Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
13.02.2021

13 лютого. Сьогодні йтиметься про таких непересічних особистостей:

  • видатний хімік, організатор і директор Українського інституту фізичної хімії, що тепер носить його ім’я;
  • скульптор, значна частина доробку якого присвячена його землякам-шахтарям;
  • учасник національно-визвольного руху, політв’язень, який разом з товаришем 1 травня 1966 року вивісив над Києвом український жовто-блакитний прапор;
  • письменник і сценарист, один із творців літературного напрямку динамічної прози, якій притаманні стислість і насиченість сюжету, навмисне «натуральна», «приземлена» тематика та підвищена виразність, у якій поєднані лірика, іронія й гротеск.

Також вшануємо пам’ять народжених цього дня захисників України, що загинули у бортьбі зі збройною експансією «русского міра».


Починаємо.

 

ЛЕВ ПИСАРЖЕВСЬКИЙ (1874-1938) –  хімік, організатор і директор Українського інституту фізичної хімії.

Народився в Кишиневі, після смерті батька його мати переїхала в Одесу. Там юнак закінчив Рішельєвську гімназію і Новоросійський (Одеський) університет.

З 1908 по 1911 рік Писаржевський працював у Київському політехнічному інституті. Роботу в КПІ він залишив разом з іншими шістьма професорами і трьома асистентами, які подали у відставку на знак протесту проти незаконного звільнення міністром освіти трьох деканів, що проголосували на вченій раді КПІ за надіслану міністру різку телеграму стосовно студентських заворушень.

З Києва Писаржевський переїхав до Москви, де був одним із організаторів і першим редактором відомого науково-популярного журналу «Природа».

У 1913 році вченого було обрано ординарним професором загальної і фізичної хімії Катеринославського гірничого інституту (нині НТУ Дніпровська політехніка).

Під час Першої світової війни діяльність своєї лабораторії Писаржевський спрямував на медичне обслуговування армії, а саме на виготовлення саліцилових препаратів, перекису водню, йоду. Коли почалась газова війна, він організував масове виробництво спрощених протигазів. Добре відомі нині адсорбційні протигази академіка Зелінського тоді ще не були предметом масового виробництва.

Завдяки його зусиллям у Катеринославі в 1916 році були організовані курси медсестер, перетворені невдовзі у Вищі жіночі курси, а після 1917 року – в університет, хімічним факультетом якого вчений керував протягом 10 років.

Вчений брав активну участь у створенні ряду інших учбових та наукових закладів, серед яких варто згадати Хімічний інститут ім. П. Мелікішвілі у Тбілісі.

Помер Писаржевський у Дніпрі після важкої хвороби на 67 році життя. До останнього він керував інститутом і роботою лабораторії, створивши відому школу фізико-хіміків. Писаржевський заклав основи електронної теорії гетерогенного каталізу.

 

ВАСИЛЬ ПОЛОНИК (1930-1995) – скульптор,

Народився 1930 року в селі Привілля Слов’янського району на Донеччині. Інтерес до мистецтва у майбутнього скульптора проявився рано. Ілюстрації в художніх книжках та в шкільних підручниках нерідко заміняли йому найзахоплюючі ігри. У 1945 – 1950 роках він навчався у Ворошиловградському художньому училищі. У 1950 році вступає на скульптурний факультет Київського художнього інституту. Там викладали тоді відомі майстри українсього мистецтва – С. Григорєв, Т. Яблонська, М. Лисенко та інші.

Дипломний твір Полоника «У забої» було високо оцінено визнаними майстрами. І вже в кінці 1950-х років роботи молодого скульптора («Портрет вибійника І. Медведєва», «Портрет Героя Соціалістичної Праці забійника В. Зубова») з успіхом експонуються на республіканських і всесоюзних виставках. Образи відомих гірників займають центральне місце в творчості Полоника.

В 1960 році він створив одне з кращих своїх витворів – масштабну скульптуру “Шахтар Донбасу”.

Щоб вловити і передати характер героїв майбутньіх скульптур, Василь Полоник або довго спостерігав за ним, або вивчав всю інформацію про нього. Так, тільки над бюстом художника Куїнджі він працював кілька років. Коли створював пам’ятник Прокоф’єву – переслухав ую йогомузику.

Пильна увага до вимог сучасності, вміння не зупинятися на досягнутому, невтомний пошук нового – такі риси найбільшою мірою характеризують творче обличчя скульптора Василя Полоника.

 

ВІКТОР КУКСА (1940) — дисидент та політв’язень, учасник національно-визвольного руху, який разом із Георгієм Москаленком вночі 1 травня 1966 встановив на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства український національний прапор.

Народився на Київщині. Родичі були учасниками національно-визвольної боротьби часів УНР. Закінчив середню школу 1957 року й поїхав до Києва на будівництво. Жив у робітничому гуртожитку в Святошині. 1958-61 рр. відслужив у війську і повернувся до Києва.

В ніч на 1 травня 1966 року Віктор Кукса разом із товаришем по гуртожитку Георгієм Москаленком на даху встановили блакитно-жовтий прапор. Місце було обране з огляду на те, що в тому районі вранці формувалися колони демонстрантів. Блакитно-жовтий прапор був пошитий з двох жіночих шарфів. З грошей УНР скопіювали національний герб, вирізали його з чорної матерії і нашили на прапор. Друкованими літерами, чорнилом на прапорі було дописано: «Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ». Москаленко стояв на сторожі біля пожежної драбини з самопалом, Кукса виліз на дах, зрізав кухонним ножем червоний прапор і натомість прив’язав синьо-жовтий.

Вранці двірник інституту помітив синьо-жовтий прапор. Викликали секретаря партійної організації інституту Романа Костюка та проректора Костянтина Капустіна.  Ті, в свою чергу, звернулися до правоохоронців – прибув співробітник КДБ Київської області лейтенант Іванов, який забрав полотнища червоного та синьо-жовтого прапорів із собою. До інституту прибула слідча група під керівництвом лейтенанта Берестовського, який порушив кримінальну справу за фактом посягання на територіальну цілісність Української РСР.

В Київського інституту народного господарства був посилений студентський склад сексотами та проведенню письмових диктантів серед студентів, щоб виявити почерки, максимально наближені до стилістики напису на синьо-жовтому прапорі. Наприкінці 1967 року: слідство вийшло на організаторів вивішування синьо-жовтого прапора.

Куксу заарештували у 1967 році та засудили за проведення антирадянської агітації і пропаганди та носіння холодної зброї до 2 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Покарання він відбував у Мордовії.

Після повернення працював машиністом екскаватора, був переслідуваний дільничою міліцією та КДБ. Спілкувався з шістдесятниками (Василь Стус, Іван Світличний, Іван Русин), відвідував репетиції хору «Гомін», де знайомився з літературою самвидаву.

Постановою Пленуму Верховного Суду України  1994 року судові рішення стосовно Кукси  скасовано, а кримінальну справу закрито за відсутністю складу злочину. Але він і надалі вважався засудженим за носіння холодної зброї.

18 березня 2002 року в Києві створено Громадський комітет (згодом Громадська організація) «За реабілітацію “першотравневої двійки”», який поставив за мету домогтися повної реабілітації Кукси та інших репресованих з політичних мотивів, але засуджених за кримінальними статтями.

Повністю був реабілітований лише 2007 року.

16 листопада 2006 року на будівлі вишу, над якою був піднятий прапор, встановлено меморіальну дошку в пам’ять про геройський вчинок Кукси та Москаленка.

У 2016 році нагороджений орденом Свободи за відповідним указом Президента України.

Більш докладно про ті події: http://museum.khpg.org/index.php?id=1132342842

http://ukrnationalism.com/news/nationalist-movement/2022-v-interneti-rozmistyly-dokumenty-khb-pro-syno-zhovtyi-prapor-nad-kyievom-u-1966-rotsi.html

https://www.5.ua/suspilstvo/zmusyly-kdb-metushytysia-iak-pershotravneva-dviika-nad-kyievom-1966-ho-syno-zhovtyi-stiah-vyvishuvala-198034.html

 

 

БОГДАН ЖОЛДАК (1948- 2018) — український письменник, сценарист, драматург.

Народився в Києві, батько — письменник Жолдак Олесь Іванович, мати — поетеса Єва Устимівна Нарубіна. Закінчив Спеціалізовану Школу № 87.

Закінчив філологічний факультет Київського Національного університету ім. Т. Шевченка (1972).

Був ведучим кількох телевізійних програм на УТ-1 та каналі «1+1» і щотижневої радіопередачі на першому каналі Національного радіо «Брехи — літературні зустрічі з Богданом Жолдаком». 2004 року взяв участь у виданні антології Страйк ілюзій, до якої увійшла його п’єса «Чарований запорожець».

Як драматург створив гопак-оперу «Конотопська відьма», п’єси «Закоханий чорт», «Глина» (у співавт. з О. Чумаком). За його сценаріями знято кінофільми «Запорожець за Дунаєм» (1986, реж. О. Суярко, студія «Укртелефільм»), «Відьма» (1990, реж. Г. Шигаєва, Кіностудія ім. Довженка), «Козаки йдуть» (1991, реж. С. Омельчук), «Іван та кобила» (1992, реж. В. Фесенко; обидва — Національний культурно-виробничий центр «Рось»), «Дорога на Січ» (у співавторстві, 1994, реж. С. Омельчук, Кіностудія ім. Довженка).

Один із творців літературного напрямку динамічної прози, для якої характерна стислість і насиченість сюжету, навмисне «натуральна», «приземлена» тематика з елементами фізіологізму та еротики, підвищена виразність, у якій поєднані лірика, іронія й гротеск, а також мовна імпровізаційність, що виходить за межі словникового запасу. Окремі його твори перекладено на англійську, німецьку, хорватську, японську та інші мови. Автор численних прозових творів і лауреат літературних премій.

Помер 31 жовтня 2018 року після прочитаної для студентів лекції в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого в результаті відриву тромбу.[7]

Був членом Українського ПЕН.

Інтерв’ю з Жолдаком: http://rock-oko.com/statt/ntervyu/ntervyu-z-bogdanom-zholdakom-chastna-1.html , продовження: http://rock-oko.com/statt/ntervyu/ntervyu-z-bogdanom-zholdakom-chastna-2.html

 

Пом’янемо наших захисників, які віддали життя боронячи Україну від російської агресії.

 

ВОЛОДИМИР БРИЧАК (1977-2017) — солдат ЗСУ.

Народився в закарпатському місті Берегове. Батько був ліквідатором наслідків аварії на Чорнобильській АЕС під час військової служби. Володимир після закінчення школи працював на різних роботах.

Під час російської збройної агресії проти України добровольцем прийшов до військкомату, але його не хотіли брати, — у 6-му класі травмував око та мав інвалідність. Зрештою домігся призову та у лютому 2016 року підписав контракт і після навчання вирушив на фронт.

Солдат, стрілець — помічник гранатометника 2-го гірсько-піхотного відділення 3-го взводу гірсько-піхотної роти 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Виконував завдання в АТО, був поранений в руку, після лікування повернувся на передову.

3 липня 2017 року був важко поранений пострілом ворожого снайпера поблизу м. Торецька, на Горлівському напрямку. З початком обстрілу, коли біг, пригнувшись, на бойову позиції, куля увійшла над пластиною бронежилета і зачепила серце, ще півгодини боровся за життя, але реанімаційні заходи не дали результату. Помер вночі 4 липня у Торецькій центральній районній лікарні.

 

ГЕННАДІЙ БЕРЕЖНИЙ (1968-2014) — прапорщик ЗСУ.

Народився в Нікополі на Дніпрепетровщині. Строкову службу служив у радянській армії в НДР.

Після набуття Україною Незалежності працював директором Парку Металургів, займався власним бізнесом. На фронт пішов добровольцем під час мобілізації у серпні разом із своїм другом Русланом Безрідним. Розвідник розвідувальної роти 17-ї окремої танкової бригади.

Зник безвісти 18 вересня 2014 року поблизу смт Калинове Луганської області — розвідгрупа на БМП потрапила у засідку терористів. Під час вогневого протистояння бійці зазнали поранень та їх полонили. Разом з Геннадієм в цьому бою загинули молодший сержант Олег Литовченко, молодший сержант Андрій Кравченко, старший солдат Андрій Сущевський, прапорщик та солдати Руслан Безрідний й Сергій Пронін.

Опізнаний за ДНК-експертизою. 16 січня 2015 року воїна поховали у Нікополі.

Залишились дружина, син та донька.

 

ВАЛЕНТИН БАТЮК (1979 – 2014) — солдат ЗСУ.

Народився у с. Городище на Житомирщині. Солдат, стрілець-помічник гранатометника 30-ї ОМБр.

Загинув у бою за стратегічно важливу висоту Савур-Могила на стику кордонів Луганської, Донецької областей та державного кордону України з Росією. Зранку 28 липня підрозділи 95 оаембр разом з підрозділами 30 омбр висунулись у визначені райони для штурму кургану Савур-Могили. Загони 95-ї бригади у взаємодії з 1-ю БТГр 30 обмр провели штурм та захоплення кургану Савур-Могила. Попереду йшли танково-механізовані підрозділи, за ними аеромобільні. Бій тривав близько 2 годин. 30 омбр втратили 2 БМП, одна підірвалась на міні, другу підбили. Штурмові групи обстрілювали з «Градів» бойовики і росіяни. Позиції на висоті мали бути передані БТГр «Колос» 51 омбр. Піхотинці утримували Савур-могилу з 21:00 вечора 28 липня до 4:00 ранку 29 липня. Але через сильний артилерійський обстріл з російської території підрозділам 51 омбр довелось відступити.

Без сина лишились батьки.

 

МАКСИМ ЧОРНОКНИЖНИЙ (1989-2015) — солдат ЗСУ.

Народився у селі Карпівка на Вінниччині, закінчив коледж у Вінниці, служив в прикордонних військах. Після повернення працював, у березні 2015 року його призвали за мобілізацією, сапер, 28-а  ОМБр.

8 червня загинув поблизу міста Красногорівка — військовий автомобіль наїхав на протитанкову міну та вибухнув — ГАЗ-53 перевозив набої на позиції українських військ. Тоді ж загинуло ще шестеро захисників України.

Лишилися батьки і сестра.

 

ОЛЕКСАНДР БАРДАЛИМ (1986 – 2019) — старшина ЗСУ.

Народився в місті Корсунь-Шевченківський (Черкаська область). Вивчився на водія. Працював в охоронній фірмі «Алєкс» і у Харкові. Вступив на заочну форму навчання — до Уманського національного університету садівництва. Любив займатися дослідженням природи та конструюванням.

Від 24 квітня 2015 року проходив службу за мобілізацією, старшина, командир 2-го мотопіхотного взводу 2-ї роти батальйону «Воля». Воював в районі міста Щастя. Підписав контракт, неодноразово продовжував його, останній раз — 16 серпня 2018 року. 19 липня 2019-го прибув на позицію поблизу Мар’їнки — там було поранено солдата Романа Джерелейка – Олександр з командиром роти брав участь в його евакуації. За 15 метрів від позиції під час закріплення важкопораненого на ношах, снайпер терористів поцілив у старшину. Від поранення помер на місці.

Лишилися дружина та син.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада