область.

Активний учасник Революції Гідності, обороняв барикаду «Львівська брама» на Інститутській.

В АТО – командир відділення (25-й окремий мотопіхотний батальйон, 54-та окрема механізована бригада). З червня 2014  на передовій –  пройшов бої за Дебальцеве, 1 червня 2015 р. демобілізувався і повернувся додому. 5 листопада 2016 р. уклав контракт із ЗСУ.

Загинув у бою на Світлодарській дузі (Донецька область), 10 грудня 2016 року – відбиваючи атаки російсько-терористичних угрупувань. Разом з Володимиром загинули солдати Андрій Байбуз, Дмитро Клименко, Василь Панасенко, Роман Радівілов, Сергій Степаненко, Андрій Широков та лейтенант Микита Яровий.

По смерті Володимира залишилися мати та троє синів.

 

ІГОР ГОЛЬЧЕНКО (1996- 2015) — солдат окремого загону спецпризначення «Азов».

Народився в місті Суми. Після 9 класів вступив до Сумського будівельного коледжу. Після двох років навчання у коледжі перевівся до спеціалізованої школи № 7, але за деякий час переїхав жити до Автономної Республіки Крим, де навчався в одній зі шкіл міста Сімферополь.

Після окупації Криму Збройними Силами Російської Федерації, у березні 2014 повернувся до міста Суми, де продовжив навчання в 11-му класі загальноосвітньої школи № 22, яку закінчив того ж року. Належав до руху ультрас ПФК «Суми».

По досягненні повноліття в жовтні 2014 добровольцем вступив до лав полку патрульної служби міліції особливого призначення «Азов». Після підготовки з 19 грудня 2014 брав участь в антитерористичній операції на сході України, в районі Маріуполя.

Солдат, кулеметник 3-го відділення 3-го комендантського взводу комендантської роти окремого загону спецпризначення «Азов» 18-го полку оперативного призначення Східного ОТО Національної гвардії України, в/ч 3057, м. Маріуполь.

14 лютого 2015 загинув у бою з російсько-терористичними угрупованнями поблизу села Широкине на Маріупольському напрямку, в ході виконання бойового завдання з утримування наступальних дій противника з боку Саханки. Автомобіль «Газель» з бійцями «Азову», які проривались з боєкомплектом до своїх побратимів, потрапив під обстріл, Ігор загинув від чисельних поранень, прикривши собою бойового товариша.

Залишились мати і молодший брат.

 

ДЕНИС БОГДАНОВ (1983 —2016) — старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Дніпропетровськ, де закінчив ЗОШ № 46, здобув технічну освіту. Проживав у місті Запоріжжя.

У лавах ЗСУ з серпня 2015 року, солдат, сапер 37-го окремого мотопіхотного батальйону, 56-та ОМПБр. Швидко опанував військову справу, через півтора місяця після прибуття до частини представлений до чергового звання «старший солдат». Неодноразово виконував бойові завдання — безпосередньо на лінії зіткнення.

29 травня 2016 року у секторі «Маріуполь», в районі Павлопіль — Гнутове, група, у складі якої був Денис, забезпечувала саперний супровід розвідгрупи. Коли група для виконання завдання виходила на позицію, потрапила під мінометний обстріл терористів. Три бійці загинули — Денис Богданов, старший солдат Сергій Хорошун та солдат Олександр Шапошник, ще один вояк зазнав важкого поранення.

Денис єдиним сином у батьків.

 

ОЛЕКСАНДР ТАЦЕНКО (1982-2015)— солдат ЗСУ.

Народився у с. Карпилівка на Чернігівщині. Служив строкову службу в лавах ЗСУ. З 2002 року — механізатор карпилівського СТОВ «Батьківщина».

Мобілізований в серпні 2014-го, старший навідник мінометної батареї, 28-а окрема механізована бригада. На початку січня 2015-го приїздив додому в короткотермінову відпустку.

26 січня 2015-го вранці під час обстрілу терористами з БМ-21 поблизу Мар’їнки зазнав важкого поранення. Евакуйований до Селидівської ЦРЛ, де помер від поранень.

Без Олександра залишилися дружина та двоє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада