Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.09.2020

14 вересня. Сьогодні народилися:

  • художниця, учениця Михайла Бочука, працювала у галузях анімації, декоративно-побутового мистецтва;
  • археолог, дослідник палеоліту та трипільської культури, багаторічний директор Інституту археології УРСР. Першим припустив існування музики в палеоліті на основі вивчення комплексу кістяних артефактів з Мізинської стоянки;
  • діячка ОУН, дружина Степана Бандери;
  • акторка, яка попри відсутність спеціальної освіти, отримує запрошення на головні ролі в сучасних українських фільмах.

А також згадаємо і пом’янемо наших захисників від «русского міра», що загинули відстоюючи цілісність і незалежність Україні у протистоянні російській збройній агресії на Донбасі.


Починаємо:

 

ВІРА КУТИНСЬКА (1897-1981) — художниця, аніматорка.

Народилася в селі Зарубинці (тепер – Черкаська область) в родині сільського художника-іконописця. Дитинство й юність Віри пройшли в Умані, куди невдовзі перебралася родина. По закінченні Київської учительської семінарії ім. Ушинського (1917) стала однією з перших учительок українознавства, української мови та літератури на Черкащині. А оскільки в родині і батько, і дід були самоучки і іконописці, то й в Вірі передався родинний талант, вона поступила в Українську академію мистецтв на живописний факультет і навчалася в майстерні Михайла Бойчука (1920—1925 рр., 1930—1931 рр.).

Упродовж 1932—1937 років Кутинська працювала на Київській кіностудії «Київнаукфільм» режисером-мультиплікатором.

У 1936 році вийшов фільм «Наталка-Полтавка» режисера Івана Кавалеридзе за оперою Миколи Лисенка: https://www.youtube.com/watch?v=F5XIW_n5TQI Віра Кутинська була в цьому фільмі художником по костюмах.

Але мрія бути мистцем її не полишала. Зрештою, 1937-го поїхала в Решетилівку — працювати художником. За її малюнками ткали рушники, скатерки, килими.

Для одного з ескізів — коричневий орнамент на синьому тлі — не знайшлося відповідних темних ниток, і майстрині замінили їх на світліші… Всіх їх розстріляли разом із контролером за «протаскування націоналістичної жовтоблакитної барви». Кутинську врятувало лише те, що зберігся робочий коричневосиній ескіз скатерки. Після пережитих траґічних подій вона покинула ткацтво й назавжди повернулася до мультиплікації, та все ж не полишала народного мистецтва.

Під час Другої Світової війни перебувала в Ташкенті, куди була евакуйована 1941 року з кіностудією й сином-підлітком. В 1944 році, після визволення Києва, повернулася.

Повоєнні роки — найактивніший період життя художниці. В цей час Віра Кутинська брала участь у художніх виставках, де представляла свої розписи на крепдешині — панно, серветки, картини-мініатюри, листівки, скриньки, одяг; виконала серію книжкових закладок, прикрашених тонкими й вишуканими українськими візерунками.

На кіностудії художниця створила кілька робіт, побудованих на народній творчості — це кольорові мультфільми за працями майстрів народного мистецтва М.Приймаченко та Г.Собачко. Зокрема, фільм «Пісні України» був відзначений премією за кордоном, але до Києва з конкурсу не повернувся, майже відразу вивезений у Росію і з «невідомих» причин знятий з екрана.

Померла 27 листопада 1981 р., похована в Києві на Байковому кладовищі.

 

СЕРГІЙ БІБІКОВ (1908-1988) – археолог, дослідник палеоліту і трипільської культури. Висунув гипотезу про наявність музики у культурі людей палеоліту на основі вивчення комплексу кістяних артефактів Мізинської стоянки.

Народився майбутній у Севастополі. Наприкінці 1920-х років доля звела Бібікова з відомим археологом, фахівцем у галузі неоліту Глібом Бонч-Осмоловським. У його експедиціях Бібіков пройшов початкову школу археології та за його порадою ступив до Ленінградського університету.

1931 року Бібіков закінчив університет, працював в Інституті історії матеріальної культури АН СРСР (Ленінград) як аспірант, учений секретар, заступник директора з наукової роботи.

1955 року Бібіков переїхав до Києва, де 33 роки працював в Інституті археології АН УРСР (нині Інститут археології НАН України): у 1955—1968 роках — директор, у 1968—1985 роках — завідувач відділу, від 1985 року — старший науковий співробітник, від 1986 року — головний науковий співробітник.

Великою заслугою Бібікова перед українською археологією є надання їй історичного спрямування. Його знаменитий заклик «за речами бачити людей, що їх породили» став фактично програмою роботи українських археологів. Однодумцями Бібікова були провідні українські археологи Михайло Рудинський, Лазар Славін, Олексій Тереножкін, Василь Довженок, Юрій Захарук та інші.

За авторської участі та за редакцією Бібікова створено фундаментальні праці: «Нариси стародавньої історії УРСР» (1957), тритомна «Археологія Української РСР» (1971—1975). Йому належить також ідея написання багатотомної «Давньої історії України».

Теоретичні узагальнення Бібікова завжди мали широку джерелознавчу базу. Її складали, зокрема, результати здійснених ним розкопок у Криму, на Уралі, річках Дністер і Дніпро.

Вагомий внесок зробив Бібіков у вивчення трипільської культури, успішно продовживши справу Вікентія Хвойки, Миколи Біляшівського, Миколи Макаренка.

Приголомшливе враження на науковий світ справила монографія Бібікова «Найдавніший музичний комплекс із кісток мамута» (1981), у якій запропоновано гіпотезу про музику в палеоліті. За сучасною класифікацією, мізинські кістки можна віднести до підгрупи музичних інструментів ударного типу. Експеримент музиканта Володимира Колокольникова підтвердив правильність висновку Бібікова. Це відкриття набуло широкого міжнародного розголосу, а книгу Бібікова перекладено багатьма мовами світу.

Усе творче життя Бібіков займався проблемою взаємин людини і природи. Їй присвячено низку ґрунтовних праць, у яких висвітлено питання кризи мисливського господарства в кам’яну добу, палеоекономіки та палеодемографії в мезоліті й неоліті України. Висновки, яких дійшов учений, багато в чому змінили традиційну марксистську схему лінійного поступового історичного розвитку первісного суспільствава.

 

ЯРОСЛАВА БАНДЕРА (1917-1977) — політична діячка, керівник жіночої мережі і юнацтва ОУН. Дружина Провідника ОУН Степана Бандери.

Народилася у м. Сянок (нині – територія Польщі) у родині греко-католицького священика, капелана УГА, який загинув 1919 року в Бережанах у боях проти польських поневолювачів під час Польсько-української війни (тривала з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919).

У 1936 Ярослава закінчила жіночу гімназію у Сяноку, потім середню школу в Коломиї. У школі використовувала прізвище матері — Ярослава Ганковська. Вступила на вищі студії до Технічного університету Львова, де в 1936 році приєдналася до ОУН.

За участь у студентських маніфестаціях була арештована в квітні 1939 року у Львові. З майбутнім чоловіком, Степаном Бандерою, познайомилася 1940 року в Кракові.

Через загрозу арешту німцями і після розколу в ОУН на бандерівців і мельниківців, Ярослава переїхала з чоловіком до Варшави, де вони жили під вигаданим гуцульським ім’ям. На початку 1941 року Степан і Ярослава Бандера повернулися до Кракова і відвідали її рідне місто Сянок.

Після закінчення Другої світової війни разом із донькою та сином опинилася в совєтській зоні окупації Німеччини, де вони мешкали під псевдонімами. У 1948-1950 роках родина жила в Баварії в таборі для біженців, а з початку 1950-х років — в селі Брайтбрун (американська зона окупації). У 1954 р. Ярослава Бандера з дітьми переїхала до Мюнхена, де на той час уже жив Степан Бандера.

Після вбивства у 1959 р. Степана Бандери агентом КДБ Богданом Сташинським, Ярослава з дітьми восени 1960 р. переїхала з Мюнхена до Торонто, де працювала в різних українських організаціях. Померла і похована в Торонто.

Більше про Ярославу і родину Бандер: https://www.hroniky.com/articles/view/250-slava-bandera-muzhnia-zhinka-bonarivskoho-rodu

 

КАТЕРИНА МОЛЧАНОВА (1988) — українська кіно- та телеакторка.

Народилася в Одесі. Першу епізодичну роль зіграла у 15 років – на її яскраву зовнішність звернув увагу кастинг-директор Одеської кіностудії. Але це був ще не дебют, а скоріше фальшстарт. Справжній початок акторської кар’єри стався набагато пізніше. А спочатку Катерина закінчила Одеський університет. Працювала офіціанткою, аніматором, менеджером з реклами, натурницею…

По тому знялася в кількох короткометражках. Режисерів приваблює в ній природність і безпосередність поведінки в кадрі. Відсутність спеціальної освіти не заважає їй втілювати різноманітні образи, навпаки, як кажуть режисери, акторку не доводиться «переучувати» та боротися зі штампами, які часто прищеплюють у акторських навчальних закладах.

Втім, шлях Молчанової до великого куно був непростим. Вирішивши врешті остаточно зв’язати  свою долю з кіно, Катерина переїхала о Києва. Тут вона спочатку займалась кастингом, що за її словами, означало бути «кіношним різноробом» – наливала чай на знімальному майданчику, будили вранці п’яних акторів, шукала їх по всьому Києву. Словом, сповна відчула зворотній бік кіно.

А потім  стався справжній яскравий дебют. Після успішної ролі у фільмі грузинської режисерки Нони Джорджадзе «Моя русалка, моя Лореляй» (2013) Катерину Молчанову помітили. І Українська режисерка Oлена Демьяненко запросила її на головну роль у фільм «Моя бабуся Фанні Каплан» (2016). Того ж року виходить стрічка «Рівень чорного» режисера Васяновича, де у акторки знову головна роль.

Кінокритики пророчать акторці велике майбутнє.

 

Пом’янемо захисників України, що загинули у протистоянні збройній агресії Росії.

 

АНТОН ІГНАТЧЕНКО (1995-2014) – десантник, солдат ЗСУ.

Народився в місті Кривий Ріг на Дніпропетровщині. Зростав разом з двома сестрами і був середньою дитиною в родині Ігнатченків. Батько залишив сім’ю, коли Антону було 10 років, і він навчився відповідальності як єдиний чоловік у сім’ї. 8 років займався в хореографічному ансамблі. По закінченні школи поступав до юридичного факультету вищого навчального закладу, але йому не вистачило півбалу.

З дитинства Антон мріяв служити в десантних військах. Коли йому виповнилось 18 років, він одразу ж пішов у військкомат і вже 17 вересня підписав контракт на військову службу в Дніпропетровській десантній бригаді. Хотів продовжити військову кар’єру, вступити до військового ВУЗу.

Солдат, механік-водій розвідувальної роти 25-ї окремої повітряно-десантнї бригади Високомобільних десантних військ України, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

З весни 2014 року брав участь в АТО.

13 червня 2014 року розвідувальна група, до складу якої входив Ігнатченко, виконувала бойове завдання із «зачистки» території від терористів та виявлення місця знаходження ворожого зенітно-ракетного комплексу в районі заправки «Авіас», що розташована на виїзді з міста Слов’янська в напрямку Краматорська.

З першого разу підрозділ потрапив в засідку терористів. Витративши весь запас боєкомплекту, а потім поповнивши його в частині, група повернулася туди вдруге. Підрозділ обстрілювався з трьох сторін. В ході бою солдат Ігнатченко виявив ворожий розрахунок автоматичного гранатомету. Влучним пострілом з ручного гранатомета він знищив вогневу точку противника, врятувавши життя багатьох своїх бойових побратимів, але виявив себе противнику. Терористи випустили по ньому гранату, яка розірвалась поряд, осколок влучив у голову, Антон загинув на місці.

Залишилася мати та дві сестри.

 

АНДРІЙ БАЛИШОВ (1991-2015) — старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Біла Церква Київської області, потім родина переїхала до села Таборів Сквирського району. Закінчив Білоцерківське ПТУ № 9, здобув спеціальність слюсаря, 2011-го — Білоцерківський механіко-енергетичний технікум, отримав диплом техніка з експлуатації та ремонту устаткування. Пройшов строкову службу в 2011—2012 роках, по тому працював на Білоцерківському заводі «Трібо», пресувальник гарячого формування.

28 січня 2015-го призваний за мобілізацією, старший солдат, сапер інженерно-саперної групи 15-го окремого мотопіхотного батальйону.

19 серпня 2015 року саперна група з 4 осіб наразилася на розтяжку під час виконання бойового поблизу села Оріхове Попаснянського району. Загинули Андрій Балишов і командир, лейтенант Андрій Каплуновський, ще одного вояка у важкому стані доправлено до лікарні Сєвєродонецька.

Без Андрія лишилися батьки, молодша сестра й наречена.

 

ТАРАС ГАРБАРЧУК (1995-2015)  — сержант ЗСУ.

Народився у смт Гоща на Рівненщині.

Мобілізований, механік-водій, 30-та ОМБр.

29 січня 2015-го зник безвісти під час прямого влучання в танк у Вуглегірську (на вулиці Некрасова). Також вважаються зниклими безвісти молодший сержант Олександр Шахрай — командир танку, старший солдат Микола Хоречко — навідник.

Вважався зниклим безвісти, однак нагороджений посмертно.

У липні 2015-го експедиція ВГО «Союз. Народна пам’ять» провела пошук на місці розбитого танку.

Рішенням суду від 10 грудня 2015-го Гарбарчука Тараса Анатолійовича оголошено померлим.

 

ЄВГЕН ПІКУС (1979-2014) – полковник (посмертно) ДПС України.

Народився у м. Вінниця у родині кадрового офіцера. З 1-го класу разом з братом-близнюком займався плаванням, боротьбою, музикою. Також разом вступили до Академії Держприкордонслужби, що у Хмельницькому. І лише після випуску роз’їхалися у різні підрозділи.

Євген проходив службу на різних посадах у Піщанському районі Вінниччини, на Одещині, у Борисполі, на Сумщині, у Харкові, де очолював відділ на залізничному вокзалі. На рахунку офіцера викриття контрабанди одягу на 2,5 мільйона гривень, історичних цінностей, ікон, недопущення незаконного вивезення маленької дитини. За успіхи у службі в порядку кар’єрного росту був переведений до апарату управління, достроково отримав звання підполковника.

Старший офіцер з реєстрації та паспортної роботи відділу прикордонного контролю та реєстрації штабу Східного регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України.

З початком російської збройної агресії проти України Євген добровольцем зголосився служити в «гарячій точці». З 11 липня 2014 керував підрозділами у районі пункту пропуску «Красна Талівка». Ініціював та організував поновлення пошкодженої під час обстрілу лінії електропостачання для місцевих мешканців.

Під час одного з обстрілів пункту пропуску снаряд влучив у спостережну вежу, зруйнувавши її, одного бійця затиснуло дверима та уламками даху. Підполковник Пікус ще з одним прикордонником під мінометним вогнем піднялись більш ніж на 15-метрову висоту та звільнили травмованого бійця з-під уламків і спустили на землю, завдяки чому він залишився живим.

Також начальник Луганського прикордонного загону полковник Сергій Дейнеко та його заступник підполковник Денис Цяцькун завдячують Пікусу своїм життям — внаслідок підриву на фугасі службової машини офіцери дістали важкі поранення, Пікус першим прибув на місце, на руках 200 метрів ніс Дейнеку з-під вогню до своєї машини, обох поранених вчасно евакуювали з поля бою.

Завдяки вмілому керівництву підполковника Пікуса прикордонники неодноразово успішно відбивали атаки ворога. Так, 27 липня за особистої участі офіцера було відбито напад диверсійно-розвідувальної групи без втрат і поранених. Наступного дня «зачистили» місцевість та виявили місця розташування диверсантів, де знайшли сухі пайки російського виробництва. 21 серпня нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

Загинув 25 серпня 2014 в бойовому зіткненні в районі селища Талове на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби «Красна Талівка» — близько 15:00 надійшло повідомлення про бій прикордонного наряду з ДРГ противника, котра порушила кордон з території Росії.

Полковник на чолі групи вирушив на допомогу й командував обороною.  Бій тривав 2,5 години, терористів підтримували вогнем з території РФ— міномети, 2 БТР та 2 БМП. Також українських прикордонників обстрілювали некерованими реактивними снарядами 2 бойові вертольоти Мі-24 Збройних сил РФ.

У бою загинули 4 прикордонники, 3 поранено, однак прорив через кордон не відбувся, диверсанти ж вивезли своїх поранених та вбитих під прикриттям вогню російських БТРів і вертольотів до Росії.

Куля влучила Пікусу в потилицю під каску, дві кулі пробили бронежилет. Падаючи, своїм тілом закрив капітана Ігора Горду від куль і осколків з підствольного гранатомета, врятувавши йому життя. Разом із полковником Пікусом у бою загинули старші прапорщики В’ячеслав Фірсов і Дмитро Арнаут, молодший сержант Олег Сороченко.

 

ІВАН ВІТИШИН (1976-2015) – старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Велика Лука Тернопільської області. Виростав у Великій Березовиці. Закінчив Тернопільське вище професійне училище № 4, за фахом столяр-тесля. Після закінчення училища служив у спецназі в Криму.

Поранений орієнтовно 19 січня 2015 у новому терміналі аеропорту Донецька, помер 20 січня (в ніч на 21-е). Вже відходячи у кращий світ, тримав у руках іконку та фотографію дітей.

Рідні Івана впізнали його на фото загиблих у терміналі українських героїв, які оприлюднили російські бойовики 22 січня.

Залишилися мати і троє доньок — Софія, Олександра, Марія, колишня дружина.

 

МИКОЛА КОЛОСОВСЬКИЙ (1995-2014) — старший солдат НГУ.

Народився у с. Старі Шомполи на Одещині. Закінчив Одеський професійний ліцей морського транспорту, спеціальність «токар, моторист». Восени 2013-го був призваний на строкову військову службу до лав ВВ МВС. Взимку 2013—2014 брав участь в охороні громадського порядку у Києві.

З початком бойових дій на Донбасі зголосився стати до лав НГУ. Старший солдат 45-го полку Західного ОТО Національної гвардії України.

Загинув від отриманих поранень під час мінометного обстрілу терористами блокпосту Національної гвардії в ніч з 6 на 7 серпня 2014-го поблизу міста Дебальцеве.

 

ОЛЕКСАНДР БОДНАРЮК (1979-2015) — молодший сержант ЗСУ, один з «кіборгів».

Народився у с. Пригородок, Чернівецька область,

В Ато служив у 80-ій окремій аеромобільній бригаді. Загинув при обороні Донецького аеропорту під час війни на сході України.

Зник безвісти 20 січня 2015 р. під час боїв за аеропорт Донецька. Відвозив до аеропорту підкріплення, а звідти забирав поранених. Станіслав Паплінський, що був з Олександром Боднарюком, розповів про ті події: їх МТЛБ «Ластівка» йшла для евакуації бійців з терміналу, проте в тумані впала з 6—8 метрової висоти підпорної стіни терміналу аеропорту і загорілася. Загинув водій МТЛБ Олександр Боднарюк, з ним поліг Віталій Гасюк.

Ідентифікований за експертизою ДНК серед загиблих в червні 2015.

По смерті залишилися батьки, дружина та донька.

 

ІГОР ЛЯШЕНКО (1977-2014) – полковник (посмертно) ЗСУ.

Народився й виріс у місті Шепетівка на Хмельниччині. У батьків був ще один син, який теж став військовим. 1994 року Ігор вступив до Одеського інституту Сухопутних військ України. По закінченні інституту, у 1998 році, розпочав військову службу в м. Рава-Руська на Львівщині, у 310-му механізованому полку 24-ї механізованої Залізної дивізії імені князя Данила Галицького. У подальшому продовжив службу в Яворові, у 24-ій окремій механізованій Залізній бригаді імені Данила Галицького Сухопутних військ ЗСУ. Брав участь у миротворчих місіях в Югославії. Мешкав із сім’єю у Яворові.

2012 року призначений командиром 1-го механізованого батальйону, формує навколо себе сильний колектив з-поміж офіцерів на той час уже розформованих підрозділів: 1-го батальйону Рава-Руського 310-го полку та Українсько-Польського миротворчого батальйону. У батальйон приходять контрактники з досвідом бойових дій у Югославії та Іраку. Завдяки своєму авторитету багатьох із цих військових знайшов та запросив у батальйон сам комбат. Сформований батальйон пройшов підготовку на Яворівському полігоні в ході навчань «Осінній циклон 2013».

8 березня 2014, у зв’язку з російською збройною агресією проти України, батальйон Ляшенка вирушив на кордон з РФ у Сумську область, а в травні 2014 — на Донеччину, де була служба на блок-постах, у конвоях, участь у перших невеликих боях. Комбат завжди був поряд зі своїми бійцями, об’їжджав блокпости батальйону.

14 червня 2014, о 5:45 проросійські бойовики обстріляли з мінометів один із блокпостів 1-ї роти батальйону під селищем Кіровське, що біля Красного Лиману (тепер — Лиман) Донецької області. Четверо військовослужбовців отримали поранення, один з них був у дуже важкому стані. Отримавши таку інформацію вже за кілька хвилин колона медиків на чолі з комбатом вирушила в дорогу. Поранених врятували. 16-го червня бронегрупа під командуванням підполковника Ляшенка у складі 5 одиниць бронетехніки вийшла за лінію розмежування в районі Красного Лиману і провела «зачистку».

19 червня почалась військова операція, метою якої було висування в глибину території, знищення укріплень бойовиків в районі смт Ямпіль та звільнення населених пунктів. З Красного Лиману вирушили підрозділи десантників, які мали розбити укріплений блокпост «Марс» російсько-терористичних угруповань, що прикривав дорогу на міст через Сіверський Донець. Бійці 24-ї мехбригади виїхали двома бронегрупами зі сторони Торського, взяли Ямпіль без особливого спротиву і вийшли в тил ворожого блокпосту «Марс», після чого взяли пануючу висоту біля мосту.

У той час підполковник Ляшенко разом із розвідувальною ротою бригади вирушив на село Закітне. Вже біля села бронегрупа потрапила у засідку. Розвідники виявили на дорозі два КамАЗи та БРДМ-2 бойовиків. Було вирішено відконвоювати трофейну техніку ближче до основних сил батальйону, але, як тільки розвідники сіли в КамАЗи, бойовики відкрили шквальний вогонь із засідки по транспортних засобах. Протитанковими гранатометами противника були спалені вантажівки, бойовики відкрили вогонь з кулеметів по бійцях, які сиділи на броні.

В комбата Ляшенка влучило декілька куль. Було поранено командира розвідроти капітана Степана Воробця, водій БТРа встиг затягти його в машину, там він і помер. Зав’язався бій, котрий тривав 3 години. Бронегрупа, яка підійшла на допомогу, знищила засідку противника, з боєм забрали тіла загиблих. 24-та ОМБр втратила сімох військовослужбовців, загинули підполковник Ігор Ляшенко і 6 бійців розвідроти: капітан Степан Воробець, старший сержант Андрій Повстюк, старший солдат Юрій Прихід, солдати Віктор Сивак, Віктор Семчук і Микола Шайнога. Троє бійців дістали поранення, один з них — важко поранений. Того ж дня у боях в тому районі загинули восьмеро десантників з 25-ї та 95-ї бригад ВДВ і командир взводу спецпідрозділу «Барс» НГУ лейтенант Кравчук.

Звільнення населених пунктів Лиманського району (на той час — Краснолиманський район) і взяття під контроль мосту через Сіверський Донець дозволило перекрити постачання зброї та боєприпасів до угруповання російського терориста Гіркіна («Стрєлка») у Слов’янськ.

Начальник штабу 24-ї ОМБр полковник Анатолій Шевченко: «У нас в бригаді його називали Комбатом Першим, але не тому, що він командував першим батальйоном, а тому, що він завжди і у всьому був першим. Він був зразком виконання службового обов’язку. Про таких, як Ігор, завжди казали „комбат-батяня“. Він першим з бригади пішов на виконання бойового завдання, першим вступив у бій і першим з бригади взяв цей бій на себе. Такі люди, як він, не вмирають, вони стають легендою».

Без Ігоря залишились батьки; брат — майор, учасник АТО, дружина, яка теж вступила на контрактну службу і є учасницею АТО, та двоє дітей.

 

ДМИТРО ЦУРКАН  (1979-2014) — майор, Міністерство внутрішніх справ України.

Народився у м. Знам’янка на Кіровоградщині. Закінчив з відзнакою Національну академію внутрішніх справ України. Протягом 2001—2014 років працював в слідчих підрозділах ГУМВС України в м. Києві.

В часі війни — старший інспектор, батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Миротворець». Чергували на блокпостах, здійснювали розвідувальні дії.

29-го серпня 2014-го загинув під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» при обстрілі обстрілу російськими десантниками біля села Горбатенко.

14 вересня 2014-го тіло було знайдено пошуковою групою Місії «Експедиція-200» («Чорний тюльпан») поруч з селом Горбатенко, перевезене у Запоріжжя.

Лишилася мати.

 

ДМИТРО БАРВІН (1993-2015)— старший солдат ЗСУ.

Народився у с. Халтурине на Полтавщині. У Карлівському ПТУ № 50 здобув професію зварювальника. Березнем 2013-го призваний на строкову службу. По закінченні потай від батьків записався до Національної гвардії.

Водій, 101-ша окрема бригада охорони ГШ.

16 лютого 2015-го поблизу села Нижнє Лозове під час руху у напрямі смт Луганського БТР з військовими підірвався на фугасі. Загинули старший лейтенант Роман Тимошенко, старший солдат Дмитро Барвін, солдат Михайло Іваничко.

Без Дмитра лишилися батьки, молодший брат.

 

ЕВГЕН САРНАВСЬКИЙ (1989-2017) — майор (посмертно) ЗСУ.

Народився в місті Кам’янець-Подільський Хмельницької області. Дитинство, шкільні роки пройшли в Овручі на Житомирщині. 2004 року вступив на навчання до Кам’янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, який закінчив 2006 року. У липні того ж року через Кам’янець-Подільський ОМВК вступив до Військового інженерного інституту ПДАТУ.

2011 року закінчив факультет військової підготовки Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка і був направлений для подальшого проходження служби до міста Біла Церква на посаду командира інженерно-технічного взводу 72-ї Гвардійської ОМБр. З того часу мешкав із дружиною в Білій Церкві.

Від початку російської збройної агресії проти України Євгеній Сарнавський виконував завдання в зоні АТО. З травня по серпень 2014 року в прикордонній зоні біля Панченкове та Черовонопартизанська Довжанського району Луганської області, де з групою 72 ОМБр був взятий у полон до російського угрупування, з вересня 2014 по червень 2016 року в районі Волновахи та окупованого Докучаєвська, в Гранітному, а з жовтня 2016 року — в Авдіївці та довколишніх прифронтових селах.

За час війни отримав звання капітана, призначений на посаду командира інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 72-ї ОМБр. Був досвідченим сапером, свій досвід передав й іншим. Завжди нестандартно підходив до роботи, багато інновацій його авторства врятували не одне життя.

У період запеклих боїв у промзоні Авдіївки з 29 січня по 4 лютого 2017 року група капітана Сарнавського під щільними обстрілами противника пробивала шляхи для підвезення боєприпасів, продовольства, палива до нових позицій бригади на відбитому у терористів опорному пункті «Орел». На виконання завдання командир покликав добровольців, — пішли всі.

Їхня «дорога життя» допомогла втримати опорний пункт, за який було заплачено життями українських Героїв. В житлових кварталах Авдіївки капітан Сарнавський знешкоджував міни і снаряди, що не розірвалися, біля будинків мирних мешканців, після обстрілів міста російськими терористами.

Окрім розмінування офіцер здійснив безліч успішних бойових виходів у «сіру зону» до позиції противника, виконуючи мінування тих ділянок місцевості, звідки є небезпека проникнення диверсійно-розвідувальних груп чи імовірної атаки з боку російських бойовиків. На відміну від ворога українські сапери використовують тільки дозволені міжнародними угодами засоби. Причому кожну таку ділянку ретельно заносять у відповідні формуляри, вказуючи точні координати, щоб швидко знайти і знешкодити міни після звільнення окупованих територій. Українські прапори, встановлені та заміновані командою «Юджина» російські окупанти взагалі не намагалися знімати, попри те, що вони майоріли просто під їхнім носом.

8 червня 2017 року капітан Сарнавський виконував бойове завдання із розмінування місцевості в районі Авдіївки, поблизу селища Кам’янка з групою розвідки 72 ОМБр. Під час проходження посадки досі не відомим чином потрапив на ворожу пастку з двох протипіхотних осколкових мін направленої дії, де й дістав важких поранень внаслідок вибуху: травматична ампутація обох ніг, проникаюче поранення черевної порожнини, поранення грудної клітки.

Побратимам вдалося зупинити кровотечу і оперативно доставити командира до Авдіївки. Військові лікарі 66-го мобільного шпиталю зробили все можливе, щоб стабілізувати і підготувати до евакуації. Євгенія відправили у Дніпро, він весь час був з апаратом штучної вентиляції легень, але ще тиждень боровся за життя. Помер 15 червня 2017 року в обласній лікарні імені Мечникова.

Без Євгена залишились мати та вагітна дружина, за півроку по смерті батька народився син.

 

ОЛЕКСАНДР МОСТІПАН (1983-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Києві.

В АТО – механік-радіотелеграфіст, 28-ма ОМБр.

Загинув в результаті наїзду на протитанкову міну та вибуху військового автомобіля ГАЗ-53, який перевозив боєзапас на позиції українських військ. Тоді ж загинули сержант Олексій Герега, старший солдат Сергій Бедрій, солдати Олексій Бобкін, Олег Дорошенко, Сергій Керницький, Максим Чорнокнижний.

По смерті залишились дружина та дві доньки.

 

СЕРГІЙ БОНЦЕВИЧ (1981-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився у м. Інгулець на Дніпропетровщині.

Служив на посаді стрільця – помічника гранатометника,: 40-й батальйон територіальної оборони ”Кривбас”.

Загинув 10 серпня 2014 р. під час бою з терористами у с. Зелене, Амвросіївський район, Донецька область.

Залишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада