Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
14.07.2020

15 липня.

Нещедрим виявився сьогоднішній день на дні народження непересічних особистостей, цього разу в огляді лише двоє діячів культури-науки-державотворення:

  • ідеологіня українського жіночого руху, голова Союзу українок. Одна з засновниць УНДО. Як делегатка до Лігі Націй домагалася розгляду порушень Польщею гарантій прав національних меншин;
  • сучасний композитор, у творчості якого поєднуються класичні підходи і елементи електронної музики. Автор опери «Лис Микита».

Як і кожного дня, буде чимало захисників України, полеглих у російсько-українській війни. Згадаємо і пом’янемо кожного з них.


Почнемо і підемо за хронологію:

 

МІЛЕНА РУДНИЦЬКА (1892-1976) – громадсько-політична діячка, письменниця.

Народилася в м. Зборові (тепер Тернопільська обл.) у сім’ї нотаріуса. Навчалася у Львівському і Віденському університетах на філософському факультеті, написала докторську дисертацію на тему «Математичні основи Ренесансу», але, поринувши в світ громадської роботи, не захистила її. 1923 року здобула другий диплом – викладача педагогіки і дидактики. Працювала вчителькою гімназії і семінарії у Львові (згодом – Високий педагогічний інститут), проте відмовилась від педагогічної кар’єри, повністю присвятивши себе політичній і громадській діяльності.

Ще 1919 році вона активно включається в український жіночий рух, ставши його провідником, закладає ідеологічні підвалини, виступає за повсюдне створення організацій українок. Спочатку вона – член Управління, а з 1928 і до початку Другої світової війни – голова Союзу Українок у Львові. Під її головуванням Союз Українок став великою впливовою організацією, яка об’єднувала 82 повітові філії, 828 сільських гуртків і налічувала понад 45 тисяч членів (25% українських сіл у Галичині мали гуртки Союзу Українок). З 1934 Рудницька очолює світове об’єднання Союзу Українок.

У кінці 1920-х років Мілена разом зі своїм чоловіком, адвокатом і журналістом Павлом Лисяком була одним із засновників і провідних діячів Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Була послом (депутатом) від УНДО у польському Сеймі (1928-1938).

Також Рудницька була однією з трьох делегатів до Ліги Націй у січні 1931 року, домагаючись розгляду порушень Польщею гарантій прав національних меншин взагалі, а терору й пацифікацій зокрема. Її аргументи були настільки сильні, що англійська делегація запросила її відвідати Лондон і поінформувати Нижчу палату Парламенту про становище українців у Галичині.

Крім того, вона вела антикомуністичну діяльність, розкриваючи правду про голод у підсовєтській Україні.

З 1939 року Мілена Рудницька перебралася на Захід. Мешкала у різних європейських країнах та США, а з 1959 і до кінця свого життя продовжувала активну громадсько-політичну, видавничу та наукову діяльність у Мюнхені. Була однією з засновниць у 1948 році Української національної ради та її представництва в Швейцарії, директором Українського комітету. У роки Другої Світової війни вона врятувала понад 500 українських родин з Чехо-Словаччини, сприяючи їхньому переїзду на Захід.

 

ІВАН НЕБЕСНИЙ (1971) — композитор, музичний продюсер.

Народився у Тернополі, закінчив Львівську державну Музичну Академію ім. М. В. Лисенка по класу композиції Мирослава Скорика, та аспірантуру факультету композиції. Стажувався у студії експериментальної  електронної музики «ZudwestFunk» у Німеччині. Брав участь у П’ятій Міжнародній Академії нової музики в Австрії, де навчався композиції у Б.Шеффера та електронної музики у М.Холонєвского.

Тривалий час керував ансамблем сучасної музики «Кластер» (Львів), який за час свого існування репрезентував українську сучасну музику у Польщі, Нідерландах, Литві, Австрії, Словенії. Водночас в Україні «Кластер» є першим виконавцем творів багатьох зарубіжних композиторів.

З 2002 композитор живе в Києві, з 2006—2011 –– виконавчий директор Міжнародних музичних фестивалів сучасної класичної музики КиївМузикФест та Форум музики молодих, м. Київ. З 2006 і донині –– директор Центру Музичної Інформації України.

Твори Небесного виконувалися на різноманітних музичних акціях у багатьох країнах Європи, а також США, Канаді, Ізраїлі, Алжирі.

В доробку композитору більше сотні творів для драматичного театру та кіно. Також на замовлення Львівської Національної Опери він написав оперу «Лис Микита» (за Іваном Франком).

Творчості Небесного притаманне новаторство не лише в мелодиці, а й в інструментовці і застосуванні звукових ефектів. Для прикладу:

«Меседж з України», для електро-гітари, чоловічого хору та симфонічного оркестру (текст української церковної канонічної служби) (2014);

«З нами Бог», для сопрано, мішаного і дитячого хору, оркестру народних інструментів та рок-гурту (2015);

«Небесний Щедрик» для карильйону, мішаного і дитячого хору, симфонічного оркестру та саундтреку зі звуками Майдану Незалежності (2016).

«Про що промовчав Заратустра» для скрипки, фортепіано, ударних та саундтреку (1997);

«Останній обряд старого ворожбита» для чоловічого голосу, альта-саксофона, віолончелі (контрабасу) та електроніки (1997);

Інтерв’ю з композитором: https://zn.ua/ukr/ART/ivan-nebesniy-navit-ne-znayu-hto-krim-sumskoyi-mig-bi-same-tak-zaspivati-mocarta-289651_.html

Послухати: https://www.youtube.com/watch?v=EQjk0gHb9Ak

 

Пом’янемо захисників України, які могли б 15 липня святкувати свій день народження – якби не російська збройна агресія, яку їм довелося зупиняти ціною власного життя.

 

АНАТОЛІЙ НІКОЛЕНКО (1960-2014) — солдат резерву, МВС України.

Народився в Харкові.

Учасник війни в Афганістані (1979—1981, частина базувалася в місті Файзабад, 860-й окремий мотострілецький полк). Обіймав посаду механіка-водія, проходив службу до травня 1981-го. В 2010-х працював охоронцем.

На початку російсько-української війни з травня 2014-го зголосився до 2-го батальйону спеціального призначення НГУ «Донбас», кулеметник.

«Це справжня війна, — сказав він тоді другові. — Не буде нас — не буде країни. Молоді хлопці не повинні гинути. Мають воювати літні досвідчені люди». Анатолій пройшов тренування на базі в Петрівцях, і вже з червня воював в Донецькій області в батальйоні «Донбас», разом з побратимами звільняв Попасну та Лисичанськ.

Із 13 серпня їх взвод був направлений до Іловайська, де вже йшли жорстокі бої. Батальйон щоденно втрачав бійців, а 19 серпня в бою загинув командир взводу. Наступного дня вісім бійців вивозили тіло загиблого з Іловайська та на дорозі потрапили в засідку. Чотирьох хлопців, які сиділи попереду, вбили одразу. А четверо інших разом із Анатолієм почали втікати. За ними погналися росіяни — хлопці чули наказ «добити» та «зачистити».

Тоді Анатолій, який отримав поранення в ногу, наказав побратимам залишити його, підпустив російських солдат ближче та підірвав себе разом із ними. Завдяки цьому троє його товаришів, які бачили все на власні очі, залишилися живими. Вони змогли викликати допомогу, та вивезли тіла загиблих додому.

«Я завдячую йому життям. Він був розвідником, фаховим військовим, і всі гарні слова, що я знаю про чоловіків, можна сказати саме про нього, —  каже 48-річний Михайло із Львівської області. — Він був старший за всіх нас і мав найбільший бойовий досвід. Якби не він, нас трьох не було б зараз на землі».

Михайло, який був заступником командира взводу, розповідає, що завдяки побратимам зі східної України, яких у батальйоні була більшість, він зміг оцінити силу патріотизму та рівень фахових умінь саме українців сходу.

Подвиг Анатолія Ніколенко змінив і світосприйняття його шкільного товариша Олега, який після його загибелі вирушив у зону бойових дій. Олег розповідає, що втратив зв’язок з Анатолієм незадовго до початку війни. Той перестав відповідати в соціальних мережах. Влітку 2014 Олег знайшов його телефон та з’ясував, що той вже командує розвідкою в батальйоні «Донбас» і бере участь у боях. Анатолій розповідав, що українські війська мають справу здебільшого з росіянами та чеченцями. «Він розказував, що їх буквально поливають вогнем. Страшні обстріли не давали перепочити», — каже однокласник Анатолія.

Олег згадує, що Анатолій неодноразово запрошував його приєднатися до їхнього батальйону, але тільки подвиг друга змусив його самого відправитись під Маріуполь. «Раніше такі вчинки — віддати життя за товаришів — ми бачили лише в старих фільмах про війну. А тепер ці легенди стали нашим життям», — констатує товариш Ніколенка.

Чоловік запевняє: «Якщо б мені хтось сказав роки три тому, що я стану українським патріотом та піду на війну, захищати Україну ціною свого життя, я би просто не повірив! Все змінилося повністю. Я покинув родину і пішов воювати, це мій вибір. Якщо врятую хоча б одну людину, то вже проживу недаремно».

 

ДМИТРО ГРИНЬ (1992-2020) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Шостка, закінчив вище професійне училище.

У вересні 2014 року був призваний на військову службу до ЗСУ, брав участь в АТО. Від січня 2019 року проходив службу за контрактом, служив старшим водієм мотопіхотного відділення 58-мої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.

Отримав несумісні з життям множинні поранення внаслідок підриву на невстановленому предметі під час виконання бойового завдання поблизу Майорська (житловий масив Микитівського району Горлівки, що адміністративно віднесений до смт Зайцеве Бахмутського району). Помер в лікарні.

В загиблого залишились батьки та брат із сестрою.

 

АНАТОЛІЙ ШУЛЬГА (1965-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Соснівка на Сумщині. Під час служби в совєтській армії брав участь у війні в Афганістані.

Входив до складу «УНСО» та конотопської організації «Правого сектора».

З початком російської агресії зголосився добровольцем, з червня 2014-го, номер обслуги артилерійського дивізіону, окремий загін спецпризначення «Азов» Східного ОТО НГУ. Шульга був одним з перших артилеристів в полку.

28 січня 2015-го вночі і вранці проросійські бойовики вели вогонь в напрямі сіл Гранітне та Миколаївка Волноваського району під Маріуполем. Вояки «Азова» виїхали на передову — задля відтягнення вогневого удару на себе та унеможливлення жертв серед мирного населення. Внаслідок артилерійсько-мінометної дуелі загинули солдати Анатолій Шульга і Геннадій Бєлофастов, шестеро вояків поранено. В тому бою було знищено ворожу обслугу і склад набоїв.

Рішенням полку «Азов» мінометно-артилерійська рота названа на честь Анатолія Шульги.

 

АРТУР АБРАМІТОВ (1992-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Суми. Був єдиним сином у батьків. Займався спортом, захоплювався футболом. У шкільні роки вступив до лав Сумської паланки Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорозьке». Брав активну участь у багатьох козацьких заходах, згодом став першим помічником заставного учнівської козацької застави.

2009 року вступив до Навчально-наукового інституту фізичної культури Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка, де навчався на викладача фізкультури та тренера. Був членом студентського козацького наукового товариства МГО «Козацтво Запорозьке». Займався вивченням й осучасненням бойової козацької спадщини.

За два роки після закінчення вишу проходив військову службу за контрактом у лавах ЗСУ. Солдат, гранатометник 15-го окремого мотопіхотного батальйону «Суми», 58-а окрема мотопіхотна бригада. З 2016 року брав участь в АТО.

26 лютого 2017 року загинув на бойовому чергуванні внаслідок мінометного обстрілу російсько-терористичними угрупованнями позицій українських військових в районі промислової зони міста Авдіївка Донецької області. Отримав несумісні з життям осколкові поранення голови та грудей.

Залишились батьки.

 

ВОЛОДИМИР ВАРФОЛОМЄЄВ (1984-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в смт Кіровське Дніпропетровського району, мешкав у селі Червоноіванівка.

Призваний за мобілізацією 4 квітня 2014 року. Вогнеметник, 93-тя ОМБр.

21 липня 2014-го загинув у бою біля села Піски.

 

ЄВГЕН СОЛОДОВНИК (1991-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Барвінкове на Харківщині

У часі війни — механік-водій, 121-ша окрема бригада зв’язку.

29 серпня 2014-го їхав на БТРі зв’язку перед «УАЗ»-ом полковника Кифоренка. Загинули під час виходу з оточення під Іловайськом біля Новокатеринівки: БТР підбили зі «Шмеля» російські десантники з відстані 30 метрів, Євген Солодовник та молодший сержант Ігор Юрковець не змогли евакуюватись, згоріли у ньому.

30-го серпня у місці обстрілу працювала група Червоного Хреста, змогли забрати тіло майора Якова Губи — встиг недалеко відстрибнути із підбитого БТР, тіло було на землі. Співробітники Червоного Хреста не змогли підступитись до розпеченого від вогню БТРа. 12 вересня пошуковці Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») дістали з БТРа останки загиблих вояків, привезли до моргу дніпропетровської 4-ї міської лікарні. Євген був упізнаний за тестами ДНК.

Без Євгена залишились батьки.

 

СЕРГІЙ ЄРОШЕНКО (1974-2014) — старший сержант ЗСУ.

Народився у селі Новоселівка Миколаївської області. Навчався в Білгородсько-Дністровському технікумі технології риби та морепродуктів за спеціальністю «технік-технолог». З 1992-го по 1994 проходив службу в лавах ЗСУ, в артилерійській частині в Дніпропетровській області і завершив її у званні старшого сержанта, заступника командира взводу.

Після закінчення військової служби він завершив навчання у технікумі і протягом п’яти років працював матросом, потім старшим матросом на рибопереробному судні СДП «Атлантик». Потім працював на ряді елеваторів Миколаївської області: Новоселівський елеватор, морський порт, Варварівський елеватор, термінал підприємства «Нібулон» у річпорту, а потім знову Новоселівський елеватор.

23 березня 2014 року був мобілізований, пройшов перепідготовку в Миколаєві та на Широколанівському полігоні. 7 травня у складі гаубичного дивізіону 79-ї окремої аеромобільної бригади він був направлений до кордону з Придністров’ям, а за тиждень — на південь Херсонської області, де виникали загрози вторгнення ворога.

Звідти шлях військової частини Сергія Єрошенка проліг в Донецьку та Луганську області. Був командиром однієї з гаубиць. Дивізіон придавали для підсилення ротно-тактичних груп різних бригад. Через Амвросіївку, де дислокувався штаб бригади, 79-та ОАМБ разом з 25-ю бригадою розпочали похід з півдня на північ уздовж кордону через Маринівку, Савур-Могилу, Дякове на Червонопартизанськ. Тут у червні — на початку липня 2014 року йшли запеклі бої. Зокрема у так званому південному, або «ізваринському» котлі в оточення потрапили декілька бригад, які протягом 21-23 днів обстрілювались ворожими угрупуваннями, очолюваними російським диверсантом «Бєсом» (Безлером).

Сергій Єрошенко загинув 13 липня 2014 року під час бою за висоту 107,7 біля села Власівка (неподалік від Ізвариного і Краснодона, між якими терористи завозили техніку з Росії на територію України). Восьмеро бійців бойового розрахунку гаубиці на чолі зі старшим сержантом Єрошенком несли чергування на висоті. О 8-й ранку 13 липня розпочався шалений обстріл висоти з мінометів та ПТРК. Одна з ворожих мін пробила перекриття бліндажу і вибухнула. Два бійці чергового бойового розрахунку, в тому числі Сергій Єрошенко, його бойовий побратим і земляк із Миколаєва Олександр Костюшко, загинули від численних ран.

Залишилися двоє дітей.

 

ЮРІЙ БІЛОБОРОВ (1986-2014) — майор ЗСУ.

Народився в смт. Рокитне на Київщині у сім’ї медиків. Батько — лікар-хірург, мати — медична сестра.

Закінчив Київський військовий ліцей імені Івана Богуна у 2003 році та Одеський інститут Сухопутних військ у 2007 році. Після закінчення навчання у виші проходив службу у 15-му окремому гвардійському гірсько-піхотному Севастопольському ордена Богдана Хмельницького батальйоні 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади Сухопутних військ ЗСУ, місто Ужгород.

З квітня 2014 року брав участь в АТО.

Загинув 14 липня 2014 року під час виконання бойового завдання по знищенню незаконних збройних формувань поблизу аеропорту м. Луганськ.

Вдома залишилася дружина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада