Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.01.2021

16 січня. Огляд народжених цього дня непересічних особистостей почнемо з привітання військовому моряку, який гідно виконував свій службовий обов’язок і стійко тримався у російському полоні.

Далі в огляді:

  • художник, один з видатних представників київського андеграунду, творчості якого притаманна надзвичайно насичена і яскрава палітра;
  • художниця, майстриня декоративного живопису, яка створила власний впізнаваний стиль на основі петриківської традиції;
  • композиторка, учасниця багатьох фестивалів сучасної академічної музики і організаторка фестивалів української музики у США;
  • скрипаль-віртуоз, якого називають українським Паганіні;
  • художник-постановник сучасних знакових українських фільмів.

 

Також пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «русского мирі». Серед них – син українських емігрантів, який прийняв громадянство України, щоб боронити її від російських окупантів.


Поїхали:

 

Сьогодні 27 років відзначає БОГДАН НЕБИЛИЦЯ (1994) — військовий моряк, старший лейтенант Військово-Морських Сил ЗСУ, командир малого броньованого артилерійського катера «Нікополь».

Народився на Сумщині,  вступив до Севастопольського військового ліцею, а згодом — до Академії військово-морських сил імені Нахімова. Під час анексії Криму Росією відмовився присягнути окупантам. 20 березня 2014 року, під час церемонії підняття російського прапору в академії, разом з групою інших курсантів почав співати гімн України. Був переведений на материкову частину України, де у 2016 році закінчив навчання в Інституті Військово-морських сил Одеської морської академії.

Після випуску служив командиром артилерійської бойової частини на ракетному катері «Прилуки». Влітку 2018 року Небилицю призначили командиром малого броньованого артилерійського катера «Нікополь».

30 жовтня у ЗМІ з’явилася інформація про призначення Богдана Небилиці, як одного з найкращих випускників академії, командиром патрульного катера типу «Айленд», переданого США Україні. Приступити до виконання нових обов’язків він мав 2019 року.

25 листопада 2018 року катери «Бердянськ» та «Нікополь», а також рейдовий буксир «Яни Капу» здійснювали плановий перехід з Одеси до Маріуполя. Під час переходу українські кораблі зазнали нападу з боку прикордонних сил Російської Федерації, буксир було взято на таран російським судном «Дон», а «Бердянськ» пошкоджено артилерійським вогнем, в результаті чого майже вся команда катера отримала поранення і не змогла чинити опір агресору при штурмі. «Нікополь» під командуванням Богдана Небилиці було заблоковано переважаючими силами супротивника та відконвойовано до Керчі разом з іншими українськими суднами.

Після вивезення українських військовополонених до Москви Небилиця разом з товаришами утримувався в СІЗО «Лефортово».

25 травня 19 року Морський трибунал ООН задовольнив позов України і зобов’язав Росію звільнити три українських судна та 24 утримуваних українських моряків і повернути їх під юрисдикцію України.

Втім, Росія проігнорувала рішення, не визнавши юрисдикцію міжнародного трибуналу цьому в цьому питанні. Замість цього, Кремль використав полонених як заручників, щоб добитися від України видачи людей, які скоювали злочини на нашій території.

І українська влада пішла на це. 7 вересня відбувся обмін, з російського полону повернулися 35 українців. Серед них — 24 моряки, в тому числі і Богдан Небилиця, а також режисер Олег Сенцов та інші політв’язні.

Серед тих, кого забрала Росія, понад два десятки росіян, які визнали себе військовополоненими і написали листа до президента Росії Володимира Путін із проханням включити їх у списки на обмін. Окрім них також є громадяни України, засуджені за державну зраду, за «створення терористичної групи» і за колаборацію із проросійськими незаконними збройними угрупованнями та окупаційною владою Криму. Це, зокрема, Володимир Цемах – головний свідок у справі Boeing 777 рейсу MH17.

Після повернення в Україну слідчі Державного бюро розслідувань майже відразу почали допити моряків про події в районі Керченської протоки в листопаді 2018 року.

Як повідомив адвокат моряків Микола Полозов, справу про «керченський інцидент» порушено за заявою колишнього заступника голови Адміністрації президента Віктора Януковича Андрія Портнова. Справ була спрямована проти п’ятого президента України Петра Порошенка. В ДБР пояснювали, що вони з’ясовують, чи умисно керівництво держави скерувало моряків до Керченської протоки, розуміючи, високу імовірність того, що вони потраплять у полон, що призведе до загострення конфлікту та введення воєнного стану.

 

Згадаймо сьогоднішніх іменинників з творчої сфери.

 

ВУДОН БАКЛИЦЬКИЙ (1942-1992) – художник-новатор, яскравий представник постмодернізму в Україні. За радянських часів перебував у андерґраунді.

Народився в Казахстані, куди родину було евакуйовано після важкої контузі батька на фронті, де він встиг поювати один день. У 1949 вони переїхали у Київ. Батько працював різноробом, мати доглядала дітей (сина й доньку Людмилу).

Мріючи стати художником, вчився самостійно: багато читав, малював, копіюював твори улюблених художників.

Баклицький продовжував лінію авангардизму 1920 років: у підсиленій експресивності малюнка, відмові від створення ілюзії простору. З 1962 проводив неофійційні спільні виставки з найкращим другом художником Миколою Тригубом на старому Цегляному заводі. 1977 року брав участь у виставці неформального об’єднання «Рух». Офіційних виставок не було, доводилось показувати роботи по квартирах київської інтелігенції та у покинутих приміщеннях. В 1990–1992 рр. був членом групи незалежних художників «Стронцій-90», які у своїх творах відстоювали чистоту екології Землі.

«Україну люблю до болю. Ніколи не хотів поїхати звідси. Більш за все подорожував Україною. Розуміння проблем України привело мене до розуміння світових проблем» – ці слова належать Вудону Баклицькому.

Експресія кольору і форми, що спотворює фотографічно-нормальне зображення, сприймалася в роки панування соцреалізму як невміння малювати. Таке мистецтво не мало ні офіційних виставок, ні відгуків мистецтвознавців, ні, тим паче, замовлень. Ким тільки не працював Вудон, щоб мати змогу купувати полотна і фарби: був декоратором на кіностудії, оформлювачем, учасником археологічної експедиці, вантажником… Головне — відстояти своє право на самовираження.

Друзі згадують, що від нього ніколи не чули промов на теми свободи творчості, права митця на самовизначення. Він ці свободи здійснював безпосередньо.

Він не зробив жодного руху, який можна було б хоча б приблизно вважати тим, про що зараз кажуть «арт-менеджмент». Якщо людина йому не подобалася – він виставляв її геть – чи то був потенційний покупець з-за кордону чи з місцевих «еліт».

Про його ставлення до світу може розповісти промовиста деталь: якщо для роботи йому потрібна була квітка – він не зривав її, а сам йшов до неї – і малював її «за місцем проживання», і йшов, не завдавши шкоди.

Особисті якості, цілісність поглядів, висока енергетичність його мистецтва приваблювали до нього учнів і послідовників. У його майстерні сформувалася плеяда художників, які нині живуть у різних країнах. Учнями та послідовниками були В.Вайсберг, В.Биков, Л.Колодницький, І.Лоренс.

Незадовго до смерті Баклицький так описав свій доробок: 2500 робіт (з яких бл. 700 написано олією, інші — акварель, темпера та авторські техніки), 100 робіт — карбування, 100 — кераміка, бл. 80 робіт — різьблення по дереву.

 

ОЛЕНА СКИЦЮК (1950, Київ) — українська художниця, майстриня петриківського розпису і народного декоративного живопису.

Закінчила Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва.

У 1979 році разом з батьками Марфою Тимченко та Іваном Скицюком розписала стіни магазину іграшок «Казка» у Києві. Результати цієї праці дуже високо оцінювали мистецтвознавці, розписи магазину були добре відомі кільком поколінням киян. На початку 2000-х років пропонувалося в приміщенні магазину створити музей або студію декоративного розпису. Але у 2002 році магазин було викуплено комерційною фірмою і після реконструкції розписи зникли. На щастя – вони не були остаточно знищені, під час реконструкції стіни були закриті гіпсокартоном. З 2017 року почалася реставрація цих розписів.

Роботи Олені Стецюк мають впізнаваний стиль, який ґрунтується на петриківських традиціях але має яскраве індивідуальне трактування.

 

ЛЮДМИЛА ЮРІНА (1962) – композиторка, популяризаторка української музики за кордоном.

Народилася у м. Узин на Київщині. Закінчила Київське музичне училище ім. Р. М. Глієра за фахом «фортепіано», Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського за фахом «композиція» та асистентуру-стажування у проф. Є. Ф. Станковича.

Відвідувала майстер-курси західно-європейських композиторів та виконавців — П.-Г. Діттріха, Ґ. Штеблера, Ж. Дюрана, Г. Цапфа, І. Ардітті, Г. Лахенманна і В. Ріма. У 2011 стажувалася у Стенфордському Університеті (США), у Центрі комп’ютерних досліджень музики та акустики.

У 1997 році була артистичним директором фестивалю сучасного українського мистецтва «Мета-Арт» (Київ, Україна). З 1995 року викладає на кафедрі композиції у Національній музичній академії України (композиція, оркестрування, авторський курс “Новітня музика кінця XX- початку XXI століття”). У 1999 році була композитором-резидентом флейтового майстер-курсу в Райнсберзькій музичній Академії (Німеччина). Читала лекції за запрошенням у Райнзберзькій музичній Академії, Штутгартській вищій школі музики, Техаському Християнському Університеті та у City University New-York Graduate Center – в 2020 році.

Співзасновниця та арт-директорка фестивалів української музики в Америці в 2008, 2012 (Техас) та Ukrainian Contemporary Music Festival aka UCMF в 2020 р. (Нью-Йорк).

Брала участь у багатьох українських та міжнародних проектах та фестивалях (зокрема “Нова музика для клавесіну” в Німеччині, “Українська музика для струнних квартетів” в Італії, міжнародна конференція TripleCCRMAlite:40,50,80 у Стенфордському Університеті, США та ін.).

Її твори виконуються в Україні, США, Канаді, Німеччині, Італії, Франції, Молдові, Монголії, Польщі, Фінляндії та інших країнах

Творчість Людмили Юріної охоплює симфонічну, камерно-інструментальну, камерно-вокальну, електронну музику, музику до кінофільмів і дитячих п’єс. Камерно-інструментальна музика – найчисельніша група творів композиторки. Ці композиції викликають інтерес із точки зору втілення принципів інструментального театру, театральності, експериментів зі складами виконавців, наявності програмності, символізму тібетської філософії, сакральності теми як сюжетної основи, а також звернення до різних технік композиції з огляду на «сценарність» твору.

 

ВАСИЛЬ ПОПАДЮК (1966, Львів) — скрипаль-віртуоз, якого називають «українським Паганіні».

Народився у Львові. Його батько був учасником хору ім. Верьовки, керував знаменитими «Троїстими музиками». Попадюк-молодший вступив до Київської консерваторії ім. П. Чайковського, звідки на останньому курсі перевівся на заочне відділення Львівської музичної академії ім. М.  Лисенка.

Військову службу відбував у Києві в ансамблі пісні і танцю, працює у Москві в «Театрі музики народів світу», де під керівництвом Володимира Назарова оволодів грою на десятьох нових національних інструментах світу. У 1993 р. повернувся до Києва, де грав в ансамблі «Гопак», співпрацював з Державним циганським театром «Романс».

З 1997 року живе і працює у Торонто (Канада). Грає на 15 музичних інструментах. Заснував гурт «PapaDuke», з яким їздить світом, граючи музику у стилях world music, latino, gypsy, джаз. Часто буває в Україні, де його виступи незмінно збирають аншлаги.

От тут класне інтерв’ю з Попадюком: https://varianty.lviv.ua/45185-vasyl-popadiuk-de-b-my-ne-zhyly-zavzhdy-zalyshaiemosia-ukraintsiamy

Попадюк на сцені Майдану https://www.youtube.com/watch?v=w6tYpTSQGGk

Концерт Попадюка в острозькій академії https://www.youtube.com/watch?v=kOvS2VLTpYY

 

ВЛАД ОДУДЕНКО (1975) — художник-постановник.

У 2019-му році став лауреатом кінопремії «Золота дзиґа» як найкращий художник-постановник за фільм «Дике поле».

В його доробку також стрічки «Поводир», «Брати. Остання сповідь», «Сторожова застава», «Рівень чорного», «Крути 1918», «Атлантида», «Захар Беркут», «Додому».

 

Пом’янемо наших захисників, які віддали життя, щоб зупинити російську агресію проти України.

 

МАРКО ПАСЛАВСЬКИЙ (1959-2014) — рядовий НГУ.

Народився в українсько-американській родині в Нью-Йорку. Виріс у Нью-Джерсі, належав до Пласту.

В родині пам’ятали  шанували украхнські традиції. Старший брат Марка – Нестор був керівником українського культурного центру «Soyuzivka» («Союзівка») у місті Кергонксон (штат Нью-Йорк).

Марко добре грав у волейбол, завдяки чому вступив до військової академії Вест-Пойнт, яку закінчив у 1981 році. Служив в 75-у полку рейнджерів, покинувши армію в ранзі майора у 1991 році.

Переїхав в Україну в 1990-ті. Був менеджером з продажу металопродукції за кордон на заводі у Маріуполі, працював у фінансовому секторі в Києві, Харкові і Москві як інвестиційний консультант.

Марко був активним учасником Революції Гідності, зокрема брав участь у боях в центрі Києва 20 лютого 2014 року.

З початком інспірованих росіянами заворушень на Донбасі Паславський у квітні 2014 року приєднався до резервного батальйону оперативного призначення «Донбас». Тоді ж прийняв українське громадянство. Наприкінці травня — на початку червня разом з батальйоном вступив в Національну гвардію і пройшов курс навчання в Нових Петрівцях.

Марк Паславський загинув під час визволення Іловайська Донецька область 19 серпня 2014 року, отримавши три поранення в спину. Похований 26 серпня 2014-го на Аскольдовій Могилі у Києві

 

ВІКТОР ГУМЕНЮК (1990-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Тетіїв на Київщині.

7 квітня 2015-го загинув під час артилерійського обстрілу російськими збройними формуваннями селища Опитне — на лінії розмежування з окупованою терористами територією.

 

ВІКТОР ПУНДА (1965-2014) – інструктор механіків-водіїв 128-ї гірсько-піхотної бригади (Мукачеве).

Народився у с. Іванівка на Тернопільщині. За освітою — електрик, працював у колгоспі, в Тернополі, жив у гуртожитку, на вихідні навідувався додому. Час од часу їздив на заробітки.

У молоді роки у ЗС колишнього СРСР служив у Чехословаччині у бронетанкових військах, спеціальність — механік-водій танків. Був активним учасником Революції Гідності. Добровольцем пішов на передову.

Загинув зі своїм товаришем Віктором Бойком з Київщини 6 жовтня 2014 під час обстрілу російськими збройними формуваннями в Перевальському районі Луганської області поблизу Дебальцеве. Тоді ж поліг смертю хоробрих Віктор Бойко. Зазнав смертельних поранень та помер 9 жовтня Віталій Чмелівський.

 

СЕРГІЙ ШИЛОВ (1972-2015) родом з Жовтих Вод, з  початком російської збройної агресії пішов добровольцем захищати Батьківщину; командир 2-ї роти 8-го окремого батальйону «Аратта», ДУК «Правий сектор».

9 липня 2015 року внаслідок підриву на міні поблизу міста Маріуполь під Широкиним зазнав тяжких поранень, лікарі ампутували ногу. Численні пошкодження внутрішніх органів спричинили постійну інфекцію. 16 липня 2015-го помер від поранень в Обласній клінічній лікарні ім. Мечникова міста Дніпро.

 

РУСЛАН ПІВЕНЬ (1991-2016) – сержант ЗСУ.

Родом з села Острійки на Київщині, закінчив Техніко-економічний коледж Білоцерківського Національного Аграрного Університету. Проходив строкову службу у 1129-му зенітно-ракетному полку.

Навесні 2014 року мобілізований у першу хвилю, пройшов підготовку снайперів та був зарахований 30-ї ОМБ. Брав участь у боях за Степанівку та Савур-могилу; навесні 2015 року звільнений у запас.

З літа того ж року проходив військову службу за контрактом, згодом був відправлений в Авдіївку на підсилення до 122-го батальйону 81-ї бригади. Сержант-інструктор навчального взводу, снайпер, 199-й навчальний центр ВДВ.

28 вересня 2016 року увечері загинув від кулі снайпера під час обстрілу в промзоні Авдіївки.

Без Руслана залишилися батьки та молодший брат

 

РОМАН БОГАТИР (1971-2020) — майор ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську. 1992 року закінчив Сумське ВАКУ. До серпня 1998 року проходив службу в 24-й бригаді. Травнем 2014 року обійняв посаду начальника розвідки 39-го батальйону територіальної оборони. Виходив з оточення в Іловайському котлі. У жовтні 2014 року призначений заступником командира 39-го батальйону.

10 грудня 2014-го біля Кряківки зазнав важкого поранення, потрапивши в засідку терористів, двоє вояків загинуло.

Реабілітація капітана Богатиря зайняла більше року і врешті-решт стан здоров’я поставив військовослужбовця перед фактом: східний фронт не для нього. У березні 2016 року Роман був звільнений з ЗСУ.

Натомість він знайшов себе в громадській діяльності: став співорганізатором громадської організації «Звитяга України», що працює при Дніпропетровській облдержадміністрації. Разом з однодумцями Роман Богатир допомагав  ветеранам АТО розбиратись у складних питаннях юридичних нюансів соціального забезпечення військовослужбовців, оформлення нагород, компенсації за поранення тощо.

Життя ветерана обірвалося внаслідок утворення тромбу в легеневій артерії – він помер у київській лікарні.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада