Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
14.08.2020

15 серпня.

Сьогодні в огляді:

  • лікар-рентгенолог, один із засновників практичної і наукової рентгенології в Україні. Передчасно помер від раку – піонери рентгенології працювали на примітивній апаратурі і знали, чим це їм загрожує, але свідомо йшли на це заради розвитку медицини. Його ім’ям названий НДІ радіології у Харкові;
  • скульптор, автор пам’ятників багатьом українськім діячам, що встановлені на західноукраїнських землях;
  • майстриня Петриківського розпису, донька славнозвісного майстра Федора Панко;
  • поет і письменник, що сформувався у Криму. Пише українською. Критики вбачають у його творчості північноєвропейський дух.

Також пом’янемо борців з «русскім міром», що загинули, захищаючі цілісність і незалежність України і наше мирне життя на її теренах.


Почнемо з лікаря і науковця, який прислужився медицині буквально і життям, і смертю.

 

СЕРГІЙ ГРИГОР’ЄВ (1878-1920) – рентгенолог, один із засновників практичної і наукової рентгенології в Україні.

Народився у Харкові. Закінчив медичний факультет Харківського університету (1901).

Організував рентгенологічний кабінет при Миколаївській лікарні (1902), працював у ньому. Займався конструюванням рентгенівської апаратури та інструментарію, видавав наукові праці з рентгенодіагностики, особливо багатий внесок він зробив в діагностику захворювань нирок і хребта.

Блискуча якість виконаних ним знімків кістково-суглобової системи і органів шлунково-кишкового тракту, що збереглися, і нині викликає захоплення і залишається зразком технічної майстерності. Працюючи також в галузі хірургії та терапії, Григор’єв постійно брав участь в операціях досліджуваних ним хворих, накопичував особистий досвід лікаря-клініциста…

Крім наукової і лікарської роботи приділяв величезну увагу розвитку рентгенолог як галузі – організував рентгенівській відділу у складі Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР, що поклало початок плановій організації рентгенівської справи в республіці. Також розробив проект першої української рентгенологічної академії, який не мав аналогів не тільки у колишній Росії, а й у Європі. Проект був реалізований вже після його передчасної смерті – тепер це НДІ медичної радіології ім. С. П. Григор’єва у Харкові. Вже у 1925 році в Рентген-академії, завдяки радію, отриманого з лабораторії Марії Кюрі, буде започатковано радіотерапію онкохворих, а сама академія стане унікальним дослідницьким інститутом державного значення.

На 42-у році вчений помер, не реалізувавши цілком задумів і сподівань. Безпосередньою причиною його смерті був тиф, але він лише ненабагато прискорив кінець  – Григор’єв вже був хворий на рак.  Піонери рентгенології працювали на примітивною апаратурі і знали, чим загрожує надмірна дія рентгенівських променів. Але деякі з них свідомо йшли на ризик. Доктор Григор’єв теж знав, але тим не менше 17 років з свого життя присвятив цій небезпечній справі.

Григор’єв хотів служити наці не лише життям, а й смертю – він заповів своє тіло “як унікум для вивчення змін від тривалого впливу рентгенівських променів”. При розтині було виявлено явища значної атрофії лімфатичного апарата та ряду ендокринних залоз, рецидивні явища ракового процесу на кистях рук, зміни судин мозку.

У 1936 році в Німеччині в містечку Гамбург-Епендорф був споруджений монумент з написом: ” Пам’ятник присвячується рентгенологам і радіологам всіх націй, які пожертвували своїм життям в боротьбі проти хвороб ближніх “. А на гранях монумента –  мартиролог зі 169-ю прізвищами тих, хто помер від опромінення. Серед них ім’я доктора Григор’єва.

 

ЛЮБОМИР ЯРЕМЧУК (1954) — український скульптор.

Народився в м. Судова Вишня на Львівщині. Закінчив відділ художньої кераміки Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша, Львівський державний інститут прикладного і декоративного мистецтва.

Деякий час завідував секцією скульптури Львівської організації Спілки художників. Член утвореного 1989 року Клубу українських митців. Працює в галузі монументальної та станкової скульптури. В першому випадку надає перевагу бронзі, у другому – каменю, зокрема – мармуру.

Яремчук сам або у співавторстві створив багато пам’ятників українським діячам, встановлених на західноукраїнських землях.

Інтерв’ю зі скульптором: https://wz.lviv.ua/interview/384586-nache-sama-hlyna-klykala-podyvys-na-mene-zachepy-mene

 

ВАЛЕНТИНА ПАНКО (1960) — художниця, майстриня петриківського розпису.

Народилася в селі Петриківка на Дніпропетровщині, що є осередком давньої традиції декоративного розпису. Першим її вчителем став батько – видатний майстер петриківського розпису Федір Панко, який на той час викладав у дитячій художній школі.

Після загальноосвітньої школи Валентина прийшла в експериментальний цех петриківського розпису, створений тоді батьком. І там ще цілий рік була ученицею, після чого її затвердили майстром.

—Говорять, що певною мірою наші з батьком роботи схожі, – каже Валентина. –  Але так, мабуть, і має бути. Звісно, якісь елементи, засвоєні при навчанні, повторюються. Як без цього? Батько багато чого увів у традиційний розпис новаторського. Це і портрети, і сюжетна картинка, чого не було до нього. А потім Федір Панко просто відродив петриківський розпис. Бо по війні багато було спалено і йому довелося на попелищах створювати два підприємства, які й зберегли це мистецтво. Петриківський розпис став на твердий фундамент виробництва. Тому і зберігся, і розквітнув. Вийшов на міжнародну арену, потужно заявивши про себе.

Валентина Панко не навчалася в художньому училищі, вона — випускниця філологічного факультету нашого університету.

-Художнє училище петриківського розпису тоді не викладало. Краще як у Петриківці я навчитися все одно не змогла б. У нас першоджерела, тут зародилося це мистецтво, тож і навчатися там на моє переконання найкраще, – вважає Валентина.

Майстриня брала участь у великій кількості виставок з 1978 року, зокрема 4 персональних.

До 2013 року працювала в Центрі народного мистецтва «Петриківка». Покинувши це підприємство в грудні 2013 року відкрила Музей Федора Панка в одній з кімнат будинку культури Петриківки, куди перенесла всі наявні у родини картини батька.

 

В’ЯЧЕСЛАВ ГУК (1974) — український поет, прозаїк, есеїст.

Народився у кримському місті Саки. Закінчив філологічний факультет Сімферопольського державного університету, захистивши магістерську роботу, на несподівану для Криму тему «Христина Алчевська як представник модернізму в українській літературі».

2003 року вступив до НСПУ. Одну з рекомендацій написала українсько-бразильська письменниця пані Віра Вовк (Селянська), яка живе в Бразилії. Саме з її передмовою з’явилася перша публікація творів В’ячеслава Гука – це сталося у вересні 1998 року в бразильському часописі «O Lavrador» /Хлібороб/.

2007 року Гук отримав грант Президента України на видання роману «Синдром дитячих спогадів», де розгортається родинна драма на тлі Радянсько-фінської війни 1940 року.

2015 року В’ячеслав Гук номінований на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у напрямку «Література» за роман «Сад Галатеї». Цей роман літературна критика назвала «зрілою прозою європейського зразка» та «світовим інтелектуальним бестселером».

2018 року видає поетичну збірку «Гілочка кримського тиса».

В’ячеслав Гук — називає себе засновником літературного напрямку «сенсо-фізіологізму» (англ. sense — «чуття», «розум», «свідомість» + physiology — «фізіологія»”), який став реакцією на кризу літератури українського постсоціалізму. Уперше письменник про це зазначив у передмові до своєї третьої поетичної збірки «Восьмий день тижня» (2002), що побачила світ у Сімферополі.

В основі цього напрямку лежить фізичне чуття людини, яке виникає після прочитання певного літературного твору у певний час, за певних обставин, у певному середовищі. Це може бути захоплення, біль, радість, смуток, ненависть тощо. Вони можуть сполучатися. Слово виступає при цьому як певний «код» і «ланцюг» між людиною і її чуттями. Людський організм — як провідник і накопичував певних життєвих вражень та досвідів, який реагує пришвидшеним, уповільненим, нормальним биттям пульсу на певні образи, творені словами, які чує. Чуття при чому можуть бути або піднесеними (радість, захоплення), або ницими (біль, жура і навіть — голод). Слова в таких випадках самі визначають, що має відчувати людина.

В’ячеслав Гук є автором поетичних збірок «Грота душі» (1998), «Плач Єремії» (2000), «Восьмий день тижня» (2002), «Шепотіння, лід і гагари» (2003), «Ода невідомій родині» (2006), Кримські елегії (2013).

Своїми поетичними навчителями письменник вважає видатних поетів — ірландця Шеймаса Гіні та норвежця Стейна Мерена.

В’ячеслав Гук є також автором романів «Сад Галатеї» (2008 р.), «Синдром дитячих спогадів» (2008 р.), «Сімферополь-Вірджинії» (2009), що вийшов друком в Ізраїлі, «Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти» (2009 р.), де вперше в сучасній українській літературі розгорнута тема Норвегії, «Ніжна шкура, або Вероніка & Моніка» (2010) — роман у жанрі «slipstrim», психологічна драма, «Цидули Фассбіндера» (2011).

Як зауважують літературні оглядачі, твори Гука вирізняються на тлі української сучасної літератури дивним стилем і дивною ж географією. Кримчак В’ячеслав Гук пише чудовою українською мовою, його герої віддаляють читача від «українських реалій», а сама манера письма позначена вишуканою «європейськістю» та кінематографічністю образів.

Своє кредо письменник формулює так: «Я обстоюватиму власні переконання і погляди, намагатимуся робити для того все, щоб українська література не викликала співчутливої або іронічної посмішки і щоб про неї знали, поважали й цікавилися нею, як польською, англійською, німецькою… Щоб ми жили у вільному світі».

Окремі вірші В’ячеслава Гука перекладено шведською, англійською, німецькою та вірменською мовами. Уривок роману «Сад Галатеї» перекладено німецькою мовою в Гамбурзі.

Поетка і перекладачка Анна Багряна так відгукнулася на книжку Гука «Кримські елегії»:

«Передмову до цього ошатного видання написали письменники й перекладачі з Великої Британії – Сьюзі Спейт та Стівен Комарницький. Назва книги, як на мене, дуже вдала. Адже певною мірою ламає так звані «південні» стереотипи, усталені в центрі й на заході України. Без перебільшення, В. Гук своєю творчістю відкриває нам інший Крим. Не той, де категорично не сприймається все українське і де так заповзято нав’язують чужу мову й чужу ідеологію. Не той, якого ми боїмося. І не той, який боїмося втратити. Зовсім ні. Це радше Крим кінця ХІХ – початку ХХ століття, в якому відпочивали й працювали такі видатні діячі української культури, як Леся Українка, Амвросій Метлинський, Степан Руданський, Христя Алчевська, Чайка Дніпрова, Микола Чернявський, Михайло Коцюбинський, Агатангел Кримський, Олександр Олесь, Іван Карпенко-Карий. Це той Крим, в якому з 1905 до 1918 року процвітав український театр і виходили українською мовою книжки… Романтичний, культурний Крим. Український – за духом. Європейський – за світоглядними орієнтирами. Власне, своїми «Елегіями» В’ячеслав повертає нам отой – колишній і водночас омріяний – наш Крим. Зрештою, переважна більшість поезій збірки написана саме там, на батьківщині автора».

Познайомитися з поезіями Гука можна тут: https://shron1.chtyvo.org.ua/Huk_Viacheslav/Novi_virshi_zbirka.pdf?

Сторінка у ФБ, де можна почитати вірші: В’ячеслав Гук

 

ЛІЛІЯ ПОДКОПАЄВА (1978) — Олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики.

Народилася в Донецьку. У 2001 році закінчила Національний університет фізичного виховання та спорту України, тренер-викладач. Виступала за товариство «Динамо».

Абсолютна чемпіонка світу (1995, Японія, Сабає), Європи (1996, Велика Британія, Бірмінгем), володарка Кубка Європи (1995).

У 1996 р. на XXVI Олімпійських іграх в Атланті посіла перше місце в абсолютній першості, перше місце у вільних вправах, друге місце на колоді.

Після закінчення спортивної кар’єри Подкопаєва розгорнула в США власний бізнес з виробництва спортивного одягу, взялася за створення в Донецькій області мережі гімнастичних шкіл. Стала засновницею і головою Міжнародного благодійного фонду «Здоров’я поколінь». Організувала спортивний фестиваль «Золота Лілія». Зараз живе в США.

 

Наступний герой нашого огляду – людина не те щоб зовсім звичайна: зовсім звичайні не лишають дім  і не їдуть відстоювати ідеї і принципи у небезпечну невідомість, де їх можуть щонайменше покалічити. Але якби не збіг обставин, життя цієї людини могло б скластися інакше, і він би не став відомим фактично у всій Україні та й за її межами…

 

МИХАЙЛО ГАВРИЛЮК (1979) — активіст Євромайдану, волонтер, вояк АТО, народний депутат VIII скликання. Зараз працює таксистом.

Народився він у с. Ярівка, Чернівецька область, отримав середню технічну освіту. До Євромайдану жив простим звичайним життям – займався фермерством (тваринництвом), працював на різних тимчасових роботах, до 2008 року їздив на роботу до Росії.

На Майдані у Києві відтоді, як дізнався про побиття студентів 30 листопада 2013 року.

Вперше став відомий за скандальним аматорським відео тортур, вчинених представниками спецпідрозділу «Ягуар». Це сталося на День соборності України – 22 січня 2014 року на вулиці Грушевського в Києві. Бійці спецзагону внутрішніх військ на морозі роздягли Михайла Гаврилюка до шкарпеток і оголеного били та проводили з ним знущальну фотосесію.  (цього дня морози в Києві становили -9 — -10 °C і був сильний вітер).

Відео знущань над Гаврилюком оприлюднив капітан міліції Антон Гусєв, який за свій вчинок поплатився кар’єрою і був змушений переховуватися у Польщі.

МЗС Франції та Німеччини тоді висловили українським послам різкий осуд дій спецзагону «Ягуар» з роздягненим полоненим на морозі. Тодішній міністр МВС Захарченко з приводу знущань з Михайла Гаврилюка обмежився вибаченням. Але жоден з учасників тортур ні тоді, ні по тому не був покараний.

Ситуація, в якій опинився Гаврилюк, була жахливою, але поводився він гідно,  і тим викликав  не лише природне співчуття, а й пошану – відео тортур швидко зробило його знаменитим. На початку лютого 2014 року у Раві-Руській активістами був встановлений білборд із мальованим портретом Михайла Гаврилюка та написом: «Нація існує доти, доки існують ЛЮДИ, готові її захищати. Слава Україні! Героям Слава!».

Після Майдану, з початком російської агресії на Донбасі, Гаврилюк займався доставкою гуманітарних вантажів в Донецьку область. А згодом пішов служити добровольцем в батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення «Золоті Ворота», був там командиром одного з відділень.

10 вересня 2014 на з’їзді партії «Народний фронт» разом із командирами добровольчих батальйонів був включений до Військової ради — спеціального органу, який мав розробляти пропозиції з підвищення обороноздатності України.

«Народний фронт»  висунув його кандидатом в народні депутати на позачергових виборах до Верховної Ради України по виборчому окрузі № 95 (місто Ірпінь та частина Києво-Святошинського району). Гаврилюк набрав 19,43 % голосів і став переможцем.

Недосвідчений депутат всерйоз опікувався округом – Гаврилюк виступив ініціатором законопроекту, що міг би врятувати від занепаду Будинок творчості композиторів «Ворзель», цей законопроект пройшов розгляд у комітетах, проте з невідомих причин так і не був поставлений на голосування.

2016 року Гаврилюк уклав шлюб зі студенткою одного з київських вишів Яриною, уродженкою Коломиї, з якою познайомився під час Революції гідності. Це стало другим шлюбом для Михайла.

ЗМІ прискіпливо стежили за кожним кроком і словом незвичного депутата, намагалися звинуватити його в незаконних прибутках – але все те виявилося інсинуаціями. Так, трьохповерховий будинок, який йому закидали, дійсно існує: Гаврилюк власноруч допомагав тестю і тещі будувати дім, який мав стати міні-готелем – це звичайний бізнес тамтешніх мешканців, а не багатійська забаганка.

На початку 2020 року стало відомо, що Гаврилюк працює в Києві таксистом, що одразу ж стало приводом для роздмухування чергової «сенсації».

Михайло тоді написав у себе в ФБ:

«Спостерігаю, як деякі видання, що майже місяць тому кричали про триповерховий будинок злодія Гаврилюка, сьогодні рясніють заголовками «Прижало? Колишній нардеп працює таксистом». Непослідовно якось, панове. Пропоную ще заголовки «Гаврилюку не вистачило коштів на другий водоспад» або «Гаврилюк притворяється бідним, щоб приховати свої злочини».

Але якщо серйозно, то так, я вирішив деякий час потаксувати. Справжній таксист має вміти три речі: добре орієнтуватися на місцевості, акуратно водити авто і розумітися в політиці, тому я ідеально підходжу на цей пост. Це, звісно, не робота моєї мрії, але сидіти без діла я не люблю, і жодної роботи не цураюсь. Тому поки так)

Щиро дякую всім журналістам, які просили коментар, за увагу до моєї персони, але ажіотажу щодо цього трохи не розумію. Замовляйте таксі, і якщо нам судилося зустрітися, ми зустрінемось і побалакаємо) Окремо ж інтерв‘ю давати не буду. Дякую за розуміння )».

Хто має інтерес до життя колишнього нардепа, заходьте на його сторінка у ФБ: Михайло Гаврилюк

 

Пом’янемо борців з «русскім міром», які загинули захищаючи цілісність і незалежність Україні і наше мирне життя. Цього разу серед них – двоє уродженців Донеччини. Вкотре акцентую на подібних моментах, щоб спростувати насаджувані стереотипи про поголовно ватяний Донбас.

 

ОЛЕКСАНДР КОВАЛЬОВ (1980-2014) — прапорщик ДПС України.

Народився у м. Новоазовськ на Донеччині.

Старший технік — начальник групи технічних засобів відділу прикордонної служби «Маріуполь», Донецький прикордонний загін, місце дислокації — Сєдове.

Загинув 5 липня 2014 року внаслідок обстрілу бойовиками. До 15 терористів прибули на 2 маломірних плавзасобах — і розпочали обстріл із мінометів та стрілецької зброї пункту технічного спостереження, котрий знаходився на узбережжі Азовського моря поблизу смт Сєдове.

Ковальов першим помітив вночі ворожі катери, прикордонники зайняли оборону. Атаку проросійських терористів тоді було відбито, вісім бійців зазнали поранень.

Олександр помер в лікарні. Вдома залишилася донька 2009 р.н.

 

СЕРГІЙ КРИВОШЕЄВ (1995-2014) — десантник, солдат ЗСУ.

Сергій Кривошеєв народився 1995 року на Донеччині, в селі Новогригорівка району. 2011 року померла мама, і Сергій з братом і трьома сестрами лишились сиротами. З 1-го по 9-й клас навчався в загальноосвітній школі-інтернаті для дітей-сиріт у місті Амвросіївка. Займався спортом, здобував призи у багатьох змаганнях, виступав у складі духового оркестру, серйозно займався туризмом, отримав юнацький розряд зі спортивного орієнтування. Після закінчення у 2010 році 9-го класу вступив до Донецького ПТУ № 22, де здобув фах електрозварювальника.

Під час служби в армії, маючи гарну фізичну підготовку, у вересні 2013 року на контрактній основі потрапив до десантних військ — у Дніпропетровську десантну бригаду. Спершу був снайпером та кулеметником, а пізніше набув ще одного фаху — механік-водій бойової машини десанту.

З початком російської збройної агресії проти України виконував завдання в АТО. Солдат, механік-водій 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗС України, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

Бойове хрещення отримав під Слов’янськом, і дуже переймався, що воювати доводиться вдома і проти людей, яким вбили в голови, що регулярні українські війська — це «фашисти», «бендерівці» чи взагалі іноземні найманці. Пізніше служив у районі міста Амвросіївка, де пройшли його шкільні роки, і де вчилися в тій же школі-інтернаті три його молодші сестри. Як тільки мав вільний від служби час, приходив у гості до сестричок.

Загинув Сергій у ніч на 14 червня 2014 року. Тоді десантники трьома військово-транспортними літаками Іл-76 МД з інтервалом у 10 хвилин вони вилетіли в Луганський аеропорт на ротацію особового складу. На борту також була військова техніка, спорядження та продовольство.

14 червня о 0:40 перший літак, під командуванням полковника Дмитра Мимрикова приземлився в аеропорту.

Другий Іл-76 МД (бортовий номер 76777), під керівництвом командира літака підполковника Олександра Бєлого, на борту якого перебували 9 членів екіпажу 25-ї мелітопольської бригади транспортної авіації та 40 військовослужбовців 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади, о 0:51, під час заходу на посадку на аеродром міста Луганськ, на висоті 700 метрів, був підбитий російськими терористами з ПЗРК. У результаті літак вибухнув у повітрі і врізався у землю поблизу аеропорту. 49 військовослужбовців — весь екіпаж літака та особовий склад десанту — загинули.

Третій літак за наказом повернувся в Мелітополь.

Пройшло більше 40 діб перш ніж десантників поховали: українські військові збирали рештки тіл загиблих, влада домовлялася з терористами про коридор для евакуації, в Дніпрі проводились експертизи ДНК для ідентифікації. Сергія поховали на міському кладовищі міста Дебальцеве Донецької області.

У Сергія Кривошеєва в Амвросіївській школі-інтернаті залишилися старший 20-річний брат Максим і три молодші сестри. Одна з них – Аліна – займається гирьовим спортом, і у своїй віковій категорії стала бронзовим призером чемпіонату України. А ще Аліна брала участь у популярному конкурсі-шоу «Україна має талант».

Наприкінці червня виникла загроза того, що окупанти вивезуть усіх мешканців інтернату в Росію. Але завдяки мужності директора школи-інтернату Володимира Хоботова, якому терористи погрожували розстрілом, та професійним діям військовиків 3-го Кіровоградського полку спецпризначення 4 липня 2014 року вдалося евакуювати дітей у Запорізьку область. 62 дитини та 12 супроводжуючих з інтернату у режимі повної таємності були вивезені автобусами на безпечну територію.

 

У тому ж літаку загинув разом з Сергієм Кривошеєвим загинув і наступний герой огляду:

ВАЛЕРІЙ ГРАБОВИЙ (1969-2014) — десантник, старший лейтенант ЗСУ, депутат райради.

Народився в місті Подільськ (колишній Котовськ) на Одещині. Коли Валерію було 11 років, родина переїхала на Кіровоградщину. Закінчив школу села Бандурове Гайворонського району.

З 1987 року служив у Прикордонних військах КДБ СРСР. 1991 закінчив командний факультет Алматинського вищого прикордонного училища КДБ СРСР (Казахська РСР), спеціальність — командно-тактична, офіцер прикордонних військ. 1993 року залишив службу, остання посада — начальник прикордонної застави.

З 1994 по 1997 працював за контрактом на посаді юрисконсульта відділу правового забезпечення банківської діяльності у ВАТ КБ «Казкомерцбанк» в Алмати. 1997 року закінчив юридичний факультет Університету «Туран» в м. Алмати, за спеціальністю «Правознавство».

1998 року приїхав на Дніпропетровщину, працював юрисконсультом у ВАТ «Павлоградський молочний комбінат» міста Павлоград. З 1 вересня 1999 — приватний підприємець. Мешкав в селі Троїцьке Павлоградського району. 2010 року був обраний депутатом Павлоградської райради від партії «Сильна Україна».

У зв’язку з російською збройною агресією проти України наприкінці березня 2014 року мобілізований до лав ЗСУ. Старший лейтенант, заступник командира батареї по роботі з особовим складом 25-ї Дніпропетровської повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ ЗСУ, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

З весни 2014 року брав участь в АТО. Загинув і збитому літаку.

Залишилась дружина та двоє дітей.

 

ЕДУАРД САВІНОВ (1970-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в Чорноморську (тодішньому Іллічівську), де й проживав. Ще в ранні роки втратив батьків. Працював зварювальником аварійної служби в ЖЕУ.

Боронити Україну зголосився добровольцем — під час 5-ї хвилі мобілізації; молодший сержант, командир відділення десантно-штурмової роти, 1-й батальйон 36-ї окремої бригади морської піхоти.

10 травня 2016 року в селі Широкине під Маріуполем пополудні двоє морських піхотинців пішли поправити огорожу фортифікаційних споруд — пошкодилася після шторму, та підірвались на встановленій міні з «розтяжкою»; Едуард загинув від осколкового поранення у сонну артерію.

Був розлучений, без Едуарда залишилися син та сестра

 

ВІТАЛІЙ МИХАЙЛЕНКО (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Ківерці Волинської області. У 2003 році закінчив школу №4 міста Ківерці.

В АТО – оператор, 72-га ОМБр. Загинув під час мінометного обстрілу російськими терористами позицій підрозділу. Тіло не знайдено.

 

ГЕННАДІЙ ШИРОКИЙ (1969-2018) — старший солдат ЗСУ,

Народився в селі Московка на Харківщині.

В часі війни — старший солдат, водій 3-го батальйону 25-ї бригади, був призваний за мобілізацією. Відслужив понад рік у 25-й бригаді водієм роти МТЗ — в районі Попасної та на Світлодарській дузі. Після демобілізації повернувся додому, у серпні 2017 року брав участь у зборах резервістів на полігоні «Широкий Лан», на початку зими підписав контракт – щоб продовжити розпочату, але незакінчену справу з відстоювання України.

24 грудня 2017 року зазнав важких осколкових поранень внаслідок обстрілу в промзоні міста Авдіївка. Переніс 2 операції в Харківському шпиталі, перебував у комі. 20 квітня 2018-го помер у Головному військовому госпіталі міста Київ, так і не прийшовши до свідомості.

Без В’ячеслава лишились батьки та брат.

 

ВАСИЛЬ БІЛИК (1992-2014) — вояк батальйону «Айдар» МО України.

Народився в місті Києві. Коли йому було два роки, його мати, закінчивши Київський інститут культури, приїхала до міста Городенка на Івано-Франківщині, працювала у бібліотеці. Після 9-го класу Василь навчався в Прикарпатському військово-спортивному ліцеї.

Тільки-но почалися події на Майдані, Василь одразу подався туди. Спершу розважав людей – був ді-джеєм, а потім вступив до самооборони Майдану. Він був своєрідним “зв’язним”: городенківчани, приїжджаючи на Майдан, перед тим, як розміститися в таборі, перш за все зв’язувалися з ним.

Там він зустрів дівчину Ніну. Він – хлопець з самооборони, вона – волонтер. Вони багато спілкувалися, особливо коли були разом на чергуванні. А після одного з контрнаступу беркутівців 16 лютого, коли Василь зник, дівчина зробила все можливе, щоб його знайти.

Мати Василя згадує:

«Ми всі просили його залишити Майдан, але він категорично відмовлявся, говорячи: “У мене псевдонім “Гуцул”. Який же з мене тоді буде гуцул і бандерівець, якщо я залишу хлопців і втечу?! Ми тут разом через таке пройшли, що тепер готові померти за Україну, за маму, за братів, за донечку…” А коли Янукович втік з країни і ситуація на Майдані змінилася, Вася почав шукати, де можна застосувати отримані навички з найбільшою користю для спільної справи.

Тоді він і повідомив мені, що записався до 11-тої сотні “Ведмеді” й збирається вирушити до Луганської області контролювати хід проведення виборів Президента. Я була категорично проти, адже воювати на Майдані в столиці і йти зі зброєю на чужі землі – це зовсім різні речі. Але Вася сказав, що хлопців він не покине, та й після виборів одразу повернеться.

Про “Айдар”, зрозуміло, він і словом не прохопився. Дізналася я лишень тоді, коли під час виборів у селищі Новоайдар наші хлопці взяли в полон 12 донських козаків, які викрали скриньки з двох дільниць. Після того Вася подзвонив мені й заявив, що то їхня робота. Навіть привіз з собою люльку-трофей, коли востаннє приїжджав додому. Тоді він з багатьма побачився, їздив до Ніни у Київ, до мене приїхав уже в останню добу перед від’їздом.

Якраз перебуваючи тут, вдома, Вася дізнався, що його батальйон розстріляли: багатьох вбили, багатьох взяли в полон. Тоді й загинув його друг, смерть якого він дуже тяжко переживав. Вася рвався до помсти, а ми все вмовляли його не їхати … Таки не послухався – поїхав…

Перед від’їздом ми разом зайшли до Меморіального парку, де похований Роман Гурик – герой “Небесної сотні” з Івано-Франківська. Вася купив дві білі троянди й поклав на могилу Гурика, адже пам’ятав його ще з Майдану. Я тоді ще розплакалася й сказала, що не хочу, щоб мій син теж тут лежав. А Вася розсміявся й відповів: “Мамо, не говори дурниць. В мене є ангел-охоронець з броньованими крилами! Я вже стільки разів міг загинути, але я живий!””

Василь загинув внаслідок поранення у голову 26 липня 2014 року в боях на Луганщині.

Залишились батьки і  2-річна донька.

 

ОЛЕКСІЙ МАРЧЕНКО (1975-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у Києві.

Головний сержант-командир відділення 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади.

Загинув 19 січня в бою з російськими збройними формуваннями в новому терміналі Донецького аеропорту. Терористи підірвали підлогу в центральному терміналі, більшість вояків провалилася з 9-метрової висоти, зверху засипало уламками. Кіборги дістали наказ швидко відступати, змушено полишили важкопоранених, яких запевнили — керівництво вже відправляє по них «Ластівки» (автомобілі швидкої допомоги).

Але допомога не змогла пробитися до хлопців. Тоді ж полягли Андрій Гаврилюк, Василь Григор’єв, Олег Мусієнко, Олексій Панченко, Євген Яцина.

Вважався зниклим безвісти. Впізнаний за експертизою ДНК. Похований на київському Лук’янівському військовому кладовищі.

Без батька лишилося троє дітей: донька та два сини.

 

ДЕНИС КИСЕЛЬОВ (1976-2015) — капітан ЗСУ.

Народився в місті Дрезден у сім’ї військовослужбовця. Згодом з родиною мешкав у Мукачеві, де закінчив школу. З 1993 року у лавах ЗСУ. Згодом вирішив став професійним військовим.

1997 року закінчив Одеський інститут Сухопутних військ. Дослужився до посади начальника штабу–першого заступника командира механізованого батальйону, 820-й гвардійський механізований полк 128-ї гвардійської механізованої дивізії. На початку січня 2004 року звільнений з військової служби в запас.

1 серпня 2014-го мобілізований; заступник начальника штабу механізованого батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Ніс службу на блокпостах — біля села Макарове (Станично-Луганський район, блокпост «Сталінград»), смт Чорнухине Попаснянського району, села Малоорлівка Шахтарського району.

18 лютого 2015-го загинув під час виходу українських військ із Дебальцевого, прикриваючи виведення техніки підрозділів.

Без Дениса лишились батьки, дружина, син.

 

ДМИТРО НАУМОВ (1983-2017) — сержант ЗСУ.

Народився у селі Дар’ївка Херсонської області. Навчався в школі сусіднього села Інгулець. Пройшов строкову військову службу. 10 років працював в охоронній фірмі.

Під час російської збройної агресії проти України у 2014 році добровольцем пішов на фронт. 30 травня 2016 року підписав контракт.

Сержант, головний сержант 1-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 17-го окремого мотопіхотного батальйону «Кіровоград» 57-ї окремої мотопіхотної бригади, м. Олешки, Херсонська область.

15 липня 2017 року під час обходу позицій у складі групи між взводними опорними пунктами в районі селища Невельське, підірвався на міні МОН-50, зазнавши поранень, що несумісні з життям.

Залишилась дружина і троє синів.

 

СЕРГІЙ ПЛАТОНОВ (1980-2018) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Арциз, Одеська область у родині військового. Рано втратив батьків.

На початку війни з 2014 року служив у 3 ДШБ «Фенікс» 79-ї бригади. Коли бригада стояла на узбережжі під Маріуполем, його фотографія потрапила на обкладинку газети «День» (№ 57, 2 квітня 2015, стаття «Приборкати „Шторм“».

Демобілізувався, але у 2016-му підписав контракт із ЗСУ; молодший сержант, командир гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти морської піхоти 503-го батальйону.

10 вересня 2018 року загинув від поранення у голову під вечір в ході ведення бойових дій поблизу села Водяне (Волноваський район) та окупованого села Пікузи — під час щільного вогню противника з мінометів та протитанкових гранатометів по українських позиціях влучив протитанковий снаряд (з СПГ-9).

Без Сергія лишились дружина та троє дітей.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада