Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.07.2020

16 липня.

У порівнянні з попереднім днем маємо набагато більше іменинників:

  • композитор, автор опери «Кармелюк», до війни звинувачуваний в «буржуазному націоналізмі», а після неї засуджений за підпомогу німцям – бо працював в музичних установах в окупованому Харкові;
  • поет і письменник, який перебуваючи на еміграції написав один з перших художних творів про Голодомор: в романі «Жовтий князь» відображено і власний досвід письменника, який пережив штучний голод, і досвід інших українців;
  • художник, один з засновників Дніпропетровської художньої школи;
  • видатна акторка театру і кіно, яка у поважному віці за 80 не лише продовжує виступати, а й займається волонтерською роботою для АТО;
  • письменник, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЄС, співорганізатор перепоховання Василя Стуса, співавтор Акту проголошення незалежності України та Конституції України.

 

Вшануємо пам’ять захисників України, які могли б 16 липня святкувати свій день народження, якби не російська агресія, у протистоянні з якою вони віддали своє життя. Сумний перелік загиблих традиційно почну з уродженців Донбасу. Зовсім не тому, що прагну якось піднести своїх земляків: їхній внесок нічим не відрізняється від того, що зробили герої АТО, народжені на Слобожанщині чи Закарпатті, на Волині чи на Одещині, у столиці чи в Криму… Але починаючи саме з донбасівців, хочу підкреслити – патріотизм і любов до України не залежить від місця народження.


Почнемо з давніх часів і підемо за хронологією:

 

ВАЛЕНТИН КОСТЕНКО (1895-1960) — оперний композитор, музикознавець, музичний критик.

Народився на Східній Слобожанщині (тепер Бєлгородська область, РФ). Походив з родини селян-бондарів. Хист до музики перейшов від батька, який був регентом у сільській церкві. Костенко вирізнявся голосом виняткової краси і тому потрапив до Петербурзької придворної співацької капели, де і перебував до 1914. Тоді ж вчився у Петербурзькій консерваторії, яку закінчив 1915 з дипломом вільного художника композиції.

1922 Костенко повертається в Україну, до тодішньої більшовицької столиці — Харкова. Тут викладав у Харківському музично-драматичному інституті.

Найвідоміший твір Костенка – опера «Кармелюк», яка активно ставилася у Харківській державній опері у 1930-ті роки. Також він писав симфонічну музику, вокальні твори, музику до кінофільмів «Каховський плацдарм». Проте, коли на початку 30-ї років почалися гоніння на українську інтелігенцію, Костенко був звинувачений у «буржуазному націоналізмі». Творчість опального композитора стала незатребуваною. Під час німецько-совєтської війни він не потрапив до кола тих, кого влада евакуювала під час відступу армії.

Він залишився і працював в окупованому німцями Харкові – завідував відділом мистецтв міської управи і керував діяльністю харківських закладів мистецтв (музичних шкіл, консерваторії, театрів, історичного архіву, музею й інших культурних установ). Був членом організації «Просвіта».

Коли нацистська окупація змінилася совєтською, влада вирішила помститися композитору за те, що він залишився під німцями і співпрацював з ними. У 160 році сталінський трибунал засудив Костенка до 25 років таборів. 1956 року він був звільнений за амністією. Помер 1960 р. в Харкові.

Ім’я Костенка і його творчість були фактично заборонені, а його діяльність викреслена з історії української музичної культури. Відкритим архів композитора став лише після відродження незалежності України, після посмертної реабілітації Костенка (1993).

Арія з опери «Кармелюк» Валентина Костенка (на жаль, це єдине, що вдалося знайти у відкритому доступі): https://www.youtube.com/watch?v=fYNQ-LvN1k0

 

ВАСИЛЬ БАРКА (1908-2003) – письменник, автор роману «Жовтий князь» – одного з перших художніх творів про Голодомор.

Справжнє ім’я письменника – Василь Очерет. Народився він в с. Солониці на Полтавщині. Його рід ішов від запорізького козака Очеретька. Батько служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим після російсько-японської війни.

Плин Василевого життя від початку не вписувався в совєтські канони. Освіту він починав здобувати в Лубенському духовному училищі — коштів на гімназію у батьків не було, а діти «козачого сословія» мали давній привілей навчатися в «бурсі» безкоштовно. Пізніше бурсу було перетворено на трудову школу, а далі Василь обрав педагогічну ниву, закінчивши педагогічні курси та педтехнікум. Але в часи «войовничого атеїзму» вже однієї згадки про це було достатньо, щоб опинитися на Соловках.

Згодом, закінчивши педагогічне училище, Василь викладав математику та фізику в селі Нижньому Артемівського округу на Донбасі. Молодий учитель на батьківських зборах назвав місцевих партійців злодіями за те, що розкрадали все, що надходило до кооперативу для дітей, які вони змушені були бігати босими по снігу і часто хворіли. Влада ув’язнила Очерета, оголосила його божевільним. На щастя, молода лікарка-психоневролог не підтвердила діагнозу, але Василю довелося терміново тікати на Кубань.

Але й там він привернув увагу репресивного апарату. Працюючи художником-оформлювачем у Краснодарському художньому музеї, він прикрасив експозицію репродукціями картин Дюрера, Рафаеля, Іванова та низки інших шедеврів на релігійну тему. За це його віддали під суд. Від таборів урятувало лише те, що в цей час у Кремлі почалася кампанія проти «спрощенців», які збіднюють збірки класичного малярства в музеях» — і справу швиденько закрили.

Шлях у літературу Василь почав із віршування, захопившись іще в бурсі філософією Сковороди та поезією Павла Тичини. Саме Тичина у 1929 році благословить до друку його першу добірку віршів у найбільшому в той час періодичному журналі в УРСР «Червоний шлях». А в 1930 побачила світ перша поетична збірка Василя Очерета «Шлях».

Але за кілька днів у «Літературній газеті» вийшла розгромна рецензія із промовистою назвою «Проти класово-ворожих вилазок у поезії». Спроба наступити на горло своїй пісні і почати писати «виробничі», «трудові» поезії, які знайшли відображення в збірці «Цехи», закінчилася рішенням про «добровільну поетичну німоту — замість писати, до чого серце не лежало». До поезії Василь Барка (це псевдо він узяв на еміграції, щоб убезпечити родину від нападок совєтів) повернеться за кордоном, видавши одна за одною збірки «Апостоли» та «Білий світ», пізніше — тритомник «Океан», багатотомні монументальні поеми «Свідок для сонця шестикрилих», «Судний степ», «Кавказ» тощо.

Але до того йому довелося багато чого пережити. Чи не найтяжчими стали часи Голодомору. Цей страшний досвід буде згодом буде втілений у головному творі письменника – «Жовтий князь».

У серпні 1942 року Василь пішов добровольцем спочатку в народне ополчення, потім на фронт: його військова частина потрапила в справжню м’ясорубку, і Василь отримав важкі поранення в голову та в плече. Деякий час його, ризикуючи життям, переховували селяни. «Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило і голова тьмарилася; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися», — згадував письменник.

У 1943-му німці розлучили його з сім’єю і вивезли до Німеччини на примусові роботи. Там він і залишився після звільнення, обравши між еміграцією та перспективою потрапити до совєтських таборів, куди спроваджували більшість тих, хто пережив німецький полон.

Коли Василь опинився в США, йому знову довелося пережити голод – безробітний і хворий він не мав засобів до існування. Згодом, контакти з іншими українцями на  еміграції допомогли так-сяк налагодити життя.

Найвідоміший, програмовий свій твір – роман «Жовтий князь» Василь Барка писав два роки, у 1958-59-му. Писав  у Гантерських горах у штаті Нью-Йорк, де, не маючи власного житла, жив у знайомих.

«Вставав до сходу сонця і працював до присмерку над річкою або в лісі, а в часи негоди писав у порожній стодолі. А позаяк уважав, що ситий письменник не може правильно описати страждань голодуючих, тож, пишучи ключові розділи роману, по кілька днів відмовлявся від їжі», — писав про це культуролог із діаспори, автор програми «Очима культури» Марк Роберт Стех.

Барка намагався якнайточніше передати жах руйнування українського світу. Жах, який він бачив на власні очі. У 1932 році він жив на Кубані, працював у Краснодарському художньому музеї. І невдовзі голод накрив цей край- там, за свідченням Браки вимерла третина населення. Ще страшніші картини постали перед очима письменника, коли він навідався на рідну Полтавщину провідати брата. З великої родини брата залишилося кілька душ. Та й сам Василь опинився на межі голодної смерті.

«Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилася брунатна рідина. Ноги вже репалися, і така слизиста поверхня теж сочилася. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива… то щось таке, що спалювало всю істоту», — згадував він пізніше.

До роману увійшов не лише власний досвід письменника, а й розповіді, які він чув від співвітчизників. Особливо його вразила розповідь одного українця з Австралії про родину, яка практично вся вимерла під час Великого Голоду — саме вона й лягла в основу роману, який вийшов друком 1962 року.

Роман отримав високу оцінку і в Америці, де був перевиданий у 1968 році Союзом українок Америки, і у Франції, де він побачив світ у 1981 році з передмовою популярного французького літератора П’єра Равіча.

Були навіть пропозиції висунути «Жовтого князя» на здобуття Нобелівської премії. Утім без підтримки рідної батьківщини на успіх сподіватися не випадало. А в підсовєтській Україні, як і в усьому Союзі, про це тоді не могло бути й мови.

Образи Апокаліпсису, які з юності вразили Василя Барку, стають основою для метафізичного пласту «Жовтого князя». Ця назва — алюзія на Вершника Апокаліпсису на чалому (піщано-жовтому) коні: «І я глянув, і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім’я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором, і земними звірми».

Більшість свого життя Василь Барка прожив за межами України, але з Україною в серці. У 1962 році, коли «Жовтий князь» уже побачив світ, письменник спробував достукатися до колег на батьківщині, опублікувавши звернення «До радянських письменників на Україні» і закликаючи їх якщо не порушити обітницю мовчання про Голодомор та мільйони жертв тих злочинів, то хоча б прочитати «скромну повість про них автора, який зрікся всього в житті, аби дістати, зрештою, змогу розповісти про них».

Попри початок Хрущовської відлиги, як і варто було сподіватися, на цей заклик ніхто не відгукнувся — український читач побачив роман лише у 1991 році.

Незважаючи на велику популярність у діаспорних колах, Василь Барка до кінця життя лишився самітником. Останні 28 років свого життя він провів у курортному містечку Ѓлен Спей, на півночі Нью-Йорка, в оселі «Верховина», що була власністю Українського Братського Союзу. Тамтешні мешканці називали його «святим чоловіком».

Перед смертю він більше року лежав паралізованим у госпіталі, спілкуючись із відвідувачами лише записками. Трохи зарані, в одному зі своїх останніх американських інтерв’ю він зізнавався: «Я приходжу до кінця днів своїх, не маючи нічого з матеріальних речей, навіть телевізора… Але я щасливий, бо маю Божу поміч написати твори, про які мріяв, і знаю, що вони будуть значною допомогою в духовному житті мого народу, особливо в майбутньому».

Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і перемістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики.

Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, над виданням якої він багато працював. У поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду.

В післямові до збірки поезій «Білий світ» мовиться: «Поезія Барки — це суцільний переклад дійсности на мову серця». І далі: «В поезію Барки треба вчитатися і головне — вчутися, і тоді ми побачимо світ його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші».

Почитати вірші Василя Барки можна тут: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=4114

http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=209&type=tvorch

 

МИХАЙЛО КОКІН (1921-2009) — живописець, один із засновників дніпровської школи живопису.

Народився у Дніпропетровську. У 12 років Михайло сам прийшов у студію Палацу піонерів. З 1936 по 1941 рік вчився у Дніпропетровському художньому училищі. Навчання перервала війна – Кокнін брав участь у боях, отримав бойові нагороди. Закінчив училище вже 1947 року по класу чудового педагога, учня Іллі Репіна – Михайла Паніна. У повоєнний час вчився у Київському художньому інституті, який закінчив 1954 року.

У мистецтво Михайло Кокін прийшов уже людиною зрілою, його творчість сповнена великого інтересу до життя, любові до рідної землі та загостреного сприйняття прекрасного. З 1947 року художник почав брати участь у виставках. Від 1965 до 1987 — Михайло Кокін працював головним художником Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату. Художник відомий у галузі станкового живопису як портретист і пейзажист, автор натюрмортів і жанрових картин.

На початку 1970-х найбільш яскраво проявляли себе троє дніпропетровських художників, Георгій Чернявський, Михайло Кокін  та Микола Родзін. Не випадково, що на першій звітній виставці, що  проходила у Києві у 1962 році, вони виступили утрьох. Це митці одного покоління, учасники Другої світової війни. Вони майже одночасно закінчили Дніпропетровське художнє училище, Київський та Харківський художні інститути. Вони разом почали свого часу власну творчу та педагогічну діяльність у Дніпропетровську.

Це творче тріо відіграло неоціненну роль у становленні Дніпропетровської організації Спілки художників України, що була створена у 1957 році. Кожен з цієї співдружності вирізнявся особистісною своєрідністю як у житті, так і у творчості: кожному з них була притаманна власна тематика, своєрідне бачення світу, особлива пластика.

Жанрове різноманіття творчих пошуків Кокіна розповсюджується від поетичного живописання пейзажних образів, до вивчення людських характерів, від захоплення щедрістю української землі, до суворої композиційної вивіреності зображень промислових новобудов.

Одна з найвідоміших портретних робіт живописця – «Дівчина у червоному. Портрет дружини художника Наталії Кокіної» (1959). Незважаючи на усю композиційну стриманість, художник зумів вловити особливу духовну красу молодої жінки, яку також підкреслює просвітлений та тонально багатий колорит.

Зовсім інакше трактується «Портрет передового комбайнера колгоспу «Україна» Івана Дудника» (1973). Робота є характерним твором свого часу, коли дніпровські художники групами їздили у творчі відрядження до колгоспів та радгоспів області, писали, ліпили та малювали портрети сільських трудівників. Головне в музейному портреті – прагнення висловити узагальнений образ типового представника свого класу – людини «від землі». У цьому криється спокійна простота його пози, сонячна насиченість кольорового вирішення.

Схарактеризувати географію пейзажів художника можна так: «від Камчатки до Парижа»  Однак, Кокіна перш за все можна назвати співцем прекрасної природи України. Він розповідає про лірику сільської природи, виражену у одязі різноманітних пір року, про чуттєву тишу погожих літніх днів, про осіннє золото степового привілля, захоплюється красою самобутніх вуличок старого Криму, вічною динамікою морських хвиль.

Натюрморти Кокіна, яким притаманна чиста, прозора, дзвінка, знайшла шанувальників у Мецці художників – Парижі. Там його охрестили українським імпресіоністом. Багатство фарб, імпресіоністський настрій, безпосередність, розкутість характерні, зокрема для «Бузкового букету».

Твори Кокніна розійшлися по всій Європі. Вони знаходяться майже в усіх музеях України, у приватних зібраннях багатьох країн світу.

Подивитися картини: https://www.dnipro.libr.dp.ua/obrazotvortce%20misteztvo_givopis_hudognik_givopisez

 

АДА РОГОВЦЕВА (1937) — видатна акторка театру та кіно.

Народилася у Глухові (нині – Сумська область). Батько мав дві вищі освіти, закінчивши індустріальний і сільськогосподарський інститути, до війни працював в НКВС.

До школи Ада пішла у Полтаві, хотіла стати журналісткою, але подруги нарадили акторський факультет. Ще на останньому курсі Київського театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого вийшла на сцену Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. Її театральний дебют – одразу головна роль у виставі “Юність Полі Вихрової”. У цьому театрі вона працювала понад 35 років.

Можливо, грала б там і досі, якби не Дмитро Табачник, який за часів Януковича витурив видатну актрису з трупи, щоб «просунути» свою людину. Після цього Роговцева гастролює з концертними програмами та камерними театрами.

Загалом у її творчій кар’єрі – понад 200 ролей у кіно та театрі. У кіно Ада Роговцева дебютувала на першому курсі інституту в ролі Гафійки у стрічці “Кривавий світанок”. Після цього в актриси були невеличкі ролі, а за ними – шалений успіх і визнання.

За роль Марії Ткачової у фільмі Йосипа Гейфіца “Салют, Маріє!” Ада Роговцева була визнана найкращою актрисою на 7-му міжнародному кінофестивалі у Москві. А за два роки з’явилися найзнаковіші стрічки “Приборкання вогню”, де вона знову виконала головну роль, та телесеріал “Вічний поклик”, який зробив її зіркою всесоюзного масштабу.

Обдарування Роговцевої знайшло свій вияв і в літературі, вона авторка двох поетичних збірок і киг спогадів. Одна з них «Мій Костя» присвячено її чоловіку – видатному актору Костянтину Степанкову (про нього дивіться в огляді за 3 червня). Книгу про чоловіка Ада Миколаївна написала після його смерті у 2004 році. Розповідала, що саме книга допомогла їй впоратися зі втратою. Разом вони щасливо прожили 46 років. Про секрет міцності шлюбу акторка казала так: «Я ж не з чоловіком жила, а з людиною»…

Разом з Костянтином Степанковим вони виховали двох дітей: сина Костянтина, актора і режисера, який брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та помер у 2012-му від раку, та доньку Катерину, також актрису та режисера. Зараз Ада Роговцева часто працює разом з донькою, грає у її виставах.

Зараз, попри поважний вік, Ада Роговцева ні на мить не зупиняється. Три фільми за її участі вийшли у 2016 році – “Казка старого мельника”, серіал “Запитайте в осені” та “Я люблю свого чоловіка”. Вона продовжує грати у Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі та гастролює з концертними програмами.

Акторка не з тих митців, які, прикриваючись творчою діяльністю та гаслами “мистецтво – поза політикою”, залишаються байдужими до ситуації в Україні.

З початком російської агресії в Україні Ада Роговцева не побігла на «Кремль-ТБ» розповідати про дружбу народів, а поїхала до українських військових на фронт. Вона одразу припинила їздити з виставами до Росії, а на саму акторку там завели кримінальну справу – за «фінансування військових дій». Відмова від діяльності в Росії негативно позначилась на фінансовому становищі актриси, утім, вона наголошує, що її втрата “незрівнянна з тією, яку несуть наші співвітчизники”.

Роговцева активно допомагає бійцям АТО, неодноразово виступала перед українськими воїнами, грає в доброчинних виставах, збори від яких йдуть на лікування поранених захисників України.

Військові дуже привітно і з захопленням ставляться до Ади Роговцевої. Втім, у неї є цьому своє пояснення: «Вони не мене носять на руках, ці хлопці, що може, й театру ніколи не бачили. Вони носять на руках свою маму».

Короткий, але змістовний матеріал про Аду Роговцеву (і чудове інтерв’ю з нею): https://m.day.kyiv.ua/uk/article/intervyu-kultura-osobystist/ada-rogovceva-malenka-velyka-lyudyna

 

ВОЛОДИМИР ШОВКОШИТНИЙ (1956)  — письменник, поет, ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС. Громадський та політичний діяч, народний депутат України І скликання, співавтор основних державотворчих документів, зокрема Акту проголошення незалежності та Конституції України.

Народився Володимир у с. Світанок на Київщині. Закінчив загальнотехнічний факультет Київського політехнічного інституту, згодом – Всесоюзний заочний політехнічний інститут (інженер-теплоенергетик), Вищі літературні курси Спілки письменників СРСР при Літературному інституті імені М.Горького у Москві.

З кінця 70-х, після служби в армії працює на Чорнобильській АЄС – спочатку оператор, старший оператор, згодом начальник зміни хімічного цеху Чорнобильської АЕС. Після аварії, у 1986–1987 роках – керівник ґрупи ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

З червня 1990 — президент Всесоюзної (СРСР) організації «Союз Чорнобиль», з грудня 1991 по 2003 рік — президент Міжнародної організації «Союз Чорнобиль».

Володимир Шовкошитний був активним учасником українського демократичного руху наприкінці 1980-х. Він став одним з ініціаторів і організаторів  перепоховання в Україні в’язнів совєцькіх таборів  – вдатних українців Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина. Ця акція, яка відбулася 1989 року, ще за совєтів, перетворилася на могутню маніфестацію українства – тисячі людей вийшли на вулиці, вперше в такій кількості на вулицях української столиці майоріли жовто-блакитні прапори – і міліція навіть не намагалася нічого вдіяти, ніби розуміючи, що плин історії вже не зупинити.

У березні 1990 року Шовкошитний був обраний Народним депутатом України (з 12-ти претендентів). Входив до «Народної ради» (фракції Конгресу національно-демократичних сил). Займав посаду голова підкомісії з проблем 30-кілометрової зони Комісії Верховної Ради України з питань Чорнобильської катастрофи.

Співавтор всіх основних державотворчих актів України, серед них — Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України та Конституція України.

Шовкошитний – автор кількох збірок поезій і прозових книг.

2014 року побачив світ його історичний роман-трилогія «Кров свята», що складається з книг «Хресна путь», «Білий Кречет» та «Боривітри»

Це масштабне епічне полотно, в якому показано долю українського народу упродовж століття. Перша частина ‑це родова (в широкому сенсі слова) сага. Друга ‑ історично-пригодницька епопея, де події охоплюють значний відрізок часу від початку століття до 1943 року. Третя ‑ роман, в якому події Другої світової війни і наших днів подано в одному часовому вимірі. Роман має дуже специфічну композиційну побудову, де виняткову роль відіграють не тільки розлогі описи, події, діалоги, а й вкраплення історичних документів, передовсім досі невідомих чи раніше сфальсифікованих. Вражає кількість героїв і майстерність розкриття їхніх образів, географія твору, неймовірний калейдоскоп подій і вміння автора охопити поглядом найбільші трагедії століття, вписавши їх в контекст світової геополітики через долі своїх героїв ‑звичайних українців.

Нещодавно, 2019 року вийшла друком художньо-документальна повість “Чорнобиль: я бачив”. Це нова спроба самовидця Чорнобильської аварії й активного ліквідатора її наслідків, поєднати воєдино літературу пам’яті й літературу факту. Адже, на думку Шовкошитного, не існує жанрів поза життям, а воно, життя, є жанром всеохоплюючим. У творі поєднані спогади очевидців катастрофи, учасників ліквідації її наслідків, проаналізовані техногенні, економічні, соціальні й медичні наслідки наймасштабнішого рукотворного лиха. Ця книга показує духовний зв’язок героїв Чорнобиля, майданівців та учасників АТО.

У книзі спростовується безліч міфів, зокрема, породжених серіалом каналу НВО “Чорнобиль”. Ця книга особливо цінна тим, що Шовкошитний – єдиний письменник серед інженерів ЧАЄС, і єдиний інженер ЧАЄС серед письменників, які зверталися до теми цієї катастрофи.

Володимир Шовкошитний розповідає про те, як вивозили останки Стуса, Литвина і Тихого з Гулагу для перепоховання а Україні: https://www.radiosvoboda.org/a/perepohovannya-stusa-lytvyna-tyhoho/30278986.html

Інтерв’ю про життя і творчість:

https://www.tenews.org.ua/post/show/1516095783-volodimir-shovkoshitniy–koli-meni-proponuvali-prestizhnu-robotu-v-rosii-ya-vidmovivsya-bo-ne-hotiv-buti-malorosom-u-chuzhiy-derzhavi

Інтерв’ю про чорнобильський досвід: https://pereiaslav.city/read/people/53501/cogo-ne-moglo-buti-nikoli-volodimir-shovkoshitnij-pro-chornobil-ta-knigu-yaka-sprostovue-mifi

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з головним лихом сьогодення – російською збройною агресією. Першими в цьому сумному переліку – уродженці Донбасу:

ВЛАДИСЛАВ ПИСАРЕНКО (1995-2017) – солдат ЗСУ, боєць батальйонів «Азов» і «Донбас-Украна».

Народився в Донецьку. 2013 року вступив на навчання до Донецького національного медичного університету, спеціальність «Стоматологія». Належав до спільноти ультрас донецького футбольного клубу «Шахтар».

Під час російської збройної агресії проти України у квітні 2015 року, будучи 19-річним студентом 2-го курсу, пішов захищати рідну Донеччину у складі загону спецпризначення Національної гвардії «Азов». Спочатку був у 3-ій роті, на початку літа перейшов в 2-гу роту.

Батьки залишилися на окупованій території, Влад поїхав на фронт не попередивши їх про свої наміри.

У серпні 2016 вступив на військову службу за контрактом в ЗСУ. Солдат, гранатометник штурмового відділення штурмового взводу 1-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї ОМБр.

Загинув 27 березня 2017 року, під час виконання бойового завдання з обстеження території поблизу селища Новолуганське, внаслідок підриву на вибуховому пристрої з «розтяжкою». Тоді ж загинув солдат Максим Наріжний.

У Донецьку, на окупованій території, залишилися батьки.

Прах Владислава розвіяно над Дніпром.

 

ОЛЕКСАНДР ВЕРЕМЕЄНКО (1996-2017) — морський піхотинець ВМС ЗСУ.

Народився в с. Новоселівка на Луганщині. В дитинстві втратив батька. Закінчив школу-інтернат міста Сєвєродонецьк. Займався спортом. 2015 закінчив Сєвєродонецький професійний будівельний ліцей за спеціальністю «гіпсокартонник-електромонтажник». Заочно навчався у Рубіжанському технікумі за фахом електрогазозварювальника.

29 липня 2016 року підписав контракт на військову службу на три роки. Матрос, гранатометник 2-го відділення 3-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗС України. З 15 жовтня 2016 виконував завдання в АТО.

6 березня 2017 року загинув від кульового поранення, якого зазнав в ході тригодинного бою поблизу с. Водяне, на Маріупольському напрямку. Про смерть Олександра розповів його бойовий товариш: «Нас почали обстрілювати жорстко, і він говорить мені: «давай закинемо щось їм!» Я говорю: «Ну давай!». І тільки він вийшов з бліндажа і все, останні йоги слова „по мені влучили“ і впав»

Без Олександра залишилися двоє братів.

 

ЮРІЙ ЩЕРБІНА (1974-2017) — старший сержант ЗСУ.

Народився в місті Сорокине (на той час — Краснодон) на Луганщині. Батько працював ветлікарем, мати — дояркою. В дитинстві переїхав з батьками до села Крижик на Сумщині. Після 8 класів продовжив навчання у Сумському ПТУ№ 11, де здобув фах автомеханіка. Займався кікбоксингом. З 1995 до 1997 проходив службу в ЗСУ, служив у розвідроті, отримав звання старшого сержанта.

Після служби працював автослюсарем, потім перейшов на Куянівський цукровий завод. У 2001 році одружився, мешкав із сім’єю в сусідньому з Крижиком селі Воронине, їздив на заробітки до Києва та РФ.

У травні 2014 року Юрію прийшов виклик з міськвійськкомату. Тоді його не було вдома — поїхав на заробітки до Росії. Та тільки-но дружина повідомила у телефонній розмові, що його викликають — терміново залишив справи і повернувся, з’явився за до військомату без зайвих питань.

На строковій службі ще в Радянській Армії Юрій мав звання старшого сержанта і служив у розвідроті, отже військовий досвід мав. Спочатку він потрапив до учбового центру в Десні, після цього — до Ніжина, а потім дружина пам’ятає коротке СМС: “Сьогодні — на Луганськ”.

Коли під Луганськом було збито літак з українськими десантниками, Юрій перебував у іншому літаку, який приземлився більш-менш вдало. Та відразу хлопці, які були в тім літаку, потрапили під щільний обстріл. Юрій на власні очі бачив, як палав той збитий літак, брав участь у зборі того, що залишилося, — решток металу і людей.

Юрій разом з товаришами охороняв Луганський аеропорт. Встиг розповісти дружині, що забезпечення хлопці не мали жодного — не було їжі, воду доводилось пити із калюж, ліків — ніяких. Але ж хлопці стояли там, виконуючи свій обов’язок. Потім була передислокація.

У Луганську Юрій бачив хлопчика років із 12, якому відірвало ногу вибухом. Він надав першу допомогу, вколов протишок, допоміг дістатись до шпиталю. Це врізалось у пам’ять.

Потім на Луганщині під селищем Весела Гора потрапив під обстріл, дістав контузію. До шпиталю діставався пішки. Лікувався зо два місяці, потім демобілізувався, прибув додому. Дружина розповідає, що відходив дуже тяжко, бо все, що пережив, вплинуло на психіку. Коли дивився теленовини про АТО, повторював: “Мушу бути там!” Звичайно, дружина і син намагались відмовити, мовляв, ти вже все зробив, що міг, обов’язок виконав, ти контужений. Але він же все вирішив.

У листопаді 2016 року Юрій Щербина підписав контракт і повернувся в АТО. Потрапив під горезвісну Авдієвку. Одного разу, коли з групою виконував бойове завдання, отримав кулю снайпера. Був ще живий, та вся група потрапила під обстріл. Товариші намагались врятувати Юрія, та не судилося. Розповідають, що він тільки раз поскаржився: “Як боляче!”

Без Юрія залишилися мати, двоє братів, дружина та син.

 

 

ЮРІЙ КОЛВАЛЕНКО (1977-2014) — спецпризначенець, підполковник ЗСУ.

Народився в м. Бершадь на Вінниччині у сім’ї військового. Закінчив Одеський військовий інститут Сухопутних військ, служив у Дніпрі та Кропивницькому.

Брав участь у протистоянні російській агресії від її початку. Його загін охороняв військові об’єкти, супроводжував вантажі і брав участь у розвідувальних операціях і боях.

У червні 2014 забезпечив прохід через брід біля села Кожевня військових колон вздовж кордону для блокування ліній постачання ворога. Юрій Коваленко першим перейшов річку Міус. І далі його загін йшов в авангарді, щоб вивести підрозділи ЗСУ до Довжанського і Червонопартизанська, ця операція була проведена без втрат.

Група 3-го полку спецпризначення під командуванням Юрія Коваленка тричі штурмувала пропускний пункт «Ізварине», вибивала російські війська, але армії давали наказ відійти, і потім пропускний пункт знову захопив противник.

Загинув 15 липня 2014 поблизу села Провалля, внаслідок обстрілу пункту прикордонного контролю Ізварине з мінометів.

Без Юрія залишилися батьки, дружина та двоє дочок.

 

ВОЛОДИМИР ЯНЧУК (1970-2014)— сержант ЗСУ.

Народився в селі Південне на Харківщині.

Воювати пішов потай від домашніх. 10 липня поранений в бою біля села Карлівка — натиску терористів протистояли підрозділи 93-ї бригади, частини батальйонів «Донбас» та «Дніпро-2». Помер в Харкові від поранень.

Без Володимира лишилися мама, донька від першого шлюбу, дружина та її донька. .

Друга дружина Володимира та її донька загинули миттєво в результаті резонансної ДТП, яка трапилася ввечері 18 жовтня 2017 року на вул. Сумській в м. Харкові. Тоді «мажорка» Зайцева збила на смерть 5 людей…

 

СЕРГІЙ ГОНЧАРЕНКО (1991-2014) — десантник, молодший сержант ЗСУ.

Народився року в місті Ізюм на Харківщині. Закінчив гімназію, проходив строкову військову службу в десантному батальйоні. 2011 року вступив на факультет радіотехнічних військ протиповітряної оборони Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Згодом перевівся на заочну форму навчання і з квітня 2013 року розпочав військову службу за контрактом. Займався боксом.

 

Молодший сержант, командир гармати 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

13 червня 2014 року десантники готувались до відправлення в зону проведення АТО. У ніч на 14 червня трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак, під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД, під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК «Ігла». В результаті терористичного акту літак вибухнув і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту, — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Без Сергія залишились батьки і старша сестра.

 

АНДРІЙ ШИНКАРУК (1991-2020) — лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Любомоль на Волині. Навчався в Національному технічному університеті.

Учасник АТО та Операції об’єднаних сил. На війні — з 2014 року: мобілізований першої хвилі, служив в 1-му мотопіхотному батальйоні «Волинь». Воював в районі Дебальцева.

В 2019 році закінчив Національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного за фахом «Управління діями підрозділів механізованих військ». По закінченню, в червні 2019 року, був призначений командиром взводу 28-ї механізованої бригади.

Загинув внаслідок ворожого обстрілу з гранатометів під час виконання службових обов’язків від множинних уламкових поранень біля міста Мар’їнка, під час обходу бойових позицій.

Залишилась мати та чотири сестри.

 

ЄВГЕН ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ (1979-2014) — боєць батальйону «Айдар».

Народився у місті Кам’янка, згодом сім’я переїхала на проживання до Сміли. У юнацькому віці був членом Спілки Української Молоді в Україні, яку свого часу очолював його батько — Віктор.

В різні часи представляв футбольні клуби Сміли (колишній «Локомотив»), Кам’янку та команди Черкащини, в тому числі молодіжне «Дніпро».

Євген був брав активну участь в Революції Гідності, і фактично з Майдану пішов добровольцем захищати Україну. У часі війни — командир спецпідрозділу глибокої розвідки «Холодний Яр».

Під час збору групи розвідки, до котрої входив Євген, близько 5-ї години ранку до комендатури у місті Щастя прибули два авто під українським прапором. За словами прибулих, в багажнику одного з автомобілів знаходився полонений терорист. Його пропустили до середини, інше авто залишилось біля воріт. Прибулі хотіли потрапити у комендатуру нібито для допиту, але Євген заборонив, після чого виникла словесна суперечка. Євген було зібрався одягнути «розгрузку» та передав свій автомат товаришу, коли прибулі вистрелили в нього з автоматичної зброї. Унаслідок цього отримав три кулі — у живіт, груди і смертельну — в аорту.

Без Євгена залишилася дружина та двоє маленьких синів.

 

ОЛЕКСІЙ БОГУШ (1988-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у с Старики на Житомирщині, згодом сім’я переїхала до Іршанська, тут Олексій закінчив гімназію-ліцей. Здобув спеціальність електрогазозварювальника в Житомирському навчально-курсовому комбінаті, проходив строкову службу в Житомирському військовому інституті, був водієм.

З 2011 працював електрогазозварювальником на фабриці № 1 Іршанського ГЗК.

Призваний за мобілізацією у березні 2014, в часі війни — командир гармати, 26-а окрема артилерійська бригада.

1 вересня 2014-го зазнав важких поранень під час обстрілу терористами з БМ-21 «Град» позицій 26-ї артилерійської бригади біля села Весела Гора, що під Луганськом; ще двоє вояків зазнали тяжких поранень, один згорів живцем. Олексій, будучи пораненим, продовжував рятувати побратимів. 14 вересня він помер в Київському шпиталі.

Без Олексія лишилися батьки, брат.

 

ВІКТОР ЄРМЕНКО (1994-2014) — старший солдат резерву МВД України.

Народився у м. Белозір’я, Черкаська область. Віктор рано втратив батька, а згодом, разом із п’ятьма братами й сестрами – осиротів за живої матері, яку було позбавлено батьківських прав. Закінчив Смілянську загальноосвітню школу-інтернат, працював різноробом та охоронцем, згодом вступив до Тальнівського будівельно-економічного коледжу Уманського національного університету садівництва.

Він дуже вболівав за своїх рідних, зокрема, всіляко допомагав бабусі. 72-річна Ганна Олександрівна в розмові з місцевими журналістами розповідала: «Вітя ніколи не сидів без діла, все вдома робив – на городі порався, дров на зиму заготовив. Яку копійку заробить – усе додому…».

Із початком Революції Гідності Віктор покинув навчання і приєднався до 22-ї сотні Самооборони Євромайдану. Брав участь у сутичках на вулиці Грушевського, у Маріїнському парку та на вулиці Інститутській.

Після початку анексії Росією Криму, разом із іншими самооборонівцями 22-ї сотні вирушив на полігон, де згодом уклав контракт про проходження служби у військовому резерві Національної гвардії України.

 

За два місяці він у складі 1-го резервного батальйону НГУ вже виконував бойові завдання в районі АТО, на блокпосту під Слов’янськом. Якою б скромною комусь не видається єдина здобута ним за життя відзнака – вручені перед строєм після першої ротації погони з нашивками старшого солдата – він дуже пишався цим підвищенням, як першим кроком для подальшої кар’єри.

Йому подобалась служба, братерська атмосфера в колективі, він казав друзям і родичам, що планує згодом працювати правоохоронцем: «Адже після Перемоги в „органах” потрібні будуть чесні люди, які не продаються…».

Вранці 10 вересня 2014ркоу старший солдат Єременко зголосився добровольцем до складу групи гвардійців-резервістів, які разом із побратимами-десантниками наважилися на сміливу вилазку до терикона, що височів неподалік їхнього блок-посту на підступах до міста Вуглегірська. Учасники того рейду потім відверто зізналися: припустилися помилки, поклавшись на дані розвідки, які виявилися хибними – наткнувшись на добре обладнані позиції бойовиків, розвідгрупі довелося відступити, вивозячи «на броні» кількох поранених. Одним із них був Віктор: діставши тяжке кульове поранення в груди, він помер у Центральній міській лікарні Артемівська… Побратими помстилися за цю смерть: «знесли» ворожий блок-пост, підірвали склад їхніх боєприпасів. Крім того, у бою було знищено двох ворожих снайперів, один із яких, найвірогідніше, стріляв у Віктора…

 

Наступний і останній фігурант огляду – людина суперечливої репутації. З одного боку – брав участь у придушенні Революції Гідності. З іншого – сам потім гідно захищав Україну від російської агресії.

СЕРГІЙ ДЕРЕН (1994-2014)— солдат, МВД України.

Народився в с. Русава Вінницької області. Здобув кваліфікацію “Оператор комп’ютерного набору 1 категорії. Обліковець з реєстрації бухгалтерських даних 1 категорії”.

23 вересня 2013 року прийнятий на військову службу за контрактом, обійнявши посаду помічника гранатометника патрульного батальйону вінницького полку Західного територіального командування внутрішніх військ МВС України (уклав контракт на 3 роки).

Взимку 2013 – 2014 рр. разом із однополчанами брав участь у придушенні Євромайдану, що на офіційній мові режиму називалося «охороною громадського порядку в м. Києві»…

У березні 2014 року його частина увійшла до складу Західного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. Після оголошення часткової мобілізації до лав цього полку було призвано із запасу і вітчима Сергія – 42-річного Миколу Івановича, який обійняв посаду старшого стрільця у новоствореному батальйоні оперативного призначення.

З 28 липня 2014 року Сергій Дерен брав активну участь в АТО, неодноразово виявляючи мужність і самовідданість.

Загинув 21 вересня 2014 року — від осколкового поранення в голову на блокпосту в мікрорайоні «Східний» Маріуполя, де перевіряв транспортні засоби на в’їзді до міста. Незважаючи на проголошений українською стороною режим припинення вогню, того дня група з п’яти терористів на автомобілі почала хаотичний обстріл з міномета, постраждав гвардійський блокпост і сусідні приватні будинки. Тяжкі поранення дістали двоє місцевих жителів: 15-річний хлопець та 36-річний працівник комбінату «Азовсталь», який привіз на блокпост харчі та воду.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада