Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.09.2020

13 вересня. Сьогодні у нас дуже «письменницький» день. Втім,  в огляді будуть не лише письменники:

  • письменник, творчість якого була поцінована через кілька десятирічь по його смерті, а вірші – стали народними піснями;
  • художник, один із засновників закрапатської школи живопису, майстер характерних портретів;
  • письменник, що працює в жанрі химерного реалізму;
  • письменник, якого вважають одним з найкращих майстрів малої прози. Втім, в його доробку і чимало романів, зокрема, щоб набрати фактуру для одного з них, він влаштувався працювати в Кабмін;
  • співзасновник та соліст формації NOVA OPERA.

А також пом’янемо захисників України, які могли б 13 вересня святкувати день народження, якби не російська збройна агресія на Донбасі, яку їм довелося зупиняти ціною свого життя.


Отже, почнемо з письменника, якого називають талановитим і безталанним.

АНАТОЛІЙ СВИДНИЦЬКИЙ (1834-1871)  – поет, письменник і громадський діяч.

Народився у с. Маньківці (Зараз – Вінниччина) у родині священника і шляхтянки. Спочатку Анатолій пішов стопами батька і вступив до Подільської духовної семінарії у Кам’янці-Подільському, але не закінчивши її, вступив до Київського університету, на медичний факультет. Згодом перевівся на філологічний факультет, котрий через матеріальні труднощі не закінчив.

Анатолій Свидницький розпочав громадську працю як член таємного Харківсько-Київського студентського товариства, яке ставило своїм завданням боротьбу з царським режимом, ширило заборонену літературу, домагалося заснування недільних шкіл тощо.

У студентські роки починає писати, створює низку високопатріотичних поетичних творів, до яких сам писав музику. Одним із таких творів був вірш «В полі доля стояла», спрямований проти кріпосництва.

Згодом Анатолій Свидницький працює учителем у Миргороді, акцизним чиновником у Козельці. Працював у Козелецькому повітовому земстві, котре розміщувалося в Будинку полкової канцелярії.

28 березня 1869 року виходить у відставку і переїжджає до Києва. Влаштовується на посаду помічника завідувача архіву Київського університету, де фактично виконує обов’язки вченого архіваріуса і за час 1869—1871 науково описав багато архівних матеріалів. Ця робота видана посмертно у 1879 році правлінням університету.

За життя Свидницький надрукував лише один вірш «Горлиця», інші твори через 30 років по смерті опублікував Іван Франко, зокрема: «Коли хочеш нам добра», «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Вже більш літ двісті». Останній вірш дійшов до нас як народна пісня.

Франко, зокрема, згадував, ця що пісня була популярна у 60-х роках 19 ст. на Галичині. Він отримав текст пісні від Володимира Антоновича у 1863 р., а сам Антонович почув пісню від Анатолія Свидницького у 1861 : “тихим голосом став он співать мені дві пісні, яких досі не чув ніколи, а котрі змістом своїм зробили таке сильне вражіння, що я, ушам своїм не вірячи, забув і місце де сидів, і людей, з котрими балакав. Се були только што зложені Анатолієм дві його пісні – “Вже больше літ двісті як козак в неволі” та “В полі доля стояла, бровоньками моргала”. В пісні «Вже більш літ двісті»  Свидницький засуджує діяльність Хмельницького і Переяславську угоду 1654.

Головний твір Свидницького — роман «Люборацькі» (написаний у 1861—1862 роках, вперше надрукований у львівському журналі «Зоря» у 1886 році). Це хроніка (значною мірою автобіографічна) занепаду священичого роду Люборацьких у трьох поколіннях, на реалістично відтвореному тлі панування польських панів на Поділлі, утисків царського режиму і ворожого українству офіційного православ’я. Широке тематичне полотно твору дало підставу Івану Франкові назвати його «першим реалістичним романом на побутовому тлі».

Як змістом, так і мистецькою формою роман «Люборацькі» — ланка між прозою Григорія Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка та інших з одного боку — і пізнішою реалістично-побутовою епічною прозою Івана Нечуя-Левицького і Панаса Мирного — з другого. Але на сучасну Свидницькому літературу роман впливу не мав, оскільки був опублікований по смерті автора.

Микола Зеров так охарактеризував внесок Анатолія Свидницького:

«В лавах української літератури, взагалі не бідних на всякого роду невдах, Анатоль Свидницький невдаха найбільший і найтиповіший. Ніхто-бо — навіть сам бурлака-поет Манжура — не вражає нас такою гострою невідповідністю великої природної обдарованості та злощасної літературної долі. Манжура все-таки за життя діждався друкованого збірника поезій, виданого дбайливою рукою Потебні; Манжуру все-таки по смерті спогадано низкою некроложних заміток та статей,— тут же «чоловік, що мав від природи великі духові сили і неабиякий до письменства хист… віддав Богу дух, як той класичний чумак серед відлюдного степу. Не знаємо, де навіть могила того талановитого, але безталанного письменника».

Оксана Забужко так відзивалася на бік Свидницького: «…а вже про те, що наступного року гряде ювілей, який усі культурні нації святкують у себе на державному рівні — 150 років українського роману Анатоля Свидницького, взагалі ніхто не згадує!»

 

ЮЛІЙ ВІРАГ (1880-1949) – художник, реаліст, один із засновників закарпатської школи живопису.

Народився ум. Хуст. Навчався у Мюнхенській академії мистецтв, згодом – у будапештській Школі зразкового рисунка і в академії Р. Жюльєна в Парижі. У 1901 виїхав до Нью-Йорка, де створив величезну композицію «Коронація Діви Марії», за яку одержав першу премію. Повернувшись в Україну, жив спочатку в Ужгороді, в подальшому – у Мукачеві. Виконував розписи церков, зокрема – Миколаївського монастиря на Чернечій горі, над якою працював 7 років. У 1928 був призначений урядовим живописцем Мукачівської єпархії.

Досконало володів технікою академічного рисунка, працював у жанрі портрета і в жанровому живописі. Творчість Вірага – важливий етап в історії мистецтва Закарпаття. Він стає одним із перших художників-реалістів, хто своєю творчістю розвиває світський живопис у рідному краї.

Герої портретних творів Вірага – люди з соціальних низів (плотогони, ремісники, селяни, мешканці містечок). Жваві й задерикуваті дітлахи, колоритні образи старих і молодих верховинців складають переконливу достовірністю й життєвістю відтворених характерів галерею, де носієм позитивного начала виступає людина з народу. На жаль, ґрунтовно його творчість ще не досліджена, потребують аналізу його монументальні розписи.

 

ВІКТОР ПАЛИНСЬКИЙ (1956) — письменник, есеїст, мистецький аналітик, культуролог.

Народився у селі Водяне (нині — Зимна Вода), Львівської області. Мешкає та працює у Львові. Закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка, за фахом — філолог-україніст.

Жанр його творів критики називають химерним реалізмом.

Сам письменник так каже про це: «Коли пишу, не думаю про те, чи це “реалізм”, чи “химерний” і наскільки. …Ми живемо в складній системі світів. І, може, через якусь байдужість чи ледачість ми примудряємося спрощувати собі життя і жити в одному вимірі. Хоч насправді всі ті простори значно ширші. Коли паралельні світи (чи по-іншому можна їх назвати) себе проявляють, ми лякаємося або вдаємо, що нічого такого немає. Воліємо не помічати незбагненного. Насправді воно є, лише виявляється по-різному. Від кожної людини зокрема залежить, наскільки їй доступно це проникнення, наскільки вона готова до сприйняття цього. Певні психологічні моменти, духовні, інтелектуальні та ще багато інших характеристик дозволяють проникнути людині туди меншою чи більшою мірою чи взагалі не проникати, а жити якимись абсолютно прагматичними речами, втрачаючи 90 відсотків насолоди від життя. Моє покликання як автора прози, що не зводиться до прози життя, фіксувати точки перетину траєкторій різних світів».

Крім власних художних творів, романів і новел, Палинський опублікував у періодиці та в збірках, а також і в академічних виданнях, понад 5000 літературно-критичних матеріалів, мистецьких та культурологічних есеїв, творчих портретів, гостропубліцистичних статей та інших різножанрових, у тому числі літературних, текстів.

В художньому доробку письменника, зокрема, прозові книги: «Канцлер своєї величності» (1999), «Єлена й антиквар» (2005), «Декілька зимових днів…» (2008), «Бібліотекар: новели й оповідання» (2013), «Час творити» (2019), «Замок Золотої Липи» (2019).

Палинський також видав кілька поетичних зіброк, більша частина яких побачили світ у 90- роки, а з відносно недавно вийшли «Спогадування міту» (2012) та «Ріка тече» (2017).

 

ВОЛОДИМИР ДАНИЛЕНКО (1959) — письменник, критик, літературознавець.

Народився 13 вересня 1959 року в селі Туровець на Житомирщині, закінчив будівельний технікум, служив у служив у Збройних Силах СРСР на ядерному полігоні в Казахстані біля Семипалатинська.

1985 року закінчив факультет філології Житомирського педагогічного інституту за спеціальністю «Українська мова та література».

З 1985 до 1987 року працював учителем української мови та літератури в Житомирі, з 1987 по 1990 рік — кореспондентом газети «Комсомольська зірка».

Був одним з ініціаторів створення Товариства української мови та Народного Руху на Житомирщині; делегатом Установчого з’їзду Народного Руху України. Через опозиційність до совєтскього режиму редакція газети, в якій зібрався колектив молодих, амбітних журналістів, піддавалася гонінням партійної цензури. Після однієї з публікацій, в якій Даниленко висміяв обмеженість комсомольського апарату, реакція обкому комсомолу була категоричною: «Звільнити кореспондента й редактора газети».

У 1989 році Володимир Даниленко з Василем Врублевським та Яковом Зайком (Герой Небесної Сотні) випустили літературно-публіцистичний альманах самвидаву «Житній ринок», який розповсюджувався на перших масових мітингах у Житомирі.

У 1994 році Даниленко захистив дисертацію кандидата філологічних наук «Архетип, монотип, стереотип як формотворчі структури художнього тексту (на матеріалі творчості Григора Тютюнника)», де дослідив проекцію колективного підсвідомого і дитячих травм автора в художній текст. Це була перша в незалежній Україні дисертація, в якій використано методи психоаналізу та глибинної психології.

Даниленко належить до так званої Житомирської прозової школи. В авторській антології «Вечеря на дванадцять персон» він обґрунтував ідею житомирської прозової школи, що постає, як опозиція до станіславського феномену. Ідея житомирської прозової школи була скептично сприйнята деякими критиками, але визначення прижилося і ввійшло до літературного обігу.

У рецензії В’ячеслава Шнайдера «Письменник, що сказав жорстоку правду», про творчість Володимира Даниленка сказано: «Даниленко — письменник крайнощів, але водночас він — письменник дуже великої внутрішньої сміливості й свободи».

Перші оповідання Даниленка, що увійшли до книжки «Місто Тіровиван», були написані в кінці 80-х років ХХ ст. Вони пронизані відчаєм людини тоталітарної епохи, яка не сприймає державної уніфікації і задихається від несвободи. У книжці «Місто Тіровиван» світ — ніби перевернутий догори ногами. Не даремне назва книжки, якщо її прочитати навиворіт, так і звучить: «Місто Навиворіт». Це сатира на те, що українці тривалий час жили не своїм, а чужим життям. І не має значення, як назвати це чуже життя: совєтським чи російським світом, тому в книжці «Місто Тіровиван» багато дисгармонії і насильства.

З творів, що увійшли до книжки «Місто Тіровиван» (2001), виділяються повість «Усипальня для тарганів» і експериментальний твір, аналогів якому немає в жодній літературі, під назвою «Дзеньки-бреньки».

У рецензії Валентина Терлецького на повість «Усипальня для тарганів» так написано про творчість автора: «Даниленко не захоплюється таким модним у нас постмодернізмом, талант дозволяє письменнику вдало поєднувати класичні зразки химерної прози, реалізм та сюрреалізм, не уникаючи при тому соціальної спрямованості… Завдяки цьому Даниленко має всі шанси потрапити у храм культових фігур модерної літератури, якщо, звичайно, він не виявиться „усипальнею для тарганів“.

„Дзеньки-бреньки“, для яких автор придумав спеціальний жанр „тошо“, після публікації в антології „Опудало“ (1996) цитувалися в літературному середовищі, оскільки цей твір — сатира на українську літературу, в якій героями твору стали українські письменники від Нестора Літописця до Оксани Забужко. Критики зазначають, що Даниленко не визнає постмодернізм, про який говорить, як про безперспективну естетику, але Валерій Ілля вважав, що „Дзеньки-бреньки“ — єдиний в українській прозі справді національний приклад постмодернізму.

Збірка оповідань «Сон із дзьоба стрижа» (2006) вже не мала радикалізму й відчайдушного ексцентризму, як у «Місті Тіровиван». Вона була написана більше в класичній традиції. На книжковому форумі, присвяченому Дню незалежності, «Сон із дзьоба стрижа» відзначено дипломом «Найкраща книга України 2007 року». Андрій Кокотюха зауважив: «Можливо, це найкраще, що написано в жанрі оповідання за всю історію української літератури».

Роман «Газелі бідного Ремзі» з’явився в 2008 році. У центрі роману — події в Україні, які відбулися між касетним скандалом і Помаранчевою революцією. Опинившись у міжнародній ізоляції, український президент хапається за найменшу соломинку, щоб урятувати режим. Йому потрібний досвід людини, яка потрапляла в подібні ситуації і з них викручувалася. І таку людину знайдено в особі кримського хана Хаджи Селіма Герая І, якого чотири рази скидали з престолу, але щоразу він повертався до влади. Хан був не лише спритним політиком, а й тонким ліриком, що писав газелі під псевдонімом Ремзі. За допомогою медіума хана повертають із того світу, до нього приставляють двох офіцерів СБУ і змушують служити владі. Роман написано у формі любовних листів з країни гяурів, які Ремзі посилає на той світ своїм сорока жінкам, описуючи пригоди в сучасній Україні. Щоб написати роман про життя сучасної української бюрократії, письменник влаштувався на роботу в прес-службу Кабінету Міністрів.

У збірці есеїв «Лісоруб у пустелі» (2008) автор досліджує, чи є центр і столиця в національних літературах, у яких регіонах України народжується найбільше письменників, природу раннього і пізнього літературного таланту, аналізує покоління в українській літературі та дає свою версію 50 найкращих сучасних українських поетів, прозаїків, драматургів. Це розповідь про те, що відбулося в українській літературі після шістдесятників. Книга аналізує найпомітніші явища української літератури 80 – 90-х років ХХ ст. і початку ХХІ ст. в контексті тенденцій світової літератури. Чому за основу взято саме цей період? Критик пояснює: сімдесятники стали першим поколінням, яке принципово не сприйняло ідеологію шістдесятників і дало якісно іншу літературу, що у своїх кращих зразках вже не вірила в ідеологію, вважаючи літературу самодостатнім явищем.

Ця книга – неупереджений погляд зсередини літературної кухні. Читаючи цю книжку, розумієш, що панорама сучасної української літератури – це яскрава мозаїчна картина, котра не обмежується десятком найчастіше згадуваних імен, а український письменник – один із найзагадковіших феноменів нашого часу. У ній названо не менше півсотні конкурентоздатних авторів, які репрезентують регіональні літературні школи.

Погляд автора на літературний процес не обтяжений канонічністю. Його мислення не закомплексоване, часто-густо парадоксальне. Письменник використовує факти як творчого, так і особистого життя письменників разом із буттям суспільства в період, що розглядається. Коло питань, що цікавлять критика, вельми широке: від традиційної літературознавчої аналітики до складання рейтингового листа п’ятидесяти найкращих сучасних українських поетів, прозаїків, драматургів.

Глава, що має назву «Тридцять вузликів на пам’ять сучасному українському письменнику» може слугувати за вранішню молитву кожному, хто присвятив своє життя служінню Слову!

Роман «Кохання в стилі бароко» (2009), що синтезував детектив, кросворд, любовний і містичний романи, Ніла Зборовська вважала найкращим романом сучасної української літератури. Ось як написала про цей роман Ганна Лобановська: «Українські гетьмани, шляхта, буржуазія, священики, міщани проходять перед читачем, наче калейдоскоп історичної кінохроніки. І в цій фрагментарності за пишними декораціями минулого і сучасного Києва, скроєними за лекалами необароко, ніби взятими з філософії іспанського філософа Хав’єра Роберта де Вентоса, відчувається та духовна напруга і передчуття кінця світу, які панували під завісу XX століття».

Книжка Даниленка «Грози над Туровцем» (2014) складається з роману «Клітка для вивільги», повісті «Сповідь джури Самойловича» і оповідання «Стигми преподобного Маська», «Череп’яні війни», «Сміх нічного пана», «Заєць», «Крик гриба», «Ноги поліського злодія», «Грози над Туровцем», «Футбол по-туровецьки», що художньо відтворюють родинні хроніки людей, які жили з XVII по XXI століття в Туровці та інших селах, містечках і містах України. Всі твори, об’єднані родовими історіями, витворюють регіональний міф української історії від Гетьманщини до нашого часу. Історичні сюжети в родинних хроніках органічно поєднуються з містикою.

Редактор «Української літературної газети» Михайло Сидоржевський вважає Володимира Даниленка, одним з найбільших майстрів сучасного українського оповідання.

Почитати житомирську прозову школу можна тут: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/31874/26-Yurchuk.pdf?sequence=1

 

РУСЛАН КІРШ (1985) — музикант, актор, співзасновник та соліст формації NOVA OPERA.

Народився у Києві, навчався в Київській консерваторії на диригентсько-хоровому відділі, почав працювати в Київському національному академічному театрі оперети

Співзасновник та соліст NOVA OPERA, яка є формацією молодих українських митців, мета якої – пошук нових шляхів розвитку музичного театру.

Основною діяльністю цього колективу є створення нових синтетичних жанрів (опера-реквієм, опера-цирк, сонОпера, жахОпера) та експерименти з нетиповими музичними та сценічними рішеннями. Музична мова вистав не має естетичних обмежень, вільно поєднуючи авангард та рок, григоріанський хорал та тріп-хоп, необарокко та фольклорні імпровізації. Вокально-існтрументальний ансамбль Нової опери досліджує можливості людського голосу (від класичного та джазового вокалу до хрипу, крику та шепоту) та приміняє неакадемічні засоби гри на музичних і немузичних існтрументах, як наприклад препарований рояль, розлаштовано фортепіано, біт-бокс, боді-перкусія та ін. Використання сучасних досягнень в області театрального мистецтва, статуарна драматургія, фізичний театр мікшуються із сучасними технологіями – віджеїнгом та live-електронікою.

В репертуарі NOVA OPERA: опера-реквієм “IYOV” (на основі книги Йова), сонОпера “непрОсті” (за романом Т.Прохаська) опера-цирк “Вавілон” за участі акторів цирку та лялькарів тощо.

 

Пом’янемо народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі проти російської збройної агресії.

 

СЕРГІЙ МАКАРОВ (1990-2015) — сержант ЗСУ.

Народився у м. Вознесенськ на Миколаївщині

У часі війни мобілізований в березні 2015-го, старший стрілець 17-го окремого мотопіхотного батальйону «Кіровоград».

23 червня 2015 загинув під містом Мар’їнка внаслідок обстрілу терористами позицій ЗСУ.

Похований в місті Вознесенськ.

 

ВАЛЕРІЙ ЯНЧУК (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у смт. Іваничі на Волині, мешкав у місті Дубно.

Солдат, командир відділення, 51-а ОМБр.

25 серпня Валерій був тяжко поранений поблизу села Дзеркальне Амвросіївського району. Тоді ж загинули Олександр Лобжин та Ігор Пугач.

Місцевий мешканець підібрав пораненого і привіз до Амвросіївки, під час операції Валерій помер.

Його поховали в Амвросіївці на міському кладовищі, але місцевий судмедексперт помилково вказав прізвище — Ямчук, тому воїна довго не могли розшукати. На ТБ вийшов сюжет про зниклого бійця, і на зв’язок з рідними вийшов той чоловік, який намагався його врятувати.

Ідентифікований за експертизою ДНК наприкінці серпня 2015 року. 1 вересня з воїном попрощалися у Луцьку. Похований в смт Іваничі.

Залишилися мати, брат, сестра.

 

СТАНІСЛАВ МАМЧІЙ (1983-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Термез (Узбецька РСР). Закінчив чернівецьке ПТУ № 9, працював на Чернівецькому заводі № 70.

Захищати Україну від російської агресії зголосився добровольцем. Солдат 1-ї роти 122-го окремого аеромобільного батальйону, 81-ша бригада.

Загинув в ніч на 13 липня 2016 року на блокпості під Авдіївкою під час мінометного обстрілу терористами, зазнав множинних мінно-вибухових поранень, несумісних з життям.

Без Станіслава лишились батьки та двоє братів (молодший брат також воював на фронті добровольцем).

 

ІГОР ШКЛЯР(1986-2014) – солдат ЗСУ.

Народився в смт Короп, Чернігівська область.

В АТО служив на посаді стрільця – помічника гранатометника, 41-й батальйон територіальної оборони ”Чернігів-2”.

Помер 25 серпня 2014 р. у Київській лікарні від поранень отриманих під Дебальцеве (Донецька область).

Залишилися батьки та молодша сестра.

 

МАКСИМ ЛОСКУТОВ (1980-2018) – молодший сержант ЗСУ.

Народився у с. Любоіванівка на Миколаївщині.

В Ато служив на посаді навідника, 72-ОМБр.

Помер 16 січня 2018 р. під час лікування від раніше отриманих у бою поранень.

Залишились дружина та троє дітей.

 

ЄВГЕН КРАВЧЕНКО (1991-2015) — молодший сержант ЗСУ.

2006 року закінчив 9 класів чернігівської ЗОШ № 34, 2009-го — чернігівський професійний будівельний ліцей № 18, зварювальник. Після проходження строкової військової служби в лавах ЗСУ працював у ТОВ «Чернігів ТОРГ». Призваний за мобілізацією 24 квітня 2014-го, командир відділення — командир БМП 1-ї мотопіхотної роти, 13-й окремий мотопіхотний батальйон «Чернігів-1».

З травня-червня 2014-го брав участь в бойових діях на сході України, зокрема, боях за Дебальцеве.

31 січня 2015-го у бою 1302 на блокпосту міста Вуглегірськ зазнав поранення, несумісного з життям. Під час евакуації до Артемівської лікарні помер від значної втрати крові.

Без сина лишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада