Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
12.08.2020

13 серпня.

Цей день виявився скупим на дня народження непересічних особистостей. В огляді:

  • майстриня петриківського розпису;
  • сучасний письменник-інтелектуал, темами творчості якого є екзістенціальні питання, втрата сенсу буття, інфікованість українського суспільства чужою мовою і культурою, руйнівна дія різних типів тоталітаризму на особистість та постколоніальні проблеми.

Як завжди, вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з зазіханнями Росії на цілісність і незалежність нашої держави.


НІНА ТУРЧИН (1941) — художниця, майстриня петриківського розпису. ,

Народилася в с. Петриківка, знаного народним художним розписом.

Ніна Турчин займається творчістю з 1958 року. З дитинства любить малювати: «Досі пам’ятаю, коли я пішла у перший клас, батько купив мені  пачку кольорових олівців. Мабуть, з того часу я відчула себе художником. Адже такі олівці були тільки у мене на весь клас».

Закінчила у 1962 році Петриківську дитячу художню школу ім. Тетяни Пати, де її вчителем був видатний майстер петриківського розпису Федір Панко. Працювала на Фабриці петриківського розпису «Дружба» протягом 1958-1971 років та згодом в Експериментальному цеху петриківського розпису. Зараз працює в Центрі народного мистецтва «Петриківка».

Композиції художниці найчастіше витримані в теплих, помаранчево-коричневих, червонясто-золотавих відтінках. Зазвичай вона уникає різких контрастів і застосування кольорів з різних частин спектру. Зрідка створює композиції в синіх та фіолетових тонах з додаванням охристих вкраплень.

Крім традиційних квітів дуже часто у роботах Ніни Турчин присутні колоски пшениці та калина. А фантастичні птахи завжди з розтуленим у співі дзьобиком, бо коли птахи співають, значить, на землі спокій та мир. У великі декоративні панно художниця вводить реалістично-узагальнені зображення хат, хлібу, лелек, типових українських пейзажів.

Твори майстрині зберігаються у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (м. Київ), інших музеях України та приватних збірках.

 

СТЕПАН ПРОЦЮК (1964) — письменник, якого вважають одним з контроверсійних сучасних письменників-інтелектуалів.

Народився 1964 року в селі Кути на Львівщині у родині політв’язня. Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. До лютого 2020 року викладав сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська.

Літературна біографія Степана Процюка розпочалася 1991 року з літгурту «Нова деґенерація», куди він входив разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. Наступного року була надрукована їхня перша поетична збірка «На вістрі двох правд» (з передмовою Юрія Андруховича). На думку літературознавців, на початку 90-х літгурту «Нова деґенерація» вдалося стати одним із небагатьох руйнівників літературної стагнації. Згодом з’явилася збірка віршів «Апологетика на світанку» (1996) та збірка поем «Завжди і ніколи» (1999). Згодом Процюк припинив писати вірші, перейшов на прозу й есеїстику.

1996 року вийшла збірка есеїв Степана Процюка «Лицарі стилосу і кав’ярень», а також перша книжка прози «Переступ у вакуумі». 2001 року побачила світ збірка повістей «Шибениця для ніжності», що складається зі споминів-сповідей головного героя. Життєвий шлях персонажа переказаний непослідовно, автор зупиняється на найбільш екзистенційно значимих подіях, що дозволяють глибше усвідомити еволюцію характеру. Поруч із історією головного героя фрагментарно згадуються історії його родичів, що стали жертвами тоталітарної системи.

«Серафими і мізантропи» – ця збірка повістей виходить 2002 року. У ній, за спостереженнями критиків, посилюються декадентські кольори, а також інтерес до зображення межових невротичних станів людини. Для автора характерний тип героя — рефлексуючого інтелігента з сильною потребою ідеалу, в якій упізнається туга за Богом.

«Інфекція» – це дебютній роман Процюка, який побачив світ теж 2002 року. В анотації до нього зазначено, що це роман «про нас, нинішніх українців, і про нашу історію хвороби». «Інфекція» стала заявкою на опанування рідкісним нині жанром соціально-психологічного роману. Центральною в цьому творі є ідея інфікованості українства чужою мовою, культурою, способом життя.

Оцінки критиків варіювалися — від тверджень про появу роману «національної честі» до роздратування: справжній українець не повинен так жорстко критикувати національні негаразди й ментальні недоладності.

«Жертвопринесення» – другий роман Процюка, надрукований окремою книжкою 2007 року, став своєрідною відповіддю на питання, чому Степан Процюк припинив писати поезії. У центрі романної дії — поет із провінційної Мічурівки Максим Іщенко, який не знаходить місця в брутальному суспільстві, що живе за законами «ринкової економіки». Це твір про загублену українську людину в часи новітньої постколоніальної історії. Головне у романі — дослідження хворобливих зламів людської психіки, оголення й вивчення таємниць свідомості. Висновок — болісне усвідомлення нікчемності буття Поета в нашій державі.

«Тотем» – у третьому своєму романі Процюк звертається до онтологічних питань: смерть і страх, фетишизація й неврози, відчай і пошуки можливих рецептів гармонії. Актуальні проблеми роману: ідолопоклоніння, фальшивий патріотизм, деградація особистості під впливом психотропів, нездорова фетишизація пристрасті.

«Канатоходці» – збірка есеїв лейтмотивом якої є слова: «найважливіша прикмета нашого часу — це відсутність, майже повсюдна і хронічна, справжнього життя». Автор веде боротьбу проти напівправди і симулякрів. Противагою штучності виступає безпафосна героїка, позбавлена гламуру й позірної вишуканості. Рефлексії над життям і смертю юнаків з УПА, без усілякого зайвого компліментаторства, оживлюють ці фрагменти історії. Есеї Степана Процюка поєднують достовірність життєвих фактів і узагальнення, що межують із філософією.

Ще одна складова доробку Степана Процюка — література для підлітків. У 2008 році побачила світ трилогія про кохання «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце» (Друга історія Марійки і Костика), «Аргонавти» (Третя історія Марійки і Костика). У серії «Життя видатних дітей» вийшла книга «Степан Процюк про Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Карла-Густава Юнга і Ніку Турбіну». Повісті для підлітків Степана Процюка критика вважає одними із найчитаніших у цій жанровій ніші.

«Аналіз крові» – 2010 року знову виходить збірка есеїв. Ці замальовки-роздуми єднає застосування класичного психоаналізу. Цей текст є втіленням концепції письма як психотерапії в прямому сенсі цього слова. Автор шукає відповіді на «вічні» питання на прикладах із власного життя, а також історіях, що трапилися з відомими письменниками, художниками, психоаналітиками. Як приклади чи авторитети в збірці фігурують Е.Гемінґвей, А.Камю, Ж. П. Сартр, Г.Чхартішвілі, В.Стефаник, Ж.Батай, М.Уельбек, М.Монтень, П.Тичина, Д.Гуменна, І.Бунін, С.Далі, Т.Шевченко, О.Олесь, А.Тесленко, П.Куліш… Центральними є три великі есеї, присвячені психоаналітичній тематиці: «Наодинці з порожнечею», «Terra incognita», «Нарцисизм і страждання». Процюк майже не дає відповідей на питання, які ставить перед собою й читачем, але спонукає читача замислитися, застосувати «аналіз крові» до самого себе.

«Троянда ритуального болю» – робота, що вийшла друком 2010 року, – це одна з перших спроб серйозного художньо-психологічного осмислення постаті Василя Стефаника як людини й творця. «Я навіть не намагався скрупульозно відтворити всі віхи життя свого героя, — зазначає Процюк. — Мене цікавила передовсім його психобіографія, оті таємниці його довгого мовчання, витоки його експресіоністичного трагізму». Процюк створює біографію Стефаника, пропустивши сухі історичні відомості крізь призму психоаналізу.

У творі чимало йдеться про загублені кохання головного героя, його пошук Жінки свого життя. Також відображено взаємини Стефаника з його колегами й сучасниками: Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Лесем Мартовичем, Марком Черемшиною, Станіславом Пшибишевським, митрополитом Андреєм Шептицьким, Вацлавом Морачевським.

Критики зазначали, що із романом «Троянда ритуального болю» в Україну прийшов новий жанр — міфобіографія, тобто текст-біографія, в якому переважає образ, а не точність відтворення історичних і культурних реалій, не «археологічна» історія.

«Руйнування ляльки» – 2010 року вийшла остання частина «психіатричної тетралогії» Процюка. Це зразок філософської прози, не роман дій, а роман ідей, твір більше публіцистично-есеїстичний, аніж власне художній, в якому більше психології, аніж інтриг і пригод. У романі зведені умоглядні Архе і Лялька. Архе — це пам’ять про першопочатки й елементарні істини, що гарантують людині людське життя. Лялька — це симулякр, фальшивка, порожня голоґрама, що водить людину плутаними манівцями, плекаючи гріх, а відтак — довічну юдоль печалі. Герої цього роману живуть на помежів’ї. Екзистенційний вибір, самотність людини, її скутість спрутами комплексів — це осердя Процюкових персонажів.

«Маски опадають повільно» – 2011 року знову виходить психобіографічний роман – цього разу про Володимира Винниченка. Автор виходить за межі жанрів нарису, літературного портрета, есе-біографії, що зазвичай лягають в основу художньої біографістики, і пропонує оригінальну версію психоаналітичного прочитання біографії одного з найбільш суперечливих і найцікавіших українських письменників XX століття.

Перед читачем постає образ письменника-новатора європейського рівня і разом з тим — ексцентричного невротика з драматичною долею. Джерельною базою роману став епістолярій і щоденники Винниченка. Одним з цікавих моментів роману є історія стосунків В.Винниченка з Є.Чикаленком, де письменник відтворив дружбу двох чоловіків, що стали заручниками більшовицької анексії.

«Тіні з’являються на світанку» – чергова книга есеїстики. Страх смерті, неврози безсенсовності й абсурдності життя, любовні залежності, самотність, глибинні внутрішні конфлікти — це неповний перелік того, про що пише автор, і що становить коло екзистенційних проблем сучасної людини. Письменник не зациклюється на особистісному досвіді, часто підтверджуючи міркування прикладами з біографій яскравих особистостей, які наочно ілюструють вияви невротичних «відхилень». До цього переліку потрапляють письменники М. Коцюбинський, В. Винниченко, В. Маяковський, О. Пушкін, М. Цвєтаєва, Г. Горенко (Ахматова), диктатори А.Гітлер, Й.Сталін, американський професор Дж. Кеворкян, окремі есеї присвячені Ф.Ніцше, А.Шопенгаверу.

«Бийся головою до стіни» – повість про непрості стосунки батька, який помирає, і сина, який намагається його зрозуміти. Автор витримав цю повість на найвищому регістрі почуттів і переживань. Тричленна структура повісті віддзеркалює три змістові концепти (зрозуміти, пробачити, відпустити минуле), разом із тим це проекція трьох часових площин: перша — минуле, передісторія, що проказує розгортання батьківсько-синівських стосунків, друга — сьогодення: сім днів «відходу» і прощання з батьком; третя — проекція майбутнього, що містить алегоричні картини, які натякають на очищення і незворотні внутрішні зміни.

«Чорне яблуко» – 2013 року вийшла заключна частина психобіографічної трилогії — роман «Чорне яблуко», присвячений наймолодшому класику української літератури Архипу Тесленку. Увага Степана Процюка сконцентрована на трьох змістових домінантах. Перша — історія платонічного кохання, яке то завдавало нестерпного болю думками про неможливість особистого щастя, то підтримувало у хвилини випробувань. Друга лінія — участь Тесленка в революції 1905—1907 років, що призвело до арешту, заслання і передчасної смерті у віці 29 років. Третя домінанта — історія непростих стосунків братів Архипа і Яреми, що розгорталися під знаком протистояння, почасти навіть — братоборства.

«Десятий рядок» – в цьому романі розгортаються три долі, три сюжетні лінії: діда, батька й онука. Різні покоління, різні держави, різні суспільні устрої — від сталінського геноциду до часів Незалежності. Роман, з одного боку, антитоталітарний, з іншого — глибоко філософський. Людина у своїй проблемності завжди перед вибором: життя / смерті, любові / ненависті, вірності / зради, стоїчного спокою / гедонізму насолоди… Зрештою тоталітаризм прибирав подобу не лише певних «ізмів», як-от комунізм, тоталітаризм і нині випробовує людину, тільки в інших формах і змістах, як-от «ринковий тоталітаризм». Тоталітаризм радянський чи споживацький — кожний по-своєму нищить людину.

«Під крилами великої Матері» – 2015-го року виходить суспільно-історичний роман, що торкається подій Євромайдану. Головний герой хоче, але через хворобу тіла не може бути на Майдані. Чому він так болісно це сприймає? Чого бажає? Новий роман Степана Процюка — це свідомість доби в «хірургічному» розрізі. Тільки так кожен може зрозуміти, чому він такий… Чому на одному плечі сидить невидимий «мамай», а на іншому «ватник»?

На думку літературного оглядача Христини Букатчук, цей роман — «один з перших підводних землетрусів сучукрліту, який може викликати потужне літературне цунамі в сенсі психологічно-екзистенційного аналізу українства».

«Варвари» – ця повість для підлітків вийшла 2016 року. Дія твору відбувається за совєтів, повість розповідає про підліткове кохання та проблем, з якими стикаються підлітки. Крім того ця психологічна повість використовує постколоніальну тему для аналізу періоду радянського тоталітаризму.

«Травам не можна помирати» – цей роман, що побачив світ 2017 року,  базується на проблемі радянського тоталітаризму. Зокрема, у романі значну роль грає опис методів діяльності каральних органів — «кагебістських провокацій і каральної психіатрії». Серед тем, які аналізує «Травам не можна помирати», — вплив тоталітаризму на свідомість людини, заплутана любовна історія зради, а також роль митця в тоталітарній системі.

Літературний критик Олег Соловей зауважує: «Степан Процюк — письменник, що у своїх романах (зрештою, як і в есеях, і у колишніх віршах, поемах) небезпечно балянсує поміж Сциллою натуралізму та Харибдою всесвітнього жаху, який усвідомити здатні хіба що обрані… Це щастя мистецьке називається експресіонізмом — бачити суть речей, прагнути щось змінити й одночасно мати цілковите розуміння того, що змінити нічого не можна: адже погода не переміниться, як писав свого часу Генрі Міллер, а задовго до нього — Еклезіяст. Творчість подібних письменників, їх гучні та нестерпні волання в пустелі гидкого міщанського побуту, власне і є тим проґнозом погоди на завтра, до якого слід би нарешті прислухатись, але цього не стається. Людство упевнено крокує до передбаченої апокаліпси… Процюк давно і надійно вписує себе до величної традиції тираноборців, правдолюбців, тих конкістадорів духу, що мають відвоювати для всіх нас нові території…»

 

Пом’янемо наших захисників, які ціною власного життя зупинили розповсюдження «русского міра» в Україні.

 

АНДРІЙ ЗАДОРОЖНИЙ (1978-2014)— капітан ЗСУ.

Народився в с. Обільне на Донеччині. Проживав у місті Нововолинськ.

Кадровий офіцер, командир мінометної батареї, 1-й батальйон, 51-ша окрема механізована бригада.

За словами комбата 1-го батальйону 51-ї бригади Миколи Капіноса, його батарея була дуже сильною, а дисципліна — винятковою, не зважаючи на те що укомплектована була переважно мобілізованими, з мінімумом контрактників.

Загинув 1 серпня 2014-го року недалеко від місця свого народження через підрив на міні автомобіля «ГАЗ-66», який перекинувся. Тоді ж загинули сержант Руслан Калуш, молодший сержант Андрій Курочка, старший солдат Сергій Дармофал, старший солдат Михайло Котельчук та старший солдат Сергій Кушнір.

Залишилися мама, сестра, дружина, двоє дітей.

 

ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1969-2017) —десантник, старший солдат ЗСУ.

Народився в місті Кривий Ріг. Закінчив Криворізьке ПТУ№ 29. Строкову службу проходив у Севастополі в спецпідрозділі прикордонних військ СРСР. У 1990-х роках працював в органах внутрішніх справ України. По тому працював електрогазозварником, слюсарем на підприємствах Кривого Рогу: «Криворіжсталь», «Суха Балка», Південний ГЗК; останнім часом — електрогазозварником у «Вагонному депо „Мудрьона“» Придніпровської залізниці.

В липні 2014 року добровольцем пішов захищати Україну від російської агресії . У жовтні 2016 року демобілізувався, та згодом продовжив службу за контрактом.  Старший солдат, старший сапер взводу парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, смт Гвардійське, Дніпропетровська область.

30 травня 2017 року загинув від мінно-вибухової травми, множинних проникаючих осколкових поранень, внаслідок підриву на вибуховому пристрої під час виконання бойового завдання в районі м. Залізне на Горлівському напрямку.

Залишились донька та онука.

 

АНАТОЛІЙ ПОТІЄНКО (1983-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в с. Придеснянське на Чернігівщині в сім’ї колгоспників, після школи пішов працювати — у своєму селі, ТОВ «Дружба». 2001 році призваний до лав ЗСУ, Внутрішні війська. Демобілізувавшись, повернувся працювати до свого села. Від 2008 року проживав у селі Валки Прилуцького району. Працював у місцевого фермера, в Густинському Свято-Троїцькому монастирі, на благоустрої села, згодом — в особистому селянському господарстві.

Мобілізований 31 березня 2014-го, солдат 1-ї окремої гвардійської танкової бригади, згодом — номер кулеметної обслуги 72-ї механізованої бригади. 23 серпня 2014 року направлений у зону бойових дій.

Загинув 7 січня 2015-го на блокпосту біля села Новогнатівка від кулі снайпера.

Без Анатолія лишилися мама, сестра, дружина та донька.

 

СТАНІСЛАВ ТАРАНЕЦЬ (1979-2014) — капітан ЗСУ.

Народивсяу с. Велика Круча на Полтавщині. Закінчив Київський університет цивільної авіації — навчався на військовій кафедрі. Проходив військову службу в Гвардійському (Дніпропетровщина), у військовій частині А-1532 у Донецьку, потім — у військовій частині в Кіровограді (3-й окремий полк спеціального призначення). Займав посаду начальника складу паливно-мастильних матеріалів.

Під час АТО займався забезпеченням військових частин паливом та неодноразово супроводжував конвої на схід України.

29 листопада 2014-го о 5-й годині ранку капітан Таранець вирушив з черговим конвоєм ПММ в Донецьку область, їхав у голові колони. Поблизу селища Куколівка на слизькій дорозі водій не впорався із керуванням, бензовоз кілька разів перевернувся. Від травм Станіслав Таранець помер на місці, водій вижив.

Без Станіслава лишилися дружина та донька.

 

СЕРГІЙ ЗАВАЛА (1983-2016) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Вінницькі Хутори на Вінниччині, де закінчив школу. Пройшов строкову військову службу в лавах ЗСУ. Створив родину, проживав у рідному селі.

Мобілізований 8 липня 2015 року; солдат, кулеметник 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Брав участь у бойових діях.

29 квітня 2016 року загинув в часі мінометного обстрілу проросійськими терористами опорного пункту ЗСУ біля Невельського. Сергій з побратимом вийшов ввечері з бліндажу на перекур, розпочався ворожий обстріл, поряд з бійцями розірвалася міна, Сергій зазнав численних осколкових поранень грудної клітини, помер на місці.

Без Сергія лишилися батьки, двоє братів, сестра, дружина та донька.

 

МИХАЙЛО ТИМОЩУК (1987-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився у Рівному. 2009 році закінчив Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці II за спеціальністю «історія-географія», отримав диплом вчителя історії. Але Михайло вирішив спробувати себе в іншій професії, і 2010 року пішов служити за контрактом у Збройні сили України.

Старший солдат, старший механік-водій 128-ї окремої механізованої бригади, військова частина А1556, псевдо «Професор».

Загинув у день свого народження під час обстрілу з РСЗВ «Град» підрозділів бригади в районі с. Новоганнівка (Краснодонський район) Луганської області.

Поховали Михайла в Береговому 17 серпня.

 

ВИКТОР СИВАК (1992-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Сокаль на Львівщині. Закінчив Сокальську гімназію. Захоплювався історією, багато читав, займався спортом. 2013 здобув вищу освіту в Одеському національному політехнічному університеті. Але вирішив стати військовим і в січні 2014 вступив на військову службу за контрактом.

Солдат, розвідник розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти штабного батальйону 24-ї ОМБр, м. Яворів. З весни 2014 брав участь в АТО.

19 червня 2014 року, в ході військової операції зі звільнення від проросійських терористів населених пунктів у Лиманському районі, знищення блокпостів противника біля смт Ямпіль та взяття під контроль мосту через Сіверський Донець, бронегрупа розвідувальної роти потрапила у засідку на підході до села Закітне. Розвідники виявили на дорозі два КамАЗи та БРДМ-2 бойовиків.

Було вирішено відконвоювати трофейну техніку ближче до основних сил батальйону, але у цей момент бойовики із засідки відкрили вогонь з кулеметів по бійцях, які сиділи на броні. Бій тривав 3 години, загинули командир 1-го механізованого батальйону підполковник Ігор Ляшенко, командир розвідроти капітан Степан Воробець, командир відділення старший сержант Андрій Повстюк, старший солдат Юрій Прихід, солдати Віктор Сивак, Віктор Семчук і Микола Шайнога.

Залишились батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада