Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
12.05.2020

13 травня:

Сьогодні в огляді:

  • класик української літератури, який багато десятиліть вів подвійне життя: мало хто знав, що добропорядний полтавський чиновник і письменник, якого царська поліція оголосила у всеросійський розшук – це одна особа;
  • дослідник печер Тернопільщини, в яких було влаштовано схрони ОУН та УПА;
  • один з фундаторів української журналістики доби Незалежності.

А також – полеглі герої російсько-української війни.


Починаємо:

 

ПАНАС МИРНИЙ (1849-1920) — прозаїк та драматург.

Панас Якович Рудченко – це справжнє ім’я письменника – народився в Миргороді.

Він не тільки реалізував себе в літературі, але й зробив блискучу державну кар’єру, ставши статським радником (V клас в “Табелі про ранги” до 1917 р., що відповідає бригадиру – військовому званню між полковником і генерал-майором ). Роботу він свою не любив, але виконував сумлінно, знаходячи розраду в літературній творчості.

Дивно, але царська поліція так і не дізналася, що популярний письменник Панас Мирний і полтавський чиновник казенної палати Панас Рудченко – одна й та сама особа, навіть коли у 1915 році оголосила “у всеросійський розшук” політично підозрілу особу “письменника Панаса Мирного”, який активно публікувався за кордоном, критикуючи російську владу за відмову відзначати 100-річний ювілей з дня народження Тараса Шевченка, виступав за рівноправність жінок тощо.

Після Лютневої революції 1917 р. Панас Мирний підтримав Центральну Раду, був палким шанувальником Симона Петлюри.

В історію української літератури Панас Мирний увійшов як автор реалістично-психологічної прози. Він був першим, хто вивів українську літературу на нові “рейки” епічної прози, розкривши образи близької йому за духом непомітної “маленької людини” – українських дворян і чиновників, поміщиків, інтелігента-різночинця, торговців, селян. А ще – українських жінок в епічному романі “Повiя”, вклавши в складний і спірний образ Христини всі свої емоційні переживання 1883 року, коли його (відомого на Заході письменника!) інша українська дівчина проміняла на… звичайного “солдата-москаля”.

Іван Франко називав Панаса Мирного “сильним епічним талантом”. Окремо він відзначав майстерність глибокого психологічного аналізу, властивого практично всім творам Рудченка, незалежно від жанру.

Літературна спадщина Мирного не втратили актуальності і сьогодні, оскільки Мирний прагнув не просто передавати картини того, що відбувається, але і досліджувати душу людини в різних життєвих ситуаціях. Заслуга Панаса Мирного – створення яскравих людських особистостей, показ глибоких психологічних процесів, природній розвиток характерів усупереч поширеним стереотипним моделям поведінки представників того чи іншого класу.

Панас Мирний також створив нові теми в українській літературі. Так, вже в першій повісті “П’яниця” (1874) він розповів про трагічну долю дрібного чиновника, вихідця із селянського середовища. Крім дослідження психології персонажа, Мирний вперше ставить проблему адаптації простої порядної людини з села до міста. Пізніше ця тема буде розвинена в геніальному романі “Повія” на прикладі долі селянки, що потрапила до міста.

У повісті “Лихі люди” Панас Мирний вперше в українській літературі вводить новий образ інтелігента-різночинця. Критики однозначно кажуть: цей твір письменника випередив літературну епоху Мирного.

Традиційна тема взаємовідносин селянства і дворянства письменником по-новому розкривається в повістях “За водою”, “Голодна воля”, “Лихо давнє й сьогочасне”, багатоплановому романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”.

Вершиною епічної майстерності Панаса Мирного вважаються романи “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і “Повія”. Ці знакові твори вийшли друком за межами Російської імперії  – у Львові та Женеві, бо цензура не допускала видання українською мовою. Тільки з середини 1880-х років твори Панаса Мирного публікуються в Україні.

Крім прози, Панас Мирний створив ряд драматургічних творів, один з яких – “Лимерівна” – був поставлений на сцені. Також активно перекладав українською мовою твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Островського (“Гроза” – разом з Іваном Біликом), К. Рилєєва, М. Огарьова, В. Шекспіра (“Король Лір”), Г. Лонгфелло (“Пісня про Гайавату”), здійснив оригінальний переспів “Слова о полку Ігоревім” – “Дума про військо Ігореве”.

На початку літературної діяльності прикладом для Мирного був старший брат Іван (Іван Білик), який вже з початку 1860-х років публікує свої фольклорні матеріали в “Полтавських губернських відомостях” і “Основі”, а пізніше видає окремі збірники казок і пісень. Крім того, він перекладав українською мовою оповідання Тургенєва, писав критичні статті для львівського журналу “Правда”.

Саме Іван Білик “направляв” свого брата на шлях психологічної прози. На необхідність даного новаторського методу відображення життя Іван вказував під час спільної роботи над перетворенням повісті “Чіпка” в роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”.

Крім літератури, Мирний брав активну участь у суспільному житті. Зокрема, у діяльності полтавського народницького гуртка “Унія”. У зв’язку з цим у Полтаві в його будинку був проведений обшук, в ході якого були знайдені заборонені видання. Але наслідків дана обставина на подальшу долю письменника не мала.

Панас Мирний підтримував тісні зв’язки з багатьма відомими українцями, в тому числі з Л. Українкою, М. Коцюбинським, М. Лисенком, М. Старицьким, І. Карпенком-Карим, М. Кропивницьким та ін.

Як член комісії міської думи узяв активну участь у спорудженні пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві.

Його особисте життя являло собою одну суцільну драму. Одна дівчина, на якій він хотів одружитися, проміняла його на солдата-москаля, інша не відповідала взаємністю. Врешті Панас Мирний знайшов кохання всього свого життя – німкеню Олександру Шейдеман, яка, відмовившись від багатого нареченого з Петербургу, стала його дружиною і народила трьох синів: Віктора, Михайла і Леоніда.

Правда, після народження Михайла вона часто страждала від нервових розладів, що змусило письменника покласти свою кохану на півроку до лікарні. І це допомогло, принаймні, про рецидиви хвороби нічого невідомо навіть після народження третього сина.

Але справжня трагедія спіткала Панаса Мирного пізніше: у Першій світовій та громадянській війнах були вбиті двоє його синів.

Вже після зайняття Полтави більшовиками, Панас Мирний, незважаючи на свій похилий вік, був змушений працювати у Полтавському губфінвідділі. Серед причин, які змусили письменника працевлаштуватися у похилому віці – тогочасна фінансова й економічна нестабільність та потреба утримувати родину.

28 січня 1920 року класик української літератури помер від інсульту. Похований у Полтаві. Дружина пережила чоловіка більш ніж на 20 років. Разом із сином вони відкрили в будинку Панаса Мирного меморіальний музей, першим директором якого був Михайло Рудченко, син письменника.

 

ЮЗЕФ ЗІМЕЛЬС (1943) – спелеолог, дослідник печер Тернопільщини.

Народився в “Отдєльном лагерном пунктє” (ОЛП№11) ГУЛАГ біля м. Івдель Свердловської обл. (РРФСР). Конструктор із проектування житлових та громадських споруд. Запроектував 19 церков. 25 років працював головним конструктором провідного проектного інституту Тернопільщини.

Досліджує печери з 1960 р. Очолював Тернопільський клуб спелеологів (1965-1991 рр.), перший віцепрезидент Асоціації спелеологів України від 1992 р., член спелеологічного товариства США та Італії. Директор Подільського спелеологічного стаціонару Інституту спелеології та карстології Академії наук України.

Завдяки дослідженням Зімельса, відкрилось чимало нових сторінок діяльності ОУН та УПА на Тернопільщини: печери слугували підпільникам як схрони.

Почитати книгу «Дух одвічної стихії і голосу крові: ОУН, УПА в печерах Тернопільщини», співавтором якої є Зімельс, можна тут: http://shron3.chtyvo.org.ua/Myzak_Nestor/Dukh_odvichnoi_stykhii_i_holosu_krovi_Oun_Upa_v_pecherakh_Ternopilschyny.pdf

 

ОЛЕКСАНДР КРИВЕНКО (1963-2003) — журналіст, публіцист. Один з фундаторів  української журналістики доби Незалежності. Редактор львівських газет «Поступ» і «Post-Поступ». Голова проекту «Громадське радіо».

Народився у Львові, в родині переселенців з Вінниччини. 1987 — закінчив Львівський університет ім. І.Франка (філологічний факультет). Працював на кафедрі української літератури.

Був одним з організаторів та активістів «Товариства Лева». Брав участь у створенні «Меморіалу», Товариства української мови. Вересень 1989 року — делегат Установчого з’їзду Руху. 1990–1994 рр. — депутат Львівської обласної ради народних депутатів першого демократичного скликання, голова комісії з проблем молоді.

З квітня 1989 року — організатор і редактор самвидавчої газети «Поступ», На початку 90-х у Львові він втілив в життя проект щотижневика „Пост-Поступ”, згуртувавши довкола нього ціле сузір’я журналістів з усієї країни. 1997 року — брав участь у заснуванні львівської щоденної газети «Поступ», певний час був її шеф-редактором.

З травня по листопад 1995 року працював головним редактором інформаційних програм — «Вікна», «Вікна в світ» — Міжнародного медіа центру «Інтерньюз», у 1996 році став головним редактором Телевізійного інформаційного агентства «Вікна».

З лютого 1998 -1999 року працював головним редактором «Телевізійної служби новин» на телеканалі 1+1.

З березня 1999 р. до грудня 2000 р. був головним редактором щотижневого журналу «Політика і культура (ПіК)», який видавав Зіновій Кулик.

З лютого 2002 року Кривенко очолював незалежний проект інформаційно-розмовного радіо «Громадське радіо», яке вело мовлення в інтернеті, на хвилях регіональних радіостанцій та у 2004—2005 рр. на хвилях інформаційно-розмовного радіо «Ера-ФМ». Домагався отримання ліцензії на радіомовлення для «Громадське радіо», але без успіху.

Загинув 9 квітня 2003 року вночі в автокатастрофі на трасі Київ — Чернігів — Нові Яриловичі, повертаючись після поминок за загиблим попереднього дня в Іраку українським телеоператором Тарасом Процюком. За кермом автомобіля «Фольксваген гольф», в якому їхав Кривенко, був співробітник Офісу координатора проектів ОБСЄ в Україні Гізо Грдзелідзе, який теж загинув.

Пізнавальна стаття: спогади редактора видання «Збруч» Андрія Квятковського про те, в яких умовах наприкінці 80-х поставала нова українська журналістика: https://web.archive.org/web/20070930203339/http://www.pravda.com.ua/archive/2003/may/19/3.shtml

А цей матеріал – з більшим акцентом на особистості Кривенка: https://zbruc.eu/node/7066

Інтерв’ю з Кривенком: https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/05/13/85288/

 

Пом’янемо захисників України від російської агресії. І вкотре почну цей сумний перелік з уродженця Донбасу – з єдиною метою: нагадати деяким діячам, які визначають ступінь патріотизму людей за місцем їхнього народження, що Схід, народжує справжніх героїв – таких само, як і будь-який інший  регіон України.

 

ВОЛОДИМИР ФЕДЧЕНКО (1973- 2020) — молодший сержант, головний сержант взводу 93-ї механізованої бригади «Холодний Яр» ЗСУ.

Народився 13 травня 1973 року в Нещеретовому на Луганщині. Після закінчення школи здобув професійно-технічну освіту за фахом тракторист-машиніст. Працював у колгоспі, згодом, з 2003 до 2011 року — на господарських роботах в дитячому садку, потім — в ремонтно-будівельній бригаді.

Боронити Україну зголосився добровольцем. У 93 ОМБр “Холодний Яр” прийшов у грудні 2016 року. До цього вже мав досвід участі у бойових діях.

У складі 93 ОМБр  обороняв Старогнатівку й Авдіївку.

“Це була людина, на якій трималася рота, опора роти. Він був досвідчений, три з половиною роки у нашому підрозділі. Командири йому довіряли. Дуже хороший дядько. Він був за людей, завжди тягнув за своїх”, – згадують Володимира товариші по зброї.

Загинув 27 лютого 2020 року від кулі ворожого снайпера, яка влучила в голову, – коли намагався врятувати пораненого товариша.

Чоловіка й батька не дочекалася дружина та четверо дітей: доросла донька й троє синів, двоє з яких ще навчаються у школі, а третій – студент.

 

ЮРІЙ ПЕЧЕРИЦЯ (1978-2015) — старший сержант ЗСУ.

Народився в Машівці Полтавської області. Закінчив Комсомольський політехнічний технікум, згодом — Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», за спеціалізацією «менеджмент зовнішньоекономічної діяльності». Пройшов службу у ЗСУ. Обирався депутатом Машівської районної ради. 2006 року переїхав жити до Дніпропетровська, заснував приватне підприємство з автоперевезень.

На фронт пішов добровольцем, покинувши власне підприємство. Старший сержант, в. о. командира мотопіхотного взводу, 42-й окремий мотопіхотний батальйон. Брав участь у боях за Іловайськ, Дебальцеве, Вуглегірськ, Луганське, Артемівськ.

31 серпня 2015 року загинув поблизу Горлівки — під час виконання бойового завдання підірвався на фугасі.

Без Юрія лишилися дружина та син.

 

АРТУР МУЗИКА (1978-2015) — полковник (посмертно) ЗСУ.

Родина Артура тривалий час жила в Грузії, де він закінчив школу міста Тбілісі. Вирішив стати військовим, 2002 року закінчив Полтавський військовий інститут зв’язку, у званні лейтенанта розпочав службу — в гарнізонах Дніпропетровської, Одеської, Харківської областей.

З 2011 року — підполковник відділу організації зв’язку головного управління Генерального штабу ЗСУ.

Виконував завдання в АТО.

9 лютого 2015 року вояки їхали на вантажівці ЗІЛ і штабному УАЗі від міста Артемівськ до Дебальцевого та потрапили під обстріл поблизу села Логвинове — у верхній частині «дебальцівського виступу». Дещо пізніше автівки було знайдено, а про військовиків не було відомостей.

Перебував у списках зниклих безвісти, 4 березня 2015-го надійшло підтвердження про його смерть. 5 березня похований в рідній Ульянівці.

Без Артура лишилися батьки, сестри, дружина та син.

 

МИКОЛА ПОНОМАРЕНКО (1981-2015) — молодший сержант, командир гармати 43-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ.

Народився у Корюківка, Чернігівська область. Більше 10 років працював вальником лісу у Корюківському лісництві. Призваний за мобілізацією у серпні 2014 року.

Був командиром самохідної артилерійської установки 2С7 «Піон». Загинув 31 січня 2015 під час обстрілів російськими силами смт Гродівка Красноармійського району Донецької області.

Залишились батьки, дружина та двоє дітей.

 

ОЛЕКСАНДР ЯКУБЕНКО (1975-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Сквіра на Київщині.

Призваний по мобілізації 20 березня 2014 року. Номер обслуги мінометного взводу, 72-а ОМБр. Загинув 10 липня при відбитті нападу терористів на аеропорт Донецька — 1 км північніше від села Веселе.

Вдома лишились бабуся, син, дядько.

 

ВАСИЛЬ НЕЧИТАЙЛО (1966-2018) — сержант ЗСУ.

Народився 1966 року в селі Новомиколаївка, Миколаївська область.

На війні з перших днів; сержант, командир відділення 28-ї бригади.

23 серпня 2018 року загинув поблизу міста Красногорівка від несумісних з життям осколкових поранень — внаслідок обстрілу із ПТРК терористами водовоза ЗІЛ-131, на якому доставляв технічну воду до ВОП. Дорога, якою їхав Василь, йде вздовж лінії фронту, водовоз був обстріляний під час повернення, на тій ділянці, де дорога не прикрита лісосмугою. Іще один боєць зазнав важких осколкових поранень — йому відірвало ногу. Бійці з ближнього спостережного пункту під обстрілами евакуювали пораненого, тіло Василя змогли витягти лише увечері.

Без Василя лишились дружина, син і дві доньки, онуки.

 

БОГДАН СЛОБОДА (1997-2019) — лейтенант ЗСУ.

Народився в м. Новояворівськ Львівської області. У 2014 році був активістом ВГО «Сокіл».

З 2014 року в ЗСУ. У 2018 році закінчив факультет бойового застосування військ Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (Львів).

З 2018 року проходив військову службу у 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді Оперативного командування «Захід» Сухопутних військ ЗСУ, м. Мукачево. Брав участь в операції об’єднаних сил на сході України.

7 березня 2019 року лейтенант Слобода помер від кульового поранення, яке отримав попереднього дня.

Без сина залишились батьки.

 

ЮРІЙ ПИЛИПЧУК (1991-2014) — старший лейтенант ЗСУ.

Народився в с. Корделівка, Вінницька область. 2012 року закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Командир взводу, 80-та окрема десантно-штурмова бригада.

Загинув у бою з диверсійною групою терористів, коли разом із побратимами біля села Цвітні Піски забезпечував відхід українських військ у Слов’яносербському районі трасою.

5 вересня 2014 року в бою з російським диверсійним підрозділом 97 українських вояків на 6 БТРах й 2 танках (1 БТР підірвали — не заводився) — зайняли кругову оборону між селами Цвітні Піски й Стукалова Балка, відбиваючи натиск терористів у числі 240—260 чоловік. По тому потрапили в засідку коли рухалися на техніці.

Після прибуття підрозділу під населений пункт Щастя було констатовано відсутність БТР-80 № 129, поранення зазнали 9 бійців. У бою загинуло шестеро, вважалися зниклими безвісті 15 вояків – зокрема старший лейтенант Юрій Пилипчук.

Був ідентифікований за експертизою ДНК серед похованих під Старобільськом.

Без Юрія лишились батьки, сестра та дружина.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада