Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
14.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

15 жовтня. Сьогодні в огляді:

– письменник, найвідоміший роман якого присвячено міжнаціональним проблемам в СРСР на прикладі Алтаю. Жертва сталінських репресій;

– поет-пісняр, автор тексту широковідомої пісні «Як тебе не любити, Києве мій…»;

– художник родом з Буковини, який здобув світове визнання у Парижі, створивши стиль  «символічної алегорії»;

– художник, творчості якого притаманні вплив наївного народного мистецтва, символіка експресіонізму та естетика модерну.

 

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною експансією «руского міра».


Починаємо:

 

ВОЛОДИМИР ҐЖИЦЬКИЙ (1895-1973) письменник. Жертва сталінського терору.

Народився на Тернопільщині, вчився у Тернопільській українській гімназії. Воював в Українській Галицькій армії у чині поручника.

Перейшов Збруч, добрався у 1919 р. до Харкова. Там працював на різних роботах — робітником у млині, розносив газети і т. ін. 1926 року закінчив Харківській інститут сільського господарства. Був членом Спілки селянських письменників «Плуг», потім, як виходець з Галичини, — організації «Західна Україна».

Ґжицький починав як поет і драматург, 1924 року видав поетичну збірку «Трембітині тони». І все ж найбільше талант Ґжицького розкрився у прозі. Перша повість «Муца» вийшла 1928 р. Невдовзі побачили світ знаменитий роман «Чорне озеро» (1929, нова ред. 1957), збірка оповідань «Цісарське право», роман «Захар Вовгура» (1932).

Роман «Чорне озеро», що приніс письменникові всесоюзне визнання, став наслідком поїздки письменника у складі кінописьменницькоï експедиціï, яку очолював Олександр Довженко, на Алтай для вивчення життя тамтешніх жителів ойротів.

Проте поставлена в цьому творі проблема національних взаємин у Радянському Союзі вже тоді була страктована органами ДПУ як «викривлення політики, яку проводив Сталін щодо нечисельних народностей СРСР». I хоча 1932 Ґжицький випустив актуальний роман «Захар Вовгура» про шахтарів Донбасу, доля письменника була вирішена: він колишній стрілець УГА, автор роману «Чорне озеро».

У постанові на арешт Ґжицькому інкримінувалася приналежність до контрреволюційноï організаціï УВО (Украïнська військова організація) та участь у терористичній діяльності.

1 січня 1934 року на черговому допиті Ґжицький змушений був «визнати», що належав до УВО, входив до складу Харківськоï групи під керівництвом С. Пилипенка. До того ж осередку нібито належали А. Панів, М. Дукин, Д. Грудина та А. Головко.

Спочатку пропонувалося ув’язнити Ґжицького на п’ять років у виправно-трудових таборах. Але коли «трійка» вирішувала його долю, роман «Чорне озеро» ліг разом з біографічними даними письменника — походження з Галичини, участь в УГА. В результаті судова трійка при постановила: «Гжицького Володимира Зеноновича заслати до виправно-трудового табору терміном на ДЕСЯТЬ років…»

Карався у Республіці Комі. 1946 року спеціальним табірним судом був знову засуджений на 4 роки ув’язнення. Але й після відбуття цього покарання Ґжицький лишався з тавром контрреволюціонера, а тому міг влаштуватися до праці лише в обмежених регіонах краïни.

Після смерті Сталіна засланець Ґжицький звернувся до Ради Міністрів СРСР з проханням переглянути його справу. 17 травня 1954 року старший слідчий КДБ Гребньов постановив: заяву про перегляд справи «залишити без задоволення».

Лише 1956 року письменника було реабілітованою.

У «післятабірний» час Ґжицький написав автобіографічну трилогію «У світ широкий» (1960), «Великі надії», «Ніч і день» (обидві 1963). Перші дві частини трилогії — це романи про шлях молодої людини, Миколи Гаєвського, українця з Галичини. Письменник відтворив долю героя від початку Першої світової війни, провів його через перебування в австрійській армії, в УГА.

Художню автобіографію продовжено у творі «Ніч і день». Найцінніше у цьому творі — достовірність фактів, котрі пов’язані з табірними жахами. Автору вдалося викликати враження повної незахищеності героя і знецінення людського життя в умовах безпрецедентного в історії людства беззаконня, політичного цинізму, злочину перед мільйонами людей.

Потім Ґжицький написав не менш відомі історичні романи «Опришки» (1962), «Кармелюк» (1971), автобіографічну повість «Слово честі» (1968); ряд творів для дітей та про природу.

Але найбільшим досягненням письменника вважається саме «Чорне озеро». Після заслання Гжицький змушений був переробити цей твір.

У новій редакції авторові довелося зняти згадки про російський шовінізм, а відповідальність за «неприязнь» ойротів до урусів, якої потребував сюжет, перекласти на… місіонера-єпископа часів царської Росії. І більше: країна ойротів у зміненому на вимогу більшовицької влади варіанті стала іншою: тепер корінному населенню належать тільки гори, а в долинах розселено росіян-кержаків, у селищах започатковані компартійні та комсомольські осередки…

Лише після опублікування (1957 р.) нової редакції «Чорного озера» письменникові, який, повернувшись із Сибіру в Україну, поселивсь у Львові, дозволили друкуватися.

У 2019 році «Чорне озеро» повернулося до читачів у своїй першій, неспотвореній версії.

 

ДМИТРО ЛУЦЕНКО (1921-1989) — поет-пісняр, автор слів гімну столиці «Як тебе не любити, Києве мій…»

Народився в селі Березова Рудка (тепер Полтавська область). З дитинства знав багато пісень, які чув від батька та гостей. Одразу після Голодомору 1932—1933 років підлітком виїхав на Донбас, працював на шахтах, навчався в гірничопромисловому технікумі.

Від 1938 року — студент Київського гідромеліоративного інституту. В 1940 році призваний до Червоної армії, служив прикордонником на заставі Бури (на кордоні з Афганістаном). Після початку Другої світової війни пішов на фронт автоматником розвідувальної роти, а згодом став літературним працівником дивізійної газети «За победу». Після тяжкої контузії 8 травня 1945 року в Східній Прусії, став інвалідом 2-ї групи.

У повоєнні роки працював у редакціях різних газет. Першу свою збірку поезій «Дарую людям пісню» опублікував в 1962 році і був прийнятий в члени Спілки письменників України.

Cпівпрацював з композиторами Л. Ревуцьким, О. Білашем, В.Верменичем, П. Майбородою, А. Пашкевичем, І. Шамо. Разом з ними створив понад 300 пісень, серед них «Києве мій» (який став Гімном територіальної громади міста Києва від 13 листопада 2014 року), «Фронтовики», «Сивина», «Мамина вишня», «Не шуми, калинонько», «Осіннє золото», «Україно, любов моя» та інші).

 

ТЕМІСТОКЛЬ ВІРСТА (1923-2017) — живописець, скульптор, архітектор.

Народився в родині вчителів. Провів дитинство і юність в гірському селі Іспас в Вижницькому районі Буковини — сучасній Україні, яка тоді належала до складу Румунії. Батько Вірсти грав на скрипці, малював аквареллю і викладав грецьку мову в Вижниці — останній факт, мабуть, спричинив те, що він дав своїм синам грецькі імена: Темістокль і Арістід.

Майбутній художник жив на Буковині до 17 років. Свої перші уроки живопису він отримав у місцевих майстрів. Однак до приходу Червоної Армії сім’я покинула батьківщину і переїхала в Бухарест, де Темістокль почав вивчати живопис.

Потім парубок вирішив продовжити навчання в Італії. З цією метою він вирушив до Італії через Югославію, де був заарештований як шпигун і засуджений до довічного ув’язнення. Якимось чином він зумів втекти і попрямував до Італії.

У 26-му віці бажання стати художником привело Вірсту до столиці Франції, де він навчався в Парижі, а потім в венеціанської художньої академії. Він зізнавався, що на самому початку працював вуличним художником і створював декорації для фільмів. Відомо також, що він працював архітектором до кінця 1950-х років.

Його ранні картини були образними. Пізніше, наприкінці 50-х років Вірста став ліричним експресіоністом, підкреслюючи кольори, а не форму чи композицію, і в кінцевому підсумку перетворився на абстракціоніста. Деякі його роботи зображують уявні пейзажі і квіти і використовують різні світлові ефекти. Паралельно з картинами він створював рельєфи із металу, що нагадували про космічний світ.

Власний стиль Вірста назвав «символічною алегорією». Його малярство демонструє високі технічні можливості, багату мистецьку палітру, метафоризм мислення і постійні пошуки форми. І вже у 1960-ті він стає відомим у світі художником як автор абстрактно-експресивних композицій, що відзначаються яскравим колоритом, декоративністю та гармонійним поєднанням насичених кольорів.

Персональні виставки художника проходили у мистецьких центрах світу: Парижі, Берні, Нью-Йорку, Торонто та багатьох інших містах.

Вірста казав «Я – француз, але завжди залишався українцем». Після проголошення незалежності України він не раз приїжджав до історичної батьківщини. Перша візитація відбулася у 1993-му. Тоді художник майже рік подорожував країною з музейним турне. У кожному музеї він малював декілька картин і залишав їх там, на згадку.

Вірста активно підтримував українських художників. Запрошував їх до себе у Францію, де вони мали змогу жити і працювати на його віллі. Також спонсорував Вижницьку мистецьку школу.

Подивитися твори: http://mgbelmega.blogspot.com/2014/12/blog-post_71.html

 

АНДРІЙ АНТОНЮК (1941) – живописець.

Народився в Богополі, передмісті нинішнього Первомайська на Миколаївщині. Навчався в єдиній українській школі, що розміщалася на вулиці, названій на честь єврейського класика Шолом-Алейхема.

1962 року закінчив Одеське художнє училище імені М. Б. Грекова, працював в Одесі в Художньому фонді. Від 1971 року жив та працював у Миколаєві.

Творчості Антонюка притаманні вплив наївного народного мистецтва, символіка експресіонізму та естетика модерну. У його малярстві переважають народні мотиви, художнє осмислення історичного минулого українського народу, його моральні пошуки.

Виразна своєрідність художника створили неповторний творчий пласт в художній культурі України. А це поклало початок існуванню особливої південноукраїнської школи образотворчого мистецтва.

Дивитися твори Антонюка: http://nt-art.net/artist/antonukandrei-2/ и ще більше https://sverediuk.com.ua/narodniy-hudozhnik-antonyuk-andriy-danilovich/

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією.

ВОЛОДИМИР БУЛІЧЕНКО (1975-2017) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в сім’ї військового офіцера у місті Дебрецен в Угорщині. Мешкав у селі Раденськ Олешківського (до 2016 року — Цюрупинського) району Херсонської області. Після смерті дружини сам виховував двох доньок-близнючок. 2016 року знову одружився.

Під час російської збройної агресії проти України 18 липня 2016 році вступив на військову службу за контрактом. Молодший сержант, старший водій 1-ї мотопіхотної роти 17-го окремого мотопіхотного батальйону «Кіровоград» 57-ї окремої мотопіхотної бригади, м. Олешки, Херсонська область.

Загинув 18 липня 2017 року, внаслідок обстрілу опорного пункту поблизу селища Невельське, — від отриманих поранень помер під час медичної евакуації.

Похований 21 липня на сільському кладовищі у Раденську.

Залишились дружина з маленьким сином на Івано-Франківщині, мати, сестра, дорослий син та дві доньки-близнючки 1999 року народження від попередніх шлюбів на Херсонщині.

 

ДМИТРО СВІДЕРСЬКИЙ (1994-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Рівному. Закінчив Рівненський державний аграрний коледж, економічне відділення.

Мобілізований у серпні 2014-го. У зоні бойових дій з жовтня, стрілець-помічник гранатометника, 81-а окрема аеромобільна бригада.

Брав участь у боях за Донецький аеропорт. 3 квітня 2015-го важко поранений — підрив на міні поблизу Авдіївки. Тоді загинули солдати Андрій Карпюк, Дмитро Степанов та капітан Юрій Чучалін. 5 квітня помер від поранень, що дістав внаслідок підриву.

 

ЮРІЙ ГЛАДЧЕНКО (1979-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у селі Панікарча на Київщині. Навчався у Ржищівському ПТУ-28, де здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю з кваліфікацією слюсаря-ремонтника та водія автомобіля. У 1997-1999 роках проходив службу в ЗСУ в Бродах, був зв’язківцем. Після служби в армії працював у ТОВ «Славутич» с. Кузьминці. Одружившись у 2002 році, переїхав з дружиною у Ржищів, з 2010 року працював водієм маршрутного мікроавтобуса.

З початком російської збройної агресії проти України 19 березня 2014 року призваний за частковою мобілізацією.

Командир радіовідділення взводу зв’язку 2-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр, м. Біла Церква. З квітня виконував завдання в районі Маріуполя, а з червня — у прикордонній зоні Луганської області.

15 липня 2014 року, під час передислокації підрозділів 72-ї бригади, колона з пораненими рушила з села Провалля до села Панченкове. Старший сержант Юрій Гладченко їхав за кермом автомобіля зв’язківців ГАЗ-66, до якого завантажили майно і боєприпаси. Він тягнув на буксирі санітарну машину з поламаним зчепленням, але мотор перегрівся від навантаження, і «санітарку» причепили до МТ-ЛБ.

Коли колона проходила повз село Олександрівка, ГАЗ-66 підірвався на фугасі, почав вибухати боєкомплект, бензобак вибухнув. В машині було 7 чоловік. Юрій загинув на місці, старший лейтенант Олександр Моржецький, який біля нього сидів, вилетів у бік на кілька метрів, він дістав тяжких поранень, але лишився живий. Інші бійці отримали опіки. Поки лікар Юрій Ковтун надавав допомогу, почався обстріл, довелося сховатись у лісосмузі і відступити. Тіло Юрія не змогли забрати, сепаратисти його передали сестрі Юрія.

Лишилися батьки, сестра, дружина, донька та син.

 

ВОЛОДИМИР ШЕВЧЕНКО (1972-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Кам’янське (на той час — Дніпродзержинськ).

Під час російсько-української війни став на захист Батьківщини в складі охоронної роти 39-го батальйону територіальної оборони «Дніпро-2». В ході боїв за Іловайськ виконував завдання на Донеччині, на блокпосту № 4 (3904), поблизу села Новодвірське, в районі міста Моспине — смт Новий Світ.

23 серпня 2014 підрозділу стало відомо, що в їхньому напрямі з Росії рухається моторизована колона, проте бійці отримали наказ окопатися. 24 серпня загинув у бою на блокпосту під час наступу російських збройних формувань. Тоді ж полягли Юрій Сагайдак та Володимир Яровий.

“Блокпост наш був розбитий через деякий час. Інформації нуль, зв’язок заглушений, зі штабом зв’язку немає, незрозуміло — бій іде з усіх боків — праворуч, ліворуч. Єдине, що бою не було позаду. Бо там горіло Старобешеве. Стрілянина йшла з самоходок, з чого завгодно”, — згадує побратим Анатолій Скочко.

Був похований неподалік від блокпосту разом із Юрієм Сагайдаком і Володимиром Яровим. Їхні тіла знайшли і переправили до Дніпропетровська українські волонтери місії «Евакуація 200» («Чорний тюльпан») 11 червня 2015 року.

Разом з тим, у ЗМІ повідомлялось, що Володимир Шевченко та Володимир Яровий потрапили у полон, перший час виходили на зв’язок і розповідали про свій полон, потім зв’язок обірвався. Тіла вбитих бійців були без голів і в зимовому одязі.

Залишились дружина та троє синів.

 

ОЛЕКСАНДР ЯРОЦЬКИЙ (1984-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Хабаровськ (РРФСР). Мешкав у Старокостянтинові на Хмельниччині. Закінчив Старокостянтинівський професійний ліцей, здобувши спеціальність кухаря. Проходив строкову службу. З 2010 року працював слюсарем-ремонтником у Старокостянтинівській філії ПАТ «Хмельницькгаз». Захоплювався авто- та мототехнікою.

Мобілізований під час 2-ї хвилі як доброволець, солдат 128-ї бригади. Пройшов бої за Луганський аеропорт, Іловайськ, Дебальцеве. Після демобілізації повернувся додому — на попереднє місце роботи. Згодом знову пішов до війська, на службу за контрактом; служив кухарем, потім попросився на передову, сапер.

17 листопада 2017 року загинув під час віконання бойового завдання біля селища Зоря (Костянтинівський район).

Без Олександра лишились мати, дружина та син шкільного віку. Після загибелі сина мати стала волонтером, допомагає ЗСУ.

 

ВАЛЕРІЙ БОНДАРЕНКО (1989-2014) — майор (посмертно) ЗСУ.

Народився у с. Попівка на Чернігівщині. Після закінчення школи у своєму селі, поступив до Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, яку закінчив 2010 року за спеціальністю «Бойове застосування та управління діями підрозділів, частин, з’єднаннями сухопутних військ», отримавши військове звання «Лейтенант».

Під час російсько-української війни — капітан, командир роти 24-ї окремої механізованої бригади. Рота протягом трьох місяців не пропускала на територію проведення антитерористичної операції російських бойовиків та перешкоджала завезенню зброї з РФ.

Загинув 14 серпня 2014 року в результаті мінометного обстрілу російськими терористами під час операції з блокування Луганська в районі смт Новосвітлівка.

Залишились мати, брат, дружина і маленька донька.

 

ІВАН СОРОКОДЗЮБА (1976-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в Рокитному (Київська область). Рано втратив батьків, згодом — і двох своїх братів — один загинув, інший помер.

В лютому 2017 року вступив на військову службу за контрактом; старший солдат, старший стрілець 2-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 13-го батальйону «Чернігів-1».

19 грудня 2017-го вранці загинув від вогнепального уламкового поранення грудної клітини — внаслідок обстрілу терористами з мінометів та СПГ-9 околиць смт Новотошківське (Попаснянський район).

 

ВАЛЕРІЙ БЕРДАКОВ (1967-2014) — капітан ЗСУ.

Народився в Кривому Розі, Довгинцівка. Навчався у Вінницькій області — ПТУ-36, працював на підприємствах Кривого Рогу, з 1997 року — в КП «Криворіжтепломережа». Проживав в селі Джурин Шаргородського району.

Мобілізований у серпні 2014-го. В часі війни — командир протитанкового взводу, 1-й механізований батальйон, 93-тя бригада.

18 листопада 2014-го загинув під час мінометного обстрілу взводного опорного пункту (висота №17 на околиці Донецького аеропорту[1]) біля села Веселе. Тоді бійців 93 ОМБр, які везли воду, набої та супроводжували часткову ротацію в аеропорт Донецька, атакували проросійські бойовики. Бій тривав півтори години, бойовики обстрілювали з мінометів і «Градів». Окрім загиблого Бердакова — один загиблий і 7 поранених, 1 зник безвісти.

 

ЯРОСЛАВ ПАВЛЮК (1988-2016) — старший сержант ЗСУ

Народився 1988 року в місті Біла Церква (Київська область). 2004 року закінчив дев’ять класів Білоцерківської спеціалізованої школи № 12; продовжив навчання в Київському будівельному технікумі за спеціальністю «зелене господарство і садово-паркове будівництво». Мріяв бути військовим, тому в 2008 році підписав контракт; служив в 72-й бригаді.

На передовій з березня 2014 року; старший сержант, головний сержант взводу — командир бойової машини (БМ-21) 1-ї реактивної артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону. Брав участь у боях за Амвросіївку, Савур-Могилу, Маріуполь, Волноваху, Авдіївку.

17 грудня 2016 року загинув внаслідок мінно-вибухової травми поблизу Авдіївки.

Без Ярослава лишились батьки, двоє братів, дружина і двоє дітей.

 

ВЛАДИСЛАВ ОСТАПЕНКО (1963-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Нікополі на Дніпропетровщині. Від 2001 року працював в Нікопольському управлінні експлуатації газового господарства, слюсар з експлуатації та ремонту газового обладнання.

За віком не підпадав під призив, тому 7 серпня 2014-го сам пішов добровольцем до військомату. Спочатку служив в 78 ОБМЗ, а згодом подав рапорт про переведення до 93-ої ОМБр, у скдаді якої захищав Донецький аеропорт.

У грудні 2014 побував вдома у короткій відпустці, а 25 грудня його викликали на другу ротацію. І це вже була дорога в один кінець. Владислав мав відправитися на ротацію, але вирішив залишитися в ДАПі, вони з кількома побратимами вирішили, що або вийдуть звідти усі, або не вийде ніхто…

Владислав загинув 16 січня 2015-го – у бою з російськими збройними формуваннями в районі аеропорту Донецька.

Кіборг Віталій П’ясецький пізніше написав у спогадах про загибель Остапенка:

“Два роки тому. ДАП. 16.01.2015. Не люблю спекулювати, чи піаритись на болючій темі, але вирішив підкорегувати, та нагадати ті події, дворічної давнини. В принципі ніч минула відносно спокійно. Ну там стрілкотня і тд. Я чесно навіть непам’ятаю, що там і як було. Спав хтось чи ні. Вогонь ведем тільки з укриття. Та поряд з нами кілька пацанів чи то з 74-ї чи 93-ї. Один здоровенний мужик, видно що стріляний воїн, особливо не ховається, броня розстібнута, без каски. Ведем вогонь на ураження та на випередження фактично у всі напрямки. Обложили конкретно. Всі щось роблять, кудись стріляють. Мужичок, що в розстібнутому броніку стоїть поряд у весь ріст. Мить, і він падає на ящики з гранатами. Хапаю за одяг та стягую вниз, до себе за барикаду. Та помічаю, як з невеликої дірочки над правою бровою фонтанчиком виливається кров. Прямо як у кіно. З людини з хрипом виходить життя. А ти думаєш: “а, може, живий”. І тягнем вдвох. Потім вчотирьох. Липка кров на рукаві. Дзвінок його телефону. Слухавку ніхто не піднімає. А потім все змішалось. Зім’ялось. Збилось в один довгий до безкінечності день. А, може, ніч”.

Тільки через два роки капелан, Андрій Полухін, який був там, сказав, що в той момент телефонувала дружина, але ні в кого не стало сміливості відповісти.

Без Владислава лишилися дружина та донька.

 

ГЕННАДІЙ КАРПЕНКО (1972-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у місті Кривий Ріг, працював в охоронному агентстві «Дуган».

Призваний за мобілізацією 17 травня. Старший сержант, бухгалтер, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором» неподалік від Кутейникового. Перехрестя, через яке їхала машина, було вже захоплено російськими військами. 2 жовтня 2014-го тіло Геннадія було знайдено пошуковою групою Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») неподалік від Кутейникового — у кузові машини вантажівки.

 

АНДРІЙ ПИТАК (1981-2016) – солдат ЗСУ.

Народився в м. Тернополі. Працював в управлінні соціальної політики Тернопільської міської ради на посаді головного спеціаліста відділу з питань постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС.

В АТО – навідник 1-го взводу 2-ї аеромобільно-десантної роти 1-го аемб 80-ї окремої десантно-штурмової бригади (Львів).

1 березня 2016 року військовослужбовці вирушили в район проведення навчальних стрільб, що мали відбутися між селищами Мирна Долина та Тошківка (Попаснянський район Луганська область). Рухаючись ґрунтовою дорогою уздовж лісосмуги в напрямку смт Тошківка, під час спроби розвернутися, легкоброньований автофургон «Hummer» наїхав на протитанкову міну ТМ-64. Внаслідок підриву загинув водій і двоє військових, які сиділи позаду, солдати Артем Воронюк та Олександр Дуленко, ще двоє дістали поранення.

Без Андрія залишилася мати.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада