Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.03.2021

15 березня.

Сьогодні в огляді:

  • художник, майстер імпресіоністичного портрету, який більшу частину життя прожив в США, та не забував про Україну:
  • художник, майстер ліричного пейзажу;
  • Олімпійська чемпіонка совєтських часів;
  • майстер східних бойових мистецтв, тренер, ініціатор визнання в Україні ушу як виду спорту;
  • політв’язень кучмівського режиму і активіст обох Майданів.

Також вшануємо пам’ять народжених 15 березня захисників України, що загинули у протистоянні з російськими окупантами та місцевими колаборантами.


Починаємо.

 

СЕРГІЙ БОНГАРТ (1918-1985) – художник і поет, який більшу частину життя працював у США. Майстер імпресіоністичного портрету.

Народився або в Києві, або в селі Жуківка неподалік від Києва. Мати померла під час голодомору в 1933 році від тифу. Незабаром був заарештований батько Сергія.

Першим учителем Бонгарта в Києві був учень Іллі Рєпіна – Михайло Яровий. Після школи Сергій Бонгарт вступив до Київського художнього інститута, який не зміг закінчити через війну. У 1943 назавжди покинув Київ, якийсь час жив у Німеччині. Після війни Сергій Бонгарт продовжив навчання живопису в Празі, Відні та Мюнхені.

Уникнувши насильницької репатріації до СРСР, в грудні 1948 року виїхав до США, де прожив до кінця своїх днів. Мав успіх не лише як художний, а й як викладач.

Працював у жанрах портрета, пейзажу, натюрморту; виконував так звані «західні картинки», за які отримав прізвисько «Київський ковбой».

Творчості Бонгарта притаманні імпресіоністична манера, поєднання елементів символізму, фовізму та німецького експресіонізму.

У Санта Моніці (Каліфорнія) Бонгарт придбав будинок-студію відомого російського художника Миколи Фешина (1881-1955), де відкрив власну школу живопису. Його студія стала притулком для художників, які шукали традиційної художньої освіти – рідкісної в післявоєнній Америці. Бонгарт був щедрим учителем і уїдливим критиком.

Пізніше художник знайшов дивовижний куточок в штаті Айдахо, який чимось нагадав йому київські місця. Там він відкрив філію своєї школи, назвавши нове придбання «Київщиною», в честь рідного міста. Тут же Бонгарт був і похований.

 

 

ОЛЕКСІЙ МІЩЕНКО (1940) – художник.

Народився у с. Мокрець на Київщині. 1968 року закінчив Київський державний художній інститут, архітектор. Працював архітектором Подільського району Києва, згодом – художником-конструктором та заввідділом художнього оформлення видавництва дитячої літератури «Веселка».

У 1996—2001 роках був заступником голови Національної спілки художників України. З 1997 року — вчений секретар відділення образотворчого мистецтва Академії мистецтв України.

В його доробку – десятки проілюстрованих книжок і сотні творів станкової графіки та живопису.

Стиль митця протягом творчого шляху змінювався, втім, певні риси завжди вирізняли його індивідуальність. Це схильність до узагальнення форм, майстерне володіння колоритом – митець досягає дивовижної виразності і передає тонкі відтінки настрою як у стриманих, майже монохромних композиціях, так і у творах, написаних яскравими, соковитими барвами. Багатьом роботам художника притаманна декоративність, яка, втім, не заважає сприйманню змісту.

Побачити роботи Міщенка можна на його сторінці у ФБ Міщенко Олексій Миколайович

 

ТЕТЯНА ПРОРОЧЕНКО (1952-2020) — легкоатлетка, олімпійська чемпіонка (Москва-1980)

Народилася і прожила 20 років в Бердянську, а в 1972 році переїхала в Запоріжжя. Навчалася в торговому технікумі і там потрапила до запорізького тренера Віталія Сая, який курирував цей технікум і працював зі спортсменками. З ним вона працювала до закінчення спортивної кар’єри.

Свою першу олімпійську нагороду, бронзову, Тетяна Пророченко здобула на монреальській Олімпіаді в складі команди Радянського Союзу в естафеті 4 х 100 метрів. Її подругами були Людмила Жаркова-Маслакова, Віра Анісімова та Наталія Бочина.

29 липня 1979 Тетяна Пророченко, разом із Раїсою Маховою, Ніною Зюськовою та Марією Кульчуновою стала у складі команди УРСР співавторкою світового рекорду з естафетного бігу 4×200 метрів. Рекордний результат (1.30,74 або 1.30,8 за ручним хронометражем) був показаний у фінальному забігу в межах легкоатлетичних змагань Спартакіади народів СРСР, які мали статус союзного чемпіонату.

На московській олімпіаді вона виступала в складі естафетної команди на дистанції 4 х 400 метрів, і виграла золоту медаль разом з Тетяною Гойщик, Ніною Зюськовою та Іриною Назаровою. Попри те, що цю Олімпіаду бойкотували США, Канада, ФРН, Японія та багато інших країн (через вторгнення СРСР до Афганістану), цю перемогу можна вважати цілком повноцінною, бо спортсмени з цих країн не претендували на нагороди в змаганнях з бігу, а головні конкуренти – з Німецької Демократичної республіки – саме  брали участь у змаганнях.

Тетяна Пророченко підтверджує свідчення ще однієї чемпіонки Тетяни Самойленко, що відбір на Олімпіади був завжди на користь москвичів.

– Треба було бути на голову сильніше. Нам, з України, було важче конкурувати зі столицею, відбір був жорсткий. Нам сказали, треба виграти три змагання, бути стабільно в «трійці» – і тільки тоді тебе візьмуть в команду, – розповідала Пророченко. – Я цей відбір проходила, бігла і була в «трійці» і на 100, і на 200 метрів, потім перевели на 400 метрів. У 1975 році я виграла чемпіонат Союзу в Києві, і все одно «нагорі» були проти. За жінок відповідала Зоя Петрова – жінка крутої вдачі. Вона категорично була проти, коли мене, в 24 роки, впевнену у своїх силах, в перший раз включили до складу збірної. Зоя Петрова заперечувала: «Навіщо ви її берете? Вона вже стара! В її віці вже немає ніяких перспектив». І вона завжди була проти мене, бо я створювала конкуренцію. Вона розуміла, що з’явилася така людина, яка може порушити всі її плани. І коли я виграла 200 метрів на чемпіонаті Союзу, з нею трапилася така істерика, що її довго не могли заспокоїти.  Ну а мене затвердили. І ніяких питань і заперечень не було. Я не знаю, як би склалося, якби я не виграла той чемпіонат, але виграла я з великою перевагою. Для мене це було таке щастя – отримати путівку на Олімпіаду!

За кар’єру Тетяна Пророченко десять разів отримувала медалі чемпіонатів СРСР, в тому числі шість разів ставала чемпіонкою СРСР.

Згодом Тетяна Пророченко працювала в Олімпійському комітеті України. Померла після тривалої онкологічної хвороби.

 

МИКОЛА МАТУЛЕВСЬКИЙ (1958) — майстер східних бойових мистецтв.

Матулевський – віце-президент Міжнародної федерації кунгфу (IKFF), президент Федерація кунгфу Європи (EKF), президент Федерації ушу/гунфу та цігун України (ФУГЦУ)[1], віце президент Федерація кунгфу України (ФКУ), Заслужений тренер України, Майстер спорту України міжнародного класу, суддя Міжнародної категорії, багаторазовий чемпіон світу та Європи з традиційного ушу та кунгфу.

У 1978—1980 рр. був чемпіоном м. Києва з карате. 1980 року — срібний призер УРСР з карате.

У 1988 році Матулевський — один з організаторів та співзасновників Федерації ушу СРСР та Федерації ушу УРСР (тепер Федерації ушу/гунфу та цігун України).

Матулевський ініціює визнання ушу як виду спорту в Україні – це відбувається 1989 року.

У 1994 році Матулевському М. А. було присвоєно звання «Заслужений тренер України».

Має дві вищи освіти — у 1980 році закінчив Київський державний інститут легкої промисловості та у 1985 закінчив Київський державний інститут фізичної культури та спорту. 2002 року йому присвоєно звання «Майстер спорту міжнародного класу».

У 2009 році став призером чемпіонату світу з кунгфу.

З 2001 по 2010 роки Матулевський особисто неодноразово виборював звання володаря Кубку Світу з традиційних ушу/гунфу серед майстрів.

У 2011 році став дворазовим чемпіоном світу з кунгфу.

У 2010 році ініціює визнання кунгфу як виду спорту в Україні і добиваєтся цього у 2012 році кунгфу.

Матулевський є одним з найкращих тренерів Європи, а також одним за найбільш знаних майстрів бойових мистецтв. Команда, очолювана ним, неодноразово перемагала у чемпіонатах та кубках Європи та Світу. За ці роки ним створено ексклюзивні методичні розробки, видані друковані видання та статті.

Інтерв’ю з Матулевським про особливості тренерської роботи:  https://web.archive.org/web/20180920161038/http://scu.org.ua/95-ushugunfu-i-cygun/289-mykola-matulevskyj-vyhovuju-uchniv-tak-samo-jak-ridnogo-syna.html

Наступний іменинник – наш сучасник, перипетії життя якого є яскравим свідченням авторитаризму режиму Леоніда Кучми.

 

МИКОЛА ЛЯХОВИЧ (1976) — громадський діяч, правозахисник, політичний в’язень кучмівського режиму, активіст Помарачневої революції та Євромайдану, учасник АТО.

Народився у місті Дубровиця Рівненьскої області.

Бунтарськиі дух Миколи проявиявся ще 1989 року, коли його, як одного з найкращих учнів, рекомендували прийняти в комсомол на рік раніше. Вже коли Микола вивчив статут, йому випало зустрітись із своїм родичем — дідом Степаном, який був підпільником ОУН і 10 років відсидів у таборах. В школу Микола повернувся із жовто-блакитним значком на грудях і відмовився поступати в антиукраїнську комуністичну організацію. Закінчилося тим, що з нього зірвали і «пропісочили» на шкільній лінійці.

У 1995 році після навчання у Бурштинському енергетичному технікумі, Микола працював в Дубровицькому РЕМ електромонтером. Коли на підприємстві 7 місяців не платили зарплату, він організував страйк. Робітникам одразу виплатили заборгованість за три місяці. Акцію Микола організував під егідою Української національної асамблеї (УНА), членом якої уже був.

У 1999 році Микола Ляхович намагався закріпитись у Луцьку, де очолював Волинську обласну організацію УНА-УНСО. Однак, як стверджує сам Ляхович, «тут спецслужбами була проведена велика робота», і Луцьк він залишив.

23 січня 2001 у Рівному відбувається мітинг проти президента Леоніда Кучми. Ляхович як організатор отримує струс мозку і перелом ребер. Після цієї акції молодшого брата Миколи Григорія виключили з Березнівської Лісної школи через те, що Григорій відмовився написати, що Микола ніби то силоміць змушував його брати участь у мітингах.

Ляхович був також одним з організаторів  один з організаторів акції «Україна без Кучми», яка відбулася у Києві 9 березня 2001 року. Того ж дня був затриманий міліцією, отримав численні травми на допитах. Переніс операцію після тортур в слідчому ізоляторі.

Активіст протестних акцій 2001 року, а пізніше священник УПЦ КП Володимир Тимків, так пригадує 9 березня 2001 року, день масових арештів в Києві:

9 березня на акції «Україна без Кучми» нас усіх арештували і саме в кімнатах одного із відділів міліції в Києві я побачив Миколу та його брата Григорія. Микола сидів весь в крові, і коли його запитували «що ти там робив», він відповідав, що «боровся проти вас і буду боротися». Мене дуже вразило те, що будучи побитим він мав незламний дух.

За участь в акціях «Україна без Кучми» відповідно до вироку Голосіївського районного Суду м. Києва за ч. 1 ст. 71 КК України 1960 р. отримав покарання у вигляді 5 років позбавлення волі.

Пізніше Апеляційний суд зменшив терміни для тих, хто ще не відбув покарання, на 1-12 місяців. У відкритому судовому засіданні Апеляційного суду, Микола Ляхович заявив що ні в чому не кається і стоїть на тих же позиціях, тому вважатиме за блюзнірство, якщо його повністю не виправдають, але вкоротять термін ув’язнення. Натомість запропонував повністю звільнити деяких політв’язнів, які вже на той час мали медично підтвердженні факти тяжких захворювань і навіть інвалідності. Не зважаючи на таку заяву, Миколі все одно термін ув’язнення з п’яти років зменшили до чотирьох.

Зі спогадів дисидента багатолітнього в’язня совєцьких концтаборів Левка Лук’яненка: «Коли 9 березня 2000 року влада вирішила арештувати активних учасників цієї протестної акції, частину з них я заховав у штабі Української республіканської партії, а частину все ж арештували. Серед цих арештованих був і Микола Ляхович. Познайомились ми саме під час суду. Це людина, яка від самого початку активно сприймала нашу українську дійсність. Він бачив несправедливості і старався боротися за те, щоб у нас менше було зла і кривди, а більше справедливості. Мені подобаються сміливі люди, які люблять Україну і хочуть зробити щось для неї і нашого народу. Він якраз один із таких людей»

Перебуваючи під слідством, внаслідок цілеспрямованого позбавлення доступу до повноцінного медичного обстеження, Микола отримав на деякий час інвалідність другої групи. Це виявилось лише коли він був відправлений відбувати покарання в Маневицьке ВК-42. Але перш, у ВК-42, Ляховича намагались зламати, запроторивши відразу з етапу в карцер, за відмову здати в камеру схову національні символи і вишиванку.

Протримавши 18 годин, підвішеного на «дибу», і не зломавши, адміністрація ВК-42 запропонувала Миколі свою допомогу, аби він скоріше вийшов на свободу, і навіть пригрозила, що «викине» по амністії на волю навіть без його згоди. Та це була амністія яку написав народний депутат Андрій Шкіль, в якій на вимогу самого Миколи, був вперше включений пункт, що дозволяв засудженому відмовитись від неї. Корумпована адміністрація боялась, що Микола який за цей час став для багатьох в’язнів легендою, може здійняти бунти у їхній виправній колонії. Адже знали як він організовував голодування, разом зі своїми побратимами, в слідчих ізоляторах, покликані на захист прав всіх ув’язнених.

Та втрачене здоров’я під час мордувань в СІЗО давалось взнаки. Потрібно було термінове втручання медиків, яке було недосяжне в умовах кучмівських в’язниць. Тому зрештою, Ляхович змушений погодитись на амністію, від якої спочатку відмовлявся.

Але коли Микола погодився на амністію, адміністрація колонії, вчинила все можливе, аби його не звільнити. Аргументувалось це тим, що статті 71 КК України 1960 р, немає в новому КК від 2001 року. Тобто парадокс полягав у тому, що таким чином кучмівський режим визнавав — політв’язні по справі «9 березня 2001р», засудженні по неіснуючій статті в чинному кримінальному кодексі. Завдяки професійним діям адвоката Миколи Янка, і втручанню опозиційних народних депутатів, Правовий Комітет ВР розтлумачив як повинна бути застосована в даному випадку амністія, і 3 жовтня 2003 року Микола Ляхович повертається на волю. За ґратами він провів два роки і сім місяців.

29 вересня 2003 року Парламентською Асамблеєю Ради Європи затверджено текст Резолюції №1346 (2003) “Виконання обов’язків та зобов’язань Україною”, в якій всіх засуджених “які брали участь у політичній демонстрації 9 березня 2001 року”, визнано “політичними в’язнями в Україні”.

Від моменту звільнення, до травня 2004 року, Микола майже постійно перебуває в лікувальних закладах. При цьому, не зважаючи на заборону лікарів, він постійно відвідує своїх ув’язнених побратимів, і віддає кошти виділені йому на лікування, для закупівлі передач тим, хто перебував ще за ґратами. У травні 2004 року, Миколі офіційно визначають інвалідність другою групи, яка позбавляє людину на деякий період працездатності. Щоб не втрачати час надаремно, Ляхович влітку 2004 року вступає в НПУ ім. Драгоманова, на психологію, і у 2009 році закінчує навчання, отримавши диплом з відзнакою.

Незважаючи на інвалідність, вже влітку 2004 року, Микола Ляхович активно включається в громадську діяльність. Після перших арештів студентів в м. Суми, Микола активно включається в їх захист. З початком так званого «походу сумських студентів» на Київ, Микола проходить зі студентами весь шлях пішки, і навіть в Ромнах заарештовується разом з ними.

З часом похід сумських студентів Микола Ляхович назвав головною психологічною детермінантою української нації, яка вивільнила прагнення свободи, що вилилось Помаранчевим Майданом. Аргументуючи це тим, що вперше за роки кучмізму певна соціальна верства українського суспільства спромоглася добитись від Кучми відмови від зазіхання на їхні права, просто вийшовши на вулицю і заявивши відкрито свій протест.

З 2003 по 2013 рік Ляхович працює як консультант на громадських засадах народного депутата, теж політв’язня по справі “подій 9 березня 2001 року”, Андрія Шкіля, який пізніше згадував:

«Коли Миколу було звільнено за амністією, то я одразу запропонував йому стати моїм помічником. На той час я був народним депутатом України. Він впорався на 100% зі своєю дуже складною місією. Я мав понад 2 тисячі звернень щомісяця і Микола активно допомагав з’ясовувати обставини звернень і організовував правову підтримку людей які потерпали від кучмівського режиму. Ми разом працювали над розробленням законопроектів. І він проявив себе кваліфікованим фахівцем. Упродовж, понад 10-річної нашої співпраці у Верховній Раді, Микола Ляхович відбувся як законотворець і правозахисник»

З початком передвиборної кампанії 2004 року, восени, Ляхович активно включається в організацію прозорих виборів в м. Києві та інших регіонах.

Особливу увагу він приділяє боротьбі з провокаціями УНА, яке за часи його ув’язнення перейшло під повний контроль президентської адміністрації Кучми, посередництвом Едуарда Коваленка. (До слова, цього провокатора на вимогу Росії включили у списки обміну, який відбувся наприкінці 2019 року – витягали свого). Довідавшись, що Коваленку допомагають деякі колишні побратими, і навіть посправники-політв’язні, Микола наполягає на виключенні їх з лав організації.

З початком Помаранчевого Майдану, Микола займається організацією охорони наметового містечка, консультує активістів щодо його облаштування.

На третій тур виборів, Микола разом з киянами, організовує тисячі людей членми ДВК в Східні регіони України, аби запобігти фальсифікаціям. Сам їде координатором у сумнозвісний Алчевський округ, де вводить в члени місцевих ДВК сотні київських активістів. Завдяки чому, сфальсифікована в першому і другому турі явка виборців на цьому округу, падає на 7-15 % по різних ДВК. За таку активність Миколі Ляховичу присвоюють нагороди «Помаранчевої Революції», від яких він відмовився, мотивуючи це тим, що не хоче бути в когорті тих, хто вже отримав такі нагороди, бо бачив власними очима їхню «мужність», і незадоволенням тодішньої політики Президента Ющенко який підписав «Універсал національної єдності» з відверто антиукраїнськими силами.

С перших днів Євромайдану Ляхович бере в ньому участь. Був  співорганізатором десятків походів до Межигір’я, в рамках акції «Проща до Дзвінкової криниці», метою якої було нагадати Януковичу, що він несе особисту відповідальність за всі злочини проти активістів Євромайдану, і відтягнути частину спецпідрозділів з центру Києва.

Ляхович також один з координаторів «Просвітницької сотні Майдану», яка формувала і поширювала ідеї Євромайдану, серед яких підняття національної свідомості українських громадян, і проведення трансформації суспільства від тоталітарної системи до відкритого громадянського суспільства, шляхом узаконення люстраційних і антикорупційних органів. Микола Ляхович від «Просвітницької сотні Майдану» брав участь в обговоренні люстраційних законопроектів, а також був автором доповнень і поправок до них.

Доброволець оборони України в зоні АТО. Потрапив під снайперський обстріл в бою 10 серпня 2014 року під Іловайськом, де загинули його побратими Андрій Дрьомін  і Микола Березовий (чоловік Тетяни Чорновол). Офіційний статус учасника бойових дій оформляти відмовився.

Навесні 2015 року очолив новостворений відділ національно-патріотичного виховання Міністерства молоді та спорту України (начальник відділу).

У 2016 році, за рішенням Європейського суду з прав людини, Урядом України Миколі Ляховичу виплачено грошову компенсацію за кучмівські репресії які він переніс в ув’язненні у 2001-2003 роках.

Очолюючи відділ національно-патріотичного виховання Мінмолодьспорту, за короткий термін він здійснив низку успішних реформаторських заходів. На основі концепції ціннісних орієнтацій, запропонованої Миколою Ляховичем, вперше за роки незалежності України, написано і прийнято державну Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки, яку введено в дію Указом Президента №580 від 13 жовтня 2015 року.

На виконання Стратегі, під керівництвом Ляховича розроблено План заходів, який затверджено Урядом і профінансовано з держбюдету. З метою прозорості використання коштів платників податків, Ляхович запрошує до реалізації заходів волонтерів від національно-патріотичних організацій. Таким чином, без розширення штату чиновників, спираючись на волонтерську допомогу громадських активістів, протягом 2016 року успішно здійснено 57 всеукраїнських і міжнародних заходів, в яких взяло участь понад 50 тисяч молоді, а інформаційно охоплено понад півмільйона.

Інтерв’ю Ляховича про акцію Україна без Кучми, тортури у міліції та провокації проти учасників протестів:

https://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_koli-kuchma-robiv-schos-ne-tak-vin-pro-ce-znav-ninishnya-vlada-perekonana-scho-zavzhdi-prava/374678

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії:

 

 

ОЛЕКСАНДР АГАПОВ (1987-2014) — солдат ЗСУ.

Народився на Кіровоградщині. Закінчив Новгородківські ЗОШ та ПТУ. 2005 року відслужив строкову службу в ЗСУ.

Мобілізований в серпні 2014-го, механік-водій, 2-й танковий батальйон, 17-та окрема танкова бригада.

7 вересня 2014-го загинув під час виконання бойового завдання в зоні бойових дій під Маріуполем.

 

ВІКТОР КАТАНОВ (1982-2014) — солдат ЗСУ.

Закінчив Запорізьку ЗОШ № 83. Працював на заводі «Комунар» електрогазозварювальником.

Мобілізований 31 липня 2014 року.  Служив у 55-ій окремій артилерійській бригаді. Вранці 25 серпня 2014 вогневу позицію 3-ї батареї було обстріляно шквальним вогнем з мінометів терористами та артилерією російської армії. Внаслідок цього обстрілу Катанов зазнав смертельного поранення — осколок влучив у пахову артерію, велика втрата крові.

Без єдиного сина лишилася мама.

Вона поділилася спогадами: «Коли Крим відібрали окупанти, Вітя прийняв це близько до серця, він же там проходив строкову службу. Звичайно, він, як і багато хто, боявся йти в АТО. Але коли прийшла повістка, відправився на комісію і в потрібний день був у військкоматі. Направили його в артилерію, хоча за фахом він був кулеметником. Я ще встигла кілька разів відвідати його тут в частині, привозила продукти для сина і його нових друзів. Збиралася і 24 серпня, але Вітя подзвонив напередодні: «Не треба, ми зараз їдемо. Туди ». Я зрозуміла, що в зону АТО. «Ну що ж, – знайшла в собі сили сказати, – повернешся додому – у тебе вся груди в орденах, і все дівчата будуть твої!»

Це була наша остання розмова. Наступного дня, 24 серпня, я подивилася по телевізору парад до Дня незалежності України. А 25-го прийшла на роботу на завод. Іду по сходах і раптом чую: щось шарудить – горобчик залетів і так у вікно б’ється, так б’ється! Я його жену, а він кидається …

Через добу мені подзвонили: «Був бій, вашого сина не знайшли – ні тіла, ні документів». Я зверталася до військкомату, в інші інстанції – ніхто нічого не знає. У військовій частині офіцер сказав: «Ну що ж, може, бігає десь полями». Я дивуюся: «Як так можна? Людина, можливо, поранена лежить, кров’ю спливає. А ви говорите, що десь бігає ». 27 серпня дзвоню замполіту першої батареї, молю його: «Допоможіть, знайдіть сина!» Він відповідає: «Там один згорів, візьмемо ДНК …». І додає: «Нема тіла – немає справи». Мені б тепер йому в очі подивитися …

А на наступний ранок раптом подзвонили з мобільного телефону сина. Уточнили, хто я Віктору і де перебуваю. «Беріть машину, сказали, – приїжджайте в Старобешеве, забирайте сина з моргу». Я кинулася за допомогою до частини, в військкомат – все марно! Довелося знайомого з роботи просити привезти тіло сина …

Мені потім Вітині товариші по службі розповіли, як він загинув. Їх направили під Старобешеве, а там справжня війна йде! Наших хлопців виставили нема за посадкою, а перед нею, буквально в двох кілометрах від кордону. Проти них виїхали чотири російських танка і відкрили вогонь. Мого Вітю важко поранило, він помер від втрати крові…»

 

ВОЛОДИМИР ШУЛЬГА (1991-2015) — молодший сержант ЗСУ.

Народився в селі Веселий Поділ  Полтавської області у багатодітній родині.

Коли Володимиру виповнилося 13 років, він залишився без мами, а тато після отриманої травми залишився інвалідом. Після цього Володимира, його брата та сестру виховувала бабуся.

Закінчив Кременчуцьке ПТУ № 7. У 2009 році Володимира призвали на службу до ЗСУ, по якій він уклав контракт і служив механіком-водієм 30 ОМБ. Після закінчення контракту короткий час перебував удома.

В 2014 році під час окупації Криму стояв на кордоні у Херсонській області. У зоні ведення бойових дій на Сході України з травня 2014 року. Заступник командира батареї з озброєння у 30 ОМБ. Брав участь у боях під Савур-Могилою, Іловайськом, Дебальцевим.

Зник безвісти 12 лютого 2015 року в бою в районі села Логвинове, що розташоване на трасі Дебальцеве — Артемівськ. Того дня частини ЗСУ займають штурмом частину Логвинового та розблоковують трасу Бахмут — Дебальцеве, в селі залишилися осередки опору, які придушуються; частини батальйону «Донбас» проводять зачистку селища і прилеглої ділянки траси. Танкісти у 20-хвилинному бою під Логвиновим ліквідували щонайменш 8 російських Т-72 5-ї танкової бригади. В бою по очистці Логвинового вояки «Донбасу» спільно із ЗСУ ліквідували до 50 одиниць живої сили терористів, полонили 12, знищено ворожий танк, підбито БТР. По мірі просування вглиб населеного пункту «Донбас» потрапив у засідку та, розбившись на дві групи, почав відхід — перша група відходила із полоненими, друга група прикривала. БМП, в якому пересувався Володимир Панчук, потрапила в засідку терористів, вояки зайняли оборону та довго стримували противника, запобігши потраплянню в кільце та нападу на військову колону. Незважаючи на переважання противника у живій силі, група змогла ліквідувати в бою понад 20 терористів.

Загинув у бою з терористами, тоді також полягли бійці «Донбасу» Андрій Камінський, Роман Мельничук, Володимир Самойленко, Володимир Панчук, Анатолій Поліщук та 30-ї ОАМБр Андрій Браух, Микола Сущук, Володимир Шульга, 79-ї бригади — Ігор Марквас та Володимир Суслик.

Ідентифікований за експертизою ДНК серед загиблих. 30 червня 2015 року похований у селі Веселий Поділ.

 

МИКОЛА ПОКРИЩЕНКО (1990-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Мартинівка, Кіровоградська область. Після закінчення 9 класів навчався в ПТУ №30 села Торговиця. Служив у ЗСУ. Після звільнення в запас повернувся у рідне село, працював в сільському господарстві. Виховував з дружиною двох маленьких дітей.

У липні 2014 року був призваний під час мобілізації. Не ховаючись за спини дітей, дружини, він пішов захищати неподільність Батьківщини.

Служив у 3-й автомобільній роті 55 окремого автомобільного батальйону «Чорний ліс», який був створений у селі Богданівка Знам’янського району Кіровоградської області для підвезення боєприпасів та забезпечення іншим майном військових частин, що знаходяться в зоні проведення АТО і загалом по Україні.

Про обставини загибелі бойового товариша повідав замполіт окремого автомобільного батальйону «Чорний ліс» Роман Хоменко. 11 лютого 2015 року під Дебальцево по госпіталю з українськими військовими було відкрито шквальний мінометний вогонь. Микола Покрищенко, в числі інших, кинувся рятувати поранених, допомагаючи їм забратися у кузови вантажівок. Коли летить міна є кілька секунд, щоб якимось чином сховатися і убезпечити себе від вибуху. Микола не став шукати порятунку, бо не міг залишити тих, хто був не в змозі пересуватися без сторонньої допомоги. Він прийняв смертельний удар на себе, тим здійснив подвиг, закривши собою трьох людей – дівчину-медсестру та товаришів по службі.

Вдома залишилися мама, дружина, донька і син.

 

МИКОЛА САМАК (1992-2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився в селі Баня-Березів Івано-Франківської області. Разом з сестрою рано залишився без батьків.

Закінчив Івано-Франківський коледж фізичного виховання. У зоні бойових дій перебував з жовтня 2014 року, солдат, командир відділення, стрілець зенітно-ракетного взводу 3 батальйону 80-ї окремої аеромобільної бригади.

19 січня 2015-го загинув під час оборони аеропорту Донецька. Група, у складі якої був Микола, мала завданням доставити до нового терміналу зенітну установку — була необхідна для зачистки верхніх поверхів будівлі від терористів. В умовах обмеженої видимості та безперервних гранатометних обстрілів МТ-ЛБ згорів цілком. Після вибуху та утворення завалів у новому терміналі аеропорту доля Миколи була невідомою.

Через місяць тіло Миколи Самака вдалося вивезти із ДАП. Похований як невідомий Герой в Дніпропетровську. Впізнаний за експертизою ДНК.

Лишилася сестра.

 

ОЛЕГ СИДОР (1977-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Коноплівці на Закарпатті. Колишній військовик, строкову службу пройшов у десантних військах, снайпер-розвідник, опісля служив за контрактом.

Активний учасник Революції Гідності — у складі 8-ї «афганській» сотні Самооборони Майдану очолював групу швидкого реагування. Пішов добровольцем на фронт, командир штурмового загону «Яструб», 24-й окремий штурмовий батальйон ЗСУ «Айдар».

Був учасником практично всіх боїв «Айдару»; загинув вранці 9 січня 2015-го поблизу міста Щастя від вогнепального поранення.

10 січня 2015 року з Олегом попрощалися на Майдані Незалежності у Києві.

Без Олега лишились дружина і двоє дітей. Після смерті чоловіка дружина підписала контракт зі 128-ю ОГПБр та відбула на службу у Старобільськ.

 

ІГОР ГРЕБІНЕЦЬ (1994-2016) — солдат ЗСУ.

Народився 1994 року в селі Покровське, Запорізька область.

Ссолдат 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» 56-ї бригади, старший оператор.

18 червня 2016 року загинув внаслідок артилерійського та мінометного обстрілу терористами поблизу Талаківки та села Водяне.

Без сина лишилася мама.

 

ЄВГЕН ТРОФІМОВ (1993-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився на Херсонщині. Навчався у Запорізькому національному технічному університеті за спеціальністю «Фізичне виховання і реабілітація». Професійно займався тайським боксом, багаторазовий чемпіон України. В 17 років завоював титул чемпіона Європи з тайського боксу серед юнаків. У 2012 році був призваний на строкову службу, потім залишився служити за контрактом.

Сержант з матеріально-технічного забезпечення, 79-а окрема аеромобільна бригада.

28 липня 2014 р. Євген виводив з оточення колону військових, знаходився на першому БТРі. Бойовики з лісосмуги обстріляли колону, в бою Євген загинув від осколкового поранення в шию.

Вдома залишилася дружина. 30 липня народився син, назвали Трофимом.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада