Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
14.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

15 червня.

Сьогодні в огляді:

  • незаслужено забута художниця, учениця Олекси Новаківського;
  • кінозірка 60-70- років, актор, який знявся у знакових українських фільмах, а скоріше – доклався своїм талантом, щоб вони стали знаковими. Опальний режисер і сценарист, звинувачуваний у націоналізмі. За визначенням Параджанова – національний геній.
  • перекладач серії книжок про Гаррі Поттера та багатьох інших світових бестселерів для дітей та дорослих, музикант і співак, з яким пов’язана окрема доба у музичному житті Львова і не тільки;
  • волонтер, який привіз до Харкова ракету – щоб містяни бачили, якою зброєю стріляють російські окупанти по українських містах та селах;
  • сучасна поетка;
  • письменник і перекладач, який працює в жанрі горор.

 

Згадаємо захисників України від російської збройної агресії – цього разу їх особливо багато.


Отже, підемо за хронологією:

 

ОЛЬГА ПЛЕШКАН (1898-1985) — художниця, учениця Олекси Новаківського.

Народилася в селі Чортовець – зараз Івано-Франківщина. Батькобув у Чортівці священиком.

Ольга склала вступний іспит до української гімназії сестер Василіянок у Львові. Була членом драгоманівського гуртка, який діяв у гімназії нелегально. Згодом вчиться в українській гімназії «Рідної школи» в Городенці, директором закладу був письменник Антін Крушельницький.

1922 — стала студенткою філологічного факультету Львівського університету, 1925 — поступила до мистецької школи Олекси Новаківського, де вчилася 7 років. 1939 — працювала учителькою в селі Русові, потім одержала посаду наукового працівника музею Василя Стефаника в тому ж селі, працювала в ньому до виходу на пенсію 1957 року. Після виходу на пенсію переїхала в Снятин, де співпрацювала з музеєм Марка Черемшини.

Своїм життям і творчістю Ольга Плешкан була пов’язана із рідним Покуттям. У сотнях своїх малярських етюдів змальовувала неповторну красу рідного краю. Окрему сторінку її творчості становить її живописна стефаникіана.

У малярському стилі Ольги Плешкан виразно відлунюють уроки її вчителя. Водночас художниця випрацювала власний малярський почерк, свою вишукану кольорову палітру та своєрідну мрійливо-меланхолійну образну поетику творів.

Дізнатися більше про незаслужено забуту художницю та її творчість можна тут: https://photo-lviv.in.ua/pisnya-sertsya-olhy-pleshkan/ і тут: https://zbruc.eu/node/87600

 

Про наступного і мабуть, найвідомішого героя сьогоднішнього огляду іменинників, хтось із його колег написав: «І кожний український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не зайнятий, як космічний корабель від допотопного воза». І то не просто красива метафора — то гірка правда. Бо у фільмах, де борються, люблять і страждають колоритні, глибокі, неоднозначні люди, вигравіювані його яскравим талантом, виразною неординарністю, ми бачимо і відчуваємо Україну. З її красою і болем, з її жертовністю і надіями. Має рацію Іван Драч, який сказав: «Якщо Василь Шукшин був і лишається для нас втіленням сучасної душі російської, якщо Збігнєв Цибульський — екранна рентгенограма польського сум’яття, то Іван Миколайчук, безперечно ж, залишається втіленням душі української»…

 

ІВАН МИКОЛАЙЧУК (1941-1987) — кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 (посмертно). 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи. В підсоветській Україні носив тавро «неблагонадійного».

Народився в с. Чортория Чернівецької області у багатодітній селянській родині — одним із 13 дітей.  З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі, закінчив Чернівецьке музичне училище, згодом –  театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О.Кобилянської.  1963–1965 — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В. Івченка).

В кіно дебютував ще студентом  — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

Іван Миколайчук прийшов у кіно через ворота кіностудії імені Олександра Довженка разом зі своїм учителем Віктором Івченком. Той привів його, аби студента взяли в картину “Тіні забутих предків”. За легендою, режисер фільму Сергій Параджанов з поваги до Івченка дав команду зробити пробу, одначе без нього. Вже йдучи зі студії, прошепотів на вухо операторові Юрію Іллєнку, щоб той не заряджав плівку – бо нічого не очікував від хлопця, який зовсім не справив на нього враження. Студенту належало проказати невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Він заговорив, а потому помолився Богу, перехрестився. Отут Іллєнка і пробило: Іван справді молився…

У своїх спогадах Параджанов  згодом записав: «Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести кінопроби і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!» Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор».

Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі.

У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого Миколайчук відіграв не останню роль.

1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук.

Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

«Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя», в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».

1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. Він був особливий, народний, справжній, найкращий.

“Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко” — казав про Миколайчука Параджанов. В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — “націоналіст”. Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.

Сила його таланту була такою, що він запам’ятовувався навіть в тих ролях, де йому, по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого.

Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших.

Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.

У житті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульскому селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука (“Тіні забутих предків”) і Тараса Шевченка (“Сон”).

Більше почитати про актора та його творчість, обставини зйомок,  відгуки колег та інших митців: http://www.golos.com.ua/article/108260

Читати про акторів цікаво, але ще цікавіше на них дивитися. Наприклад – в чудовій передачі «Очима культури»: https://www.youtube.com/watch?v=Uui46wHIgJs

 

Привітаємо з ювілеєм «батька» українського Гаррі Поттера:

ВІКТОР МОРОЗОВ (1950) —співак, композитор, перекладач. Зажив слави  як перекладач серії книг про Гаррі Поттера та засновник перших українських рок-гуртів «Quo vadis» та «Арніка». Один із засновників театру-кабаре «Не журись!»

Народився у місті Кременець, Тернопільскої області. Навчався у Львівському університеті, на останньому курсі був виключений за публікацію в самвидавному альманасі «Скриня» (серед авторів — Григорій Чубай, Микола Рябчук, Олег Лишега, Роман Кісь та ін.). Саме постать Григорія Чубая та участь у «Скрині» стали одними з найвагоміших чинників у формуванні світогляду Віктора Морозова. Як згадує він сам у спогадах, присвячених Чубаю:

«Гриць назавжди прищепив мені імунітет до провінційности, банальности, second-hand-овости у поезії, музиці, взагалі у розумінні та сприйнятті мистецтва. Адже дискусії та суперечки в його хаті велися навколо творчості Еліота, Павнда, Сильвії Плат, ми слухали музику європейського рівня, ми намагалися, попри всі совдепівські перепони, доторкнутися душею до всього найсвіжішого, аванґардового, модерного, що з’являлося тоді у малярстві — Далі, Міро, Архипенко, в літературі — Маркес, Кортасар, Лаґерквіст, та в інших мистецьких жанрах. Вже значно пізніше, коли я нарешті отримав змогу побувати в багатьох країнах світу, я здивовано відзначив для себе, що попри всю замкнутість, залізнозавісність і дебільність країни, в якій ми всі тоді перебували, нам пощастило втримати руку на пульсі тогочасного мистецького життя світу».

Морозов – автор численних пісень на вірші сучасних українських поетів (зокрема Ліни Костенко, Костянтина Москальця, Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Олега Лишеги та ін.).

У 1988 разом з Андрієм Панчишиним та Юрієм Винничуком заснував львівський театр-студію «Не журись!», що став відомим завдяки яскравій політичній сатирі та відродженню заборонених в СРСР пісень січових стрільців.

Окрім спільних з «Арнікою», «Смерічкою» та «Не журись!» грамплатівок і аудіокасет Віктор Морозов разом з групами «Четвертий кут», «Мертвий півень» та «Батяр-Бенд Галичина» записав і видав ряд сольних альбомів: «Треба встати і вийти» та «Армія Світла» ( обидва – слова і музика Костянтина Москальця); «Тільку ві Львові»; «Серце батяра» та «Батярський блюз».

Морозов перекладає з португальської та англійської мов. Перші переклади були опубліковані 20 років тому в часописі «Всесвіт». Широко відомим як перекладач став завдяки перекладам серії романів про Гаррі Поттера.

У грудні 2013—січні 2014, під час революційних подій Євромайдану, разом з Юрієм Винничуком і Андрієм Панчишиним записує серію гумористично-сатиричних пісень на національно-патріотичну насущну тематику. Це — майбутній альбом «Реффолюція», куди увійде більше ніж 25 композицій.

Крім Поттеріани Віктор Морозов переклав твори Ернеста Гемінґвея,  Пауло Коельйо, роман «Чарлі і шоколадна фабрика»  та інші твори Роальда Дала, серію книжок Джеремі Стронґа про Ракету на 4-х лапах, а також книгу «ПЛАСТ. Унікальна Історія Українського Скаутського Руху» Ореста Субтельного.

Цікава розмова з Віктором Морозовим про переклади і їхню роль в культурному розвитку людини і суспільства: https://www.radiosvoboda.org/a/28598054.html

 

АРТЕМ ФИСУН (1983) – волонтер, депутат Харківської районної ради.

Народився в селі Крупин на Вінниччині. У 1998 році вступив до технікуму Національної фармацевтичної академії України, який закінчив у 2002 р., здобувши освіту за спеціальністю «Аналітичний контроль якості хімічних сполук та препаратів». Вищу освіту здобув у Національному фармацевтичному університеті України, спеціальність — «Маркетинг». У 2017 році закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ за спеціальністю «Правознавство»

Із 2010 по 2015 рік– депутат Пісочинської селищної ради шостого скликання (округу № 22). Із 2015 року і донині депутат Харківської районної ради.

У 2014 році організовував збір коштів на потреби Збройних Сил України, які неодноразово відвозив на передову в зону АТО. Допомогу добровольцям та військовослужбовцям ЗСУ доставляв під Дебальцеве, Піски, Щастя, Авдіївку, Торецьк, Марїнку, Волноваху, Світлодарськ, Попасну.

У 2015 р. під Горлівкою попав під обстріл з боку російських окупаційних військ, під час якого було пошкоджено волонтерську автівку. Під час однієї з поїздок у прифронтову зону із колегами волонтерами привезли ракету, яку встановили у Харкові на майдані «Свободи» в якості постаменту, для того, щоб люди бачили – якою зброєю стріляють по українських містах російські окупанти.

Активно співпрацює із волонтерськими організаціями Допоможи армії! (Help army), Армія SOS, Схід і Захід разом!, волонтерською мережею «Вільні люди», волонтерською організацією «Доброчинець», групою «Маскування для АТО».

Зараз продовжує підтримувати ветеранський рух, сприяє психологічній адаптації ветеранів АТО.

 

ВЕРОНІКА КАВУН (1985) — поетеса.

Народилася в Житомирі. Працювала на Житомирському радіо, кореспондентом в газетах «Слово Просвіти» (Київ), «Вісник» (Луцьк). Співзасновник та керівник (2002-2004) ЖОМТО „Мистецька ґільдія „Nеабищо” У 2008 році закінчила факультет журналістики Львівського Національного Університету. Мешкає у Львові.

Друкувалась в альманахах та часописах «Неабищо», «Провінція», «Гранослов», “Останнїй zошит постфутуриzму”, “Nеабищо the best” тощо. У творчості звертається до проблем буття та самовизначення. Автор поетичних збірок «Задзеркалля», «Завтра», «Зимні інтеґрали», «Плод».

Почитати вірші Вероніки Кавун можна тут: http://zlitera.blogspot.com/2018/08/wait-on-n.html

 

ЄВГЕН ЛІР (1995) —письменник, перекладач, дослідник темної літератури.

Народився в Мелітополі в рожині викладачів, справжнє прізвище — Байтеряков. З відзнакою закінчив філологічний факультет Мелітопольського державного педуніверситету за спеціальністю «Германські мови (переклад включно)» у 2018 р. Під час навчання активно займався науковою діяльністю, проводив лінґвістичне дослідження лірики гурту Pink Floyd.

Влітку 2017-го Лір розпочинає співпрацю із «Видавництвом Жупанського» та перекладає збірку химерної прози Роберта Чемберса «Король у Жовтому» для видавничої серії «Майстри готичної прози», що виходить друком у грудні того ж року. Коментоване видання з післямовою перекладача поки що є єдиним перекладом твору східнослов’янською мовою. Наступний переклад Ліра, роман Алістера Кровлі «Місячна дитина». Також Лір займається перекладом серії підліткового фентезі Дерека Ленді «Черептон Крутій.

Письменницьким дебютом Євгена Ліра стало оповідання «Степ» у збірці моторошних історій «Дотик зачаєного жаху», укладеній за результатами однойменного літературного конкурсу від журналу «СТОС» у 2017 р. Пізніше, навесні 2018-го, виходить дебютна збірка химерної прози Євгена Ліра «Підземні ріки течуть» («Видавництво Жупанського»).

У рамках проекту «Слухай» збірку Євгена Ліра «Підземні ріки течуть» відібрано до озвучення серед знакових творів сучасних авторів. Аудіоверсія твору стала першою аудіокнигою українського автора в жанрі горор.

У 2019 році приєднався до команди української горор-платформи «Бабай».

 

Вшануємо пам’ять героїв спротиву російській окупації Донбасу. Почну цей сумний перелік з тих, хто загинув не лише за свою Батьківщину, а й за свій рідний край. Кожного разу згадую їх першими не тому, що мої земляки кращі за інших, а щоб нагадати, що патріотизм не залежить від того – на Сході, в столиці чи на Заході народилася людина.

 

АНДРІЙ СІРЧЕНКО (1973-2017) — волонтер, доброволець батальйону ОУН.

Народився у Краматорську на Донеччині.

В часі війни став на захист рідного Донбасу у лавах добровольчого Батальйону ОУН, з 18 вересня 2015 перебував на передовій, в районі Донецька. У червні 2016 командував позицією «Дельфін» у Пісках, саме тоді він з двома побратимами підірвав з РПГ ворожий склад з боєкомплектом в районі хімзаводу.

На рахунку Андрія два підпалених з СПГ-9 опорних пункти противника у серпні 2016 та трофейний АГС у січні 2017, — під час бойового виходу разом з Денисом Побережним винесли з ворожих позицій АГС-17 вагою 31 кілограм, який несли вдвох декілька сотень метрів через лінію фронту, при цьому потрапивши під обстріл. Про цей бойовий вихід було знято короткий мультфільм під назвою «Як козаки режиму тиші дотримувались».

Андрій був волонтером Всеукраїнського благодійного фонду «Рубіж». Співпрацював з фондом з 2015 року, коли в селищі Піски добровольці допомагали розбудовувати телекомунікаційну мережу для системи управління. З літа 2016 оформили папери вже офіційно, від фонду. З того часу перебував на Луганщині в районі «Бахмутської траси», у Кримському.

Загинув 17 лютого 2017 року від осколкового поранення поблизу с. Кримське Новоайдарського району Луганської області. Під час чергування на спостережному пункті волонтери підбирали місце для розташування сенсора і потрапили під обстріл. Протитанкова керована ракета (ПТКР) поцілила Андрію прямо у голову, він загинув миттєво.

Похований у Краматорську. На похороні були сотні мешканці міста та побратими з батальйону ОУН. На всьому шляху проходження траурної процесії жителі Краматорська віддавали останню шану воякові, стоячи на колінах.

Залишилися мати-інвалід, дружина та донька.

 

До міліції окупованих міст і містечок є багато питань. Втім, зовсім не кожен міліціонер став колаборантом.

СЕРГІЙ ЩОКІН (1986-2014)— старшина міліції.

Народився в Луганську. По закінченні школи проходив строкову службу в ЗСУ, служив в органах внутрішніх справ – помічник чергового чергової частини Управління оперативної служби ГУ МВС України в Луганській області.

Загинув вночі з 9 на 10 червня 2014 року в Луганську. Озброєні автоматичною зброєю терористи, в камуфляжному одязі, напали на співробітників міліції. В результаті збройного нападу один міліціонер був убитий, ще один важко поранений, та двох взято у заручники.

Без Сергія лишились дружина та син.

 

ДМИТРО ГЕРАСИМЧУК (1985-2014) — капітан ЗСУ, ординатор госпітального відділення медичної роти 30-ї ОМБр.

Народився в місті Новоград-Волинському. У сім’ї Герасимчуків професія захищати Батьківщину не просто почесна, а родинна. Батько Дмитра теж був військовим, нині пенсіонер. Дмитро обрав фах військового лікаря, закінчивши відділення підготовки військових лікарів при Вінницькому медичному коледжі. Із 2006 року він у Збройних силах України.

В АТО був ординатором госпітального відділення медичної роти 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади 8-го корпусу.

Загинув Дмитро 8 липня 2014 року в районі населеного пункту Весела Гора Луганської області внаслідок осколкового поранення в голову, отриманого під час артилерійського обстрілу незаконним збройним формуванням базового табіру 2 БТГр, від розриву артилерійського снаряду над наметом, де проживав особовий склад медичного пункту.

Свідком трагічних подій став репортер телеканалу «Інтер» Роман Бочкала, який з українськими військовими потрапив під мінометний обстріл терористів. Роман Бочкала: «Наша артилерія працювала по позиціях терористів. Вони, очевидно, нас вичислили і відкрили у відповідь мінометний вогонь. Тут раптом пролунала команда „Повітря“, що означає — летять міни, і є тільки декілька секунд, щоб сховатися». Начмед і десантник сховатися не встигли й загинули.

Без Дмитра залишилися батьки, дружина та маленький син.

 

МИХАЙЛО СУСЛО (1991-2015) — доброволець, ройовий батальйону ОУН.

Народився в місті Конотоп на Сумщині. Маючи від народження поганий зір, навчався у Конотопській школі-інтернаті № 2. Займався спортом — бігом, спортивним орієнтуванням, паркуром, боксом. Писав віршовані п’єси. Закінчив з червоним дипломом Конотопське ПТУ, де здобув професію повара. Але заявив батькам, що хоче бути військовим.

В армію не брали через поганий зір, однак Михайло не полишав спроби і врешті-решт домігся свого — 14 травня 2012 зарахований на військову службу в розвідроту 1-ї окремої танкової бригади, смт Гончарівське, Чернігівська область. За час служби батьки отримали безліч подяк та відзнак від командира частини.

З початком російської збройної агресії проти України з весни 2014 часто бував в Одесі, допомагав одеським патріотам захищати місто від проросійських сепаратистів, чергував на блокпостах для перекриття можливостей завезення зброї з Придністров’я, займався волонтерством, навчав молодь у таборі як інструктор.

Член Конотопського осередку Національно-визвольного руху «Правий сектор». На фронт пішов добровольцем, воював у складі батальйонів «Айдар» та «Азов».

Розвідник, рядовий Добровольчого батальйону ОУН. Наприкінці січня 2015 вирушив у зону проведення антитерористичної операції в район Донецька — у селище Піски.

25 березня 2015-го поблизу селища Піски Ясинуватського району під час розвідки в околицях Донецького аеропорту помітив сліди біля «секрету» та вирішив перевірити — просунувся уперед, але потрапив у засідку. В результаті ворожого обстрілу зазнав поранень — перебита нога осколком ВОГ, два кульових поранення в руку. Витягнути бійця вдалося лише з третьої спроби, в темряві під обстрілами. Вранці 26 березня помер у лікарні від втрати крові внаслідок вибухової травми.

Залишились батьки, старша сестра та наречена.

 

СЕРГІЙ ГАВРИЛЮК (1991-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Червоний цвіт на Хмельниччині. Закінчив школу, навчався в ліцеї на кухаря. Пройшов строкову службу, 2011 року продовжив по контракту.

У часі війни одним з перших призваний, старший стрілець 30-ї ОМБр.

Загинув у бою за стратегічно важливу висоту Савур-Могила на стику кордонів Луганської, Донецької областей та державного кордону України з Росією. Зранку 28 липня українські військові висунулись у визначені райони для штурму кургану Савур-Могили. Загони 95-ї бригади у взаємодії з 1-ю БТГр 30-ї ОМБр провели штурм та захоплення кургану Савур-Могила. Попереду йшли танково-механізовані підрозділи, за ними аеромобільні. Бій тривав близько 2 годин. 30-та омбр втратили 2 БМП, одна підірвалась на міні, другу підбили. Штурмові групи обстрілювали з «Градів» бойовики і росіяни. Позиції на висоті мали бути передані БТГр «Колос» 51-ї омбр. Піхотинці утримували Савур-Могилу з 21:00 вечора 28 липня до 4:00 ранку 29 липня. Але через сильний артилерійський обстріл з російської території підрозділам 51-ї омбр довелось відступити.

Довгий час Сергій перебував у списках зниклих безвісти. 3 вересня 2014-го рештки Гаврилюка пошуковці місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») привезли до Дніпропетровська, де був похований 23 вересня як невпізнаний захисник України на Краснопільському кладовищі.

Без Сергія лишились мама, дружина.

 

МИХАЙЛО ПЛЮЩ (1987-2914)— солдат ЗСУ.

Народився в селі Подорожнє, Кіровоградщина.

Солдат, номер обслуги, 79-та окрема аеромобільна бригада. Зазнав важких травм в часі обстрілу з установки «Град» з території Російської Федерації 11 липня 2014-го українського блокпосту біля Зеленопілля. У Дніпропетровському шпиталі ім. Мечникова прооперований, лікарі кілька годин боролися за його життя, помер 12 липня.

Залишилися мати та двоє старших братів.

 

ОЛЕКСІЙ ДАВИДЕНКО (1993-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Павлоград Дніпропетровської області. Закінчив Західно-Донбаський професійний ліцей, здобув спеціальність «верстатник широкого профілю, оператор верстатів з програмним керуванням». Проживав у місті Павлоград.

У часі війни — солдат, санітар-стрілець штурмової роти, 46-й окремий батальйон «Донбас Україна».

24 листопада 2015 року загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Кримське Новоайдарського району.

Без Олексія лишилась мама.

 

МИКОЛА КЛЬОБ (1995-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Нижня Яблунька Львівської області. У Турківському професійному ліцеї здобув професію «Електромонтажник з освітлення та освітлювальних мереж. Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування. Водій автотранспортних засобів категорії „С“».

З березня 2014-го — солдат, водій БТР 1-ї роти 80-ї окремої аеромобільної бригади. Пройшов бої у найгарячіших точках — Слов’янськ, Миколаївка, Новосвітлівка, брав участь у розблокуванні підрозділів бригади в Луганському аеропорту, тричі горів у БТРі.

Загинув у бою біля аеропорту Луганська: під час маршу підрозділ потрапив в засідку, у БТР, за кермом якого був Микола, поцілила ворожа граната, машина загорілась. Завдяки діям Кльоба тоді вдалось врятувати всіх, хто їхав у БТРі. З 31 серпня з Миколою було втрачено зв’язок.

Терористи не дали одразу забрати тіло з поля бою, дзвонили з його телефону рідним. Тіла Миколи Кльоба, Максима Дзюбана, Євгена Іванова, Назарія Попадика та Сергія Тимощука були доставлені до моргу міста Лутугине — на території, захопленій терористами та російськими військовими.

16 жовтня 2014-го тіла 5-ти загиблих десантників були вивезені з Лутугиного представниками Цивільно-військового співробітництва Міністерства оборони України й доставлені до Дніпропетровська. Упізнаний за експертизою ДНК серед похованих під Дніпропетровськом невідомих Героїв. 28 вересня 2016 року Миколу перепоховали в селі Нижня Яблунька.

Без сина лишились батьки, двоє братів  та двоє сестер, кохана дівчина.

 

ВОЛОДИМИР ЗАГУБА (1971-2015) — старшина ЗСУ.

Народився в с. Новоселиця на Черкащині. Здобув спеціальну освіту, працював на посаді лісника Чигиринського лісового господарства. Служив строкову службу, десантник. Працював у будівельній сфері.

Боронити Україну зголосився добровольцем. Стрілець-помічник гранатометника, 81-а окрема аеромобільна бригада — 90-й окремий аеромобільний батальйон. Серпнем 2014-го направлений до Житомирської навчальної частини на перепідготовку. У жовтні разом з іншими військовими переправили на схід України, знаходились поблизу Донецька з боку села Водяне, наприкінці листопада — на початку грудня вирушили до Донецького аеропорту.

18 січня 2015-го отримали наказ дістатися до одного з терміналів ДАП, забрати вбитих та змінити поранених, мала відбутися чергова ротація. Вирушили на трьох МТЛБ. Уночі з 19 на 20 січня через густий туман бригада збилася з визначеного курсу, відійшовши майже на кілометр від дороги, потрапили в засідку. Почався одночасний обстріл з трьох сторін, 1 бойова машина встигла швидко змінити курс та відійти в безпечне місце, інші зазнали ушкоджень. Вибухом було вбито та поранено солдатів, що знаходилися зверху на броні, серед тих, що загинули — і Володимир Загуба. Друге потрапляння сталося в задній люк машини, з якого в той час вибиралися бійці. Володимир був впізнаний за експертизою ДНК після 3 місяців пошуків.

Без батька лишився син.

 

МИКОЛА ШУМЕЙКО (1984 -2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Куйбишевому Запорізької області. Батьки розлучилися, коли Микола ще був маленьким, за рішенням суду проживав із батьком. Закінчив ПТУ № 56, пройшов строкову службу. Після демобілізації працював будівельником.

У березні 2014-го мобілізований, водій Куйбишевсько-Розівського ОРВК, згодом — гранатометник, 93-тя механізована бригада.

Загинув під час прориву з «Іловайського котла». Востаннє виходив на зв’язок 28 серпня. Колона потрапила під обстріл під час відходу з села Червоносільське в напрямку села Новокатеринівка (Старобешівський район).

Тимчасово похований на цвинтарі Запоріжжя, як невпізнаний Герой. У лютому 2015 року ідентифікований серед похованих під Запоріжжям невідомих Героїв.

Залишились батьки та дві сестри.

 

ОЛЕКСАНДР СМУРАГА (1989-2017) — старший солдат ЗСУ.

Народився в селі Сонцеве, Кіровоградська област). 1995 року залишився сиротою.

Мобілізований у 5-ту хвилю, від травня 2016 року служив за контрактом; старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 10-го батальйону «Полісся» 59-ї бригади.

20 листопада 2017 року загинув внаслідок обстрілу позицій в районі села Павлопіль (Волноваський район) від численних кульових поранень (також повідомляли, що загинув від кулі снайпера).

Похований у місті Помічна, де жив перед війною. Без Олександра лишились дві сестри, двоє братів та цивільна дружина, її двоє діток від першого шлюбу.

 

БОГДАН САДОВСЬКИЙ (1974-2015) — сержант ЗСУ.

Закінчив Томаківську школу на Дніпропетровщині, пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ.

Мобілізований 2014-го, старший навідник 93-ї ОМБр.

Загинув 19 лютого 2015-го у селі Піски Ясинуватського району, коли терористи обстріляли з БМ-21 ротний опорний пункт.

Без Богдана лишилися мама, брат, дружина, дві доньки.

 

СТАНІСЛАВ МАКСИМЧУК (1995-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у Голобах на Волині. Після школи вирішив стати професійним військовим, та вступив на військову службу за контрактом, служив гранатометником у 30-ій окремій механізованій бригаді, що базується у Новограді-Волинському. Разом із іншими бійцями бригади брав участь у російсько-українській війні.

У липні 2014 року підрозділи бригади брали участь у штурмі Савур-Могили. 28 липня 2014 року під час боїв за цю стратегічну висоту Станіслав Максимчук загинув під час наступальних дій українських військових біля села Степанівка Шахтарського району Донецької області.

Залишилися батьки і старший брат.

 

ОЛЕКСАНДР САВЧЕНКО (1992-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Крижополі на Вінниччині в сім’ї працівників міліції. Закінчив у Севастополі факультет судноводіння Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова.

У березні 2014 року пішов служити за контрактом. Навідник-оператор 24-ї механізованої бригади.

Загинув 22 липня 2014-го уночі при виконанні бойового завдання у Луганській області — внаслідок мінометного обстрілу терористами біля КПП «Довжанський». Тоді ж загинув старший солдат Роман Васькало. Четверо військовиків знаходилися в бліндажі тиждень, заблоковані терористами, підмоги не було змоги надіслати.

 

ГРИГОРІЙ МАТЯШ (1989-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в місті Прилуки на Київщині, 1991-го з батьками виїхав до міста Києва. 2006 році вступив на навчання до Київського суднобудівельного коледжу, але згодом за спеціальністю не працював. Захоплювався ковальським мистецтвом, це переросло у професію. Стає відомим ковалем-реконструктором школи традиційного ковальства.

Його роботи цінувалися колекціонерами, брав участь у Всеукраїнських фестивалів ковальського мистецтва. Працював у Центрі традиційного ковальського ремесла, музей народної архітектури і побуту «Пирогів». Входив до складу добровільної громадської організації бойових мистецтв «Спас».

Учасник Революції Гідності. Після початку російської агресії одним з перших вступив на військову службу, з літа 2014 року в зоні бойових дій, молодший сержант міліції полку «Дніпро-1».

31 липня 2015 року загинув під час мінометного обстрілу терористами із мінометів калібру 120 мм позицій полку в Пісках Ясинуватського району.

 

ТАРАС ПРОЦЕНКО (1976-2018) — солдат ЗСУ.

Народився в Лисянці (Черкаська область); мешкав у Києві. Випускник 1996 року КНУ ім. Шевченка (прикладна механіка).

У 2014 році добровольцем пішов на фронт, 20 квітня 2018-го підписав контракт; солдат, заступник командира бойової машини — командир відділення 24-го батальйону «Айдар». У червні зазнав поранення і певний час проходив реабілітацію. На передову повернувся 5 серпня 2018-го.

23 серпня 2018 року загинув від осколкового поранення в часі 4-годинного бою поблизу села Кримське (Новоайдарський район). Сили противника зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизилися до передових позицій бригади та здійснили спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу було застосовано резерви та здійснено вогневе ураження, внаслідок чого атаку вздовж Бахмутської траси було відбито. У бою загинули четверо українських захисників, семеро зазнали поранень.

Без Тараса лишились батьки, дружина та дві доньки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада