Громада Схід
Колл-центр, Марiуполь:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
Колл-центр, Краматорськ:
+380 (67) 792 25 28
+380 (50) 02 962 11
12.04.2020

13 квітня.

Сьогодні в огляді:

  • скульптор, автор «кубістичного» Шевченка і багатьох знаменитих пам’ятників по всій Україні;
  • видатний майстер малюнку, вояк УГА;
  • художник, який за 99 років життя створив сотні пейзажів;
  • діяч ОУН, який безперервно провів у совєтських таборах понад 31 рік і за часів Незалежності став громадськім активістом;
  • вчений-кібернетик, один з творців перших ЕОМ;
  • видатний піаніст, який 1960—1980 роках був єдиним виконавцем, що грав усі фортепіанні опуси українських композиторів Ревуцького, Лятошинського та Косенка.
  • сучасний співак, автор гостросатиричних пісень про Бандеру і «русскій мір», від яких «за порєбріком» страшенно підгоряє 😉

І як завжди, вшануємо пам’ять героїв – захисників Україні, полеглих в російсько-українській війні.


ІВАН КАВАЛЕРІДЗЕ (1887-1978) — скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно.

Цьому митцю ренесансного обдарування варто присвятити багатотомний роман-епопею. 90 років життя Кавалеридзе  насичені карколомними злетами та падіннями. Він був яскравим експериментатором, творцем нових напрямів і в кіномистецтві, і в скульптурі. В його біографії багато білих плям, і час від часу випливають нові відомості.

Народився сім’ї Килини Кухаренко та Петра Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина Васо Кхварідзе, нащадка грузинського князівського роду, якого в середині XIX століття привіз в Україну московський генерал Ладонський після Кавказької війни. Дитинство минуло в селі Талалаївка і  (нині – Стара Талалаївка Чернігівської області).

Більш за все малому Івану подобалося ліпити з глини фігурки людей та тварин. Це привернуло увагу його дядька — художника й археолога Сергія Мазаракі, що закінчив свого часу Петербурзьку академію мистецтв і працював хранителем скіфського відділу в Київському археологічному музеї. Він забрав хлопчика до Києва.

Тут він навчався у Київському художньому училищі, потому —у Петербурзькій академії мистецтв, 1910–1911 — удосконалював художню майстерність у приватній студії Наума Аронсона у Парижі, Відтак повернувся до Києва, щоби взяти участь у конкурсі на найкращий проект пам’ятника княгині Ользі. Від 1912 — художник-декоратор кінофірми П. Тімана та Ф. Рейнгарда.

У лютому 1915 мобілізований до російської армії, був у складі батальйону в Царському Селі, що стояв на варті біля покоїв останнього російського імператора Миколи II у лютому 1917.

В часи Української Держави Гетьмана Скоропадського, у Ромнах, наприкінці жовтня 1918, створив перший повноростовий пам’ятник Тарасу Шевченку. Залізничники запропонували 40 бочок цементу на спорудження цього монументу. Натомість попросили організувати трупу і побудувати театр. Кавалерідзе погодився. Театр був відкритий, і його вистави мали неабияку популярність.

11 вересня 1927 роки на скелі на правому березі Сіверського Дінця над закритим Свято-Успенським Святогорським монастирем  був відкритий величезний – висотою 28 метрів – бетонний пам’ятник комуністичному діячеві Артему (Федору Сергєєву), який встановлював в донецькому краї радянську владу. Кавалерідзе витратив на цю роботу майже весь свій гонорар (з 5 тисяч гонорарних рублів йому дісталося лише 92, решта пішло на матеріали).

1931-го Кавалерідзе знімає фільм «Коліївщина» за шевченківською поемою «Гайдамаки». Стрічка задумувалася та творилася ще за політики коренізації в УСРР, а монтувалася вже за часів боротьби з «буржуазним націоналізмом» та «правим ухилом».

Всього було створено 17 перемонтованих версій фільму і фільм був повністю готовий вже 1931‑го року, хоча у прокат він потрапив лише у 1933 році. 1968 року на кіностудії ім. Довженка цей фільм було «відредаговано» — відцензуровано та переформатовано: версія 1933 року була 80 хвилин, а версія 1968 року була вже 67 хв.

Фільм «Прометей», знятий 1936 року за мотивами біографії Шевченка, викликав негативну реакцію Сталіна. Особливо сцена розгрому горцями російських імператорських військ – він побачив в ній кавказький сепаратизм. Режисерові заборонили працювати з молоддю і наполегливо порадили знімати кіно-опери.

Якщо його «Запорожець за Дунаєм» (1938 рік) особливим успіхом не користувався, то випущена двома роками раніше «Наталка Полтавка» (до речі, перша українська кіноопера) була затребувана навіть в США. Фільм Кавалерідзе три тижні поспіль йшов в нью-йоркському кінотеатрі «Рузвельт», де і місцеві творіння в ту пору не трималися настільки довго.

Під час нацистсько-совєтської війни Кавалерідзе опинився на окупованій німцями території. Ще наприкінці травня 1941-го йому нарешті дозволили розпочати зйомки фільму “Пісня про Довбуша” за сценарієм Любомира Дмитерка.

У знімальній групі, яка прибула в село Жаб’є (тепер — Верховина), відомий центр гуцульської культури, було 50 осіб. Погана погода (поривчастий вітер, дощі), проблеми з набором масовки (хоч у селі жило тоді близько семи тисяч гуцулів, та явно відчувалося їхнє неприйняття совєтів), все ніби було проти… Лише 8 знімальних днів, які важко назвати вдалими, і, нарешті, зловісне 22 червня 1941 р. Село містилося неподалік кордону з Угорщиною та Румунією (союзниками нацистської Німеччини). Зв’язок з Києвом перервався, місцеве керівництво запропонувало військовозобов’язаним вирушати до військкомату. Отож група, в якій залишилося лише 27 осіб, спробувала через Львів, Дубно, Рівне та Житомир добратися транспортом (у вантажному автомобілі везли реквізит, обладнання та речі групи) до Києва. Але фронт стрімко рухався на схід.

У спогадах, опублікованих лише після смерті митця, Кавалерідзе писав: “Ми їхали мимо руїн, розбитих машин, покинутих гармат, танків, мотоциклів… і трупів, трупів!!!”. Несподівано кіногрупу заскочили німецькі мотоциклісти, які супроводжували танк. Перше “побачення” з окупантами завершилося тим, що вони реквізували все майно й машини, однак людей відпустили, бо в них не було зброї. “Пройшли дванадцять кілометрів. Лишилося менше сорока до Рівного. А там Новоград-Волинський, Житомир”.

Під час чергової перевірки документів, нацисти вирішили відправити всю групу до комендатури в Дубно. Іван Кавалерідзе: “Діловод коменданта довго вивчає наші документи. Коли доходить черга до мого посвідчення, приносить звідкись товсту енциклопедію, видану чи то в Мюнхені, чи то у Львові, починає перегортати. Маленька замітка в енциклопедії про Кавалерідзе — скульптора і кінорежисера — врятувала всім нам життя”.

Згодом Кавалерідзе повертається до окупованого Києва. Тут він потрапив у вир інтересів творчої інтелігенції. Під впливом Олега Ольжича, Олени Теліги, Уласа Самчука та інших Кавалерідзе очолив Комітет у справах мистецтв Київської міської самоуправи. Це дало можливість врятувати з Сирецького концтабору кінооператора Володимира Войтенка (пізніше той зняв знаменитий фільм “У бій ідуть лише “старі”) та інших людей, давати притулок єврейським сім’ям у різних селах Київської області, завдяки фіктивним довідкам рятувати молодь від відправки до Німеччини.

Звісно, Кавалерідзе добре розумів, що після перемоги над нацистами йому згадають усе… Але він висловив “бажання залишитись у Києві, що б не сталося. — Тут пройшло моє життя, я тут творив певні вартості, це все, з чим я зрісся душею, і я не можу цього лишити будь-що-будь”.

По закінченні війни совєти  цькували митця за перебування під німецьким началом, Київська кіностудія виселила його зі службової квартири.

«Пам’ятник Артему, споруджений за моїм проектом, був зарахований до шкідливих споруд. Така характеристика подіяла на перестраховщиків.  У Сумах, наприклад, був терміново знесений мій Шевченко », – писав Кавалерідзе. Це сталося в 1953 році, ледь в партії змінився генсек.

Совєтські органи держбезпеки весь час тримали його під пильною увагою, ретельно заносили до заведеної на нього справи усі відомості. Зокрема в ній значилося (мовою оригіналу; орфографія і пунктуація збережені): “…КАВАЛЕРИДЗЕ служил офицером в Царском Селе, где якобы поддерживал знакомство с лицами царской фамилии и царской свиты являлся придворным скульптором.

В годы гражданской войны принимал участие в деятельности “Просвиты” в г. Ромны Сумской области и редактировании журнала “Просвитянин”…

КАВАЛЕРИДЗЕ служил офицером в деникинской армии, принимал участие в организации украинской автокефальной церкви на Роменщине.

Проживая в период немецкой оккупации в гор. Киеве, непродолжительное время работал заведующим отдела искусств горуправы, являлся одним их органихаторов товарищества художников и архитекторов, предпринимал меры к восстановлению Киевской киностудии. Поддерживал связь с украинскими националистами БАГАЗИЕМ, САВЧУКОМ и др. После арестов ряда украинских националистов, произведённых оккупантами, от работы в горуправе КАВАЛЕРИДЗЕ отошел якобы по своему желанию. В последующие годы оккупации занимался скульптурной деятельностью, принимал участие в художественных выставках…

…в апреле 1967 года КАВАЛЕРИДЗЕ в числе других подписал письмо в адрес Политбюро ЦК КПСС, в котором авторы пытались доказать наличие русификации Украины в настоящее время.

Кроме КАВАЛЕРИДЗЕ его подписали — Тарас ФРАНКО, кандидат филологических наук; Лев РЕВУЦКИЙ, композитор; Евгений КРОТЕВИЧ, писатель; Борис АНТОНЕНКО-ДАВЫДОВИЧ, прозаик; Карп ТРОХИМЕНКО, художник.

Впоследствии указанное письмо с подлинными подписями вышеперечисленных лиц 23 июля 1969 года было изъято при таможенном досмотре на ст. Вадул-Сирет у канадской туристки СТИРАНКИ Христины, 1944 г. рождения, пытавшейся вывезти его за границу”.

Дуже цікавий і докладний матеріал про Кавалеридзе: http://msmb.org.ua/biblioresursi/bibliografiya/osobistosti/ivan-kavaleridze-mitetsy-ridkisnogo-talantu/

 

ЛЕВ ҐЕЦ (1896-1971) — графік і живописець. Видатний майстер малюнку. Стрілець УГА.

Народився в багатодітній родині львівського друкаря. Батьки віддали його на курс декоративного малярства Львівської промислової школи, але невдовзі через матеріальну скруту був змушений покинути навчання та влаштувався працювати на підприємство будівничого й архітектора Івана Левинського. Побачивши, що Ґец має хист до мистецтв, Левинський познайомив його з керівником мистецької школи Олексою Новаківським. Втім, перспективу художнього навчання юнака перевав початок Першої світової війни.

У 1915-1918 Ґец воював у лавах Українських Січових Стрільців, воєнні враження з того періоду виклав у мистецькому альбомі «Антологія січової творчості». Графічні роботи Ґеца були високо оцінені на Виставці УСС-ів 1918 року.

Як стрілець УГА, брав участь в польсько-українській війні 1918-1919. 2 листопада 1918 в бою його було поранено в обидві ноги. Протягом 10 місяців лікувався, зокрема, у польському військовому шпиталі, після чого потрапив до табору інтернованих українських вояків Домб’є, звідки привіз ще один альбом рисунків і спогадів під назвою.

Від 1919 — студент Краківської академії мистецтв. Вже тоді його зацікавила архітектура Кракова, яка згодом стала темою багатьох художніх творів.

Закінчивши 1924 академію, працював учителем рисунка у Сяноцькій гімназії ім. Королеви Софії. Його учнем був поет Богдан-Ігор Антонич.

Як авторитетний громадський діяч Лемківщини 1930 року заснував у Сяноці товариство «Лемківщина» та музей з такою ж назвою. Для музею збирав і комплектував лемківський іконопис, предмети побуту, твори народних промислів і мистецтва, документи і рукописи. Музеєм керував 14 років.

Після Другої світової війни жив у Кракові, від 1950 працював викладачем малюнка в Академії мистецтв. За 8 років замалював близько 500 старовинних архітектурних пам’яток Кракова.

Після падіння Польської Народної Республіки одне з україномовних видань Польщі оприлюднило оперативний рапорт, складений ІІІ Відділом UB (польська спецслужба) у Кракові і датований 1959 роком:

«Ґец служив у Січових Стрільцях сержантом. Під Львовом був поранений, і українські націоналісти визнають його героєм, що боровся за Самостійну Україну, тепер його називають українським послом у Кракові, і кажуть, що в Кракові він має свою Україну…».

Більше про Ґеца: https://zbruc.eu/node/48188

 

ГРИГОРІЙ МІНСЬКИЙ (1912-2011) — художник, майстер пейзажу.

1936 року закінчив Одеський художній інститут, в 1936—1941 навчався у Київському художньому інституті, але дипломну роботу захистив після німецько-радянської війни, в якій брав участь.

Жив і працював в Києві, брав участь у багатьох виставках. Разом з ідеологічно витриманими картинами створював чудові пейзажі, в яких сповна втілився його талант живописця.

 

МИКОЛА КУРЧИК (1924-2013) — член ОУН, політв’язень. Учасник Норильського повстання. У неволі безперервно відбув 31 рік, 2 міс. і 25 днів.

Народився в селі Адамівка (нині – Рівненська область), походив хліборобської родини. Закінчив польську семикласну школу. Ще два роки навчався у радянській школі.

За завданням ОУН у 1941-43 рр. викладав історію в школі сусіднього села. За німецької окупації став активним членом підпільної молодіжної організації «Січ».

Влітку й восени 1943 пройшов тримісячний вишкіл при штабі «УПА-Північ», вступив до ОУН.

14 січня 1944 Курчик склав присягу на вірність Україні. Вибрав псевдо «Верниволя». Пішов у підпілля під фальшивим паспортом.

Вже у березні 1944 був схоплений. Згодом, оголосили, що совєти їм пробачили, і призвали в армію. Служив у м. Фюрстенвальде, потім у Берліні.

1948 рокув він з двома друзями здався американській комендатурі. Але совєцьке командування оголосило по радіо, що троє солдатів постріляли офіцерів і дезертирували. Довірливе американське командування через 6 годин видало втікачів колишнім союзникам.

Утримували їх у казематах Берлінської тюрми. Були звинувачені у «зраді батьківщини» та в «шпигунстві». Військовий трибунал — «трійка» розглянув справу за кілька хвилин і присудив страту. Та оскільки 1947 р. страта була скасована, її замінили на 25 років ув’язнення та 5 років позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна.

У 1949-му Курчика етапували у м. Кінґір в Казахстані, на будівництво мідноливарного заводу. Курчик одразу ввійшов до керівного комітету української громади. Брав участь у боротьбі за відокремлення карних в’язнів від політичних.

У середині 1950 як порушник режиму переведений до табору у м. Спаськ, прозваного «Долиною смерти». Туди з усього Казахстану звозили калік, хворих, які там помирали.

1952 р. етапований в 5-й табір Норильського «Горлагу». Брав участь у повстанні в Норільську. Після придушення повстанців розвезли по різних таборах. Був направлений до Магадану на рудник «Холодний». Пробув тут 4 місяця.

У березні 1954 р. він викрив «стукача» Карташова. В’язні винесли йому смертний вирок. Хоча Курчик не брав участі в його виконанні, Магаданський суд присудив його до страти, звинувативши у створенні «бандитської групи», яка знищувала в΄язнів, що «стали на шлях виправлення»

Через 42 доби цей – вже другий смертний приговор – Курчику замінили 25-річним ув’язненням у таборах особливо суворого режиму та 5 років поразки в правах. Комісія Президії Верховної Ради у травні 1956 р. не звільнила його і не скоротила терміну, бо його кримінальна стаття не підлягала жодній амністії.

Карався в таборах Магаданської області. Закінчив курси фрезерувальника, працював на золотих копальнях ім. Тимошенка.

1961 року суд визнав Курчика особливо небезпечним рецидивістом. До березня 1969 р. (7 років) перебував на камерному режимі в сел. Ударний. Останні два роки провів у таборі. Звільнений 16 квітня 1979.

На роботу ніде не приймали, а міліція погрожувала ув’язненням за «дармоїдство». У колгосп, як і батько, Курчик не пішов. З допомогою уповноваженого по праці влаштувався у м. Корець Рівненської обл. на пластмасовому заводі слюсарем. Коли батько підупав на силі, Микола 1982 р., за місяць до пенсії, полишив роботу, повернувся на хутір і жив з батьком на 20 сотках городу.

Довгі роки таборів не зламали Миколу Курчика, попри поважний вік, він не припиняв активності: сприяв будівництву церкви в с. Харалуг, організував спорудження пам΄ятника на могилі 35 вояків УПА на Гурбах, збирав підписи за заборону КПУ, їздив на Свято козацької слави 1990 року, брав участь у Ланцюгу єднання, агітував священика перейти на українську мову, запропонувавши йому Святе Письмо, одержане з-за кордону. Був членом Української Гельсінкської Спілки.

Більш докладна історія: http://poliskasich.org.ua/?p=158 і ще: https://wz.lviv.ua/far-and-near/190816-naidovshe-vidsydiv-u-stalinskykh-taborakh-za-ukrainu

 

ВІТАЛІЙ ДЕРКАЧ (1923-2012), вчений-кібернетик.

Учасник Другої світової війни, тричі був поранений. Після війни 2 роки прослужив в Німеччині, по тому поступив до Одеського електротехнічного інституту зв’язку.

1955 року заочно закінчив Київський політехнічний інститут, радіофізичний факультет — вчився у видатного вченого, піонера комп’ютерної техніки Віктора Глушкова.

На початку 1960-х Деркач одним з перших почав дослідження з практичного використання явища люмінесценції. Розроблені знакові індикатор, мнемосхеми, плоскі багатофункціональні електролюмінісцентні панелі, багатоелементні матричні та мозаїчні екрани, табло колективного користування. Екрани використовувалися в ЕОМ «Дніпро», АСУ «Львів», в машинах «Оптима», «Асор», «Синтаксис», «Київ-67», «Київ-70». По результатах цих робіт опублікував монографію спільно з В. М. Корсунським.

1967 року під керівництвом Деркача створена і впроваджена на багатьох підприємствах Міністерства електронної промисловості перша вітчизняна цифрова спеціалізована машина «Київ-67» з рекордними для того часу параметрами.

В його доробку 332 наукових праць та винаходів з питань обчислювальної техніки, кібернетики та мікроелектроніки. Підготував 30 кандидатів та докторів наук.

Має більше 40 авторських свідоцтв.

 

ЄВГЕН РЖАНОВ (1938) — піаніст і педагог.

Народився у сім’ї музикантів. Навчався у Київській спеціалізованій музичній школі. З 1956 року по 1964 навчався у Московській консерваторії ім. П. І. Чайковського, де з 1961 по 1964 роки був аспірантом.

«Ржанов, безумовно, один із найталановитіших піаністів і музикантів, які зустрілися мені на моєму майже сорокалітньому педагогічному шляху». «Репертуар піаніста надзвичайно широкий та різноманітний. Практично Ржанов грає весь основний фортепіанний репертуар від Баха до Прокоф’єва та Шостаковича. Величезна його роль у пропаганді радянської української музики. Усе найкраще з написаного нашими сучасниками Ржанов виносить на концертну естраду» – так відгукувався професор Московської консерваторії Яків Флієр про свого учня.

Вирішальними у кар’єрі Ржанова стали його перемоги на творчих конкурсах, серед яких — Всеросійський конкурс піаністів 1961 року та Міжнародний конкурс імені Королеви Єлизавети у Брюсселі 1964 р. Остання перемога допомогла Євгену Ржанову здобути світове визнання.

У 1964 році Ржанов переїжджає до Києва і стає солістом Київської філармонії та педагогом Київської консерваторії. До 1985 року працював педагогом Київської консерваторії, очолював кафедру спеціального фортепіано. Одночасно викладав у школі ім. Лисенка.

З 1985 по 1992 рок — соліст Республіканського будинку органної та камерної музики у Києві.

У 1960—1980 роках був єдиним піаністом, що грав усі опуси українських композиторів: Л. Ревуцького, Б. Лятошинського та В. Косенка.

З 1992 року переїхав жити до Німеччини, де відкрив малу філармонію і активно виступав з концертами по всій Європі.

У 2010 році повернувся в Україну і відновив викладання у Київському інституті музики ім. Р. М. Глієра та Київській середній спеціальній музичній школі ім. М. В. Лисенка.

Послухати Ржанова: https://www.youtube.com/watch?v=9vPovt7NH5s

 

СЕРГІЙ ФАЙФУРА (1965) — телеведучий, режисер, співак.

Народився в Сиворогах на Хмельниччині. Закінчив Московський театральний інститут і Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії.

Зажив слави через гостросатиричні пісні і кліпи, спрямовані проти «русского міра». Як на мене, це не найвищого ґатунку мистецтво, але поява подібних пісень під час російської агресії і зрозуміла, і виправдана. Втім, творчість Файфури ними не вичерпується.

Інтерв’ю https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2009395-sergij-fajfura-artist-reziser-avtor-pisni-bandera.html

Пісні (ніжним панночкам за посиланнями не ходити): https://www.youtube.com/watch?v=QJRhJhlWEbM

https://www.youtube.com/watch?v=cnNBOYaotJg

 

Пом’янемо наших захисників, чиє життя забрала російсько-українська війна.

 

ОЛЕКСАНДР ГРЕЧУК (1979-2018) — старший матрос ЗСУ.

Народився 1979 року в селі Зоря, Дніпропетровська область.

2002 року переїхав до села Степове, жив зі своєю коханою, працював, виховував дітей. Працював на м’ясокомбінаті «Зоря Дніпропетровська» у селі Чумаки.

16 вересня 2016 року вступив на військову службу за контрактом; старший матрос, кулеметник 2-го відділення 1-го взводу 1-ї роти морської піхоти 503 батальйону.

Вже під час служби влітку 2017 року офіційно одружився.

Загинув 15 лютого 2018-го внаслідок обстрілу ВОП в районі села Водяне.

Залишились дружина та п’ятеро дітей.

 

СЕРГІЙ РУДЕНКО (1979-2014) —військовий льотчик, підполковник (посмертно) ЗСУ, командир вертолітної ланки 16-ї окремої бригади армійської авіації.

Народився у Бродах, що на Львівщині. З дитинства мріяв стати льотчиком. Служив у рідному місті в 16-й окремій бригаді армійської авіації 8-го армійського корпусу Сухопутних військ ЗСУ. Крім того, проходив службу у миротворчому контингенті України в Ліберії та Конго. Льотчик першого класу.

З початком російської агресії на Донбасі військові льотчики 16-ї ОБрАА виконували завдання в районі Слов’янська і Краматорська у Донецькій області.

2 травня 2014 року поблизу села Карпівка Слов’янського району російськими бойовиками з ПЗРК було збито два вертольоти Мі-24 ЗСУ, які здійснювали повітряне патрулювання в районі Слов’янська.

В результаті обстрілу п’ятеро офіцерів з двох екіпажів бродівської авіабригади загинули, один отримав поранення. Спочатку, близько 3-ої години ранку, підбили вертоліт Сергія Руденка Мі-24П «09 жовтий», він закрутився і почав падати. Командир дав можливість одному з членів екіпажу вискочити з вертольота і намагався врятувати ще одного. Коли вертоліт впав, в ньому почали вибухати боєприпаси. Майор Сергій Руденко і старший лейтенант Ігор Грішин загинули, поранений капітан Євген Краснокутський був захоплений терористами (його звільнили 5 травня).

Другий вертоліт, «40 жовтий», полетів на допомогу, але теж був збитий. Загинули всі члени екіпажу.

Без Сергія залишилася дружина та донька.

 

ЛЕОНІД ШЕВЧУК (1985-2015) — солдат ЗСУ. Один із «кіборгів».

Народився у Вінниці. Ріс без матеріУ – батько сам ростив сина та дочку.

В АТО — доброволець, гранатометник, 2-й взвод 1-ї роти, 81-ша окрема аеромобільна бригада, 90-й окремий аеромобільний батальйон.

20 січня 1015 року група на 2-х БТРах рушила забрати поранених до Донецького аеропорту. В умовах густого туману та за відсутності зв’язку — «глушили» терористи — десантники на БТРах потрапили у засідку. Під час бою БТР врізався в будівельні конструкції аеропорту та вибухнув. З леонідом загинуло ще п’ятеро бійців.

Без Леоніда лишились батько, сестра, наречена — у квітні мали побратися.

 

ДЕНИС ПЕРЕПЕЛИЦЯ (1989-2015) — солдат ЗСУ.

Народився в Новій Каховці, Херсонська область. Закінчив СПТУ №7 за спеціальністю «газоелектрозварювальник». Служив у ВМС у Севастополі інструктором з фізичної підготовки. Працював водієм на місцевому підприємстві. Згодом вирушив на працю до Дніпропетровської області.

В АТО — розвідник, 53-тя ОМБр.

19 травня поруч із селом Катеринівка військовики помітили рух у лісопосадці в напрямі Стахановця біля самої лінії розмежування та вирушили на розвідку. Біля села знайшли покинуті позиції терористів. Повертаючись на мікроавтобусі з розвідки, загін потрапив у засідку. Денис загинув, коли терористи обстріляли з мінометів та гармат зі сторони Первомайська й Стаханова, тоді також полягло ще троє військових, двоє зазнали поранень.

Без Дениса лишились батьки, брат, сестра, дружина.

 

ОЛЕКСАНДР ОКСЕНТЮК (1964-2015) — доброволець полку «Дніпро-1» Міністерства внутрішніх справ України.

Народився в місті Дніпро (на той час — Дніпропетровськ). В минулому — військовослужбовець. Останні 10 років мешкав із дружиною в селищі Мирне Дніпропетровської області, тримав господарство, сам будував будинок.

У зв’язку з російською збройною агресією проти України, маючи військовий досвід, добровольцем став на захист Батьківщини.

З 5 листопада 2014 — спеціаліст ІІ категорії, фахівець групи полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1».

Наприкінці 2014-го був відправлений до зони АТО для виконання бойових завдань з налагодження зв’язку на передових позиціях в селищі Піски Донецької області, у районі Донецького аеропорту.

15 березня 2015-го загинув під час патрулювання території біля селища Піски — перевіряючи периметр, підірвався на вибуховому пристрої з «розтяжкою». Закрив собою гранату, врятувавши життя двох молодих бійців.

Залишилися дружина, син, донька, онук та внучка.

Після смерті Олександра з’ясувалось, що через вік він був оформлений в полку на цивільну посаду, тому за фактом смерті складено акт про нещасний випадок на виробництві. Дружина через суд доводить, що Олександр Оксентюк загинув під час бойових дій.

 

МАР’ЯН НАЙДА (1997-2018) — старший солдат ЗСУ.

Народився У Львові. Навчався у Львівському автомобільно-дорожньому коледжі та Технічному коледжі НУ «Львівська політехніка». Добре малював, багато читав, писав вірші.

Досягнувши 18 років пішов на фронт, з 25 травня 2015-го до 19 вересня 2016 року служив стрільцем-санітаром у 1-ій роті БСП «Донбас», пройшов бої за Широкине

Звільнений за скороченням штату, 13 лютого 2017-го підписав контракт зі Збройними силами; старший солдат, командир бойової машини — командир відділення 2-го штурмового відділення 1-го взводу 2-ї штурмової роти 24-го батальйону «Айдар».

23 серпня 2018 року загинув від кульового поранення під час 4-годинного бою, який відбувся поблизу села Кримське (Новоайдарський район).

Сили противника зі східної околиці Жолобка, під прикриттям артилерії та мінометного вогню, наблизилися до передових позицій бригади та здійснили спробу захоплення спостережних постів. Для відсічі нападу було застосовано резерви та здійснено вогневе ураження, внаслідок чого атаку вздовж Бахмутської траси було відбито.

У бою загинули четверо українських захисників, 7 зазнали поранень. Андрій Найда загинув в ході висування резерву на правому фланзі батальйону — прикрив собою пораненого товариша.

Без Мар’яна лишились мама і молодший брат.

 

СЕРГІЙ МОСКАЛЕНКО (1969-2015) — солдат ЗС.

Народився і жив у м. Бровари, Київська область.

Пройшов строкову службу у 1980-х у радіотехнічних військах на території РРФСР. Любив малювати та майструвати, працював у взуттєвому кооперативі.

На фронт пішов добровольцем — оскільки мав проблеми із зором та не підлягав призову. Після підготовки у Центрі «Десна» вирушив на передову, стрілець 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

31 січня 2015-го підрозділ батальйону утримував дорогу від Дебальцевого на Нікішине. Під час евакуації поранених з району Нікішине — Рідкодуб колона військових машин потрапила у засідку. Сергій загинув у ближньому бою — від осколкових та кульових поранень.

Розлучений, без батька лишилася донька.

За матеріалами відкритих джерел – Орися ТЕМНА/Громада