Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.01.2021

15 січня. Згадуємо сьогоднішніх іменинників:

  • «батько» українського сіхднознавства, який знав 60 мов і, подейкують, що був таємно закоханий у Лесю Українку;
  • поет доби розстріляного відродження, який писав листи до Кобзаря і був посмертно засуджений за націоналізм;
  • органіст, популяризатор органного мистецтва, з ініціативи якого у столиці організовано органний зал;
  • композитор, що працював в жанрі музичних комедій;
  • футуролог, публіцист, викладач, автор теорії «різнобарвного менеджменту»;
  • хореографка, тренерка Національної збірної України з художньої гімнастики;
  • балерина, солістка балету Національної опери України.

Також пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі зі збройною агресією «русского міра».


Починаємо.

Перший герой нашого огляду на запитання «які мови ви знаєте?», відповідав: «легше сказати, яких мов я не знаю».

АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ (літературний псевдонім А. Хванько (1871-1942) – один з організаторів Академії наук України, батько українського східнознавства, письменник, поліглот – знав 60 мов. Жертва сталінського терору.

Народився у Володимирі-Волинському у родині вчителя історії та географії Юхима Кримського, який походив із кримськотатарського роду.

Вчиться у приватній київській гімназії – в Колегії Павла Ґалаґана. Його вчителем був мовознавець Павло Житецький. Можливо, що завдяки впливу Житецького, Кримський, не маючи й краплини української крові, зв’язав своє життя українській науці.

Вищу освіту здобував у Лазаревському інституті східних мов у Москві, пройшов повний курс славістичних студій Московського університету, склав магістерські іспити з арабістики в Санкт-Петербурзькому університеті та зі слов’янської філології в Московському університеті.

Деякі біографі Кримського вважають, що він усе життя кохав Лесю Українку – тому й не одружився. Так це чи ні, але факт, що з Лесею він листувався. Втім, як і з іншими провідними діячами української культури того часу.

Вів наукову полеміку з Олексієм Соболевським, який пропагував гіпотезу Михайла Погодіна про те, що давні кияни були росіянами, які тільки в період монгольської навали відійшли на північ.

До революційних подій Кримський працює в Лазаревському інституті, з 1901 року очолює  там кафедру арабської лінгвістики. Пише академічні підручники з філології та історії Близького Сходу.

1918 року переїхав до Києва, де обійняв посаду секретаря заснованої гетьманом Павлом Скоропадським Української академії наук. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії.

З 1921 року він також був директором Інституту української наукової мови. У жовтні 1921 року брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви.

Працював професором всесвітньої історії в Київському університеті, очолював Київський філіал Всесоюзної асоціації сходознавства, плідно працює до 1929 року – з цього часу Кримського позбавляють посад, усувають від науково-викладацької роботи. У липні 1941 року його заарештовано НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності й ув’язнено в одній із тюрем НКВС у Казахській СРС. Там він невдовзі і помер.

Агатангел Кримський — автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу. Займався він і україністикою, написав двотомну «Українську граматику», «Нариси з історії української мови», «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного»

Як письменник Кримський відомий поетичними творами на східні теми, а також романом — «Андрій Лаговський», основним мотивом якого є особистісне зростання людини, проблеми становлення світогляду, а також взаємодія між різними культурними світами – Україною і Сходом. Роман містить автобіограічні елементи.

Кримському належать численні художні переклади Антари, Омара Хайяма, Сааді, Фірдоусі та інших, у тому числі західноєвропейських поетів.

 

ЛЕОНІД ЧЕРНОВ (1988-1933). Поет, прозаїк доби розстріляного відродження. Член літературної групи «Авангард».

Справжнє прізвище поета – Малошийченко. Народився він в Олександрі (нині – Кіровоградщина). Під час навчання в гімназії до нього прийшов перший літературний успіх, пов’язаний з виданням ілюстрованого сатиричного журналу «Рогатка». Саме через нього він змушений був залишити навчання, яку продовжив в Кишиневі.

Леонід був людиною дуже неспокійної вдачі, за його власними словами 1917—1922 рокі «це безперервні стрибки факультетами і драматичним трупам». Протягом нетривалого життя спробував себе в різних напрямах і течіях тодішньої літератури (імажинізм, футуризм, авангардизм), а також професіях: актор і театральний менеджер, кінооператор, учитель, радіожурналіст.

Подорожував по Далекому Сходу, Сибіру та  Індії, де захворів в бенгальських джунглях туберкульозом, що змусило його повернутися до Одеси. З 1926 року жив у Харкові.

Леонід Чернов належав до «Авангарду» – літературної організації близьких до футуризму лівих письменників.  Хоча Леонід Чернов помер у 33-му році власною смертю, але посмертно він був засуджений як «націоналіст», його твори було заборонено.

Уявлення про характер поета можуть дати, наприклад такі його рядки:

 

ТРЕТІЙ ЛИСТ ДО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Вам добре, Тарасе Григорче:

Для вас вже не стане руба

Цей момент, коли хочеш не хочеш,

А треба давати дуба.

І жодний на світі Ніцше й Ко

Не стримає чортові атоми,

Що були: Леонід Чернов (Малошийченко),

А стануть: рослинами й гадами.

Прийдуть і скажуть: — Помер.

Вихлюпнуть мій невгомонний мозок.

Тарасе Григорчу! Ніж у вас на Парнасі Гомер —

Краще буду живий на землі г…возом.

Став я бідний: не куплю собі автомобіль вже —

Фінінспектор обкладає гірш благбазячого рибника.

Я хотів би жить не менше і не більше

За Миколу Олексійовича Скрипника.

Цей поета відрізнить од шахрая,

Що годується від поетичного корита.

От як зійдемося на Парнасі:

Ви, Микола Олексійович і я —

Буде нам об чім поговорити.

Бажана, і Куліша, й Поліщука

Теж запросимо на ці блискучі лови —

Всіх, хто все життя у бруді словоблудія шукав

Справжнє соціялістичне слово.

Тут іще Сосюра і Тичина

Від закоханих читачок принесли листи.

Ви б для них придумали поважную причину,

Тільки ж потім скарг не обберешся —

Спробуй не пусти!

Нам би Майка, Кулика, Влизька, Семенка, Леонідів пару.

Ну, а решта… Хай сидять і словоблуддя строчать —

Всячеськії Вери і Вакари,

Підлипайченки, Холуйченки і проччя.

Повний рай…

От би вийти з вами, любий, поруч:

— Годі клястися ім’ям пролетар’яту!!

І тікала б вся літературна сволоч

Під бичами очисного мату.

Маяковський з Пушкіним, а я, Григорчу, з вами.

Поруч з вами — кожному поетові пече.

Жодна кома не повстала поміж нами:

Ви на Ша, а я на Че.

Станьмо поруч. Нас не роз’єднає

Плем’я заздре, мстиве і лихе.

Віршомазики уже сьогодні добре знають,

Що в історії стоятимуть на Ге.

Друзі! Чари вгору. Книги — читаченкам.

Вірш творить людину. Радість п’є вино.

Після смерті встану поруч із Шевченком, —

А лежать де буду — Чи не все одно?

Чернов написав подорожні нариси «125 день під тропіками», вийшли збірки його оповідань «Сонце під веслами», «Станція Знам’янка», «Людина з іншої планети», гумористичні твори «Чудаки прикрашають світ», «Пригоди професора Вокса на острові Ціпаго».

Дещо більше про Чернова можна прочитати тут: https://m.day.kyiv.ua/uk/article/poshta-dnya/kobzar-na-motocykli

 

АРСЕНИЙ КОТЛЯРЕВСЬКИЙ (1910-1994) – органіст і музикознавець, який немало доклався до становлення органної справи в Україні.

Народився в Петербурзі. Закінчив Ленінградську консерваторію, працював у Ташкентській, Ленінградській, Львівській, Новосибірській консерваторіях. З 1970 року працював в Київській консерваторії, де очолив клас органу.

Наполегливість професора Котляревського в пропаганді органного мистецтва призвела до написання такої кількості творів, що незабаром з’явилася можливість влаштувати перший органний концерт, цілком складений з творів сучасних українських композиторів.

З ініціативи Котляревського було встановлено і відновлено органи в Донецьку, Києві, Ужгороді, Черкасах, а також організовано Республіканський будинок органної та камерної музики в костелі св. Миколая у Києві. Котляревський очолював його у 1981-86 роках. Зараз це Національний будинок органної та камерної музики, серед солістів-органістів якого чимало учнів Котляревського.

А про органну справу в Україні, про історію і сучасність, про інструменти та органістів можна почитати на прекрасному сайті: http://www.organy.lviv.ua/

 

ВЛАДЛЕН ЛУКАШОВ (1930-2003) –  композитор, автор музики до популярних музичних комедій, зокрема театрального мюзикла — «За двома зайцями» (у співавторстві з Ільїним)

Народився у Запоріжжі. У 1955 закінчив Київську консерваторію по класу композиції Бориса Лятошинського, працював музичним редактором Українського радіо. З 1962 — на творчій роботі. Працював переважно у жанрі музичної комедії.

 

А наступний іменинник – наш сучасник.

 

ВАЛЕРІЙ ПЕКАР (1966) – футуролог, публіцист, громадський діяч. Співзасновник Громадянської Платформи Нова Країна.

Народився у Києві. За першою освітою – кібернетик, за другою – магістр ділового адміністрування (MBA).

Викладач Києво-Могилянської бізнес-школи та Львівської бізнес-школи УКУ. Співавтор форсайтного дослідження “Людський капітал України”.

Автор монографії “Різнобарвний менеджмент: Еволюція мислення, лідерства та керування”, а також понад 250 статей з питань менеджменту, маркетингу, інформаційних технологій, футурології.

Його аналітичні матеріали вирізняються тверезістю і глибиною погляду, ґрунтовністю і обґрунтованістю

Почати знайомство з Пекарем варто на його сторінці в ФБ Валерій Пекар

А ще він дописує на блогерській платформі https://site.ua/

 

ІРИНА БЛОХІНА (1983) —акторка, хореографка, телеведуча.  Авторка слів і виконавця гімну Євро-2012 «З’єднаємо Весь Світ»[2].

Народилася в Києві, в родині знаменитого українського футболіста Олега Блохіна та чемпіонки світу з художньої гімнастики Ірини Дерюгіної. З раннього дитинства займалася кількома видами спорту, а також музикою і співами. Кілька років провела в США, там же закінчила школу акторської майстерності «Los Angeles College of Music». Займалася музикою, випустила декілька альбомів. У 2005 році дебютувала в Голлівуді, зігравши кілька епізодів в артхаузному кіно та кількох художніх стрічках.

З поверненням в Україну працювала в «Школі художньої гімнастики Дерюгіних», тренером та постановником Збірної України з художньої гімнастики, була автором показових номерів для спортивних змагань.

У 2012 році стала автором слів і виконавицею гімну Євро-2012. У 2012 році працювала ведучою у телепередачі «Великий футбол» на телеканалі «Україна». Останні кілька років займається джазом та клубною музикою.

Усім, хто цікавиться таким видовищним видим спорту, як художня гімнастика, в якій українки показують чудові результати, буде цікавим сторінка Ірини Блохіної у ФБ: IREESHA

 

ОЛЬГА ГОЛИЦЯ (1988) —балерина, солістка балету Національного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка.

Народилася у Києві, закінчила Київське державне хореографічне училище. Під час навчання брала участь в міжнародних конкурсах, де посідала перші і призові місця.

З 2006 — солістка балету Національного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка.

2011 року стала лауреатом престижної Премії ім. А. Ф. Шекери у галузі хореографічного мистецтва.

2017 — лауреат Prix Of Excellence (Teatro Greco Festival, Італія).

Виступала на сцені театрів в Азербайджані, Мексиці, Греції, Естонії, Італії, Іспанії, Македонії, Данії, Франції, Бельгії та інших країн.

В репертуарі Ольги Голиці близько 20 головних партій у класичних балетах.

 

 

І як завжди, згадаємо тих, без чиєї офіри ми б не мали можливостей для мирного життя, – про тих, хто загинув у протистоянні з російськими окупантами.

 

ІВАН ВАХУЛА (1967-2014) – молодший сержант ЗСУ.

Був дуже віруючою людиною, прислуговував у місцевій церкві. Як кажуть сусіди, мав «золоті руки» і всім допомагав. Учасник Революції Гідності.

На фронт пішов добровольцем, у військкоматі до 10 разів відмовляли за віком. З 24 травня 2014-го — старший сержант, командир відділення 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув у боях за Георгіївку.

Без Івана залишилися мати і сестра.

 

РУСЛАН АРСІЄНКО (1979-2016) – старший сержант ЗСУ.

Родом з Вишгорода, до війни працював автомеханіком. У 2015 році мобілізований; старший сержант, гранатометник.

24 липня 2016 року загинув опівдні у промзоні Авдіївки під час бойового зіткнення з ДРГ противника: троє десантників прийняли нерівний бій, загинули Руслан Арсієнко та старший солдат Олег Голуб, один зазнав поранення, противник поніс втрати в живій силі.

Залишились дружина та дві доньки.

 

ПАВЛО КОНОПЛЕВ (1984-2014) – український десантник, солдат ЗСУ.

Народився і жив у м. Чернівці.

У часі війни — військовик 1-го батальйону 80-ї бригади, 2-ї гавбичної батареї.

Останній дзвінок рідним був увечері 13 липня 2014 року з бази в селі Оріхове, після того із ним зв’язку не було. Мали їхати на бойове завдання в Луганський аеропорт, автомобіль був обстріляний терористами.

 

ВАСИЛЬ ДЕМЧУК (1972-2015) – сержант ЗСУ.

Народився у с. Матейки на Волині у багатодітній родині. Вивчився на тракториста. До війни працював будівельником.

Мобілізований у серпні 2014-го, командир бойової машини-командир відділення, 30-а ОМБ.

9 лютого 2015-го зник безвісти — два автомобілі бригади потрапили під обстріл поблизу села Логвинове на трасі між містами Дебальцеве і Артемівськ. Пізніше стало відомо, що Василь був захоплений у полон і розстріляний російськими бойовиками після жорстоких тортур. Терористи знімали на відеокамеру його катування, у морзі Василеве тіло було з понівеченою головою, без вуха.

Лишилися батько, брати і сестри, кохана жінка – з нею Василь планував побратися після демобілізації.

 

МИКОЛА СТАРІКОВСЬКИЙ (1976-2017) — солдат ЗСУ.

Народився у Харкові.

Під час російської збройної агресії проти України виконував завдання на території проведення антитерористичній операції, зокрема на «Світлодарській дузі».

Солдат, старший стрілець 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» 53-ї ОМБр, м. Сєвєродонецьк.

22 червня 2017 року в результаті підриву на невідомому вибуховому пристрої поблизу смт Луганське Бахмутського району дістав важкі поранення, від яких помер у лікарні.

 

СЕРГІЙ БАДУНЕНКО (1988-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у с. Охрамієвичі на з Чернігівщині.  До 2014 року працював на заробітках у Криму. Після окупації Криму російськими військами туди вже не повертався, збирався їхати до Польщі, вже оформив документи, але у вересні 2014-го отримав повістку і пішов до війська

Солдат, водій-електрик, стрілець 2-ї роти 41-го окремого мотопіхотного батальйону «Чернігів-2» 1-ї ОМБ.

30 квітня 2015-го, під час розвідки в районі села Старогнатівка Волноваського району, військовики батальйону підірвалися на протипіхотній міні з «розтяжкою» поблизу села Новогригорівка.

Залишилися мати і три сестри.

 

ОЛЕКСАНДР КОПИЦЯ (1977-2015) – солдат резерву МВС України.

Народився у м. Куп’янськ на Харківщині. Восени 2014-го покинув роботу фармацевта та вирушив на фронт добровольцем. Служив водієм у 2-му батальйоні спецпризначення НГУ «Донбас».

31 січня 2015-го загинув у бою під Вуглегірськом під час вивезення поранених вояків з-під обстрілу, у нерівному бою захищав до останнього поранених; тоді ж поліг солдат резерву Андрій Реута. Терористи замаскували танки в посадці на околиці міста й обсріляли практично впритул український броньовик з відстані 30 метрів.

Залишилась дружина і двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР БОЙКО (1977-2015) – сержант ЗСУ.

Народився у смт. Клевань на Рівненщині. Працював у селі Зоря Рівненського району на тепличному комплексі, був електриком і спеціалістом з контрольно-вимірювальних приладів. Захоплювався квітникарством і фотографуванням.

Мобілізований у серпні 2014-го, старший навідник 4-го мінометного розрахунку, 93-тя ОМБр.

12 лютого 2015-го загинув від осколкового поранення під час мінометного обстрілу терористами села Водяне (Ясинуватський район).

Без Олександра залишилися дружина, син, донька.

 

СЕРГІЙ КОТОВИЙ (1988-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився у Кіровограді, навчався в Кіровоградській льотній академії НАУ,, звідки добровольцем пішов на фронт.

Військову підготовку пройшов у навчальному центрі «Десна», навчався в Кіровоградській льотній Академії НАУ, звідки й пішов добровольцем на фронт.

Молодший сержант, командир евакуаційного відділення взводу технічного забезпечення мінометної батареї 93-ї Дніпропетровської окремої механізованої бригади.

Загинув у бою за Іловайськ — витягував пораненого товариша з поля бою під мінометним обстрілом російських терористів.

 

ТАРАС СТЕЛЬМАХ (1975-2014) – сержант ЗСУ.

Народився у Львові. Закінчив Львівський державний медичний коледж.

Мобілізований у травні 2014-го, з червня перебував у зоні бойових дій. Молодший сержант, санітарний інструктор розвідроти 24-ї окремої механізованої бригади (Яворів).

Загинув поблизу кургану Савур-Могила, супроводжуючи поранених у санітарній машині. В машину влучив снаряд, загинули двоє бійців. Довгий час тіло не могли забрати з контрольованої терористами території. Впізнали по тестах ДНК.

Залишилися дружина і донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада