Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.01.2021

13 січня.  Почнемо з вшанування пам’яті героя Небесної  Сотні, вбитого снайпером під час силових спроб придушення народного повстання проти антиукраїнського режиму Януковича.

Дали згадаємо таких непересічних особистостей:

  • авіатор і конструктор, який представив перший у світі проект авіаносця, один із засновників першої в Україні політичної партії РУП;
  • художник, один з найкрупніших колористів в українському живописі першої половини ХХ століття;
  • поет, політв’язень;
  • учасник українського національно-визвольного руху, якого випустили з таборів лише в часи «перебудови»;
  • композитор, автор музики невмирущого хіта «Черемшина»;
  • майстриня петриківського розпису, книжкова ілюстраторка;
  • скульптор, роботи якого встановлені у багатьох країнах. І

Пом’янемо також захисників України, які відзначали б сьогодні день народження – якби їм не довелося ціною власного життя зупиняти російську збройну агресію..


Почнімо.

ВОЛОДИМИР ЧАПЛИНСЬКИЙ (1970-2014) – активист Євромайдану. Герой Небесної Сотні.

До 16 років він жив з батьками в Росії. Після школи переїхав до бабусі й дідуся в Україну, вивчився на електромонтера, одружився. Після училища знову опинився в Росії – служив в армії. Жодної світлини звідти не зберіг, казав : «Не хочу спогадів про тюрму тримати». Після армії Володимир знову повернувся в Україну – працював на картонно-паперовому комбінати і Обухові. Згодом одружився, мали з дружиною Світланою сина і доньку. Зактивно займався спортом, зокрема карате. Мав хобі – лагодив старовинні годинники. А разом з сім’єю любили подорожувати Україною по цікавих історичних місцях.

Уперше Володимир поїхав на Майдан на початку грудня – після побиття студентів. Хоча він не був на боці прихильників Європейського союзу, та вирішив підтримати людей, які вийшли на протест. На Майдані проводив усі вихідні, чергував ночами, охороняючи протестувальників від “тітушків».

18 лютого дружина телефонувала Володимиру майже кожні дві години, запитувала, коли він повернеться. А він відповідав, що на Майдані мало людей, тому він залишиться – «якщо не я, то хто?»  На Майдані Володимир здружився з Іваном Пантєлєєвим, у них були схожі погляди, вони вважали, що або зараз, або ніколи – або зараз ми піднімемося з колін і піднімемо голову, або лишимося рабами у своїй країні. Вони обидва входили в першу сотню,  яку жартома називали «паровоз-анархія», бо вона була незвичайною – не мала командирів – усі рішення приймали голосуванням. Іван та Володимир всюди були разом – разом і загинули – 20 лютого на Інститутській. Володимир загинув від снайперської кулі, яка влучила йому в шию.

 

Знайомство з наступним героєм огляду почнемо з дещо незвичного вступу.

«Русский инженер, авиатор, один из первых русских лётчиков (седьмой), выдающийся русский изобретатель в области кораблестроения и военно-морского дела… …представил первый в мире проект авианосца» – так про цього сьогоднішнього іменинника пишуть сучасні російські сайти. І тут все правда – крім наполегливо повторюваного прикметника «русскій».

Тільки носії додаткової хромосоми могли назвати «русскім» затятого українського самостійника, одного з засновників першої в Україні активної політичної партії РУП, який поєднував у своєму житті інженерну і винахідницьку діяльність, нелегальну політичну роботу і напівлегальну українську культурницьку справу.

 

Отже, ЛЕВКО МАЦІЄВИЧ (1877-1910).

За радянських часів його ім’я фактично викреслили із широкого наукового та гуманітарного вжитку, бо Революційна Українська партія (РУП) вважалася дрібнобуржуазною і націоналістичною, а Мацієвіч не тільки був серед її засновників, але й належав до того крила РУП, яке стояло на радикальних самостійницьких позиціях.

Народився Мацієвич у селі Олександрівці тодішньої Київської губернії, зараз це Кіровоградщина, у сім‘ї службовця цукрового заводу.  Часто біографи тут додають: “у зрусифікованій дворянській сім‘ї”-  наче не була на той момент зрусифікована чи сполонізована практично вся українська шляхта.

Закінчив механічне відділення Харківського технологічного інституту. Встигав і добре вчитися, і займатися діяльністю, яка, м‘яко кажучи, не віталася владою. Він входив до українського гуртка “Студентська громада”, який видавав і поширював книги рідною мовою. Серед його друзів тієї пори був, зокрема, Гнат Хоткевич, письменник і бандурист, з яким вони влаштовували українські вистави, займалися просвітницькою роботою.

Мацієвич демонстративно переходить на українську мову, розмовляє і листується нею не лише у колі однодумців, а й у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури.

За організацію студентських виступів Левка відраховано з інституту і вислано із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там він несе службу у Севастопольському порту. Інститут Левко Мацієвич зміг закінчити тільки у 1902 році, представивши проект комерційного лайнера. Інженерний талант Мацієвича перемагає в очах керівників військового відомства політичну неблагонадійність: він стає флотським офіцером і одним із керівників спорудження крейсерів “Очаків”, “Кагул” і панцерника “Іоан Златоуст”.

Він не лише дуже чітко уявляв ближче майбутнє морської авіації, пов‘язане із застосуванням гідропланів для розвідки та бомбових і торпедних атак противника, а й розробив уперше в світі проект цілком дієздатного авіаносця, який мав катапульту та гальмівну систему, щоб обмежувала пробіг літака палубою.

За кілька днів до останнього свого польоту Мацієвич дізнався про те, що йому для експериментів зі створення авіаносця виділений корабель і відпущена значна сума грошей. У цей же час він також підписав верстку книги “Повітроплавання у морській війні”.

Виришувши у свій, як виявилося, останній політ, Мацієвич став першою жертвою авіатрощі в Російській імперї.

На початку 1908 року Левко Мацієвич захоплюється авіацією і віддається теорії та практиці повітроплавання. Він їде до Франції, тоді найпередовішої у світі авіаційної держави, й одержує посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків), вивчає авіабудування.

У вересні 1910 року Мацієвич повернувся зі своєю групою пілотів до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання. Він  ледь не зодня піднімав у повітря пасажирів. Серед них була його дружина Олександра і прем‘єр Російської імперії Столипін.

А 7 жовтня його літак «Фарман-IV» під час набору висоти раптом почав розвалюватися на очах десятків тисяч глядачів (серед яких була дружина з дітьми), а сам льотчик випав зі свого крісла, адже кабін, пасків безпеки і парашутів у літаках на той час не існувало. Як з’ясувала спеціальна комісія, під час польоту не витримав навантаження дріт діагонального розтягування і потрапив у гвинт…

 

А тепер про інших народжених цього дня неперсічних особистостей – у більш-менш хронологічному порядку.

 

ЛЕВ КРАМАРЕНКО (1888-1942) – художник.

Народився на Черкащині в український інтелігентній сім’ї, яка приятелювала з композитором Миколою Лисенком, драматургом Старицьким та іншими культурними діячами. Живопису вчився у Петербурзі у професора академії мистецтв Кардовського, де отримав міцні засади реалістичного мистецтва, а також у Паржі – у Марі-Франсуа Рансона який належав до  неоімпресіоністичного напрямку в мистецтві.

Згодом Крамаренко сам став педагогом – в Українській Академії Мистецтв (1918-1932).

У малюнках і етюдах митець широко використовувв можливості різних технік і матеріалів, віддаючи перевагу тим з них, які підсилювали колористичну виразність твору. Писав швидко, з натиском, прагнучи зберегти свіжість безпосереднього сприймання натури і чистоту кольорового рішення. “Пишіть швидше, – казав він учням, – не ялозьте, шукайте свіжості кольору”.

 

ІВАН КОВАЛЕНКО (1919-2001) —поет, політв’язень.

Народився у с. Лецьки на Полтавщині. Характер проявив дуже рано – хоча вчився він добре, але зі школи його виключали тричі – він так і не вступив у піонери та комсомольці.

Після Другої Світової війни разом з дружиною вчителював у Боярці під Києвом. У 1955 за неповагу до відкритих партійних зборів Коваленка звільнили і 5 років не допускали до педагогічної роботи. У 1961 році на літературному вечорі, присвяченому 100-річчю з дня смерті Тараса Шевченка, він читає свій вірш відверто антирадянського змісту «У поета тільки слово». Зокрема, в ньому є такі рядки:

 

А в поета тільки слово,

Тільки слово, більш нічого,

Тільки думи на папері,

Тільки думи, тільки муки,

Тільки помисли високі,

Біль за рідну Україну,

За народ її в кайданах.

 

А у вас брехня і підступ,

А у вас обман і підлість,

І нещирих слів облуда,

Влади й почесті жадоба,

І жага користолюбства,

Підкуп, злочини і зрада,

І життя мерзенний бруд.

 

З цього моменту за ним було встановлено нагляд КДБ. У 1972 році Коваленка заарештували під час репресій, яким було піддано українську творчу інтелігенцію. Приводом стали давні доноси про те, що Коваленко прилюдно в учительській назвав окупацію Чехословаччини 1968 року «фашистською акцією». Винним себе Коваленко не визнав і відмовився написати до преси покаянного листа.

У таборі спілкувався з колишніми вояками УПА, зокрема, з Мирославом Симчичем, з шістдесятниками Іваном Світличним, Ігорем Калинцем, Тарасом Мельничуком, Євгеном Пронюком, Семеном Глузманом.  Був звільнений у 1977 році інвалідом 2-ї групи.

Після 1991 року в Незалежній Україні друкувався в періодиці. У 2006 учениця і друг сім’ї Коваленків Ольга Рожманова видала своїм коштом практично повну збірку творів Івана Коваленка «Перлини».

Івану Коваленко присвячено змістовний сайт http://ivan-kovalenko.info/ – тут і його вірші, і біографія, і спогади його сучасників.

 

ВАСИЛЬ СТРІЛЬЦІВ (1929-2004) – учасник українського національно-визвольного руху, політв’язень, член Української Гельсінської Групи з 1978.

Коли йому було 15 років, заарештований НКВС за звинуваченням у зв’язках з національно-визвольним рухом, засуджений військовим трибуналом військ НКВС Станіславської області за «зраду батьківщини» — оскільки більшовики вважали, що у всіх повинна бути лише одна радянська «батьківщина». Відбув 10 років, потім – на засланні.

Василь Стрільців зумів повернутися до Станіслава лише у 1957 році. Працював на будівництві, заочно отриав вищу освіту. У 1962 році його реабілітовано, він вчителює. 3 1972 року після арешту брата Павла, Василь Степанович знову зазнав утисків: у 1977 році його звільнено з роботи за конфлікт з адміністрацією.

Тоді Василь Стрільців відмовився від радянського громадянства і відіслав свій паспорт до Президії Верховної Ради СРСР, увійшов до  Української Гельсінкської Групи, підписав звернення членів Групи до Белградської наради у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка.

У 1979 році – обшуки, попередження, арешти і новий вирок – 2 роки. За день до звільнення Василь Стрільців був заарештований у таборі за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації й пропаганди», знову вирок – 7 років. Звільнений у 1987 році у зв’язку з «перебудовою». Негайно підтвердив своє членство в УГГ.

Василь Стрільців — член-засновник Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих.

 

ВАСИЛЬ МИХАЙЛЮК (1929-1966) -композитор, диригент.

Народився у с. Вашківці Чернівецької області.

Автор музики надзвичайно популярної пісні, написаної на слова поета Миколи Юрійчука в 1965 році – «Черемшина».

Окрім цього хіта Михайлюк написав ще популярні на той час «Смерічки», «Подаруй мені Карпати», «Анничка» тощо. Всього створив композитор понад 200 пісень.

 

ТАМАРА КУДІШ (1948) — художниця, майстриня петриківського розпису.

Спочатку навчалася у матері, відомої майстрині Зої Кудіш. У Петриківській дитячій художній школі її вчителем був відомий художник Федір Панко.

Тамара Кудіш відома не тільки декоративними роботами, але й як ілюстраторка книжок.  Працювала вона і з порцеляною. Крім того, за розписами майстрині оформлювалися зупинки громадського транспорту – особливо багато їх на Царичанській трасі.

-Ці павільйони будувалися на початку 70-х років. Мі з чоловіком малювали у нас вдома, плитка випалювалася на керамічному заводі у Синельниково. А отім чоловік разом з робітниками монтував плитки з розписом, – розповідає майстриня.

 

ВІКТОР ЛИПОВКА (1956) – скульптор.

Народився в с.Жадове на Чернігівщині. Був студентом Київського державного художнього Інституту на факультеті скульптури.

З 1978 року починає брати активну участь в Республіканських художніх та Всесоюзних виставках, З 1983 року бере участь у міжнародних художніх виставках, симпозіумах, акціях, конкурсах, аукціонах та салонах.

Є автором понад 15 монументальних пам’ятників та садово-паркових композицій. Роботи Віктора Липовки знаходяться у 26 музеях світу, а також у приватних колекціях в Україні, Швеції, Росії, Франції, США, Швейцарії, ОАЄ.

Пам’ятники українським діячам роботи Віктора Липовки встановлені у багатьох країнах.

Дивитися твори скульптора: http://lipovka-ruban.com.ua/index.php

 

А тепер – про захисників України, які поклали життя у боротьбі з російською з збройною агресією.

 

ОЛЕГ БІРЮК (1976-2914) — підполковник (посмертно) ЗСУ, льотчик.

Народився у м. Охтирка на Сумщині. Небо його кликало завжди – на першу заробітну плату придбав модель гелікоптера. Закінчив льотне училище, академію міністерства оборони. Була можливість після академії залишитися у штабі, але він хотів літати.

З початку березня 2014 року Олег Бірюк направлений у зону проведення бойових дій на сході України. Загинув 20 серпня 2014 року разом з капітаном Антоном Родіоновим — знаходилися в збитому терористами гелікоптері Мі-24 — поблизу смт Георгіївки Лутугинського району.

 

СЕРГЙ ДУСЬ (1991-2014) – сержант ЗСУ.

Народився у м. Городня на Чернігівщині у багатодітній родині.

З початком російської агресії  мобілізований, механік-водій танка, 1-а окрема танкова бригада.

Загинув у бою при проведенні заходів з розблокування оточеного терористами аеропорту Луганська. Колона танків прямувала на допомогу до заблокованого луганського аеропорту і потрапила під обстріл. Сергій був у танку «Булат», який ішов останнім у колоні. Танк було підбито, екіпаж згорів.

Без Сергія залишилося дев’ять братів і сестер.

 

ІГОР ГОРБЕНКО (1983-2014) – спецпризначенець, підполковник (посмертно) СБУ.

Народився у німецькому місті Потсдам, де на той час проходив службу його батько – офіцер совєтської армії.

Закінчив Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою і Полтавський військовий інститут зв’язку, служив в ЗСУ, а з 2010 року – на оперативно-технічних посадах у підрозділі «Альфа» Служби безпеки України.

24 червня 2014 року у складі технічної групи фахівців СБУ виконував завдання зі встановлення та налагодження телекомунікаційного обладнання в районі міста Слов’янська для моніторингу простору, фіксації фактів порушення перемир’я в зоні проведення АТО. По закінченні робіт група мала повертатись у вертольоті армійської авіації Мі-8МТ. Одразу після зльоту з гори Карачун близько 17:10 вертоліт був збитий російськими терористами з ПЗРК, вибухнув і впав поблизу села Новоселівка, почалася пожежа з детонуванням боєкомплекту. Всі 9 осіб, які були на борту, загинули.

У Ігоря залишилися дружина та маленька донька.

 

ІЛЛЯ ІДЕЛЬ (1988-2014) —вояк батальйону «Айдар»,.

Народився у с. Червона Слобода на Черкащині. Здобув професію водія; захоплювався картингом. Відслужив строкову службу. Батько помер 2013-го, мама проживала у Києві. Приїхав до Києва восени 2013-го, лишився в часі подій Революції Гідності.

В часі війни — старший оператор, підрозділ диверсійної розвідки, 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Побував удома в короткотерміновій відпустці; супроводжував довезення загиблих побратимів.

30 серпня 2014-го помер в київському шпиталі від важких травм, котрих зазнав у боях з терористами під Луганськом.

Залишилися мати, дружина, донька, брат.

 

ВЛАДИСЛАВ МУРАВЙОВ (1994-2014) – старший солдат ЗСУ.

Народився в Луганській області, його сім’я переїхала на проживання до Львова, навчався і служив на Львівщині. Був контрактником, хотів працювати в СБУ. На зламі 2014/2015 років планували весілля.

Старший розвідник-оператор 80-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув під час обстрілу терористами села Красне Краснодонського району Луганської області з РСЗВ «Град». Тоді ж загинуло ще дев’ятеро захисників України.

Без Владислава лишилися мати і сестра.

 

ЄВГЕН КРИКУНОВ (1983-2015) – солдат ЗСУ.

Народився у Дніпропетровську.

У часі війни був мобілізований до ЗСУ, служив на посаді снайпера, 57-а окрема мотопіхотна бригада.

Загинув 4 грудня 2015 року від осколкового поранення під час обстрілу позицій бригади поблизу села Зайцеве Артемівського району Донецької області. Тоді ж загинув старший солдат Віктор Мельник.

Без Євгена залишилися дружина і син.

 

АРТУР КОСТЮЧЕНКО (1977-2015) — підполковник ЗСУ.

Народився у с. Мезенівка на Сумщині. Закінчив Сумське артилерійське училище і академію ЗСУ. Командир батальйону, 1-а окрема танкова бригада.

14 лютого 2015-го загинув внаслідок підриву на фугасі — колона входила в село Петрівське. Водій бойової машини солдат Юрій Скляр загинув на місці, командира батальйону з важкими пораненнями доправили до шпиталю, але врятувати життя не вдалося.

Залишилися батько, дружина і дві доньки.

 

МАКСИМ ЯРОВЕЦЬ (1995-2016)  – лейтенант ЗСУ.

Народився у м. Хмельницький.

Командир роти (130-й окремий розвідувальний батальйон).

Загинув 5жовтня 2016 року при виконанні бойового завдання від вибуху розтяжки. «Максим з нами прослужив трохи більше ніж півроку після військової академії. І хоч про померлих прийнято говорити тільки хороше, нічого поганого про нього не скажеш навіть, якщо захочеш. Максим був хорошим командиром, давав великі надії, жив службою. На жаль, Бог забирає найкращих», – розповів боєць 130-го розвідувального батальйону з позивним «Рибак».

Без Максима залишилися батьки і сестра.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада