Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.02.2021

15 лютого. Героями сьогоднішнього огляду є:

  • науковець, видатний хірург, який створив в Україні школу офтальмології;
  • художниця, представниця школи «бойчукістів»;
  • видатний теоретик і практик художнього перекладу, завдяки якому українською стали доступні десятки творів англомовної літератури;
  • митець, візитівкою якого стали абстрактні дерев’яні скульптури ;
  • режисер, який працює в інтернаті для розумово відсталих дітей і зняв стрічку про людей з синдромом Дауна;
  • популярний актор театру і кіно;
  • художниця, роботи якої надихають чистотою і силою колориту;
  • учасник патріотичного руху на Донеччині, один з організаторів донецького Євромайдану, доброволець, який загинув, захищаючи рідний край від російських окупантів;

Також вшануємо пам’ять інших народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією від російської агресією.


Щодо дати народження людини, з якої хочу почати огляд, то у відкритих джерелах траплялися і 12 і 15, і 24, і 27 лютого і навіть 27 листопада… Словом, певності немає, але ж це не привід обійти увагою цього діяча, який створив в Україні школу офтальмології.

Отже, ВОЛОДИМИР ФІЛАТОВ (1875-1956).

Росіянин, народився в селі Саранського повіту Пензенської губернії (зараз це Мордовія) у родині земскього лікаря, який був фахівцем з хірургії та очних хвороб.

Не дивно, що і син вирішив присвятити себе медицині, а саме офтальмології. За переказами, він зробив цей вибір, коли якось побачив сліпого чоловіка, що паличкою простукував свій шлях. Майбутній академік був вражений і вигукнув: «Кожна людина має бачити сонце!». Згодом ця фраза стала девізом інституту, який він відкрив в Одесі.

Володимр вступає на медичний факультет Імператорського московського університету (нині Московський державний університет імені М. В. Ломоносова). Приїжджаючи додому на канікули, він працював під керівництвом батька у земській лікарні. По закінченню університету він деякий час працював ординатором університетської очної клініки та Московської очної лікарні.

У 1903 році на запрошення професора Сергія Головіна Філатов переїхав до Одеси, щоб почати роботу ординатора у клініці при Одеському університеті. Згодом став там асистентом кафедри, захистив, присвячену батьку, докторську дисертацію «Вчення про клітинні отрути в офтальмології». З 1911 року, після від’їзду Головіна до Москви, Філатов очолив кафедру очних хвороб Одеського університету (нині — Одеський національний медичний університет), якою керував до самої смерті в 1956 році.

Будучи вже професором, Філатов був беззмінним головою Одеського офтальмологічного товариства, де виступав з доповідями, впливаючи на наукову думку місцевих окулістів.

1914 року винайшов метод пластики, який виявився цінним внеском у відновну хірургію, що відомий як «філатовське стебло». Полягає цей метод у тому, що при пластичній операції створюється «стебло» зі шкіри, живий шкірний клапоть та пересаджується на пошкоджену частину тіла. Завдяки цьому методу було позбавлено страждань безліч людей, що отримали важкі травми під час Першої світової війни, через що у них утворилися жахливі дефекти обличчя та інших частин тіла.

На початок 1920-х років у Радянському Союзі налічувалося 238 тисяч сліпих, половина з яких були хворі на більмо. Філатов запропонував методику пересадки рогівки, яка б могла вирішити питання допомоги цим хворим – 1924 року він розробив метод повної, а згодом і часткової наскрізної кератопластики, для чого спроектував спеціальні медичні інструменти. Операції з пересади пройшли успішно. Однак пересадка рогівки вважалася на той час безперспективною, тому смілива ідея не знайшла підтримки у науковому світі.

Репресії не оминули видатного лікаря. 20 лютого 1931 року професора Філатова арештували органи ОГПУ за звинуваченням в участі у «контрреволюційній військово-офіцерській організації». Він пробув у в’язниці 2 місяці. Під час допитів вчений писав багато заяв, спочатку обмовляючи себе, надіючись, що так можна закінчити нестерпні психологічні тортури, а потім спростовуючи свої покази.

Врешті професор обмовив себе, визнав винним у причетності до «контерреволюційних» організацій, до підготовки перевороту. Він покаявся і обіцяв всі свої знання присвятити будівництву «Радянської держави»… В результаті науковця відпустили під підписку про невиїзд.

В очній клініці Одеського університету Філатов продовжив свою роботу щодо пересадки рогівки при більмах. Тут вперше у світі 6 травня 1931 року він використав рогівку трупного ока, збереженого в умовах зниженої температури, і цим розв’язав проблему матеріалу для кератопластики. Кератопластика перестала бути клінічним експериментом і стала дієвим засобом повернення зору сліпим з більмами. Це принесло Філатову величезну популярність. Звідусіль хворі з більмами потяглись в Одесу — до Філатова. У 1931—1932 роках вчений створив при Одеській очній клініці першу в СРСР станцію очної швидкої допомоги та глаукомний диспансер.

1933 року Філатов розробив тканинну терапію – метод лікування консервованими тканинами. Активізуючи імунні і регенеративні функції організму, тканинна терапія нерідко буває ефективною при в’ялому перебігу патологічних процесів різної етіології — запальних, дегенеративних, атрофічних. Цей метод знайшов широке застосування в лікуванні не лише очних хвороб, а й ряду загальних захворювань, які раніше вважалися невиліковними, а також у різних галузях медицини.

Того ж року на засідання в Московській очній клініці одеський вчений приїхав у супроводі чотирьох пацієнтів. На той час хірург прооперував 96 сліпих очей, з яких 24 після операції стали бачити. Пред’явивши на з’їзді живі докази свого методу, серед яких були люди, що до операції мали 1-5 % нормального зору, а після — 70-100 %, вчений здобув славу та визнання. За розробку методів пересадки рогівки та тканинної терапії 1941 року Філатов був удостоєний сталінської премії.

З ініціативи Філатова 1936 року постановою Уряду СРСР був організований Інститут експериментальної офтальмології (нині Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В. Філатова АМН України), який він і очолював з 1936 до смерті.

У роки Німецько-радянської війни Філатова з частиною його учнів евакуювали до П’ятигорська, згодом — до Ташкента. У 1942 році, коли йшли криваві бої, Філатов у Ташкенті домагався відновлення Одеського інституту очних хвороб на базі головного евакошпиталю. В цей час він віддавав усі сили лікуванню військових, впроваджуючи свої методи в роботу шпиталю.

1944 року Філатов разом із співробітниками інституту повернувся до Одеси, за рік вдалося відновити частину інституту, розгорнути 120 ліжок та 6 лабораторій. А вже 1946 року академік здійснив ще одну свою мрію — випустив «Офтальмологический журнал», і був його першим головним редактором.

Повоєнні роки принесли вченому визнання далеко за межами Радянського Союзу. Хворі та поранені прагнули потрапити на прийом до професора. У чергу на прийом ставали з вечора. Навіть безнадійним хворим він ніколи не казав «Ні», стверджуючи, що відбирати віру у хворого — великий гріх. Тому постійно казав: «…може бути, адже наука розвивається».

Вважаючи, що офтальмолог, який не володіє скальпелем, не може бути добрим фахівцем, Філатов приділяв багато уваги хірургічній підготовці своїх учнів. За півстоліття діяльності він особисто провів кілька тисяч операцій.

Помер Володимир Філатов 30 жовтня 1956 року від крововиливу в мозок. У подальшій розробці наукових ідей та збереженні традицій «філатовської школи» велику роль відіграла його учениця — академік Надія Олександрівна Пучківська, яка у 1956—1985 роках очолювала інститут.

Володимир Філатов був не тільки вченим, лікарем-клініцистом, блискучим хірургом, але й талановитим художником, цікавим оповідачем. Відомо, що академік багато часу приділяв написанню своїх мемуарів. Були у нього і віршовані рядки, які він підписував анаграмою — «Воталіф».

За весь період життя академіком було написано близько 460-ти наукових праць та монографій.

Попри свою безпартійність, академік Володимир Філатов вів значну громадсько-політичну діяльність. Він обирався депутатом Верховної Ради УРСР 1-4 скликань. Все життя науковець був вельми релігійним та домагався збереження релігійних пам’яток в Одесі. Листувався з релігійними діячами свого часу, зокрема видатним хірургом, архієпископом Лукою Войно-Ясенецьким.

1936 року за часів руйнування церков у СРСР одеський Спасо-Преображенський собор було зруйновано. Більшовицька влада міста вирішила влаштувати на місці головного вівтаря громадський туалет. І лише заступництво академіка Філатова врятувало місце від наруги — там встановили фонтан з великою мармуровою вазою («вазою Філатова», як її прозвали згодом).

 

А тепер перейдемо до митців.

 

МАРІЯ ЮНАК (1892—1977) — художниця, графік, плакатист, представниця української школи монументального живопису (бойчукізму).

Закінчила Київську жіночу гімназію ім. св. Кн. Ольги. Протягом 1920—1927 років вчилася в Українській державній академії мистецтв, майстерня монументального живопису Михайла Бойчука. Одночасно працювала у поштовій контроі, секретар-друкарка у Інституті пластичних мистецтв.

Брала участь у розписах Селянського санаторію в Одесі — автор фрескових портретів Тараса Шевченка, Івана Франка й орнаментально-декоративних мотивів (1927—1928 роки), у розписах Харківського Червонозаводського театру.

Від 1929 року, захистивши диплом, брала участь в роботі республіканських художніх виставок.

З другої половини 1930-х років творила переважно в царині книжкової графіки й плакатів.

Як «бойчукістку» її не прийняли в Спілку художників, на роботу було важко влаштуватися. Справою свого життя вважала фреску, проте практично була позбавлена можливості займатися цим. Частина її робіт була знищена в роки боротьби з «бойчукізмом», ще частина — під час війни.

Більше про життя та творчість художниці: https://day.kyiv.ua/uk/article/naprikinci-dnya/nesotvorenni-freski-mariyi-yunak

 

Згадаємо видатного теоретика і практика художнього перекладу:

 

ІЛЬКО КОРУНЕЦЬ (1922-2018) —перекладач, літературний критик, мовознавець

Народився в селі на Черкащині. Закінчив Київський педагогічний інститут імені М.Горького (зараз — імені М.Драгоманова) 1950 року, за спеціальністю «вчитель іноземних мов (англійська та німецька мови)». 1955 року закінчив аспірантуру Київського державного університету імені Шевченка. 1966 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Граматична форма й конструктивно значущі елементи словосполучень сучасної англійської мови». Працював на посаді професора кафедри теорії та практики перекладу з 1991 року. У 1995—1998 роках був завідувачем кафедри.

Володів англійською, німецькою, італійською мовами. Перекладав з англійської, німецької та італійської мов, твори М. Р. Ананда, Ф. Купера, Дж. Тріза, О. Вайльда, Ф. Сакетті, Дж. Родарі, В. Діснея та ін.

Автор понад 100 наукових праць з перекладознавства, порівняльної типології, методики викладання. Автор дестків художніх перекладів та кулькох підручників.

Стаття про Корунця: http://slovoprosvity.org/2012/10/20/fenomen-il-ka-koruntsia/

Стаття самого Корунця: http://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/984/41/

 

МИКОЛА МАЛИШКО (1938) — скульптор, художник.

Зростав у селі, закінчив Дніпропетровське художнє училище і монументальне відділення Київського державного художнього інституту (1967). Відтоді працює в галузі монументального мистецтва, графіки, станкового живопису.

Входив до кола неофіційного мистецтва в Києві (початок 1970-х років) разом із Борисом Плаксієм, Іваном Марчуком, Феодосієм Тетяничем. Художники проводили в своїх квартирах одноденні покази та обговорення робіт у дуже вузькому колі знайомих. У той період твори митця не експонувалися, оскільки вони не вписувалися в рамки «соцреалізму».

Уперше «незалежні» твори Малишка з’явилися в Національному музеї у Львові. З 1993 року бере активну участь у створенні засад нової української дерев’яної скульптури, представляючи свої роботи на виставках у Німеччині, Угорщині, Австрії. Співпрацює з Арт-центром «Я Галерея».

Живе і працює на Київщині в селі Малютянка. дружина Малишка — художниця Ніна Денисова.

Микола Малишко – автор багатьох творів дерев’яної скульптури (улюблений матеріал митця — дерево).

Перший встановлений українцями на меморіалі «Сандармох» дубовий хрест «Убієнним синам України»— також одна з його робіт. 27 жовтня 1997 року в’язень радянських концтаборів, письменник і філософ Євген Сверстюк привіз  цей хрест у Сандармох.

Згодом Малишко у співавторстві з Назаром Біликом розробив проекту гранітного Козацького хреста «Убієнним синам України», встановленого 2004 року на меморіалі «Сандармох» у Республіці Карелії (РФ).

Почитати про творчість Малишка і подивитись його роботи:

http://artukraine.com.ua/a/mikola-malishko–khudozhnik-yak-yavishche/#.Xke5iYr7TIU

Почитати уривки з книги Малишка «Лінія»: http://artukraine.com.ua/a/liniya-mikoli-malishka-fragmenti-z-knigi/#.Xke6JYr7TIU

Купити книгу можна тут: https://www.yakaboo.ua/ua/mikola-malishko-linija.html

 

ОЛЕКСАНДР ЖОВНА (1960) –  педагог, письменник, кіносценарист, та режисер.

Народився в місті Новомиргород Кіровоградської області, закінчив Київський педагогічний інститут імені Горького (нині — Національний педагогічний університет ім.і М. Драгоманова).

Автор книжок «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя». Твори Жовни видано в Токіо та Нью-Йорку.

За оповіданнями Олександра Жовни «Партитура на могильному камені», «S. H. Second hand», «Експеримент» знято фільми «Партитура на могильному камені» (1995), «Second hand» (обидва — режисер Ярослав Лупій), «Ніч світла» (режисер — Роман Балаян).

2008 року Олександр Жовна дебютував як режисер, екранізувавши власну драму «Маленьке життя». Стрічка взяла участь у кінофестивалях «Покров» та «Молодість».

Твори письменника глибоко психологічні, прості та щемливі, зрозумілі дорослим і дітям. Жовна пише прозу, яка легко проектується на кіноплівку.

Залишаючись помітною фігурою у сучасній культурі, Жовна майже 30 років працює педагогом у Новомиргородському інтернаті для розумово відсталих дітей, свідомо відмовляється від переїзду до Києва. На запитання, що його тримає на такій непростій роботі, — відповідає: «Тут починаєш вчитися відчувати серцем. Ці люди — з маленьким розумом, але з дуже великим серцем».

Жовна зняв фільми:

«Маленьке життя» (2008, короткометражний художній, 58 хв.)

«Милі мої українці» (2014, короткометражний художньо-документальний, 50 хв.)

«Історія Лізи» (2019, повнометражний художній, 90 хв.)

Про фільм «Історія Лізи» з життя людей з синдромом Дауна почитати тут:  https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2826157-diti-sonca-miz-fantazieu-ta-realnistu-kino-dna.html

Інтервью з Жовною: https://dostyp.com.ua/novini/olieksandr-zhovna-spravzhnie-vishukanie-kino-nikoli-nie-bulo-tsikavim-shirokim-masam-foto

Про книжки Жовни: http://litakcent.com/2015/07/02/normalni-nenormalni-oleksandra-zhovny/

 

Від театру я далека десь так само,  як і від квантової фізики, але навіть я знаю про наступного іменинника. Тобто – він справжня знаменитість, про яку не чув хіба сліпоглухонімий.

 

АНАТОЛІЙ ХОСТІКОЄВ (1953) — актор театру і кіно, режисер.

Народився у Києві. Освіту здобув у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого.

Починав як актор Львівського театру ім. М. Заньковецької. Відслужив в армії. Згодом – актор Київського академічного російського театру ім. Лесі Українки, з 1980-го — актор Київського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.

Але через складні стосунки з Богданом Ступкою пішов з театру, разом з Богданом Бенюком засновує Театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв».

Зіграв в багатьох фільмах, зокрема – «Камінна душа», «Вавилон—XX», «Кому вгору, кому вниз», «Для домашнього огнища», «Роксолана. Володарка імперії».

Анатолій Хостікоєв давно і послідовно дотримується проукраїнської позиції.

Інтерв’ю з актором – про стосунки з Богданом Ступкою, про дружбу з Бенюком, про ставлення до російських фільмів, про те, хто кращий актор – він чи його сини і багато інших цікавих речей:

https://ua.112.ua/interview/nikhto-meni-ne-zaboronyt-dyvytysia-filmy-mikhalkova-ia-prosto-ikh-ne-dyvliusia-sam-411777.html

 

Оскільки огляд – штука суб’єктивна, то включу в нього і сучасну художницю, твори якої здаються мені вартими уваги.

ОЛЕСЯ РИБЧЕНКО (1982) — сучасна художниця.

Народилася на Київщині. Член Національної спілки художників України. Учасниця близько 60 всеукраїнських та міжнародних художніх конкурсів, виставок та інших мистецьких проектів

Подивитись роботи: https://molbert.brovdi.art/2017-2/novyny/uchasnicya-sribnogo-molberta-olesya-ribchenko-ukrayinci-mayut-osoblivij-kod-naciyi

А ще більше на Сторінка в ФБ: Art Olesia Rybchenko

 

Вшанування пам’яті загиблих захисників України почнемо з уродженця Донецька. Історик за фахом, він чудово знав,  чим загрожує «русскій мір», тому спочатку брав участь у донецькому Євромайдані, а після окупації добровольцем пішов на фронт.

 

ЮРІЙ МАТУЩАК (1987-2014) – рядовий батальйону міліції «Дніпро-1».

Народився в Донецьку, закінчив Донецький національний університет ім. Стуса. Засновник Донецької обласної молодіжної громадської організації «Поштовх» , метою якої було сприяння українському національному відродженню на Донеччині.

Юрія було обрано головою правління «Поштовху», у лавах якого об’єдналися патріотично налаштовані молоді донеччани, переважно студенти. Члени організації пропагували українську мову та культуру, сприяли вивченню «білих плям» історії, випускали власну газету, проводили літературні вечори, фестивалі різдвяних вертепів, вшанування пам’яті жертв Голодомору і сталінських репресій. В умовах, коли місцева влада не сприяла діяльності подібних патріотичних об’єднань, активна робота «Поштовху» та особисто Юрія була особливо цінною.

Протягом 2011—2012 років стажувався в польському місті Любліні, повернувся до України, працював шкільним вчителем історії.

Під час Рвеолюції Гідності Юрій був одним з організаторів донецького Євромайдану, їздив і на столичний, брав участь у створенні Самооборони Донецька для безпеки учасників проукраїнських акцій. Написав заяву на звільнення з роботи, бо вирішив бути «на барикадах» постійно. Юрій продовжував відстоювати свої погляди навіть коли в Донецьку вже почалися сумнозвісні події «російської весни», проте невдовзі стало зрозуміло, що час мирних мітингів минув – проросійські сепаратисти перейшли до насилля стосовно опонентів. А коли у величезному місті почали відкрито хазяйнувати озброєні бойовики, Юрію довелося рятуватися втечею, подався до Чернівців.

Невдовзі Юрій вирішив, що не має права в ролі біженця просто спостерігати за історичною трагедією, яка розгортається на його Батьківщині. Він поїхав до Дніпропетровська, де разом із кількома друзями записався до батальйону «Дніпро-1». У пам’яті побратимів він, боєць із позивним «Вітер», залишився оптимістичною, світлою, інтелігентною людиною, яка завжди немов би випромінювала позитивну енергію. Потім було пекло «Іловайського котла» й вибух ворожого снаряда, що обірвав його життя 29 серпня в «коридорі смерті».

Більше про героїв українського Донбасу: https://www.facebook.com/thinktankdonbas/posts/2177669472562367

 

ОЛЕКСАНДР ЛИМАРЬ (1965-2015) — молодший сержант ЗСУ. Ще один захисник України, який пішов боронити від російської навали свій рідний край.

Народився на Луганщині, проживав у місті Антрацит. Після початку заворушень з родиною перебрався до Світловодська. З серпня 2014-го — доброволець, механік-водій танка, 30-та ОМБр.

В середині січня 2015 року підрозділ переведений під Дебальцеве. 31 січня 2015-го загинув поблизу селища Чорнухине. Тоді ж загинули командир танка капітан Роман Башняк та солдат-навідник Олександр Батурін.

Довгий час вважався зниклим безвісти. Упізнаний після двох експертиз ДНК. Похований в місті Світловодськ.

 

РОМАН АТАМАНЮК (1990-2015) – солдат ЗСУ.

Вступив до Сумського державного університету на факультет економіки та менеджменту, кафедра фінансів. У 2012 році захистив дипломну роботу на ступінь «магістр» англійською мовою.

Будучи російськомовним, повністю перейшов на українську, ще навчаючись на першому курсі. Був активістом українського націоналістичного руху, член Студентського братства Сумщини, один з головних організаторів проведення на Сумщині дитячого наметово-патріотичного табору Молодіжного націоналістичного конгресу «Коловрат».

Після навчання, переїхав до Києва, де працював фінансовим аналітиком у фармацевтичній корпорації «Артеріум».

Роман захоплювався грою в регбі, професійно грав у складі київської команди РК «Ведмеді», також займався бальними танцями.

З перших днів брав участь у Революції Гідності. Був затриманий при зачистці 10 грудня 2013 року силами міліції барикади на Грушевського, проте невдовзі був звільнений

Входив до складу 14-ї сотні Самооборони Майдану «Вільні Люди».

Наприкінці серпня 2014 року Роман став добровольцем батальйону «Айдар». За його словами, близько двох місяців перебував у м. Щастя, чекаючи на бойові дії.

Перейшов в батальон «Донбас» і пройшов навчання під Дніпропетровськом. Саме там він познайомився зі своїми майбутніми бойовими побратимами, з якими разом перейшов у 93-ю бригаду ЗСУ, служив в 6-й роті на посаді стрільця. Після бою під Донецьким аеропортом, його роту передислокували у с. Водяне.

28 травня 2015 року поблизу Донецького аеропорту, у селищі Опитне, почався мінний обстріл. І хоч Роман не повинен був перебувати на позиції, він пішов замість хлопця, який не міг їхати на вогневі. В окоп потрапила міна, від якої Роман загинув. Його напарник залишився живим, оскільки Роман прийняв удар на себе.

 

ОЛЕГ КУЛИНЕНКО (1996-2015) — солдат ЗСУ.

Народився на Дніпропетровщині. Навчався в Межівському аграрному ліцеї-інтернаті.

Чемпіон України з пауерліфтингу 2013 року, срібний призер Чемпіонату України з пауерліфтингу 2014 року, кандидат у майстри спорту.

Стрілець-помічник гранатометника, 25-а повітряно-десантна бригада.

22 січня 2015-го загинув у бою поблизу Авдіївки.

З 2015 року, в рідному селищі бійця, в його честь проводять турнір з пауерліфтингу.

 

ДЕНИС МАЙБОРОДА (1980-2017) — розвідник, сержант ЗСУ. У мирному житті — гірник, метробудівець, інженер.

Народився у місті Кривий Ріг. З дитинства мріяв бути військовим. Вступив до Криворізького педагогічного інституту на кафедру «фізмату» (фізика та інформатика), але вирішив пройти строкову службу, — сам прийшов до військкомату. Служив у місті Кременчуг в 23-му окремому аеромобільному прикордонному загоні спеціального призначення.

По завершенні строкової служби у 1999 році повернувся додому та працював в охороні на залізорудній шахті «Родіна» ПАТ «Криворізький залізорудний комбінат». Намагався вступити до Хмельницької академії ДПСУ, або Військової академії (м. Одеса), але не склалося — через фінансове питання. Повернувся на шахту, працював гірником очисного забою. У 2009 році склав вступні іспити до Криворізького технічного університету, отримав диплом інженера-бакалавра, у 2010 році продовжив навчання та здобув диплом спеціаліста. Їздив до Києва, де працював у Метробуді.

Під час російської збройної агресії проти України 4 квітня 2014 року добровольцем пішов до військкомату, виконував завдання в АТО, згодом підписав контракт.

Сержант, старший розвідник — командир 2-го відділення глибинної розвідки 1-го взводу роти глибинної розвідки 131-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 30 квітня 2017 року під час виконання бойового завдання неподалік села Катеринівка Попаснянського району, — дістав смертельні поранення внаслідок мінометного обстрілу з боку окупованого селища Молодіжне,

 

ВІКТОР КЛИМЕНКО (1978-2016) — старший солдат ЗСУ, старший водій (92-га ОМБр).

10 грудня 2016 року під час ворожого обстрілу з важкого озброєння в районі міста Красногорівка (Донецька область) мінометний розрахунок 92 ОМБр висунувся на позицію, щоб відбити атаку і потрапив під мінометний обстріл. Віктор загинув у бою.

Залишилась цивільна дружина і четверо дітей.

 

ВОЛОДИМИР СУСЛИК (1980 – 2015) — старший прапорщик ЗСУ.

Мобілізований на початку серпня 2014-го, командир розвідувального відділення, 79-та окрема аеромобільна бригада. 4 місяці захищав Донецький аеропорт, був одним з останніх, хто полишав летовище.

12 лютого 2015-го увечері загинув під Логвиновим в результаті танкового обстрілу терористами у часі боїв за Дебальцеве — надавав першу допомогу пораненому вояку.

 

ІГОР РОМАНЦОВ (1982-2014) — майор ЗСУ.

Заступник командира батальйону по роботі з особовим складом, 92-а ОМБр .

28 серпня 2014-го вранці на дорозі поміж селами Новозар’ївка та Войкове загинув — був у складі ротно-тактичної групи, мала завдання деблокувати війська у Іловайському котлі. Група була обстріляна російською артилерією та ДРГ.

Лишилися дружина і син.

 

ВОЛОДИМИР ТИМЧЕНКО (1962 – 2017) — солдат ЗСУ.

Народився в Казахській РСР); зі шкільних років мешкав на Харківщині, закінчив харківське ПТУ за фахом налагоджувальника. Учасник війни в Афганістані. В мирному житті працював за фахом на Лозівському ковальсько-механічному заводі, потім водієм.

З початком російської агресії постійно намагався потрапити до армії; 16 серпня 2016 року підписав контракт, після проходження навчання 21 грудня 2016-го прибув у свій підрозділ; солдат, водій взводу матеріального забезпечення 109-го батальйону 10-ї бригади.

22 листопада 2017 року поблизу міста Золоте (Попаснянський район) у кабіну вантажівки з автоцистерною влучила ПТКР, поранень зазнали двоє військових, їх одразу ж евакуювали на МТ-ЛБ. Володимира з важкими пораненнями доставили до лікарні ім. Мечникова у місті Дніпро. Лікарі майже 3 тижні боролися за його життя. Помер 11 грудня 2017-го.

Без Володимира лишилися дружина, дві доньки і онук.

 

ВІТАЛІЙ БОРЩ (1980-2019) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Волохів Яр на Харківщині.

З початком російської агресії сам пішов у військомат, але за обставинами, що склалися в ЗСУ, на той час потрапив лише на 3-тю хвилю мобілізації у серпні 2014 року. Протягом 2014—2015 років брав участь в російсько-українській війні, 92-га бригада, танковий батальйон, механік-водій.

В жовтні 2014 року відбув в Станицю Луганську, воював у Щасті, в районі Дебальцевого, Трьохізбенки (в травні і до кінця серпня 2015-го). Брав безпосередню участь в спробах деблокування Дебальцевського котла — з 25 січня по 19 лютого 2015 року, розбитті ПВК Вагнера на Донбасі.

Став одним із героїв книги «Нескорені». Після демобілізації йому діагностували рак, переніс операцію. Займався волонтерством, допомагав армії, брав участь в організації патріотичних заходів для молоді — сокільські вишколи «Дикий степ» у селі Волохів Яр — та у розбудові військ територіальної оборони Харківської області.

У 2017 та 2019 роках сталися рецидиви. Помер 10 липня 2019-го внаслідок онкохвороби.

Без Віталія лишились дружина та двоє синів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада