Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.04.2020

16 квітня.

Сьогодні в огляді:

  • меценатка і організаторка народної освіти
  • один з лідерів українського руху на Далекому Сході
  • видатний організатор музейної справи, завдяки якому відроджено і замки і збережено спадок видатного барокового скульптора Пінзеля
  • історик культури, дослідник ренесансу на українських теренах
  • поетка, яка присвятила збірку віршів рідному місту – окупованому Донецьку
  • політик, організаторка Податкового майдану

А також захисники України, які загинули у боротьбі з російською агресією. І серед них – волонтерка, яка стала кулеметницею.

Отже, підемо за хронологією:


ХРИСТИНА АЛЧЕВСЬКА (1841-1920) – педагог, організаторка народної освіти, популяризаторка української мови, дружина Олексія Алчевського – засновника міста Алчевськ на Луганщині, яке зараз знаходиться під окупацією.

Народилась у Борзні, Чернігівщина. Освіту здобула самотужки.

У 1862 заснувала Харківську жіночу недільну школу, утримувала її аж до 1919. В школі викладала з колективом педагогів-сподвижників — безкоштовно працювало понад 100 вчителів.

У 1896 збудувала для школи будинок вартістю 50 000 карбованців — єдине власне, тобто таке, що належало школі, приміщення серед усіх недільних шкіл Російської імперії.

Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. На своїй садибі у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв’язків) у 1899 встановила перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку, погруддя роботи скульптора Володимира Беклемішева. Щоправда, це був не публічний пам’ятник

Померла 27 жовтня 1920 у Харкові.

 

Коли йдеться про заселені українцями території, мало хто одразу згадує Зелений Клин – історичну українську назву південної частини Далекого Сходу, у нижній частині річки Амур і над Тихим океаном. Перші переселенці з України з’являются там у 80-х роках 19 століття, масове заселення відбувається на початку 20 століття. Під час визвольних змагань в Україні, на Далекому Сході українці теж намагаються організувати державу, але це так само не влаштовувало ані «білих», ані «червоних», як і державотворення в Україні.  За переписом 1926 в Зеленому Клині мешкало 303 тисячі українців (із 315 тис. усіх українців Далекого Сходу), або 24,5 % усього далекосхідного населення. За совєтів українське населення регіону зазнало масових депортацій і зросійщення.

 

Згадаємо одного з діячів далекосхідного українства, який народився цього дня.

 

ЮРІЙ ГЛУШКО (1882-1942) (псевдонім Мова) – український громадський і політичний діяч, один із організаторів українського національно-культурного й громадського життя на Зеленому Клині.

Народився у с. Нова Басань на Чернігівщині. Закінчив Киівське технічне залізниче училище.

1901–1903 — працював машиністом у Добровільному флоті, що забезпечував морські перевезення з Одеси до Владивостока. Пароплавами саме цієї компанії протягом 1883–1901 відбувалося перевезення морем переселенців з України на Зелений Клин.

Врешті Юрій і сам подався на Далекий Схід, працював  креслярем, техніком, техніком на будівництві Владивостоцької фортеці. Із цього часу пов’язав своє життя з українських культурним життям у Владивостоку. Тоді ж почав уживати і свій творчий псевдонім — Юрій Мова.

Його дописи про українське культурне та громадське життя на Зеленому Клині друкували на шпальтах київської газети «Рада».

Восени 1916 був мобілізований на Кавказький фронт, де перебував як технік до початку 1918 року. Тому революційний розвиток українського національного руху на Далекому Сході почався без нього. Та після повернення в січні 1918 року до Владивостоку він поринув у вир українського громадського та культурного життя. Залучився в діяльність товариства «Просвіта» у Владивостоку, яке тоді лише формувалося.

Бере участь у політичному житті: 30 січня 1918 — обраний від «Просвіти» членом комісії з опрацювання статуту Владивостоцької Української Окружної Ради, створюваної на той час.

У березні  обраний головою ради владивостоцької «Просвіти». Незабаром очолив Владивостоцьку Українську Окружну Раду, а трохи пізніше його було обрано головою 3-го Українського Далекосхідного з’їзду (Хабаровськ, 7-12 квітня 1918).

Цей з’їзд звернувся до українського уряду з проханням вимагати від уряду РРФСР визнання Зеленого Клину частиною України на підставі принципу самовизначення народу, який складав там переважну більшість населення.

Згодом Юрій Глушко ініціював 4-й (Надзвичайний) Український Далекосхідний з’їзд (Владивосток, 25 жовтня — 1 листопада 1918), на якому був обраний головою Українського Далекосхідного Секретаріату.

Під його проводом навесні 1919 року у Владивостоку створено 1-й Ново-Запорізький курінь вільного козацтва.

20 червня 1919 заарештований колчаківською владою за українську діяльність. Керівник колчаківської адміністрації генерал Розанов наказав заслати його на Камчатку. Але перед самим засланням помер син Глушка, і його випустили для участі у похованні дитини. Після цього він переховувався аж до антиколчаківського перевороту, що стався у Владивостоку на початку 1920 року.

Вдруге Глушко був заарештований разом із групою діячів українського руху 5 листопада 1922 після захоплення Владивостока більшовиками. Заарештованих перевезено до столиці Далекосхідної Республіки м. Чита, де вони рік перебували у в’язниці.

Глушко був одним з понад 200 обвинувачених на Читинському процесі, на якому був  засуджений до 3 років позбавлення волі за антирадянську діяльність та «намагання відірвати Далекий Схід від РСФРР і злучити з Японією».

1930 року нелегально повернувся в Україну, у Київ (ймовірно, не під своїм прізвищем), де навчався на Київських інженерних курсах Харківського автошляхового інституту, здобув фах інженера-будівельника шляхів, працював на різних інженерних посадах у будівельних організаціях.

Восени 1941 року брав участь в роботі Української Національної Ради в Києві, але після арешту її провідних членів залишився без засобів до існування в окупованому німцями місті. Помер восени 1942 року не так від старості, як від голоду.

 

Більше про Зелений Клин: http://incognita.day.kyiv.ua/yurij-glushko-mova.html

 

БОРИС ВОЗНИЦЬКИЙ (1926-2012) – мистецтвознавець, директор Львівської галереї мистецтв, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM). Людина, яка врятувала чимало творів видатного барокового скульптора Пінзеля.

Народився у селі Нагірне, зараз – Рівненської області. Під час Другої світової був в УПА. За спогадами самого Возницького, перед приходом совєтів вони отримали наказ розійтись по домівках і чекати наказу на збір.

Одразу після входу совєтських військ у Дубно в березні 1944 року був мобілізований і потрапив на фронт. Служив у штрафній роті (за його словами, як і всі «западники»; з 60 вояків тієї роти вижили троє). Був нагороджений медаллю «За відвагу».

Після війни був студентом училища імені Труша, навчався у Ленінградській академії мистецтв (факультет історії мистецтв).

Возницький починав свою музейну діяльність у Винниках  – він був натхненником створення Винниківського історико-краєзнавчого музею, разом з учнями збирав перші експонати для нього – щоб забезпечити сім’ю, працював у трьох школах, вчив дітей малювати, вів краєзнавчий і туристичний гуртки у тодішньому Будинку піонерів.

На жаль, коли Возницький був змушений поїхати у Ленінград на навчання, цей музей перестав існувати.

На початку 1960-х Возницький працював заступником директора Музею українського мистецтва у Львові. Згодом призначений на посаду директора Львівської картинної галереї.

Іван Франко сказав, що патріотів багато, а робітників мало. Возницький був справжнім робітником на ниві української культури і в нього не існувало іншого життя.

За совєтів він зумів відновити та повернути людям Олеський замок.  Своєрідним подвигом була реалізація його наступного проекту – відновлення Золочівського замку, який став однією з туристичних принад.  Також Возницький розгорнув активну роботу по відродженню одного із найцікавіших замків України – Підгорецького.

Для більшості проектів, які втілював Возницький, вдавалося знайти кошти, бо йому вірили, були впевнені, що саме він — це та людина, яка знає як пропагувати та рятувати українську культуру. Йому вдавалося знаходити і рятувати ці експонати, які були за радянських часів або знищені, або викинуті, або просто валялися як непотріб.

Саме Возницький створив перший прецедент за часів незалежності, коли Україна отримала право представити в Луврі першу виставку робіт Пінзеля – всесвітньо відомого скульптора, що жив та творив на Галичині – відомо понад 60 його творів.  Возницький надзвичайно опікувався цією виставкою, бо то була важлива подія і для його життя, і для всієї України.

Якщо проаналізувати історію відновлення та  реставрації історико-архітектурних пам’яток в Україні, то важко знайти хоча б одну, де не обійшлося без консультації Бориса Возницького. Він допомагав у період відродження палацу Кирила Розумовського в Батурині, консультував роботи по відновленню резиденції Богдана Хмельницького у Чигирині.

Свого часу він став одним із керівників оргкомітету всеукраїнської акції «7 чудес України», яку заснував Фонд Миколи Томенка «Рідна країна», усіма силами підтримував розвиток туристичної галузі держави, виступав консультантом  у підготовці телевізійного проекту «7 чудес України: замки, палаци, фортеці».

Возницький був організатором знакових історико-художніх виставок, зокрема виставок «Гетьман Іван Мазепа: Погляд крізь століття» (2003), «Іван Виговський особа і час», «Розп’яття» (до 2000-річчя від народження Христа). Був популяризатором спадщини Пінзеля, ініціатором створення музеїв першодрукаря Івана Федорова, музею-садиби «Русалки Дністрової». Створив туристичний маршрут «Золота підкова», до якого входять Олеський, Золочівський, Підгорецький, Свірзький замки.

Загинув Возницький в автокатастрофі, що сталася внаслідок серцевого нападу 23 травня 2012 року. Незважаючи на досить поважний вік, він завжди вів активний спосіб життя, багато часу проводив у замках Львівської області, подорожував Україною та поповнював свою унікальну колекцію. Власне, саме у Золочівський замок Борис Возницький їхав і 23 травня зранку…

Почитати про роль Возницького у збереженні спадщини Пінзеля: https://pinzel.com.ua/pinzel-i-voznyts-kyy-shliakhy-iaki-peretnulys/

Присвячена сторінка в ФБ:  Борис Возницький

Книгу Возницького «Микола Потоцький, Бернард Меретин, Іоан-Георгій Пінзель» можна купити тут: https://www.yakaboo.ua/ua/mikola-potoc-kij.html:

У цій книзі дається характеристика життєвого шляху напівлегендарної, описаної у численних спогадах, літературних творах, народних піснях та усних переказах історичної особи XVIII ст. – графа, мецената і покровителя багатьох галицьких митців – Миколи Потоцького. Водночас розглядаються твори архітекторів, живописців і скульпторів, які отримували замовлення від Миколи Потоцького, у першу чергу талановитого будівничого Бернарда Меретина і видатного скульптора Іоана-Георгія Пінзеля.

Вже 2020 року у Львові презентували книгу «Собор Бориса Возницького. Спогади, роздуми». Але де її можна купити, я на жаль, не знайшла.

 

ВОЛОДИМИР ЛИТВИНОВ (1936) —  історик культури, філософ, перекладач античної літератури, фахівець з історії гуманізму в Україні. Професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Народився у селищі Черкаське Слов’янського району Донецької області. Закінчив факультет іноземних мов Львівського університету (відділ класичної філології). Протягом 1963—1980 рр. працював викладачем Ніжинського державного інституту імені Миколи Гоголя.

Нині — провідний науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України, де працює від 1980 року. Протягом 1991—2010 рр. вів курс лекцій з латинської мови в НаУКМА. Доктор філософських наук, професор.

Серед праць Литвинова варто відзначити:

  • Україна в пошуках своєї ідентичності (Історико-філософський нарис);
  • «Ренесансний гуманізм в Україні» (Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV — поч. XVII ст.);
  • «Католицька Русь» (історико-філософський нарис).

У перекладах Литвинова з’явилися твори Марка Тулія Цицерона, Еразма Ротердамського, Баруха Спінози, Станіслава Оріховського, Івана Домбровського. Переклав з латини оригінальні тексти до видань «Українські гуманісти епохи Відродження» у 2-х томах, «Тисячу років суспільно-політичної думки України» в 9-ти томах, уклав латинсько-український словник.

 

ЕЛІНА СВЕНЦИЦЬКА (1960) — письменниця, філолог, профессор Донецького національного університету ім. В. Стуса. Поезію пише українською мовою, а прозу — російською.

Народилася в Самарі, Закінчила філологічний факультет Донецького національного університету та аспірантуру. Доктор філологічних наук, професор кафедри російської літератури ДНУ ім. В. Стуса.

Після окупації Донецька виїхала на вільну територію.

2018 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла книга її віршів «Речі, що лишилися від дому».

-Мій дім там, в Донецьку, але зараз я мешкаю тут, у Києві. Серед повсякденних справ відчуваю себе не в столиці, де живу, а там, де народилася. Це постійний гротеск, – розповідає поетка. –  Людина знаходиться весь час у двох просторах. Це досвід, як у равлика із його мушлею, він постійно з тобою. Ця пам’ять дуже некомфортна, не знаєш, куди її приткнути, від неї постійно стреси. Але без неї не може бути життя. Без неї воно перетворилося б на хаос. Фізично я в Києві, але серце знаходиться там. З цього роздвоєння і з’явився цей цикл, та зокрема ця книжка. Як і всі нормальні люди, думаю про майбутнє. Але не знаю, чи буде в ньому Донецьк. Кожна людина тягне на собі щось, і це не трагедія. Є речі, які постійно потрібно терпіти. Доля переселенця – моя доля. Розумію, що озвучую якусь спільну долю. Для мене було відкриттям, що я – людина модерністська, індивідуалістська – після всього пережитого змогла говорити про себе як “ми” – щоби проговорити свою травму, щоби долати свої емоції.

Читати вірші Свенцицької: https://litgazeta.com.ua/poetry/chas-zbyraty-kaminnya-2/,

http://www.dikoepole.org/numbers_journal.php?id_txt=213

Більше про творчість і особистість: https://starylev.com.ua/news/elina-svencycka-ci-virshi-ce-lysty-z-donecka-yakyy-ye-v-moyemu-serci,

https://starylev.com.ua/news/elina-svencycka-kozhna-lyudyna-tyagne-na-sobi-shchos-i-ce-ne-tragediya

 

ОКСАНА ПРОДАН (1974) — політик, голова Всеукраїнського об’єднання малого та середнього бізнесу «Фортеця». Одна з ініціаторів та лідерів Податкового майдану, провідний економічний експерт Реанімаційного пакету реформ.

Народилася в Чернівцях, має три вищих освіти – закінчила Чернівецький державний університет за спеціальністю «міжнародна економіка», Інститут статистики, обліку та аудиту за фахом «аудитор», отримала сертифікат «А» аудитора, Чернівецький національний університет за спеціальністю «правознавство».

Кар’єру розпочала в реальному секторі економіки — економістом в компанії «Укртранс-Чернівці», в  2004 призначена заступником директора. З 2008 року – адвокат.

2008 –  2010 — голова Ради підприємців при Кабінеті Міністрів України. В цей період свою діяльність Рада зосереджувала на дерегуляції, створенні умов для ведення підприємництва. В 2010 році, після призначення на посаду прем’єр-міністра Миколи Азарова, Кабінет Міністрів скасував вибори голови Ради підприємців її членами, встановивши адміністративний порядок призначення Голови та членів Ради, увільнивши від виконання цих обов’язків Оксану Продан.

З травня 2010 по грудень 2011 — голова Комітету захисту підприємців при Опозиційному Уряді.

Після того, як парламент ухвалив запропонований Кабінетом Міністрів Податковий кодекс, що знищував спрощену систему оподаткування, Оксана Продан виступила одним з ініціаторів масових акцій протесту підприємців і увійшла в склад Національної координаційної ради підприємців Податкового майдану.

Під час Податкового майдану, разом з однодумцями створила Всеукраїнське об’єднання малого та середнього бізнесу «Фортеця», мета якого – захист інтересів підприємництва, вироблення та реалізація ефективної економічної політики в країні.

В жовтні 2012 року вперше балотувалася в парламент від партії «УДАР» Віталія Кличка, була четвертим номером виборчого списку партії.

У Верховній Раді України VII скликання Оксана Продан увійшла в склад Комітету з питань податкової та митної політики, обійнявши посаду першого заступника. За час роботи в парламенті стала автором і співавтором 44 законопроектів, а також 525 поправок до законопроектів. За її участі було ліквідовано пільги народним депутатам, скасовано утилізаційний збір та акциз за переобладнання автомобілів, прийнято європейські правила виробництва харчової продукції, які створюють можливості для експорту в ЄС.

В 2014 році Оксана Продан повторно обрана народним депутатом на позачергових парламентських виборах – балотувалася за списком Блоку Петра Порошенка (№15 в списку).

У Верховній Раді України VIII скликання Продан знову увійшла до складу Комітету з питань податкової та митної політики, ініціювала 144 законопроекти, 29 законів було ухвалено. Крім того, вона внесла 1 776 поправок у 115 законопроектів. Продан стала співголовою міжфракційного депутатського об’єднання «За права споживачів енергетики», яке домагалося створення конкурентних умов на ринках енергетики.

Серед її досягнень: захист права власності шляхом ухвалення системного антирейдерського закону, спрощення експорту товарів та послуг національних виробників, зниження ставки ЄСВ, збереження спрощеної системи оподаткування, фінансування ремонту автошляхів на Буковині, введення персональної відповідальності фіскалів за шкоду, завдану платникам податків, запровадження європейських правил електронної комерції, збереження неприбуткового статусу ОСББ.

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії:

 

ЯНА ЧЕРВОНА (1979-2019) – старший солдат 46-й окремого батальйону спецпризначення «Донбас-Україна» ЗСУ, кулеметниця, позивний «Відьма».

Мешкала у Харкові. Під час Євромайдану, з осені 2013-го підтримувала активістів, була в міській самообороні. Від початку російської агресії допомагала українським військовим, організовувала збір необхідних речей та обладнання.

У 2016 році підписала контракт з 54-ю ОМБр, яка тоді тримала оборону на Світлодарській дузі. Згодом пішла служити у 46-й окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна».

Загинула 2 квітня 2019 року в результаті мінометного та артилерійського обстрілу гаубицями 152-мм калібру позицій підрозділу.

Без Яни залишилися син і донька.

Змістовне інтерв’ю з Яною про те, як з волонтерки вона стала військовою, та про багато інших важливих речей:

https://censor.net.ua/resonance/3088116/kulemetnitsya_yana_chervona_do_pdpisannya_kontraktu_mene_pdshtovhnuv_odin_ayidarvets_skazavshi_vam_volonteram

 

ВОЛОДИМИР ПОПОВИЧ (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Гряда, Львівська область. Походив з багатодітної родини – мати сама виховувала шістьох дітей.

Проходив строкову військову службу в лавах ЗСУ. Весною 2014-го мобілізований, механік-водій, 24-та ОМБр.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Луганської області приблизно російсько-терористичні угрупування обстріляли з РСЗВ «Град» блокпост українських військовиків, внаслідок обстрілу загинуло 19 військовослужбовців.

 

Того ж дня від того самого обстрілу, тільки не на блокпосту, а в базовому таборі загинув і

 

ОЛЕКСАНДР ЛАДИЖЕНСЬКИЙ (1978-2014) — старшина ЗСУ, головний сержант батареї.

Народився в селі Олексіївка Котовського (нині – Подільського) району Одеської області. Згодом родина переїхала до села Криве Озеро Друге Миколаївської області.

Проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. Станом на 2014 рік служив за контрактом в 79-ій окремій аеромобільній бригаді Високомобільних десантних військ Збройних Сил України. З весни 2014 року брав участь в АТО.

11 липня 2014 року в районі села Зеленопілля Свердловського (з 2016 року – Довжанського) району Луганської області біля 4:30 годин ранку російсько-терористичні угрупування обстріляли з реактивних систем залпового вогню БМ-21 «Град» базовий табір українських військових. Унаслідок обстрілу загинуло 7 військовослужбовців Державної прикордонної служби України та 30 військовослужбовців ЗСУ.

Вдома лишилося двоє дітей.

 

СЕРГІЙ ПЕТРИК (1987-2015) –  солдат ЗСУ.

Народився в селі Перемога на Чернігівщині.

Закінчив Чернігівський професійний будівельний ліцей, столяр. Працював за фахом.

Під час війни — механік з ремонту техніки, 1-а окрема танкова бригада. Зарекомендував себе хорошим механіком, залишили в Гончарівському ремонтувати техніку. Відремонтовані бойові одиниці Сергій переправляв у зону бойових дій.

22 лютого 2015-го загинув в селі Златоустівка Волноваського району. Військові клерки рік доводили батькам, що їхній вчинив самогубство. Сергія було знайдено в кабіні вантажівки з затиснутим між колін автоматом. Але батько зумів довести, що самогубство було інсценоване, справу перекваліфікували, але вбивць досі не знайшли.

Без Сергія лишилися батьки, дружина, та двоє синів.

 

ОЛЕКСАНДР ЛІНЧЕВСЬКИЙ (1998-2019) — матрос ЗСУ.

Народився в селі Матусів, Черкаська область. Походив з багатодітної родини, був наймолодшою дитиною у батьків. Закінчив Звенигородський центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів. Пройшов строкову службу; якийсь час працював на будівництві у Києві.

24 квітня 2018 року підписав контракт із ВМС; матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го батальйону 36-ї бригади.

11 вересня 2019-го загинув поблизу села Павлопіль під часі ворожого обстрілу зі стрілецької зброї та великокаліберних кулеметів, яким терористи прикривали роботу свого снайпера. Внаслідок обстрілу двоє морських піхотинців зазнали кульових поранень у голову та шию, вони померли під час медичної евакуації — Олександр Лінчевський та прапорщик Микола Обуховський, який намагався витягти з під обстрілу Олександра.

Без Олександра лишились батьки, брат й чотири сестри.

 

ІГОР РИМАР (1987-2015) — старший солдат 80-ї окремої аеромобільної бригади. Один із «кіборгів».

Народився в с. Трибухівці Тернопільської області. Виріс без батька. Проживав у с. Ріпинці Бучацького району, їздив на заробітки в Росію.

Із початком війни Ігор відмовився від цих поїздок. 9 листопада 2014 року був призваний за мобілізацією. Отримав тяжкі поранення 9 січня під час атаки російських бойовиків на новий термінал аеропорту Донецька. У бою від розриву міни Ігорю відірвало руку, розтрощило щелепу і гортань. Через обстріли йому довелось чекати близько семи годин, протягом яких йому рятував життя молодший сержант Ігор Зінич, перш ніж побратими змогли вивезти пораненого з аеропорту.

Більше двох тижнів лікарі боролися за життя Ігоря, він переніс чотири операції, але 27 січня 2015 у Київському військовому клінічному центрі.

Залишилися мати і дружина. Більше 200 тисяч гривень, які були зібрані на лікування Ігоря, дружина після похорону передала для поранених хлопців.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада