Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.02.2021

16 лютого. Всупереч хронології почнемо цей огляд з нашого сучасника – науковця і письменника, який 700 днів перебував у полоні «днр», де зазнав тортур за проукраїнську позицію.

Далі будуть:

  • видатний оперний співак і композитор, автор опери, яка була заборонена царатом для постановок;
  • художник, який у межах реалізму досяг значної виразності і емоційності творів;
  • художник, зрілому стилю якого притаманна сонячно-туманна техніка та іронічно-доброзичлива споглядальність;
  • публіцист, який вів популярну рубрику «Уроки держвної мови» в київській газеті «Хрешатик»;
  • письменник, крєзнавець Миколаївщини і некрополезнавець Києва;
  • засновник і фронтмен гурту «вій»;
  • художник, майстер вітражів і художнього скла.

А також пом’янемо захисників України, що загинули за цілісність і незалежність нашої держави у боротьбі зі збройною російською агресією.


Починаємо.

ІГОР КОЗЛОВСЬКИЙ (1954) – вчений, релігієзнавець, поет, прозаїк, громадський активіст.

Народився в м. Макіївка Донецької області. Закінчив історичний факультет Донецького державного університету, навчався в аспірантурі Інституту історії НАН України.

Понад 25 років працював у Донецькій облдержадміністрації на посаді головного фахівця у справах релігії, викладав у вузах Донецька, писав книги, займався відродженням козацтва. У 1991 році взяв участь у заснуванні і діяльності однієї з перших козацьких організацій в Україні — Кальміуської паланки Українського козацтва Донецької області. Був обраний у Раду старійшин як спадкоємець козацьких традицій і довічний старійшина. Iгор Козловський походить зі старовинного козацького роду, історія якого сягає XVI—XVII століть. Окрім християнства – фахівець та автор книг з йоги та східного містицизму.

З 1980 р. і по сьогодні викладає та читає окремі лекції з релігієзнавчих питань у вишах України та США.

Брав активну участь у Донецькому Євромайдані та Молитовному міжконфесійному марафоні за єдність України (березень-листопад 2014 року, Донецьк) .

27 січня 2016 року був захоплений бойовиками так званої “донецької народної республіки” за проукраїнську позицію, піддавався тортурам і перебував в полоні майже 2 роки (700 днів) до 27 грудня 2017 року. Звільнений з полону за обміном. В’язень сумління. Тоді далося повернути 73 людини в обмін на понад майже три сотні злочинців – і це не були беркутовці – кати Майдану, чи міжнародні злочинці, яких чекали на допит у Гаазі…

Ігор Козловський є автором  понад 50 наукових книг та понад 200 статей, а також поетичних збірок та прозових творів.

В інтернеті дуже багато інтерв’ю з Ігорем Анатоліойвичем, і, здається, я прочитала як що не всі, то більшу частину з них… Але я хочу вам дати посилання не на інтерв’ю, а на лекцію-сповідь «Свобода і полон», яку він прочитав у Львові.

“Навіщо мені це?” — головне питання. Я багато спілкувався з людьми. Вони питають себе в складних обставинах: “Чому я?”, “Чому це зі мною?” Питайте: “Навіщо це мені?” Навіщо мені цей досвід? Навіщо отак ввійшла в моє життя ця війна? Навіщо мені такий досвід? Що я повинен дати? В чому моя місія і моє покликання? Я згадую Святе Письмо, коли Авраамові кажуть, що ти повинен іти в таку там землю — і не пояснюють, чому. Але через декілька текстів він сам каже “для того, щоб…” Він обирає цей шлях не тому, що він — друг Бога, а тому, що він знає, для чого йому це. І цей момент, мабуть, головний. Ми не випадкові у цьому світі. У нас є місія. Але в повсякденному житті ми забуваємо про свою невипадковість. Часто намагаємося прожити не своє життя, а те, яке нав’язане нам чи родиною, чи соціумом. Забуваємо, що ми унікальні, ми покликані для чогось. Та для того, щоби пройти свій шлях, мусимо бути випробувані! Розуміння того, що зараз з тобою відбувається випробування, також надає сили.” – https://zbruc.eu/node/92129?fbclid=IwAR2d9Un3mtA99KIjvRqKnnmcH8CJyW5COH_v1XjsaX41Y0gFbtXuThcBuhM

Ще одне інтрев’ю вже цього року, в якому йдеться про проблеми проблеми адаптації після полону, речі, на які наші суспільство та держава мають звертати увагу в цьому процесі, а також небезпеку нехтування освітніми прогалинами, зокрема й гуманітаристикою:

https://tyzhden.ua/Culture/239384?fbclid=IwAR24_Byk4cpQINv_cR4zs58UJg2UQgrV_jnsu4w15JF6JuUJ9XTFp_r6dCE

І про подробиці перебування в полоні: https://opinionua.com/2019/07/24/xto-takij-igor-kozlovskij/

 

А тепер все ж повернемося до більш ранніх часів.

 

СЕМЕН ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ (1813-1873) – композитор, співак, драматичний артист, драматург, племінник письменника Петра Гулака-Артемовського, автор однієї з перших опер на україномовне лібрето «Запорожець за Дунаєм».

Гулак-Артемовський народився в родині священика. Місце народження – хутір Гулаківщина колишнього Черкаського повіту. Освіту отримав у Київському духовному училищі, а потім у Київській духовній семінарії. Там його вважали найкращим співаком. Бо з дитинства він мав чарівний голос, знав багато українських пісень. За наказом київського митрополита юнака взяли до хору Софійського собору. А потім він співав у хорі Михайлівського Золотоверхого монастиря. Яскравий дитячий дискант поступово розвинувся у прекрасний оксамитовий баритон, і Гулак-Артемовський став солістом хору.

У 1838 році спів юнака почув російський композитор Михайло Глінка, який на той час був капельмейстером Придворної співочої капели Петербурга та їздив по Україні у пошуках голосів. Глінка одразу забрав Гулака-Артемовського до Петербурга і став займатися з ним вокалом, готуючи до оперної сцени. Глінка, за активної участі композитора Даргомижського та мецената Волконського, організував перший концерт Гулака-Артемовського. На цьому концерті був присутній власник уральських заводів, меценат П. Демидов. Він настільки захопився талантом молодого співака, що фінансував його подорож до Франції та Італії, щоб той завершив музичну освіту у найкращих педагогів.

Дебют Гулака-Артемовського, як оперного співака, відбувся на початку 1841 р. у Флорентійському оперному театрі. Лише один сезон він там виступав, але цього було достатньо, щоб чутки про талановитого співака докотилися до Петербурга. Незабаром він одержав офіційне запрошення від дирекції імператорських театрів на вступ до петербурзької російської оперної трупи.

З того часу протягом 22 років Гулак-Артемовський працював солістом російської імператорської опери в Петербурзі, а у 1864–1865 – солістом Великого театру в Москві. На московській сцені він дебютував в партії Руслана (опера “Руслан і Людмила” Глінки), яку готував безпосередньо під керівництвом свого вчителя та автора опери. Саме в партії Руслана вперше виявився акторський талант Гулака-Артемовського.

У творчому доробку співака було понад 50 оперних партій.

Як композитор, Гулак-Артемовський вперше заявив про себе у 1851 році, коли створив музику до водевілю «Картини степового життя циган» та вокально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля». Його музика була пройнята духом української народної пісенності, її колоритом та ладовою природою.

До речі, співак ще двічі побував в Україні: у 1843 році він приїхав до Києва з метою добору співаків, а у 1850 році – на гастролі з італійською оперною трупою.

У 1852 році відбулася прем’єра водевілю «Ніч напередодні Іванова дня», дія якого розгортається в Україні. Окреме місце в творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні. А пісню «Стоїть явір над водою» (1858) він присвятив своєму другу Тарасу Шевченку.

З Шевченком композитор товаришував з 1838 року. Вони були майже ровесниками, близькими по духу людьми. Коли у 1847 р. Шевченка відправили у заслання, Гулак-Артемовський надавав поетові матеріальну допомогу, незважаючи на те, що пересилати гроші ув’язненому категорично заборонялося.

Найважливіше досягнення Гулака-Артемовського, як композитора, – опера „Запорожець за Дунаєм” – перша українська національна опера. Сюжет підказав композитору історик Микола Костомаров, який взяв участь і у написанні лібретто.

Прем’єра опери відбулася 26 квітня 1863 р. на сцені Маріїнського театру в Петербурзі. Наступного року була прем’єра у Великому театрі в Москві. Партію Карася виконував сам Гулак-Артемовський.

Пізніше, через утиски української культури з боку уряду, царська цензура майже 20 років забороняла постановку цієї опери.

На українській сцені оперу „Запорожець за Дунаєм” вперше поставив у 1884 p. Mарко Кропивницький, забезпечивши цьому твору довге сценічне життя.

Помер Семен Гулак-Артемовський 17 квітня 1873 р. від запалення легенів. Його поховали на Ваганьківському кладовищі у Москві. З роками могила заросла диким бузком та загубилася. Лише у 1952 році, завдяки старанням артистів Московського музичного театру ім. К.Станіславського та В.Немировича-Данченка місце поховання було знайдено. На надмогильній колоні написано: «Композитор, співак, автор опери “Запорожець за Дунаєм”.

Послухати арії з опери «Запорожець за Дунаєм» можна тут:

 

МИКОЛА МАЛИНКА (1913-1993) – художник. Організатор Яготинської студії самодіяльних художників.

Народився  в сім’ї селянина-бідняка в селі Лісняки, Яготинської волості, Пирятинського повіту, Полтавської губернії. Малювати почав з раннього дитинства.

Після семирічки у 1929 році Микола вступив до Харківського кооперативного технікуму на книжкове відділення. Восени 1933 року вступив до Київського художнього інституту на графічний факультет та закінчує перший курс. У 1934 році  в Києві три інститути (Харкова, Одеси та Києва) реорганізувався в один Всеукраїнський Художній Інститут. Після всіх конкурсних випробувань допущених студентів трьох вузів, в тому числі і Миколу Малинку зарахували спочатку на підготовчий курс, після чого він закінчив ще два курси живописного факультету. З 1937 по 1939 рр. – військова служба.

Одразу по демобілізації Малинку відряджено до м. Косів Станіславської області для організації там художньо-промислового училища. Спочатку він працював як в.о. директора, а потім завучем та художнім керівником. Молодий художник був захоплений красою Карпатських гір, багатством місцевого етносу та фольклору з яким його назавжди пов’язали спогади з цим чудовим краєм.

Але у зв’язку з важким сімейним станом (батько був паралізований, а маленька донька лежала в гіпсі) через рік він був змушений повернутися до рідного села. В Яготині художник брав активну участь у створенні історичного музею, вів студію образотворчого мистецтва. З 1955 року – член Київського товариства художників   До виходу на пенсію у 1973 р. працював в живописно-скульптурному комбінаті Київського обласного відділення художнього фонду.

Докладніше про нього тут: https://yagotinmiska-rada.gov.ua/malinka-mikola-panasovich-10-17-23-10-03-2017/

Подивитись де які його роботи можна тут: https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-malinka-mikola-panasovich/

 

ЯКИМ ЛЕВИЧ (1933-2019) – графік, живописець.

Родом з Кам’янця-Подільского. Закінчив Кіївській художній інститут. На початку 1960-х рр. – графік та ілюстратор дитячої літератури у видавництві «Веселка»; від 1974 – головний художній редактор журналу «Малятко». У 1970-і рр. ілюстрував дитячі повісті Г. Тютюнника. Але паралельно з цією офіційною діяльністю була і зовсім інакша реальність.

Біографія цього художника багато в чому типова для його покоління. Його студентські роки стали однією з київських легенд, як і знамените формулювання тодішнього ректора КХІ А.С.Пащенка з приводу чергового відрахування: “Під час літньої практики студент А.Левич захоплено спотворював людей і природу в буржуазно-формалістичному дусі”…

Хоча спочатку Левич написав кілька цілком “прохідних” і успішних полотен на теми війни і революції, вже в 1959-му з’явиться його незабутній “Будинок на розі”, або “Трамвайчик”, з якого й почнеться справжній “живопис Акима Левича”: картини “ні про що” і про все — про загадкову невичерпність буднів, про норовливу повсякденність, що ніяк не хоче підкорятися міркам ідеологій і демагогії, про час і людську самоту. Ця робота, яка промайнула на молодіжній виставці 1963 р., познайомила його з Сергієм Параджановим, котрий одразу ж запропонував бути художником його майбутнього фільму “Маленький принц” за Екзюпері, але плани не здійснилися.

А життя Левича дедалі більше ділилося на дві сфери: “офіційну” — графіка, незмінного головного художника дитячого журналу “Малятко”, і “неофіційного живописця”, картин якого з початку 1970-х до 1985-го не експонували.

1985 року в залах Будинку художників відбулася “Виставка 9-ти”, де після багаторічних зусиль йому вдалося показати свої роботи поруч з А.Лимарєвим, Г.Григор’євою, О.Агафоновим, Л.Загорною, В.Морозовою, В.Мамсиковим, П.Сулименком, Ю.Шейнісом. Офіційною реакцією на неї стала розгромна стаття А.Журавля “У полоні ностальгії”, яка закликала “перекрити шлях посередності в мистецтво”. Але несподівано для себе автор статті вгадав головну тему виставки — ностальгія. Ностальгія за мистецтвом, за справжньою культурою, яка не знищує, не забороняє, а зберігає і продовжує…

Своєрідна живописна манера митця складалася поступово: через короткочасне захоплення абстракцією, постсезанівською традицією. У 60-х він написав серію “біблійних”, або “пісочних” (сіро-золотавих за кольором), картин, де, не ілюструючи Книгу книг, розмірковував про вічні основи людського існування, одухотвореність світу. Порівняно з іншими, ці полотна більш графічні, формально загострені, відображаючи властиву митцеві іронічність. Але він обрав інший шлях, захоплений вічною загадкою і магією живопису.

Тепер полотна Левича — це “фрагменти кольорового світу”, згустки простору, де досвід живопису початку ХХ ст. несподівано з’єднується з головною вітчизняною традицією — темою “простої людини”. На зламі 1960-х — на початку 1970-х Левич пише свої “чорні” полотна: “Хворий собака”, “Сліпий”, “Розмова”, “Жниця”, де крізь густу колірну масу проступають окремі постаті, які обережно рухаються в темряві. Мабуть, саме ці роботи стали в українському мистецтві найбільш виразними метафорами андеграунду — життя без перспективи, без глядача.

На початку 70-х живописна система художника визначилася повністю. Його палітра стала світлішою, але зберегла свою “нечіткість”. “Туманність”, “тиша”, “неясність” залишаються головними рисами його картин. “Вікна”, “Малярі”, “Прогулянка”, “Гість”, “Київський похорон”, “Шлагбаум”, “Старики і собаки” — трохи сумні, трохи іронічні притчі про нескінченність часу і швидкоплинність людського життя, про ілюзії й розчарування, набутки і втрати. В його картинах є якась подвійна оптика, ніби художник одночасно і розчиняється в своєму живописі, і дивиться на нього стороннім оком. А тому тут нема відкритих емоцій, радше — мудре й іронічне сприйняття світу, здатне знаходити сенс і надію і в геть безнадійних обставинах.

Почитати про Левича: за цим посиланням буде ціла книжка, де на 183 сторінці стаття, яка допоможе краще зрозуміти творчість художника: http://mari.kiev.ua/sites/default/files/inline-files/MU_2014-book-WEB.pdf

І більш популярна стаття: https://dt.ua/CULTURE/nesuchasne-mistectvo-akima-levicha-_.html

 

БОРИС РОГОЗА (1934-2004) – літератор, публіцист.

Народився в селі Стави Київської області в сім’ї учителя.

Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.

Працював у багатьох періодичних виданнях, зокрема «Правда Прилуччини», «Київська правда», «Комсомолець Полтавщини», «Молодь України». Деякий час був на комсомольській роботі, а потім — відповідальним секретарем журналу «Дніпро», директором видавництва «Радянський письменник», головним редактором «Літературної України». Вийшовши на пенсію, працював у редакції тижневика «Хрещатик», де, зокрема, вів популярну рубрику «Уроки державної мови».

Помер 29 вересня 2004 р. внаслідок інсульту на 71-му році життя, не опритомнівши після складної операції.

Посилання  на архіви «Уроків державної мови»: https://sites.google.com/site/mandrivnyjvolhv/ridna-vira/ridna-mova/knigi/boris-rogoza,

http://mova.kreschatic.kiev.ua/2.php

А ось велика, але цикавезна стаття про Бориса Рогозу: і про його рід, і про дитячі витівки, і про деякі випадки в його праці: http://kreschatic.kiev.ua/ru/3277/art/17106.html

 

ВІКТОР ЖАДЬКО (1952) – письменник, некрополезнавець, краєзнавець, енциклопедист.

Народився в с. Іваньки Черкаської області в родині коваля. Після школи Віктор приїхав до Миколаєва: тут у морській авіації служив його старший брат, Анатолій, деякий час працював на заводі «Дормашина» токарем, пізніше — водієм у міському Будинку офіцерів.

Після військової служби у Латвії та Литви, Віктор став студентом філологічного факультету Миколаївського державного педагогічного інституту. Вже в той час він видає перші документально-краєзнавчі книжки, ініціює створення літературного об’єднання студентів.

Після інституту Віктор працює журналістом, Переїхавши до Києва, очолив один із відділів журналу «Україна», був головним редактором журналу Державної податкової адміністрації України «Департамент». Від 2003 року — зав. кафедри журналістики Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова.

Значне місце в доробку Жадька посідає місто його юності – Миколаїв. Загалом десять його творів— роман, повісті, художньо-документальні нариси та історичні календарі пов’язані з історією та сьогоденням міста корабелів.

Ще в студентські роки Жадько зацікавився постаттю Миколи Аркаса. Біографічна повість про нього датована 1972—1986 роками — опублікував роман «Грек із душею українця», присвячену діяльності відомого українського просвітницького діяча початку 20 століття, історика й композитора.

Одним із нових творів про південноукраїнський край став виданий у 2002 році публіцистичний роман «А степ як море».

Ще одна тема дослідницького інтересу Жадька – некрополі. Він видав фотоілюстрований довідник «Байковий некрополь» (2004); науково-історичний довідник «Український некрополь», «У пам’яті Києва: Столичний некрополь письменників» (2007), літературно-публіцистичний довідник «Некрополь на Байковій горі» (2008).

В його доробку також науково-публіцистичне видання «Іду за Шевченком: від Києва до Канева» (2010. Пішки пройшов шляхом Тараса — від Києва до Канева упродовж трьох місяців 246 кілометрів);, «Шевченків Вільно» (литовською та українською мовами; у співавторстві; 2012), «Печерськ Тараса Шевченка» (2014).

 

ОЛЕКСАНДР ШЕВЧЕНКО (1966) – художник-вітражист, майстер художнього скла.

Народився у Вінниці. Закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (1992). Старший викладач кафедри художнього скла. Член НСХУ. Учасник всеукраїнських і міжнародних виставок: Бієналє «Львів 91 Відродження»; Виставка скла. Франція, м.Ван-Ле-Шатель — 1993р.; ІІІ — VІІІ міжнародні симпозіуми з гутного скла, м.Львів.

Член Львівської професійної асоціації художників-вітражистів. Працює в жанрі станкової скульптури, в техніці класичного вітражу, тіффані, мозаїки, гутного скла, живопису.

Твори зберігаються в галереях та в приватних колекціях в Україні, США, Німеччині, Бельгії, Шотландії.

 

ДМИТРО ДОБРИЙ-ВЕЧІР (1962) – музикант, засновник, соліст і гітарист гурту Вій, пише музику та тексти.

Народився у Києві. Дмитро мріяв стати льотчиком, подавав документи, але не пропустила медкомісія. Працював у зоопарку на атракціонах. Грав по ресторанах. Вчився на друкаря в столичному поліграфічному училищі. Рік працював у видавництві “Молодь”. Мав кафе в Києві. З гуртом грав джаз у переходах і “кримах”. І так рік за роком, десятиліття за десятиліттям творив пісні з “Вієм”, поки не стали “живими легендами” українського року.

Передача За Чай.com за його участю https://www.youtube.com/watch?v=iPNuTjf3x90

А ось тут можна  послухати його пісні: https://www.youtube.com/watch?v=qZfsTd1FJmw

Веде сторінку у ФБ https://www.facebook.com/tangobatiar

 

Пом’янемо наших захисників, що загинули у боротьбі з російською збройною навалою.

 

АЛЛА ВОВК (1968-2015) – старший солдат ЗСУ, санінструктор.

Народилася у селі Виноградівка на Хмельниччині. До війни Алла працювала медсестрою. Потрапила в АТО на початку лютого 2015 року як доброволець. Вона була медиком за освітою та за покликанням. Тож пішла служити санітарним інструктором 44-ї окремої артилерійської бригади Сухопутних військ ЗСУ. За 10 місяців служби витягнула з поля бою багатьох поранених військовослужбовців. Загинула Алла в аварії на трасі, але під час несення служби.

Фатальне ДТП сталося 18 листопада 2015 року поблизу села Гречишкино на Луганщині.

У військовий КРАЗ, яким їхала Алла, влетів КАМАЗ. Окрім Алли загинув ще пасажир КАМАЗу. Семеро бійців і водій КАМАЗу травмувалися.

У січні 2016 Алла Вовк посмертно нагороджена орденом «За мужність» III ступеня.

Залишилися донька та онук.

 

АНТОН КУЗНЕЦОВ (1987-2014) – десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Нікополь Дніпропетровської області. Проходив строкову військову службу в зенітно-ракетних військах біля Кам’янського (колишній Дніпродзержинськ). Після служби закінчив Нікопольський технікум Національної металургійної академії України. Працював прокатником гарячого цеху на трубному заводі ПрАТ «Сентравіс Продакшн ЮКРЕЙН» міста Нікополь.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України у березні 2014 року мобілізований як доброволець на захист Батьківщини, сам чотири рази ходив до військкомату.

Старший солдат, стрілець-зенітник 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство. 14 червня о 0:40 перший літак під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». Літак вибухнув у повітрі і врізався у землю. 49 військовослужбовців, — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули. Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Пройшло більше 40 діб перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації.

Вдома лишились дружина та 5-річна донька.

 

ВІТАЛІЙ ГУБЕНКО (1965-2019) — прапорщик ЗСУ.

Народився і жив у селі Софіївська Борщагівка під Києвом.

Прапорщик, стрілець 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

Свого часу він закінчив духовну семінарію, богословські курси в Києві, за що на фронті отримав позивний “Батюшка”. У своєму підрозділі, де Віталій служив за контрактом, він виконував обов’язки капелана, хоча офіційно таку посаду не обіймав.

Загинув 25 січня, в районі села Катеринівка Попаснянського району Луганської області в результаті обстрілу військового автомобіля з ПТРК.

 

СЕРГІЙ КЛЕМЕШЕВ (1993-2017) –  молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Красносілка (Лиманський район, Одеська область); виріс у багатодітній родині. Вивичвся за фахом «столяр-тесляр». 2011 року пішов служити строкову службу. Демобілізувавшись, працював продавцем-консультантом, на шкіряному комбінаті та охоронцем на паркінгу.

Мобілізований у квітні 2014 року, служив у селі Червоний Чабан, на адмінкордоні з окупованим Кримом.

14 лютого 2017 року вступив на військову службу за контрактом. Пройшов курси саперної справи у 143-му центрі розмінування в місті Кам’янець-Подільський, 10 червня прибув на фронт. Молодший сержант, командир інженерно-саперного відділення інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 1-го механізованого батальйону 28-ї бригади.

1 жовтня 2017-го загинув під час проведення інженерних робіт у «сірій зоні» перед взводно-опорним пунктом поблизу села Богданівка (Волноваський район) — внаслідок підриву на протипіхотній міні ОЗМ-72 — осколкове поранення у скроню.

Без Сергія лишились батьки, брат, сестра та донька.

 

НАЗАР ПЕПРИК (1981-2014) – старший прапорщик ЗСУ.

Жив з родиною в селі Зимна Вода на Львівщині.

Сам вирішив служити в армії. Мати була проти, але він сказав, що не буде ухилятися від служби. Під час розподілу його порекомендували у президентські війська, тому що хлопець був високий та дужий, але Назар хотів служити саме в ВДВ, після чого відбував службу в Хирові і провів там півтора року. 10 років працював у СБУ. Згодом звільнився та пішов працювати у 80 частину Львівської десантної бригади. На схід поїхав як старший технік разом зі своєю частиною.

Пробувши там п’ять з половиною місяців, не раз стояв на краю прірви. Двічі рятував поранених, ризикуючи власним життям.

Назар не приїжджав додому, хоч і мав шанс. Казав , що повернеться лише зі своїми товаришами. Кожного дня телефонував із зони АТО. Ніколи не скаржився. У нього був дуже твердий характер. На запитання рідних, як у нього справи, завше відповідав: «Помаленьку. Все добре.» Назар був дуже впевнений у собі, і цю впевненість передавав рідним у телефонних дзвінках. Він розповідав, що коли вони визволяли села, люди були дуже раді, щиро вболівали за українських бійців. Однак, коли вони були ближче до кордону з Росією, там відчувалася інша ситуація. Люди були більш вороже налаштовані. Ніхто вже не допомагав, але були випадки, що ці люди плакали і просили солдатів не покидати їх.

Одного разу стався нещасний випадок: Назар і ще двоє бійців їхали на машині забирати передачі і натрапили на ворожу міну. Один хлопець загинув на місці, інший був тяжко поранений. На щастя, Назара тоді викинуло з машини. Коли він опритомнів, то подумав, що вже мертвий, але побачивши свого пораненого друга , швидко отямився та надав йому першу медичну допомогу і завіз його в медпункт.

Рідні Назара були впевнені в тому , що він повернеться живим. Але сталася трагедія. Усе відбулося в селі Красне , майже біля самого кордону.

16 серпня росіські наманці влучили снарядом в окоп, де сидів Назар та ще десятеро бійців. Разом з Назаром загинули Тарас Кулєба, Ігор Добровольський, Артур Лі, Владислав Муравйов, Іван Пасевич, Денис Мирчук, Олег Тюріков, Олександр Філь, Денис Часовий, вижив лише Петро Бавтро.

У Назара залишились батьки, сестра, дружина, дитина.

 

 

АНДРІЙ РУДНИЦЬКИЙ (1983-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Антоновичі на Житомирщині у родині лісівників. Працював в державному підприємстві «Словечанське лісове господарство», лісоруб Листвинського лісництва.

Березнем 2015-го мобілізований, стрілець 92-ї ОМБр

1 червня 2015 року помер у військовому шпиталі міста Сватове від важкого вогнепального поранення, якого зазнав того ж дня у місті Щастя.

Похований у селі Ківшовата на Київщині, звідки родом дружина Андрія.

Без Андрія лишилися мама, дружина, син 2008 р.н.

Іще 14 працівників Словечанського лісгоспу зі зброєю в руках  захищали незалежність нашої держави у період з 2014 по 2017 роки. Крім Андрія загинуло ще два лісівника.

Аби про їх подвиг знали не лише нинішні, а й прийдешні покоління, колеги в пам’ять про них посадили ліс… – https://berdlg.com.ua/no_cache/novini/novina/article/na-zhitomirshchini-v-pamjat-pro-zagiblikh-vojiniv-lisivnikiv-posadili-lis.html

 

ДМИТРО ЛОБОВ (1992-2014) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Охрімівка Запорізької області. Виховувався Дмитро у неповній багатодітній родині. У квітні 2010 року був призваний до лав ЗСУ, службу проходив у Київському окремому полку Президента України на посадах стрільця та радіотелеграфіста (2010–2011). Після служби працював охоронцем на підприємстві «Агроеталон». У квітні 2014 року призваний по мобілізації Яки¬мівським РВК. Службу проходив у 93-й ОМБр.

Загинув 29 серпні 2014 року під час виходу з Іловайського котла на дорозі на півночі села Новокатеринівка (з боку х. Горбатенко) у БМП-2, яка виходила разом із танками і бойовими машинами 17-ї окремої танкової бригади.

10 вересня 2014 року останки було вияв¬лено пошуковою групою місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») і привезено до Запоріжжя. Упізнаний за тестами ДНК. Похований на малій батьківщині – у с. Шелюги Якимівського району Запорізької області.

 

СЕРГІЙ ШМЕРЕЦЬКИЙ (1974-2015) – сержант ЗСУ.

Народився у м. Старокостянтинів на Хмельниччині. Після строкової служби в армії залишився на контрактну службу; брав участь у миротворчих операціях ООН.

В зоні бойових дій перебував з липня 2014 року, старший механік-водій, 383-й окремий полк дистанційно-керованих літальних апаратів.

10 лютого 2015-го російські збройні формування з боку Горлівки з РСЗВ «Смерч» обстріляли місто Краматорськ (Донецька область) 300-міліметровими снарядами, які влучили в район аеродрому та у житловий сектор. Тоді ж загинули Євген Бушнін, Володимир Глубоков, Віктор Дев’яткін, Володимир Довганюк, Денис Жембровський, Михайло Ілляшук, Сергій Хаустович, Ігор Шевченко, 29 вояків зазнали поранень.

Більшість снарядів влучили саме в районі тодішнього штабу АТО, 14 ракет впали на житлові квартали міста, які пошкодили 41 будівлю. Внаслідок обстрілів загинули 17 людей – з них 7 віскових і 10 мирних жителів; поранено — 64 людини, серед яких 5 дітей.

Без Сергія лишились мама, вітчим, сестра, дружина, донька.

 

МИХАЙЛО МИХАЙЛЮК (1980-2015) – старший солдат ЗСУ.

Народився у селі Яковівка на Харківщині.

Добровільно встав на захист України, служив механіком водієм у ремонтній роті 92-ї ОМБр.

29 січня 2015-го загинув під час артилерійського обстрілу терористами пересувного пункту управління поблизу міста Щастя. Михайло на тягачі МАЗ-537 привіз з ремонту танк Т-64БВ, раптово почався мінометний обстріл. Михайлюк вийшов із кабіни, в цей час поруч розірвалася міна, і він зазнав поранень, несумісних з життям.

Без Михайла лишились батьки, двоє молодших братів.

 

ЛЕОНІД ПЕТИХАЧНИЙ (1978-2014) –  старший лейтенант резерву Національної гварді

Народився у Чернівцях. Закінчив історичний та юридичний факультети Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Адвокат Спілки адвокатів України. Майже десять років відпрацював на різних посадах юридичного напряму — підприємство в сфері газопостачання, 2012 року звільнився.

З початком російсько-української війни у травні пішов добровольцем до батальйону «Донбас». У червні 2014 року ініціював процес передачі техніки «Газу України» на потреби військових. 29 серпня 2014-го загинув під час виходу батальйону «Донбас» «зеленим коридором» між селами Многопілля та Червоносільске. Їхав у кузові автомобіля КРАЗ, коли російські десантники відкрили вогонь по колоні, у тому ж КРАЗі загинули «Браво» та «Еней».

Автомобілі, близько 100 одиниць, передали вже після смерті Леоніда, 23 квітня 2015 року.

25 січня 2015 року за результатами ДНК-експертизи було остаточно визнано, що Леонід Петихачний загинув в Іловайському котлі.

Вдома лишилися дружина та троє неповнолітніх діток.

Ось тут дуже зворушливі спогади дружини Леоніда про їхню зустріч, народження малечі, сперечання кому готувати… http://bukinfo.com.ua/show/news?lid=63002

 

 

СЕРГІЙ ШЕПЕТЬКО (1986-2014) – солдат ЗСУ

Народився у с. Сущани на Житомирщині. Працював майстром лісу в Юрівському лісництві державного підприємства «Олевське лісове господарство». Під час війни — стрілець комендантського полку, 30-та ОМБр.

8 серпня 2014 року БРДМ висунувся на встановлення блок-посту в с. Маринівка, на броні якого знаходився Шепетько Сеоргій, сержант Ю. Макарчук, солдат О. Іщук та інші бійці. За БРДМ-ом рухався Урал у ньому були солдат О. Коростинський, старший солдат Р. Козаренко, солдат О. Закусило.

При в’їзді в Маринівку БРДМ обстріляли проросійські незаконні бандформування зі стрілецької великокаліберної зброї. В результаті попадання із гранатомету в БРДМ, Макарчук та Іщук загинули одразу, а Шепетько та два інших воїни поранені, один із них отримав важкі проникаючі поранення. Шепетько отримав наскрізне уламкове поранення під праву ключицю, він весь час переймався важкопораненим товаришем, з яким мав дружні стосунки. На жаль рішення командира взводу виявилось неочікуваним для Сергія, тому що він мав намір залишити важкопораненого товариша і ще одного непораненого бійця. Але С. Шепетька це обурило і він залишився, щоб до останнього допомагати товаришу.

Але вранці наступного дня до їхнього укриття прийшла група озброєних людей у військовій формі з білими пов’язками на руках. Неушкодженого бійця витягли з окопа та поклали обличчям в землю, але краєм ока він бачив що старший групи, з декількома бойовиками, спустився в окоп та намагався заставити Шепетька виконувати його накази, але Сергій не став підкорятись окупантам. Старший підняв пістолет та вистрелив йому в голову. Важкопораненого бійця відправили в Росію в Ростовський госпіталь, а потім, за сприяння консула, був переправлений в Одесу, інший боєць пройшов пекло полону і повернувся додому.

11 вересня 2014 Сергій був захороненний, як тимчасово невпізнанний захисник України на Алеї слави Краснопільського кладовища м. Дніпропетровськ. Упізнаний за експертизою ДНК. Похований 18 березня 2015 р.

Залишились мати, чотири сестри, дружина, син та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада