Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.04.2020

15 квітня.

Почнемо огляд з всесвітньо відомого хореографа і танцівника, який відмовив Шарлю де Голлю, який наполегливо пропонував йому французьке громадянство, бо вважав своєю батьківщиною не Францію, а Україну.

Далі будуть:

  • голова української громади в Данії, який всупереч тиску агентів КДБ провів понад 600 маніфестацій, щоб привернути увагу світу до антиукраїнської політики совєтів;
  • модельєр, у якого вдягались жінки компартійних «шишок», і якому Крістіан Діор вручив приз як переможцю міжнародного конкурсу швейної майстерності;
  • знаменитий режисер, який після 11-річної перерви повернувся до роботи в кіно і знімає свою першу україномовну стрічку;
  • найпопулярніший метеоролог України;
  • актор, який зіграв самого себе в «Наших Котиках».

І обов’язково вшануємо пам’ять полеглих захисників України від російської агресії.


Отже, починаємо.

 

СЕРЖ ЛИФАР (Сергій Михайлович Лифар, (1904-1986) – балетний танцівник та хореограф, відомий як один із найвидатніших танцівників ХХ століття.

Був засновником Академії танцю при «Гранд-Опера», ректором Інституту хореографії та Університету танцю Парижа, почесним президентом Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Сучасники називали його «богом танцю».

Народився найімовірніше у передмісті Києва с. Пирогів, або ж у с. Віта-Литовська, у родині помічника лісничого Трипільсько-Вітянського лісництва Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння. Пізніше Сергій згадував, як, гостюючи в свого діда у Каневі, слухав розповіді про героїчне минуле України та розглядав «пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького».

З дитинства Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Але визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. В її київській балетній студії  він почав займатися у 16 років – Броніслава не хотіла його брати, бо за її словами, він запізнився з початком занять на 10 років. І потім вона постійно його критикувала, а він мовчав і нескінченно повторював вправи.

У 1922 Ніжинська емігрувала до Парижа, де співпрацювала зі знаменитим «Російським балетом» Сергія Дягілєва. Через рік вона запросила до трупи 5 своїх учнів, серед них опинився і Сергій.

З першого перегляду Дягілєв Сергія просто вигнав.  Але потім випадково побачів його тренування і узяв в трупу – в кордебалет. Але згодом самовіддана праця, фанатична любов до танцю зробили зі скромного юнака першого соліста «Російського балету».

Переломним у житті Лифаря став 1929 рік. На той час російський балет за кордоном переніс три великих потрясіння: померли Анна Павлова і Сергій Дягілєв, залишив сцену Ніжинський. Саме тоді яскраво спалахнула зірка Сержа Лифаря.

Після смерті Дягілєва 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера». Більше 30 років віддав цьому театру, був його солістом, хореографомпедагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку — «неокласицизму».

Один із найвідоміших балетів того часу, «Ікар», стане уособленням самого Лифаря.

1939 — незважаючи на початок війни, Лифар залишається в Парижі, очолює театр, створює свої найкращі спектаклі. У 1943 відбулася прем’єра іще однієї Лифаревої перлини — «Сюїти в білому» — однієї з перших довершених спроб зацікавити глядачів винятково безсюжетною виставою. Кияни побачили цей балет лише через 60 років.

Після визволення Парижа французький Рух Опору звинуватив Лифара у колабораціонізмі й засудив до страти – хореографу довелося брати участь у в ініційованому Геббельсом обговоренні майбутнього європейського мистецтва та проводити для Гітлера екскурсію по театру.

Лифар тікає з Франції і в 19441947 очолює трупу «Новий балет Монте-Карло». Після війни Національний французький комітет із питань «чистки» скасував обвинувачення, і балетмейстер повернувся до рідного театру.

Загалом Лифар поставив у «Гранд-Опера» понад 200 балетних вистав, виховав 11 зірок балету. Заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

За життя Сергій Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції, зокрема ордена Почесного легіону.

Але у 1958 його звільняють із театру під приводом необхідності створення більш сучасного репертуару. Він бореться, але марно: навіть щирий шанувальник його таланту Шарль де Голль не зміг йому допомогти. Це стало для ного важким ударом, врешті з ним стався інфаркт.

З важкої депресії його зуміла вивести графиня Лилиан Алефельд Лаурвиг, яка давно покохала великого танцівника і хореографа. Врешті вони побралися

Лифар товаришував із багатьма художниками, серед яких були Пабло ПікассоЖан Кокто, Марк Шагал, які оформили багато його спектаклів.

Звільнення з театру підштовхнуло Лифаря всерйоз узятися за пензля. У 65 років у нього проявився неабиякий хист художника. У 1972–1975 роках його виставки користувалися популярністю. Хоча сам Лифар стримано ставився до свого захоплення: «…я не художник, а хореограф, що малює», — писав він у останній автобіографічній книзі «Мемуари Ікара».

Україна, Київ до кінця життя лишилися світлою мрією Лифаря. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», — говорив він.

Коли, вручаючи орден Почесного легіонуШарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Мосьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?».

Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна». Він так і залишився власником  паспорту Нансена – посвідчення особи для біженців без громадянства.

Ім’я генія балету Лифаря повернулося в Україну лише в середині 1990-х, не в останню чергу — зусиллями його вдови, графині Алефельд.

Останні роки життя Серж Лифар прожив у ЛозанніШвейцарія де й помер.

 

Приклад наступного героя нашого огляду демонструє, що самовіддано служити Україні можна і за кордоном, а ще – надає взірець наполегливості і вміння чекати найбільш підходящого моменту для досягнення цілей.

 

ПЕТРО КУЗЬМА-БАЛИЦЬКИЙ (1923-2015)  — громадсько-політичний діяч, меценат, активіст ОУН, 40 років очолював українську громаду у Данії та Антибільшовицький блок народів у Скандинавії.

Народився у с. Плесківці, нині Зборівського району Тернопільської області. Від народження носив прізвище «Кузьма». Втративши батька, з чотирьох років виростав напівсиротою. Його вітчим і брат були вояками Української Галицької Армії.

Петро ще юнаком вступив до ОУН. З початком Другої світової війни протидіє радянським та німецьким окупантам, з поставою УПА бере участь в її акціях.

У 1944 році заарештований НКВС і етапований до табору в Саратов. Назвавшись у таборі поляком і змінивши прізвище на Балицький, вступив до частин Війська Польського (1-ша армія (Військо Польське)), які формувалися у СРСР, брав участь у боях з німцями до закінчення війни.

Після демобілізації залишився жити у Польщі, одружився, здобув медичну освіту. 1958 року виїхав із родиною у туристичну поїздку до Данії, де попросив політичного притулку як українець..

Від 1962 року — голова Української громади Данії. Також очолював осередок Антибільшовицького блоку народів у Скандинавії, Допомоговий комітет у Данії, видавав данською мовою газету «Наша Україна».

Проводив демонстрації та мітинги з вимогами до радянського уряду визнати голодомор 1932—1933 року геноцидом українського народу, звільнити з ув’язнення Юрія Шухевича, Василя Стуса, Вячеслава Чорновола та інших, засудити репресії проти української інтелігенції.

Загалом організував і провів у Данії понад 600 маніфестацій.

Першою була демонстрація перед посольством СРСР 1960 року в Копенгагені. Вийшов із транспарантом з написом: “Україна бореться! Ми переможемо російський імперіалізм! Хай живе революція! Вічна слава провідникові Степану Бандері та ОУН-УПА!”. Дипломати-комуністи оскаженіли зі злості, кричали, що то зібралися українські фашисти! Це була історична подія у його житті.

Їздив до Іспанії, де радянські моряки на острові Гранканарія мали рибальську базу. Возив їм літературу, яка розвінчувала міфи про московську імперію.

Через свою активність Петро кузьма-Балицький неодноразово терпів знущання, моральні та фізичні, з боку агентів КДБ. Під час акції протесту проти війни в Афганістані агент КДБ з посольства найняв наркомана, який вдарив його ножем у плечі. Пана Петра забрали в лікарню і прооперували.

КДБ та їхні агенти віднайшли квартиру, де мешкав Петро Кузьма-Балицький: чотири рази підкладали вогонь під помешкання, 22 рази вибивали вікна. Кинули вибухівку через відкрите вікно в туалеті, кілька разів побив його незнайомець. Але пізніше пан Петро впізнав, що побив його працівник посольства СРСР. Данський уряд видворив того дипломата разом із родиною зі своєї держави.

Комуністи називали його проклятим бандерівцем, агентом ЦРУ. Газета “Америка” за 13 жовтня 1987 р. написала ще про такий випадок: “18 травня 1987 р. представник Польського Еміграційного уряду в Лондоні звернувся з проханням до українців Данії, щоб вони долучилися до їхніх протестів у справі польських офіцерів, яких за наказом Кремля розстріляло НКВД у 1940 році в Катині. Від різних громадських і політичних організацій Європи було надіслано в Москву 37 телеграм. Український правозахисник Петро Кузьма-Балицький надіслав Горбачову телеграму такого змісту: “Коли скажеш правду, що то ви, росіяни, замордували 15 000 польських офіцерів у Катині?” Через декілька годин автомашина з КДБістами приїхала під будинок пана Петра. Він зауважив це, коли виходив з приміщення. В автомашині сиділо двоє працівників посольства СРСР, а третій пішки йшов назирці за ним та маленьким фотоапаратом фотографував кожен його рух.і стежив за кожним кроком Петра Кузьми-Балицького. Так вони обидва зайшли до місцевої бібліотеки. Петро Кузьма-Балицький підійшов до нього і запротестував. КДБіст відразу вдарив його кулаком в обличчя і почав бити ногами в живіт. Працівники бібліотеки викликали поліцію, але вона запізнилася. Тоді поліція зробила допит свідків і подала до преси повідомлення під назвою “Рукопашний напад КДБ в Герлеві”. (Гевлев – передмістя Копенгагена).

Коли Україна відновила незалежність, Петро Кузьма-Балицький приїздить на батьківщину. Під час першої поїздки в незалежну Україну, на початку 1990-х років, він привіз… 72 кг медикаментів.

Надавав кошти на спорудження у Тернопільській області 17-ти церков, встановлення пам’ятників Ярославу Стецьку, Степану Бандері та воякам УПА. Фінансово допомагав дітям-сиротам, сприяв оздоровленню дітей, постраждалих внаслідок катастрофи на ЧАЕС.

П. М. Кузьма-Балицький за свою подвижницьку працю нагороджений українським урядом орденом «За заслуги».

Знаменною подією у житті Петра Кузьми-Балицького було святкування його 75-річного ювілею у 1998 році в приміщенні Посольства України в Данії. Ініціатором відзначення цієї події виступило Українсько-Данське товариство, яке очолює Іван Нестер. У цьому прийнятті взяли участь члени товариства, представники Української громади, кореспонденти провідних данських газет. На адресу Петра Кузьми-Балицького надійшли сотні листів-привітань від багатьох осіб та установ з України та з-за кордону.

Помер Петро Миколайович Кузьма-Балицький на 92-му році життя в Данії (Копенгаген), де й похований.

Він казав: “Тільки не робіть з мене героя  -просто я матір-Україну свою люблю і робив для неї все залежне від мене і роблю. Тому не хочу жодної заплати чи звання героя. Справжніми героями є провідники – Степан Бандера, Ярослав Стецько… Мене Господь покликав працювати для українського народу від 1938 року.”

А от людей цієї професії в оглядах ще не було:

 

ГЕРЦ МЕПЕН (1921-2001) — популярний у 1950—1970 роках модельєр. Працював у Київському республіканському домі моделей, шив для жінки Щербицького та інших компартійних «шишок», і ще у 70-х роках використав тризуби у оформлені однієї з колекцій одягу.

Герц Мепен народився в Польщі в єврейській родині. Його батько, який працював в провінційному містечку, був знаменитим кравцем, до якого приїжджали замовляти туалети письменники, артисти і музиканти з Варшави.

У рідній домівці Герц долучився як до кравецькому справі, так і до музики. Володіючи ідеальним слухом, він безпомилково дізнавався гру піаністів Горовиця та Ріхтера, відрізняв звучання скрипки Ойстраха від скрипки Стерна. У Києві Мепен стане завсідником філармонійних концертів, і вся його життя буде полягати в створенні моделей і насолоді музикою. Герц Мойсейович майстерно підбирав музичний супровід, в основному, класику, до демонстрації своїх моделей.

У роки німецько-радянської війни, втративши всіх своїх близьких і рятуючись від гітлерівських переслідувань, Герц опинився в Ташкенті.

Працюючи в Середній Азії придбав локальну популярність серед представників совєтської еліти. Після війни переїхав до Києва, де почав працювати в Республіканському будинку моделей (заснований в 1944). Протягом декількох десятиліть був одним з провідних авторів даного будинку. Творчість Мепена справило значний вплив на формування післявоєнного ландшафту української моди.

Характерною рисою творчості стало поєднання традиційного класичного крою та етнічних мотивів.

Його моделі вирізняли не тільки оригінальні ідеї, а й надзвичайна майстерність виконання. Мепен став переможцем міжнародного конкурсу швейної майстерності «Золоті ножиці» (Париж, 1964). Приз йому вручав Крістіан Діор.

Популярність Мепена була настільки значною, що він дозволяв собі відмовляти дружинам і родичкам представників совєтської еліти – якщо йому не подобалось те, що вони хотіли, або замовниця не надихала.. Зокрема він не став шити для дочки Микити Хрущова.

У 1970-их роках для столичного будинку моделей Мепен створював прекрасні моделі, що часто перемагали у різноманітних конкурсах. Пам’ятна його колекція з етномотивами, у якій для оздоблення він використав вишиті тризуби.

Герцу Мепену з успіхом вдавалося поєднувати творчі аспекти професії та суворі реалії планової економіки СРСР. Він був одним з постійних авторів модного часопису «Краса і мода» — практично єдиного на той час джерела інформації про модну індустрію для всієї України.

Мепен вважається одним із «патріархів» української моди. Його роботи вплинули на творчість багатьох українських дизайнерів.

Спеціалізуючись на жіночому верхньому одязі Герц Мепен сприяв формуванню його типових рис для української моди всієї другої половини XX століття.

Більше про Мепена: http://kakdela.kiev.ua/17497/art/4038.html

 

РОМАН БАЛАЯН (1941) —  кінорежисер, сценарист і кінопродюсер.

Народився в селі Неркін Оратаг  Нагірно-Карабаської автономної області Азербайджанської РСР. Роман — не характерне ім’я для вірмен. Але його батько Гурген Балаян, якому не судилося побачити нащадка (він загинув у 1942 р. на війні), в листі попросив дружину назвати сина іменем загиблого побратима.

У 1959—1961 роках був актором Степанакертського театру. У 1961 — 1964 роках навчався на режисерському факультеті Єреванського театрального інституту, а в 1969 році Роман Балаян закінчив режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого.

Як кінорежисер, Балаян починав у 1970 році на Київській кіностудії. У 1980-их працював викладачем у Москві на Вищих курсах сценаристів та режисерів Держкіно СРСР.

Зараз постійно живе і працює в Україні. З 1996 р. Роман Балаян є директором Телекінорадіокомпанії «Ілюзіон-фільмз» (продюсував фільми «Два місяці, три сонця», «Театр приречених»).

Балаян вважає себе учнем Сергія Параджанова. Як режисер дебютував у 1973 році, поставивши фільм «Ефект Ромашкіна», яким лишився вкрай незадоволеним, зокрема тому, що йому нав’язали сенарій.

Другий художній фільм Балаяна «Бірюк» був номінований в 1977 році на Берлінале на «Золотого Ведмедя». Його фільм «Польоти уві сні та наяву» в 1987 році став одним з найкасовіших хітів радянського кіно. Знятий у 1982 і показаний в прокаті в середині перебудови, він приголомшливо узагальнив трагедію покоління, що жило в умовах глибоко абсурдних реалій режиму пізнього соціалізму.

У 1986 році художній фільм Балаяна «Бережи мене, мій талісмане», дія якого відбувається в Болдіні, змоделював ситуацію Пушкіна і Дантеса в наш час.

Після розпаду Радянського Союзу Балаян створює ряд фільмів, які мали великий глядацький успіх. Його художня драма «Два місяця, три сонця» була номінована в 1998 році на Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах на «Кришталевий Глобус».

У створенні багатьох своїх фільмів режисер брав участь також і як сценарист.

Дія останнього поки що фільму Балаяна «Райські птахи», прем’ера якого відбулася 2008 року, розгортається в СРСР початку 1980-х років. Масові переслідування начебто в минулому, але слухати зарубіжні радіостанції все ще заборонено, а висловлювати свої думки у присутності сторонніх людей — небезпечно. Кожен стук у двері все ще змушує здригатися. Слова правди звучать лише на кухнях та пробиваються в машинописних книгах — «самвидаві». Їх передають тихо, лише перевіреним друзям, побоюючись переслідувань. Головним героям належить виступити проти нелюдяної державної машини, поставити свої життя на шлях до справжньої свободи. Зупинити людину не в змозі ніхто і ніщо.

Роман Балаян казав про фільм:

«Мені важливо зробити картину різко, залишивши глядачів наодинці зі своїми переживаннями. Важливо, щоб навіть сама зачерствіла душа відчула, що таке несвобода і цензура. І щоб ніколи не повернулися ті часи, коли люди не могли говорити правду».

Під час російської інтервенції в Україну у березні 2014 року разом з іншими українськими діячами культури підписав листа до російських колег, в якому розвінчувалися міфи кремлівської пропаганди щодо Євромайдану та «утисків і навіть переслідування російськомовних людей».

Роман Балаян стоїть на проукраїнській позиції. Вірменин за походженням, він давно вже розповідав, що «закохався в українську мову. Нею пишу, читаю, можу й розмовляти, але соромлюся… В Росії чую від декого: ну що ти, Ромо, — все мова, мова… Кажу їм: вона надзвичайна! Не люблю слова «патріот», не вживаю його. Називаю себе відповідальним громадянином України.

2019 року Роман Балаян після 11-річної перерви повернувся до роботи у великому кіно і почав знімати свою першу україномовну стрічку «Помилка в діагнозі» (“Ми є… Ми поруч”). Фільм має вийти в прокат восени 2020-го.

Цей фільм про те, що навіть якщо в тебе є свій сильний біль, ти не маєш бути байдужим до чужого болю. Всі події у фільмі розгортаються в Києві. У головній ролях – Ахтем Сеітаблаєв та Катерина Молчанова.

Інтерв’ю з Балаяном: https://web.archive.org/web/20190406012841/https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/meni-ne-soromno-vyznaty-pomylku

 

Сьогодні святкує день народження самий популярний синоптик України:

 

НАТАЛІЯ ДІДЕНКО (1961) — метеоролог, телеведуча, блогер.

Народился в селі Копайгород на Вінничині.

Школу закінчила в Києві, навчалася на географічному факультеті Київського державного університету, кафедра метеорології (1978—1983). Здобула фах інженера-метеоролога.

Працювала синоптиком в Українському Гідрометцентрі, відділі метеорологічних прогнозів, редактором програми «Нова погода» на Новому каналі (2000—2008), редактором та ведучою програми «Погода» на Першому національному каналі (2005—2012), редактором на каналі Інтер у програмі «Ранок з Інтером» (2006—2007), редактором, головним синоптиком у ТОВ Телерадіокомпанія «Погода ТБ» (2012—2013), на Громадському телебаченні, Громадському радіо (2013—2016).

З 2000 року була єдиним телевізійним синоптиком в Україні.

Станом на жовтень 2019 –  ведуча та редактор програми «Погода» на каналі «Еспресо», ведуча власної авторської програми «Погода з Наталкою Діденко» на радіо «Країна ФМ».

Щоденні прогнози погоди на телеканалі Еспресо веде зі своїм рудим котом Апельмоном.

Щоденні прогнози погоди від Наталки Діденко передруковуються багатьма виданнями та порталами. Вона також публікує пости в блогах на суспільно значущі й життєві теми.

Її сторінка у Фейсбуці станом має понад 53 тис. підписників. Її дописи – не лише про погоду – завжди актуальні, а стиль вирізняється м’яким гумором та інтелігентністю.

Інтерв’ю з Діденко про роботу синоптиків і ймовірність прогнозів і не тільки: https://nashkiev.ua/zhournal/lyudi/sinoptik-natalka-didenko-pitannya-yakoyu-boude-zima-dovodit-mene-do-skazou.html

Сторінка в ФБ Наталка Діденко

 

ДМИТРО ТУБОЛЬЦЕВ – (1979) актор і режисер, учасник АТО.

Народився в Києві. У 2000 році закінчив акторський факультет Театрального інституту ім. Карпенко-Карого. У 2002-2007 рр. був актором і режисером в Київському театрі “Ательє 16”. У 2001-2015 рр. був актором Київського академічного Молодого театру.

Брав активну участь у Революції Гідності. Після Майдану відправився добровольцем на фронт, пройшов Піски.

З АТО був викликаний на зйомки серіалу “Гвардія” де зіграв роль добровольця “Вуйка”.

У 2019 знявся у фільмі «Наші Котики» – патріотичній неполіткоректній комедії. Тут він фактично зіграв сам себе. У 2014 році актор воював у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Він навіть знімався у тій формі, в якій воював. А історія про бронежилет та Ірму Вітовську відбувалася з ним насправді.

Деякий Дмитро зустрічався з Тіною Кароль. Написав для неї пісню “Обіцяй”. Але згодом вони розсталися.

Інтерв’ю про зйомки у фільмі «Наші котики»: https://www.radiosvoboda.org/a/30435971.html

 

Пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі з російською агресією:

 

СЕРГІЙ КОВАЛЬЧУК  (1995-2014)  — солдат ЗСУ.

Народився в селі Новоугарівка, Дніпропетровська область. Вивчився на водія-механіка та механізатора.

Восени 2013 року розпочав військову службу за контрактом, військовослужбовець 25-ї Дніпропетровської окремої повітряно-десантної бригади.

З перших днів війни був на фронті — під Слов’янськом, потім під Дебальцевим.

27 липня зазнав важкого осколкового поранення у голову в бою під Дебальцевим. Після кількох операцій перебував у комі. 1 жовтня помер у Київському військовому клінічному центрі.

Без Сергія лишились батьки та молодша сестра.

 

АНДРІЙ ЮРГА (1964-2014) — підприємець, громадський діяч,  вояк АТО (у складі Добровольчого батальйону «ОУН»).

Народився в сім’ї священика в м. Комарне, Львівська область. Закінчив економічний факультет Львівського національного аграрного університету. Входив до складу Комітету підприємців Львівщини, був засновником та співвласником фірми «Ю-КОМ».

Активіст Майдану. 14 листопада 2014 року, пройшовши вишкіл в Ніжині на базі ЗБТО «Ніжин», пішов добровольцем до однієї з його сотень, розгорнутої невдовзі на батальйон «ОУН».

Загинув у ніч на 23 листопада 2014 року  після прямого влучання снаряду САУ терористів у будинок, де він знаходився.

Був одруженим, залишився син 14-ти років.

 

ОЛЕКСАНДР ЗАГУДАЄВ (1962-2015)  — старший сержант ЗСУ.

Ветеран-афганець, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Доброволець, мобілізований у серпні 2014-го, командир евакуаційного відділення, 92-га ОМБр.

Загинув уночі 12 листопада 2014-го від смертельного осколкового поранення в голову, перебуваючи на посту за 200 метрів від ТЕС біля міста Щастя.

 

СЕРГІЙ ЯРЕМЧУК (1977-2017) — старший сержант ЗСУ.

Народився 1977 року в місті Калинівка на Вінниччині. Проходив службу в повітряно-десантних військах.

Під час російської збройної агресії проти України у 2014 році добровольцем пішов на фронт. У 2015 році вступив на військову службу за контрактом.

Старший сержант, головний сержант взводу 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

15 червня 2017 року загинув від кульового поранення під час бою та обстрілу позиції взводного опорного пункту між селищами Талаківка тa Гнутове на Маріупольському напрямку. Поранення з ушкодженням легень виявилось несумісним із життям.

Залишились дружина та донька.

 

ВАЛЕНТИН ЧУРУТА (1977-2014) — солдат батальйону «Айдар».

Народився у с. Хрущівка на Черкащині, в родині виховувалось троє дітей. Мешкав у м. Золотоноша. Учасник Євромайдану.

З травня 2014-го — доброволець, номер обслуги 24-го батальйону територіальної оборони Луганської області «Айдар». Брав участь у визволенні міста Щастя.

30 червня 2014 перебував на спостережному пункті на правому фланзі розташування батальйону біля селища Металіст. Близько 17:00 дозорна група потрапила під мінометний обстріл. Поранених винесли та евакуювали під снайперським і кулеметним вогнем.

Чурута зазнав вогнепальних осколкових поранень м’яких тканин голови та шиї, вже у пораненого поцілив снайпер. Доставлений до Центральної районної лікарні у місто Щастя, але від поранень помер.

«Айдарівці» помстилися за смерть побратима — артилерійським ударом по розвіданих позиціях терористів знищили 12—15 одиниць живої сили, російські БРДМ, 2 бронетранспортера, зенітну установку

Без Валентина залишилась батьки, сестра, дружина, син і донька.

 

СЕРГІЙ ПИСАРУК (1989-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Піддубці на Волині. Працював на приватному СТО і мав мрію, що колись відкриє і свою автомайстерню.

Невдовзі після народження сина Сергію надійшла повістка. Йти до війська було необов’язково, бо Сергій мав негаразди зі здоров’ям. Проте він вирішив йти захищати країну.

– Сергій тоді сказав мені, що якщо він не піде, то хто ж буде захищати країну і краще зупинити ворога на Сході, не чекаючи, допоки він прийде у наш дім, – розповідає його дружина Анна.

Писарук проходив службу в зоні АТО у складі 51-ої ОМБр. Починав гранатометником, потім — водій БТР, врешті пересів на «УРАЛ» та возив набої. В зоні бойових дій займався також ремонтом техніки.

Чоловік намагався щодня телефонувати дружині, але ніколи не розповідав, де він перебуває, аби не хвилювати рідних.

Востаннє Анна бачилась із Сергієм, коли він приїздив у короткострокову відпустку.

– Проводжаючи його назад в АТО, я внутрішньо відчувала якийсь неспокій. Але він телефонував і так само казав, що все добре і спокійно. Лише згодом я дізналась, що тоді він насправді перебував під Волновахою і вивозив поранених та тіла вбитих наших хлопців», – говорить жінка.

Напередодні загибел Сергій планував на кілька днів приїхати до дружини і сина, отримав відпустку, але перед від’їздом, вирішив підвезти харчі товаришам по службі. Їдучи до блокпосту, потрапив під обстріл в с. Орли, Покровського району, Дніпровської області.

– Перед цим ми ще з ним говорили. І Сергій сказав, що вже взяв квиток на вечірній автобус. Але ввечері на мій дзвінок він вже не відповів і був «поза зоною». Потім, час від часу, з’являвся в мережі, але додзвонитись було неможливо, а наступного дня, мені зателефонували з Дніпра і сказали, що Сергій загинув, – розповідає Анна.

Без Сергія лишились батьки, дружина й 9-місячний син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада