Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
16.11.2020

16 листопада. Почнемо з вшанування пам’яті Героя Небесної Сотні, вбитого під час спроб силового придушення протесту проти авторитарного проросійського режиму Януковича.

Далі будуть:

– художник, майстер жанрової картини, один з засновників Товариства південноросійських художників;

– філософ, правник, один з чільних теоретиків правової держави, який обстоював принцип народного суверенітету, але застерігав від необмеженого народовладдя;

– легендарний тренер з гандболу, що створив жіночу команду Спартак (Київ) — 20-разового чемпіона СРСР і 13-разового переможця Кубку Європейських чемпіонів;

– художник, живопису якого притаманні споглядальність і філософські узагальнення;

– пошуковець, музейник, один з керівників волонтерських груп місії «Евакуація 200» («Чорний тюльпан») в 2014—2015 роках, завдяки яким тіла загиблих захисників України вивозилися з непідконтрольної території для ідентифікації та належного поховання;

– фігуристка, перша українська чемпіонка зимових Олімпійських ігор, чемпіонка світу;

– письменниця, стилю якої притаманна ліричність і католицький містицизм;

– письменниця, авторка популярних підліткових романів у стилі фентезі.

 

Також пом’янемо народжених цього дня


Починаємо:

 

ВІТАЛІЙ ВАСИЛЬЦОВ (1977-2014) – Герой Небесної Сотні.

Народився у селі Гаврилівці на Хмельниччині. Батько Віталія помер рано, виріс з братом і матір’ю. Закінчив Уманський аграрний університет садівництва. Стажувався за кордоном.

У Києві заснував власну справу з ландшафтного дизайну. Був прекрасним професіоналом у декоративному садівництві.

Віталій брав участь у акціях громадського спротиву на Майдані Незалежності, починаючи з грудня 2013 року. Їздив з  друзями,  лишався  чергувати  вночі, кілька  разів  під  час  затишшя  приводив туди старшу доньку — семирічну Іванку.

Він до 18 лютого брав участь у зіткненнях з Беркутом. Його єдиним захистом була будівельна каска. Одного разу гумова куля влучила йому прямо в серце. «Коли чоловік приніс її додому, я сказала: «А якби ж це справжня була?!» А він спокійно: «То було б усе». Це було наче попередження, — згадує вдова Наталя.  —  Він  був  дуже  розумним  і спортивним, в армії служив у спецназі, я вірила, що він зможе знайти вихід з будь­якої ситуації. Звісно, я боялася за нього, просила не лізти в саме пекло, але як я могла його стримувати, яке я мала на це право в такий час? Він говорив: «Хто, як не я?»

18  лютого  він  поїхав  на  Майдан рано, діти ще спали. День був важкий: друзі розповіли дружині, що  Віталій мало не потрапив до рук тітушок. Згодом Беркут розбив скло в його машині та пробив колесо, але він зміг вирватися.

«Я  бачила  по  телевізору,  що  там робиться,  намагалася  не  набридати йому дзвінками, — згадує дружина. — Зрештою  подзвонила.  Спитала,  чи справді там такий жах, як показують? Він відповів, що ще гірше. Я ще спитала, чи він додому збирається. Сказав, що ні».

Віталій  з  групою  товаришів  пішов до Михайлівського монастиря, де збиралися  тітушки.  «Вони  їх  відігнали  і просто стояли на вулиці, але тут почалася стрілянина, і одна з куль влучила у Віталія, це було близько 11­ї вечора. Через  півгодини  його  не  стало»,  — розповідає  Наталя.

Випадково  записане  відео  поранення  Віталія  обійшло  українські медіа. Ось як про це написав на своїй сторінці в соцмережі Facebook Андрій Перебийніс, друг і бізнес­партнер Віталія,  який  у  той  момент  був  поруч:

«Повз  мене  прошелестіли  кулі  чергою,  з  автомата  Калашнікова,  Віталік  почав  розвертатися,  і  в  цю  мить був зроблений постріл з іншого виду зброї.  По  звуку  це  явно  чутно.  Після  ознайомлення  з  відео  більшість експертів­криміналістів  підтвердили  сотні  припущень  і  коментарів  на youtube  про  те,  що  постріл  був  зроблений з будівлі главку Міністерства Внутрішніх Справ, 2—4­й поверх».  Втім,  офіційного  підтвердження  цієї  інформації  від  слідства родичі не мають.

Куля  влучила  Віталієві  в  спину  і пройшла  наскрізь  через  живіт.  Він одразу  втратив  свідомість.  «Його  повезли в лікарню, але лікар сказав, що він не виживе. Серце ще билося, а мозок  вже  відключився»,  —  говорить Наталя.

Друзі повідомили про загибель молодшому  братові  Віталія.  Наталі  подзвонила  мати  чоловіка.  «Готуйся  до найгіршого»,  —  сказала  вона.

Рідні загиблого звинувачують судово-медичних експертів у фальсифікації висновків та приховуванні речових доказів в інтересах відомства екс-міністра МВС України Віталія Захарченка.

 

Повернемося до минулих часів.

 

МИКОЛА СКАДОВСЬКИЙ (1846-1892) – художник-реаліст, майстер жанрової картини.

Народився в м. Білозерка (нині – Херсонської області)  у сім’ї багатого поміщика Льва Скадовського і його дружини Марії Петрівни. Скадовські відрізнялась серед інших поміщиків освіченістю, любов’ю до музики, театру, літератури та інших мистецтв. Мешкали Скадовські у своєму маєтку в Білозерці, в Херсоні мали власний будинок, де часто збиралися місцеві любителі мистецтва і літератури.

Ця атмосфера і визначила інтереси майбутнього художника. Коли старший син Микола виявив бажання стати професійним художником, батьки не заперечували. Правда, знайшов Микола себе не відразу. Він поєднував заняття живописом з навчанням на медичному, а згодом на юридичному факультетах Московського університету.  Водночас відвідував Московське училище живопису, скульптури та архітектури. В той час там викладали видатні російські художники реалістичного напряму – Пукірєв  і Саврасов, педагогічні принципи яких тісно пов’язувалися із завданням боротьби за демократичне національне мистецтво.

Успішно закінчивши училище і університет, а також отримавши медаль за етюд, дипломований юрист вирішує  присвятити себе улюбленій справі – малюванню. Матеріальне становище дозволило йому поїхати в німецьке місто Дюссельдорф і відвідувати там класи місцевої Академії мистецтв.

Перебування в академії сприяло розвитку техніки живопису й малюнка молодого художника. Закінчивши навчання у Дюссельдорфській академії, Скадовський їде в Італію, де відвідує Рим, Падую, Флоренцію. Повертаючись на батьківщину, він зупиняється в Парижі й Відні.

З 1876 року художник живе в Білозерці. Умови для творчої діяльності у батьківському маєтку були сприятливими. Велика світла майстерня, постійна матеріальна підтримка рідних, достатньо було й натури. Але перебування далеко від художнього життя великого міста не могло задовольнити Скадовського, і він наприкінці 70-х років оселився в Одесі. В другій половині XIX ст. тут плідно працювало Товариство любителів витончених мистецтв, часто експонувались виставки передвижників і місцевих художників – вихованців школи малювання.

80-і роки для Скадовського були періодом великого творчого піднесення і активної громадської діяльності. Він зблизився з одеськими художниками, його будинок став своєрідним культурним центром, що приваблював відомих артистів, музикантів, літераторів.

Незважаючи на помітні успіхи у створенні портретів і пейзажів, Скадовський основне своє завдання бачить у подальшому удосконаленні майстерності жанриста.

Художник бере участь у виставках в Петербурзі, Москві, Мюнхені, організовує свою власну виставку в Одесі.

На виставці були представлені камерні живописні жанрові твори майстра «Обід швачки», «Перед концертом», виконані  з ретельним опрацюванням деталей, а також пройняті ліричним відчуттям природи пейзажі «Озеро в Білозерці», «Вечір».

У 1890-му році Скадовський стає одним з ініціаторів створення Товариства південноросійських художників, яке мало чітку реалістичну платформу. Організація виставок у містах України, а також ідейне спрямування картин нового творчого об’єднання були близькі до передвижництва.

Життя митця обірвалося несподівано: 13 червня 1892 року у рідному селі Білозерці він помер від невідомої для того часу тяжкої хвороби у 46-річному віці, не встигнувши здійснити своїх творчих задумів.

Микола Скадовський зробив значний внесок у розвиток українського мистецтва другої половини XIX ст. У своїх творах він висвітлив нові сторони народного життя, розширивши цим коло тем і сюжетів побутового жанру.

 

БОГДАН КІСТЯКІВСЬКИЙ (1868-1920) – філософ, соціолог, правник, академіка УАН.

Народився у Києві, у родині відомого українського вченого, криміналіста та історика права Олександра Кістяківського.

Навчався у Київському та Харківському університетах, потім у Тартуському, Берлінському та Страсбурзькому. Вивчав право і філософію. Така кількість вишів була зумовлена тим, що студента Кістяківського виключали за політичну активність.

Влітку 1889 року він виїхав до австрійської Галичини для зустрічі з лідером українського національного руху Михайлом Драгомановим. Запідозрений в шпигунстві, був заарештований австрійською владою і висланий з Галичини, а по приїзді до Києва заарештований російською владою за переписку з емігрантами-революціонерами, збереження й розповсюдження нелегальної літератури, організацію підпільних гуртків. Був виключений з університету на початку 1890 року.

Згодом він перевівся до Харківського університету, але також виключений з нього за участь у студентських виступах.

У серпні 1890 р. йому вдається вступити на юридичний факультет Дерптського (Тартуського) університету. Він встановлює зв’язок з польськими марксистами, прилучається до гуртка петербурзьких марксистів на чолі з Петром Струве.

Богдан Кістяківський перекладає на українську мову соціал-демократичну літературу, організовує марксистські гуртки в Києві серед учнів та студентської молоді, куди ввійшли А. Луначарський, м. Бердяєв. У вересні 1892 року знов заарештований, виключений з університету.

В січні 1895 року виїхав за кордон. Навчався в Берлінському університеті на філософському факультеті під керівництвом Зіммеля.

Після закінчення навчання жив у Росії: спочатку – у Вологді (де дружина перебувала на засланні), а згодом у Москві. Щороку відвідував Німеччину, де спілкувався з провідними європейськими філософами та соціологами.

Макс Вебер обрав Кістяківського як одного з найкращих знавців права своїм консультантом для написання роботи про політичні течії в Росії.

На початку 10-х років ХІХ століття Кістяківський розриває стосунки з Петром Струве, який обстоював ідею «Великої Росії» і заперечував право народу на самоврядування.

До 1917 року вчений мешкав переважно в Москві. Викладав у Московському університеті, а потім у Демидівському юридичному ліцеї.

Свою дисертацію («Соціальні науки і право»), за яку здобув ступінь доктора державного права, захищав вже у Харківському університеті. З травня 1917 Богдан Кістяківський – професор Університету Св. Володимира (від 1919 – декан юридичного факультету). Сенатор, член Адміністративного генерального суду.

Співпрацював з Миколою Василенком і Володимиром Вернадським у здійсненні реформи вищої освіти і наукових установ в Україні. В січні 1919 року обраний позаштатним академіком ВУАН по кафедрі державного адміністративного і міжнародного права, а в березні 1919 року — штатним академіком по кафедрі соціології.

З наближенням більшовиків Кістяківський залишив Київ, обійнявши посаду професора Політехнічного інституту в Катеринодарі. Втім, буремні події невдовзі докотилися і туди.

До того ж вчений важко захворів, йому зробили операцію, після якої він невдовзі й помер.

Богдан Кістяківський був одним з чільних теоретиків правової держави; обстоював принцип народного суверенітету, але застерігав від необмеженого народовладдя.

Як учений і громадський діяч перебував під впливом  ідей Михайла Драгоманова та Івана Франка.

В останні роки свого життя він готував до друку працю «Право та науки про право. Методологічний вступ до філософії права.», яку назвав своєю головною книгою і яка мала підвести підсумки наукових дискусій початку XX століття. Вважається, що єдиний рукопис книги було знищено пожежею в Ярославській друкарні 1918 року під час повстання, тому лише маленький фрагмент книги побачив світ.

 

ІГОРЬ ТУРЧИН (1936-1993) – тренер з гандболу. Створив жіночу команду «Спартак» (Київ) – 20-разового чемпіона СРСР.

Народився у с Софіївка (тоді Королівство Румунія, нині – Одеська область). Випускник Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (нині Кам’янець-Подільський національний університет).

Починав роботу в ДЮСШ-2 Києва в 1959 році з групою новачків, з яких створив жіночу команду Спартак (Київ) — 20-разового чемпіона СРСР (1969—1988), 13-разового переможця Кубку Європейських чемпіонів.

З однією зі спортсменок-вихованок Ігор Торчин одружився.

За видатні досягнення в спорті Турчин і його команда занесені в Книгу рекордів Гіннеса.

Жіноча збірна СРСР, очолювана ним, займала перші місця на Олімпійських іграх в Монреалі (1976) та Москві (1980), була бронзовим призером олімпіади в Сеулі (1988), двічі перемагала на чемпіонатах світу (1982, 1986), в 1975 і 1978 була срібним призером світових першостей, в 1973 році – бронзовим призером.

У 1976 році був визнаний найкращим тренером світу.

1992-1993 роках Турчин очолював національну збірну незалежної України з гандболу й вивів її у фінал чемпіонату Європи. Поїздка до Румунії 7 листопада 1993 року на матч між «Спартаком» і румунським «Рапідом» стала для нього останньою – він помер у Бухаресті.

Більше про легендарного тренера:  http://podolyanin.com.ua/history/7977/

 

СЕРГІЙ ОДАЙНИК (1949-2019) –  художник.

Народився у Києві в родині митців: син заслуженого художника України Зої Одайник-Самойленко та народного художника УРСР Вадима Одайника.

Закінчив Київський державний художній інститут, майстерню монументального живопису під керівництвом Тетяни Яблонської, в 1977 році – Творчі майстерні Академії мистецтв СРСР під керівництвом Сергія Григор’єва.

Сергій Одайник працює в галузі станкового живопису та монументально-декоративного мистецтва.

Його живопису притаманні споглядальність і філософські узагальнення. Реальні життєві ситуації, наче вихоплені з життя, переросли в ретельно продумані сюжети, що зворушують думки та почуття глядача.

Митець брав участь у розписах Київського залізничного вокзалу, Михайлівського Золотоверхого собору у столиці.

Одайник викладав на кафедрі живопису в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука.

 

ПАВЛО НЕТЬОСОВ (1974) —  пошуковець, музейник, громадський діяч та активіст. Один з керівників волонтерських груп місії «Евакуація 200» в 2014—2015 роках.

Народився в місті Спаськ-Дальній (РРФСР) в родині військовослужбовця. Після численних переїздів сім’я оселилася в Києві, де Павло здобув середню, а потім і вищу технічну освіту.

З 1995 року Павло з товаришами почав досліджувати довготривалі вогневі споруди Київського укріпрайону (КіУР). Під час огляду одного з ДОТів ними були виявлені останки радянського солдата просто неба, біля стін довготривалої вогневої точки. Ця знахідка привела Павла до Київського міського клуб «Пошук» та надалі вже активніше займався вивченням фортифікацій, пов’язаних із Києвом.

У 1998 р. пошуковики-однодумці обрали Павла Нетьосова командиром загону «Патріот», у завдання якого входило не тільки вивчення і збереження об’єктів КіУРу (що налічував майже три сотні об’єктів), а й гідне перепоховання його захисників, нерідко «забутих» на полі бою.

На цей час дослідження та пошукові експедиції Павло проводив уже й до Коростенського, Новоград-Волинського, Ямпільського, Летичівського, Ковельського укріпрайонів. Особливі знахідки пошуковці передавали до фондів як місцевих музеїв, так і найвідоміших військово-історичних музеїв України, а кожна діяльність експедицій закінчувалась виданням звіту з кресленнями і фотоілюстраціями.

У 2010 році дослідники фортифікації вийшли на новий рівень організації та об’єдналися в Міжнародну асоціацію дослідників фортифікації «Цитадель», головою правління став один з найактивніших її засновників – Нетьосов.

Перші роки існування нового громадського утворення були найпліднішими. Розчищено, детально вивчено й зроблено креслення 8, відреставровано 4, перетворені в музеї 2 ДОТи КіУРу, які перетворилися в Пояс бойової слави, що став відомою пам’яткою військової історії України далеко за її межами. Також помітнішими стали не лише обсяги збереженої матеріальної військово-історичної спадщини, а й проведені заходи, спрямовані на виховання у співвітчизників почуття патріотизму й поваги до полеглих захисників Батьківщини.

З 2014 року, з початком російсько-української війни, Павло Нетьосов як волонтер допомагав українським військовикам і добровольцям. А вже влітку того ж року став одним з перших українських добровольців, залучених Міністерством оборони України до команди осіб, яка мала займатися поверненням тіл загиблих українських воїнів з тимчасово окупованих територій (місія «Чорний тюльпан»).

Цю місію на той період виконували першочергово українські пошуковці, які мали досвід роботи з похованнями часів Другої світової війни. У нових умовах вони свідомо зголосилися під збройним наглядом російсько-терористичних загонів і колаборантів повертати з місць боїв тіла полеглих співвітчизників до їхніх рідних. Додатково проводили навчання наступних груп українських добровольців-пошуковців, яким бракувало досвіду.

Із закінченням пошукової діяльності на тимчасово окупованих територіях у 2015 році Павло Нетьосов певний час займався волонтерською допомогою для українських військовиків на сході України.

У той же період створював і в березні 2016 року розпочав роботу проект «Блокпост Пам’яті» — пересувної виставки на основі речей, підібраних з полеглими українськими військовиками та добровольцями.

За більш ніж рік діяльності виставки П. Нетьосов проводив її у більш ніж 50 військових частинах та школах у Київській, Запорізькій, Дніпропетровській, Вінницькій, Чернігівській та Полтавській областях. З часу створення виставка щороку також проводиться на річницю виходу із Іловайського котла під Михайлівським собором неподалік Стіни Пам’яті.

Дуже раджу почитати інтерв’ю з Нетьосовим: https://rus.lb.ua/society/2016/08/11/342438_ilovayska_mozhna_bulo_uniknuti_yak_i.html

https://novynarnia.com/2020/10/23/pnetesov/

 

ОКСАНА БАЮЛ (1977) — фігуристка. Перша українська чемпіонка зимових Олімпійських ігор. Чемпіонка світу.

Народилася в Дніпрі (тоді Дніпропетровськ). Мати хотіла, щоб Оксана займалася балетом, але її не взяли до балетної школи через комплекцію. У неповних чотири роки бабуся відвела її на ковзанку. Спочатку тренери не розгледіли талант Оксани, і перший час вона займалася в групі «Здоров’я». Через шість років, у 1987-му, стала брати участь в чемпіонатах СРСР, але вище 10-го місця їй піднятися не вдавалося.

Її батько, Сергій Баюл, залишив сім’ю, коли Оксані було три роки і участі у вихованні доньки не брав. У 13 років Оксана залишилася сиротою — померла від раку її мама Марина Баюл, а через місяць і бабуся. Іноді їй доводилося ночувати в роздягальнях на рідній ковзанці, там же готувала собі їжу.

Спочатку Оксаною опікувався її тренер у Дніпрі Станіслав Коритек, але незабаром він емігрував до Канади, а свою підопічну відправив до свого колеги Валентина Ніколаєва, в Одесу. Партнеркою Ніколаєва була Галина Змієвська, яка виховала олімпійського чемпіона 1992 року в чоловічому одиночному катанні Віктора Петренка. Жила Оксана у невеликій квартирі Змієвської в одній кімнаті з її донькою.

У січні 1993 року Оксана дебютує на чемпіонаті Європи, де здобуває срібну нагороду. Того ж року дебютує і на чемпіонаті світу у Празі, де сенсаційно перемагає. Обидві програми виконала захоплююче емоційно, артистично, прикрасивши програму танцювальними рухами, чим привела зал у захват.

На час проведення зимових Олімпійських ігор 1994 року в Ліллегаммері Оксані виповнилося лише 16 років і сама вона зізнавалась, що планувала взяти участь лише у наступних іграх 1998 року в Нагано, але після розпаду СРСР Україні терміново знадобився кандидат для участі в Олімпіаді-1994, і відправили Баюл.

Церемонія відкриття ігор в Ліллегаммері відбулася без Оксани. Її тренерка Галина Змієвська не випустила свою підопічну на цей захід через відсутність в української спортсменки теплих штанів і ризик застуди.

Фаворитками цих змагань були американки Тоня Гардінг і Ненсі Керріган. Інтерес до протистояння між ними підігрівав той факт, що за кілька тижнів до Олімпіади прихильник Гардінг напав на Керріган і перебив їй ногу залізним прутом, проте завдяки лікарям останній вдалося одужати до Олімпіади. Гардінг змогла взяти участь в іграх завдяки адвокатам.

На цих іграх Оксана Баюл виконала одну з найкращих коротких програм в історії фігурного катання (на музику Чайковського). Перша частина, була ліричною, прикрашеною витонченою комбінацією спіралей, натомність друга частина вийшла дуже емоційною, бурхливою. У підсумку після короткої програми Баюл стала другою, на перше місце вийшла американка Керріган.

Наступного дня з українською спортсменкою трапився дуже неприємний інцидент, що поставив під загрозу її подальший виступ на Олімпіаді. Під час тренування Баюл зіткнулася на льоду з німецькою фігуристкою Танею Шевченко. Обидві спортсменки їхали в цей час задом і тому не бачили одна одну.

Ковзан німкені на три сантиметри увійшов в окістя Оксани. Вона дістала больовий шок і не могла підвестися. До того ж під час падіння вона сильно забила куприк, так, що у неї відколовся осистий відросток.

Оксані наклали декілька швів, і через два дні, накачана знеболюючими, вона все ж вийшла на заключну довільну програму. Баюл впевнено виконала всі елементи і вже збиралася завершувати виступ потрійним стрибком, коли крізь шум глядачів почула крики від тренерів. Галина Змієвська і Віктор Петренко, які відчували, що українка все ще поступається американці, кричали: «Тобі потрібна комбінація!». Баюл за 15 секунд до кінця змінила програму і з останньою нотою виконала каскад подвійний аксель — подвійний тулуп.

Четверо з дев’яти суддів віддають перемогу Керріган, ще четверо — Баюл. Все вирішив німецький суддя, колишній чемпіон світу Ян Гоффманн, який поставив Оксані кращі оцінки за артистизм і цим вивів на перше місце.

Підняття українського прапора на церемонії нагородження довелося чекати 45 хвилин. Виявилося, що в організаторів не виявилося гімну України, бо ніхто не очікував на перемогу українських спортсменів. Організатори запропонували поставити замість нього або гімн СРСР, або гімн Росії, або олімпійський гімн, але українська делегація відмовилась.

У керівниці української делегації фігуристів Людмили Михайловської була в готелі касета з українським гімном і вона помчала за ним. В результаті того дня вперше пролунав гімн України на Олімпійських іграх, але помилково прапор України організатори підняли догори дригом.

Після того випадку Баюл, отримуючи запрошення на офіційний захід, насамперед ставить умову — щоб були в наявності атрибути її країни. А її майстер–класи починаються з того, що під звуки українського гімну піднімається синьо-жовтий прапор.

На час своєї перемоги Оксана Баюл — наймолодша олімпійська чемпіонка із зимових видів спорту. Вона також є наймолодшою за всі роки українською олімпійською чемпіонкою.

Від 1994 року (відразу по зимовій олімпіаді в Ліллегаммері) Баюл працювала у США за контрактом у Лас-Вегасі. Американська публіка дуже полюбила юну українку, її виступи користувались шаленою популярністю, їй платили найвищі серед олімпійців гонорари.

І 16-річна дівчина не витримала випробування славою. Поліція затримувала її за водіння у нетверезому стані, вона опинялась у центрі різноманітних скандалів. Нарешті спортсменці довелось лікуватись у реабілітаційній клініці від алкоголізму.

2005 року, подолавши алкогольну залежність, повернулася у професійний спорт. Оксана не поривала із фігурним катанням, зокрема брала участь у низці комерційних льодових шоу — у США та Європі. Знімається у серіалах в епізодичних ролях.

Оксана живе за кордоном, залишаючись громадянкою України.

Першим чоловіком Баюл став син українських емігрантів 1970-х років Євген Суник, з яким вона познайомилась на Різдво 2000 року. Їхній шлюб проіснував 5 років. Другим чоловіком недовго був американський будівельник доріг Джим Бреннон. Із 2014 року одружена з американським бізнесменом Карлом Фаріно.

Дізнатися більше про Оксану Баюл: https://zik.ua/news/2019/02/26/olimpiyska_chempionka_oksana_bayul_poky_ne_pomru_meni_ne_mozhna_pyty__ani_1518301

 

ДЗВІНКА МАТІЯШ (1978) — письменниця, перекладачка.

Народилася у Києві. Має молодшу сестру Богдану Матіяш (поетесу, перекладача) та старшу сестру Софію (Раду) Матіяш, черницю монастиря сестер студиток у Львові, яка також перекладає.

Навчалася в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», 2002—2006 — навчалася в аспірантурі у Європейському колегіумі польських та українських університетів (Люблін, Польща).

Відома як авторка романів «Реквієм для листопаду» та «Роман про батьківщину». Перекладає з польської та білоруської (зокрема, відома як перекладачка поезії о. Яна Твардовського).

Її письмо продовжує монологічну традицію наративу, що тягнеться в українській літературі від Іздрика і Прохаська, тільки у неї воно ще густіше й більш насичене — можливо, це наступний крок в розвитку жанру, і вже безперечно їй належить звання одного з найкращих українських стилістів. Її письму притаманний католицький містицизм, аскетична чутливість, а її внутрішній монологи раз-по-раз набувають рис молитовної піднесеності.

 

НАТАЛІЯ ЩЕРБА (1981) – письменниця, авторка романів для підлітків в жанрі фентезі.

Народилася в місті Молодечно (БССР). Дитинство провела в Росії. Зараз живе в Івано-Франківську.

Ще в дитинстві Наталія цікавилась таємницями часу, любила фантазувати та мріяла стати письменницею. Першими читачами Наталії стали однокласники. У шкільні роки, заради жарту, вона складала веселі розповіді. Як наслідок, результатом цієї творчості став невеликий роман про «географічку-інопланетянку».

Після школи вступила до Київської академії легкої промисловості. Після закінчення четвертого курсу Наталія вирішує не продовжувати навчання.

Перший публічний літературний твір Щерби вийшов у 2005 році — опубліковано фантастичне оповідання про русалок «На дні». Тоді розповідь стала відомою завдяки участі у літературному конкурсі. Цікавим є той факт, що письменниця подала заявку, щоб посміятися над заданою темою. У підсумку розповідь всім дуже сподобалась і твір став переможцем конкурсу.

В 2010 році удостоїлася заохочувальної премії «Єврокон-2010» в номінації «Найкращий молодий фантаст Європи» (премія «EuroCon (ESFS Awards)»). У тому ж році завоювала гран-прі конкурсу «Нова дитяча книга» в номінації «Пригоди і фентезі» з книгою «Часовий ключ».

Найбільш популярна серія книг письменниці «Часодії» побачила світ спочатку російською мовою в російському видавництві. В 2015-2017 роках книги цієї серії переклали українською, польською, чеською та словацькою мовами.

В українському перекладі серія книг «Часодії» вийшла упродовж 2014—2015 років завдяки плідній співпраці Наталії Щерби із харківським видавництвом Школа та перекладачкою Наталкою Косенко.

В тому ж видавництві вийшли книги фентезійних серій “Чароділ” та “Лунастри”, теж у перекладах Косенко.

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії:

 

ІВАН МАРЧЕНКО (1994-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Світильна на Київщині.

У часі війни солдат, 81-ша окрема аеромобільна бригада — 90-й окремий аеромобільний батальйон, псевдо «Мім».

20 січня 2015-го зник безвісти під час бою з російськими збройними формуваннями за Донецький аеропорт — під час прориву для евакуації поранених, із пораненими залишався комбат Олег Кузьміних. Загинув під уламками Донецького аеропорту, зазнавши перед тим поранення в ногу та голову. Впізнаний за експертизою ДНК.

Без Івана лишились мати та дві сестри.

 

ЄВГЕН БУРБА (1975-2016) — солдат ЗСУ.

Дані про місце народження різняться — за однією версією народився 1975 року в Києві, за іншою — у Німеччині, з часом сім’я переїхала до Житомира, а згодом до Києва.

У травні 2015 року мобілізований; солдат, номер обслуги відділення охорони взводу охорони, 46-й окремий батальйон спецпризначення «Донбас Україна». Спочатку служив в роті охорони польового штабу у Кримському, по тому його перевели до Мар’їнки.

9 вересня 2016 року на передових позиціях батальйону біля міста Мар’їнка під час обладнання взводно-опорного пункту сталося спрацювання вибухового пристрою; загинули четверо військовослужбовців: двоє загинули на місці, двоє померли в лікарні від поранень — прапорщик Двигало Григорій Матвійович, солдати Євген Бурба, Веренич Олег Володимирович, Зуєв Андрій Олександрович.

Без Євгена лишились мама та сестра-близнюк.

 

ВІКТОР КУРОП’ЯТНИК (1973-2018) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Аджамка, Кіровоградщина. Вивчився на тракториста-машиніста. На «відмінно» закінчив Кіровоградську школу ДТСААФ — за фахом спеціаліста АСО. Військову строкову службу пройшов в ракетних військах стратегічного призначення.

Від 2005 року мешкав у Кропивницькому; з 2007-го працював у ТОВ «Залізобетонні вироби М-400» — моторист бетонозмішувального обладнання та оператор-моторист електропневмонасосів.

З травня 2015 по липень 2016 року служив за мобілізацією, 501-й батальйон 36-ї бригади, командир 3-го відділення 1-го штурмового взводу 3-ї десантно-штурмової роти. По демобілізації певний час працював у ТОВ «Агроліга Трейд», але вирішив повернутися на передову, хотів особисто боротися з ворогом.

21 жовтня 2018 року підписав контракт; старший сержант, командир десантно-штурмового відділення 1-го взводу 8-ї роти 3-го батальйону 79-ї бригади.

13 грудня 2018-го загинув вдень під час обстрілу українських позицій російсько-терористичними угрупуваннями поблизу села Гнутове – від потрапляння кулі снайпера у голову.

Без Віктора лишились дружина та троє синів.

 

ВАСИЛЬ ЛОГВИНЕНКО (1978-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Нікополі. Був сиротою. Працював на Нікопольському заводі технологічного оснащення.

Мобілізований навесні 2014 року. Вважав за честь воювати за свою країну. Солдат, кулеметник, 93-тя ОМБр.

У липні побував удома в короткотерміновій відпустці, розписався з громадянською дружиною, із якою жили вже 12 років, дітей завести не вдавалося. Увечері 28 серпня дружині вдалося додзвонитися до Василя та повідомити про свою вагітність.

І вже наступного дня Василь загинув під Іловайськом під час прориву з оточення «зеленим коридором» на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки поруч зі ставком від вибуху міни. Загинув разом з значною частиною бійців 93-ї механізованої бригади.

Ексгумований пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 11-го вересня 2014-го. Впізнаний за експертизою ДНК.

Залишилася вагітна дружина Марина, вже після смерті Василя народилася двійня – хлопчик і дівчинка.

 

ОЛЕКСІЙ КОНДРАТЮК (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Києві.

В АТО – водій, 128-ма окрема гірсько-піхотна бригада.

18 лютого 2015-го загинув під час виходу особового складу бригади з Дебальцевого. Перебував у списках зниклих безвісти.

Без Олексія лишились дружина, два сини, брат, дві сестри.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада