Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
15.03.2021

14 березня. Почнемо з ушанування Героя Небесної Сотні, що загинув від кулі снайпера на Євромайдані.

Далі огляді:

  • художник, один з найяскравіших представників постімпресіонізму, працював в особливому авторському стилі, що поєднував імпресіонізм із символізмом та експресією
  • видатний актор, який зіграв Тараса Шевченка у першому – ще німому – фільмі про українського генія;
  • дисидент, що наклав на себе руки після того, як КДБ вилучило увесь його науковий і літературний доробок;
  • сучасний філософ, який досліджує соціальні функції лібералізму у глобалізованому світі;
  • популярний телеведучий.

Також вшануємо наших захисників, що могли б 14 березня святкувати свій день народження, якби їм не довелося ціною власного життя зупиняти російсько-терористичну навалу на сході України.


Отже, патріот України, що вирушив на Євромайдан «бо завтра може бути пізно…»

 

ЙОСИП ШІЛІНГ (1953-2014) – учасник Євромайдану. Вбитий снайпером.

«Він помер, як Герой. Він не ховався за чужі спини» – так повідомив брат загиблого Степан, коли сповіщав рідних про непоправну втрату.

Народився Йосип Шілінг  у с. Вороблевичі, тоді ще Меденицького району Дрогобицької області в багатодітній родині, де з дев’ятьох був сьомою дитиною. Батько, Михайло Шілінг, працював на хлібопекарні, мама, Катерина Шілінг, – у колгоспі. У рідному селі закінчив восьмирічку, згодом – Бориславське ПТУ-7. За скеруванням поїхав працювати до Слов’янська, на ТЕС. Військову службу проходив у Грузії. Опісля одружився, народились доньки. Працював електриком на Дрогобицькому автокрановому заводі, у Дрогобицькому ЖЕК-1 і ЖЕК-4 був мулярем-штукатуром. Останні роки їздив на заробітки до Італії. Дружина працює там і досі.

Йосип Шилінг перший у Вороблевичах, хто з проголошенням незалежності вивісив український стяг. Патріотизм передався від батька.

Він – один із не багатьох, який був членом Української Гельсінської Спілки. В Української республіканської партії був з осені 1990 року. Виконавський, скромний, безвідмовний, завжди готовий до будь-якої роботи. Одним словом, – трудяга. На початках боротьби за Українську Незалежність став активним учасником усіх державотворчих процесів у Дрогобичі, в Києві, особливо під час пікетувань Верховної Ради. Надзвичайно активну участь брав у боротьбі за легалізацію УГКЦ, адже був ревним християнином.

У свої 62 роки на столичних барикадах Йосип побував тричі. Коли востаннє їхав з братом — живим не повернувся.

Коли в Києві настало затишшя, доньки знову побачили тата вдома. «Я втомився, хочу відпочити. Буде потреба, то поїду негайно!»

А у вівторок, 18 лютого, коли влада холоднокровно і цинічно знов розстрілювала народ, Йосип Шілінг побіг записуватись на поїздку. Місць в автобусі уже не було. Та невгамовний чоловік ходив кілька раз і таки дочекався, бо один відмовився їхати.

«У мене було таке відчуття, наче батько знав, що не повернеться. Він зателефонував мені, будучи у страшенній напрузі», – згадує донька Віра з болем.

«Треба їхати, нема чого в хаті сидіти! Паспорта не беру, якщо щось, то по пенсійному…»

Донька благала: «Тату! Не їдьте! Там вбивають людей!»

«Вірцю, завтра буде вже пізно! Мушу нині…»

Ввечері Віра знову телефонувала, просила повернутись, бо в Києві БТРи, стріляють снайпери. «Дитино! Все буде добре!» Близько восьмої ранку Віра почула в слухавці стривожений голос: «Ми біжимо на Майдан! Передзвоню…»

А на Майдані була бійня. По телевізору доньки бачили, як тато в обидвох руках несе шини. Як побіг на допомогу на барикаду… З дерев’яним щитом, у шерстяній шапці виліз на сам верх. Там їх було четверо, й усіх снайпери убили холоднокровно, прицільними пострілами у серце, в очі, в голову…

На інтернет-відео дочки побачили бездиханне тіло батька, який лежав на червоній бруківці Інститутської, а поряд – закривавлена в’язана шапочка…

…Брати Шілінги завжди трималися разом. Та лише на кілька хвилин Степан втратив Йосипа з поля зору. Знайшов старший Шілінг молодшого у палаці «Україна», ідентифікованого за пенсійним посвідченням. У свідоцтві про смерть засвідчили — наскрізне вогнепальне поранення голови з руйнуванням кісток черепу. Куля снайпера влучила в голову трохи вище лівого ока. Смерть настала миттєво.

 

Повернемося до минулих часів і згадаємо видатного художника, який творив в один час з Трушем, але був зовсім не схожий на нього: фактично вони утворювали два полюси мистецького життя західноукраїнських земель.

 

ОЛЕКСА НОВАКІВСЬКИЙ (1872-1935) — живописець і педагог.

Народився у с. Слободо-Ободівка (нині Ободівка, Вінничина). Мистецьку освіту здобув, навчаючись в Одесі у художника-декоратора Ф. Клименка та у Краківській Академії красних мистецтв у Л. Вичульського і Я. Станіславського. Живописна манера Новаківського сформувалась на творчому засвоєнні принципів імпресіонізму. Тривалий час він працював у с. Могила біля Кракова.

Його талант зауважив митрополит Андрей Шептицький (про н6ього в огляді за 29 липня), який відіграв вирішальну роль у сприянні розвитку творчості маляра. Митрополит запропонував Новаківському оселитися у Львові, подарував йому і його родині будинок з величезною майстернею. Художник у свою чергу був зобов’язаний щороку віддавати два свої твори до фондів Національного музею, який сьогодні носить ім’я митрополита Андрея. Як зауважують дослідники життєтворчості художника, стосунки між Шептицьким та Новаківським були не тільки у векторі «художник-меценат», але й – «людина-духівник».

Новаківський, крім творчої роботи, займався і педагогічною діяльністю: мав надзвичайно багато учнів (кілька десятків), проте жоден з них не перевершив самого Новаківського. У 1923 році заснував у Львові мистецьку школу, що стала відомим осередком малярської культури у Західній Україні. У 1924-1925 роках очолював факультет мистецтва

Перед українською публікою Новаківський уперше виступив ще на виставці «Товариства для розвою руської штуки» (1901), але ширшу популярність здобув собі тільки першою збірною виставкою у Кракові (1911). Коли ж 1913 року він переїхав із Кракова на постійний побут до Львова, то завоював собі галицьку публіку неподільно.

В пору, коли Іван Труш усунувся в тінь, Панкевич замовк, Сосенко нездужав, а Бойчук переїхав до Києва, вільне місце в «палаті Стики» та в опінії громадянства зайняв Новаківський. У порівнянні з вищеназваними Новаківський переважав агресивністю своєї колористики й характеристичним для малярів «Молодої Польщі» підходом до теми. Чисте малярство з утаєною символікою барвних площ і ліній було тоді новиною для галичан.

Перша львівська збірна виставка Новаківського, укладена 1921, була його великою перемогою.

Більше про художника: https://www.032.ua/news/2226598/oleksa-novakivskij-samobutnij-ukrainskij-hudoznik-i-pedagog

Дуже раджу книжку «Образ жінки у творчості Олекси Новаківського»: https://savchook.com/books/obraz-zhinky-u-tvorchosti-oleksy-novakivskogo/

 

АМВРОСІЙ БУЧМА (1891-1957) — актор і режисер.

Народився у Львові в родині залізничника і пралі. Був останнім з дев’яти дітей бідної родини, де живими залишився лише він і старша сестра. Батько покладав на сина великі надії, намагався вивчити його як слід, віддав до гімназії. Але з неї відмінника Бронека виключили з «вовчим квитком» за артистичні карикатури на вчителів.

Завдяки сестрі в 1905 потрапив до Львівського театру товариства «Руська Бесіда», до режисера Йосипа Стадника, де вперше ступив на професійну сцену. Був талановитим у музиці (самоук гри на скрипку), співах, танцях, імпровізації та копіював навколишніх і швидко став провідним актором. У театр він здружився на все життя з Лесем Курбасом.

Під час Першої світової війни у 1914—1917 воював в австрійській армії унтер-офіцером, був поранений, потому його засуджено до розстрілу за ляпас офіцеру, був в облозі Перемишля, де мало не загинув від голоду й холери. Потім потрапив у російський полон, працював на Турксибі, на каторжних роботах. Після втечі з Середньої Азії потрапив до України та за рекомендаціями львів’ян — художників його прийнято до Театру М. Садовського, одночасно здобував освіту в Київському музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка. У 1919 виїхав з театром на Захід, але в Стрию шляхи Садовського та Бучми розійшлись.

У 1919 організував разом із давніми партнерами та кумирами «Новий львівський театр» у Дрогобичі, що мандрував Наддніпрянщиною. Узимку театр затримався у Вінниці, куди перебралася з «денікінського Києва» родина Гната Юри. 20 січня 1920 вони об’єдналися й на базі «Нового львівського театру» утворено, спільно з Гнатом Юрою та Семеном Семдором, театр ім. І. Франка, керувати ним передано Гнату Юрі (нині Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, з 1926 року працює в Києві). Найзначнішою роллю цього періоду стала роль Барона («На дні» М.Горького у постановці Г.Юри).

Франківці довго затримались у Вінниці — до весни 1920-го, а влітку переїхали до Черкас. Тут стало очевидно, що Г. Юра, стажувавшись у МХАТі, своєю творчою орієнтацією тяжів до МХАТівського життєвідтворення. Йому були чужі ідеї сценічного перевтілення, образної умовності, яку сповідували Бучма та Курбас. Вони з Бучмою виявились художниками різної творчої крові. Бучма пішов від франківців.

Після довгих поневірянь по розореній війною Україні Бучма потрапив до Києва, керував самодіяльним театром Перших залізничних майстерень, а коли Курбас організував своє Художнє Об’єднання «Березіль», прийшов до давнього друга актором Четвертої майстерні.

У 1922—1926 та 1930—1936 — провідний актор театру «Березіль» (спочатку в Києві, а з 1930 — у Харкові), опора Олеся Курбаса в театральному новаторстві, ідеальний «курбасовець» — філософ та арлекін.

Тут  Бучма зіграв свої знамениті ролі, що стали класикою національного театру: Джіммі Хіггінс у п’єсі за однойменним романом А.Сінклера, Пузир у «Хазяїні» І.Карпенка-Карого, Лейба в «Гайдамаках» за Т.Шевченком, Задорожний в «Украденому щасті» І. Франка, Блазень у «Макбеті» В. Шекспіра та ін. У 1926-30 працював у кінематографії як актор і режисер.

На Одеській кінофабриці зіграв першу роль — Тараса Шевченка в однойменному фільмі 1926 року.

Після «Нічного візника» (1929), де Бучма геніально виконав роль Гордія Ярощука, українське німе кіно стало відоме у світі. Найбільше глядачів вразила сцена, де герой Бучми, візник, дізнається про смерть доньки від руки білогвардійця. Він у нестямі йде нічною Одесою, а за ним слідує його кінь, немов розуміючи, що сталося.

Бучма багато знімається в німому кіно — Микола («Микола Джеря»), Ярощук («Нічний візник»), німецький солдат («Арсенал»), Лейзер та Йоселе («П’ять наречених»), Еміль («Проданий апетит»), Сашко-музикант («Напередодні») та ін.

З 1926 «Березіль», як найкращий театр України, працював у Харкові, на той час столиці, а «франківці» — у «провінційному» Києві. Згодом столицю перевели в Київ, і відтоді театр ім. Франка займав столичне положення. Гнат Юра, що він іще з 20-х років був опонентом Курбаса, почав укріплювати творчій потенціал театру, і першими, кого він хотів бачити у своєму театрі, були курбасівці. Після компартійного розгрому театру «Березіль» у 1933 р. Курбаса зняли з посади керівника «Березоля», згодом заарештували та розстріляли.

Між тим за наказом уряду 1935 року стали франківцями березольці Амвросій Бучма (вдруге) з жінкою Валентиною Бжеською, Наталя Ужвій, Дмитро Мілютенко. У театрі ім. І. Франка Бучма пропрацював до самої смерті — 20 років. У ролі Миколи Задорожного («Украдене щастя» І. Франка) найповніше виразився його талант, найяскравіше виявилися особливості акторської манери, вистава була тріумфальною.

15 травня 1941 Україна урочисто відсвяткувала 50-річчя Амвросія Бучми, а 27 травня колектив театру виїхав на гастролі до Москви й Ленінграду. Майстерність А. Бучми викликала захват у широкого загалу російської публіки, і від колег здобула визнання. Війна не припинила роботи франківців. Бучма, на той час головний режисер театру, перебував разом з колективом в евакуації, виїздив на чолі фронтової бригади франківців на Сталінградський та Донський фронти.

Після повернення до Києва сполучав роботу в театрі з роботою художнього керівника Київської кіностудії художніх фільмів (1945—1948). Знімався: підпільник Лещук («Подвиг розвідника»), боцман Дзюба («В далекому плаванні»).

Бучма –  автор статей з проблем театрального мистецтва — збірка «З глибин душі».

Помер 6 січня 1957 внаслідок довготривалої хвороби Паркінсона. Поховано на Байковому кладовищі в Києві

Подивитися фото Бучми в різних образах: https://photo-lviv.in.ua/amvrosij-buchma-aktor-z-biohrafijeyu-vartoyu-ekranizatsiji/

 

МИХАЙЛО МЕЛЬНИК (1944-1979) — історик, поет, дисидент, член і кореспондент Української Гельсінської групи. Автор великої книги з історії України, вилученої Комітетом державної безпеки СРСР.

Народився в селянській родині на Вінничині. Закінчив історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, працював учителем. У 1970-х навчався в аспірантурі Інституту історії АН УРСР.

1972 року за читання своїх віршів біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві в річницю його перепоховання в Україні, за 20 днів до захисту дисертації, виключений з аспірантури Інституту історії АН УРСР.

У 1973 році Михайла Мельника звільнили з учительської роботи та виключили з партії. Проживаючи з родиною у Погребах, працював сторожем і брав активну участь в акціях протесту проти переслідувань українських письменників, правозахисників, неодноразово звертався до преси з протестами проти порушень прав людини.

14 липня 1978 року, під час відвідання Києва, на вулиці в Дарниці Михайла Мельника затримали й обшукали.

24 жовтня 1978 року влада спробувала звинуватити його в намірі обікрасти крамницю. Співробітники КДБ обіцяють посприяти влаштуватися на роботу за фахом, якщо не буде спілкуватися з відомою Оксаною Мешко (про цю видатну дисидентку, учасницю українського визвольного руху читайте в огляді за 30 січня)

З листопада 1978 року Михайло Мельник став членом Української Гельсінської групи та її кореспондентом.

6—7 березня 1979 року відбулися обшуки в багатьох місцях у справі Олеся Бердника, у тому числі в Михайла Мельника. В нього вилучили весь творчий і науковий архів — 15 тек. Зникли результати всієї його літературної та наукової діяльності.

Це стало для нього величезним ударом. Після обшуків Михайло Мельник написав прощального листа дружині і уночі з 9 на 10 березня 1979 року наклав на себе руки.

23 березня після самогубства Мельника, в Г. Міняйла, затриманого і обшуканого на вулиці, вилучили єдиний уцілілий від обшуку екземпляр збірки віршів Михайла Мельника «Календар пам’ятних дат».

 

Михайла Мельника поховали 11 березня 1979 року в Погребах. Похорон відбувався під наглядом агентів Комітету державної безпеки СРСР. Друзів небіжчика — Павла Стокотельного та Оксану Мешко — затримали по дорозі на похорон. Стокотельного відвезли до КДБ і допитали у справі Олеся Бердника, а Оксану Мешко протримали в КДБ до кінця похорону без будь-якої причини.

У квітні 1981 року з дружиною Михайла Мельника декілька разів бесідували співробітники Київського УКДБ, застерігаючи її від «неблагонадійних» знайомств….

 

ВІТАЛІЙ ЗАБЛОЦЬКИЙ (1960) – філософ, історик.

Народився в селищі Донське на Донеччині. Закінчив Донецький державний університет, історичний факультет.

Кандидатьска дисертація з історії присвячена ідеологу народництва, соціологу та економісту, який останні два десятиліття свого житя прожив у Юзівці (нині Донецьк) Васілію Берві-Флеровському: “В.В.Берві-Флеровський у російському визвольному русі”.

Докторська дисертація з філософії “Сучасний лібералізм: соціально-філософський аналіз”.

В монографії «Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія», розглянувши витоки лібералізму, його соціальні функції, його роль як чинника соціальної динаміки й осердя емансипації та проаналізувавши лібералізм у контексті глобалізації та комунікативної революції,  дійшов висновку, що в попри поширене твердження про кризу ліберальних цінностей і  неостаточну вкоріненість лібералізму навіть у найбільш лібералізованих країнах, саме він лишатиметься трансформативною силою, яка забезпечуватиме плідні соціокультурні зміни.

Заблоцький також займається дослідженням і популяризації творчої спадщини видатного художника-графіка Георгія Малакова (про нього в огляді за 10 липня), зокрема його  ініціативи та за його сприяння видано художні альбоми митця «Життя в малюнках і спогадах» та «Мальовано для своїх»: https://knigavpodarok.com.ua/georgy-malakov-zhittya-v-malyunkakh–spogadakh-malovano-dlya-svokh/

 

ІГОР КОНДРАТЮК (1962) — телеведучий, продюсер, шоумен.

Народився у селі Пригір’я  Херсонської області. 1984 року закінчив фізичний факультет Київського університету, працював науковим співробітником відділу молекулярної біофізики Інституту молекулярної біології та генетики НАН України. 1996 року захистив кандидатську дисертацію.

Від 1985 року — член клубу «Що? Де? Коли?». Від 1991 року працює на телебаченні.

Найвідоміша програма Кондратюка – «Караоке на Майдані» – було знято понад 1000 випусків цього шоу. Програма знімалася у 70-ти містах та селах України і світу.

Після 2014 року припинив співпрацю з РФ і виступив з критикою артистів, які їздять на гастролі до країни-агресора.

З вересня 2020 року – ведучий ток-шоу «Кондратюк у понеділок» на 5-му каналі.

Інтерв’ю з Кондратюком: https://www.pravda.com.ua/articles/2020/08/11/7262460/

 

 

Пом’янемо наших захисників від російської агресії проти України. Зараз, коли «зелена» влада намагається знайти мир в очах ворога, особливо важливо пам’ятати, що саме ці люди зупинили збройне просування «русского міра» в Україну.

 

ДМИТРО БОРОВИК (1988 — 2014) — солдат ЗСУ.

Народився у Києві. Працював машиністом електропоїздів електродепо «Оболонь» Київського метрополітену.

Активний учасник Революції гідності. З 16 травня 2014-го — доброволець, стрілець 2-го взводу охорони 2-ї роти 12-го батальйону територіальної оборони «Київ».

Бійці батальйону перебували на бойових позиціях в Жовтневому районі Луганська (Червоний Яр). Приблизно о 4-й годині ранку по їхніх позиціях терористи відкрили залповий вогонь з танка, Дмитро саме здійснював патрулювання із службовим собакою.Тоді ж загинув Олег Войтенко. Шість бійців зазнали поранень, з них — двоє танкістів 24-ї бригади

Без Дмитра лишились батько, дядько, бабусі.

Згадує Володимир Кухар, заступник командира батальйону: “Дмитро раніше служив в армії.Одним з перших у 12 батальйоні зайшов у Червоний Яр. Виконував завдання з охорони взводного опорного пункту на березі Сіверського Дінця. Був палким прихильником київського “Динамо”. Не пив, не курив. Оптиміст з чіткою життєвою позицією. Постійно посміхався. Носив футболку “Воля України або смерть!”

 

РОМАН НАГЛЮК (1986-2014) — капітан ЗСУ.

Закiнчив Кам’янець-Подiльський лiцей з пiдвищеною вiйськово-фiзичною пiдготовкою, 2007-го — Харкiвський iнститут танкових вiйськ iм. Верховноi Ради.

У Чернівцях проходив службу в 300-у полку. 2013-го року переведений в 24-у окрему механiзовану бригаду, Яворiв.

Мати Романа згадувала: «Саме на своє 28-річчя, 14 березня 2014 року поїхав наш Ромчик на схід – захищати Україну. Саме цього дня, вітаючи його по телефону, я запитала: «Де ти, синку?», на що він відповів: «У потязі, їду на війну з Росією!» Ця звістка різким пекучим болем ударила в серце. І ледь стримуючи нервовий клубок у горлі, я скрикнула: «Ти що таке кажеш, синку? Яка війна? Навіщо? З ким? Із Росією? Бути цього не може!». У це мені не вірилося до останнього, доки не почула про перші жертви… І тисячі думок свердлили мозок. Чому? За що? Кому це потрібно? Навіщо ця війна? Хто склав план-сценарій винищення українців?»

Додзвонившись до Ромчика, я запитувала: «Як ти, синку? Коли кінець війні? За що ж воюєте, діти?». Він відповідав: «Україна у нас одна. І тут, і там наші люди – українці! Тому й воюємо за Україну, мамо, за Україну! Бо чому прийшли на нашу землю чужинці-найманці й нищать, вбивають, грабують? Навіщо рвуть мою Україну, ділять на частини? Я дав присягу і буду захищати свій народ! І навіть якби не був військовим, то пішов би добровольцем!».

4 серпня 2014-го Роман загинув на Луганщині під час нічного обстрілу з РСЗВ «Град». Осколок від снаряду пробив БМП, в якому капітан Наглюк перебував без бронежилета, і влучив у серце. Тоді ж загинув старший прапорщик Олег Реготун.

Вдома залишилися дружина та донька.

 

ГЕННАДІЙ БЄЛОФАСТОВ (1965-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у Києві.

Номер обслуги артилерійського дивізіону, окремий загін спеціального призначення «Азов» Східного ОТО НГУ.

Вночі та зранку 28 січня 2015-го російські бойовики вели вогонь у напрямках сіл Гранітне та Миколаївка Волноваського району. Бійці «Азова» рушили, щоб відтягнути вогневий удар на себе, та унеможливити жертви серед мирного населення. В часі артилерійсько-мінометної дуелі загинули солдати Анатолій Шульга та Геннадій Бєлофастов, шестеро зазнали поранень.

 

ОЛЕГ ВОВЧЕНКО (1967 — 2014) — сержант міліції, Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Херсон».

Загинув 29 серпня 2014-го під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі поміж селом Новокатеринівка та хутором Горбатенко.

Похований у місті Запоріжжя.

Залишився брат.

 

ПЕТРО ПОПОВ (1984-2016) — молодший сержант ЗСУ. (72-га окрема механізована бригада, помічник гранатометника).

Родом з Миколаївської області.

Загинув під час обстрілу з гранатомету поблизу смт. Новотроїцьке, Волноваського району, Донецької області. Разом з Петром загинули старшина Іван Бєляєв та сержант Олександр Кушнір.

По смерті залишилися матір, батько та брат. Похований за місцем народження, у с. Новопетрівське.

 

ДМИТРО ЛИТВИНЧУК (1992 — 2017) — сержант ЗСУ.

Народився в селі Крученець, Житомирська область. Закінчив Селянщинський спортивний ліцей та вступив до ЖДУ імені Івана Франка на факультет фізичного виховання та спорту. Ще під час практики викладав фізичну культуру в Селянщині. 2014 року закінчив навчання

У війську з 2014 року, служив в 20-му центрі ремонту засобів зв’язку та радіотехнічного забезпечення – на посаді начальника радіостанції відділення зв’язку та радіотехнічного забезпечення. Коли у червні 14-го загинув його кращий друг десантник Олександр Голяченко, Дмитро постійно прагнув поїхати в зону боїв. У вересні 2014-го підписав контракт з 95-ю бригадою; сержант, начальник радіостанції 2-го десантно-штурмового батальйону, розвідник-далекомірник.

25 листопада 2017 року загинув від кулі снайпера біля одного з опорних пунктів поблизу смт Верхньоторецьке; снайпер не давав витягнути пораненого Дмитра, він помер від крововтрати. Намагаючись врятувати сержанта Литвинчука, смертельного поранення зазнав молодший сержант Максим Перепелиця.

Без Дмитра лишились батьки й молодша сестра.

 

ОЛЕГ ПАРШУТІН (1975-2014) — молодший сержант Державної прикордонної служби України.

За мирних часів працював на Кіровоградському хлібозаводі.

Молодший інспектор прикордонної служби 1-ї категорії другого відділення інспекторів прикордонної служби відділу «Іловайськ» Донецького прикордонного загону.

Загинув 31 липня під час мінометного обстрілу терористами прикордонної застави Василівка Амвросіївського району. Серед полеглих.

 

АНАТОЛІЙ ТВЕРДОЛА (1970 — 2017) — старший сержант ЗСУ.

Народився в селі Ладижинські Хутори, Вінницька область. Проходив строкову службу в РА у десантно-штурмовій бригаді, по тому служив у Групі радянських військ в НДР. Згодом працював в міліції, пожежній частині, в 2000-х роках працював у Державній службі охорони — охоронником «Промінвестбанка».

Учасник Революції Гідності. Протягом двох років займався волонтерством, а у січні 2017 року вступив на військову службу за контрактом; старший сержант, командир відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 9-го ОМПБ «Вінниця».

8 грудня 2017 року загинув вранці від вогнепальних кульових поранень під час обстрілу позицій батальйону поблизу села Водяне (Волноваський район).

Без Анатолія лишились мама, дружина, двое синів.

 

ОЛЕГ БОГАЧОВ (1992-2015) – вояк добробату ОУН.

Народився у Києві.

До початку протистояння на Сході він був активним борцем проти режиму Януковича, а коли почалась російська агресія – одним із перших зголосився добровольцем.

Загинув 13 квітня 2015 р. під час бою з російськими окупантами на околицях селища Піски (Ясинуватський район донецької області). Олег до останнього відстрілювався, щоб врятувати побратимів від оточення і дати їм можливість вивести поранених з поля бою. У перестрілці воїн отримав смертельне поранення.

 

ОЛЕГ ПЕРЕПІЧКА (1988-2014) – сержант міліції.

Народився у с. Хохонів на Івано-Франківщині.

В АТО служив у батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення ”Івано-Франківськ” ГУ МВС України в Івано-Франківській області.

Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла так званим “зеленим коридором”, який російська армія перетворила на коридор смерті.  Був тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська, як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований 4 квітня 2015 р.

Залишилася дружина та син.

 

ОЛЕГ ОБУХІВСЬКИЙ (1980 — 2016) — капітан ЗСУ.

Родом з Хмельниччини. Після 8-го класу поступив до київського військового ліцею, 2002 року закінчив Київський військовий інститут зв’язку.

Помічник начальника зв’язку, 30-а ОМБр. Проходив стажування в штаті Техас, США.

У березні 2014 року капітан Обухівський вирушив на кордон до Криму, служив на Чонгарі, містах Донбасу. 3 серпня батальйон переведений до села Степанівка. В ніч з 12 на 13 серпня 2014 року загинув у бою з терористами в селі Степанівка Донецької області. Тоді ж полягли майор Микола Лісовський, майор Сергій Гордієнко, сержант Олександр Гордійчук, солдат Ян Даманський та ще один військовослужбовець, особа якого остаточно не встановлена.

Вдома залишилися мама, дружина та син. Похований в місті Старокостянтинів.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада