Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

16 червня.

Сьогодні народилися:

  • архітектор, автор проекту синагоги Лазаря Бродського у Києві;
  • скульптор, автор перших пам’ятників козацької тематики на Донеччині;
  • режисер-постановник фестивалів, шоу та державних дійств – зокрема інаугурації Ющенка;
  • сучасна естрадна співачка, волонтерка;
  • дві оперні співачки – обидві походять з сіл, одна зараз виступає на провідних європейських сценах, друга – солістка Токійської опери;
  • шоумен, телеведучий і волонетр;
  • співачка, переможниця талант-шоу «Голос Країни» 2019 року;
  • режисер документальних циклу фільмів про українських поетів 20 століття.

 

А також пом’янемо героїв російсько-української війни, які ціною власного життя зупинили окупацію.


Починаємо:

ГЕОРГІЙ ШЛЕЙФЕР (1855-1913) — архітектор німецького походження, жив і працював у Києві.

Народився в сім’ї архітектора Павла Шлейфера. Закінчив І Київську гімназію, архітектурну освіту отримав у Петербурзькому будівельному училищі, де отримав званння цивільного інженера 1-го розряду. Повернувшись до Києва викладав малювання в Інституті шляхетних дівчат. Вигравши у 28 років конкурс проектів нової споруди київської біржі, швидко здобув відомість і професійний авторитет.

Тривалий час як член Київської міської управи відповідав за будівельні справи, неодноразово обирався гласним до міської думи. Брав участь у практичному вирішенні низки питань муніципального господарства, зокрема, надавав свою садибу на Подолі для дослідів у справі артезіанського водопостачання. Вів успішну підприємницьку діяльність, був крупним домовласником.

Спорудам архітектора була притаманна яскравість та пишнота форм, він вживав стильові мотиви неоренесансу, необароко та стилізованого середньовічного зодчества, на початку XX століття намагався опанувати модерн. У ранній період будівної діяльності звертався до скромних прагматичних форм «цегляного стилю», але у подальшому, завдяки значним прибуткам від підприємництва, не мав потреби у систематичному замовному проектуванні та брався лише за найбільш ефектні проекти.

Найбільш відомі роботи Шлейфера –  синагога Лазаря Бродського (1898), міське початкове училище ім. Бунге на розі вулиць Липської та Єлизаветинської, власний прибутковий будинок арытекторана розі вулиць Інститутської та і Садової.

Значною мірою сприяв створенню архітектурного комплексу Миколаївської вулиці, де ним у співавторстві з Брадтманом були зведені багато споруд.

Георгій Шлейфер захоплювався колекціонуванням предметів мистецтва; у його домашній галереї зберігалися твори відомих російських та українських художників, в тому числі й Тараса Шевченка[2].

 

ПАВЛО ГЕВЕКЕ (1908-2006) – скульптор, автор єдиного кінного пам’ятника в Донецьку, а також монументів козацької тематики на Донбасі.

Народився у Юзовці (тепер – Донецьк), після 8-го класу подався до Києва, закінчив професійну школу, а згодом – Київський художній інститут. Творчу роботу перервала війна –  митець мав бронь, але добровольцем пішов на фронт, де відважно воював, а в перервах між боями багато малював.

Повернувся у Донецьк на початку 1970-х. Є дві версії причини: перша: через нещасливе кохання, друга – через початок совєтських репресій проти української інтелігенції. Втім, вони не виключають одна одну.

В Донецьку і області встановлені десятки робіт Павла Глевеке. Зокрема, у співавторстві з Наумом Гензбергом він створив горельєфи на будівлі обласної бібліотеки ім. Крупської. Ще 1954 року у Донецьку з’явився перший і єдиний кінний пам’ятник – Богдану Хмельницькому. За 10 років його копію встановили в місті Українськ на півночі Донецької області.

Не всі роботи скульптора мають художню цінність – йому доводилося робити чимало типових бовванів більшовицьких діячів та пропагандистських композицій. Але є в його доробку і варті уваги роботи. Наприклад погруддя першопосленцю м. Селідове – козаку-чумаку Селіду, встановлене 1976 року. Для того ж міста дещо пізніше скульптор створив і композицію «Козаки слухають кобзаря», яку він присвятив 500-річчю козацтва.

Хотів Павло Гевеке створити і пам’ятник  легендарному козаку Морозенку на Савур-могилі. Ця висота неподалік від Сніжного, здавна була місцем героїчних подій. Загалу вона відома тим, що бійці  Червоної армії самовіддано захищали її від нацистських загарбників, і саме звідси у серпні 1943 року після жорстоких боїв розпочалося звільнення Донбасу від окупантів. Понад 70 років потому ця стратегічна висота стала місцем боїв захисників України і російсько-терористичних формувань. Наразі це окупована ними територія, і лишається сподіватися, що і ці окупанту будуть вигнані з Донбасу. Але це вже інша тема, повернемося до скульптора та його намірів.

Ця східна точка українських земель уславилася подвигами козаків. Тут знаходився козацький сторожовий пост. Щойно варта помічала хмари степової куряви, яку піднімали коні нападників із півдня, вона запалювала смоляні бочки на вежі. Це був сигнал про небезпеку наступному сторожовому посту. Так, по ланцюгу, звістка про напад чужинців докочувалася до Запорозької Січі, звідки назустріч ворогу виступало військо. А козаки-вартові часто гинули, прийнявши на себе першими удари нападників.

Про Савур-могилу йдеться у відомій народній пісняіпро славного козака Морозенка, де змальована запекла битва козаків-запорожців із турками-татарами, в ході якої хоробрий Морозенко потрапив у полон і вороги вигадали для нього страшну кару: вирвали в нього, живого, серце і

«…Поставили Морозенка на Савур-могилу:

Дивись тепер, Морозенку, та на свою Україну».

Фольклор зберігає не лише смуток за загиблими козаками. У пісні «Де Савур-могила…» прославляється Запорозьке Військо, яке не раз тут воювало:

«Де Савур-могила, широка долина, Сизий орел пролітає,

Славне Військо Запорозьке, Як мак, процвітає»

Тож не дивно, що  Павло Гевеке за підтримки української громади краю прагнув увіковічити пам’ять про козаків у монументі, що мав посісти гідне місце біля підніжжя висоти. Він навіть зробив макет скульптурної композиції, але у 90-х роках було не до зведення пам’ятників. А пізніше місцева влада не мала бажання бачити нагадування про українське минуле Донбасу.

 

ВАСИЛЬ ВОВКУН (1957) — режисер і сценарист, постановник фестивалів, музичних шоу і державних дійств, зокрема – інаугурації Президента Ющенка.

Народився у селі Мацошин Львівської області. Закінчив акторський факультет студії театрального мистецтва при Львівському драмтеатрі ім. М.Заньковецької, працював актором у Вінницькому українського музично-драматичного театрі. 1981 року закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

Працював актором Чернівецького українського музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської, Київського театру — студії «Будьмо!», головним режисером постановником Українського державного центру культурних ініціатив Мінкультури України.

З 1994 року – художній керівник Державного підприємства «Україна мистецька», з 2005-го – художній керівник Державного підприємства «Державне концертне агентство „Україна“».

2006–2007 рр. — заступник голови національної ради з питань культури і духовності при Президентові України, 2007–2010 рр. — міністр культури і туризму України.

З 2017 року – генеральний директор-художній керівник Львівського національного театру опери та балету.

Вовкун поставив понад 300 культурно-мистецьких подій: мистецьких видовищ, неомістерій, класичних опер, державних, релігійних та професійних свят, народних дійств, вітчизняних та міжнародних конкурсів і фестивалів, молодіжних масових акцій, альтернативних концертів, днів української культури і мистецтва у Німеччині, Франції, Китаї, Словаччині, Польщі, Сербії, Грузії, Азербайджані..

Зокрема:

  • мега-шоу «Спілкування заради Майбутнього» за кантатою К.Орфа «Карміна Бурана» (2007, Київ)
  • Дні вшанування пам’яті жертв голодомору — геноциду 1932—1933 рр. в Україні: скорботна хода, Національна хвилина пам’яті, музично-світлова інсталяція під час Всеукраїнської акції «Засвіти свічку!» (2004–2012) у Києві;
  • неомістерії: «Я. (Романтика)» за Хвильовим, «Знай себе» за Тичиною, «Я не хочу вертатись в СРСР» за Багряним,  «Сповідь» за Рильським, «Білий птах» за Миколайчуком та інші;
  • арт-шоу «Україна — серце Європи» — церемонія відкриття пісенного конкурсу «Євробачення-2005 в Україні»

Вовкун також був режисером інавгурації Президента Віктора Ющенка у 2005 році.

Не нове, але від того не менш цікаве – хоча б як джерело з новітньої історії – інтерв’ю з Вовкуном: http://www.zik.com.ua/2005/2/6/news6385.htm

 

МАРІЯ БУРМАКА (1970) — естрадна співачка, волонетрка.

Народилася у Харкові у сім’ї викладачів. Закінчила музичну школу, вступила на філологічний факультет Харківського університету. Ще у студентські роки почала писати пісні.

Перемога на фестивалі «Оберіг» у Луцьку 1989 та на «Червоній руті» (друга премія) дала початок її музичній кар’єрі. Фірма «Кобза» випустила касету її пісень під назвою «Ой, не квітни, весно…».

Восени 1991 року Бурмака записала на канадській фірмі «Євшан» свій перший компакт-диск «Марія» з композиціями у стилі нью-ейдж. Цього ж року співачка переїхала до Києва. Почала співпрацювати з композитором й аранжувальником Миколою Павлівим.

Протягом 1990-х років М. Бурмака працювала телеведучою на каналі «СТБ» («КіН», «Рейтинг», «Хто там», «Чайник») та УТ-1 («Створи себе»).

Марія була активною учасницею практично всіх подій української історії, починаючи з фестивалю «Червона рута» (1989) і «Студентського голодування на Граніті» (1990) до «Помаранчевої Революції» (2004) та «Революції Гідності» (2013—2014).

Влітку і восени 2014 року в складі туру «Підтримаємо своїх» була з виступами в зоні АТО, в прифронтових містах. Також брала участь у благодійних концертах, кошти від яких були витрачені на потреби добровольчих батальйону. Займається активною волонтерською і благодійною діяльністю.

Послухати одну з найпопулярніших пісень Бурмаки: https://www.youtube.com/watch?v=t5Wj2BxfgxA

 

ОКСАНА СТЕПАНЮК (1977) — оперна співачка (лірико-колоратурне сопрано). Солістка Токійської опери Фудзівара в Японії.

Народилася в селі Синява Київської області у творчій родині, екстерном закінчила Рокитнянську музичну школу по класу бандури, сольного співу та фортепіано. Закінчила Житомирське музичне училище (клас бандури відомого кобзаря Миколи Нечипоренка) та Національну музичну академію України ім. Петра Чайковсього.

Оперний дебют відбувся у 2001 році в опері «Царева наречена» Миколи Римського-Корсакова у головній партії Марфи.

Міжнародна кар’єра оперної та концертної співачки розпочалася 2003 року із запрошення до Імператорського палацу Японії. Згодом тривають гастролі Україною, Польщею, Німеччиною, Францією, Італією, Чехією, Іраном та Японією (японське турне налічує близько 700 сольних концертів).

У 2010 році Оксана Степанюк прослуховується до японської опери й отримує безстроковий контакт Токійської опери Фудзівара. З 2017-го працює в Японській Оперній Асоціації.

Репертуар Оксани Степанюк складає понад тисячу творів українських та зарубіжних композиторів –Майборода, Лисенко, Шамо, Кос-Анатольський, Чайковський, Рахманінов, Моцарт, Верді, Бах, Бетховен, Шуберт, Шопен, Штраус, Россіні, Пуччіні, Доніцетті та інших.

Активно виступає у супроводі провідних оркестрів Японії, зокрема із Токійським симфонічним оркестром, Японським філармонічним оркестром, Tokyo Universal orchestra.

 

ОКСАНА ДИКА (1978), – оперна співачка, сопрано. Виступає в провідних операх Європи.

Народилася в селі Буки на Житомирщині, де музика звучала завжди: батько грав на баяні та гітарі, мама співала. У 1981 році сім’я переїхала до Києва, де Оксана почала вчитися грати на баяні.

Вокальні здібності дівчини зауважив Петро Коваль — соліст Національного народного хору України імені Верьовки, який після двох років занять у студії хору з Оксаною порадив їй вступити до Київської консерваторії.

У 2004 році Оксана Дика закінчила Національну музичну академію України імені Петра Чайковського. З 2003 до 2007 року співала як солістка у Національній опері України імені Тараса Шевченка.

Вона виграла в 2003 році Міжнародний оперний конкурс у Марселі, що дало їй можливість виступити у ролі Тоски в Національній опері міста Монпельє в 2005 році. З цього почалися її виступи у Європі.

2011 року Оксана Дика виступила на сцені прославленого міланського театру Ла Скала, де підкорила вимогливу італійську публіку в заголовній партії опери «Тоска» Джакомо Пуччіні.

Дебют Оксани Дикої в Нью-Йоркській Метрополітен-опера відбувся в 2014 році, коли вона співала партію Ярославни в опері Бородіна «Князь Ігор». У наступному сезоні вона виступила в Метрополітен-опера у ролі Аїди.

Стаття про дуже незвичайну виставу в Гамбурзі, в якій брала участь Оксана Дика: https://mind.ua/openmind/20196480-geopolitika-v-mistectvi-yak-u-gamburzi-postavili-operu-nabukko-z-vidsilannyam-do-vijni-v-siriyi

 

ГЕННАДІЙ ПОПЕНКО (1979) — актор, шоумен, телеведучий.

Народився в Полтаві. 2000 року закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Навчався у театральній студії при Центрі сучасного мистецтва «Дах».

Ще будучи студентом Попенко працював ведучим музичного каналу «Біз-TV» та ведучим «Мелорами» на «Інтері».

Вів музичні та розважальні програми на «Новому каналі», «1+1», «UA:Перший»

Геннадій Попенко був ведучим Радіодиктанту національної єдності на телеканалі «UA:Перший», який відбувся 9 листопада 2016 року, в День української писемності та мови.

З 2017 року Попенко веду програму «Загублений світ» на телеканалі «2+2». Також співпрацює з театром Володимира Завальнюка «Перетворення».

Геннадій Попенко займається волонтерською діяльністю. Разом із телеведучим Сергієм Притулою не раз особисто відвідував прифронтові зони, допомагаючи українським військовим.

Сторінка в ФБ: Gennadii Popenko

 

ОКСАНА МУХА: (1981) —співачка і скрипалька. Лауреат Гран-прі конкурсу українського романсу ім. Квітки Цісик, переможниця в талант-шоу «Голос країни» (2019).

Народилась у Львові, 2005 році закінчила Львівську національну музичну академію імені Миколи Лисенка (клас скрипки).

Паралельно з навчанням у 2003—2004 роках працювала артисткою оркестру оперної студії при Львівській національній музичній академії імені Миколи Лисенка. З 2002 року як співачка-солістка співпрацює з львівськими вокально-інструментальними колективами. У 2004—2008 роках — артистка оркестру Львівського муніципального камерно-симфонічного оркестру «Леополіс».

2010 року видала сольний альбом «Re: sheto», наступного року здобула Гран-прі I Міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик (Львів).

2013 року Оксана Муха разом із Тарасом Чубаєм, «Піккардійською терцією», Павлом Табаковим та хоровою капелою «Трембіта» створюють музичний «Проект Івасюк», у межах якого провели тур Україною. Того ж року бере участь у проекті «Незабутня Квітка», присвяченому 60-літтю з дня народження Квітки Цісик, в якому разом із академічним камерним оркестром «Віртуози Львова» виконала 8 пісень з репертуару Квітки.

2014 року Оксана Муха видала альбом «Колядки та щедрівки» і презентувала його на сольному концерті «Різдво в Опері». 3 березня 2015 року бере участь у концерті «Проект-Івасюк. Перезавантаження».

Почути Оксану Муху: https://www.youtube.com/watch?v=X8Q5KWr_lAQ

 

ОЛЕКСАНДР ФРАЗЕ-ФРАЗЕНКО (1989) — кінорежисер, поет, перекладач, музикант. Відомий завдяки документальним фільмам про українських поетів-модерністів. Перекладач і упорядник першої україномовної книжки віршів Джима Моррісона (“Вибрані вірші”, 2013).

Народився у Львові. У Львівській Гуманітарній гімназії з поглибленим вивченням англійської мови та українознавства, тоді почав писати вірші, познайомився з Ігорем Калинцем, Віктором Небораком та Андрієм Содоморою, які мали великий вплив на формування його літературного стилю. Вперше вірші Олександра були надруковані в журналі “Дзвін” 2005 року з передмовою Андрія Содомори.

Вищу освіту здобув в Українській академії друкарства за фахом редактора й журналіста. Співпрацював з видавництвами “Астролябія” та “Піраміда”, редагував історичні, художні та філософські праці.

В 2009-му Олександр робить свій перший повнометражний документальний фільм “Метаформоза”, про поета Назара Гончара. З того часу працює однаково активно як кінорежисер, музикант, поет і фотограф. В 2013 році спільно з поеткою, художницею та кінорежисеркою Ольгою Фразе-Фразенко заснував продакшн-студію OFF Laboratory, в рамках якої виходять всі його наступні фільми.

Цикл його документальних фільмів присвячено українській модерністичній поезії. З уже реалізованих фільмів: “Чубай”, “Дім на сімох вітрах”, “Акваріум в морі”, “Пан Ніхто”, “Casi Desnudo”. Наступними фільмами циклу стануть “Лишега танцює” про Олега Лишегу, про Василя Барку та інші.

Стрічка «Чубай» вийшла 2014. Про одного найвідоміших українських поетів XX ст – Григорія Чубая у фільмі розповідають Ігор Калинець, Юрій Винничук, Микола Рябчук, Олег Лишега, Юрій Кох, Володимир Кауфман, Юрій Брилинський та інші.  Вони наче допомагають доньці поета Соломії Чубай краще пізнати батька, який пішов з життя коли вона була дуже маленькою.

Поет  Петро Мідянка так відреагував на появу фільму:

«Молодий львівський режисер Олександр Фразе-Фразенко виклав у Мережу документальний фільм про поета Григорія Чубая (1949-1982) і весь мистецький андеґраунд Львова 70-х років минулого століття, який мав уплив і на автора цих рядків. У радянські часи перед сеансом художнього фільму в нечисельних тоді кінотеатрах та кіноустановках документальна стрічка була обов’язковою. В нинішні часи такий жанр трохи занепав як і все українське кіномистецтво.

Нелегко реалізувати концепцію фільму про митця, тим більше такого неординарного як поет Григорій Чубай, але Фразе-Фразенко зробив свою кінострічку концептуальною на відміну від інших телеканалів України, що намагаються ще щось робити в цьому напрямку… У фільмі Олександра Фразе-Фразенка вражає не лише світло, тінь, музика, поезія, але й ціле гроно сучасної української творчої еліти: поетів, співаків, акторів, політологів. Чудово респектована родина Грицька Чубая: вдова Галина, теща Стефанія Савка, діти, рідня з Рівненщини. Можна було б додати ще чимало інформації: про підвал, перепохорення з Сихова й т.д., але це б тільки обтяжило гармонію кінотвору. З потенційною творчою особистістю Олександра Фразе-Фразенка в майбутньому матимемо добротну кінодокументалістику, а глядач отримає справжню насолоду й “естетичний кодекс”.

Фільм «Дім на сімох вітрах. Портрет Василя Махна» вийшов 2015 року. Стрічка балансує на межі документалістики і арт-хаусу, її еклектичний сновидний метод затягує у свій в’язкий світ, де час має дивне обличчя. Фільм складається з читання віршів і наративних флешбеків, які зображають дивну картину часових уламків. Поет живе між двома континентами. Той, який має під ногами і той, який тримає його голова. Він ходить вулицями Нью-Йорка, куди переїхав уже в зрілому віці в 2000 році, але його хода така ж, як була в Тернополі…

Ще за рік було знято «Акваріум в морі» – документальний фільм про Нью-Йоркську Групу поетів. Прем’єра відбулася у Вроцлаві 2016 року. Далі була американська прем’єра в Нью-Йорку, на якій вперше за 60 років зібралися всі основні учасники Нью-Йоркської групи: Юрій Тарнавський, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Женя Васильківська, Олег Коверко, також на прем’єрі були інші учасники фільму: Василь Махно, Леонід Грабовський, Григорій Грабович. Українська прем’єра фільму, яка відбулася у Львові, супроводжувалася тижневим фестивалем під назвою “Велике повернення Нью-Йоркської групи”, який складався з низки лекцій про творчість НЙГ, циклу поетичних читань

«Пан Ніхто» – документально-художній експериментальний фільм про поета і дисидента Ігоря Калинця, прем’єра відбулася 2018 року. Відгуки київських кінокритиків були обурливі, мовляв, це не фільм, а домашнє відео. Натомість у Західній Україні стрічку високо оцінили, звинувачуючи київську публіку в недостатній обізнаності.

«Casi Desnudo», 2018 – п’ятий фільм циклу “Поети” про одного з найвизначніших українських письменників-авангардистів, кібернетика IBM Юрія Тарнавського. Світова прем’єра фільму відбулася 2019 року в Нью-Йорку, в Українському інституті Америки за участі самого Юрія Тарнавського.

«Нью-Йорк. Маланюк», 2019 – шостий фільм циклу  – про «Імператора залізних строф» Євгена Маланюка. Фільм охоплює його останній, американський, період життя 1949-1968 рр., та фокусується на особистій історії поета, розповідається про його стосунки з жінками та  з сином, про зміну письма під впливом Нью-Йоркської групи, про несприйняття американського життєвого укладу.

Дивно було б, якщо людина, настільки занурена у тему поезії, не віршувала б сама. Фразе-Фразенко видав кілька збірок поезій “Історія одного вбивці (сонети)”, “Перший. Середній. Останній”, “Сутінковий дім”, “Маса”, “Часи втрат”, “Nota Tirona”. А також зібрання написаного за 10 років – “Декаданс”, (2017).

Фразе-Фразенко також є перекладачем книги віршів Джима Моррісона, яка побачила світ 2013 року. Ця книжка є першим виданням Моррісона українською мовою [21]. Також перекладає англійських поетів епохи реставрації, зокрема Джона Вілмота Рочестера, Керра Скрупа, Джорджа Етеріджа.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією.

 

РОМАН КАЗАРЕНКО (1994-2014) — старший солдат ЗСУ.

З 2002 проживав в селі Бехи на Житомирщині, навчався в Козятинському ПТУ, 2012 року призваний до лав ЗСУ. Восени 2013-го демобілізувався. Мобілізований в березні 2014-го, водій, 30-та ОМБр.

Загинув 8 серпня 2014-го на дорозі біля села Маринівка — рухалися у машині «Урал» разом з солдатом Олександром Закусилом. Тоді військова колона рушила із Степанівки до Маринівки для облаштування блокпосту, в кінці маршруту потрапила під обстріл російських збройних формувань. Роман згорів в «Уралі». В тому ж авті загинули Олександр Коростинський й Олександр Закусило, в БРДМі Юрій Макарчук. Тіло Романа знайдено пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») 4 вересня 2014-го на місці загибелі.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ЧЕРНЕЦЬКИЙ (1994-2017) — матрос Військово-морських сил ЗСУ.

Народився 1994 року в селі Мурафа на Вінниччині. Закінчив Вінницьке вище художнє професійно-технічне училище № 5. З 2013 року – військовій службі за контрактом. З 14 квітня 2016 року проходив військову службу за контрактом у 36-ій бригаді.

Матрос, навідник 1-ї десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗС України. Виконував завдання в АТО.

Загинув у бою 20 березня 2017 року. Вранці поблизу села Водяне, у Приазов’ї, українські захисники відбили напад двох диверсійних груп противника і в результаті контратаки висунулись уперед, в бік окупованого села Пікузи, та зайняли позицію ворога. З боку російсько-терористичних угруповань розпочався масований обстріл втраченої позиції і села Водяного з важкої артилерії, мінометів та РСЗВ БМ-21 «Град». Український підрозділ вимушений був відступити. В ході боїв загинули два українських морпіхи, ще п’ять дістали поранення.

Залишились батьки, двоє братів і сестра.

 

СТАНІСЛАВ ПОТАПЧУК (1992-2014 )— солдат ЗСУ.

Народився у Володимирі-Волинському, у 1995 році сім’я переїхала до села Радовичі. Навчався у Східноєвропейському національному університеті та одночасно проходив військову службу за контрактом. Служив сапером у 51-ї механізованій бригаді. Разом із іншими бійцями бригади брав участь у відсічі збройній агресії Росії.

25 серпня 2014 року 3-й батальйон бригади потрапив у оточення біля Іловайська. Тоді під ракетним та танковим вогнем російських військових загинули та потрапили в полон десятки воїнів 51-ї бригади. Серед загиблих був і Станіслав Потапчук.

 

ВІТАЛІЙ ГАЛЯНТ (1994-2014)— солдат ЗСУ.

Народився в селі Розкішна на Київщині. В часі війни — стрілець, 95-та окрема аеромобільна бригада.

9 серпня 2014-го загинув під час боїв за місто Красний Луч. Тіло Віталія залишилось на полі бою. Тимчасово похований у селищі шахти Новопавлівська — на околиці Красного Луча, 26 грудня 2014-го тіло ексгумоване пошуковцями місії «Евакуація-200». Впізнаний за екпертизою ДНК.

Без сина зосталася мама.

 

ЮРІЙ БІЛИК (1980-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Муроване на Сокальщині Львівської області. З дитинства мешкав у Червонограді,. навчався у Червоноградському професійному гірничо-будівельному ліцеї за професію: «Слюсар-ремонтник. Електрогазозварник».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України призваний за частковою мобілізацією 14 серпня 2014-го. Призначений на посаду старшого стрільця 10-ї роти 4-го механізованого батальйону 24-ї окремої Залізної механізованої бригади, м. Яворів. У зв’язку з відсутністю офіцера — командира взводу, з грудня 2014 виконував обов’язки командира взводу.

Ніс службу в АТО, зокрема в районі населених пунктів «Бахмутської траси» на Луганщині.

20 березня 2015-го під час перевірки території та обходу рубежів оборони взводного опорного пункту (ВОП, 29-й блокпост), — поблизу смт Новотошківське, військовослужбовці 24-ї бригади підірвались на вибуховому пристрої з «розтяжкою» в районі шахти «Пролетарської». В результаті вибуху загинули молодший сержант Юрій Білик і старшина Дмитро Гончарук.

Залишилися батьки, дружина та п’ятеро дітей.

 

ОЛЕГ ХОМЧУК (1988-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Світловодськ на Кіровоградщині. Одружився та проживав у Дніпропетровську.

Мобілізований, гранатометник, 93-тя ОМБр. Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» — на перехресті доріг з села Побєда до Новокатеринівки неподалік ставка, тоді ж полягло чимало бійців 93-ї механізованої бригади, зокрема саперне та снайперське відділення. Ексгумований пошуковцями місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»). Упізнаний за експертизою ДНК.

Без Олега залишились дружина та маленький син.

 

ПЕТРО АНДРУНИК (1982-2014) – солдат 3-ї бригади оперативного призначення Національної гвардії України.

Народився у смт. Мельниця-Подільска на Тернопільщині. Закінчив Кам’янець-Подільське ПТУ № 26 (здобув фах монтажника санітарно-технічних систем і устаткування). З 18 років захоплювався мисливством. Займався підприємницькою діяльністю спочатку в Кам’янці-Подільському, потім у Мельнице-Подільській. Брав участь у подіях Революції Гідності у Києві.

В армії не служив, добровольцем зголосився боронити Україну у вересні 2014 року. Служив солдатом на посаді водія.

25 грудня 2014-го під час виконання бойового завдання з доставки паливно-мастильних матеріалів загинув внаслідок підриву на фугасі направленої дії, траса «Бахмутка», в районі Новотошківське — Оріхове Попаснянського району. Ще один військовослужбовець Національної гвардії, що перебував у кабіні вантажного автомобіля КрАЗ, яким кермував Андруник, зазнав тяжких поранень.

Вдома лишилися батьки, сестра, 9-річна донька від першого шлюбу. А також наречена – військова медсестра, з якою Петро познайомився в зоні бойових дій – вони планували розписатися 1 січня 2015-го.

 

ТАРАС ШПІГАНЕВИЧ (1994-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в Чернятині на Вінниччині, закінчив червоним дипломом — Чернятинський коледж, вступив на 3-й курс Вінницького аграрного університету. Конструював технічні вироби, за які неодноразово отримував нагороди, у тому числі всеукраїнського рівня.

2013 року вирішив піти до лав Збройних сил України за контрактом, водій, 95-та окрема аеромобільна бригада.

Під час бою під Дебальцевим (за іншими даними — під Торезом) був підбитий в БТРі. Будучи пораненим, зробив усе можливе, щоб не постраждали інші члени екіпажу. При евакуації непритомного Шпіганевича з палаючого БТРа був іще двічі поранений снайпером — в ногу та плече. Доправлений у харківський шпиталь, звідти літаком до Києва — у Головний військово-клінічний госпіталь Міністерства оборони України. Лікарям довелося ампутувати ліву ногу, вони намагались врятувати пришиту руку. Але почалася реакція організму на перелиту кров, і 4 серпня вояк помер.

 

ОЛЕКСАНДР ШОЛУДЬКО (1988-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Уїздці Рівненської області. Закінчив школу, жив з родиною у селі; любив коней, орав односельцям городи.

Мобілізований 10 березня 2015 року, солдат 24-ї ОМБр. 12 жовтня 2015-го поблизу 29-го блокпосту на трасі «Бахмутка» біля смт Новотошківське під час виконання бойового завдання Олександр підірвався на «розтяжці». Внаслідок вибуху втратив руку та багато крові. 20 жовтня, так і не опритомнівши, помер у Харківському військовому шпиталі.

Без Олександра лишилися мама, дружина, маленька донька, сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада