Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
14.10.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

14 жовтня. Почнемо з ушанування Героя Небесної сотні, який разом з товаришами чергував на блок-постах, щоб не пустити до столиці підмогу «Беркуту», за що і був по-звірячому битий.

Далі в огляді:

  • хорунжа армії УНР, воячка і медсестра, перша жінка, що отримала українську держану нагороду. Поляка за походженням, українка за духом;
  • історик і археолог, дослідник Хортиці, фольклору і старожитності Ктеринославщині, засновник Запорізького краєзнавчого музею;
  • оунівець, керівник націоналістичного підпілля на повоєнному Донбасі, політв’язень, якій провів у неволі 32 роки, постійно чинячи спротив каральній системі совєтів;
  • популярний кіноактор, який знявся у понад 90 фільмах;
  • співачка, виконавиця шлягерів у псевдо-народному стилі;
  • дисидент, організатор музичного життя в Україні в часи відновлення незалежності. Відомий нині політик, а тоді совєтській адвокат Віктор Медведчук на судових процесах вимагав для нього збільшення терміну ув’язнення;
  • поет і перекладач;
  • художник, що поєднує класичну школу живопису із експресивно-символічною манерою візуалізації образів.

Також пом’янемо загиблих у спротиві російській агресії. Серед них і волонтер, захоплений у полон і після катувань розстріляний проросійськими бойовиками.


Отже, починаємо.

 

АНДРІЙ ЦЕПУН (1978-2014) — учасник Євромайдану. Один із Небесної сотні. Герой України.

Народився у Києві, мешкав на Мінському масиві. Навчався у Київському ліцеї № 100 “Поділ”, де закінчив фізико-математичний клас. У 1995-2001 роках навчався на радіофакультеті Київського міжнародного університету цивільної авіації (нині – Національний авіаційний університет).

Піти працювати по професії не довелося, бо у 2000 році одружився і треба було заробляти гроші для існування сім’ї. Спочатку працював менеджером по продажу металоконструкцій, згодом створив свій власний бізнес з продажу металоконструкцій, втім, через кризу був змушений його закрити. Останнім часом працював на фірмі “КиївСпецСталь”.

Взимку 2013-2014 років був активним учасником Революції Гідності. Входив до складу Самооборони Майдану. Під час протистоянь у центрі Києва на усіх в’їздах до столиці активісти Майдану виставили блокпости, щоб зупинити підхід підкріплення для “тітушків” та бійців “Беркуту”.

Увечері 20 лютого 2014 року Андрій Цепун разом з іншими активістами чергував на блокпосту на в’їзді у Київ з боку Гостомельської траси. В ніч на 21 лютого 2014 року після завершення чергування близько півночі пішов сам додому. Вранці його тіло знайшли у Києві на вулиці Верболозній на Куренівці зі слідами жорстокого побиття й черепно-мозковою травмою, несумісною з життям.

Без Андрія залишилися дружина і син.

 

Повернемося до більш ранніх часів.

 

ХАРИТИНА ПЕКАРЧУК (1894-1973) — громадська та військова діячка, хорунжа Армії УНР. Перша жінка, яка отримала українську державну нагороду у ХХ ст.

Народилася в Сімферополі в русифікованій польській родині заможних землевласників Антона та Марії Ізбицьких. Фактично українство було для неї справою особистого вибору, до того ж, зробленого всупереч атмосфері навколо.

Окрім величезних садів довкола Сімферополя, родина мала багато землі на півдні материкової України: для обробки садів і виноградників у Криму наймалися «на строк» люди з Київщини та Полтавщини. Спостерігаючи за ними, Тіна (таке ім’я вона отримала при народженні) відчула себе частиною українського народу.

З часом вона захопилася українським театром, не пропускаючи жодної вистави — попри те, що відвідування їх суворо заборонялося вчителями та батьками. Коли Тіні випадково потрапив до рук «Кобзар» Шевченка, вона вивчала його вірші й наважилася читати їх подругам у приватній школі, після чого отримала сувору догану за публічне декламування поезії «мужицькою мовою» і навіть була на деякий час відсторонена від занять.

У 1909 році, скінчивши 6 класів гімназії, 15-річна Тіна Ізбицька вийшла заміж за полтавця Адріана Книшенка і жила з ним, доки той не був мобілізований на фронти Першої світової війни у 1914 році. Згодом вона повернулася до матері.

У 1915 році Тіна Книшенко вступила на службу до Таврійської губернської земської управи. Того ж року вона познайомилася зі службовцем Сімферопольської земської повітової управи Петром Близнюком, від якого отримала багато українських книжок. Одразу після Лютневої революції 1917 року Близнюк, котрий на той час входив до сімферопольського осередку Української партії соціалістів-революціонерів, разом зі своєю дружиною, а також із Тіною Книшенко (також була представницею УПСР) та ще кількома особами заснував сімферопольську «Просвіту», яка, попри перешкоди, організувала український хор та аматорський гурток, влаштовувала літературні вечори, спільно з Тимчасовим Кримсько-Мусульманським комітетом видавала газету, займалася українізацією 32-го, 33-го та 34-го запасних піхотних полків, дислокованих у місті.

Коли Український Маршовий Батальйон (курінь 34 запасного полку) вирушив на материк, Тіна Книшенко, яка у 1916 році скінчила курси сестер милосердя, приєдналася до нього як рядова під псевдом «Степан Книшенко».

Восени 1917 року Тіну викликали додому через важку хворобу матері. Коли 18 січня 1918 року збільшовичені севастопольські портові робітники зайняли Сімферополь і влаштували «страшну різню», дівчина довідалася, що її хочуть арештувати, і наприкінці січня втекла на Полтавщину. Перед цим їй вдалося знищити списки сімферопольської «Просвіти», щоб ті не потрапили до рук більшовиків.

Але до них потрапила сама Тіна – її схопили у Кременчуку і вимагали видати українців, яких вона знала в Сімферополі. Тіна трималася і нікого не назвала. А коли до міста увійшли союзні німецькі війська, то всіх політичних арештантів звілтнили.

У добу Української Держави Тіна Книшенко працювала в Єлисаветграді (сучасний Кропивницький) друкаркою. Присягу на вірність гетьману Павлу Скоропадському скласти не захотіла, оскільки вже присягала на вірність УНР.

Пізніше вона приєдналася до новосформованого полку, де отримала посаду старшини для доручень. Під час повстання в листопаді 1918 року пішла до полку імені Івана Богуна, в якому їй із рушницею в руках довелося брати участь у боях проти більшовиків.

З огляду на обставини Тіна Книшенко часом виконувала працю медсестри. Під час відступу українських військ з Єлисаветграда брала участь у багатьох боях.

«Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили», — згадували її побратими.

22 липня 1919 року Тіна Книшенко повінчалася зі старшиною Армії УНР Іваном Пекарчуком, після чого вони розійшлися по своїх частинах.

19 жовтня 1919 року в бою проти денікінців під Тиманівкою була поранена в живіт; за три тижні з незагоєною раною повернулася до полку.

6 грудня 1919 року в складі 1-ї сотні кінного Мазепинського полку Армії УНР, командиром якої був її чоловік, виступила в Зимовий похід, за який була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста, а за визвольні змагання — Хрестом Симона Петлюри.

У травні 1920 року під с. Вербка Ямпільського повіту дістала тяжку контузію, внаслідок якої ліва сторона тіла була майже паралізована. «Цим закінчилася моя служба Україні як вояка», — зазначала вона у спогадах.

В листопаді 1920 року Тіна (Харитина) Пекарчук була інтернована поляками, перебувала в таборах Пикуличі, Ланьцут, Стшалково. Наприкінці 1921 року втекла до чоловіка, котрий хворів, і була змушена важко заробляти на життя (зокрема, на пилянні лісу в Татрах). Подружжя проживало на нелегальному становищі, переховуючись від поліції.

1922 року Харитина тайкома перейшла чеський кордон, влаштувалася посудомийкою в українській їдальні, пізніше — офіціанткою, заробляючи на переїзд чоловіка та на одяг йому і собі.

Згодом Харитина намагається надолужити упущене і отримати освіту: склала іспит за 6 класів реальної школи, була зарахована до Української господарської академії (УГА) в Подєбрадах вільною слухачкою (без стипендії), навчалася на філософському факультеті. Але через туберкульоз їй довелося покинути навчання та переїхати до Польської республіки.

Під час Другої світової подружжя Пекарчуків  спробувало повернутися до України, Харитина у Вінниці організувала й очолила організацію «Жіноча Служба Україні». У 1943 році разом із чоловіком була заарештована гестапо за звинуваченням у зв’язках із партизанами, але через брак доказів за кілька місяців подружжя було звільнене, після чого втекло на захід і поневірялося таборами для переміщених осіб.

Подальше життя Харитини та Івана Пекарчуків супроводжували скрута та хвороби без можливості виїхати. У 1958 році Іван Пекарчук помер.

В еміграції Харитина Пекарчук вела щоденник. На превеликий жаль, він зник разом з усіма фотографіями. Померла Харитина Пекарчук 11 березня 1973 року в будинку для літніх людей.

 

ЯКІВ НОВИЦЬКЙ (1847-1925) – історик, археолог, дослідник Хортиці та історії козацтва, етнограф Катеринославщини

Народився у с. Аули Катеринославської губернії (тепер Дніпропетровська область). Був нащадком полковника, соратника Івана Мазепи Ілька Новицького. Закінчив Олександрівське повітове училище.

Під впливом педагога, організатора народних шкіл, голови Олександрійської повітової училищної ради барона М. О. Корфа вирішив стати учителем.

Водночас з вчителюванням Веде краєзнавчу роботу, проводить археологічні розвідки, записує фольклорно-етнографічний матеріал від старожилів. До 1876 р. Яків Павлович зібрав чималу колекцію фольклорних творів, записаних на Запоріжжі. Свої зібрання надсилає до Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства.

У 1877 р. Яків Новицький був звільнений з посади вчителя «за поширення в народі українофільських тенденцій». Деякий час працював у Чернігівському земському статистичному відділі, а з 1879 р. знов повертається до Олександрівська (Запоріжжя), продовжує наукову роботу.

Понад 30 років Новицький досліджував о. Хортицю, Великий Луг, руїни всіх Запорозьких Січей, крім Олешківської і Кам’янської, здійснював тривалі походи по Катеринославщині і ретельно опрацьовував місцеві архіви. На  Хортиці та в околицях Олександрівська розкопав більше 100 курганів. Створив детальну карту Хортиці, яку використав Дмитро Яворницький у своїх працях.

Новицький зібрав унікальну колекцію артефактів козацької доби: запорозьких ікон, люльок, картин, інших цінностей, яку згодом передав до музею О. Поля (тепер Дніпропетровський історичний музей ім. Д. І. Яворницького). Також він зазнімкував майже всі церкви Олександрівського повіту, хрести та інші пам’ятки, історичні краєвиди, могили, урочища, Дніпрові скелі, пороги, вікові дуби тощо.

1913 р. в приміщенні Олександрівського земства був відкритий історичний музей (нині — Запорізький обласний краєзнавчий музей), засновником якого і першим директором був Новицький.  На цій посаді він працював до смерті. В останні роки життя (1919—1925) він працював також завідувачем створеного ним архіву (тепер Державний історичний архів Запорізької області).

У доробку Новицького — більше 200 друкованих праць.

 

ВАСИЛЬ ПІДГОРОДЕЦЬКИЙ (1925 2004) — член ОУН, керівник націоналістичної групи на Донбасі, вояк УПА, політв’язень.

Народився у с. Крушельниця на Львівщині в селянській сім’ї. З початком війни вступив до молодіжної мережі ОУН. Юнаки виконували доручення районного проводу: діставали продукти й медикаменти для підпілля. 1944 року Василя Підгородецького затримали червоноармійці, але, протримавши 2 місяці, відпустили, після чого він перейшов на нелегальний стан.

1948 року Підгородецький був посланий на Східну Україну для підпільної пропагандистської діяльності: пояснювати, хто такі бандерівці і чого вони хочуть. Василь погодився, знаючи, що звідти вже не повернеться в рідні Карпати. Цілий рік він з товаришами жив у кам’яних шахтах у Молдавії, потім вони пішли в Хмельницьку обл., згодом перебралися в Луганську, а в 1952 — в Донецьку.

Того ж року НКВС стало відомо, що в Донецькій області діє якась структура ОУН, і стали її розшукувати.

У лютому 1953 року групу Підгородецького в Донецьку викрили, а самого його схопили. Спочатку відправили до Києва, потім до Львова і, нарешті, в Дрогобич. І всюди жорстоко били. Врашті отримам вирок: 25 років позбавлення волі, 5 років заслання і 5 років поразки в правах. Покарання відбував в омських, іркутських, мордовських таборах і на Уралі.

У таборах Підгородецький постійно брав участь в акціях протесту проти жорстокості режиму й адміністрації, за що був неодноразово покараний, аж до тюремного ув’язнення. 1954 року, в дні святкування 300-річчя «возз’єднання» України з Росією, в’язні-українці, в тому числі Підгородецький, вивісили на знак протесту чорний прапор з написом: «Триста літ неволі».

Згодом Підгородецький потрапив до табору № 5 в Іркутській області. Умови в таборі були такими дикими, що через 2 дні в’язні організували страйк, оголосили смертельну голодовку, а група, в якій був Василь, захопила начальника табору. Усе це тривало 4 тижні, а всього не працювали 6 місяців. Після страйку 70 осіб притягнули до суду, а п’ятьох, у тому числі Підгородецького, попередили, що будуть судити як організаторів. На суді прокурор вимагав розстрілу, але засудили його на 25 років таборів.

У 1961 Підгородецький опинився в мордовських таборах, де вперше зустрівся з Михайлом Сорокою, який мав загальну повагу й авторитет. З табору № 11 у Мордовії з участю Василя була організована втеча двох в’язнів-українців. Коли у 1966 в мордовських таборах з’явилися «шістдесятники», у Василя Підгородецького з ними склалися дружні стосунки.

Особливо близьким він був з Михайлом Горинем.

1975 Підгородецький разом з іншими політв’язнями привітав Андрія Сахарова з присудженням йому Нобелівської премії. Того ж року послав до ЦК КПРС заяву з вимогою згідно з Гельсінкськими угодами допустити в табори й тюрми комісію Міжнародного Червоного Хреста.

Василь Підгородецький брав участь у колективній відмові від совєтського громадянства на знак протесту проти репресивних заходів адміністрації у відповідь на боротьбу політв’язнів за свої права.

1979 року він та упівець Мирослав Симчич переведені до кримінального табору через те, що їхні «політичні» терміни скінчилися, а вони свого часу були додатково засуджені за участь у внутрішньотабірному опорі.

Звільнений 1981 року, Підгородецький  поїхав додому через Москву, де мав передати академіку Сахарову листи з табору. Його зустріли співробітники КДБ і припровадили на вокзал, щоб без затримки їхав додому. Удома ж його негайно взяли під нагляд. Тут він працював у будівельній бригаді.

Невдовзі Підгородецькому оголосили, що він може вважати себе не прописаним у Сколівському районі, але, якщо зробить заяву по радіо й телебаченню з відмовою від своїх поглядів, то справа з пропискою буде залагоджена. Підгородецький відповів, що це безумство — вимагати від нього каяття після того, як він відбув 28 років у тюрмах і таборах. Через 2 дні його засудили в м. Сколе за «порушення паспортного режиму» на 3 роки позбавлення волі.

Він подавав у всі інстанції заяви й протести, внаслідок чого через 1,5 року його звільнили. Повернувся додому, а влада знову вимагає покаяння від нього — він вигнав їх з хати. І знову суд, і знову новий термін.

Загалом Підгородецький Василь відбув у неволі майже 32 роки. Усе життя він був фанатично відданий українській національній ідеї і твердо й безкомпромісно боровся за незалежність України.

У 1991 році Василь Підгородецький з допомогою Михайла  Гориня і Зеновія Красівського перепоховав загиблих повстанців у своєму селі, брав участь у перевезенні на батьківщину праху сестри Степана Бандери.

Того ж року Підгородецький брав участь у міжнародному конґресі політв’язнів у Києві, де запропонував перевезти прах М. Сороки до Львова. Цю ідею підтримав Євген Пронюк, і у 1992 році Василь Підгородецький разом із сином М. Сороки Богданом та Марією Вульчин перепоховали прах у Львові.

 

ЛЕСЬ СЕРЕДЮК (1940-2010) — театральний і кіоноактор.

Народився у Харкові. Син українського актора Олександра Сердюка і оперної співачки Анастасії Левицької. 1961 року закінчив Харківський театральний інститут.

Працював актором Харківського театру драми ім. Т. Г. Шевченка, Ризького ТЮГу, Київського академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. З 1970 — Київської державної кіностудії ім. О. Довженка. З 2008 року — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Дебютував у кіно 1965 року у фільмі «Загибель ескадри». Загалом актор знявся в понад 90 фільмах. Серед них – «Вавілон ХХ» (1972), «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001), «Пригоди на хуторі біля Диканьки» (2008), «Від любові до кохання» (2008), «Мамай» (2003).

Остання робота, в якому глядачі могли бачити Леся Сердюка — фільм «Тарас Бульба» російського режисера В. Бортка, у стрічці Сердюк зіграв козака Товкача.

Більше про чудового актора: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2019/02/blog-post_13.html

 

РАЇСА КИРИЧЕНКО (1943-2005) — співачка, виконавиця багатьох шлягерів.

Народилася в селі Землянки на Полтавщині. Співати почала іще у шкільній самодіяльності. Коли почала працювати у колгоспі, брала участь у хорі доярок. Одного разу в село приїхав хор Кременчуцького автозаводу, де спів Раїси Корж почув керівник колективу — Павло Отченаш, який згодом у січні 1961 запросив її в колектив.

Працювала на Кременчуцькому автомобільному заводі, де і закінчила заочно десятирічку. Не отримувала спеціальної музичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише в кінці 1980-х).

Починаючи з 1962 року Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії, там вона і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком.

На запрошення керівника ансамблю «Льонок», Анатолія Пашкевича, сім’я Кириченків переїхала до Житомира. Коли Пашкевич очолив Черкаський народний хор, то члени сім’ї Кириченків увійшли до його складу.

У 1983 році у Черкасах для неї був створений фолк-ВІА «Росава», та все ж непорозуміння з керівництвом філармонії призводять до того, що У 1987 році Раїса Кириченко повертається до Полтави. Тут у неї виникла власна команда «Чураївна».

Після успіху пісні «Пане полковнику» в її репертуарі з’являється все більше поп-шлягерів, вона записується в студії гурту «Фрістайл». У світ виходять два компакт-диски Раїси Кириченко — «Долі моєї село» та «Цвіте черемшина».

«Чураївна», «Я козачка твоя», «Жіноча доля», «Мамина вишня» — всі ці пісні відомі не тільки в Україні. Кириченко з успіхом гастролювала в Канади, Австралії, Німеччини, Польщі, інших крахнах виступала у штаб-квартирі ООН.

1 лютого 2005 року Раїсі Кириченко зробили операцію на серці, яке постраждало внаслідок лікування медикаментами, які вона приймала для лікування нирок. Але операція не допомогла,  9 лютого 2005 року співачка померла.

 

МИКОЛА КУНЦЕВИЧ (1954) — дисидент, організатор музичного життя в часи відновлення Незалежності. Волонтер Фонду підтримки 25 батальйону “Київська Русь”.

Народився в Києві. В дитинстві захопився цирком. Коли хлопець прийшов юннатом до Київського зоопарку, в зооатракціон «Веселі звірята», то познайомився з дресирувальниками на чолі з Валентиною та Олегом Чепяковими, які створили єдиний в світовому цирку атракціон «Ведмеді-Вершники».

З 1966 року став працювати у цирку уніформістом — в обов’язки цього працівника входить підготувати манеж, встановити потрібну апаратуру. Після естрадно-циркового училища став ведучим програм — читав український гумор. Підігравав у репризах відомим клоунам.

1974-го року був заарештований за читання «антирадянських» віршів та «гуморесок» біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві та засуджений до п’яти років позбавлення волі. Звільнений у травні 1979.

У 1980 проти нього порушено кримінальну справу за те, що у деяких вишах Києва були знайдені рукописи його віршів, а самі вірші звучали в ефірі «антирадянського» Радіо «Свобода». Невдовзі його заарештували і засудили до 4,5 років ув’язнення.

Втретє його арештували у 1984 році за розповсюдження серед засуджених антидержавних матеріалів, які паплюжать державний лад. Засуджений на 3 роки. За вимогою адвоката Віктора Медведчука, (який спеціалізувався на політичних справах) йому збільшили термін покарання.

У 1987 році внаслідок амністії Микола Кунцевич з багатьма іншими політв’язнями був звільнений і того ж року вступив до Української Гельсінської Спілки. З 1989 року — член Народного Руху України та Всеукраїнського Товариства репресованих.

У 1989 року створив гастрольно-концертне об’єднання «Рухконцерт».

У 1990, 1991 та 1992 роках організував та провів Всеукраїнський музичний фестиваль «Дзвін», який мав визвольно-патріотичне спрямування і був унікальним явищем у тогочасному культурному житті.

22 січня 1990 року Кунцевіч провів в Палаці Україна перший в Україні концерт, присвячений Дню Соборності України.

24 серпня 1991 року організував та провів перший в Незалежній Україні естрадний концерт.

НА рахунку Кунцевіча – проведення і багатьох інших музичних подій. Організував концертне турне танцювального ансамблю «Веселка» з Сіднея і їздив з танцюристами Австралії три тижні по Україні, писав про їхні виступи в пресі України.

У 1996 організував та провів Всесвітній мистецький фестиваль «Коріння наше в Україні», за участю представників Української діаспори з 35 країн.

Брав Участь у Революції Гідності, більше 60 разів виступав з віршами зі сцени Майдану.

21 лютого 2014 року був контужений в сутичці з “Беркутом”, унаслідок чого втратив зір, який частково поновлено завдяки операціям.

З початком російської агресії проти України  – волонтер Фонду підтримки 25 батальйону “Київська Русь”.

Більше про судові процеси над Кунцевичем та участь в них Медведчука: https://www.radiosvoboda.org/a/29473801.html

 

СТАНІСЛАВ ВОЛЯЗЛОВСЬКИЙ (1971-2018) — художник, перформер, співак. Створив уникальний напрямок «арт-шансон».

Народився у Херсоні. Закінчив художню школу і курси художників-оформлювачів. Потім дев’ять років викладав важким підліткам кераміку.

Волязловський працював у стилі, який сам визначав як “шансон-арт”: “Шансон-арт – це моя рефлексія на світ, у якому існую, з його інтересами, проблемами, страхами, релігією, новими культурними викликами, з його телебаченням і програмами, наповненими дебільною рекламою, криміналом, порнографією, серіалами і політикою. Можливо, для мене це щось на кшталт арт-терапії. Мені дійсно вдається звільнитися від усього, що лізе у мозок. Вивалюю усе, що налізло, у лубково-концентрованій формі на аркуш паперу або на старі секонд-хендівські простирадла, які розмальовую кульковими ручками”.

Відомими і стиль, і його представник стали після того, як роботи Волязловського став колекціонувати Володимир Овчаренко, засновник і директор московської галереї “Ріджина”.

Митець зображував члени, вагіни, статеві акти, одіозних політичних діячів в тюремних татуюваннях, нагромадження орнаментальної символіки і самого себе. Впізнати твори Волязловського легко: вони завжди візуально виразні, його провідна тема – побутовий кітч, який переходить в сарказм.

Всю гротескность провінційного побуту – від бездарної зовнішньої реклами до гомофобії – Волязловський вмів вербально і візуально зібрати в цілісний і яскравий художній твір. Його мистецтво живиться явищами, що суперечать здоровому глузду, концентрованим міщанським мисленням.

Волязловський був більше поетом, ніж художником, – він умів артикулювати себе набагато образніше, ніж будь-хто з мистецтвознавців і арт-критиків. Його текст не перевантажені концептуальністю, надуманістю або складністю: вони хоч і пишномовні, але гранично зрозумілі будь-якому читачеві.

Митець експлуатує естетику огидного. Недарма основою його творів стають старі наволочки і простирадла. Він запозичує ідею малювання кульковою ручкою на тканини з тюремної «марки» – поетичних листів «з зони», які укладені надсилали рідним як нагадування про себе і знак каяття. Поступово розмальовування ганчірок стало домінуючим у творчості Волязловського.

Він писав есе і казки для дорослих – і в них Волязловський завжди був гранично чесний і серйозний. Але в приватному житті його серйозність і відповідальність, «плутанина з сьогоднішнім арт-ринком і мистецтвом в цілому» могли доводити художника до глибокого відчаю.

Стас все життя прожив в Херсоні. Родовід, за його словами, була «каламутним» – суміш осетинської знаті і херсонської мощі. А прізвище і зовсім західноукраїнська. «Моя мама каже, що в роду у нас були двірники і дворяни. І пролазять з мені то одні, то інші»

У той час як Київ жив політичними та кримінальними пристрастями, Херсон жив побутовими. Але навіть в маленькому провінційному місті на півдні країни була своя вітальна середовище: андеграундна музична і поетична тусовка в ранні 1990-ті і Центр культурного розвитку «ТОТЕМ», який створював відео-арт на рубежі 1990-2000-х.

В кінці 1990-х з Херсона виїхали люди, з якими Волязловський провів молодість, зате в його житті з’явилися В’ячеслав Машницький, що показав на початку нульових перші персональні виставки Волязловського, і художник Юрій Соломко.

У нульових Волязловський співпрацює з московським галеристом Володимиром Овчаренко і паралельно – з дніпропетровським журналом «НАШ». Художник дізнається, що таке комерційний успіх і стає однією з висхідних зірок пострадянської арт-сцени.

Потім – нова херсонська колаборація, проект «Рапани». «Побутовий чоловічий гей-гоп-глем-дует» іронічно боровся з гомофобією її ж страхами, штампами і упередженнями. За п’ять років «Рапани» зняли кілька домашніх кліпів і записали CD-альбом «Ми не півні!», Який відразу ж став колекційним раритетом.

У будь-якій ініціативі Волязловський бичував суспільство за його пороки, художнє середовище – за його імпотентність, себе – за легкодухість.

Але незважаючи на брутальність картинки і художню похабщину, Волязловський став лауреатом багатьох мистецький премій, європейські і американські арт-фестивалі запрошували його до участі.

 

ОСТАП СЛИВИНСЬКИЙ (1978) —поет, перекладач та літературознавець.

Народився у Львові, 2000 року закінчив філологічний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка за спеціальністю «болгарська мова та література». Захистив дисертацію на тему «Феномен мовчання в художньому тексті (на матеріалі болгарської прози 60–90-х рр. ХХ ст.)» Викладав українську мову і літературу в Софійському університеті імені св. Климента Охридського. З 2004 року працює на кафедрі польської філології ЛНУ імені І. Франка.

Вірші, критичні статті та есеїстика Сливинського перекладені багатьма європейськими мовами. В свою чергу сам Остап перекладає художню і наукову літературу з англійської, білоруської, болгарської, македонської, польської, російської мов.

За словами Костянтина Москальця, «Читаючи (…) Остапа Сливинського, не раз ловиш себе на думці, що поет добре знає мову зсередини. Йдеться зовсім не про філологічну обізнаність. Він знає її так, як тіло знає події власних вен, що неодмінно потрапляють у такт із пульсуванням слів вірша. Поезія Сливинського сповнена чітко прописаними деталями – і пієтизмом до деталі».

На думку Івана Малковича, у віршах Сливинського відчутна «велика начитаність, широта поетичного покрою і своєрідна урбаністична епічність»

Видав кілька поетичних збірок. 2018 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла поетична збірка «Зимовий король», до якої увійшли як нові вірші, так написані раніше, що входили до попередніх  збірок «Адам» і «М’яч у пітьмі».

 

РОМАН ПЕТРУК (1991) – художник, портретист і іконописець.

Народився у Луцьку.  Працює в галузі живопису, графіки, монументального та сакрального мистецтва.

Закінчив Луцьку художню школу та відзнакою –  Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, майстерня живопису і храмової культури професора Миколи Стороженка (про нього в огляді за 28 вересня). З 2018 р. – старший викладач Київської академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука.

Роман Петрук – майстер глибокопсихологічної художньої передачі людського образу у фарбах. Віртуозно поєднує класичну школу рисунку й живопису із експресивно-символічною манерою візуалізації образів.

Подивитися твори Романа Петрука:

https://www.volart.com.ua/art/petruk_roman/

 

Пом’янемо захисників Україні, що загинули у боротьбі з російською збройною агресією. Серед них – і волонтер, захоплений у полон і розстріляний бойовикам.

 

ДМИТРО ГОНЧАРЕНКО (1986-2014) —учасник Революції Гідності, волонтер ЗСУ.

Народився у місті Васильків Київської області в родині військовослужбовця. Навчався в Національному університеті державної податкової служби України в м. Ірпінь. Проходив строкову службу у спецпідрозділі МВС «Барс». Після демобілізації займався приватною підприємницькою діяльністю.

Брав активну участь у Євромайдані, був другом і соратником Михайла Гаврилюка — відомого як «козак Гаврилюк».

З початком російсько-української війни заснував громадську організацію «Васильківська самооборона „Відсіч“», став одним з ідеологів ГО «Козацька звитяга», ініціював створення «Козацького батальйону». Був одним з перших волонтерів у Василькові.

10 липня 2014 року разом з трьома активістами «Відсічі» і Михайлом Гаврилюком доправляв волонтерську гуманітарну допомогу у зону бойових дій. Це була його перша волонтерська поїздка у зону бойових дій.

Обставини так склалися, що волонтери опинилися у м. Сєвєродонецьк, який на той час контролювався проросійськими бойовиками. Вони заховали свій мікроавтобус і прийняли рішення розосередитися і виходити поодинці різними шляхами і способами, в тому числі і за допомогою місцевих проукраїнських активістів.

Дмитро був захоплений патрулем бойовиків орієнтовно близько 10-ї години ранку на автовокзалі Сєвєродонецька.

Востаннє голос Дмитра чула його дружина, коли їй з телефону Дмитра зателефонував колишній співробітник МВС України, що перейшов на бік бойовиків, Андрій Мойсеєнко. Він повідомив, що Дмитра заарештовано.

Згодом надходила інформація, що бойовики обіцяли розстріляти Дмитра в суботу, 12 липня. У полоні Дмитро провів декілька днів, його жорстоко катували, вимагаючи надати інформацію про Михайла Гаврилюка, інших волонтерів і військових, про подробиці щодо формування нового батальйону, інформація про який була знайдена в його телефоні.

Дмитра розстріляли за декілька днів до звільнення Сєверодонецька. За одними даними, його тіло кинули у річку Сіверський Донець. За інформацією волонтера з Сєверодонецька Галини Вербицької, полонених, серед яких був і Дмитро, використав як живий щит бойовик Павло Корчагін під час втечі, і в районі села Павлоград Дмитра було убито.

22 липня 2014 року, під час наступу українських сил, проросійські сили, несучи втрати, відступили з Сєвєродонецька, а саме місто перейшло під повний контроль ЗСУ. Тіло Дмитра було знайдене в районі села Павлоград Сєвєродонецької міської ради, там і поховали як невідомого.

Протягом двох років після зникнення Дмитра були проведенні численні допити активістів «Васильківської самооборони», волонтерів, Михайла Гаврилюка. Здійснювалися спроби його відшукати і через спецслужби та громадські організації, які займаються пошуками та організацією обміну полонених.

Кримінальні структури з окупованої території неодноразово пробували отримати гроші з родичів Дмитра, однак не володіли жодною інформацією, що могла б підтвердити місце перебування Дмитра чи його тіла.

У жовтні 2017 року рештки були ексгумовані й проведене дослідження ДНК, яким і було підтверджено, що це саме Дмитро. Перепохований 20 квітня 2018 року у рідному Василькові.

 

СЕРГІЙ КОЛОТАЄВ (1984-2015) – солдат ЗСУ.

Народився в Семенівці, згодом з батьками переїхав до Каховки на Херсонщині. Закінчив Херсонський суднобудівний ліцей. З батьком працював у КП «Комунальне транспортне підприємство».

З початком Революції Гідності разом із батьком перебував на Майдані.

Боронити Україну зголосився добровольцем. З початку літа-2014 — номер обслуги, 28-ма ОМБр.

7 травня 2015-го загинув під час обстрілу БМП бригади диверсійною терористичною групою під Мар’їнкою.

Без Сергія лишилися батьки і сестра.

 

АНДРІЙ СОХАЦЬКИЙ (070-2015)— солдат Збройних сил України.

Народився в смт.Колики на Волині. Був наймолодшим з-поміж трьох дітей у батьків. Батько був інвалідом війни.

1987 року закінчив Колківську ЗОШ. Грав на скрипці, любив поезію. Закінчив історичний факультет Київського університету. 2008 року влаштувався на круїзний лайнер оператором відеонагляду.

Ц часі Євромайдану — один з перших на барикадах.

Мобілізований у серпні 2014-го. Відпрацював останню зміну, тільки по тому повідомив, що рушає на війну. Лінійний наглядач, 128-а гірськопіхотна бригада.

30 січня 2015-го загинув під час артилерійського обстрілу, що вели терористи по взводному опорному пункту під Дебальцевим.

Вдома лишилися мама, брат, сестра та наречена.

 

ДМИТРО ГРИГОРЕНКО (1992-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у м. Фастів на Київщині. Закінчив київське ВПТУ будівництва та дизайну, працював зварником. На строковій службі перебував у військах ППО.

Мобілізований у квітні 2014-го, номер обслуги-далекомірник, 72-а окрема механізована бригада.

12 липня в бою з терористами зазнав важких поранень — прикрив під час обстрілу своїм тілом сержанта Мурашка Віталія Миколайовича (родом з села Клехівка Фастівського району). Помер 17 липня в лікарні Донецька.

Без Дмитра залишилися батьки та брат.

 

ГЕННАДІЙ КІПІШИНОВ (1975-2014) — солдат резерву, МВС України.

Народився у м. Цюрупинськ (зараз – Олешки) на Херсонщині.

Старший розвідник, 4-е відділення 1-го взводу 3-ї роти, 2-й батальйон спеціального призначення НГУ «Донбас».

20 серпня 2014 року загинув у бою за місто Іловайськ. Тоді ж полягли Артем Кузяков та Олександр Уткін, Анатолій Ніколенко підірвав себе гранатою.

Залишилися дружина та двоє малолітніх дітей.

 

ОЛЕКСІЙ ГОРАЙ (1979-2014)— лейтенант (посмертно), МВС України.

Народився у Києві, випускник Київського політехнічного інституту, інженер комп’ютерних мереж.

Доброволець, покинув високооплачувану роботу, щоб захищати Україну. Старший інспектор, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець».

29 серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» під час обстрілу російськими десантниками біля села Горбатенко.

Тимчасово був похований місцевими мешканцями на сільському кладовищі — разом з іншими загиблими бійцями. Згодом перепохований поруч із братом (помер 2002 року) 24 вересня 2014-го в селі Курне, Червоноармійський район.

 

МАКСИМ ОШЕКА (1991-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у Миргороді на Полтавщині.  Закінчив Полтавську державну аграрну академію, «облік і аудит».

2013 року призваний на строкову військову службу, військова частина А 0139, Київ. По закінченні строкової служби залишився за контрактом.

Командир відділення, 101-ша окрема бригада охорони ГШ.

15 жовтня 2014-го під час виконання бойового завдання зазнав важких поранень. 16 жовтня помер в лікарні.

 

МИХАЙЛО КРЕГУЛ (1993-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Свірневе на Кіровоградщині. Здобув спеціальність «водій-електрик». Протягом 2011—2012 років проходив строкову службу в лавах ЗСУ — у Гайсині, Бучі, служив у льотному підрозділі водієм. Демобілізувавшись, працював на Побузькому феронікелевому заводі.

31 серпня 2014 року мобілізований, в 34-й батальйон територіальної оборони Збройних Сил України, старший солдат, механік-водій евакуаційного відділення взводу забезпечення. 2 тижні знаходився в Кіровограді, потім у Констянтинівці Донецької області, згодом служив водієм у місті Дзержинськ.

11 липня 2015-го загинув під Горлівкою при виконанні бойового завдання: автомобіль МАЗ-537 підірвався на протитанкових мінах ТМ-62М.

Без Михайла лишилася дружина та 3-місячна донька.

 

СЕРГІЙ БОНЦЕВИЧ (1981-2914)— солдат ЗСУ.

Народився у м. Інгулець (тепер – у складі Кривого Рогу) на Днвпропетровщині.

Стрілець-помічник гранатометника, 40-й батальйон територіальної оборони «Кривбас».

10 серпня 2014-го, прикриваючи групу, потрапив у засідку, загинув від кулі снайпера. Тоді ж загинув вояк «Кривбасу» Олександр Палій та два із «Правого сектору» — Олег Тарасюк й Анатолій Федчишин

Вдома залишилися батьки. 14 серпня в Кривому Розі відбувся похорон його та Дмитра Білецького, у місті оголошено день жалоби.

 

ОЛЕГ ПЕРЕПІЧКА (1988-2014) — сержант міліції України.

Народився в с. Хохонів на Івано-Франківщині.

Сержант міліції, боєць батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Івано-Франківськ». В зоні бойових дій перебував з 18 серпня 2014 року.

Загинув при виході колони з Іловайська «гуманітарним коридором» на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

Машина, якою їхали бійці, потрапила під обстріл, Олег разом з іншими вистрибнув із машини, з того часу його доля була невідома. 3 вересня 2014-го тіло Олега Перепічки разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 року тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі міста Дніпропетровська, як невпізнаний Герой.

Ідентифікований серед загиблих за ДНК-експертизою, 3 квітня 2015 року відбулася поминальна панахида за трьома загиблими бійцями батальйону, 4 квітня похований у селі Хохонів.

Залишилися батьки, дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада