Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.01.2021

14 січня. Згадуємо таких особистостей, що народилися цього дня:

  • релігійний діяч, постать якого має неабияке значення для багатьох вірян-українців у всьому світі;
  • художник і архітектор, визначний представник стилю український архітектурний модерн;
  • письменник і розвідник, літописець (чи міфотворець?) Холодного Яру;
  • науковець, завдяки якому у Києві був заснований Науково-дослідний інститут ендокринології та обміну речовин;
  • художник-постановник кіно, який співпрацював з видатним режисером Сергієм Параджановим, зокрема, над стрічкою «Тіні забутих предків»;
  • художник, майстер пейзажу, співець Одесі та її мальовничих околиць;
  • поет і композитор, бард, найвідомішою піснею якого є «Старенький трамвай», що увійшла до репертуару гурту «Пікардійська терція»;
  • письменник, автор пригодницьких романів на темі української історії;
  • скульпторка, авторка абстрактних композицій, чиї роботи встановлені в багатьох країнах;
  • письменник, автор гостросюжетних романів у стилі фентезі, кібер-фантастики;
  • захисник України, молодий офіцер ЗСУ, який героїчно проявив себе у боях з російськими окупантами та колабораціоністами в районі Авдіївки.

А також вшануємо пам’ять захисників України, загиблих на російсько-українській війні.


Починаємо:

 

ІВАН ОГІЄНКО, відомий згодом як Митрополит Іларіон (1882-1972) – вчений, урядовец УНР, митрополит УАПЦ, предстоятель УГПЦК. Перший ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету (нині — Кам’янець-Подільський національний університет ім. Івана Огієнка).

Народився в містечку Брусилів, у селянській родині. Закінчив Київський університет св. Володимира, згодом став там викладати. З початком Лютневої революції в Росії починається  українізація університету, першими почали читати лекції українською мовою Огієнко та Шаровольський.

Навесні 1917 р. було створено Центральну раду. Іван Огієнко, як член ради новоствореного Міністерства освіти, виступив з ініціативою про заснування Українського народного університету (УНУ) в Києві. У 1917—1918 відіграв значну роль в українізації вишів і шкільництва. Від 1918 — професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету.

14 січня 1918 Огієнко виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування.

Улітку 1918 заснував і став першим ректором Кам’янець-Подільського державного українського університету, читає там  свій  курс лекцій «Українська культура», за якими видає у 1918 році книгу.

У 1919 році як міністр освіти УНР Огієнко ухвалив для шкільного вжитку в усій Україні правила українського правопису, видав наказ, за яким мовою викладання в усіх школах України (початкових, середніх, вищих) мала стати українська мова.

Восени того ж року  Огієнка, як співрозробника плану дерусифікації церкви і прибічника ренесансу автокефалії, призначено міністром Міністерства культів УНР (перейменованого ним на – ісповідань). Намагається консолідувати священно- і церковнослужителів задля відродження національної української церкви, впроваджує в богослужіння українську вимову. Налагоджує випуск «Вістника міністерства ісповідань УНР», засновує і очолює  видавництво «Українська автокефальна церква». Відкриває курси української мови для священиків.

Захоплення Кам’янця-Подільського більшовиками у листопаді 1920-го змусило Огієнка емігрувати до Польщі. Продовжує видавничу справу, співпрацює з греко-католицькою церквою. До 1924 року був міністром у справах віровизнання уряду УНР в екзилі.

Потім займається наукової і викладацькою діяльністю в університетах Варшави, Брно, працює як видавець, заснував журнали «Рідна мова» (1933—1939) і «Наша культура» (1935—1937), які сприяли популяризації української культури та норм єдиної літературної мови серед українців за межами УРСР. Виступає проти русифікаторської політики керівництва радянської України.

Через три роки по смерті дружини, 6 жовтня 1940 р. Іван Огієнко звернувся з прощальною промовою до тих, хто знав його як професора, і був пострижений в чернецтво під ім’ям Іларіона предстоятелем Польської Православної Церкви.

Незабаром був висвячений у єпископа Холмського і Підляського. Його зусиллями у 1943 р. у Холмі засновується вища духовна школа, яка перетворилася у православний центр. Увів українську мову в богослужіння. Заснував в єпархії друкарню і видавництво, створив велику єпархіальну бібліотеку, що налічувала десятки тисяч томів. У цей же період написав безліч віршованих і прозових творів духовно-повчального змісту.

У 1944 році Іларіона підвищили до сану Митрополита Холмського і Підляського.

Московський Патріархат негативно оцінював «українізаторську» діяльність владики Іларіона.

Влітку 1944 p., залишаючи Холмщину, німці здійснили примусову евакуацію керівного духовенства УПЦ, що діяла на теренах Польщі. Огієнко змушений був емігрувати до Словаччини, потім до Швейцарії, врешті – до Канади, де служив у парафії Св. Покрови у Вінніпезі.

8 серпня 1951 на Надзвичайному Соборі у Вінніпезі обраний предстоятелем Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу. Огієнко доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя у Канаді. Став ректором заснованого у Вінніпезі Українського народного університету, розгорнув науково-дослідницьку та видавничу діяльність.

У 1960 році у Вінніпезі відбувся Акт Духовної Злуки трьох українських православних церков — Української Греко-Православної Церкви Канади, Української Православної Церкви в США та Української Православної Церкви в Екзилі (з центром в Західній Німеччині).

В останні роки життя інтенсивно працює  – створює низку біографічних портретів подвижників Української православної церкви, вперше складає українську патрологію. Загальний реєстр публікацій ученого налічує 1848 назв.

Справа життя Івана Огієнка — переклад Біблії з оригінальних давньоєврейських і грецьких текстів. Фундаментальний переклад (який включає і неканонічні книги) «Біблії або книг св. Письма старого і Нового Заповіту» вийшов у Лондоні в 1962 році на 1529 сторінках.

 

ОПАНАС СЛАСТІОН (1855-1933) – художник, архітектор, визначний представник стилю український архитектурний модерн, етнограф.

Народився у м. Бердянськ у родині іконописця, вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв. Там познайомився з художником Порфирієм Мартиновичем, вони разом мандрували Україною, вивчали і малювали побут селян та міщан. Опанас  навіть придбав фонограф, щоб записувати кобзарів. У дослідженні кобзарства Сластіон співпрацював із Климентом Квіткою та Лесею Українкою.  Зібрані етнографічні матеріали оформлював в тематичні альбоми – старовинний одяг, вишивки, орнаменти, архітектурні деталі.

З 1887 до 1900 року Сластіон працював при Технічному комітеті Військового міністерства художником з проектування обмундирування військ.  Очолював в цей час Український клуб у Петербурзі. Протягом 1900—1928 років викладав у Миргородській художньо-промисловій школі.

Ілюстрував твори Шевченка, писав пейзажі та жанрові картини, в яких разом з впливом передвижників на форму виразно прослідковується національний зміст. Як ілюстратор співпрацював з багатьма видавництвами, зокрема з часописом «Рідний край» Олени Пчілки.

Під час революційних подій 1917—1920 років рятував художні шедеври з маєтків відомих родин. На основі зібраного матеріалу в 1920 р. було відкрито «Науковий і художньо-промисловий музей» (близько 600 експонатів), який згодом став основою Миргородського краєзнавчого музею.

Сластіон спроектував низку громадських будівель в українському стилі, зокрема, кооперативних товариств, споруди на території Миргородського курорту, будинок земського лікаря у Чорнухах, будинки у Великих Сорочинцях тощо. Тривалий час ці споруди не мали охоронного статусу, за совєтів вони часто піддавалися руйнуванням. Особливо архітектурні невігласи й русифікатори намагалися позбутися оригінальних башточок-прибудов як виразної ознаки українського модерну.

Зі спадщини Сластіона найбільш відомі земські школи, побудовані за створеними ним у 1913—1916 роках  проектами. Навчальним закладам він надав яскравого національно орієнтованого вигляду, школи мають характерну ознаку — шестикутні вікна і вежі, цегляний декор на фасаді повторював український народний візерунок. Відомо понад півсотні шкіл, побудованих за цими проектами. Приклад побудови цих шкіл викликав низку запозичень в інших регіонах – на Черкащині, Київщині та Миколаївщині.

Тут можна почитати розлогий, сповнений цікавих подробиць опис життя та творчості Опанаса Сластіона та подивтися багато його робіт:

https://medium.com/@slastionschools/%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D1%81-%D1%81%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C%D0%BE%D0%BD-%D0%B6%D0%B8%D1%82%D1%82%D1%8F-%D1%96-%D1%82%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%87%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%B8%D1%81-eec2beba691f

А тут можна придбати видання з портретами кобзарів: https://savchook.com/books/portrety-ukrayinskyh-kobzariv-opanasa-slastona/

Більше про стиль українського модерну можна дізнатися тут:  https://www.facebook.com/groups/148275785634560/

 

Ще один сьогоднішній іменинник – людина на диво авантюристичної вдачі.

 

ЮРІЙ ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ, справжнє ім’я Юрій Юрійович Городянин-Лісовський (1898-1946) військовий і громадський діяч, старшина Армії УНР, розвідник, письменник.

Народився на Полтавщині в родині офіцера російської імператорської армії та польскьої шляхтянки. Учасник Першої світової війни. В роки Національної революції — хорунжий в Запорізької дивізії.

На початку року 1920 приєднується до війська Холодноярської республіки. Досвід, набутий в ті роки, стане основою знаменитого роману  «Холодний Яр». Зокрема там є такі рядки: « … гуманізм до ворога обертається новими жертвами: так, він подарував життя полоненому начальнику міліції, відпустив його, а той «віддячив», викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для Холодноярців»

Ставши зв’язковим уряду УНР, навесні 1922-го, повертається в окуповану більшовиками Україну, веде підпільну роботу. Був заарештований, та чекісти не змогли  довести його вини і відпустили.

За завданням українського підпілля Горський працював в агентурному апараті ГПУ. У 1924-му знову арешт і вирок – 15 років: сидів у різних тюрмах, потім поміщений у Херсонську психіатричну лікарню, звідки і втік. У квітні 1932 року, після довгих мандрів Радянським Союзом, перейшов кордон і опинився у Рівному.

А потім була Галичина, у Львові його, нарешті, знайшла слава. Видавництво «Літопис Червоної Калини» надрукувало статтю Горліс-Горського «Холодний Яр», а почало публікувати журнальний варіант його найголовнішого твору — «Холодного Яру». Львівська газета «Наш клич» друкує нариси «Живе обличчя червоного сфінкса», про життя автора в Радянському Союзі після втечі з психлікарні 1931 р.

У 1934 р. видано повість «Отаман Хмара». У передмові до неї автор писав: «Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою в Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації — в агентурному апараті ГПУ), два смертних присуди і разом 97 із половиною місяців арештів ГПУ та більшовицьких тюрем, — я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою закриті тайни червоної охранки».

1935 року виходять друком книжки «У ворожому таборі» та перевидання першої частини «Холодного Яру».

Друга частина «Холодного Яру» побачила світ 1937 і мала у Галичині величезний успіх – у переповнених залах «Просвіти» проводилися колективні читання.

Наприкінці 1939 р. Горліс-Горський їде до Фінляндії, де намагався створити підрозділ з українців, які потрапили в полон під час радянсько-фінської війни, але спроба була невдалою.

У 42-му Горліс-Горський повернувся до Холодного Яру, збирає свідчення учасників холодноярської боротьби. З наступом Червоної армії починає рух на Захід, живе в таборі для переміщених осіб у Новому Ульмі, там він  розгортає політичну активність, засновує Українську Революційно-Демократичну партію (УРДП), проти якої здіймають агітацію деякі члени Закордонних частин ОУН(б). У таборі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент більшовицьких, польських та німецьких спецслужб. Загадково зник 27 вересня 1946 року.

Більшість сучасник перевидань «Холодного Яру» базуються на лондонському виданні Микити Мироненка 1967 р. Який помітно перекрутив текст. Видавці Федорів та особливо Коваль, кожен на власний розсуд, хмінили його ще помітніше. Сім’я письменника була дуже засмучена змінами, які Роман Коваль зробив у “Холодному Ярі”, і хотіла, щоб він припинив друкувати перекручену книжку.

Нарешті «Клуб сімейного дозвілля» здійснив академічне видання, яке вперше відображає всі прижиттєві версії від 1932 до 1938 року і містить ґрунтовний науковий коментар.

 

ВАСИЛЬ КОМІСАРЕНКО (1907-1993) – науковець, ендокринолог та патофізіолог, організатор і директор Інституту ендокринології та обміну речовин.

Народився в селі на Київщині, закінчив Харківський медінститут, захищає аспірантуру в Українському органотерапевтичному інституті в Харкові, у 37-му його призначають директором цього інституту.

Після переїзду на запрошення академіка Олександра Богомольця у Київ протягом 25 років керував лабораторією ендокринології Інституту експериментальної біології та патології, реорганізованого потім в Інститут фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР. 1941 року Комісаренко захищає докторську дисертацію і видає монографію «Про патогенез інсулінового шоку».

Завдяки енергії Комісаренка у 1965 році в Києві був заснований Науково-дослідний інститут ендокринології та обміну речовин, Василь Павлович став його першим директором.

 

МИХАЙЛО РАКОВСЬКИЙ (1924—2000) — художник-постановник, співпрацював з Сергієм Параджановим.

Народився в с. Засулля Сумської області. Закінчив Львівський інститут прикладного мистецтва, з 1960 р. — художник-постановник Київської кіностудії ім. О. П. Довженка.

Багато працював у тандемі з видатним режисером Сергієм Параджановим.

Оформив стрічки:  «Українська рапсодія»,  «Квітка на камені», «Радість моя»,  «Тіні забутих предків», «Хто повернеться — долюбить», «Вулиця тринадцяти тополь», «Захар Беркут», «Пропала грамота», телефільми «Рідня» та «Гонки по вертикалі», «Платон мені друг», «Таємниці святого Юра», «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура» (1988), «Відвідування» (1989) та ін.

У відкритих джерелах інформації про нього мало, дещо про Раковського можна почитати тут -https://romen-sula.org/rakovsjkiy-mikhaylo-pavlovich/

 

АДОЛЬФ ЛОЗА  (1931-2004) – художник.

Народився у Маріуполі, більша частина життя пов’язана з Одесою. Останні 7 років працював на посаді доцента кафедри живопису художньо-графічного факультету Південноукраїнського педагогічного університету імені К. Д. Ушинського.

Майстер пейзажу, Адольф Лоза був співцем Одеси та її мальовничих околиць. На його рахунку десятки виставок по всьому світу, його картини – в зібраннях колекціонерів мистецтва багатьох країн.

 

ОЛЕКСАНДР ШЕВЧЕНКО (1963) —поет, композитор, бард.

Народився в місті Гадяч Полтавської області. Середню школу і музичну школу по класу акордеона закінчив у Івано-Франківській області. Навчався у Львівському політехнічному інституті за спеціальністю «інженер-механік». Пісні пише з 1979 року.

Виконавці, які мають в репертуарі пісні Шевченка: Піккардійська Терція, Наталя Самсонова, Володимир Питель, Андрій Заліско, Людмила Кролюк, Тетяна Іванів, Зоряна Циганко, Даша Грішина, Борислава Білоцерківська, Ярина Прокопчук, Петрович, В’ячеслав Сінчук, група «Black Jack».

Канал Олександра Шевченко, де можна послухати його пісні, як у акторському виконанні, так і у виконанні різних гуртів і артистів: https://www.youtube.com/c/1963sheva/videos

Пісня «Чорна вишиванка» у виконанні автора https://www.youtube.com/watch?v=a87ZRJsgudE

І в обробці:  https://www.youtube.com/watch?v=caE-cgBUDT4

 

ЄВГЕН СТЕБЛІВСЬКИЙ (1969)— письменник, журналіст, волонтер.

Народився у м. Звенигородка на Черкащині, отримав інженерну освіту в Одеській політехниці, служив в армії у військовій розвідці. Живе і працює в Одесі, стоїть на патріотичних позиціях. У червні 2014 — січні 2015 був волонтером організації громадської безпеки в Одесі, допомагав збирати допомогу бійцям 28-ї ОМБр та добрбату “Шторм”.

Основною темою письменника є гостросюжетні історичні романи та романи про сучасну війну. Автор започаткував серію «Український бойовик» у видавництві «Ярославів Вал». Роман «Звенигора. Шабля на комісара» мав чотири перевидання. До цього циклу входять також романи “Генерал. Пророцтво Юрка Тютюнника” та «Кіборги. Сага про воїнів».

В його доробку також романи «Дорогою до схід сонця», «Завтра може не бути», оповідань та ін.

Під час роботи журналістом Стеблівський написав 8 репортажів про війну в Придністров′ї. Працював в відділі кримінальної інформації, неодноразово виїжджав на виклики та патрулювання разом з прес-службою МВС в Одесі. Літав на гелікоптерах Південного напрямку Прикордонних військ України на острів Зміїний та ходив у морські патрулювання проти турецьких шхун-браконьєрів. Брав участь у спільних військових навчаннях «Sea Breeze» на десантному кораблі ВМС США «Трентон», як журналіст.

 

ЛЮДМИЛА МИСЬКО (1971) – скульпторка.

Народилася у Києві,  закінчила Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова та Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури.

На творчій роботі з 2000 р. Працює в жанрах садово-паркової та станкової скульптури (створила понад сотню 100 садово-паркових та меморіальних скульптур з каменю), художньої емалі. Її монументальні твори встановлені більше ніж у 25 країнах світу.

Скульпторка взяла участь учасниця у понад 150 міжнародних та всеукраїнських симпозіумів, виставок та мистецьких акцій. Мисько – авторка найвищої та найдовшої (5х42 м) піскової скульптури в Україні, зареєстрованої в українській книзі рекордів Гіннеса.

Твори мисткині зберігаються у багатьох музеях України, країн Європи, Ізраїлю, Південної Кореї, знаходяться у приватних збірках по всьому світу.

 

ОСТАП СОКОЛЮК (1986) — письменник.

Народився року в місті Коломия Івано-Франківської області. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, викладач української мови та літератури, музичного фольклору та іспанської мови. Десять років жив і працював у Києві, був журналістом у прес-службах Міністерства транспорту України та Мінекології. У 2011 році закінчив курси кінорежисури у Олександра Шапіро. В цей час познайомився з режисером Максимом Марченком, результатом цієї зустрічі став сценарій комедійного серіалу “Парадайз Продакшн”.

Соколюк пише в жанрах магічного реалізму, фетезі та кібер-фантастики. Дебютував 2011 року романом «Людина в (м)асьці». Далі були романи:  «Ені», “Перші півні”, “Вийти з кола”, “Дарксіті”.

Почитати твори письменника можна тут: https://medium.com/@ostap.sokoliuk/%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9-%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%BD-%D0%BC%D1%96%D1%84%D0%BE%D1%81-c74784f00760

 

А тепер – про наших захисників. І тих що поклали життя у боротьбі з російською агресією, і тих, хто і зараз служить Україні.

 

ВАСИЛЬ ТАРАСЮК (1994) – лейтенант ЗСУ.

Народився на Волині, закінчив з відзнакою Національну академію сухопутних військ ім. Сагайдачного – факультет бойового застосування військ. Випуск відбувся 28 лютого 2016-го, а вже 16 березня молодий лейтенант приїхав у зону бойових дій в місто Волноваху, призначений командиром взводу в 72 ОМБ. Через три дні лейтенант Тарасюк вже тримав оборону на териконах біля окупованого Докучаєвська.

У вересні того ж року рота Тарасюка зайняла оборону правіше від промзони Авдіївки. Тут у бою дістав перше поранення в ногу уламком міни калібру 82 мм, прикриваючи товаришів вогнем з АГС. Поїхав у шпиталь на перев’язку й одразу ж повернувся на передову. Іншим разом Тарасюк з двома бійцями переганяли БМП на нову позицію, і в машину влучив снаряд. Всі члени екіпажу зазнали контузії, але повернулись до палаючої БМП, в якій були боєприпаси, і загасили пожежу, щоб запобігти вибуху.

29 січня 2017 бійці штурмової групи взяли позицію «Алмаз» в авдіївській промзоні, де раніше був опорний пункт противника, і підняли над нею український прапор. Після цього п’ять днів там були шалені бої, але наші втримали позиції.

Тарасюк не тільки брав участь у розробці всіх операцій, він керував боями безпосередньо в бойових порядках роти. Під час запеклих боїв у промзоні Авдіївки в перші місяці 2017 дістав три осколкові поранення і чотири контузії. Особисто підбив танк Т-72 противника з СПГ, вступивши з ним у вогневу дуель. Командування частини двічі представляло молодого офіцера до звання Герой України.

24 серпня 2017, під час параду до Дня Незалежності України Президент України Петро Порошенко вручив лейтенанту Тарасюку Золоту зірку Героя України.

Довгих  і щасливих років Герою! І нехай його справа не буде марною.

 

АНДРІЙ ГЛАДКОВ (1976-2014) –  майор ЗСУ.

Народився у м. Баштанка на Миколаївщині.

Офіцер відділу підготовки управління радіотехнічних військ. В зоні бойових дій керував безпілотниками.

29 серпня 2014 року загинув під час виходу з оточення поблизу Іловайська — перебував в УАЗі полковника Бориса Кифоренка, у яку вояки проросійських сил поцілили із гранатомета.

Вдома залишилися дружина та двоє дітей.

 

ВАЛЕРІЙ БОНЯКІВСЬКИЙ (1970-2014) – старшина ЗСУ.

Народився у Полтаві, закінчив Ворошиловградське вище військове авіаційне училище, служив у ВПС Радянської армії, літав на штурмовиках Су-25. Перед війною жив у Полтаві – приватний підприємець, художник, реставратор.

З початком російської агресії пішов добровольцем на фронт у складі Добровольчого Українського Корпусу, потім перевівся до батальйону «Дніпро-1», де був командиром штурмово-розвідувальної групи.

16 жовтня 2014 року загинув під селом Нетайлове,виконуючи зачистку території від диверсійних груп, міліціонери потрапили під мінометний обстріл.

Залишились три доньки та внук.

 

РУСЛАН ПЛОХОДЬКО (1975-2014) – підполковник (посмертно) ЗСУ, військовий льотчик.

Народився у Харкові. Закінчив Харківський інститут військово-повітряних сил. Служив у 16-й окремій бригаді армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗС України, що дислокується у м. Броди на Львівщині. Проходив службу у миротворчому контингенті України в Ліберії та ДР Конго.

З початком АТО військові льотчики 16-ї ОБрАА виконували завдання у районі Слов’янська та Краматорська на Донеччині.

2 травня 2014 року поблизу села Карпівка Слов’янського району російськими бойовиками з ПЗРК було збито два гвинтокрили Мі-24 Збройних сил України, які здійснювали повітряне патрулювання в районі міста Слов’янська. Гвинтокрил впав, і в ньому почали вибухати боєприпаси. Гелікоптер Руслана Плоходька «40 жовтий» полетів на допомогу, але теж був збитий. Разом з майором Русланом Плоходьком загинули усі члени екіпажу.

Залишилися дружина і двоє дітей.

 

ТАРАС НОВОСЕЛОВ (1989-2016) – солдат ЗСУ.

Народився у Києві. У дитинстві переніс складну операцію з видалення пухлини головного мозку. Закінчив Київське вище професійне училище водного транспорту, працював кухарем на пасажирських судах, згодом – був таксистом.

У  2015 році добровольцем пішов до військкомату, після підготовки направлений до Костянтинівки. В червні 2016-го потрапив на передову — у Авдіївку. Служив старшим навідником. 27 червня 2016 року загинув в промзоні Авдіївка від кулі снайпера.

Залишилися батьки і сестра.

 

СЕРГІЙ КОШМАЛ (1989-2016) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Халімонове на Чернігівщині. Працював різноробом у Києві.

Восени 14-го мобілізований, проходив службу в 13-му мотопіхотному батальйоні; розвідник-кулеметник. Останні 2 місяці служив за контрактом.16 червня 2016 року загинув вранці поблизу Авдіївки від пострілу снайпера в голову.

Залишилися дружина і син.

 

ЛЕОНІД МОСКОТІН (1956-2014) – солдат ЗСУ.

Народився на Чернігівщині, закінчив хіміко-біологічний факультет Ніжинського держуніверситету. Працював вчителем, а перед війною – на комбінаті хлібопродуктів. Активний учасник Революції Гідності.

Незважаючи на вік, у травні 2015-го добровольцем пішов на фронт.

Солдат, старший стрілець зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» 93-ї ОМБ. 11 липня 2015 року під час бойового чергування на позиції під Опитним біля аеропорту Донецька внаслідок ворожого обстрілу з гранатомету зазнав травм, несумісних з життям.

Без Леоніда залишилися дружина, син і дочка.

 

ВІКТОР МЕЛЬНИКОВ (1992-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Павлограді. З вересня 2013-го проходив службу за контрактом в лавах ЗСУ. Водій, 25-а окрема повітряно-десантна бригада.

5 серпня 2014-го в ході виконання бойового завдання поблизу Орлово-Іванівки підрозділ бригади потрапив у засідку терористів, поцілив снаряд з 2С9 «Нона», Мельников загинув та ще п’ять десантників.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада