Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.08.2020

16 серпня. В огляді згадуємо таких державних і культурних діячів, народжених цього дня:

  • керівник уряду УНР періоду Директорії. Переконаний соціаліст, він послідовно виступав проти більшовизму;
  • вчений-геолог, який став знаним завдяки створенню першого в Україні народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Веснянка», яким керував 48 років;
  • живописець, що поєднав у своїй творчості закарпатську та київську художні традиції, був директором Національного художнього музею України;
  • поет, прозаїк, художник і музикант, представник «станіславського феномену»;
  • ТОП-менеджер, під керівництвом якого Нафтогаз виграв міжнародні суди Газпрому, і якій вперше в історії сучасної України добився незалежності від російського газу і тим позбавив Росію потужного методу тису на нашу державу;
  • письменниця, авторка романів переважно жіночої тематики;
  • художниця, що працює в різних графічних техніках;
  • захисник України, облудно звинувачений і засуджений в Італії до 24 років ув’язнення.

А також пом’янемо українських вояків, що загинули у боротьбі з російськими окупантами на Донбасі та їхніми місцевими поплічниками.


Отже, починаємо з діяча, якому довелося керувати урядом УНР у фактично безнадійні часи:

ІСААК МАЗЕПА (1884-1952) – керівник уряду УНР періоду Директорії (від серпня 1919 до травня 1920 року).

Народився у родині міщан козацького походження на Чернігівщині. Під час навчання на факультеті природничих наук Санкт-Петербурзького університету вступив до української студентської громади, згодом до Революційної української партії (РУП), а від 1905 — до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), одним із лідерів якої він пізніше став.

У Санкт-Петербурзі познайомився з Миколою Поршем та Симоном Петлюрою.  1907 року Петербурзька організація УСДРП обрала Мазепу делегатом на з’їзд партії у Києві, після чого певний час він працював партійним організатором на Полтавщині.

Отримавши диплом, у 1911–1915 роках працював агрономом у земських установах Нижегородської губернії. 1915 року повернувся в Україну й осів у Катеринославі (нині Дніпро), працював у губернському продовольчому комітеті. Паралельно налагоджував контакти з місцевою нелегальною організацією УСДРП, яка розгорнула широку антивоєнну пропаганду.

Після утворення Української Центральної Ради багато зробив для розгортання діяльності українських партій та організацій у Катеринославі.  На серпневих 1917 року виборах у Катеринославську думу став одним із дев’яти депутатів — членів українських партій. Аналізуючи пізніше результати виборів до Всеросійських та Всеукраїнських установчих зборів, Мазепа констатував, що «неукраїнське місто поволі ставало головною базою російських більшовиків», але, на його думку, надію вселяло те, що по губернії український блок зібрав понад 50% голосів.

Мазепа очолив українську соціалістичну фракцію, до якої увійшли представники УСДРП та правих українських есерів, на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі 17-19 березня 1918 року. У промові на з’їзді він протестував проти російсько-більшовицької окупації міста і, незважаючи на погрози делегатів-більшовиків, заявив, що Україна не бажає опіки московських комісарів та що саме наступ російських військ примусив УЦР підписати Брестський мирний договір. У квітні 1918 року, коли радянські війська покинули Катеринослав, очолив губернську революційну раду, яка одночасно діяла як і місцева політична влада.

З утворенням Директорії 15 листопада 1918 року Мазепа прибув до Києва. На початку січня 1919 року отримав запрошення на VI з’їзд УСДРП, на якому катеринославська делегація, на відміну від київської, що висловлювалася на користь встановлення влади рад, категорично заперечувала принцип диктатури пролетаріату міста над селом. Зрештою, з’їзд схвалив проект резолюції, запропонований Ісааком Мазепою, Панасом Феденком і Миколою Поршем. Мазепу обрали до ЦК УСДРП, і він став його секретарем.

Наприкінці січня 1919 року на Трудовому конгресі у Києві Мазепа знову представляв Катеринославщину. Як і на VI з’їзді УСДРП, разом з однодумцями виступив проти прихильників «радянської платформи» і взяв участь у редагуванні Декларації фракції УСДРП, проголошеної 26 січня 1919 року. До скликання парламенту пропонувалося передати владу в республіці Директорії УНР.

9 квітня 1919 року Мазепу призначено міністром внутрішніх справ у новоствореному уряді Бориса Мартоса. Того ж дня він залишив секретарство ЦК УСДРП і зосередився на державній праці.

У квітні брав участь у нарадах з американськими представниками в місті Броди (Галичина). У відповідь на запитання останніх, чи має Україна достатню кількість інтелігенції для налагодження національної державної справи, він відповів, що після революції навіть зросійщена раніше інтелігенція повертається до свого народу.

На посту міністра внутрішніх справ Мазепа організовував допомогу жертвам єврейських погромів, направляв урядовців на місця для припинення антисемітської агітації, виїздив на фронт, підтримав закон УНР про державну інспекцію у війську, вважаючи, що «армія без політичного контролю стане неминуче знаряддям усіх авантюрників».

19 серпня ЦК УСДРП переважно з метою полегшення порозуміння між урядами УНР та ЗОУНР запропонував замінити на посту прем’єра Мартоса його однопартійцем Мазепою.  Мазепа приступив до виконання обов’язків голови уряду 29 серпня 1919 року. Директорія вказала йому на необхідність утворення коаліційного уряду. Проте коаліція Мазепі не вдалася: відступ військ УНР від Києва і перспектива дальших втрат території не стимулювали у галичан бажання працювати в уряді.

Після вступу до Києва денікінців урядові установи УНР зосередилися у місті Кам’янець-Подільський. Туди почали прибувати маси втікачів з-за лінії фронту, що додавало клопоту Мазепі, який і надалі залишався міністром внутрішніх справ. Восени 1919 року з від’їздом Андрія Лівицького з дипломатичною місією до Варшави на Мазепу були додатково покладені обов’язки міністра закордонних справ.

Прем’єрство Мазепи, як свідчив Панас Феденко, припало на час, коли «тільки непохитна, хто-небудь скаже — романтична — віра держала тоді людей при уряді і в армії УНР, хоч бували дні, коли більшовицька кіннота знаходилася за 25 кілометрів від тимчасової столиці УНР». Тривав і наступ денікінців. Але уряд діяв. 30 вересня уряд ухвалив законопроект про скасування станів в Україні, 10 жовтня — розглянув проект присяги Директорії, урядові та війську. На початку листопада розглядалося питання про статути лікарняних кас, про умови відведення земель власникам підприємств тощо.

Після підпорядкування УГА головному командуванню збройних сил півдня Росії уряд УНР звернувся до українського народу та республіканського війська з декларацією, в якій запевняв, що для оборони рідного краю і народної свободи уряд УНР вважає необхідним повне об’єднання військового командування Наддніпрянської і Галицької армій. Проте Євген Петрушевич визнав договір з Денікіним від 6 листопада корисним.

15 листопада фактично розпалася Директорія. Командування справами республіки перейшло до її голови та головного отамана Симона Петлюри.

4 грудня уряд Мазепи визнав неможливим далі утримувати регулярний фронт і ухвалив рішення перейти до партизанських форм боротьби. 6 грудня частини армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка та Юрка Тютюнника вирушили у так званий «Зимовий похід» у тилі Червоної та Добровольчої армій. Прем’єр Мазепа та частина членів уряду також залишилися по той бік фронту.

Петлюра наказом від 12 грудня призначив заступника Мазепи, голову дипломатичної місії УНР у Варшаві Андрія Лівицького, тимчасово виконувати обов’язки голови уряду «на час до налагодження постійного і нормального зв’язку з урядом». Це не сприяло консолідації сил УНР, бо політичні уподобання тепер уже фактично двох прем’єрів істотно різнилися.

До поглиблення розколу в українському національному таборі спричинилася, зокрема, передана Лівицьким 2 грудня урядові Польщі Декларація, вироблена дипломатичною місією УНР в Варшаві в ході напружених переговорів з представниками польської делегації.

Цей документ завдав Україні значних політичних, економічних та територіальних втрат. Навіть скупі відомості про його зміст, який старанно приховували, викликали різко негативну реакцію суспільства. Насамперед це стосувалося пункту про визначення кордону з Польщею по ріці Збруч.

Лівицький 18 березня в листі, розісланому усім дипломатичним місіям УНР за кордоном, повідомляв про свою поїздку до Кам’янця-Подільського для зустрічі з Мазепою. Він заявляв, що «всі злочинні байки про якісь розходження, навіть ворожнечу» між ним і Мазепою не відповідають дійсності”, що «Мазепа і Рада Міністрів цілком опробують нашу „Варшавську політику“». Насправді ж Мазепа був незгоден  з такою політикою.

На знак протесту у доповіді на засіданні РНМ 20 травня він ще в ранзі прем’єра заявив про відставку свою та усього кабінету. Але його зобов’язали продовжити виконання обов’язків до узгодження питання з Петлюрою. Фактично Мазепа займався справами уряду до 28 травня, хоч Петлюра ще 26 травня висловив йому подяку «за велику історичну працю» і доручив українському соціалісту-федералісту В’ячеславові Прокоповичу формування нового уряду. У новому уряді Мазепа очолював міністерство земельних справ.

Після відставки Мазепа разом з армією УНР подався за Збруч і з листопада 1920 оселився у Львові. Тут разом із Панасом Феденком і Осипом Безпалком налагодив видання місячника «Соціалістична думка». Улітку 1921 року родині Мазепи вдалося перейти Збруч і оселитися у Львові (до того його дружина з двома доньками залишалася у Катеринославі, де працювала у бактеріологічному інституті).

У березні 1923 року Ісаак Мазепа переїхав до Праги. Невдовзі до нього приєдналася і родина. Його дружина, лікар за фахом, влаштувалася працювати у Бактеріологічний інститут (власне, це вона утримувала чоловіка і дітей). Мазепа не припиняв громадсько-політичної діяльності, у 1920-х роках у складі делегації УСДРП брав участь у міжнародних соціалістичних конгресах.  1925 року Мазепа влаштувався спочатку бібліотекарем, а потім викладачем Української господарської академії у Подєбрадах.

Під час процесу СВУ у Харкові 1930 року брав участь у розгортанні за кордоном у пресі кампанії протесту, звинувачуючи совєтський суд у фальсифікаціях та терорі.

1936 року відмовився прийняти чехословацьке громадянство, хоч це було конче необхідно для отримання постійної роботи. Він заявив: «Що скажуть українці, коли довідаються, що колишній прем’єр став громадянином іншої держави».

Під час німецької окупації жив замкнено. Працював над книгою «Підстави нашого відродження». Перед вступом совєтських військ виїхав до Баварії. У повоєнні роки не полишав політичної діяльності. Був лідером Української соціалістичної партії, яка утворилася на еміграції.

Мазепа залишив численні праці з історії національно-визвольних змагань в Україні. Зокрема, треба загади такі роботи: «Большевизм і окупація України» (1922), «Україна в огні й бурі революції 1917–1921» у трьох томах (1942-43).

 

Переходимо до пізніших часів – тут на нас чекає геолог,  якій відзначився неабияким внеском в українську культуру.

ВОЛОДИМИР НЕРОДЕНКО (1933-2016) – вчений-геолог, засновник і художній керівник народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Веснянка» Київського національного університету ім. Шевченка.

Народився в селі Малій Бугаївці на Київщині. Закінчив геологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Трудовий шлях розпочав лаборантом, далі — аспірантура, захистив кандидатську дисертацію.

Нероденко – автор понад 100 наукових робіт зі стратиграфії та палеонтології мезозою України, Поволжя, Прикаспію інших регіонів. Пройшовши пішки тисячі кілометрів геологічних маршрутів, зібрав унікальну колекцію крейдових белемнітів Східно-Європейської платформи та Північно-Східного регіону Тетіса, яка налічує понад 40 000 екземплярів. За свідченням палеонтологів Балканської асоціації, це найбільша колекція у світі.

Протягом багатьох років навчав студентів палеонтології, палеоботаніки, історичної та регіональної геології, геології України. Брав участь у підготовці цілої низки аркушів державної геологічної карти України. Особливим і постійним його зацікавленням була біостратиграфія — основа геологічного картування фанерозою.

Але його інтереси не вичерпувалися геологією. Любов до української пісні і діяльна натура підштовхнули Нероденка  до створення першого в Україні фольклорно-етнографічного ансамблю «Веснянка» КДУ.  Ансамбль виник 1958 року відтоді протягом 48 років Нероденко був його керівником. Він став постановником  усіх концертних номерів (понад 50), вокально-хореографічних композицій (15) та концертних програм колективу.

Протягом багатьох років надавав методичну допомогу керівникам колективів художньої самодіяльності та вчителям шкіл України. Він навіть читав курс лекцій  у Київському інституті підвищення кваліфікації вчителів і Київському національному університеті культури і мистецтв.

Як балетмейстер-постановник та сценарист брав участь у підготовці та проведенні фестивалів і міських святкових видовищних заходів, у створенні низки фільмів («Тіні забутих предків», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Ніч у маю», «Москаль-чарівник», «Ой, не ходи, Грицю»), вистав Київської національної опери.

На його лібрето Нероденко була написана музика до балетів «Відьма», «Досвітні вогні», «Каменярі» (композитори В. Кирейко, Л. Дичко, М. Скорик).  А ще він був учасником і автором-постановником багатьох радіо- і телепрограм, ведучим циклу передач «Київські фрески» на українському телебаченні.

 

МИХАЙЛО РОМАНИШИН (1933-1999) – художник.

Народився у селищі Великий Березний на Закарпатті. Ріс без батьків, адже мати померла, коли Михайлові було 7 місяців, а батько подався на заробітки до Німеччини. Вихованням дітей (має ще сестру Ірину) займалися бабуся із дудусем.

Малюванням захопився ще з ранніх літ – любов до пензля прищепила шкільна вчителька, яка й порадила юнаку вступати до художнього училища. Навчався в Ужгородському художньо-промисловому училищі у корифеїв закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Федора Манайла, Ернеста Контратовича, Андрія Коцки.

По тому закінчив Київський художній інститут (1953 – 1960рр.), де його вчителями були Георгій Меліхов, Леонід Чичкан, Карпо Трохименко. Таким чином у творчості художника поєдналися дві яскраві й самобутні школи живопису – закарпатська та київська.

Після навчання залишається жити і працювати у столиці. «Між Карпатами і Києвом багато спільного в структурно-пластичній побудові рельєфу, – підкреслював він. – Крім того, Київ – ніби моноліт і в історичному сенсі. І доля у нього сувора, бурхлива і прекрасна, як і в Карпат. Я настільки люблю Київ, що довгі роки не наважувався писати його, а лишень придивлявся до нього і прислухався до себе, робив зарисовки, невеличкі робочі етюди. Й нарешті, думається, побачив місто по-своєму, що надало мені сміливості й снаги».

Михайло Романишин працював у Міністерстві культури, був членом правління Спілки художників СРСР, членом комісії у справах ЮНЕСКО, організовував численні виставки українського образотворчого, народного та декоративного мистецтва в Україні, Європі та світі. Останні 11 років життя Михайло Романишин очолював  Національний художній музей.

Коло творчих інтересів майстра досить широке: тематична картина, портрет, натюрморт. Особливе ж місце у творчості Романишина займають пейзажі – рідні Карпати й не менш рідний Київ.

В Картинах Романишина немає різких контрастів світла і тіні, звучність барв немовби приглушена загальним колоритом твору, що будується на великих просторових колірних поєднаннях. Маси кольору, всередині яких безліч найвитонченіших відтінків і тонових переходів, врівноважені композиційно.

Художник поєднав у своїх творах декоративність народного мистецтва й матеріальність пластичної форми, міцність, закінченість композиції й імпресіоністичне сприйняття природи через пленер. Напрочуд природне злиття таких, здавалося б, різних компонентів визначило неповторне творче обличчя майстра, високу живописну культуру його полотен.

Дивитися Твори художника http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/romanishin-mihaylo/

 

ЮРІЙ ІЗДРИК (1962) — прозаїк, поет, культуролог. Один із творців «станіславського феномену», автор концептуального журнального проєкту «Четвер».

Народився, живе і працює у Калуші на Івано-Франківщині. Його батько молоді роки провів у селищі Грем’ячинськ Пермської області, куди вони (шестеро дітей) були заслані з матір’ю, а їхній батько – отець Андрій Іздрик перебував у сталінських таборах.

Юрій Іздрик у школі вчився на відмінно, любив математику, грав у шкільному ансамблі. У 14 років написав перші вірші, щоправда російською. Особливу роль у літературній творчості митця відіграв чотиритомник Хемінгуея, котрий став «першим підручником справжньої української літературної мови» і дав зрозуміти, «що всі речі, всі емоції, всі переживання, все взагалі можна передати своєю рідною мовою». Іздрик також закінчив музичну школу по класу віолончелі та фортепіано, самотужки навчився гарти на гітарі та мандоліні.

Після школи вступив у Львівський політехнічний інститут на механіко-технологічний факультет. У студентські роки вивчав історію мистецтва, відвідував публічні лекції з мистецтвознавства, грав у рок-гурті, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру.

Закінчивши університет у 1984 р Іздрик працював інженером на Івано-Франківському заводі автоматизованих ливарних машин, згодом — у Калуському науково-дослідному інституті галургії.  Після вибуху на Чорнобильсьскій АЕС три місяці працює на ліквідації наслідків аварії.

Наприкінці 80-х письменник включився у мистецьке життя: брав участь у офіційних та неофіційних мистецьких акціях, виставках. У 1989 р. розпочалася історія легендарного журналу — «Четвер». Перші два номери були самвидавними. У 1990 р. Іздрик познайомився з Юрієм Андруховичем і запропонував разом випускати «Четвер», на що той одразу ж погодився. Кілька років митці працювали над журналом, останній його номер вийшов 2008 року. Дружні стосунки  Андрухович та Іздрик підтримують до сьогодні.

Перші твори Іздрика з’явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). У «Четверзі» були опубліковані цикл оповідань «Остання війна» та поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». Спочатку дехто з критиків вважав, що «Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Іздрика, Андруховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об’єднує та вирізняє творців «станіславського феномену».

Після літературного дебюту він ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редагування «Четверга», Іздрик починає займатися малярством (1990—1994), художнім оформленням книжок (збірка Ю.Андруховича «Екзотичні птахи і рослини») і журналів, проводить персональні виставки. Власне, ті чотири роки Іздрик заробляє на життя малюнками: роботи користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду.

Втім, Іздрик поступово повертається до письменницької діяльності. Деякий час захоплюється театром, пише інсценівки «Цвіркун на запічку» (за Діккенсом), «Над прірвою у житі» (за Селінджером). У журналі «Сучасність» з’являється перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з’явився у польському перекладі .

Справжнім злетом у творчості Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування.

У 2000 році світ побачив наступний роман «Подвійний Леон». У 2004 р. з’являється принципово новий роман у новелах «АМтм».

2009 року видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009».

У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля»)- поезії, есе та колажі. 2013 у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник».

У різні періоди Іздрик віддає перевагу то музиці, то візуальним мистецтвам, то літературі. Одним х проявів чергового  музчиного періоду став спільний з поетом та музикантом Григорієм Семенчуком проект «DrumТИатр».

У 2017 році книгу Іздрика «Папіроси» випустили білоруською мовою у вигляді музичного альбому. Він являє собою запис живої імпровізації тріо з Мінська Buben Naruszewicz Baisan з виступу в Музеї Азгура. Перекладена версія збірки отримала назву «Пятка беларуская». За переклад віршів Іздрика взявся білоруський поет Алесь Плотка.

2016 року у ВСЛ вийшла зібрка «Номінація. Уся Проза Іздрика», а 2018-го – видавництво А-ба-ба-га-ла-ма-га випустило добірку віршів «Ліниві і ніжні ». Найсвіжіша на цей час книжка Іздрика «Меланхолії» (2019).

Інтерв’ю з Іздриком – не про літературу, а про те, як він три місяці працював на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС: https://www.vezha.org/yurij-izdryk/

А інтерв’ю про літературу тут: http://litakcent.com/2014/07/10/jurij-izdryk-nerealno-schodnja-pysaty-shedevr/

І ще трошки розмов – про різне: https://rozmova.wordpress.com/category/%D1%96%D0%B7%D0%B4%D1%80%D0%B8%D0%BA-%D1%8E%D1%80%D1%96%D0%B9/

 

В оглядах зазвичай переважають митці , бо не так вже й багато діячів з інших царин, які б робили помітний і позитивний  внесок. Тому мені особливо приємно згадати наступного сьогоднішнього іменинника, який вперше в історії сучасної України добився незалежності від російського газу і тим позбавив Росію потужного методу тису на нашу Державу:

АНДРІЙ КОБОЛЄВ (1978) — голова правління НАК «Нафтогаз України».

Народився у Києві. 2000 року закінчив Інститут міжнародних відносин КНУ, магістр міжнародних економічних відносин. Ще студентом почав працювати у міжнародній аудиторській та консалтинговій групі PricewaterhouseCoopers (PwC), де спеціалізувався на питаннях стратегічного управління та корпоративних перетворень.

З 2002 до 2010 працював у Групі «Нафтогаз України», де пройшов шлях від головного фахівця до радника голови правління.

З 2010 по 2014 — співзасновник та партнер інвестиційно-банківської групи AYA Capital. Займався залученням боргового та акціонерного капіталу, реструктуризацією кредитної заборгованості та реорганізацією корпоративної структури великих підприємств і холдингів.

З 25 березня 2014 — голова правління Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України».

Очолив Нафтогаз одразу після Революції гідності, тоді компанія мала виплачувати п’ятирічні євробонди, Газпром вимагав розрахунків, спираючись на вкрай невигідний для України контракт, що був укладений Путіним та Юлією Тимошенко 2009 року на 68,2 млрд грн.

Національна компанія була глибоко збитковою – чистий збиток за 2014 рік склав 85 млрд грн, або 5 % ВВП України. Компанія мала негативне загальне сальдо доходів від транзиту газу та виплат за імпорт газу від Газпрому у розмірі — 4,7 млрд доларів та потребувала постійних дотацій з державного бюджету — ще у 2014 році з бюджету витрачено на Нафтогаз 91 млрд грн. Питання та умови постачання газу для потреб України традиційно використовувалось керівництвом Росії як інструмент політичного тиску та перешкоджання евроінтеграційним процесам в середині України.

У цих надскладних зовнішньополітичних та фінансових умовах починаючи з 2014 року нова команда менеджменту, очолена Коболєвим, провела низку реформ, які дозволили позбутись залежності від російського газу та пов’язаної з цим багатомільярдної газової корупції. Тепер Нафтогаз закуповує газ у багатьох європейських постачальників на прозорих, позбавлених політики, ринкових умовах. І жодна з цих компаній не постачала більше ніж 30 % обсягу імпортованого Нафтогазом газу.

Реформи нової команди дозволили відкрити промисловий ринок газу для конкуренції. Зараз український ринок газу у промисловому секторі є одним з найбільш конкурентних у Європі, на ньому працює близько 60 компаній-імпортерів газу, біля двохсот активних трейдерів та приватні видобувники.

Після чотирьох років арбітражного провадження між Нафтогазом та Газпромом, Стокгольмський арбітраж ухвалив два рішення на користь Нафтогазу: перше — 22 грудня 2017 року щодо контракту на постачання газу за принципом «бери або плати», а друге — 28 лютого 2018 року стосовно транзитного контракту.

Ініційовані у 2014 році провадження стали найбільшим в історії комерційним арбітражем. Взаємні претензії склали біля 125 млрд дол., що загрожувало банкрутством як Газпрому, так і Нафтогазу. Стокгольмський арбітраж також задовольнив вимоги Нафтогазу щодо компенсації у сумі 4,63 млрд дол. за недопоставку Газпромом погоджених обсягів газу для транзиту. За результатами двох проваджень Газпром повинен сплатити Нафтогазу 2,56 млрд дол. з урахуванням заліку у розмірі 2,1 млрд дол., який Нафтогаз вже отримав у вигляді газу, що був поставлений в 2014 році.

2 березня 2019 року Нафтогаз здобув проміжну перемогу в арбітражному трибуналі в Гаазі в позові проти Росії про стягнення збитків у зв’язку з втратою активів в анексованому Росією Криму, які оцінюють щонайменше у 5 млрд доларів.

Під керівництвом Андрія Коболєва, компанія із «чорної діри» державного бюджету перетворився на найбільше джерело надходжень держави. Замість дотацій із бюджету, оновлений Нафтогаз став найбільшим платником податків до державного бюджету України. Так, сукупний розмір податкових та дивідендних платежів за 2018 рік становив 136,5 млрд грн. Надходження від Групи Нафтогаз — це близько 15 % загальних доходів державного бюджету у 2018 році.

Нова управлінська команда Нафтогазу також провела реформу корпоративного управління, основною метою якої було усунення політичного втручання в управління компанією і створення рівних з комерційними компаніями умов на ринку, що відповідає Принципам корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

З 2014 року Нафтогаз почав регулярно оприлюднювати перевірену аудитором консолідовану фінансову звітність.

2018 року в Нафтогазі зафіксовано рекордний видобуток власного газу — 15,5 млрд куб. м газу, розпочато масштабну модернізацію газотранспортної системи, українська промисловість отримала значні нові замовлення.

Дуже раджу сторінку в ФБ Andriy Kobolyev

 

ОЛЬГА ДЕРКАЧОВА (1978) — письменниця.

Народилася у м. Калуш Івано-Франківської області. У десятому класі вперше опублікувала вірш у газеті «Калуський нафтохімік». Закінчила Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, в якому зараз працює викладачем. Доктор філологічних наук.

В її творах центральне місце зазвичай посідає тема кохання. І хоча їх не можна назвати жіночими романами, це все ж, скоріше, те, що заведено називати літературою для жінок – і зовсім не тому, що головні героїні – жінки, а тому, що тематика не сягає загальнолюдської.

Зізнаюся, що мені твори Деркачової, як то кажуть, не зайшли. Склалося враження, що вона надто надихалася Джоан Гарріс, але більше формою, ніж змістом… Вибачайте, поціновувачі! )

От, приміром, про що йдеться в анотаціях до найбільш свіжих книжок Деркачової:

«Дім терези»: Коли нестерпний біль від смерті коханого врешті відступає, Тереза вирішує розпрощатися з минулим назавжди. Але тоді ж отримує несподіваний подарунок звідти – ключі від дому з яблуневим садом. Тереза наповнює той дім людьми, такими ж загубленими, як і вона сама. Тут кожен має право на мовчання й час, який зцілює. День за днем новий дім змінює життя Терези. Незнайомці стають вірними друзями. Потреба допомагати іншим перетворюється на роботу. А за дверима дому її вже чекає нове кохання. Треба тільки відпустити привидів минулого й змогти пробачити собі…

«Переписник пані Мулярової»: – це книга про одну мешканку Івано-Франківська з тих часів, коли він ще не був містом Франковим, про яскраву та неповторну Стефанію Мулярову. І не тільки про неї. У цій книзі є пристрасті, дуелі, упирі, втечі, таємні побачення та смаколики. Це смачні оповідання про те, яким було місто чи могло бути, якби… Про місто, яке, здається, ще пам’ятає кроки Стефанії та аромат її запашної випічки…

Про роман «Кармниця щастя» можна почитати тут: https://zaxid.net/chi_ye_shhastya_u_kramnitsi_shhastya_n1295018

 

ОЛЕСЯ ДЖУРАЄВА (1982) — художниця-графік.

Народилась в Душанбе (Таджицька РСР). У 2006 році закінчила Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну.

Учасниця всеукраїнських, міжнародних мистецьких виставок з 2002 р. Кілька персональних виставок відбулося у Києві. Працює у графічних техніках (офорт, лінорит, гравюра, пастель, акварель).

У центрі зображення – динамічне життя у мегаполісів в поєднанні із затишком власної оселі.

Подивитися твори художниці: https://dzhurayeva.art/artworks/

 

ВІТАЛІЙ МАРКІВ (1989) –  старший сержант НГУ, учасник АТО. Визнаний італійським судом винним у загибелі італійського фоторепортера Андреа Роккеллі на Донбасі в травні 2014 року. Засдужений до 24 років ув’язненя і досі не визволений.

Народився Віталій в Хоросткові Тернопільської області. 2003 року з матір’ю й сестрою переїхав до Італії, де закінчив технічний коледж, отримав громадянство Італії. Працював діджеєм. В Україну повернувся в грудні 2013 року під час Євромайдану, бо не міг лишатися осторонь, коли вирішувалася доля його першої батьківщини.

Під час Революції Гідності був членом Самооборони. З початком російсько-української війни став добровольцем у Першому батальйоні Національної гвардії України ім. Кульчицького, з яким пізніше, маючи звання старшого сержанта, підписав контракт. Чинний заступник командира взводу. Брав участь у боях під Слов’янськом навесні 2014 року.

2017 року Марків поїхав до Італії, щоб відвідати матір. 30 червня 2017 року в аеропорту Болоньї італійська поліція заарештувала Марківа за підозрою у причетності до вбивства італійського фотокореспондента Андреа Роккеллі разом із його російським колегою Андрієм Мироновим, які загинули внаслідок мінометного обстрілу у травні 2014 року поблизу Слов’янська. Заступник генпрокурора України Євген Єнін повідомив, що Роккеллі відвідав так звану «сіру зону» без погодження цього візиту з офіційною владою України.

Розслідування справи італійською прокуратурою було завершене у травні 2018 року, перше засідання суду розпочалося 6 липня в місті Ассізі. Потерпілою стороною виступали родина загиблого журналіста і Національна федерація італійської преси (FNSI). Адвокати родини загиблого журналіста сподівалися відсудити кілька мільйонів євро.

Італійський адвокат Марківа Раффаеле делла Валле вказує на абсурдність звинувачень:

«Допит тривав близько 6 годин. Було непросто, але ми змогли надати багато корисної інформації. Мій клієнт заявив про свою невинуватість та несправедливість затримання, адже він ніяк не причетний до загибелі фотографа. Віталій сказав, що нікого не вбивав. По-друге, він заявив, що ситуація була геть іншою, ніж її змальовує сторона звинувачення. Прокурори твердять, що Марків був командиром батальйону і міг віддавати накази. Але мій клієнт наголосив, що був звичайним солдатом. Віталій також заявив, що не був авантюристом, якому закортіло піти на війну. Він, як громадянин України, захотів підтримати свою країну у війні, спершу пішов на фронт волонтером, а в березні 2014-го офіційно вступив до лав Національної гвардії та отримував за це зарплатню. Віталій був простим солдатом, який не міг віддавати накази будь-кому і не мав доступу до мінометів. У його розпорядженні був лише автомат, з якого він аж ніяк не міг поцілити в журналістів. Віталій засвідчив, що в той день він перебував на пагорбі Карачун, але в позиції, з якої не було видно місця інциденту. За його словами, стріляти туди навіть з автомата він не міг би, адже перебував з іншого боку пагорба та мав обмежений радіус огляду. Марків також сказав, що мінометні обстріли здійснювали обидві сторони конфлікту. Цілком можливо, що в журналістів поцілила міна, випущена проросійськими терористами, які контролювали територію. З огляду на все це, Віталій Марків наполягає на своїй повній невинуватості».

Особовий склад та ветерани батальйону оперативного призначення ім. Сергія Кульчицького вважають дану справу політично заанґажованою та направленою на дестабілізацію українсько-італійських відносин. Українські військові зазначили:

«Віталій Марків та бійці нашого батальйону фізично не могли бути причетні до загибелі вищевказаних осіб, оскільки станом на 24 травня 2014 жодного міномета на озброєнні нашого батальйону не було. Але звертаємо вашу увагу, що якраз у проросійських бойовиків на той час був даний вид озброєння, який активно використовувався проти українських військових і мирного населення».

Народеп України Антон Геращенко вважає, що до затримання Марківа причетні російські спецслужби, яким вдалося намовити до затримання італійських правоохоронців.

Світове українство розпочало міжнародну кампанію «Звільнити Марківа» (англ. Free Markiv). Кампанію ініціював голова Християнського товариства українців в Італії Олесь Городецький. Акції на підтримку українського вояка відбулися в Римі, Парижі, Берліні, Будапешті, Мадриді, Таллінні, Лісабоні, Лондоні, Афінах, а також в Нью-Йорку і Чикаго. У травні 2019 року для підтримки нацгвардійця Марківа на суд до Італії прибув Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков.

Але нічого не подіяло.

12 липня 2019 року італійський суд провів остаточне засідання у справі Віталія Марківа, оголосивши Марківа винним та призначивши покарання у вигляді 24 років позбавлення волі з зобов’язанням виплати компенсації родині загиблого.

Суд також вирішив направити запит на відкриття кримінального провадження проти народного депутата України Богдана Матківського, якій 2014 року очолював підрозділ Нацгвардії, у якому тоді служив Марків.

Марківа помістили до виправної колонії «Опера» в Мілані, де відбувають покарання злочинці за особливо тяжкі злочини.

Лише 20 листопада Україна подала апеляцію на вирок. Марків лишається у в’язниці.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією, відстоюючи незалежність і цілісність нашої держави.

 

ДЕНИС ПЕТУХОВ (1988-2014)— старший лейтенант ДПС України.

Народився в Одесі.

Командир катера, Маріупольський загін морської охорони.

Зник безвісти в Азовському морі за 3 милі від берега біля села Безіменне Новоазовського району — приблизно в 15:10 проросійські терористи обстріляли катери ДПСУ BG-119 «Гриф» і «Калкан». Тоді ж загинув матрос Богдан Тіщенко. На «Грифі» виникла пожежа, після чого він затонув. В ході пошуково-рятувальної операції з води дістали вісьмох моряків, сім — із пораненнями.

Тіло лейтенанта Петухова не знайдено.

 

ЮЛІАН ГУНЬКО (1990-2015)— старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Благовіщенка на Дніпропетровщині.

Мобілізований у квітні 2014-го, механік-водій, 93-тя ОМБр. На фронті провів більш як півроку, брав участь у кількох бойових операціях, зокрема — за Піски. Бойове хрещення прийняв під Карлівкою. З серпня по жовтень практично щодня здійснював бойові виїзди. На початку жовтня під Пісками був поранений.

4 лютого 2015-го загинув, керуючи танком, повертаючись після вдалого виконання бойового завдання з розмінування мінного поля біля Пісків (під постійним вогнем противника) — підірвався на фугасі. Він вибухнув просто під водієм… Навідник і командир танка отримали контузії, але залишилися живими.

 

ОЛЕКСАНДР ДЕРЕШ (1974-2016) — молодший лейтенант ЗСУ.

Народився у місті Львів. Протягом 1993—1994 років проходив строкову службу у Прикордонних військах. 1997 року закінчив Український державний лісотехнічний університет, здобув спеціальність «інженер-технолог деревообробки»; працював менеджером у ЗАТ «Львівтурист». 2005 року закінчив правничий факультет Львівського університету ім. І. Франка, працював за фахом юриста.

Активну участь брав у подіях Революції Гідності. 4 вересня 2014 року пішов до війська добровольцем. Служив солдатом, згодом сержантом. Після демобілізації підписав контракт на військову службу в 44-й артилерійській бригаді.

2016 року після закінчення офіцерських курсів в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана П.Сагайдачного отримав звання молодшого лейтенанта. Командир взводу — старший офіцер батареї, т.в.о. командира 5-ї гарматної артилерійської батареї 2-го гарматного артилерійського дивізіону.

22 серпня 2016 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Врубівка (Попаснянський район).

Без Олександра лишилася дружина та двоє дітей.

 

АНДРІЙ ГРАНОВСЬКИЙ (1971-2014) — старшина ЗСУ.

Народився в м. Остер на Чернігівщині. З грудня 1989 року проходив військову службу у Збройних силах СРСР, продовжив у ЗСУ.

Інструктор навчального танкового взводу, 300-й навчальний танковий полк, 169-й навчальний центр Сухопутних військ.

Загинув 13 серпня 2014 року під час обстрілу терористами з БМ-21 «Град» на кургані Гостра Могила поблизу Польового — осколкове поранення в голову.

Залишились батько, дружина та двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР ТЕРБАН (1981-2015) – сержант ЗСУ.

Народився смт Чинадійово на Закарпатті. Закінчив чинадіївську ЗОШ. В 2009-му займався приватним підприємництвом, обробляв деревину. Кухар, працював у ресторанах Мукачева й навколишніх сіл.

У часі війни — старший кухар, 128-а окрема гірсько-піхотна бригада. Підтримував бойовий дух побратимів смачним бограчем.

30 січня 2015-го загинув під час обстрілу, що вели терористи з РСЗВ БМ-21 «ГРАД», базового табору бригади під Дебальцевим. Вояки зазначали, що снаряд влучив у кухню, де саме куховарив Тербан. У тому ж часі загинув солдат Руслан Тимченко.

Без Олександра лишилися дружина та двоє дітей — хлопчик й дівчинка.

 

БОРИС ГЕНО (1993-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Миколаєві. У 2011 році закінчив Миколаївський професійний промисловий ліцей за фахом «Взуттьовик з ремонту взуття; взуттьовик з індивідуального пошиття взуття». Після стровокої служби в ЗСУ працював за фахом.

Пішов на фронт добровольцем у вересні 2014 року. Служив майстром групи регламенту та ремонту зенітного ракетно-артилерійського дивізіону, 28-а ОМБр.

У ніч на 17 червня 2015-го загинув поблизу міста Красногорівка: розвідники потрапили під кулеметний обстріл терористів, відійшли до лісосмуги, де підірвалися на протипіхотній міні. Тоді ж загинув молодший сержант Володимир Мельников.

Без єдиного сина зосталася мама.

 

ОЛЕКСАНДР ШЛЯХТИЧ (1981-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Пирятині на Полтавщині. Протягом 1999—2001 років проходив строкову службу в лавах ЗСУ, з 2001 по 2004-й служив за контрактом у військовій частині Пирятина. Потім займався пасажирськими перевезеннями.

25 березня 2014-го записався добровольцем, щоб боронити Україну. Солдат, механік-водій-кранівник 27-го реактивного артилерійського полку.

Загинув у бою за висоту Савур-Могила в Донецькій області поблизу кордону.

Залишилась дружина та донька.

 

АНДРІЙ БАЙБУЗ (1975-2016) – солдат ЗСУ.

Народився у Херсоні.

Стрілець-помічник гранатометника (54-та окрема ОМБр).

Загинув 18 грудня 2016 р. на “Світлодарській дузі” в Донецькій області. Зранку після тривалої артилерійської підготовки із застосуванням мінометів та ствольної артилерії, російсько-окупаційні війська намагалися вибити передові підрозділи сил АТО із займаних позицій та здійснити обхідний маневр в напрямку смт Луганське. Відбиваючи атаки противника, українські воїни здійснили контратаку і зайняли дві нові позиції поблизу окупованого села Калинівка.

Андрій був тяжко поранений в обидві ноги, він прокричав побратимам, щоб відходили без нього і залишився прикривати. Товаришам вдалося витягти іншого пораненого 21-річного хлопця. Пізніше стало відомо, що тіла Андрія і керівника групи потрапили до бойовиків.

25 грудня в місті Щастя тіла двох загиблих українських військовослужбовців були передані представникам Міноборони у присутності СММ ОБСЄ, в обмін на тіла чотирьох бойовиків «ЛНР».

По смерті залишилися мати, сестра, дружина, син і донька.

 

ОЛЕГ СТУКАЛО (1979-2015) — підполковник (посмертно) Збройних сил України.

Народився у с. Смільчинці на Черкащині. Закінчив 1996 року Лисянську ЗОШ № 2, вступив до Київського інституту Сухопутних військ — на танковий інженерний факультет. 2000 року через ліквідацію інституту весь курс перевели до Харківського інституту танкових військ, котрий Олег і закінчив. Служив за контрактом, начальник штабу 891-го окремого батальйону тилового забезпечення.

У часі війни — заступник командира механізованого батальйону 128-ї бригади.

Загинув 18 лютого під час виходу підрозділу з Дебальцевого — його механізований батальйон прикривав відхід основних сил бригади та виходив останнім.

Без Олега залишилися батьки, сестра, дружина та син.

 

РОМАН АБРАМОВ (1986-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Малі Гадомці на Житомирщині,  проживав у Бердичеві. 2006 року здобув спеціальність технолога в Бердичівському коледжі промисловості, економіки та права. Восени 2006-го призваний на строкову службу в ЗСУ, 95-та житомирська ОАЕМБр. Демобілізувався, створив сім’ю, з дружиною ростили двох синів.

У березні 2014-го мобілізований, солдат, стрілець-помічник гранатометника 30-ї ОМБр.

Загинув у бою за стратегічно важливу висоту на кордоні України Савур-могила, що на Донеччині. Біля Романа розірвався ракетний снаряд.

По смерті залишились мама, дружина та двоє синів.

 

РОМАН МЕЛЬНИЧУК (1990-2015) — солдат резерву МВС України.

Народивсяу Вінниці.

Сапер, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

Загинув у бою з російско-терористичними угрупуваннями, коли 12 лютого 2015-го частини ЗСУ зайняли штурмом частину Логвинового та розблокували трасу Бахмут — Дебальцеве.

Тоді ж полягли бійці «Донбасу» Андрій Камінський, Володимир Самойленко, Володимир Панчук, Анатолій Поліщук та 30-ї ОАМБр Андрій Браух, Микола Сущук, Володимир Шульга, 79-ї бригади — Ігор Марквас та Володимир Суслик.

Без Романа лишилися мама, старша сестра, бабуся.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада