Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.06.2020

Шановні відвідувачі нашого сайту “Громада Схід”. Через технічні проблеми, тимчасово буде відсутнє відео цієї рубрики. Дякуємо за розуміння.

14 червня.

Сьогодні народилися:

  • художник, який відіграв значну роль в житті Шевченка, зокрема зініціював процес його викупу з кріпацтва;
  • ініціатор створення і перший голова ОУН, видатний військовик;
  • мовознавець, який показав, що головні фонетичні особливості, за якими розрізняють українську, білоруську та російську мови, склалися вже у XII—XIII століттях. Критикував панівну за совєтів концепцію, про те, що усі три мови виникли зі спільної давньоруської мови;
  • скульптор, автор багатьох відомих монументів і пам’ятників у різних містах України;
  • художниця, шістдесятниця, представниця київського андеграунду;
  • історик літератури, популяризатор українського мистецтва, видавець, завдяки якому відновлене видання Кобзаря з ілюстраціями вдатного художника Седляра;
  • перший українець, що переплив Ла-манш;
  • реп-співачка і авторка пісень, що підірвала Мережу серйозністю тем і музичною якістю свої творів.

 

І обов’язково згадаємо і пом’янемо захисників України, які загинули у боротьбі зі збройною агресією «русского міра».


Починаємо:

 

ІВАН СОШЕНКО (1807-1876) — художник і педагог. Один із найближчих друзів Тараса Шевченка, взяв активну участь у його визволенні з кріпацтва.

Народився в Богуславі, тепер Київська область. Його дід — міщанин, кожум’яка Кіндрат Соха, залишив невеликий спадок. Однак сусідами діда виявились графи Браницькі, а графиня Александра Браницька іноді підступом захоплювала землі міщан Богуслава, тому рід втратив землю. Батько — Максим Сошенко через постійні нестатки і загрози покріпачення був змушений разом з родиною переїхати до Звенигородки.

Іван учився в дяка, де осягнув уміння писати латиницею і читати Псалтир. Тринадцятирічним він потрапив у Вільшану до відомого іконописця Степана Превлоцького, що погодився взяти Сошенка на безплатне утримання. Тут юнак працював на господарстві, а згодом навіть отримував платню за свою роботу.

1823 року починає працювати самостійно і здобуває в окрузі репутацію вмілого іконописця. Втім, його ледве не забрали до армії – і, певно, забрали б, якби молодший брат не зголосився замість нього викреслити 25 років зі свого життя…

1831 року церковний інспектор з Санкт-Петербургу побачив в Лебединському монастирі стінописи Сошенка і порадив їхати вчитися до Академії мистецтв. Щоб дістатися до імперської столиці, Сошенко розпродає усе своє нехитре майно. Три роки через українську діаспору він шукає можливості підступитися до Академії, і врешті отримує від конференц-секретаря Академії – українця з Пирятина – Василя Григоровича дозвіл навчатися як «постороннему ученику», тобто, як вільному слухачеві. Вчитися Сошенкові було досить важко. Давалися взнаки реміснича іконописна школа та постійна турбота за шматок хліба. Особливе покровительство мав від професорів Академії Олексія Венеціанова та Олексія Єгорова, що порадами допомагали художнику.

Під час навчання Сошенко створює ряд жанрових та історичних полотен, портретів, пейзажів, займається монументальними стінописом, копіюванням класичного малярства.

1836 року в Петербурзі познайомився з Тарасом Шевченком. Був одним із перших, хто звернув увагу на художній хист Шевченка та познайомив його з такими відомими людьми, як Євген Гребінка, Василь Григорович, Олексій Венеціанов та іншими.

Саме Іван Сошенко ініціював викуп з неволі талановитого юнака. Він звернувся до Євгена Гребінки із проханням допомогти “звільнити Тараса від жалюгідної долі кріпака”. Коли викуп відбувся, то Сошенко запросив Тараса разом жити на квартирі. Втім, характерами вони не зійшлися – Іван був зовсім нетовариський, увесь час приділяв малюванню. Тарас же поринув і світське життя, відвідував прийоми і вечори, і  більше приділяв уваги віршуванню, ніж малюванню. На додачу дівчина, яка подобалась обом, надала перевагу Тарасу, бо поки мовчазний і сором’язливий Іван набирався сил для освідчення, його молодший товариш виявився спритнішим. Друзі розсварилися, І Іван вигнав Шевченка зі спільного помешкання.

Втім, побутові розбіжності і любовні колізії з часом забулася. Перед від’їздом Сошенка на батьківщину вони помирилися. Сошенко згодом зустрівся з Шевченком у Ніжині 1846 року та в Києві 1859 року, вони також багато листувалися. У травні 1861 року супроводжував труну Шевченка до Канева.

Після закінчення академії Сошенко отримав атестат, що засвідчив звання вільного позакласного художника. Через загострення сухот лікарі радять йому оселитися у більш сприятливому кліматі, 1839 року він виїжджає працювати до Ніжинського повітового училища. Тут він живе на скудну зарплатню, бо на Чернігівщині приватні замовники не оцінили академічних навичок художника – їм було треба, щоб малювали швидко і «гарно». Те, що малював Сошенко – пейзажі, портрети з натури, жанрові сценки – місцевій публіці прийшлося не до вподоби, його вважали невдахою. Художник увесь час перебував у дуже пригніченому стані, його здоров’я погіршувалося. Певною розрадою стало гостювання Шевченка, знаного на той час поета – це навіть підняло Сошенка в очах місцевої громади.

Справи стали виправлятися після того, як у 1846 році директор гімназії через у Немирові запросив Сошенка на посаду вчителя малювання. Тут серед його учнів був скульптор Гуйський, портретист Страшинський, пейзажист Орловський, що потім став професором академії мистецтв. Для заробітку в цей час копіював роботи з картинної галереї Потоцького, і три картини «Водоспад», «Ранок», «Вечір» були продані за 300 рублів, що трохи допомогло художнику під час хвороби. В Немирові Сошенка поважають, і нарешті він бере шлюб.

За вісім років після відставки у Немирові, виконуючи замовлення сільських церков, мав лише єдину значну роботу — запрестольний образ для жіночого монастиря «Успіння Матері Божої», великого розміру, з постатями у людський зріст. Сошенко працював над образом півтора року і отримав як гонорар – будинок, в якому і оселився вся з дружиною.

У Немирові художник заприятелював з майбутній інспектором Другої Київської гімназії, і згодом той пропонує йому місце вчителя малювання у цьому закладі. 1856 року Сошенко переїздить до Києва і викладає у гімназії 20 років – до смерті. Працюючи в гімназії, він цікавиться історією мистецтва, звітами про річні виставки у Петербурзькій академії мистецтв, водить учнів на виставки передвижників. 1859 року, коли Шевченко приїздить до Києва, вони знову приязно і багато спілкуються. Смерть поета стала для Сошенка значним ударом.

В останні роки життя до нього повертається депресія. Він непогано зароблаяє і давно вже вибрався зі злиднів, але після смерті дружини, з якою вони не мали дітей, Сошенко лишається зовсім самотнім.

Влітку 1876 року під час подорожі до рідного Богуслава занедужав і зупинився в Корсуні. Тут він пробув два місяці в лікарні і помер 31 липня. Там же – у Корсуні – і був похований.

 

ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ (1891-1938) — полковник Армії УНР, командир Січових Стрільців, ініціатор створення та перший голова ОУН, один із ідеологів українського націоналізму.

Народився в с. Зашків (нині Львівська область, тоді – Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина) у вчительській родині.

Навчався у Львівській академічній гімназії, з 1909-го вивчав право на правничому факультеті Львівського університету. Із студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. У 1910 брав участь у боротьбі студентства за український університет у Львові.

Від 1913-го, як один з лідерів українського студентського руху, обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу, де належав до національно-демократичної секції. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії.

1914-го мобілізований до австрійської армії, в червні 1915-го, під час боїв на Маківці, потрапив у російський полон, перебував у таборах для військовополонених на Поволжі.

Після Лютневої революції в Росії Коновалець разом з галицькими старшинами, з якими перебував у таборі, розгорнули організаційну і пропагандистську роботу серед полонених-українців. Приблизно наприкінці липня 1917 приїжджає до Києва, де вступає до Галицько-Буковинського комітету (ГБК) допомоги жертвам війни і пропагує ідею створення окремої військової одиниці. Діяльність у місті проводить під псевдонімом Є. Блавацький.

У жовтні-листопаді 1917 рр. Коновалець спільно з Романом Дашкевичем та іншими членами ГБК сформували Галицько-буковинський курінь січових стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР.

У січні 1918 р. Коновальця обрано командиром Куреня Січових Стрільців. У кінці січня — на початку лютого 1918 р. ці частини разом з Гайдамацьким кошем відзначились у ході протидії січневому заколоту та у боях проти більшовицьких військ (в тому числі окупаційних російських) на підступах до міста. 1—2 березня 1918 стрілецькі частини спільно з Запорізьким Корпусом і Гайдамацьким кошем визволили від більшовиків Київ.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували. Євген Коновалець, залишившись у місті, разом з кількома старшинами здійснював організаційні заходи щодо створення нової стрілецької частини.

23 серпня 1918 року Коновалець отримав від Скоропадського дозвіл на формування Окремого Загону Січових Стрільців з осідком у Білій Церкві. На початку листопада вів переговори з гетьманом про умови надання національно-демократичними силами (у тому числі Січовими Стрільцями) підтримки гетьманському уряду та наголошував на недопустимості укладення федеративного союзу з Росією. Після підписання Скоропадським договору про федерацію Січові Стрільці підтримали Директорію УНР у повстанні проти гетьманського режиму та приєднались до військ Директорії в Мотовилівському бою.

Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканської армії. В 1918—1919 керував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Був одним з довірених союзників Петлюри, однак склав повноваження після укладення Симоном Петлюрою союзу з Пілсудським.

У листопаді 1919 р. Коновалець потрапив до табору для полонених у Луцьку. Навесні 1920 р., звільнившись з ув’язнення, перебрався в Чехословаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з інтернованих бійців УГА, що перебували в Чехословаччині, і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.

Поразка національно-визвольних змагань спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. В цих обставинах у липні 1920-го здійснює заходи щодо створення принципово нової організації, яка б в умовах підпілля могла ефективно боротися проти окупаційних режимів. У серпні 1920 р. за безпосередньої участі Коновальця створено Українську Військову Організацію (УВО).

20 липня 1921 р. Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО. Був активним противником Другого Зимового походу Армії УНР, вважаючи його безперспективним.

У листопаді 1927-го за його ініціативи на одній з нарад УВО було вирішено створити єдину революційно-політичну організацію, діяльність якої ґрунтувалася б на націоналістичній ідеології та поширювалась на всі українські землі. 28 січня — 3 лютого 1929 на конгресі у Відні було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), головою проводу якої обрали Коновальця.

Наприкінці 1920-x — на початку 1930-х рр. Коновалець, організаційно зміцнивши УВО і ОУН, установив контакти з політичними колами Німеччини, Великої Британії, Литви, Іспанії, Італії та організував українські політично-інформаційні служби в багатьох політичних центрах Європи, залучив до співпраці з ОУН широкі кола української еміграції. Здійснив ряд заходів, внаслідок яких були створені осередки ОУН або споріднених організацій у Франції, Бельгії, Канаді, Маньчжурії. За його безпосередньою участю в Америці були засновані Громади українських стрільців, що поклали початок Організації Державного Відродження України в США і Українському Національному Об’єднанню в Канаді. З метою підготовки до майбутньої збройної боротьби за незалежність України за дорученням Коновальця було сформовано військовий штаб та укомплектовано школи з підготовки старшинських кадрів для української армії в Польщі, Чехо-Словаччині, Австрії.

Діяльність Коновальця з розбудови ОУН, намагання поставити українське питання у Лізі Націй, постійні заходи з налагодження націоналістичного підпілля в УРСР викликали занепокоєння у більшовицького керівництва в Москві.

Протягом 1920-х років відбулося декілька замахів на Євгена Коновальця. Їх намагалися здійснити різні агенти совєтських спецслужб. 1933-го розпочалася реалізація останньої операції з убивства Провідника під кодовою назвою «Ставка», яку розробляли у Москві під особистим наглядом Йосипа Сталіна. Виконавцем замаху став агент радянської служби зовнішньої розвідки Павло Судоплатов (пізніше — керівник розвідувально-диверсійного управління НКВС СРСР, генерал КДБ).

23 травня 1938 р. Коновалець був убитий у Роттердамі в результаті цієї спецоперації. Судоплатов зумів увійти в довіру до Коновальця, який вірив в існування в СРСР міцного підпілля. Це «нелегальне угрупування» й презентував, згідно з «легендою», Судоплатов під псевдонімом «Павлусь Валюх».

Судоплатов передав у Роттердамі в кафе готеля «Атланта» вибухівку, замасковану під коробку цукерок з українським орнаментом як подарунок «від друзів». Ця коробка вибухнула в руках у Коновальця.

 

ЕДВАРД КУНЦЕВИЧ (1926-1996) — скульптор, автор відомих монументів у різних містах України.

Народився в Києві, навчався в Київському художньому інституті. Працював у галузі станкової, монументальної та декоративної скульптури.

Монументальна композиція роботи Кунцевича «Праця» у вигляді робітника з предметом, що нагадує водночас і супутник, і сяючий кристал, прикрашає міст через Дніпро поблизу станції метро «Дніпро» у Києві.

В Полтаві Кунцевич створив Меморіальний комплекс Солдатської Слави. У складі авторського колективу брав участь у створенні Монументу Вічної слави у Чернігові.

Разом з іншими скульпторами допомагав Валерію Швецову у роботі над пам’ятником гетьману Сагайдачному на Контрактовій площі у столиці.

Також він є автором пам’ятника Марку Кропивницькому у місті Кропивницькому, надгробку «Муза» на могилі Івана Сошенка у місті Корсунь-Шевченківському, Левку Симиренкуу селі Мліїв на Черкащині.

Як і багато інших скульпторів тих часів, Кунцевич працював над монументами Владіміру Леніну. Найвідоміший Ленін його роботи був становлений на головній площі Донецька. В окупованому місті він і досі бовваніє у самому центрі.

 

ГРИГОРІЙ ПІВТОРАК (1935) — мовознавець, етимолог, академік НАН України. Обґрунтував цілісну теорію походження української, білоруської та російської мов.

Походить з селянської родини. Закінчив із відзнакою Полтавський державний педінститут В. Г. Короленка за спеціальностями «українська мова та література», «історія» (1959). Навчався в аспірантурі Інституту мовознавства імені Потебні АН УРСР за фахом «білоруська мова» (1961—1964). Під час дворічного стажування в Мінську досконало опанував мову своєї спеціальності, написав нею й успішно захистив кандидатську дисертацію — «Історія інфінітива в білоруській мові».

З 1964 р. працює в Інституті мовознавства ім. Потебні. Засновник і голова Української асоціації білорусистів (з 1991), заступник голови Міжнародної асоціації білорусистів.

Півторак ґрунтовно дослідив історію інфінітива в східнослов’янських мовах. Один з укладачів семитомного «Етимологічного словника української мови» (видається з 1982), який виявляє генетичні зв’язки української літературної та діалектної лексики XIX–XX століть на слов’янському та індоєвропейському тлі. Активно вивчає українсько-білоруські мовні та літературні зв’язки.

На основі комплексного підходу — вивчення численних мовних (історична фонетика, історична діалектологія, писемні пам’ятки) і позамовних (історія, археологія, антропологія, фольклористика) джерел — обґрунтував власну концепцію східнослов’янського глотогенезу. Показав, що головні фонетичні особливості, за якими розрізняють українську, білоруську та російську мови, у XII—XIII століттях в основному вже склалися. Усі три мови виникли не зі спільної давньоруської мови, а внаслідок перегрупування шістьох давньоруських діалектних масивів у нові ареали.

Півторак критикує версію походження українців, білорусів та росіян з єдиної давньоруської народності. Вчений доводить, що Київська Русь від самого початку формувалася як рання українська держава.

Тут можна почитати книгу Півторака «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски»: http://www.aratta-ukraine.com/books_ua.php?id=5 (не зважайте, що сайт вельми специфічний,  серед сили силенної сумнівних речей трапляються там і гідні уваги наукові дослідження)

 

ЗОЯ ЛЕРМАН (1934-2014) – художниця, належала до нон-конформістського, андегранудного напрямку.

Народилася у Києві, закінчила Київський художній інститут . Виклалала у Державній художній середній школи ім. Т. Шевченка, в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури

Лерман – яскравий представник другої хвилі авангарду – андеграунду, поряд зі своїм чоловіком Юрієм Луцкевичем, Іваном Марчуком, Юлієм Шейнісом, Євгеном Волобуєвим та іншими київськими художниками.

У 2008 році була презентована книга “Світ Зої Лерман” (укладач – Селім Ялкут, художник – Павло Фішель). Твори мисткині зберігаються в колекціях Національного художнього музею України, Музею сучасного мистецтва України, Дирекції художніх виставок НСХУ, приватних колекціях Європи, США, Ізраїлю.

Для творчості Лерман характерні ліризм, та музикальна пластика ліній, грація форм. Колорит, що відображає емоціональну атмосферу події, стає основним елементом робіт.

Дізнатися більше про художницю та подивитися її роботи можна тут: http://archive-uu.com/ua/profiles/lerman-zoya

 

АРТУР РУДЗИЦЬКИЙ (1968) —історик літератури та мистецтва, книгознавець, видавець.

Народився у Києві, почав друкувати статті з історії книги з 14 років (газета «Друг читача»). Закінчив поліграфічний факультет Київського політехнічного інституту за спеціальністю «Книгознавство».

Понад 200 статей Рудзицького присвячені життю та творчості Ю. Меженка, П. Тичини, Бруно Шульца, Е. Лілієна, ілюстраціям до «Кобзаря» Т. Шевченка, балетмейстеру Л. Мясіну, художникам Ришарду Горовицу, Сандро Фазіні, Феліксу Нуссбауму, Абраму Мінчину, Анні Старицькій.

Переклав українською мовою спогади скульптора Жака Ліпшиця про А. Модільяні.

Багато років пропагує українське книговидання на книжкових виставках за кордоном (Італія, ФРН, Польща, Росія, Угорщина та інші).

У 2009 році Артур Рудзицький став ініціатором перевидання «Кобзаря» з ілюстраціями Василя Седляра (про нього – в огляді за 12 квітня) в художній редакції 1931 року Володимира Вайсблата.

Заснував 2014 року сторінку у Facebook, присвячену українському мистецтву — Ukrainian_Art, 2016 заснував науково-популярний портал «Забута Спадщина»- lostart.org.ua, 2018 р. заснував науково популярний-портал «Єврейський світ України» – ju.org.ua.

За ініціативою Рудзицького «Укрпошта» видала: 2010 — ювілейний конверт «Володимир Перетц», 2012 — ювілейні конверти «Олександр Архипенко» та «Давид Бурлюк», 2013 — ювілейні конверти «Яків де Бальмен» та «Михайло Жук», 2019 – ювілейний конверт «Василь Седляр».

У вересні 2012 ініціативу Артура Рудзицького (разом с професором Дмитром Горбачовим) про перейменування у Києві вулиці Боженка у вулицю Казимира Малевича (на якій — тоді вул. Бульонська — 1879 року народився художник) підтримали депутати Київської міської ради.

2019 – видана монографія А.Рудзицького “Ілюстратор “Кобзаря” Василь Седляр та його доба”. Книга отримала спеціальну нагороду на Львівському книжковому Форумі та стала першою в номінації “Візитівка” Всеукраїнського рейтингу “Книжка року-2019”.

2020 року – підготував “Вибрані афоризми” Григорія Сковороди з ілюстраціями Олександра Ройтбурда (видавництво “Фоліо”) та art-book “Вибрані афоризми” Станіслава Єжи Леца (переклад – Андрія Павлишина, художник – Олександр Ройтбурд). А також видав (зі своєю післямовою) “Кобзаря” Тараса Шевченка зі всіма ілюстраціями Василя Седляра.

 

ІГОР НЕНЬКО (1975) — плавець-марафонець, перший українець та представник країн колишнього СРСР, що переплив протоку Ла-Манш.

Народився в Олександрії. Почав займатись водними видами спорту у 8-річному віці. Багаторазовий призер України, переможець у марафонському запливі (12 годин, м. Берн, Швейцарія, 2005 р.).

Ігор Ненько розпочав свій заплив через протоку Ла-Манш 5 серпня 2006 року о 9.13 від англійського узбережжя протоки. На французький берег він ступив о 19.47. Таким чином, Україна вступила до неофіційного клубу країн, представники яких подолали Ла-Манш вплав.

Через п’ять годин після старту він подолав більшу половину відстані, що розділяє Велику Британію та Францію. На заключному етапі запливу піднявся досить сильний вітер, море стало бурхливим. Оскільки вітер та хвилі віднесли плавця від оптимального маршруту, відстань, яку він подолав, трохи згодом була вираховувана за допомогою морських карт та спеціального технічного обладнання.

Інтерв’ю з плавцем про те, як він почувався під час запливу і яку клятву дав по його завершенні: https://www.unian.ua/society/13364-pershiy-ukrajinets-yakiy-perepliv-la-mansh-poklyavsya-bilshe-nikoli-tsogo-ne-robiti.html

 

 

ALYONA ALYONA (1991) – реп-співачка та авторка пісень. Cправжнє ім’я: Альона Савраненко.

Українські видання називають її «новою українською реп-зіркою» та «сенсацією українського репу», а The New York Times порівняли з Azealia Banks.

Народилася в смт Капітанівка Кіровоградської області. Має дві вищі освіти. До початку захоплення репом працювала вихователькою в дитсадку «Теремок» в селищі Баришівка на Київщині, також працювала завідувачкою дитсадка в селі Дернівка під Києвом. В дитсадках пропрацювала 4 роки, і залишала цю роботу через успішність музичної кар’єри.

Реп-тексти Альона пише вже 15 років. Робила кілька спроб виходити на широку публіку. Зокрема, Альона створювала композиції під іменем Альона Al.kaida.

У жовтні 2018 року Альона під псевдонімом alyona alyona випустила перший відеокліп «Рибки».

12 листопада вийшов відеокліп на другу пісню «Голови», який за місяць зібрав мільйон переглядів на YouTube.

2019-го вийшов дебютний альбом Альони під назвою Пушка, а також музичне відео на титульний трек.

І трошки суб’єктивних рекомендацій. Взагалі, я не поцінувачка цього жанру, але Альона-Альона справила величезне враження.  Цей реп не про травку, бухло і сучок. І не про висмоктані з пальця проблеми. Це про справжні проблеми – і психологічні, і соціальні.  Дуже раджу послухати:

https://www.youtube.com/watch?v=_aHep8LvQQc

https://www.youtube.com/watch?v=7sYUZEPIb2E

https://www.youtube.com/watch?v=2FCMJ31i8Yg

https://www.youtube.com/watch?v=H-JNyYY1Y9o

Альона-Альона з Джамалою: https://www.youtube.com/watch?v=B7cG7IgXK94

А текст цієї – зовсім нової – пісні: https://www.youtube.com/watch?v=DIB7UdW4lEA варто навести окремо:

 

КОЛИ ХОВАЮТЬ МОЛОДИХ

 

Вони хотіли крил, жити з ними на землі

Розправлених вітрил на своєму кораблі

Підкорених вершин, прямих попадань у ціль

Але життя – відбиток із літер на муці

 

Несуть молоді вінки, тільки ми не на Гаваях

І сказане колись знову сенсу набуває

В заплаканих очах все навколо завмирає

Вони сягли небес і тепер їх вже немає

 

З собою забирають сподівання, надії матерів

А когось вдова чекає при надії у дворі

Маряться знайомі кроки, що ступають на поріг

Говорити щось погане про них – гріх

 

Вони хотіли жити би ще, хей

Хотіли проживати свої дні серед натовпу людей

Змінювати світ способом своїх ідей

Ми живемо собі далі, а от їх нема ніде

 

Тільки літери, вдавлені в камінь

Вміщають в собі певний підсумок того життя

Там зображення – юне, щасливе, наповнене силами

Раптом пішло в небуття

 

Дайте повітря, дайте води

Коли ховають молодих

З криком у грудях всесвіт затих

Коли ховають молодих…

 

Всі бажання, мрії, сподівання – в яму

На сімейнім дереві гілки – в’януть

Лінія життя має в кінці – пляму

Піднімаю очі догори – гляну

 

Чергова підніжка, ми на роздоріжжі

Хай життя мов книжка, а слова мов дріжджі

Виростуть і стануть селами й містами

Тим словесний танець, кого нема з нами

 

Знаю, що нас нагинають і нас заривають

В землі нас чека новосілля

Хай з нами роблять що хочуть, вони ж бо не знають

Що наші тіла – то насіння

 

Дайте повітря, дайте води

Коли ховають молодих

З криком у грудях всесвіт затих

Коли ховають молодих….

 

 

Вшануємо пам’ять тих, кого поховали молодими, – наших захисників від російської агресії:

 

ОЛЕГ БУЛАТОВ (1962-2015) — старший лейтенант ЗСУ, капітан (посмертно).

Народився у м. Кривий Ріг. Служив в РА, учасник війни в Афганістані.

Захищати Україну пішов добровольцему серпні 2014 року – командир взводу розвідки 17-ї ОТбр.

19 травня 2015 року близько полудня поруч із селом Катеринівка військовики помітили рух у лісопосадці в напрямку Стахановця біля самої лінії розмежування та вирушили на розвідку. Біля села знайшли покинуті позиції терористів. Повертаючись на мікроавтобусі з розвідки, загін потрапив у засідку.

Булатов зі своєю групою виїхав на допомогу бійцям, які потрапили в засідку, в бою Олег загинув першим. Терористи обстріляли з мінометів і гармат зі сторони Первомайська й Стаханова, тоді також полягли Денис Перепелиця, Вадим Савчак та Микола Щуренко, 2 вояків зазнали поранень.

 

ПЕТРО ОСТАП’ЮК (1988 -2014) – старшина міліції.

Народився у селі Торговиця на Івано-Франківщині. Служив Спеціальна рота міліції ГУ МВС України в Івано-Франківській області.

Загинув поблизу Слов’янська в районі проведення АТО. Знаходився у гелікоптері Мі-8МТ (16 “жовтий”) Національної гвардії України, який після розвантаження харчових продуктів та проведення ротації особового складу на п’ятому блокпосту, повертаючись з району гори Карачун, зазнав обстрілу, що вівся з лісосмуги, та був підбитий.

Катастрофа, спричинена пострілом із переносного зенітного ракетного комплексу, забрала життя шістьох військовослужбовців НГУ: генерал-майора Сергія Кульчицького, полковника Сергія Бульдовича, майора Віталія Куриловича, капітана Сергія Кравченка, прапорщиків Валентина Білошкурського і Віктора Ліпського, та шістьох працівників спеціальної роти міліції УМВС України в Івано-Франківській області: старших лейтенантів міліції Петра Безпалька і Василя Семанюка, старшого прапорщика міліції Володимира Шарабуряка, прапорщика міліції Володимира Лисенчука, старшини міліції Петра Остап’юка, старшого сержанта міліції Віктора Яков’яка. Дивом уціліти судилося лише одному із членів екіпажу – другому пілоту капітану Олександру Макеєнку, який дістав тяжкі травми.

Без Петра залишились батьки, два брати та сестра.

 

ОЛЕГ БАРСЬКИЙ (1976-2014) — солдат ЗСУ. Гранатометник 79-ї окремої аеромобільної бригади.

Народився у Миколаєві.  Служив у військах Одеського військового округу, заочно закінчив Миколаївську філію Київського університету культури і мистецтв з двома червоними дипломами за двома спеціальностями, потім працював у приватній структурі.

У березні 2014 року він вступив до лав миколаївського ополчення і чергував на блокпосту. У травні того ж року пішов добровольцем на боротьбу з бойовиками-терористами в рядах 79-ї окремої аеромобільної бригади. Командував гранатометним відділенням. Брав участь у боях під Ізвариним, Волновахою, обороняв Савур-Могилу, рятуючи товаришів під обстрілами.

Загинув у бою 17 липня 2014 року біля прикордонного села Маринівка (Донецька область) під час обстрілу ворожими силами з РСЗВ «Град».

Без Олега лишились дружина та син.

 

РАДИСЛАВ АТІШЕВ (1988-2016) — молодший сержант ЗСУ.

Народився у місті Бердичів (Житомирська область). 2006 року закінчив відділення «музичне мистецтво» Бердичівського педагогічного коледжу; заочно навчався в Харківській державній академії культури.

У грудні 2015 року підписав контракт з ЗСУ; молодший сержант, сержант-інструктор навчального взводу підготовки снайперів, школа підготовки снайперів 199-го навчального центру. З 6 квітня 2016 року перебував в зоні бойових дій у складі взводно-тактичної групи Навчального центру.

18 травня 2016-го загинув пополудні від кулі ворожого снайпера в промзоні Авдіївки. Цього часу Радислав укріплював позиції мішками з піском, снайпер поцілив йому у бік між пластинами бронежилета, куля пройшла навиліт.

Залишилися мама та дві сестри.

 

ВАСИЛЬ АНОНЕНКО (1971-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Королівці на Хмельниччині, 1977 року родина переїхала до Бучі. Закінчив бучанську школу № 4, училище за спеціальністю слюсар. Проживав у місті Буча.

Хотів піти добровольцем, але мати вмовила не йти. Згодом прийшла повістка.

Солдат, сапер 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». Любив малювати, що робив і на передовій, за його космічні малюнки дали Василю псевдо «Космос».

Загинув 15 лютого 2015-го під Дебальцевим — бійці 25-го батальйону невеликими групами намагалися вирватися під обстрілом терористів — поруч із Василем розірвалася 120-мм міна.

Батьки лишилися без обох синів — старший брат Василя загинув в Афганістані.

 

РОМАН ЄВДОКІМОВ (1990-2014) — молодший сержант ЗСУ.

Жив і працював у Мелітополі, мав професію будівельника.

Мобілізований у квітні 2014 року, механік-радіотелефоніст взводу зв’язку 93-ї Дніпропетровської окремої механізованої бригади.

Загинув в ніч з 26 на 27 вересня 2014-го, поблизу села Карлівка (Мар’їнський район) — під час обстрілу російськими бойовиками з РСЗВ «Град». Зазнав важкого осколкового поранення в голову. За словами співслужбовців Роман був поранений, коли військові на автомобілі УРАЛ повертались з блокпосту біля Ясинуватої до місця постійної дислокації.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада