Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
12.07.2020

13 липня.

Сьогоднішній огляд почнемо з людини не те що непересічної, а видатної – найвідомішого, і як стверджують деякі музикознавці – найчастіше виконуваного українського композитора сучасності. На жаль, цього року він вже відійшов у засвіти.

Далі будуть:

  • поет, дисидент і політв’язень, який одного разу ставши на шлях боротьбі за вільну Україну більше з нього не звернув;
  • києвознавець, в чиєму доробку десятки книг про історію, архітектуру і видатних людей столиці;
  • оператор, який, зокрема, зняв фільми «Мамай», «Поводир»
  • кінорежисер, чи не найвідоміший у світі політв’язень Кремля;
  • письменниця, блогерка, авторка творів для дітей та підлітків.

 

Згадаємо також народжених цього дня захисників України, що загинули у боротьбі з навалою «русского міра».


Почнемо:

МИРОСЛАВ СКОРИК (1938-2020) – композитор, музикознавець, диригент, піаніст і педагог.

Народився в родині українських інтелігентів у Львові. Мати походила з родини Охримовичів. Дідусь Скорика, Володимир Охримович, був відомим українським фольклористом, громадським та політичним діячем. Марія-Соломія Охримович-Скорик одержала освіту у Відні. Бабця Олена Крушельницька-Охримович була рідною сестрою Соломії Крушельницької. Батько навчався – історик, етнограф, пізніше – за совєтів був працівником Львівського відділення Академії наук УРСР.

Перше знайомство Мирослава з музикою Мирослав відбулося у сім’ї — батьки, не будучи професійними музикантами, музикували в родинному колі.

До систематичних занять музикою Мирослава заохотила Соломія Крушельницька. Він починає вчитися у Львівській музичній школі-десятирічці (яка виникла з ініціативи Василя Барвінського при Львівській консерваторії). Найбільше Скорику врізалися в пам’ять заняття з хору і сольфеджіо у класі Григорія Терлецького, який заохотив хлопця до компонування.

В 1948 р., після посилення репресій, родину Скориків було репресовано та вислано в Сибір (до Кемеровської області). Лише після смерті Сталіна в 1953 р. репресії послабились. Мирославу дозволили повернутися до Львова з «чистим паспортом» (що давало право виїзду в будь-яке з міст СРСР). Батькам композитора вдалося одержати такий дозвіл через два роки, але без права проживання у Львові. Переїхавши до Львова, Скорик оселився в сестри батька Ярослави Біганської, яка допомогла знайти репетиторів для підготовки до вступу в Консерваторію.

У 1955—1960 роках Мирослав навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка. В цей період Мирослав грав в студентському оркестрі, а 1963 року організував ВІА «Веселі скрипки», для якого писав естрадні пісні. Його дипломною роботою стала кантата «Весна» на слова І. Франка. По завершенні стажувався в аспірантурі при Московській консерваторії у класі Дмитра Кабалевського, завершивши навчання 1964 року з дисертаційним дослідженням на тему «Особливості ладу музики С. Прокоф’єва», отримав науковий ступінь кандидата мистецтвознавства.

В 1964 р. створює музику до стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» Кінострічка стає відомою і автор музики — також.

До кінця 80-х скорик викладав композицію – спочатку у Львівській, а згодом у  Київській консерваторії.

Авторитет Скорика у музичній спільноті був безперечним – 1989 року він головує в журі легендарного фестивалю «Червона рута», на якому актуальна українська музика найрізноманітніших жанрів вперше вийшла на велику сцену.

З падінням залізної завіси тривалий час працював у США та Австралії. В кінці 1990-х повернувся в Україну. З 1999 — завідувач кафедри історії української музики в НМАУ.

У 2006—2010 роках Скорик був співголовою Національної спілки композиторів України. У квітні 2011 року призначений художнім керівником Київської опери, на цій посаді працював до 2016 року.

Помер 1 червня 2020 року.

Твори Мирослава Скорика регулярно виконуються в Україні, на постсовєтських теренах та багатьох країнах світу. За життя композитор часто виступав як диригент і піаніст із виконанням власних творів.

У стилістиці продовжує традиції львівської композиторської школи, органічно пов’язаної з різноманітними первинними жанрами; дає модерну авторську візію українського, зокрема карпатського, фольклору і львівського міського й салонного музикування, а також сучасної популярної музики, насамперед джазу. В творчості композитора можна виділити кілька періодів: ранній (1955—1964); неофольклорний (1965—1972); неокласичний (1973—1978); неоромантичний (1983—1983); полістилістичний (1986—1998); постмодерний.

Серед величезної спадщини композитора варто окремо згадати оперу «Мойсей» (Лібрето Б.Стельмаха за І. Франком, 2001) балет «Каменярі» (за І. Франком, 1967), кантати для хору і симфонічного оркестру «Весна» —на вірші І. Франка (1960), «Людина» — кантата для солістів, хору та симфонічного оркестру на вірші Е. Межелайтіса (1964), поема-кантата «Гамалія» (сл. Т. Шевченка, 2003). В доробку Скорика також десятки симфонічних творів.

Послухати для початку (а далі затягне і самі почнете шукати):

https://www.youtube.com/watch?v=X4M68N7x6WQ

https://www.youtube.com/watch?v=mLCSQ3xNZoY

 

ІВАН СОКУЛЬСЬКИЙ (1940-1992) — поет, дисидент, учасник українського визвольного руху, політв’язень. Один з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська».

Народився на хуторі Червоноярському на Дніпропетровщині. Почав навчався на філологічному факультеті Львівського університету, згодом перевівся до Дніпропетровського університету. Діяльний учасник Львівського та співзасновник Дніпропетровського клубів творчої молоді.

1966-го «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету. Ким тільки він по тому не працював: пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети «Енергетик», матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав.

У серпні 1968 разом з журналістом Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді Дніпропетровська», в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам’яток культури, цькування роману О. Гончара «Собор». Навесні 1969 «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації.

Звісно, після цього Сокульський не на довго залишився на свободі. Вже у червні 1969 його заарештували, і 27 січня 1970 Дніпропетровський обласний суд засудив його за антирадянську агітацію та пропаганду до 4,5 років таборів суворого режиму. Карався у Мордовії, у Володимирському централі, згодом у таборах Пермської області.

У 1971 видавництво «Молодь» планувало видати збірку поезій Сокульського, але її зняли з виробництва у зв’язку з арештом автора. Пізніше твори Сокульського публікувалися лише за кордоном.

Після звільнення наприкінці 1973 року Іван Сокульський жив у Дніпрі, займався опозиційною діяльністю, впорядкував самвидавну поетичну збірку.

1979 року вступив у правозахисну організацію — Українську Гельсінську групу. У квітні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання.

Покарання відбував у Чистопольській в’язниці (тепер Татарстан, РФ). Перебуваючи в ув’язненні 1985 р. втретє засуджений – до трьох років таборів за сфабрикованими звинуваченнями за «хуліганство».

У жовтні 1985 переведений на дільницю особливо суворого режиму Кучинського концтабору Пермської області. Там каралися особливо небезпечні для совєтів українці – зокрема Василь Стус та Олекса Тихий.

Сокульського неодноразово карали в ШІЗО (штрафний ізолятор) за відмову від роботи та інші «порушення режиму». У 1987 р. перевели до одиночної камери і позбавили права на передачі.

Звільнений з ув’язнення у серпні 1988.  Після повернення в Дніпро працював в Українській Гельсінській спілці, був одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного руху України, «Меморіалу». Очолював обласну організацію Української республіканської партії. 3 1989 редагував і видавав журнал «Пороги». Активно підтримував відродження Української Автокефальної православної церкви.

20 травня 1990 був жорстоко побитий агентами КДБ під час пікетування з вимогами незалежності України в Дніпрі, що призвело до різкого погіршення здоров’я. Невдовзі 22 червня 1992 Сокульський помер.

В Україні перша збірка поезій Сокульського «Владар каменю» вийшла друком лише після смерті поета — у 1993 в Києві. У 2000 видані листи Івана Сокульського до дочки із тюрми.

Почитати спогади дружини дисидента: https://www.radiosvoboda.org/a/2099014.html

Вірші Сокульского можна знати тут: http://amkob113.ru/isk/

 

МИХАЙЛО КАЛЬНИЦЬКИЙ (1958) – києвознавець, історик, літератор, журналіст.

Народився у Вінниці в родині київського інженера. Після закінчення в 1981 році електротехнічного факультету Київського політехнічного інституту до 1997 року працював інженером. Надалі його професією стало дослідження історії Києва, розпочате ще в шкільні роки.

Кальницький  активно займається вивченням та охороною культурної спадщини Києва та України. Член редколегії та автор значної кількості статей тому «Київ» Зводу пам’яток історії та культури України (три книги тому видані у 1999, 2004 та 2011 роках).

Проводив пошук архівних матеріалів для проектів реставрації та відтворення історичних будівель Києва (комплекс Михайлівського Золотоверхого монастиря, Миколаївський собор Покровського монастиря, Різдвяна церква на Подолі, Кловський палац та ін.)

Регулярно бере участь у теле- і радіопередачах з питань минулого і сьогодення столиці Україні, проводить авторські екскурсії по Києву.

Підготував понад дві тисячі журнальних та газетних матеріалів. Основні теми: історія місцевостей, вулиць та споруд Києва; архітектура Києва; видатні люди в Києві; історія правових установ та підприємництва; юдаїка; Київ у кінематографі; Київський некрополь. У різні роки — постійний автор журналів «Власть денег», «Дом-Індекс», «Контракты», «Мир денег», «Нотаріат для Вас», «Янус-Нерухомість», газет «Вечірній Київ», «Возрождение», «Газета по-киевски», «Киевские ведомости», «Комсомольская правда в Украине» та ін.

 

СЕРГІЙ МИХАЛЬЧУК (1972) – кінооператор, автор багатьох знакових стрічок.

1994 року закінчив Київський театральний інститут імені Івана Карпенка-Карого.

Першим гучним проектом стала стрічка «Мамай» режисера Олеся Саніна, знята 2003 року. Далі були:

-«Ілюзія страху» (режисер Олександр Кірієнко, 2008) – за одноійменним романом Олександра Турчинова;

-«Поводир, або квіти мають очі» (режисер Олесь Санін, 2013) в основу сюжету покладено мандри підсовєтською Україною американського хлопчика та українського сліпого музики напередодні та під час Голодомору.

– «Дике поле» (реж. Ярослав Лодигін, Україна, Нідерланди, Швейцарія) – екранізація роману Жадана «Ворошиловград».

-«Екс» (режисер Сергій Лисенко) – сценарій засновано на реальних подіях й базується на пограбуванні пошти у місті Городку 30 листопада 1932 року, здійсненого членами УВО-ОУН.

У доробку Сергія Михальчука також зйомки інших художніх, а також документальних фільмів,  телефільмів, кліпів.

 

ОЛЕГ СЕНЦОВ (1976) – кінорежисер, сценарист та письменник, громадський активіст. Політв’язень Росії.

Народився у Севастополі, навчався в Київському національному економічному університеті. Відвідував кінематографічні курси в Москві. У 2008 знімає навчальний короткометражний фільм «Добре ловиться рибка-бананка», в 2009 — «Рік Бика». У 2012 дебютував зі своїм першим повнометражним фільмом «Гамер» на міжнародному фестивалі в Роттердамі. «Гамер» — це фільм про хлопців геймерів. Головний герой цього фільму більшість свого часу проводить за комп’ютерною грою Quake, що дуже шкодить його навчанню в технікумі. Його мати вважає його ні на що не здатним і не кращим за батька, що покинув родину. Бюджет фільму становив 20 000 доларів і ролі в ньому грали справжні геймери. В 2013 на кінофестивалі в Одесі Олег Сенцов презентував свій новий проект — «Носоріг». Носоріг — це хлопець, батько якого постійно пив, а потім ще й сидів, мати весь час сварилася, старший брат помер на війні, у сестри життя теж не склалось, тож не дивно, що хлопчик, який ріс у такій сім’ї, коли подорослішав — перетворився на носорога… Робота над цим проектом була призупинена активною участю Олега в протестах.

Відтоді як почався Євромайдан, Сенцов став його активним учасником. З початком процесу анексії Криму Росією він часто їздив в рідний Сімферополь, де намагався організувати мітинги «За єдину країну», а також постачав продуктами та усім необхідним українських військових, які перебували в Криму.

10 травня 2014 року був затриманий у Сімферополі російськими силовими структурами й 25 серпня 2015 засуджений за звинуваченням у тероризмі до 20 років позбавлення волі з відбуванням покарання у колонії суворого режиму.

У червні 2015 року в київському видавництві Laurus вийшла книга оповідань Олега Сенцова, написаних до його ув’язнення. До збірки увійшли вісім оповідань російською мовою. Ініціаторами видання стали режисер Олесь Санін та продюсер Анна Паленчук. Після ув’язнення Олег Сенцов також почав писати роман.

У своєму виступі у суді Сенцов розказав подробиці свого викрадення російськими силовиками:

«Мене кинули в мікроавтобус, з мішком на голові привезли в будівлю колишнього СБУ на Івана Франка. Почався дуже жорсткий допит, мене запитували, кого я знаю з активістів, хто збирався підривати пам’ятники. Мене почали бити ногами, руками, кийками, лежачи і сидячи. Коли я відмовлявся говорити, почали застосовувати удушення. Мене душили пакетами. Душили 4 рази.

Я багато разів бачив це в кіно, і не розумів, як люди на цьому ламаються. Але це дуже страшно, ваша честь. Вони погрожували зґвалтувати мене кийком, вивезти в ліс і там закопати. Години через чотири вони втомилися, і повезли мене на обшук. Тільки там я дізнався, що це – співробітники ФСБ. Вони там очікували побачити терористів і зброю, а знайшли тільки мою дитину – вона була присутня під час обшуку, про що в протоколі не йдеться. Знайдені гроші – це гроші моєї кінокомпанії для зйомок фільму «Носоріг».

«Через 3 дні вже знайшли зброю, тому що яка терористична група без зброї… Через півроку ФСБ дивним чином виявила на моєму ноуті 2 файли про виготовлення вибухових речовин.»

Згодом Сенцова було етаповано до Лєфортово.

Багато відомих українських, російських та іноземних діячів кіно та театру виступають за звільнення Олега Сенцова і вважають його затримання незаконним. Творчі організації, дипломати,

10 червня 2014 лист до російського президента Володимира Путіна та інших високопоставлених чиновників РФ написали члени ради Європейської кіноакадемії. Лист містив вимоги забезпечити безпеку Олега Сенцова, оприлюднити його місцезнаходження, пред’явити Олегу конкретні звинувачення — або звільнити після того, як з’ясується його невинуватість, ініціювати повне та неупереджене розслідування дій співробітників ФСБ, причетних до свавілля, вчиненого проти Олега Сенцова, та притягти винних до відповідальності.

Звісно, це не допомогло. 25 серпня 2015 у Ростові-на-Дону суддя Сергій Михайлюк засудив Олега Сенцова до 20 років позбавлення волі з відбуванням покарання у колонії суворого режиму. Сенцов, до якого долучився інший обвинувачуваний у його справі Олександр Кольченко, під час оголошення вироку заспівав Гімн України та вигукнув «Слава Україні!»

Він не визнав себе винним, а також наполягав на своєму українському громадянстві, оскільки жодних заяв на його зміну ніколи не подавав. Російська сторона вважає його громадянином Росії (начебто набув цього громадянства автоматично з анексією Криму).

З 13 листопада 2017 Олег Сенцов перебував у виправній колонії № 8 «Білий ведмідь» у місті Лабитнангі (Ямало-Ненецький автономний округ) Росія.

14 травня 2018 р. Олег Сенцов оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнити 64 українських політв’язнів.

«Я, Сенцов Олег, громадянин України, незаконно засуджений російським судом і перебуваю в колонії м. Лабитнангі, оголосив безстрокове голодування з 14 травня 2018 р. Єдиною умовою припинення є звільнення всіх українських політв’язнів, які знаходяться на території РФ. Разом та до кінця! Слава Україні!»  За словами адвоката, «Олег вже зневірився чекати чого-небудь і категорично для себе вирішив, що він постарається своїм демаршем вплинути на ситуацію між Україною і Росією. Він виступає, як мені здається, як миротворець».

14 червня 2018 Європарламент підтримав резолюцію щодо негайного звільнення Олега Сенцова та інших українських політв’язнів. Перед голосуванням усі основні політичні групи Парламенту ЄС при обговоренні стану із правами людини в Росії закликали до звільнення Олега Сенцова та 158 інших політичних в’язнів, які утримуються у цій країні. Учасники дебатів наголосили на необхідності продовження санкційного тиску на Кремль, а європейських лідерів та дипломатів закликали не відвідувати чемпіонат світу з футболу, який відкривається 14 червня в Росії.

22 червня 2018 адвокат Сенцова повідомив, що він не збирається писати прохання про помилування до президента РФ, як це йому наполегливо пропанували, бо це означало б визнання вини –  помилувати можна лише винуватого.

10 вересня 2018 року сестра Олега Сенцова Наталія Каплан заявила, що у нього в результаті голодування почалася гіпоксія. В Україні починається кампанія з закликами до Сєнцова припинити голодування. Але він тримається ще майже місяць.

5 жовтня 2018 Олег Сенцов повідомив, що з 6 жовтня вимушено припиняє голодування: «У зв’язку з критичним станом мого здоров’я, а також патологічними змінами, які почались у внутрішніх органах, найближчим часом до мене заплановано застосування примусового харчування. Моя думка при цьому вже не враховується — нібито я вже не в змозі адекватно оцінювати рівень здоров’я і небезпеки, що йому загрожують. Насильницьке годування буде проводитися в рамках реанімаційних заходів щодо порятунку життя пацієнта. У даних умовах я змушений припинити своє голодування із завтрашнього числа, тобто з 06.10.18 р. 145 днів боротьби, мінус 20 кг ваги, плюс підірваний організм, але мета так і не досягнута. Я вдячний всім, хто підтримував мене і прошу вибачення у тих, кого я підвів… Слава Україні!»

Від початку «Справи Сенцова» позиція України була незмінною: Сенцов є громадянином України, його затримання, суд і ув’язнення російською стороною за сфабрикованою справою є незаконними. Олег має бути звільненим і поверненим до України. Українські політики і дипломати доклали величезних зусиль до звільнення Сенцова, особисто президент Порошенко піднімає цю тему чи не на всіх закордонних зустрічах.

Широкий міжнародний розголос, масові акції, заклики і вимоги ООН, Європарламенту, парламентів різних країн, дипломатів, творчих організацій, відомих осіб про звільнення Сенцова були безрезультатними – не для того Кремль його схопив, щоб так просто відпустити.

Ні, його та інших українців-політв’язнів виміняли на затриманих в Україні терористів і російських злочинців. 7 вересня 2019 року Сенцов повернувся в Україну.

 

ТЕТЯНА САВЧЕНКО (1978) – письменниця і блогерка.

Закінчила Запорізький національний університет (1995—2001), живе в Запоріжжі. Поетка, авторка дитячих книжок. В її блозі fish-ua.livejournal.com – безліч коротких яскравих оповідань для дітей та підлітків (і не тільки).

Прозовим дебютом Тетяни Савченко став роман «Мануал до черепахи», виданий 2013 року.

Сергій Жадан, так відгукнувся про цей твір: «Книга добра, проте без надмірної сентиментальності, проста, проте зовсім не банальна, лірична, проте з добре відчутними сюжетними зв’язками…»

Сторінка в ФБ Тетяна Савченко

 

Пом’янемо захисників України, які могли б 14 липня святкувати день народження, якби їм не довелося ціною життя зупиняти російську збройну агресію.

 

АНАТОЛІЙ ГНАТЕНКО (1976-2014) — солдат ЗСУ.

Народився в селі Погарища на Полтавщині.

Закінчив Веприцьке професійно-технічне училище. Працював в колгоспі, пройшов строкову службу у збройних силах. Працював у компанії «РАЙЗ», в охороні нафтогазового підприємства.

Мобілізований у серпні 2014 року; кулеметник, 92-га окрема механізована бригада.

21 листопада 2014-го загинув за 1 км від міста Щастя, підірвавшись на протипіхотній міні під час проведення розвідки.

Без Анатолія залишились батьки, дружина, 14-річна донька.

 

ВІТАЛІЙ САПЄГІН (1977-2015) — сержант ЗСУ.

Народився на Сумщині. Пройшов строкову службу в ЗСУ, служив водієм. По демобілізації працював водієм у сільському господарстві. Одружився, молода родина переїхала в місто Суми.

У березні 2015-го був мобілізований. Водій, 93-тя ОМБр.

Загинув 24 липня 2015-го поблизу селища Піски Ясинуватського району внаслідок підриву військового автомобіля на фугасній міні. Разом з ним загинули сержант Віталій Сапєгін, солдати Юрій Доронін та Василь Цуркан.

Без Віталія лишилися дружина та син.

 

ПЕТРО МАКСИМЕНКО (1989-2014)— солдат ЗСУ.

Народився у с. Неділище на Житомирщині.

Призваний по мобілізації у квітні 2014-го. Солдат, 95-а окрема аеромобільна бригада, 1-а рота 1-го батальйону.

19 жовтня 2014 року загинув при відбитті атаки російських збройних формувань на аеропорт Донецька. За іншими даними, загинув у боях за 32-й блокпост.

Вдома залишилися батьки та два брати.

 

ОЛЕКСАНДР КОРОСТИНСЬКИЙ (1985-2014) — солдат ЗСУ.

Народився у м. Баранівка на Житомирщині.

Призваний за мобілізацією 20 березня 2014 року. Водій вогнеметного взводу, 30-а ОМБр.

«Коли йому вручили повістку, він одразу сказав: „Поїду. Переховуватися я не буду“. Відверто кажучи, після мобілізації я телефонувала йому й казала: „Саш, усі щось роблять: вигадують собі якісь хвороби. Давай і ми щось робитимемо… На це він категорично відповідав: „Ні! Не смій, бо це соромно!“» – розповідає дружина.

Загинув Олександр 8 серпня 2014 року поблизу села Маринівка Донецької області. Його мінометний взвод потрапив під прицільний вогонь російських військ. Кермуючи «Уралом», він зміг вивести машину з-під обстрілу, врятувавши тим самим вісьмох побратимів. Сам же поранений боєць залишився на полі бою. Відтоді, близько півтора року, його вважали зниклим безвісти. А потім, за дивним збігом обставин, спочатку поховали в іншому селі під іменем іншого героя з Житомирщини, Петра Радкевича, котрий теж загинув на сході. Виникла плутанина з документами.

Усі крапки над «і» вдалося розставити після проведення ДНК-експертизи. 13 листопада 2015 року Олександра перепоховали у рідному селі.

Востаннє на зв’язок із рідними Олександр виходив того ж фатального 8 серпня 2014 року. Вранці він іще встиг поговорити з дружиною.

-Я з ним розмовляла в той останній день. Десь о дев’ятій годині приїхала на роботу. Він розповідав, що ніч була „спекотною“, але втішав, що все буде добре. І того ж дня їх відправили під кордон із Росією, де був жах…» – пригадує жінка.

Після втрати чоловіка Марина забула, що таке свята і як воно – усміхатися. Для неї і батьків загиблого героя лишилася тільки пам’ять.

 

ОЛЕКСАНДР ШЕВЧЕНКО (1970-2014) — старший солдат ЗСУ.

Народився в с. Заливне Запорізькї області.

Служив у 93-й ОМБр, номер обслуги. 13 вересня 2014-го загинув під час обстрілу терористами українського блокпосту біля села Пантелеймонівка Донецької області.

Без Олександра лишилися дружина та діти.

 

АНДРІЙ ЗАЄЦЬ (1988-2015) — солдат ЗСУ.

Народився 1988 року в селі Доросині Волинської області, мешкав у місті Луцьк.

У часі війни — солдат, стрілець 3-ї роти механізованого батальйону, 128-ма гірсько-піхотна бригада. Майже рік захищав Батьківщину в зоні бойових дій, у серпні мав демобілізуватися.

Уночі проти 24 липня 2015-го загинув поблизу Станиці Луганської — зазнав осколкового поранення під час обстрілу селища, який вчинили терористи із засідки, в часі прямування для отримання продуктів біля села Сизе.

Без сина лишилася мама.

 

ВАЛЕРІЙ ЧИСЛЮК (1976-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в місті Шепетівка Хмельницької області. Від 12 років працював на колгоспному току. Одного разу врятував дитину, яка сиділа на возі — віз мчав у став (їздовий був нетверезий). Закінчив Шепетівський професійний ліцей — за спеціальністю токар. Працював токарем, трактористом, у Мокіївській селянській спілці «Нива» водієм, згодом — у Шепетівській ЦРЛ; останніми роками їздив на заробітки до Києва. Проживав у селі Білопіль Шепетівського району.

Мобілізований в квітні 2015 року, місяць проходив бойову підготовку на Рівненському військовому полігоні; солдат 21-го окремого мотопіхотного батальйону 28-ї окремої механізованої бригади, старший водій БРДМ-2.

3 грудня 2015 року група військовиків в кількості 15 осіб здійснює рух у напрямі спостережного пункту, за 500—600 метрів ДРГ терористів відкриває прицільний вогонь на ураження по спостережному посту. Військовики на посту відкрили вогонь у відповідь та просять підтримку, було прийнято рішення направити резерв роти (2 мотопіхотні відділення на 2-х БРДМ-2). Близько 17:20 поблизу села Гнутове на ворожій міні підірвалася БРДМ-2. Внаслідок підриву Валерій Числюк загинув, 5 вояків зазнали поранень.

Без сина лишилася мама.

 

МИКОЛА МАРТИНЮК (1992-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в м. Кременчук, Полтавська область.

Закінчив професійний ліцей № 19, електрогазозварювальник. Пройшов строкову службу у ЗСУ.

В лютому 2015-го мобілізований, стрілець-помічник гранатометника, 95-а окрема аеромобільна бригада.

5 травня 2015-го загинув поблизу Авдіївки — БТР підірвався на фугасі, закладеному терористами. Тоді ж загинули сержант Василь Миханюк, солдати Олександр Щуров та Ярослав Мялкін.

Вдома лишилися батьки.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада