Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
14.09.2020

15 вересня. Давно не було настільки плідного дня:

  • вчений енциклопедист, філолог і історик, що доводив більш раннє походження української мови у порівнянні з російською, перший ректор Київського університету;
  • видатна художниця, що досягла досконалості у найрізноманітніших техніках і стилях, в її доробку – понад 4 тисячі робіт, а її творчість загалом стала одним з найпомітніших явищ у мистецькому житті західноукраїнських земель у першій половині ХХ століття;
  • композитор, автор багатьох стрілецьких пісень, що стали популярними і вважаються народними;
  • керівник ОУНівського підпілля на Донбасі;
  • скульптор, відомий багатьма пам’ятниками Шевченку та монументом на тему Хмельниччини у Жовтих Водах;
  • художник, чимала частина доробку якого присвячена Донеччині;
  • письменник, який створив епічний роман, в якому досліджує соціально-психологічні витоки патріотизму і зради;
  • поетка, в доробку якої понад 30 збірок, перекладених на багато мов, включно з китайською та японською;
  • художник-емальєр;
  • офіцер, який особисто координував бойові дії захисників ДАП у 2014 році, і завдяки ініціативі якого багато «кіборгів» повернулися додому.

Також пом’янемо народжених 15 вересня військовиків, що полягли у боротьбі з російськими окупантами та їхніми поплічниками. Серед захисників України – і уродженець Луганщини, який загинув, намагаючись звільнити від «русского міра» свій рідний край.


А почнемо, традиційно з давно минулих часів:

 

МИХАЙЛО МАКСИМОВИЧ (1804-1873) – науковець, енциклопедист, фольклорист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет. Перший ректор університету Св. Володимира у Києві.

Народився на хуторі Тимківщина (тепер у складі села Богуславець, Черкаська область) у сім’ї сільського судді, що походив з козацького старшинського роду.

Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, по тому – Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку. 1833 року одержав науковий ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету.

1834 року у відкритому тоді університеті Св. Володимира Максимович дістав професуру російської словесності й був обраний його першим ректором. Дослідники розглядають це призначення як своєрідне заслання – влада прагнули прибрати на периферію вченого-українофіла.

Через поганий стан здоров’я 1845 року Максимович пішов у відставку й решту життя присвятив науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля, де й помер.

Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності.

Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв’язки з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем та іншими визначними діячами науки й культури.

Максимович був науковцем-енциклопедистом широкого діапазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х— на початку 1830-х років, не лише стояли на рівні тогочасної науки, а й прокладали для неї методологічні шляхи.

Як фольклорист 1827 року Максимович видав у Москві «рос. Малороссийские песни», 1834 року — «Украинские народные песни» (третя збірка «Сборник украинских песен», ч. 1 вийшла вже в Києві 1849 року).

Передмова Максимовича до видання 1827 року була «свого роду літературним маніфестом, повним ентузіазму до народної української поезії» (Д. Дорошенко). Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також в Устилузі). Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов’янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов’янських мов, в яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М. Погодіним і П. Лавровським Максимович обстоював «старобутність» української мови.

Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам’яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті минулих літ». Був автором праці «История древней русской словесности», про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Т. Шевченкові.

В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він відстоював генетичний зв’язок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато статей, критичних заміток про джерела, літературу тощо. У статті «О мнимом запустении Украины» (1857) та «Письма» до М. Погодіна, Максимович довів безпідставність його гіпотези про «великоруське» населення Київщини за княжої доби.

Максимович був першим істориком стародавнього Києва, він уперше показав роль Петра Могили в будівництві української культури, розповів про історію створення багатьох київських пам’яток.

Обороняючи рідну культуру від нападок імперських науковців, він у листах до князя Вяземського знову рішуче виступає проти панславізму з російським обличчям, а фактично проти русифікації української культури, ігнорування української мови як мови великого окремого народу. Він стверджував, що українська мова виникла ще в часи Київської Русі, раніше за російську. Максимович своїм прикладом запалив багатьох на збирання й дослідження української старовини

Дуже раджу статтю Миколи Томенка про Максимовича, еволюцію його світогляду та зв’язок з суспільно-політичними рухами того часу: https://novynarnia.com/2019/09/15/tayemnitsya-zhittya-i-svitoglyadu-mihayla-maksimovicha/

 

ОЛЕНА КУЛЬЧИЦЬКА (1877-1967) — видатна художниця, педагог. Автор понад 4 000 художніх творів.

Народилася в місті Бережани на Тернопільщині. Рід Кульчицьких гербу Сас походить із села Кульчиці, під Самбором. Батько був правником і громадським діячем,

На розвиток мистецького обдарування Олени мали вплив уроки батька, який сам цікавився живописом. По закінченні 8-класового навчального закладу при монастирі Сакраменток у Львові  кілька місяців разом із сестрою Ольгою відвідувала Львівську Художньо-промислову школу (нині ЛДКДУМ ім. І. Труша). Пізніше навчалась у щойно відкритій приватній художній школі С. Батовського-Качора та Р. Братковського. Згодом Олена вступає до Львівської студії художників реалістичного напрямку. В 1907 році вона закінчує Академію мистецтв у Відні.

У 1909 році Олена Кульчицька вперше виставила свої роботи у Львові. Успіх був незвичайний. Вона творила своєрідний літопис народного життя. Такими є живописні твори: жанрові композиції «Жнива», «Діти зі свічками», портрети «На прощу», численні пейзажі, натюрморти. Знаменною віхою в житті молодої мисткині був 1912 рік, коли вона вперше взяла участь у Київській українській художній виставці.

Художниця власної сім’ї не мала, повністю присвятила своє життя мистецтву. Була співзасновником музею «Стривігор» у Перемишлі, де певний час проживала і творила.

Олена Кульчицька яскраво виявила себе в різних видах мистецтва: живопис, графіка, сакральний живопис (створила унікальний іконостас), народне прикладне мистецтво, килимарство; навіть проектувала меблі.

На порозі ХХ століття вона відродила в Україні естампну графіку, передусім — в техніці офорту, надавши їй відразу у своїй творчості подиху великого мистецького явища. За свій півстолітній творчий шлях художниця виконала в цій техніці понад 120 творів, залишаючись донині неперевершеним майстром українського офорту.

Наприкінці 1938 року Олена Кульчицька з сестрою та матір’ю переїжджає до Львова і оселяється у будинку біля Святоюрської гори. Саме тут, у Львові, з яким були пов’язані нові плани і надії, художниця пережила найбільші втрати — смерть матері і сестри Ольги. Це горе стало початком болісних роздумів, навіть — духовної кризи, яку Олена Львівна переживала протягом багатьох років. То ж розраду шукала в праці.

Спочатку праця знайшлася для неї в Музеї етнографії, де вона виготовила сотні зразків національного одягу різних регіонів, часових відмін. Дивувала колег — на велелюдних церковних святах чи ярмарках могла безпомилково розпізнавати зодягнених у відповідні строї жінок — з того чи іншого вони краю, навіть із якого села.

Коли у 1940-х до Західної України знову прийшла Червона армія, Кульчицьку запрошують викладати до Львівського поліграфічного інституту. Вона стає професором, народним художником України. Та її твори на виставки приймають неохоче, бо в них не було «радянської ідеї».

Якось на зборах у львівському міськкомі партії працівник комбінату образотворчості Холенков, творчі здобутки якого зводилися до малювання гасел, кинув на адресу Кульчицької: «Это бездарная старуха, которая совершенно не умеет рисовать». У залі промовчали. Відтоді Олена Львівна жодного разу не була в Спілці художників.

1952 року знамениту художницю совєтська влада позбавила професорської практики. Але вона ще приходила до рідної Поліграфії, когось консультувала, засідала в журі, оцінюючи курсові та дипломні проекти майбутніх оформлювачів книги. Студенти підписували листа на захист Олени Кульчицької, а її знову звинувачували все в тому ж: небажання поборювати націоналістичні прояви в мистецтві.

Але водночас Кульчицьку обирають депутатом Верховної Ради УРСР, присуджують високе звання народної художниці…

Після другої совєцької окупації не поїхала на еміграцію, а навпаки — включилася в легальний опір сталінському режиму. Зокрема, активно допомагала родинам, які зазнали арештів та висилок до Росії. Зверталася до різноманітних окупаційних установ з проханням про звільнення багатьох діячів української культури, серед таких Віра Свєнціцька, донька директора Національного музею у Львові — мистецтвознавець та діячка ОУН.

1955 Кульчицька розорнула цілу кампанію на захист від закриття Львівського художнього училища — вже після звільнення України від СССР цей заклад виріс у Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша.

Олена Львівна фінансово допомагала у видавничих справах Союзу для визволення України. У ЦДАВО в Києві у фонді 4405 розміщено ряд документів в яких міститься дана інформація.

У 1967 році Олені Кульчицькі було присуджено Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка – це відбулося за кілька годин до смерті художниці, яка на той час вже була прикута до ліжка.

Восьмого березня 1967 року, як завжди, оголосили лауреатів Шевченківської премії. Про те, що Олену Кульчицьку нагородили, в Радіотелеграфному агентстві України знали на день скоріше. Данило Фігель, секретар, дізнавшись про нагородження, відразу пішов до Олени Львівни. І потім розповідав: “Я прийшов до неї, вона лежить у ліжку з закритими очима, майже на мій прихід не реагувала. Я взяв її за руку: “Пані Олено, Вас нагородили премією Шевченківською… Ви чуєте?” — кілька разів я її запитав. Я побачив, як вона кліпнула віями: “Чую!..” Вночі 90-річна Олена Кульчицька померла”. Похована в родинній гробниці (яку сама проектувала) на Личаківському цвинтарі у Львові.

«Хотіла б я, коли помру, — ще задовго до кінця казала художниця, — щоб по мені плакала трембіта, щоб сказала моїм любим Карпатам мене не чекати, я вже більше до них не прийду».

Побачити більше творів художниці (в тексті є певні неточності), але добірка робіт – чудова: https://sverediuk.com.ua/hudozhnitsya-olena-kulchitska/

Цикл «Страсті Христові» https://photo-lviv.in.ua/strasti-hrystovi-oleny-kulchytskoji/

Купити альбом, який представляє етнографічний доробок  Кульчицької з зображеннями народного одягу 6 https://knygy.com.ua/index.php?productID=9786177124091

 

МИХАЙЛО ГАЙВОРОНСЬКИЙ (1892-1949) — композитор, творець багатьох популярних стрілецьких пісень, головний диригент військових оркестрів Армії УНР.

Народився в Заліщиках на Тернопільщині. Його мати знала багато українських пісень, сама гарно співала, батько любив грати на сопілці. Після закінчення народної школи поступив на навчання в Заліщицьку учительську семінарію. Там поширив свої знання музичних інструментів.

З юнацьких років Михайло зазнав на рідній землі національної нерівності, тому використав першу нагоду, щоб змінити польське звучання свого прізвища (Гавронський) — українським.

Перші композиторські спроби й успіхи Гайворонського пов’язані з 1910-м роком. До його найраніших творів належать: хорова композиція на слова із збірки М. Шашкевича «Ой, вилетів орел».

1912-го випускник семінарії Гайворонський почав вчителювати  в Зашкові неподалік Львова. Одночасно студіював музику у Вищому музичному інституті імені Лисенка. На великому концерті у Львові, присвяченому 100-річчю від дня народження Тараса Шевченка, Гайворонський диригував учительським хором, котрий, у тому числі, виконав його перші твори на слова О. Олеся.

З початком I-СВ та розпадом Австро-Угорської імперії починається великий національно-визвольний рух Галичини. Гайворонський вступив до лав Українських Січових Стрільців, у складі сотні Василя Дідушка брав участь у карпатських боях.

З часом Михайло Гайворонський стає підхорунжим, композитором-диригентом, організатором духового оркестру Українських січових стрільців, інспектором військових оркестрів УГА.

1923-го Михайло Гайворонський виїздить на постійне місце проживання до США, де у Нью-Йорку разом з Романом Придаткевичем заснував Музичну Консерваторію. Водночас відвідував лекції у Колумбійському університеті. Невдовзі організував Український інструментальний оркестр, яким керував до 1936-го, також об’єднаний хор зі співаків 7 навколишніх церков, з якими влаштовував великі концерти своїх творів у 1932—1936.

З другої половини 1930-х зосередився на композиції, а також надавав постійну допомогу молоді, згуртованій у «Лізі Української Молоді Північної Америки».

З початком Другої світової війни мусив перервати кореспонденцію з рідним краєм. А згодом хвороба прикувала композитора до ліжка. Помер Гайовронський у Нью-Йорку, де й похований.

До найвідоміших з композицій Гайворонського належать понад 30 стрілецьких пісень (кілька на власні тексти), рапсодія «Довбуш», увертюри, танці та марші для духового оркестру.

В Америці були створені «Симфонічне алегро», вальс «Червона калина», квартет «Морозенко», «Різдвяна сюїта» і «Коломийка» для скрипкового тріо, скрипкові твори «Елегія», «Колискова», «Пісня без слів», «Серенада», «Сонатина».

Перу композитора належать також хорові збірки «Колядки та щедрівки», «Гуцульське Різдво», дві Служби Божі, два «Іже Херувим». З театральної музики — найвідоміша його музика до п’єс «Вій», «Довбуш» та «Гетьман Дорошенко».

Послухати пісні, музику до яких написав Гайворонський:

https://www.youtube.com/watch?v=fq4xgu8A56w&list=TLPQMTMwOTIwMjD-YDEngrJ2eg&index=5

https://www.youtube.com/watch?v=o-NeMhGI7Iw&feature=emb_title

https://www.youtube.com/watch?v=epQHGzuSFi0&list=PLxDhLdCc2gMPLc7QhJhMPqnbdt_iotMLt

https://www.youtube.com/watch?v=Grtfq9rCLJ8&list=TLPQMTMwOTIwMjD-YDEngrJ2eg&index=2

 

ЄВГЕН СТАХІВ (1918- 2014) — діяч українського підпілля на Донбасі в роки Другої світової війни. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Народився у Перемишлі (нині – Польща). Батько був офіцером УГА. Виховання визначили долю членів сім’ї — всі шестеро дітей входили до ОУН. Старший брат Володимир став міністром закордонних справ Української Держави. Він стояв поряд з провідниками ОУН на балконі, з якого у Львові у 1941 році було проголошено про відновлення Української держави.

Євген був причетним до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — багатопартійного передпарламенту й уряду воюючої України і до перетворення ОУН із тоталітарної організації на демократичну.

1940 року працює разом зі старшим братом Володимиром в «Українській пресовій службі».

1941–1943 — член Південної похідної групи ОУН, організатор нових осередків ОУН у Східній Україні (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь, Краснодон ).

Після проголошення Української Республіки у червні 1941-го німці арештували основне керівництво ОУН. Було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну. У 1942 році Євген отримав завдання від «Леміша» (Василя Кука — згодом Головного Командира УПА), разом із похідними групами ОУН розвернути підпільну мережу на Донбасі і отримав неабияку підтримку місцевого населення.

Як і чимало підпільників, яким вдалося вижити у роки Другої Світової, Євген подався на еміграцію. У 1946–1949 роках проживає в Німеччині, стає працівником Української пресової служби, адміністратором, розмножував німецькою і українською всі бюлетені, адресував і носив на летунську пошту — щоб скоріше йшло до Південної Америки і Канади.

1949 — емігрує в США. Президент середовища УГВР. Керівник Товариства українсько-єврейських зв’язків.

На еміграції Стахів став одним із активістів «двійкарів» — демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбу проти СРСР.

Син Євгена Стаххів – Євген-Зенон Стахів — лауреат Нобелівської премії миру 2007 р. в складі Міжурядової групи експертів з питань змін клімату.

Останні роки життя Євген Стахів майже щороку бував в Україні, зустрічався з молоддю і відомими політиками. Помер у Нью-Йорку у віці 95 років. До останніх днів свого життя він зберігав ясний розум і завжди цікавився подіями в Україні.

Головна тема Євгена Стахіва — зміна світогляду націоналістів під час Другої Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природними, як захист рідного краю від нападників. У 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Стало зрозуміло, що Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.

«До війни ОУН була малою галицькою організацією, при тому пронімецькою, оскільки особливих варіантів не існувало. Ми поширили націоналістичні ідеї від Донбасу по Крим. Саме те, що члени ОУН побували в містах Східної України, примусило ІІІ-ій Збір ОУН відступитися від крайнього донцовського націоналізму» – казав Євген Стахів.

За його твердженням, Олександр Фадєєв у своєму виразно пропагандистському романі «Молода гвардія» не випадково дав героєві-зраднику ім’я «Євген Стахович», адже особа діяча ОУН була вже відомою Міністерству державної безпеки СРСР. Безглуздості ситуації надавала та обставина, що Євген Стахів не те що молодогвардійцем, навіть комсомольцем ніколи не був. Він організував українське національне патріотичне підпілля на Донбасі, гаслом якого було «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну». Стахів спростував наклеп на себе в українській пресі в Америці і намагався навіть притягнути Фадєєва до суду. Його адвокати заявили, що Стахович — це, мовляв, вигаданий персонаж.

Насправді, під ім’ям Євгена Стаховича в романі Фадєєва вгадувався Віктор Третьякевич, якого теж очорнили, приписавши йому те, що він видав товаришів гестапівцям. Згодом ім’я справжнього зрадника було встановлено і Віктор Третьякевич був реабілітований. До того ж він виявився справжнім комісаром «Молодої гвардії», на відміну від Олега Кошового, якому відведена ця роль у романі Фадєєва й радянських підручниках з історії.

 

АНАТОЛІЙ БІЛОСТОЦЬКИЙ (1921-1993) — скульптор.

Народився 1921 року в Одесі у родині скульптора Юхима Білостоцького. Закінчив Київську художню школу ім. Т. Г. Шевченка (1940), у вересні того ж року був призваний до Червоної армії. Учасник німецько-радянської війни, брав участь у бойових діях у Криму, Карпатах, Чехословаччині. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни 2 ступеня (1945), медаллю «За бойові заслуги» (1944).

Після війни повернувся до Києва, закінчив Київський художній інститут. Працював у галузі станкової та монументальної скульптури.

Багато творів виконано у тандемі з дружиною – скульпторкою Оксаною Супрун. Їхній син Сергій також пішов митецьким шляхом – художник-монументаліст, графік.

Чимало творів Анатолія Білостоцького присвячено Тарасу Шевченку. Зокрема – бюст Шевченка на станції метро «Університет» у Києві.

Наймонументальніша робота Білостоцького і Супрун – скульптурна композиція «Перед боєм. Богдан Хмельницький, Іван Богун, Максим Кривоніс» – встановлена у м. Жовті Води.

У Донецьку теж можна побачити роботу Білостоцького – це пам’ятник на могилі чотирьом героям-стратонавтам, які загинули при падінні стратостата 18 липня 1938 р. над Донецьком в районі парку ім. Щербакова. Монумент був встановлений в 1953 р. і давно став однією зі звичних ознак центрального  бульвару Пушкіна. За «днр» монумент пофарбовали у золотий колір, чим перетворили його на черговий «самовар», які так люблять робити з пам’ятників прихильники специфічного «донбас-стайлу»…

Про історію створення монументу «Героям визвольної війни українського народу 1648—1654 років» і чому він встановлений у Жовтих Водах почитати можна тут https://gorod.dp.ua/news/91823

 

ІВАН БАЗИЛЕВСЬКИЙ (1935) – художник.

Народився  у с. Лугове – тоді Кримської області, закінчив Сімферопольське художнє училище ім. М. Самокиша (1956). Після того більшу частину життя живе у Краматорську на Донеччині.

Працює в галузі живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва. Традиційні для совєтських часів теми уславлення будівництва і промисловості вирішує в індивідуальному художньому стилі, улюднює ці сюжети. Багато творів присвячено Донеччині: «На будові каналу Дніпро―Донбас», «Донецьке Святогір’я», «Земля Донецька» тощо.

 

ОЛЕКСАНДР ШУГАЙ (1940) – письменник, літературознавець.

Народився у село Олексіївка Сумської області. Після 10 класу редактор міськрайонної газети узяв хлопця на посаду коректора: „В газетні дні я вичитував коректуру, а в інші – на батьківському велосипеді їздив виконувати редакційні завдання”.

Згодом Шугай закінчив факультет журналістики Київського університету та міжнародні курси славістів при Братиславському університеті. Тривалий час був на редакційній та видавничій роботі, працював відповідальним секретарем Київської організації НСПУ.

Видав кілька поетичних збірок.

Головний твір – роман «Притча про хату, або Сорок святих». В ньому письменник досліджує соціально-психологічні витоки патріотизму та зради, безкомпромісності та колабораціонізму.

В цьому епічному полотні, побудованому на реаліях 20 століття, зокрема йдеться про драматичні події на початку шістдесятих років минулого століття — битву за повоєнний Берлін, спорудження пріснопам’ятного Берлінського муру і Карибську кризу, коли внаслідок авантюрної політики КПРС та її кремлівських верховодів народи опинилися на грані Третьої світової війни.

Саме у вир цих подій разом із іншими українськими хлопцями — солдатами Радянської армії потрапив головний герой роману, журналіст, що всупереч брехливій московській пропаганді зумів приховано вести щоденник зі своїм, прискіпливим баченням усього сущого. У складних психологічних умовах відбувається становлення його особистості.

У літературознавчому доробку Шугая: роман-дослідження «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду», а також єсеї – «Багряний читає Липинського»… (сторінками книги «Листи до братів-хліборобів»), «Усе живе — тепле» (нове про Григора Тютюнника), “Як творилася «Аполлонова лютня» (сповідь ініціатора і редактора першої антології давньої української поезії).

 

ЛЮДМИЛА СКИРДА (1945) – поетка, літературознавець, перекладач.

Народилась у Кіровограді в родині службовців. З 1950 року родина живе в Києві, де Людмила закінчила філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Перші вірші поетеси були опубліковані в газеті «Літературна Україна» і в журналі «Дніпро» у 1962 році. Вони були передруковані українською діаспорою в Канаді, США та Польщі. Після виходу першої книги «Чекання» у 1965 році, почали з’являтись захопливі відгуки в іноземній пресі та жорстка критика у совєтській.

Так, видавець патріотичного часопису “Смолоскип” у Канаді Осип Зінкевич у своїх мемуарах згадує: “Гортаючи газети і журнали з України, я зовсім принагідно натрапив на вірш Людмили Скирди “Живеш і раптом”. Я захопився цим віршем. Починається словами  “Живеш і раптом непорозуміння…” і закінчується “Без мене буде дихать Україна, а я без України задихнусь”. І так пише двадцятирічна студентка. Ставлю собі запитання: звідки вона така взялася? І знаходжу: з Кіровограда. Попрацював – на першу сторінку “Смолоскипа” за травень-червень даю цей вірш, а далі мою обширну статтю про неї та добірку її віршів”. Книга “Чекання” не загубилась серед книг славетних шістдесятників, а й одразу зайняла своє місце у літературному процесі. Вона презентувала своєрідну і талановиту урбаністичну лірику.

Поетка зналася з найяскравішими представниками творчої інтелігенції України доби шістдесятництва. Проте, період романтичного ренесансу і відлиги тривав недовго. На всіх фронтах знову почала розгортатись боротьба з українським буржуазним націоналізмом. Цю вакханалію очолив емісар Кремля, секретар ЦК КПУ з ідеології Маланчук.

Перший помічник Щербицького Віталій Врублевський у своїй книзі згадує: “Єдиним словом Маланчук дозволяв собі вирішувати долю письменника, журналіста, режисера, встановлюючи над ним власну особисту цензуру. Списки складались і весь час поповнювалися. Я умовив друзів, щоб вони їх принесли мені. Як з’ясувалося, в них уже значилося близько 20 чоловік: Драч, Скирда, Гуцало, Горлач, Симоненко, Вінграновський, Борис Олійник, Некрасов, Тельнюк, Ліна Костенко, Харчук, Леонід Коваленко, Дмитренко, Голобородько, Дзюба, Бердник, Куліш, Сільвестров, Ященко, Грабовський.”

Саме у зв’язку з цим списком тривалий час Людмилі Скирді було заборонено захищати кандидатську дисертацію, оскільки робота була присвячена творчості репресованого поета Євгена Плужника. Справу вдалося довести до логічного кінця тільки у 1974 році після зняття Маланчука з посади.

З 1984 по 1988 рік Людмила Скирда вела авторську культурологічну програму «Живе слово» на УТ.

З 1986 по 1988 Людмила Скирда перебуває у докторантурі, де завершує роботу над докторською дисертацією, присвяченою українській поемі.

Людмила Скирда жила в багатьох країнах, куди вирушала разом із чоловіком – українським дипломатом Юрієм Костенком. За кордоном поетеса провадить активну культурницьку та творчу діяльність, спрямовану на налагодження дружніх контактів з українською діаспорою, та місцевою інтелігенцією та ЗМІ, читає лекції з української літератури.

Зокерма у Японії вийшли її книжки японською мовою «Сад любові і сонця» (2004), «Чарівна мушля»(2004) та українською — «Дзуйхітцу від сакури»(2005).  Також Скирда читає лекції з української літератури в університеті Кіото та з гендерних проблем сучасності в університеті Sokko Gakai.

У КНР вийшло три її поетичні книги китайською мовою «Подих Китаю», «Мелодії чотирьох сезонів», «Голоси Піднебесної», а також альбом «Натхненний вірш, чаруюча картина», в якому 25 відомих  художників Китаю проілюстрували вірші української поетеси.

Ім’я Людмили Скирди є одним з небагатьох українських літературних імен вже широко відомих за кордоном. Її поезія ввібрала в себе вплив і європейських, і східних культур, що призвело до появи унікального поетичного явища не тільки в контексті української літератури, але і літератур усього слов’янського світу. Вірші Людмили Скирди перекладено англійською, італійською, португальською, російською, польською, угорською, румунською, фінською, німецькою, японською, корейською, узбецькою, грецькою, китайською і арабською мовами.

Загалом вийшло більше трьох десятків поетичних збірок Скирди. Також вона  видала понад двохсот наукових статей і культурологічних есе, опублікованих в Україні та інших країнах, і трьох наукових монографій: «Сучасна українська поезія», «Поет і воїн», «Євген Плужник», «Сучасна українська поема».

Почитати вірші Людмили Скирди: http://poetyka.uazone.net/skyrda/

 

ОЛЕКСАНДР БОРОДАЙ (1946) – живописець, графік, художник по емалі.

Народився у Дніпропетровську. Закінчив Київський державний художній інститут. Працював на Дніпропетровському, пізніше – на Київському художньо-виробничих комбінатах.

Основні твори: рельєфи в Дніпропетровському театрі опери та балету (в співавторстві, 1974), розписи в Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка (1976), київська станція метро «Видубичі» (в співавторстві, 1992), композиція «Страшний суд» в нартексі Михайлівського Золотоверхого собору (1998, відновлення), серія емалей «Давньоруські мотиви», «Прості речі» (1996).

Емальєрні твори художника неодноразово представляли Україну на художніх виставках в Європі, Канаді та США.

Роботи Бородая можна побачити тут: http://museum.net.ua/afisha/oleksandr-borodaj-perevirene-chasom-ne-rozviyane-prostorom/

 

ОЛЕКСАНДР ТРЕПАК (1976) – полковник ЗСУ.

Багато бійців, які пройшли пекло в Донецькому аеропорту восени 2014 року, з вдячністю згадують офіцера з позивним «Редут», який особисто координував бойові дії і завдяки ініціативі якого багато сімей дочекалися своїх батьків додому живими та неушкодженими. Але мало хто знає, що під цим позивним ховається Герой України Олександр Трепак.

Він народився в родині військовослужбовця і теж обрав військову кар’єру, ставши військовим у четвертому поколінні.

«Ніколи не шкодував, що пішов в армію. Не буду придумувати, що мріяв про військові подвиги в юності. Я був простий сором’язливий хлопець, і авторитетом у дівчат, як мені здавалося, не користувався. А тут десантник, берет, романтика…», –  розповідає Олександр.

Під час офіцерської служби він обіймав різні посади в розвідувальних підрозділах Збройних сил України та прослужив у кількох видах розвідки: військовій, радіорозвідці та інформаційній.

Із 2008 року проходив службу в лавах 3-го кіровоградського окремого полку спецпризначення. «Для нашого полку війна почалася ще в лютому 2014-го, напередодні кримських подій, — каже Трепак — Розвиток тривожного сценарію мав певне підґрунтя, про що свідчила інформація, яку ми отримували. Тож на початку березня розвідувальні групи відбули до східних регіонів виконувати відповідні завдання. А у квітні підрозділи спецпризначення зайшли в міжнародний аеропорт «Донецьк».

Сам Олександр на Донбас прибув у квітні – завданням його групи був захист Центру забезпечення бронетанковим озброєнням, розташованого в Артемівську та бази зберігання стрілецької зброї в селі Парасковіївка, що неподалік.

Коли 7 червня 2014 року бойовики тяжко поранили командира Центру забезпечення бронетанковим озброєнням полковника Володимира Чобітка, Олександр Трепак на чолі групи з 8 бійців захопив блокпост сепаратистів на в’їзді у місто та протягом трьох годин утримував його, забезпечивши коридор безпеки для доставки другою підгрупою командира Центру до місця евакуації вертольотом.

Під час бою Олександр отримав кульове поранення в ногу, але від евакуації відмовився. «Ми добре розуміли, що російські найманці намагатимуться заволодіти бронетехнікою та стрілецькою зброєю, тож підготували надійні пости та секрети, морально налаштувалися на зустріч «гостей». Так і сталося.

Згодом із боку Горлівки базу почали штурмувати озброєні до зубів бойовики на КАМАЗі. Однак наші хлопці не дозволили їм це зробити, розстрілявши з гранатометів і заволодівши трофейною зброєю. За деякий час терористи знову спробували штурмувати арсенал. Цього разу за підтримки мінометного вогню в наступ пішов танк Т-64 та піхота. Проте їхня спроба штурму також не мала успіху. Українські воїни подавили ворожий міномет, відсікли піхоту та підбили бойову машину супротивника. За успішне виконання цього завдання Олександр Трепак отримав військове звання «полковник» і був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

Далі було лікування в одному з медичних закладів України та реабілітація. Уже 22 серпня 2014 року полковник Олександр Трепак очолив оборону Донецького аеропорту, де командував ввіреними йому бойовими підрозділами більше сорока днів.

«27 і 28 серпня почалися запеклі та жорстокі бої. Терористи намагалися оточити аеропорт і відрізати нам дорогу, однак ми «вчасно» потрапили у засідку і зрозуміли, що ворог уже в нас у тилу. Тоді негайно почали влаштовувати для них свої засідки — одну, другу, третю. Тобто почали їм перекривати шляхи підходу від їхньої засідки до нашої. Я здійснював управління підрозділами зі старого терміналу аеропорту. Бувало таке, що на першому поверсі був відсутній радіозв’язок, тож необхідно було підніматися на вищі поверхи навіть під час обстрілу, а інколи — й користуватися мобільним. Одного разу противник підійшов доволі близько, на відстань кидка гранати, і засів у сусідній будівлі. Ми викликали вогонь артилерії майже на себе, й терористи були знищені».

Під керівництвом полковника Трепака гарнізон Донецької фортеці здійснював контрдиверсійну та контрзасідкову роботу в околицях аеропорту, не даючи бойовикам змоги перекрити шляхи постачання українським воїнам продуктів і боєприпасів.

«Ми мінували всі підходи до наших позицій, посадки, прилеглу територію, а єдиний вихід із замінованої зони виводив просто на нашу засідку. У терористів була така велика кількість «200-х», що вони заїжджали забирати їх на тракторах із причепом».

Неодноразово Олександру доводилося самому брати участь у бойових зіткненнях із ворогом та піднімати «кіборгів» на штурм захоплених бойовиками будівель.

«У ніч із 1 на 2 жовтня я вивів із аеропорту підрозділи 93-ї ОМБр. «Донецьку фортецю» залишилися захищати десантники із 79-ї аеромобільної бригади, рота охорони 3-го полку та добровольчі підрозділи, — розповідає полковник Трепак. — Терористи спробували штурмувати старий термінал, бій був на дистанції кількох десятків метрів. Однак ми стійко тримали оборону. Неподалік від мене вибухнула граната Ф-1 і зачепила мені праву руку біля ліктя. Тієї ж ночі я примусово був евакуйований у тил».

За «донецьке» відрядження Трепак був нагороджений Орденом Богдана Хмельницького II ст., а згодом (12 лютого 2015) отримав Звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка». 23 березня 2016 року полковник Трепак призначений командиром Кіровоградського 3-го полку спецпризначення.

 

Пом’янемо захисників України від російської збройної агресії. Серед них – уродженець Луганщини, який загинув, захищаючи від окупантів рідний край.

 

СЕРГІЙ ЛЕВЧЕНКО (1987-2018) — солдат ЗСУ.

Народився 1987 року в місті Сєвєродонецьк (Луганська область). Закінчив Сєвєродонецький професійний ліцей; працював на заводі залізобетонних виробів.

Після навчання в 169-му навчальному центрі «Десна» проходив військову службу за контрактом протягом майже двох років; солдат, командир бойової машини 1-ї механізованої роти механізованого батальйону 53-ї бригади.

Загинув 26 серпня 2018 року поблизу селиша Кримське  в Луганський області внаслідок підриву мінно-вибухового пристрою. Тоді ж загинув солдат Олександр Бережанський, ще один вояк зазнав травмування.

Без Сергія лишилися батьки, дружина та двоє дітей, одному з яких на той час було менше року.

 

ОЛЕКСАНДР ПРИХОДЬКО (1994-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Виповзів на Чернігівщині.

Проходив військову службу за контрактом, 169 навчальний центр Сухопутних військ, механік-водій.

Загинув уночі проти 27 вересня 2014-го, в районі селища Малоорлівка (Шахтарський район, Донецька область), під час обстрілу терористів блокпосту підрозділу українських військ з РСЗВ «Град», гранатометів, мінометів і танків. Близько 23-ї години один зі снарядів влучив просто в блокпост, тоді загинули ще двоє військовиків — солдат Денис Чередніченко й старший солдат Максим Озеров.

Без Олександра лишились батьки.

 

ІГОР ГАВРИЛЮК (1984-2015) — лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Томашпіль на Вінничині. Закінчив Одеську національну академію зв’язку ім. О. С. Попова, на військовій кафедрі здобув звання офіцера запасу.

Працювати почав на 5-му курсі навчання електромеханіком електрозв’язку одеського ТОВ «Діском». Протягом 2006—2009 років працював у Центрі електрозв’язку № 6 (Вінницька філія ВАТ «Укртелеком») — електромеханіком, інженером електрозв’язку, інженером АТС. По тому працював у ТОВ «Ренджи Томашпіль» — бригадир на будівництві фотогальванічної електростанції (на території Гнатківської сільської ради Томашпільського району). Захоплювався східними єдиноборствами.

Мобілізований 1 серпня 2014-го, за контрактом, лейтенант 30-ї окремої механізованої бригади; заступник командира роти по роботі з особовим складом.

Загинув під час виходу українських військ із Дебальцевого 18 лютого 2015 року.

Без сина лишились батьки.

 

ДМИТРО СТЕПАНОВ (1987-2015)— солдат ЗСУ.

Народився у селі Суськ на Волині.  Працював на фірмі, що виготовляла меблі. Згодом разом зі другом Андрієм Карпюком зробили власну пилораму.

Разом з Андрієм їх і мобілізували у серпні 2014 році. Спочатку Дмитро потрпаив до 3-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади, згодом переведений у 81-у ДШБ. Із листопада 2014 року перебував на передовій у зоні АТО. Номер обслуги, 81-а окрема аеромобільна бригада. Брав участь у боях за Донецький аеропорт.

3 квітня 2015-го загинув під час підриву на міні поблизу Авдіївки. Тоді ж загинули солдат Андрій Карпюк та капітан Юрій Чучалін. Згодом від поранень помер солдат Дмитро Свідерський.

Вдома лишилися дружина та донька.

 

АНАТОЛІЙ ЗОЗУЛЯ (1969- 2014) — боєць ДУК ПС.

Народився у м. Звенигородка а Черкащині. Неодноразовий чемпіон Черкаської області з бігу на короткі дистанції, срібний призер чемпіонату України серед школярів.

Захищати Україну зголосився добровольцем – записався до Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор».

12 серпня 2014 року вдень автобус з бійцями ДУК ПС потрапив у засідку на блок-посту під Донецьком на об’їзній трасі поблизу залізничної станції Мандрикине. Автобус був обстріляний, 10 вояків, серед яких був і Анатолій Зозуля, загинуло, потрапило в полон 3 бійця. Проросійські бойовики поширили відео з місця подій, знімаючи місце бою та тіла загиблих.

Серед вцілілих був командир групи — Марлен Місіратов та два брати Мартинових — Олег та Андрій. Вони були поранені і захоплені і полон, пізніше усі троє були визволені.

 

АНДРІЙ ШУДРАВИЙ (1989-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився у місті Яремче, Івано-Франківська область. Тут навчався в школі, по закінченні якої вступив до Сторожинецького лісового коледжу. На Буковині зустрів і свою єдину. Одружився та залишився жити у Сторожинці (Чернівецька область).

У 2011 році розпочав військову службу за контрактом, з травня 2014 відправлений у зону АТО. Андрій Шудравий навчання у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича, на географічному факультеті, поєднував із контрактною службою в ЗСУ, спочатку танкістом, потім десантником 80-ї аеромобільної бригади.

13 липня 2014 року в селищі Металіст під Луганском, під час виконання чергового бойового завдання БТР, у якому знаходився Андрій, підірвався на міні. Медики намагалися врятувати його, та травми були несумісні із життям. Військовий помер у гелікоптері, яким його транспортували до лікарні.

Без Андрія залишилась дружина та син.

 

СЕРГІЙ ЛЯЛЕВИЧ (1981-2015)— сержант ЗСУ.

Народився в смт. Романів на Житомирщині.

Мобілізований до ЗСУ 2014 року, після військової підготовки воював у складі 30-ї ОМБр.

Пропав безвісти 9 лютого 2015-го у часі боїв за Дебальцеве, коли дві машини бригади попали під обстріл поблизу села Логвинове у верхній частині «дебальцівського виступу» на трасі між м. Дебальцеве і м. Артемівськ (Донецька область). Впізнаний серед загиблих. Похований.

Без Сергія лишилися батьки, дружина, син-першокласник.

 

ДМИТРО ПЄТУХОВ (1992-2015) — старший солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у м. Миколаїв. Закінчив Миколаївський технікум залізничного транспорту. Займався боксом — в спортивному комплексі «Зоря». З 2013 року служив у лавах ЗСУ, проходив строкову службу в навчальному центрі «Десна», по тому в Новограді-Волинському. По поверненні до Миколаєва вступив на військову службу за контрактом до 79-ї аеромобільної бригади, старший сапер.

20 січня 2015-го загинув у бою за ДАП — на вояка впала бетонна стіна, що обвалилася від обстрілів «Градами».

Без Дмитра лишились батьки, молодший брат, наречена.

 

ОЛЕКСІЙ КУДІНОВ (1991-2014)— солдат Збройних сил України.

Народився у м. Кривий Ріг. Закінчив Криворізький професійний транспортно-металургійний ліцей — машиніст екскаватора, після служби в армії працював у рудоуправлінні гірничого департаменту ПАТ «Арселор Мітал Кривий Ріг».

Мобілізований у часі першої хвилі, в березні 2014-го. Механік-водій інженерно-технічного взводу, 25-ма окрема повітрянодесантна бригада.

3 серпня 2014-го загинув під час операції зі звільнення від терористів міста Шахтарськ.

Вдома лишилися мама та сестра.

 

ОЛЕКСАНДР ПАЛАМАР (1991-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у смт. Кельменці Чернівецької області.

В АТО – командир відділення – командир машини ПВЗ, 24-я окрема Залізна механізована бригада.

Загинув 7 серпня 2014 року виконуючи бойове завдання в районі м. Сніжне, Донецька область.

Залишилися батьки та сестра.

 

ІГОР КЛИМЮК (1994-2017) — солдат ЗСУ.

Народився 1994 року в селі Оконськ на Волині. По тому родина переїхала в село Гірка Полонка Луцького району. Закінчив Волинський коледж Національного університету харчових технологій (м. Луцьк) за спеціальністю «Слюсар-електрик з ремонту електроустаткування». Працював електриком у сільськогосподарському приватному підприємстві «Рать» в селі Ратнів Луцького району.

У червні 2015 року був призваний на строкову військову службу до лав ЗСУ. Пройшов підготовку в 179-му об’єднаному навчально-тренувальному центрі військ зв’язку, м. Полтава. В подальшому служив у 24-ій мехбригаді в Яворові. Ще до закінчення строкової служби у 2016 році підписав контракт.

Солдат, гранатометник 1-го механізованого відділення 3-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої Залізної бригади імені князя Данила Галицького, м. Яворів. З 2016 року брав участь в АТОю

Загинув 10 січня 2017 року від смертельного поранення у голову внаслідок обстрілу російсько-терористичними угрупуваннями позицій українських військових поблизу сіл Новозванівка та Троїцьке Попаснянського району Луганської області.

По смерті залишилися батьки, молодші брат та сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада