Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.05.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

15 травня.

Почнемо огляд з вшанування пам’яті Героя Небесної сотні, який зазнав поранення у протистоянні з силовиками і згорів у Будинку профспілок.

А далі будуть:

  • лауреат Нобелевської премії, виданий біолог, який доклався до становлення в Україні наукових шкіл імунології, ембріології та інших біологічних дисциплін;
  • один з очільників України періоду Перших Визвольних змагань, який підписав Грамоту про утворення федеральної держави з Росією, після чого невдовзі був вигнаний з Києва;
  • дослідниця древностей, що відкрила три археологічні культури;
  • двоє митців – художник реалістичного напрямку та проста колгоспниця, яка виявилася видатною художницею-примітивісткою;
  • перекладач з багатьох мов, якому ми завдячуємо українськими перекладами десятків шедеврів західноєвропейської літератури – від Шекспіра до Брехта;
  • сучасна депутатка, опозиційна політикиня, яка відстоює євроатлантичний вектор для України;
  • десантник, Герой України, який боровся з російськими окупантами в найскладніший період неоголошеної війни.

І як завжди, вшануємо пам’ять інших, народжених цього дня захисників України, яким не довелося повернутися живими.


А  спочатку пом’янемо українця, який поклав життя в боротьбі з режимом Януковича.

 

ОЛЕКСАНДР КЛІТИНСЬКИЙ (1988-2014) — громадський активіст, учасник Революції Гідності. Був поранений у протистоянні з силовиками, загинув під час пожежі у Будинку профспілок.

Народився в с. Чернелівці, Хмельницька область. Був найменшим серед чотирьох дітей у сім’ї. Рано, у 7 років, залишився без батька. Родина жила бідно, тому, щоб допомогти рідним, після школи був змушений поїхати на заробітки до Києва.

З грудня 2013 року — на Майдані. Відтоді й до 19 лютого 2014 року брав участь у протистояннях з владними структурами. 19 лютого отримав наскрізні кульові поранення ніг, стримуючи наступ «Беркуту» на вулиці Інституцькій. З пораненням був доправлений медиками до Будинку профспілок, для надання медичної допомоги.

Не дивлячись на тривалі пошуки нерухомого Олександра в палаючому Будинку профспілок у ніч на 19 лютого, знайти його так і не вдалось. Тривалий час перебував у списках зниклих.

Обгоріле тіло Олександра було знайдене під завалами, та попередньо ідентифіковане за металевим жетоном. Похований з почестями на Аскольдовій могилі. Після проведення експертизи ДНК, тіло остаточно ідентифіковано, після чого відбулося перепоховання у рідному селі…

 

Звернемося до більш ранніх часів і поступово наближатимемося до сьогодення.

 

Наступного героя огляду зараз часто називають українським науковцем. Визначення це, як на мене, досить умовне. Він не був українцем ні за походженням, ні за самоідентифікацією. Його, радше можна назвати громадянином безмежної країни під назвою Наука. Але через те, що його праця чимало сприяла розвитку української науки, сьогодні і згадуємо тут цю без перебільшення видатну особистість:

 

ІЛЛЯ МЕЧНИКОВ (1845-1916) – біолог, один з основоположників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імунології і мікробіології. Лауреат Нобелівської премії у галузі фізіології та медицини за праці про імунітет.

Народився в с. Іванівка, Харківської губернії. Батько – офіцер з Петербургу, походив зі шляхетного україно-молдавського роду Спадаренків. Засновником української гілки цього роду є Ніколає Мілеску-Спетару, а прізвище «Мечников» є російською версією молдавського «рум. Spătaru, зброєносець». Мати — Емілія Левівна – донька єврейського письменника Лева Неваховича, родом з Летичіва.

1862-1864 Ілля прослухав курс природничого відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. 1864 року, склавши екстерном іспити на відмінно, 18-річним студентом опублікував у Німеччині своє перше наукове дослідження.

За рекомендацією Миколи Пирогова, Мечникову надали державну стипендію для науково-дослідної роботи в західноєвропейських лабораторіях.

У 20 років він переїхав для досліджень у Неаполь, де спільно з молодим російським зоологом Олександром Ковалевським проводив досліди над ембріональним розвитком морських безхребетних. За роботу, в якій вони показали, що зародкові структури багатоклітинних тварин є, по суті, гомологічними (демонструють структурну відповідність), як і повинно бути у форм, пов’язаних спільним походженням, вони в 1867 р. отримали премію імені Карла Бера, що присуджується Академією наук за роботи з ембріології.

В 23 роки Мечников став доктором зоології. Обирається доцентом Новоросійського університету в Одесі, а за рік — доцентом Петербурзького університету. В 25 років почав викладати зоологію студентам університету в Одесі.

У 1881 року реакційні дії царського уряду посилилися, і Мечников, подавши у відставку, 1882 року переїхав до Мессіни в Італії. Тут, в свої 37 років він зробив ще одне основоположне відкриття – дослідив і описав явище фагоцитозу, тобто процесу поглинання і перетравлення клітинами організму чужорідних для нього частинок.

1886 — повернувся до Одеси. Тут спільно з Миколою Гамалією заснував першу в країні бактеріологічну станцію (сьогодні — Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології імені І. І. Мечникова). В цій установі він вивчав дію фагоцитів собаки, кролика і мавпи на бактерії, що спричинюють бешиху і епідемічний поворотний тиф. Його співробітники працювали також над вакцинами проти холери курей і сибірки овець. Але вже наступного року, переслідуваний газетярами і місцевими лікарями, які закидали Мечникову відсутність і у нього медичної освіти, він вдруге залишив Російську імперію.

І вже до самої смерті працював у Франції – у Пастерівському інституті, отримав там лабораторію, займався загальнопатологічними питаннями, вивчав проблеми довголіття і ввів в медичний обіг термін «геронтологія», створивши однойменну науку. З 1905 р. — заступник директора Пастерівського інституту.

1908 — Мечникову (спільно з німецьким вченим Паулем Ерліхом, який паралельно вів схожі дослідження і дійшов таких само висновків) було присуджено Нобелівську премію у галузі фізіології та медицини за праці про імунітет.

Під час цього тривалого французького періоду життя, Мечников брав участь багатьох наукових конференціях в Європі, у  1911 — очолив організовану ним експедицію з вивчення туберкульозу серед населення калмицьких степів в Російській імперії.

Помер у Парижі 15 липня 1916 року у віці 71 року після кількох інфарктів міокарда. Урну з прахом поставили в Пастерівському інституті.

Ілля Мечников створив наукову школу епідеміологів, мікробіологів, імунологів і патологів; брав активну участь у створенні науково-дослідних установ, що розробляли різні форми боротьби з інфекційними захворюваннями. Низка бактеріологічних і імунологічних інститутів у країнах колишнього союзу, в тому числі і в Україні, носить його ім’я.

 

З приводу оцінок діяльності наступного фігуранта огляду і досі вирують шалені пристрасті. Одні стверджують, що саме з його особою були пов’язані справжні шанси на затвердження української державності, інші – що якби його не усунули, то він загубив би паростки цієї державності ще раніше, ніж це згодом зробила більшовицька окупація. Одні ставлять йому в заслугу становлення українських культурних і наукових закладів, інші закидають русифікацію державного апарату. Одні глорифікують його за спротив більшовикам і наведення такого-сякого порядку, інші – клянуть за те, що він робив ставку на союз з гнобителями простого люду – тогочасними «оліграхами».

Як на мене, то російським шовіністом він не був, а от російським імперцем – безумовно. Тому вважати, що з ним могли бути пов’язані перспективи української державності – м’яко сказати, не дуже обґрунтовано. Хоча як державний менеджер він справді вигідно вирізнявся на тлі як попередників, так і  на тлі тих, хто прийшов після. Але на їхньому тлі в цьому плані вирізнятися було не надто складно…

 

Отже:

 

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (1873-1945) — гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один з лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

Генеалогія козацького старшинського роду Скоропадських веде свій початок від першої половини XVII століття. Павло – нащадок брата гетьмана Івана Скоропадського — Василя. Як і багато інших українських родів, у 19 віці рід Скоропадських був зросійщений.

Народився Павло в року в німецькому місті Вісбадені, в родині офіцера армії Російської імперії Петра Скоропадського. Першою мовою, якою почав розмовляти, була німецька. Дитячі роки провів у родовому маєтку Тростянець Чернігівської губернії.  Після гімназії Павло вступив до Пажеського корпусу в Санкт-Петербурзі, успішно закінчив його в 1893 році. Молодого офіцера призначили на службу до Кавалерґардського полку.

З початком російсько-японської війни подав рапорт із проханням перевести його на фронт у діючу армію. Уникав штабної роботи, його загони брали участь у розвідувальних операціях і нападах на тили противника. У грудні 1905 року імператор Микола II призначив Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом, із наданням звання полковника. 4 вересня 1910 року полковник Скоропадський став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись флігель-ад’ютантом.

З початком Першої світової вже генерал-майор Скоропадський відправляється на фронт, відзначився в багатьох боях. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта Скоропадський 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташовувався на теренах України. Тут він вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.

В Україні національний революційний рух навесні 1917 року очолила соціалістична Центральна Рада. Павло Скоропадський вороже ставився до соціалістичних ідей українських та російських революційних партій. Втім, після більшовицького запеклий антибільшовик Скоропадський визнав зверхність наказів Центральної Ради і виконував накази командувача Українського фронту генерал-полковника Дмитра Щербачова, що у свою чергу підпорядковувався Генеральному Секретаріату.

У листопаді 1917 року 2-й гвардійський корпус, вояки якого підтримали більшовиків, на чолі з Євгенією Бош рушив із Вінниці на Київ для розгону УЦР. Скоропадський отримав наказ Петлюри та Щербачова: розігнати заколотників. Оскільки збільшовичені частини мали низький рівень дисципліни, то ліквідація наступу відбулася без значного кровопролиття. Зокрема, під Вінницею заколотників зустрів Український стрілецький дивізіон Скоропадського. Частини червоних майже без бою були миттєво роззброєні, повантажені до ешелонів і відіслані до Росії.

Скоропадський на той час не займав ніякої політичної позиції, обмежуючись турботою про боєздатність свого військового підрозділу. Генерал зіткнувся з холодним ставленням до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 року уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника Скоропадського, чинив йому перешкоди в керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження озброєння, одягу, харчів тощо. Наприкінці року через суперечності з новим військовим секретарем міністром Миколою Поршем та головнокомандувачем військових сил в Україні полковником Юрієм Капканом та через власні незадоволені амбіції Павло Петрович пішов у відставку.

У січні 1918 року більшовики зайняли Київ, а Скоропадський переховувався від репресій.

З поверненням, фактично на багнетах німецько-австрійських військ, до Києва, Центральна Рада в березні 1918 року оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, що була відображена в III Універсалі. Селяни не скорялися діям посадовців Центральної Ради і неохоче віддавали зерно та продукти, які вона мала віддавати німцям як плату за військову допомогу. Окупаційні війська вважали, що українська влада не дотримає зобов’язань щодо передачі німцям харчів і почали каральні дії для примусового вилучення харчів із залишенням документів про вилучення. У відповідь на це Україною поширився рух спротиву.

У середині березня Павло Скоропадський утвердив опозиційну до УЦР політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка ввійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією В’ячеслава Липинського та Миколи Міхновського та Союзом земельних власників із метою спільними зусиллями домогтися зміни уряду й внутрішньо-економічної політики Центральної Ради.

На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради й німецьким окупаційним командуванням «Українська Народна Громада» готувалася до державного перевороту. На нараді 24 квітня з генералом Вільгельмом Ґренером, фактичним керівником німецького війська в Україні, за підтримку німців у перевороті (офіційно німецьке командування в цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію) Скоропадський узяв на себе низку зобов’язань політичного та економічного характеру.

29 квітня в Києві Всеукраїнський з’їзд хліборобів одностайно закликав проголосити Гетьманом України Павла Скоропадського. Центральну Раду було розігнано німцями, натомість, одразу ж проголошено про утворення Української Держави на чолі з Гетьманом. Переворот відбувся майже без крові, лише в сутичці з січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьману офіцерів. Головною причиною успішності перевороту став параліч Центральної Ради.

Гетьман видав «Грамоту до всього українського народу», відповідно до якої Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, міністрів та їх товаришів (заступників) звільняли з посад, а рядовим держслужбовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», згідно яких уся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася в руках Гетьмана. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами зліквідувати революційні зміни щодо земельного питання, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Гетьманська держава здобула міжнародне визнання серед країн, що були у військовому союзі з Німеччиною. Встановивши дипломатичні зв’язки з Німеччиною, гетьман провів успішні переговори з кайзером Вільгельмом II, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії. Також було здобуто визнання й 12 червня 1918 року підписано перемир’я з Радянською Росією.

Було досягнуто певних успіхів у галузі науки, освіти та культури. Універсалами Скоропадського були створені Українська Академія Наук, українські університети — у Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку тощо)

Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Української Держави замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду не розформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. Загалом, уряду так і не вдалося створити дієвої армії — з одного боку урядовці побоювалися, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи, а з іншого — справу створення збройних сил гальмувала німецька воєнна адміністрація.

Усе ще потребувало вирішення земельного питання. 29 квітня Гетьман скасував закони про конфіскацію великих маєтків, прийняті Центральною Радою, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). На початку листопада підготували проєкт аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більше 25 десятин на двір.

Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи в селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м’яса та цукру. Урешті невирішеність аграрного питання разом із поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Розпад Австро-Угорської імперії та листопадова революція в Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії не були зацікавлені у ствердженні Української держави і обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією.

І це відповідало настроям самого Сокропадського, для якого самостійництво було лише противагою більшовизму. Ні, він не заперечував існування українського народу і не підтримував утиски в культурно-мовному плані, але вважав, що Україна має утворити федерацію з Росією на умовах рівноправ’я. А якщо Галичина цього не хоче, то можна обійтися і без Галичини…

11 листопада Німеччина підписала перемир`я в Комп`єні й Перша світова війна скінчилася.

14 листопада 1918 р. з’явилася грамота гетьмана про федерацію України з майбутньою, небільшовицькою Росією:

“…на принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць… їй першій належить виступити у справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить як запорука добробуту всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутності”.

Цим Скоропадський остаточно відвернув від себе українців і після цієї грамоти протиримався рівно місяць.

Ідеологи антигетьманського спротиву Микита Шаповал та Володимир Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. Водночас курс на повалення влади Скоропадського підтримали представники КП(б) України, боротьбісти, проросійські кола. 13 листопада 1918 року в Києві, у будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли Володимир Винниченко (Голова Директорії), Симон Петлюра та інші.

За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, заволоділи столицею Української Держави. Скоропадський того ж дня зрікся гетьманства і втік з Києва. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки і почалося впровадження лівацьких ідей. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й інтелігенцію. Боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала зовсім безглуздих форм:   висувалася навіть ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату».

Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився в м. Ванзее поблизу Берліна. Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з істориком-державником В’ячеславом Липинським та Сергієм Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державників», Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолив новий гетьманський рух, а Липинський став його теоретиком.

Проте на початку 1930-х років між практиком Скоропадським та теоретиком Липинським виникли  розбіжності і «Союз» розколовся.

З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв’язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьманців-державників» та української громади в Німеччині. Разом із тим, передбачаючи неминучу війну в Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправив свого сина Данила до Англії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції.

І хоча гетьман не підтримував нацизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Втім, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху інтереси українців. Наприклад, коли угорські війська окупували в 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив у оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько та інші.

Протягом 1938—1941 років Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність.

Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінг, що поблизу Мюнхена в Баварії, Скоропадський був смертельно поранений і помер за десять днів.

 

Привітаємо з 96-річчам видатну археологіню, жінку особливою долі:

 

СОФІЯ БЕРЕЗАНСЬКА (1924) — археологіня, докторка історичних наук, яка відкрили три археологічні культури на території України.

Народилась в м. Кам’янці-Подільському в шляхетній родині з глибокими інтелігентними традиціями. 1932 року батька — офіцера, ад’ютанта генерала Брусилова — було заарештовано, а родину вислано до Астрахані. Відразу після завершення юною Софією школи починається Друга світова війна й нове заслання. Тепер вже до північного Казахстану.

Спочатку дівчина працює трактористко. Але тяга до навчання узяла верх і Софія нелегально виїхала до Кзил-Орди й вступила до Об’єднаного українського університету.

За першої нагоди, ще будучи студенткою, Березанська повертається в Україну й переводиться на навчання до Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на історичний факультет, який закінчує з відзнакою 1948 року. Наступного року вступає до аспірантури і згодом захищає кандидатську дисертацію на тему: «Пам’ятки передскіфського часу на Уманщині та їх історичне значення», присвячену білогрудівській культурі.

Після цього зараховується молодшим науковим співробітником відділу первісної археології Інституту археології АН УРСР. З того часу наукові інтереси Софії Станіславівни вже пов’язані територіально переважно з регіонами Лісостепу та Полісся, тобто з Північною Україною.

Березанська провела понад 40 археологічних експедицій, серед яких багаторічні біля села Пустинка Чернігівської області, в урочищі Усове Озеро Донецької області та села Гордіївка Вінницької області.

Обґрунтувала концепцію культурного розвитку населення Північної України від північно-східних варіантів трипільської культури через пам’ятки культури шнурової кераміки до східнотшинецької і білогрудівської культур (ранньої залізної доби) і далі до ранньослов’янських утворень.

Виділила культуру багатопружкової кераміки, східнотшинецьку культуру та лебедівську культуру.

Розробила методику виявлення та повного розкриття всіх житлових споруд на досліджуваній пам’ятці.

Загальний публікаційний науковий доробок С. С. Березанської складають 5 монографій, 5 колективних книг та близько 110 статей.

Читати коротку біографію – від першої особи. Тут буде і про трактори, і про те, як залізничні провідники залишили хвору Софію помирати серед чистого поля, і про кохання, і, звісно ж, про археологію: https://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_providniki-virishili-mene-pozbutisya-vityagli-z-vagona-poklali-na-travu-sered-stepu-i-nakrili-yakoyus-kovdroyu/925982

 

А зараз будуть два митця родом з Херосонщини. Один отримав художню освіту працював в реалістичному стилі, а друга – досягла надзвичайної виразності як примітивистка, узявши до рук пензля вже не схилі життя.

 

АНАТОЛІЙ  ПЛАТОНОВ (1927) – художник, майстер пейзажу.

Народився у Херсоні. Учасник Другої світової війни, нагороджений орденом Вітчизняної війни — аж в 1995 році. До 1951 року служив в РА.

Закінчив Одеське державне художнє училище ім. М. Б. Грекова, з 1957 року бере участь у різноманітних виставках, персональна виставка відбулася в Києві 1979.

Перший голова творчої організації художників Херсона, очолював її 10 років — з 1971 по 1981 рік.

Критики відгукуються про нього як про неперевершеного майстра пейзажів.

 

ПЕЛАГЕЯ РАЙКО (1928-2004) — малярка-самоучка.

Народилася у все життя прожила м. Цюрупинськ на Херсонщині. У 22 роки одружилася з Миколою Олексійовичем Райком, мали  дочку та сина. Сім’я існувала головним чином за рахунок власного городу, зрідка підробляючи на сезонних роботах у колгоспі або по найму.

Почала малювати на стінах свого будинку після низки сімейних трагедій: 1994 року в автокатастрофі загинула улюблена донька Олена, наступного року помер чоловік. А 1997 — неблагополучний син Сергій потрапив до виправної колонії.

1998 року — на стінах будинку з’явилися перші композиції. За два роки син повернувся, але не давав життя матері, навіть кидався на неї з ножом і одного разу сильно порізав… Та довго не прожив і помер через зловживання алкоголем.

Не затрималася на цьому світі і Пелагея Райко – вона померла 15 січня 2004, залишивши всі стіни і стелі розмальованими чудернацькими птахами, квітами та різними істотами.

На щастя, знайшлися люди, які змогли оцінити художню значущість цих розписів, за рік по смерті  вийшов друком каталог робіт Пелагеї Райко «Дорога до Раю».

2006 — вийшов документальний фільм «Рай» (реж. Н. Кошман) про унікальну художницю-примітивістку самоучку.

Більше про долю самої Пелагеї Райко та її спадщини:  https://vgoru.org/index.php/ukraina/item/53657-rai-u-chotyrokh-stinakh-budynok-poliny-raiko-zasluhovuie-staty-muzeiem

 

ЮРІЙ ЛІСНЯК (1929-1995) — перекладач, художник-графік. Упорядник повного шеститомного зібрання творів Шекспіра українською мовою. Жертва сталінських репресій

Народився у селі Ківшовата на Київщині в сім’ї вчителів. Навчався на фізико-математичному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка. За політичні вподобання був виключений з числа студентів, сім років провів у таборах ГУЛАГ за Полярним колом.

За непідтвердженими даними, після повернення з концтабору, навчався в Українському поліграфічному інституті. Добре володів англійською, німецькою, французькою, чеською та словацькою мовами. Опанував їх самостійно на відміну від багатьох своїх колег, що здобули освіту в університетах.

Вважають, що Юрій (як і багато інших його колег) займався перекладами частково через цензуру, яка не дозволяла дисидентам публікувати власні літературні твори. Першими романами, перекладеними Лісняком, були романи Бертольта Брехта «Копійчаний роман» (переклав у 1965) та «Матінка Кураж та її діти» (переклав у 1966), котрі опублікував журнал «Дніпро».

Загалом Юрій Лісняк переклав близько сотні романів, повістей, оповідань, драматичних та поетичних творів. Серед його творчого доробку переклади праць Едгара Алана По, Роберта Льюїса Стівенсона, Карела Чапека, Айзека Азімова, Джонатана Свіфта, Вільяма Шекспіра, Генріха Гейне, Чарльза Діккенса, Германа Мелвілла, Вальтера Скотта, Бертольда Брехта, Джерома Клапки Джерома, Джеймса Джойса, Оноре де Бальзака, Жерара де Нерваля, Анатоля Франса, Генріха Манна, Джека Лондона, Редьярда Кіплінга, Еріха Марії Ремарка, Генріха Теодора Белля, Ярослава Гашека та багатьох інших авторів.

Займався також живописом та графікою, так, скажімо, одними з перших перекладених ним творів були твори Алоїса Їрасека котрі вийшли з графічними ілюстраціями Лісняка.

Світова класика в перекладах Лісняка: http://chtyvo.org.ua/authors/Lisniak_Yurii/

 

ІРИНА ГЕРАЩЕНКО (1971) — політик, народний депутат України. Перша жінка, яка обійняла посаду першого заступника голови Верховної Ради України. У 2014—2019 роках –  Уповноважена Президента України з мирного врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях.

Народилася в Черкасах. Має три вищі освіти. 1993 року з відзнакою закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. 2011 року закінчила Дипломатичну академію України при МЗС України (магістр зовнішньої політики), у 2012 році — КНУ імені Тараса Шевченка, юридичний факультет (заочно).

Після закінчення журфаку працювала на телеканалі «УТ-1». Очолювала редакцію відділу політики в службі новин телеканалу «Інтер». Була автором програми «Особливі прикмети» телевізійного інформагентства «Профі ТВ».

З лютого 2005 по вересень 2006 року — прес-секретар, керівник прес-служби Президента України Віктора Ющенка. З листопада 2006 року — президент інформаційного агентства УНІАН.

Тричі обиралася народним депутатом: 2007 року від блоку «Наша Україна — Народна самооборона», 2012 року —від партії УДАР, 2019 року – від партії «Європейська солідарність».

17 червня 2014 указом Президента України Петра Порошенка призначена на посаду Уповноваженого з мирного врегулювання конфлікту в Донецькій і Луганській областях. Обрана народним депутатом України VIII скликання від партії «Блок Петра Порошенка». Голова Комітету ВРУ з питань європейської інтеграції.

З 14 квітня 2016 року — перший заступник Голови Верховної Ради України Андрія Парубія.

17 травня 2019 року звільнена від виконання обов’язків Уповноваженого Президента України з мирного врегулювання ситуації в Донецькій та Луганській областях, у зв’язку із закінченням повноважень Президента Порошенка.

Зараз у складі фракції «Європейська солідарність» перебуває в парламентській опозиції та протистоїть діям зеленої влади, які призводять до погіршення ситуації в зовнішньополітичній  сфері та в економіці.

Сторінка в ФБ, де депутатка оперативно розповідає про головні події в парламенті: Ірина Геращенко

 

Привітаємо з днем народження Героя України, десантника, який боронив нашу Батьківщину від російсько агресії:

 

ВОЛОДИМИР СОСНІН (1983) — лейтенант ЗСУ.

Народився и живе зараз у Житомирі. В ЗСУ – з 2000 року.

Після закінчення житомирського шостого училища, де отримав спеціальність автослюсаря, був призваний в армію. Служив півтора року водієм в батальйоні забезпечення при військовому інституті.

  • У моїй родині всі чоловіки пройшли армію, ніхто не тікав. Три дідусі загинули на фронті, воювали, задню не давали. От і я подумав: не буде солідно, якщо я не піду в армію, треба марку тримати, тому й відслужив строкову. Повернувся – трошки пропрацював в автобусному парку. Але часи такі були… Зарплатня маленька, краще не ставало. От я і подумав – чому б не підписати контракт, – розповідає Володимир. – Якраз у 2003 році 13-ий батальйон почав набирати контрактників. Він мав бути миротворчим. Мені запропонували піти саме туди. Чому ні? Почав службу і якраз оголосили набір на ротацію в Ірак. Мої батьки були проти того, щоб я служив. Тоді ж весь час розповідали, що в армії все погано. Але що зробиш. Я вже віришив. От з того часу я й служу в 13-ому окремому десантно-штурмовому батальйоні.

У зону АТО Володимир у складі підрозділу був відряджений 8 березня 2014 року. В цей час вони з дружиною вже знали, що у них буде друга дитина. І на фронті було чимало моментів, коли він думав, що її не побачить.

На відміну від багатьох, Володимир передбачав, що рано чи пізно доведеться воювати з Росією:

– Люблю історію, читав багато. І завжди аналізував події в Нагорному Карабаху, Грузії, Чечні. Згадайте, як виникло питання по Тузлі. Її вдалося відвоювати. Але це був дзвіночок. Це все приклади того, що сусідній державі хочеться встромити носа у справи інших народів, покласти свою руку на їхні землі.

В АТО завдання доводилося виконувати на межі своїх можливостей. Навіть техніка не витримувала.

— Офіцерів не вистачало, — згадує Володимир Соснін — Заступник командира роти був важко поранений, командир роти також отримав поранення. Тому довелося виконувати обов’язки командира взводу та командира роти. Відчував, що бійцям у такі складні моменти потрібна була, насамперед, моральна підтримка командира.

У червні 2014 року поблизу села Селезнівки Донецької області під час бою 27 військовослужбовців отримали поранення. Перебуваючи під шквалом вогню противника, вони не могли самостійно залишити місце бою. Тоді Володимир Соснін, ризикуючи життям, особисто провів евакуацію особового складу та надав медичну допомогу пораненим.

У липні того ж року підрозділ під керівництвом старшого сержанта Володимира Сосніна здійснював переміщення для заняття визначеної висоти поблизу міста Торез Донецької області. Бійці потрапили під мінометний обстріл противника. Володимир отримав поранення, але продовжив командувати підрозділом. Добре пам’ятає офіцер і ті дні, коли його штурмова група взяла під контроль і утримувала курган Савур-Могилу…

Нині лейтенант Володимир Соснін є заступником командира десантно-штурмової роти, інструктором з повітряно-десантної підготовки 13-го окремого десантно-штурмового батальйону 95-ої окремої десантно-штурмової бригади ДШВ України.

Володимиру Сосніну присвоєно звання Герой України. Орден «Золота Зірка» офіцеру вручив Президент України Порошенко у Києві під час урочистих заходів із нагоди 27-ої річниці незалежності України. Першої державної нагороди — ордена «За мужність» III ст. — Володимир був удостоєний у травні 2015 року.

Якби це інтерв’ю було художнім твором, про нього можна було б сказати – захопливе. Але це не художній твір, а те, що довелося пережити Володимиру Сосніну. Зокрема, він розповідає про те, чому в Іраку воювати було легше, ніж на Донбасі. Дуже раджу: https://censor.net.ua/resonance/3097892/geroyi_ukrani_desantnik_volodimir_sosnn_pd_shahtarskom_viklikali_vogon_artiler_na_sebe_nakshe_nas_otochili

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у боротьбі з російською агресією:

 

ТАРАС ПРОЦЕНКО (1976-2018) – солдат ЗСУ.

Народився в смт Лисянка, Черкаська область.

На війні – заступник командира бойової машини–командир відділення, 24-й окремий штурмовий батальйон ”Айдар” (53-я ОМБр).

Загинув 23 серпня 2018 р. в ході 4-годинного бою, який почався о 5:50 поблизу с. Кримське (Новоайдарський район). Російсько-терористичній формування здійснили спробу наступу: зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизилися до передових позицій бригади та спробували захопити спостережні. Разом з Тарасом Проценко загинуло ще троє захисників України.

Без тараса залишились дружина та дві дочки.

 

ВІКТОР ГРАБАР (1990-2019) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Шевченківське, Дніпропетровська область. Вивчився на муляра-штукатура та плиточника-лицювальника. Захоплювався мотоциклами та страйкболом. Строкову службу пройшов в Севастополі, у 7-й бригаді спецоперацій в Очакові. Протягом 2010—2013 років працював у групі швидкого реагування охоронної служби «Барс», по тому — в службі охорони Придніпровської ТЕС.

У червні 2016 року підписав контракт із ЗСУ. Походив службу в Донецькій області у одному з радіолокаційних взводів Харківської радіотехнічної бригади, солдат, водій-електрик РЛС 17-ї окремої радіолокаційної роти 164-ї бригади. У листопаді 2018 року відряджений в зону ООС до 79-ї бригади.

17 березня 2019-го увечері російсько-терористичні формування почали обстріл українського ВОП біля села Водяне (Волноваський район) з мінометів, АГС і ВКК та намагалися просунутися вперед. Вогнем у відповідь українські вояки примусили противника відступити. Прикриваючи відступ, ворог застосував міномети з території тимчасово окупованого села Ужівка. Внаслідок розриву міни троє українських захисників дістали поранення; травмування Віктора Грабара виявилося несумісним з життям.

Без Віктора лишились батьки і сестра.

 

ОЛЕКСАНДР КРУК (1992-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в с. Солончаки, Миколаївська область.

Водій, 79-а окрема аеромобільна бригада.

Загинув в часі обстрілу з установки «Град» бойовиками 11 липня 2014-го українського блокпосту біля Зеленопілля.

Атака сталась у ніч із 10 на 11 липня 2014 року. Російська реактивна артилерія зі своєї території завдала потужного удару по позиціях українських військ. Внаслідок обстрілу загинуло 30 військовослужбовців ЗСУ і 6 прикордонників. Це було перше безпосереднє масоване застосування регулярних військ РФ проти Збройних сил України. Згодом подібні обстріли стали систематичними.

 

АНДРІЙ ЛЕПЕХА (1969-2015) — полковник ЗСУ.

Народився в м. Кролевець Сумської області. Закінчив Київське вище танкове інженерне училище, і  Київський інститут Сухопутних військ. Службу розпочав в Одеському військовому окрузі — заступник командира ремонтної роти 274-го навчального танкового полку.

Протягом 1994—2009 років служив на керівних посадах у 169-му навчальному центрі. В 2009—2014 роках — начальник служби пожежної безпеки Командування Сухопутних військ ЗСУ. З 2014 року — начальник відділу експлуатації складів та ремонту технічних засобів управління Тилу ЗСУ.

В зоні бойових дій керував логістикою забезпечення пальним, у бойових відрядженнях був тричі.

Під час боїв Дебальцеве, 17 лютого 2015 року, за кермом паливозаправника зумів пройти через кільце оточення та забезпечив дозаправку танків. Загинув на зворотному шляху біля села Нижнє Лозове — під час артилерійського обстрілу терористами при евакуації вбитих та поранених бійців.

Ідентифікований на початку квітня 2015-го серед загиблих.

Без Андрія лишились батьки, брат, дружина, син.

 

НАЗАР КРУПКА (1980-2016) — солдат, кулеметник, 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар».

Народився в с. Коробівка Черкаської області.

За фахом – юрист. Очолював Золотоніський осередок партії «УДАР», а також був позаштатним помічником народного депутата Ірини Геращенко у Верховній Раді 7-го скликання. Під час Революції Гідності як правозахисник захищав активістів Черкаського майдану й затриманих автомайданівців. У лютому 2015 року вирушив у зону АТО, до міста Щастя, де тоді воював «Айдар». Брав участь у місцевих виборах 2015 року як кандидат у депутати Золотоніської районної ради.

Загинув 11 березня 2016 року біля смт Новгородське під Горлівкою (Донецька область), в результаті обстрілу оглядового опорного пункту «Мазепа» російськими бойовиками з БМП-1.

Залишились батьки.

 

ОЛЕКСАНДР КІНАХ (1990-2015) – солдат ЗСУ.

Народився с. Годомичі, Волинська область.

В АТО служив  у 128-ій окремій гірсько-піхотній бригаді.

Зник в районі населеного пункту Дебальцеве 18 лютого 2015 року. Похований 29 липня 2015 р. у Дніпропетровську на Краснопільському цвинтарі, як тимчасово невстановлений захисник України. Ідентифікований по ДНК та визнаний загиблим слідчими органами. 12 березня 2016 року перепохований у рідному селі Годомичі.

По смерті залишились дружина та донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада